Скачать

Філософські проблеми у творчості Шекспіра

КУРСОВА РОБОТА

«Філософські проблеми у творчості Шекспіра»

Зміст

Вступ

Розділ І. Філософське осмисленя людини та світу у трагедії В.Шекспіра “Гамлет”

1.1. Особливості світогляду В.Шекспіра

1.2. Тлумачення образу Гамлета

1.3. Провідні риси гуманізму трагедії “Гамлет

Розділ ІІ. Герой і світ у трагедії “Король Лір

2.1. Еволюція світосприйняття Шекспіра у трагедії “Король Лір

2.2. Суперечність образу Ліра

2.3. Поняття “людини” у трагедії “Король Лір

2.4. Трагедія Короля Ліра – людини

Розділ ІІІ. Зіткнення Добра і Зла у трагедії “Макбет

3.1. Зіставлення образів Макбета і Ліра

3.2. Ідейно-художнє багатство творів Шекспіра

Висновки

Список використаних джерел

Розділ І. Філософське осмислення людини у трагедії В.Шекспіра “Гамлет”

1.1. Особливості світогляду В.Шекспіра

Доба, в яку жив і творив Вільям Шекспір, отримала назву – Ренесанс, або Відродження. Це було справжнім переворотом, внаслідок якого середньовічна система цінностей змінилася новим світоглядом. Цей світогляд мав антропоцентричний характер – вже людина, а не бог став центром світу. Людина відкриває для себе безмежність та невичерпне багатство навколишнього світу, ідеалом стає всебічно розвинена, духовно досконала, гармонійна особистість. Світогляд тієї доби називають гуманізмом. По суті, названа вище ідеологія засновувалася на вірі в людину, в її духовну й моральну природу, її необмежені можливості удосконалення. Класичне формулювання вона знайшла в трактаті італійського гуманіста Піко делла Мірандоли “Про людську гідність”(1486), де автор, звертаючись до людини від імені бога-творця, проголошував: “Я ставлю тебе в центр світу, щоб звідти було тобі зручніше бачити все, що є в свті.” ( ) Піко славив “дивне і високе призначення людини, якій дано досягнути всього, до чого вона прагне, і бути тим, ким вона захоче”( ), бо тільки людині “дана можливість впасти до тваринного рівня або піднятися до богоподібної істоти – виключно завдяки внутрішній волі.”( ) вінцем цієї утопії, цього, сказати б, епохального міфа самосвідомості культури Відродження була ідея досконалості людини в гармонійному світі. Середньовіччя мало цікавилося внутрішнім світом людини. Епоха відродження поставила людину в центр уваги, письменники відкривали нові глибини внутрішнього світу людини. Звільнившись від світосприйняття Середньовіччя, згідно з яким людина була слухняною маріонеткою в руках Бога, вони зрозуміли величність людини.

В історії людства є періоди, коли нове відношення до людини виявляється з більшою пристрастю, ніж звичайно. Таким періодом, в історії Англії було Відродження. Саме в цей час філософське поняття людини підлягло значній зміні і розвитку, що в свою чергу, привело до відповідного розширення значення слова людина, збагачення його ідейного змісту, зміни синонімічного ряду, втрати старих та появи нових співвідносних зв'язків його з іншими словами та поняттями.

В сучасному зарубіжному шекспірознавстві можна помітити нові намагання заперечити вплив гуманістичної філософії на світогляд і філософський словник Шекспіра та представити творчість великого драматурга в цілому продуктом середніх віків.

Саме в цей час філософське поняття “людини” підлягало значній зміні і розвитку, що, в свою чергу, привело до відповідного розширення значення слова “людина”, збагачення його ідейного змісту, зміни синонімічного ряду, втрати старих та нових співвідносних зв’язків з іншими словами та поняттями.

Активне використання слова “людина”, зміна і збільшення лексичних засобів вираження позначуваного ним поняття, нове тлумачення і філософський зміст – все це пов'язане із ствердженням нового відношення до людини, характерного для світогляду передових мислителів епохи Відродження, епохи гуманізму, коли утверджується нове розуміння людини, людської індивідуальності.

В основі вживання слова “людина” в цьому контексті лежить уявлення про людину як істоту, наділену нескінченними здібностями, високими розумовими якостями та красою тіла. Саме в даному випадку “людина” вживається як термін філософії у повному розумінні цього слова.

Нове трактування та відношення до терміну “людина” в “Гамлеті” стане ще більш переконливим, коли навести такі середньовічні та антигуманістичні порівняння та епітети “людини”, як комаха, залишок, нікчема, крихта. Таким чином, слово “людина” виступає в “Гамлеті” як термінологічний виразник поняття “людини” і має виразно закінчене філософське значення. Аналіз показує, що дане слово Шекспір наповнює новим гуманістичним змістом, продовжуючи кращі традиції класичної і гуманістичної філософії.

