Скачать

Українська культура другої половини XVII–XVIII ст. Архітектура та образотворче мистецтво

Реферат з культурології на тему:

«Українська культура другої половини XVII – XVIII ст.

Архітектура та образотворче мистецтво»

Соціально-економічний розвиток України другої половини XVII—XVIII ст., культурні зв'язки східнослов'янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багатство і розмаїтість архітектури України. Вона розвивалася на міцному ґрунті багатовікової вітчизняної культури і увібрала в себе кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко.

Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби й перемоги, пластичною експресією й багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної самосвідомості українського народу, тріумфові, здобутому у визвольній війні 1648—1654 рр. і створенні власної держави — Гетьманщини.

У розвитку українського барокового стилю можна досить виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII —початок XVIII ст.), зрілий (1720—1750 рр.) і завершальний (друга половина XVIII ст.).

Українське бароко увібрало в себе увесь багатий досвід європейського мистецтва, примхливо об'єднавши його з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому ясну логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі споруди.

Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Головні входи в храми-портали прикрашали профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку. В дерев'яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо.

Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) в Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені бароковими верхами. В результаті одержали напрочуд мальовничу семиверху споруду з сильно розчленованими масами, грою вертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і мальовничого легкого вінчання банями. У стилі бароко споруджені тринефний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) та тринефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.).

Риси українського бароко своєрідно проявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, отинькований і побілений. Він справляє враження скульптурної обробки, — так сильно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архітектурні деталі — півколонки, кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей свідчать, що автор був знавцем європейської архітектури.

Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характеризується посиленням експресії, мальовничості, декоративної взористості. В той час активно застосовувалися розписи, ліпка й колір. Великі настінні розписи, багатоярусні іконостаси з'явилися в інтер'єрах архітектурних споруд. Орнаментальний декор", розписи і колір в будівлях змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, надали їм стилістичної єдності, мистецької довершеності й національного обличчя.

Одним з найхарактерніших творів цього періоду є брама Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. В ній архітектор Йоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю образу. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності вирішує Й. Г. Шедель у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 р), а також Лаврській дзвіниці (1744 р.). Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) в с. Великі Сорочинці на Полтавщині.

З другої половини XVIII ст. починається третій, завершальний період розвитку стилю українського бароко, в якому великий вплив справила творчість видатних майстрів європейської школи — в Західній Україні німця за походженням Б. Меретина, в Східній — італійця за походженням В. В. Растреллі та українця І. Г. Григоровича-Барського. Б. Меретину і В. Растреллі властиві рафінована архітектурна композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури — статуй, ваз. Мистецькі твори В. Растреллі характеризуються елегантністю архітектурних форм, стриманістю декору. Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне, зокрема, для Андріївської церкви в Києві (1753 р.). Велике враження справляють також Михайлівська церква в с. Вороніж на Сумщині (1776 р.) та Троїцький собор у с. Новомосковському на Дніпропетровщині (1778р.).

Архітектурні споруди українського бароко мають особливу мистецьку цінність. Вони розвивались під впливом, а одного боку, архітектурної естетики європейського бароко» а з другого — народних традицій. Разом з тим українське бароко є ланкою в розвитку загальноєвропейської архітектури, становлячи одну з національних шкіл цього великого стилю.

Великим меценатом українського мистецтва, зокрема-архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644—1709 рр.). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітектурі, обновлювались старі церкви, будувались нові, розвивалось світське будівництво тощо. Д. Антонович називав добу І. Мазепи «другою золотою добою-українського мистецтва, після доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