Термін “людина” виступає в творі як центральний член синонімічного ряду, члени якого, стаючи його синонімами або доповненнями, сприяють розкриттю його смислового і філософського змісту.

З поняттям людини також пов'язується наявність розуму, інтелекту. Лексико-семантичний зв'язок слів “людина” та “розум”, “тварина” є постійним і стоїть на передньому плані. Немає сумніву, що в основі співвідношення “людина - розум” лежить уявлення про розум як про суттєвий визначальний компонент змісту філософського поняття людина, причому словом “розум” позначається та якість, яка в першу чергу відрізняє людину від тварини.

Гуманізм епохи Відродження заперечив середньовічне вчення про нікчемність людини. Він створив філософію, що піднесла людину на неабияку висоту. Це проявилося в новому розумінні природи людини: вона вже сприймається не судиною гріха, якою її вважали в середні віки, але не найдосконалішим із творінням Бога.

Людина прекрасна вже як творіння тілесне. Тіло її – приклад найдосконалішого механізму . Художники Відродження, що досліджували людське тіло, знаходили не тільки закони анатомічної будови, але і гармонію у положенні м’язів, органів всієї фігури загалом . Ось чому навіть анатомічні замальовки Леонардо да Вінчі мають високий художній рівень. Пози і рухи також вивчалися художниками не тільки з точки зору природності , але і точки зору краси. Вони відкривали її в кожному кроці, жесті, повороті фігури або голови. Їх етюди були вивченням найбільш прекрасного у зовнішньому образі людини.

Достатньо згадати його поему “Венера і Адоніс”, пластичні образи її двох героїв, щоб відчути, наскільки втілив Шекспір античний ідеал в його ренесансному переосмисленні. Не тільки естетично, але й філософськи людина була також високо піднята мислителями Ренесансу.

У великому ланцюжку існування, як його розуміли гуманісти, людині відводиться особливе місце. Вона стоїть між двома великими світами: нижче її – все царство матеріального, рослинний і тваринний світ; над нею небеса – царство духу. Людина належить обом світам: як істота тілесна, вона – плоть, матерія; як істота духовна, вона наділена розумом, що являється в ній частиною божественості. Середньовічне вчення про життя, признаючи за людиною це місце, водночас відхиляло все матеріальне, як ношу, що тягне людину і веде її до гріха. Ренесанс реабілітував плоть, не зовсім окремо ставлячи тілесну природу на один рівень з божественою стороною особистості – розумом. ( ) Шекспір поділяє на людину, яка належить обом світам. Оскільки, Середньовіччя розглядало людину з точки зору і тілесності, і духовності.

Таким чином у філософському осмисленні поняття “людина” чітко виступають два моменти, а саме – момент наявності розуму, інтелекту та момент наявності тіла, які разом об'єднуються і творять філософський зміст поняття “людина”.

Щодо вживання і розуміння слова “людина” можна твердити, що Шекспір виходить з того значення слова, яке склалось у творах видатних філософів нового часу — продовжувачів традицій класичної філософії. Шекспір вірно схопив, тенденцію розвитку і вживання терміну “людина” в філософії нового часу. Згодом, у Локка, даний термін у співвідношенні “людина - розум - тварина” набуває вже принципового філософського значення.

Вираження ідеї людини за допомогою слова mind дуже показове для філософії епохи Відродження і характерне для словника Шекспіра – гуманіста.

Таким чином, поняття “людина” вживається в новому філо­софському значенні, яке за своєю суттю значно відрізняється від середньовічно-схоластичного, коли основним елементом у його визначенні була душа. Професор Сміт вірно зауважив, що в середні віки людина розглядалась не як особа, індивід, а як душа, що врятовується або гине.

Драматургічна система Шекспіра виражає гуманістичну концепцію людини як центру світобудови. Так само, як людина у вченнях гуманістів, перед його поглядом виникає і образ людини, як його змальоване у гуманістичній філософії. Кожне слово – згусток філософської думки епохи Відродження. Не тільки ідеї – слова, якими користується Шекспір, народженні цією філософією, вони – терміни, якими користувалися теоретики гуманізму в своїх трактатах.

Більшість гуманістів були послідовниками Платона і ставили духовне начало вище всього. Варто наголосити на деяких елементах світогляду естетичної системи Шекспіра, які наближують його до Платона, неоплатонників. По-перше, це ідея існування космічної гармонії. Кінцева мета розвитку людства – в досягненні цієї гармонії, а найвища мета людського життя – гармонізація власної душі, прагнення до істинно прекрасного. По-друге, любов – сила, яка впорядковує Всесвіт, надає йому динаміки. Ця сила має якісну ієрархію, по-різному виявляючись на різних ступенях еволюції космосу. Осягати істину людина може, лише піднявшись на вищий ступінь пізнання – “intuitio intellectualis”, тобто “інтелектуальний екстаз”, “інтуїція розуму”, осягнення і конструювання думкою. Нарешті, людина – це космос, і кінцева мета творіння, ланка, яка пов’язує матеріальні та духовні сили Всесвіту.

Кожна п’єса Шекспіра – мікрокосм, малий згусток великого всесвіту. В ній є все, що складає ланки, які утворюють світ. В повному погодженні з філософією гуманізму, в центрі кожної п’єси – людина. Особливість драм Шекспіра в тому, що людина в них знаходиться у тісному зв’язку зі всім світом життя. Це, доречі, помітив ще Й.В.Гете: “Шекспір приєднується до світового духу: як і той, він пронизує світ ; від обох нічого не заховано. Але якщо завдання світового духу – зберігати таємницю до, а іноді і після завершення діяльності, то призначення поета – розповідати її до терміну або в крайньому випадку робити нас повіреними під час діяльності ”.( )

Творчість Шекспіра поділяється на три періоди. Саме у другому “трагічному” періоді (1601-1608) створені “великі трагедії” (“Гамлет”,“Макбет”,“Король Лір”, “Отелло”). Трагедія постала на грунті кризи гуманістичного світогляду Шекспіра і, ширше, всієї ідеології ренесансного гуманізму; водночас вона є чи не найглибшим і найзавершенішим художнім вираження цієї кризи. Зміна світовідчуття, зрозуміло, не була в Шекспіра несподіваною, а стала наслідком діалектики його світогляду. Основа кризи гуманістичної ідеології Відродження – розчарування у досконалості людської природи. Джерелом трагічного у цей час стає не вирішуваний конфлікт між особистістю, носієм гуманістичної природи та світом, що живе за законами егоїзму та несправедливості.

Каталізатором зміни світовідчуття послужили суспільно-політичні події тогочасної англійської дійсності, позначеної особливим драматизмом і контрастом. Хід суспільно-історичного розвитку, зокрема ексцеси первісного нагромадження, невблаганно підривали характеризовану ідеологію, розкривали її невідповідність реальній дійсності й реальній людині.

В.Шекспір не перестає захоплюватися тілесною красою людини. “Царська велич краси” може глибоко вразити людину. Йдеться не про абстрактну небесну красу, а про красу земну, і втіленням її являється жінка. Бірон захоплюється красою коханої:

Хто б міг, на красу її обличчя

Орлиним оком пристрасно споглядаючи,

Не перетворитися відразу ж у сліпого? ( )

Краса – це вища досконалість світу, і вона втілена в чудовій жінці, Розаліні:

Всі фарби, слив виблискування,

Прикрасили собою відблиски свої,

Так досконала краса її,

Що в ній одній всі досконалості утіленні. ( )

В Гамлета краса невід’ємна від інших переваг. Гамлету його покійний батько малюється прикладом всіх людських досконаналостей:

Яка неперевершена краса цих рис,

Обличчя Зевса; кучери Аполлона;

Погляд, як у Марса, – властна гроза;

Осанкою – то сам гінец Меркурій

На небом улюбленій горі;

Насправді таке поєднання,

Де кожний бог вдавив свою печаль,

Щоб дати всесвіту образ людини. ( )

Вчення гуманістів про те, що людина богоподібна істота, отримує тут повністю точне вираження. Старший Гамлет подібний богам.

Ось чому в період кризи гуманізму Шекспірові близьким став Платон, і неоплатонізм. Шекспір стає бароковим, пізнає трагедію розкутого людського духу. Основоположник ренесансного платонізму флорентинець Марсиліо Фічіно сказав про людину наступне : “Людина рівнозначна розумній душі, її досконалість всьго світу,завдяки бескінечній здатності мислити і волі, пізнання і любові, вміння утотожнити себе з всіма іншими речами”. Піко делла Мірандола пішов ще далі, поставивши людину над усіма і давши їй свободу, яку не мали інші земні істоти. Це пише зрілий Шекспір:

Що людина, коли вона зайнята тільки

Сном і їжою? Тварина, не більше.

Той, хто нас створив з думкою стати обширною,

Що дивиться вперед, вклав в нас

Не для того богоподібний розум,

Щоб пліснявів він. ( )

Ця думка не була для нього новою, коли він писав “Гамлета”. Вона була рано засвоєна і вкладена в уста другорядного персонажа другоі частини “Генріха VI ”:

Невігластво – прокляття господнє,

А знання – крила, що несуть нас до неба. ( )

Відродження, розчарування у досконалості людської природи. Джерелом трагічного стає невирішуваний конфлікт між особистістю, носієм гуманістичної природи та світом, що живе за законами егоїзму та несправедливості. Відродження було справжнім духовним переворотом, внаслідок якого середньовічна система цінностей змінилася новим світоглядом. людство ). Людина все більще стає центром уваги. Істинний образ людини втілюється в античному ідеалі виховання.

Заміна світовітовідчуття, зрозуміло, не була в Шекспіра несподіваною, а стала наслідком діалектики його світогляду. Каталізатором у цьому процесі послужили суспільно-політичні події тогочасної англійської дійсності, позначеної особливим драматизмом і контрастами.

На шекспірівській сцені місцем дії завжди являється земля. З потайбічним світом і царством природи життя, зображуване Шекспіром, ще зв’язане, але перше і головне в ренесансному театрі – людина. Вона частина великого світу, і чим більш вона є значущою, тим більшу участь в її долі примають надприродні сили.

В даній праці робиться спроба проаналізувати одного з центральних філософських понять у драмі “Гамлет”, а саме поняття “людина”. Воно має значення “людина”, жива істота, особистість, тобто означає людську істоту незалежно від роду і віку:

Який довершений витвір -людина

Шляхетні думки ,безмежні здібності!

Увесь вигляд, кожен рух викликає захоплення!

Вчинки нагадують янгола!

Бога нагадує розуміння! Окраса всесвіту!

Взірець усього сущого. ( 203)

Важливим фактором для такого тлумачення слова “людина” в “Гамлеті” є наявність не лише постійного співвідношення “людина - розум”, але і той факт, що воно розвиває своєрідний протиставний зв'язок із словом “тварина”. Аналіз показує, що співвідношення людина - розум - тварина повторюється в п'єсі в ряді випадків і, таким чином, характерне для слововживання Шекспіра.

 Використання слова “тварина” як синоніму слову “людина” стилістично і ідеологічно виправдане, тому що воно дає оцінку негідної свого високого звання людини з точки зору гуманістичного світогляду:

Якщо в людини головні бажання – Лиш їсти і спати - це хіба людина Худоба й годi. Той, хто дарував Нам пам'ять, передбачення і розум ( 256)

В основі лексико-семантичного зближення слів “людина” та “тварина” як філософських термінів у “Гамлеті” лежать спільні смислові зв'язки обох слів. З'єднувальною ланкою виступає тут слово створіння: людина - розумне створіння , тварина — не розумне створіння.

Роль розуму, лексичним виразником якого в найширшому значенні виступає настільки важливою у визначенні філософського поняття людини в “Гамлеті”, що він може ототожнюватись з його носієм, людиною. Так, у вислові “...такий шляхетний розум! Така людина!” Вираз “шляхетний розум” синонімічний виразові “шляхетна людина”, тобто їх значення настільки злились, що їх неможливо розмежувати.

Другим елементом, що становить зміст філософського поняття “людина” в “Гамлеті”, є тіло. Це знаходить свій вираз у тісному співвідношенні “ людина” – “тіло”:

Природа, визріваючи, плекає

Не тільки мязів лиць,- у храмі тіла

Бринить відправа розуму й душі. ( 169)

Аналіз лексики відомого монолога Гамлета “Який довершений витвір-людина” також дозволяє виділити аналогічний лексичний ряд, а саме: людина-думка, здібності, вчинки янгола, взірець. Останні три слова служать для позначення тих головних ознак, за допомогою яких Шекспір виражає своє захоплення людським тілом, його красою, формами, рухами та жестами.

В “Гамлеті” є цілий ряд слів, близьких за смислом до слова “тіло”, які трактуються у дуже широкому філософському плані. В першу чергу до них належить машина в значенні “людське тіло”, яким Гамлет позначає себе в листі до Офелії. Незважаючи на дещо евфуїстичне забарвлення цього слова, воно вказує, що Гамлет — студент-філософ та дуже образно передає ідею людського тіла як єдиного, цілого гармонійно, злагодженого механізму. В такому матеріалістично-атомістичному значенні дане слово вживається в англійській художній і філософській літературі вперше. В основі становлення нового значення цього слова лежать наукові дані фізіології та анатомії людини, успіхи механіки та сама семантика цього слова.

Не менш важливим за слово “machine” є “temple”, яке Шекспір вживає в “Гамлеті” також в значенні “людське тіло”. Дане слово як своєрідний стилістичний варіант не тільки означає те саме, що й тіло, але одночасно виражає авторську оцінку і той глибокий гуманістичний зміст, який Шекспір вкладав у поняття людського тіла. В такому значенні великий драматург вживав слово дуже рідко і лише в серйозних за філософським змістом контекстах.

Лексичні засоби для вираження філософського змісту поняття людина в «Гамлеті» є новими для того часу і відрізняються від засобів середньовічної філософії, які й основному зводились до співвідношення людина-душа-тіло.

Синонімом слова “людина” в розглядуваному плані виступає в “Гамлеті” також слово “особа”, яке розділяє з ним функцію найбільш загального вираження поняття “людини” . Дане слово в значенні “людина”, “особа”, “хтось”, “індивідум – особа” було повністю закріплене саме в творах Шекспіра. До нього в епоху середніх віків особа мало значення “маска” та “видатна особа”.

Професор Дж.Дойчбайн вказує на одну особливість у зміні засобів вираження поняття “людина” в той час: якщо раніше людина, носій душі, позначалась займенниками я, ти, то тепер, зокрема в “Гамлеті”, людина як носій розуму, думки позначається займенником себе, собою, сам.( )

Отже, слова “особа” і займенник “сам” (особисто) є свого роду еквівалентами “людини”, виражаючи поняття людини, її індивідуальності як сукупності відмінних, неповторних розумових та тілесних ознак і якостей. Різниця між ними та, що займенник виражає внутрішнє “я” людини, її розум на противагу до тіла, тоді як “особа” з цим останнім пов'язане нерозривно.

Варто відмітити, що такі середньовічні позначення людини космічного характеру, як маленьке королівство чи мікрокосмос, в “Гамлеті” відсутні. Не зустрічаємо також у творах Шекспіра слова “індивід”.

Найповніше нове філософське значення слова “людина” виражено у монолозі Гамлета з другої дії, в якому міститься філософія гуманізму і рівного якому за мовною красою немає у всій англійській літературі.

Проф. Лосєв О.Ф. в “Естетиці Відродження” пише про те, що “Гамлет — це передусім віра у вільну й розумну людину... Це цілком людина Відродження. В її венах пульсує титанічна кров благородної естетики Ренесансу, яка звикла звеличувати окрему особистість, славити її розум, хоробрість, мужність, як і героїчну жертовність в ім'я суспільства й народу”. Ці високі ідеали наштовхнулися на бездуховну й антидуховну “нову” дійсність, тому “вся естетика трагедії Гамлета в нічим іншим, як трагедією загибелі індивідуалізму Відродження”. На думку проф. Лосєва О.Ф., за естетикою загибелі титанізму Відродження стоїть те, що “кожний титан хоче володіти всім існуванням, але в цьому прагненні він наштовхується на інших титанів, кожний з яких також хоче володіти всім; а поза як усі титани, власне кажучи, рівносильні, то й виходить, що кожний з них може тільки вбити іншого”. ( )Через те, мовляв, кожна трагедія Шекспіра закінчується горою трупів – “жахливим символом повної безвиході й загибелі титанічної естетики Відродження”. Цей висновок авторитетного дослідника цілком правильний щодо названої естетики в її стосунках з трагедійною творчістю Шекспіра.

1.2. Тлумачення образу Гамлета

Образ Гамлета — один з найскладніших і найбільш суперечливих загадковим є вагання Гамлета, загадковою є і його смерть. Існує певна неузгодженість повільного, чутливого характеру принца Датського з “тою швидкістю, з якою він убиває Полонія, або з тою байдужістю, з якою посилає на смерть Гільденштерна і Розенкранца”, – автор, мовляв, узяв ті факти з інших джерел і не узгодив з характером свого героя. Це пояснення живе й донині. О.Анікст, наприклад, пишучи про “розлад між думкою і волею, бажанням і дією”, пояснює “необдумані вчинки” Гамлета імпульсивністю, непрямолінійним розвитком його характеру.( ) Ю. Шведов заперечив американському дослідникові Е. К. Чеймберсу, який бачив суперечність у тому, що Гамлет – “цe людина думки, якa й діє тільки під впливом імпульсу”. Сам Ю. Шведов не належав до тих, хто схильний перебільшувати нерішучість головного героя. Він слушно зауважив: “Як людина, Гамлет здійснив дуже багато. Серед усіх героїв шекспірівських трагедій не можна знайти іншого, який би зумів особисто знищити так багато носіїв зла”.( )

Щоправда, Е.К. Чеймбер свого часу поставив усе з ніг на голову, звинувативши Гамлета: cмерть Офелії він зарахував в один ряд зі смертю Полонія, Лаерта, Гертруди, Розенкранца, Гільденстерна і заявив: “Незважаючи на всі притаманні їм вади, всі вони віддані в жертву на вівтар нерішучості Гамлета”, а вбивство короля-злочинця “не може перекрити збитку, спричиненого слабкою волею” принца. Гамлет, виходить, також злочинець, як і Клавдій. Чи, може, тільки він злочинцем і є? Якби не він зі своїм “бути чи не бути”, то все було б, як і мало бути: Клавдій правив би, всі жили б. Жили б? О, звичайно! Клавдій їх не вбивав би. Нікого, навіть чисту Офелію. Усі вони потрібні Клавдію. Не людині, а королю. Потрібні не як люди — як піддані, як клапани на флейті.( )

Отож, Гамлет бореться не проти Клавдія як людини, а проти зла, яке той уособлює, проти аморалізму, “освяченого” і “виправданого” інтересами держави. Старому королю було легше — у поєдинку зі старим Норвежцем проти нього діяла людина, а проти принца Датського — безособовий державний механізм, слушно зауважує в монографії “Шекспір” дослідник Л. Пінський: у “Гамлеті” “атмосфера всезагальної несвободи. Нема особистості, є функціонер. Як ланка великого механізму державної машини, він особисто ні за що не відповідає, а відтак здатний на все. Інтереси великого механізму збігаються для функціонера з порядком, з інтересами цілого, а отже, і з “благом народу”. Не має значення, хто в центрі механізму — законний король чи узурпатор-убивця. Важливо, що це головне колесо, інстанція, від якої залежить «дихання й корм» тьми. Шекспір, таким чином, зафіксував початок страшного процесу одержавлення особи в абсолютистському суспільстві, тобто розлад особистості, заміну всього особистісного державно-функціональним.( )

У дослідженні “Реалізм епохи Відродження” Л. Пінський відзначав: “Прозаїчний формалізм і лицемір'я “твердого” порядку в політиці — і тваринно - егоїстичні інстинкти, егоїзм в сімейних і суспільних стосунках, у побуті, а головне, нівелювання людської гідності як у верхах, так і в низах суспільства,— така картина наступаючої абсолютистської та буржуазної культури в трагедіях Шекспіра”. У монографії “Шекспір” (присвячена пам'яті Миколи Костьовича Зерова) дослідник уточнив: “У світі короля Клавдія переродилися, органічно розпалися зв'язки патріархальних часів, “природні” зв'язки, засновані на особистому служінні конкретній особі, їх поглинуло служіння безособовому механізмові. Розпадаються будь-які приватні форми спілкування людини з людиною”.( ) І цей відпрацьований, функціонально системний механізм є по-своєму ідеальним.

Так, зокрема, бачимо, що влада Клавдія спирається на широку мережу тих, хто підглядає, підслуховує і випитує. Це вміло підкреслили постановники “Гамлета” у Єреванському драматичному театрі. Тут у всіх щілинах, за всіма дверима, брамами, люками, вікна чи віконцями люди Клавдія. Крім повного штату конфідентів, до послуг Клавдія відданий короні репресивний апарат, зокрема й високопоставлені “позаштатники” Розенкранц і Гільденстерн, для яких злочин задля державних інтересів не злочин. Такі потрібні королям, можливо, навіть більше, аніж той безідейний кат, який робить свою справу задля харчу й пійла. Здобути корону Клавдій зміг убивством, здійсненим власноручно, але для того, щоб втримати її, йому потрібен штат легальних і замаскованих тюремників. І він його має. Одне слово, тюрма Клавдія не повинна була впасти — така вона міцна й надійна. І – тюрма Клавдія впасти мусила, бо проти неї повстала сила могутніша і незнищенна: сила духу, сила моралі і правди, яка всьому дає його справжню назву. В якому світі живе Датський принц? Тут вірять у духів, примар, чаклунство, у те, що планети впливають на долі людей. Світ,зображений у трагедії, не цілком схожий на нинішні представлення про життя і людей, що живуть у ньому, мислять інакше, ніж ми – поетичними образами і поняттями.

Річ не в тім, що трагедія Шекспіра написана віршами, але в особливому погляді на світ, для якого чудесне було природним.

Шекспірівський персонаж наділений всіма рисами ренесансної людини. Він не стільки розміркомує, скільки діє. Прийнявши рішення, герой негайно приступає до його втілення в життя. У центрі шекспірівської п’єси – розкриття вчинків людини або здатності людини до активного вчинку. Просування до мети вимагає від героя виняткової концентрації волі, рішучості, мужності, пристрасті.

Існує думка В.Белінського про Гамлета: “Від природи Гамлет людина сильна”, а “болісна боротьба з самим собою у принца спричинена невідповідністю дійсності його ідеалові життя”.( ) Багато в чому схоже тлумачення, пропоноване сучасним англійським професором А.Кеттлом: “Гамлета не можна характеризувати як людину нерішучу.Правильніше було б сказати, що він потрапляє в ситуацію, яку майже неможливо успішно розв’язати в дії”.( )

Здавалося б, так само дивиться на особистість, яка нас цікавить, і Л.Пінський: вона для нього - “тип цілісності героїчної свідомості”. Але обгрунтовується “цілісність” ця за допомогою несподіваного повороту думки, який переорієнтовує всю драму на зовсім іншу концепцію: “... Дія в цій трагедії не на колізії “мститися чи не мститися”, а на “бути чи не бути”. ( )

Не менш парадоксальне й трактування гамлетівського конфлікту, що вийшло з-під пера західнонімецького есеїста А.Мюллера, автора книги “Шекспір без секретів” (1980). Він вважає, що вбитий Клавдієм король-батько був анархічним феодальним сеньйором. А сам Клавдій – провідник нової державної політики, яка так чи інакше узгоджується із сподіваннями ренесансного гуманізму: “Вбити Клавдія – означає і вбити власні ідеали”. І коли Гамлет обирає шлях помсти, він ламається, стає ренегатом...“Тепер він ладен усе потягнути у вир власної варварської загибелі ”. Вісім трупів не йдуть нікому й нічому на користь, а Данія підпадає під владу чужинця Фортінбраса.( )

На перший погляд аналіз, зроблений Мюллером, може здатися таким, що вкладається в русло, яке ще в першій половині нашого сторіччя проклав Вільсон Найт – прибічник прийомів “нової критики” в шекспірознавстві: за Найтом світ, що оточує Гамлета, здоровий а хворий лише він сам. Насправді все виглядає зовсім не так просто. Запроваджуючи свій метод розгляду драми, Найт, як і вся “нова критика”, виходив з уявлення про “автономію” художнього твору, який нібито ні в чому не співвідноситься з дійсністю. Підхід Мюллера, який певною мірою спирався на угорського академіка Д.Лукача, навпаки, соціальний і по-своєму історичний. У чомусь він базується на домислах, але в чомусь і на фактах.

Взагалі жодне з наведених тут тлумачень “Гамлета” – звичайно, за вийнятком Найтонового – не можна відкидати цілком. Причому, незважаючи на те, що деякі з них мало не діаметрально протилежні одне одному. І.Тургенєв відзначав: “Скільки коментарів уже написано на Гамлета, і скільки їх іще бачиться попереду!”( )

Безперечно, “Гамлет” – приклад найбільш одіозний, але водночас і типовий. Адже ареною знань для інтерпретаторів зробили його не якісь очивидні текстуальні алогізми, а незбагнена складність і глибина концепції:

Гораціо, на світі більше тайн,

Ніж вашій вченості хоч би приснилось. ( )

Так каже Гамлет. І ще каже він Розенкранцу, який не згоджується з тим, що Данія – тюрма: “Ну, то вам вона не тюрма. Бо нічого ні доброго, ні злого нема, а наше мислення утворює те чи те . Мені вона тюрма”. ( ) Обидві ці сентенції у чомусь ключові. І нетільки для цієї драми, але і для Шекспіра – мислителя, Шекспіра – драматурга в цілому. Недаремно цю драму багато хто вважає най- більш “автобіографічною,” але не в розумінні життєвих, емпіричних фактів, але в тому, що автор ніби підняв на мить маску і висловився від самого себе.

Разом із своїм принцом він знає: у буття стільки сторін, що всіх їх цілком не осягнеш, і людина неминуче судить про них по-своєму, зі своєї позиції, лише наближаючись до неї, але ніколи її не досягаючи. Самого такого знання (навіть не залежить від ставлення до отруєного короля, Клавдія, матері, Офелії, Лаерта, Фортінбраса) Гамлетові достатньо, щоб не стати скорим на руку, не підганяти подій,тобто, щоб вагатись.

1.3. Провідні риси гуманізму втіленні у трагедїї “Гамлет”

Але попри все те загальнолюдське вкладене у трагедії, що актуально для всіх часів, “Гамлет”, звичайно, твір саме тієї епохи, коли він вперше з’явився на сцені. На трагедії лежить незгладима печатка Ренесансу, коли яскраво розцвіла індивідуальність і ще жива була героїка одноособового подвигу. Люди, зображені в трагедії, не скуті традиційною мораллю. Звичайно, існувала держава з усім її апаратом примусу. Такою була монархія королеви Єлизавети, і такою є держава, очолювана Клавдієм. Але це був ще не той абсолютизм, що придушує окрему особистість і до дріб’язків регламентує життя і побут усіх станів. Для частини суспільства зберігалася та індивідуальна воля, що була притаманна дворянській вільності. Разом з тим культура Відродження породила самосвідомість особистості, якої не могло бути в середні віки. Хоча привілеї ще зберігалися, гуманізм установив нові критерії оцінки людини, що грунтувались на особистих достоїнствах, незалежно від походження індивіда.

Перехідний характер часу позначається і на образі героя трагедії. У Гамлета є лицарство, успадковане від старого часу, і прихильність принципам гуманізму, що виникли в нову епоху. Поза цим сполученням образ Гамлета не може бути вірно зрозумілим.

Вражаюча риса “Гамлета” – взаємозв’язок усіх частин, єдність усієї драматичної дії. Усе, що відбувається на сцені, в кінцевому рахунку “працює ” на головний конфлікт.

Різноманітність зовнішніх обставин в “Гамлеті” вражає: “тут багато усього – від наївних релігійних представлень про потойбічний світ до незначних побутових подробиць. Пишність і урочистість обстановки палацу, де вирішуються долі держави і приватних осіб, змінюються картиною сімейного життя; ми бачимо то одну з галерей палацу, то кам’яну площадку, де стоять нічні стражі; глядачам показане придворне представлення акторів і похмуре видовище цвинтаря”.

Різноманітна не тільки зовнішня обстановка дії, але і її атмосфера; Шекспір любить такі контрасти: придворне свято пофарбоване в похмурі тони, а сцена на цвинтарі починається жартами. Ми разом з героєм опиняємося на таємничій стежці буття, за якою починається потобічний світ, і глядача охоплює містичне почуття; іноді, він одразу ж стає свідком сцен цілком реальних.

В цілому, однак, дух трагедії визначається тим, що в її зачині – убивство із метою захоплення влади, а протягом усієї дії звичайна палацева обстановка: підслуховування, стеження, підозри, хитрості, підступні пастки, змова.

“Гамлет” – трагедія не тільки в тому розумінні, що доля героя виявляється нещасливою. У трагедії зображується зло у найрізноманітніших проявах – зрада, підступництво, убивства. Шекспір і раніше, навіть в оптимістичний період творчості, показував різні види зла, носії його з’являлись у деяких його комедіях, але в кінцевому рахунку добро завжди тріумфувало. У творах перших двох періодів зло зображувалося як сила неправомірна. У “Гамлеті” зло виступає як пануюча сила життя. “...Бути чесному при тому, який цей світ, - говорить Гамлет Полонію, - це значить бути людиною, обраним із десяти тисяч ”.( ) Коли Розенкранц, прикриваючи своє і Гильденстерна лицемірство, намагається запевнити Гамлета, що “світ став правдивим” ( ), принц рішуче заперечує: “Так, значить, близький судний день; але ваша новина невірна”. ( )

Чесність – найважливіша якість у відносинах між людьми. Вона полягає в прямоті, правдивості, сумлінному відношенні один до одного і відсутності будь-якого лукавства. Відповідь Гамлета має два значення – загальне, тому що він на прикладі матері і Клавдія вже зробив свій висновок про те, який цей світ, і – приватне, що відноситься безпосередньо до його колишніх товаришів по університету. Гамлет відразу запідозрив, що вони з’явилися до нього не просто так. У порівнянні з Клавдієм їхня безчесність незначна, але вона наводить Гамлета на похмурий висновок: безчестя охопило увесь світ.

Трагедія Шекспіра являє собою не тільки зображення суспільства, ураженого злом: вже ранні п’єси-хроніки: “Генріх VI”, “Річард ІІІ”, давали таку картину. “Гамлет” – трагедія, найглибший зміст якої полягає в усвідомленні зла, у прагненні осягнути його корені, зрозуміти різні форми його прояву і знайти засоби боротьби проти нього. Художник створив образ героя, враженого до глибини душі відкриттям зла. Цей твір виражає свідомість художника, глибоко схвильованого видовищем жахів життя, що відкрилися йому в їхній страшній силі. Пафос трагедії складає обурення проти всесилля зла. Саме з таким почуттям створював Шекспір свій трагічний шедевр.

Ніякі елементи форми не можуть розглядатися самі по собі, окремо від художнього цілого. Кожний формальний елемент є змістовним, його неможливо відірвати від ідейного змісту твору. З іншого боку, духовне багатство великого витвору обумовлено достатком художніх засобів, застосованих Шекспіром при створенні “Гамлета”.

Й.В.Гете в романі “Роки навчання Вільгельма Майстера” (1795-1796) охарактеризував Гамлета як людину, духу якого суперечить покладене на нього завдання помсти. Відтак виникло уявлення про шекспірівського героя, що надовго закарбувалося у свідомості людей. Численні трактування трагедії зосередилися на особистості героя. Виникла легенда про Гамлета, що не збігалася з тим, який він у п’єсі. Письменники і мислителі вишукували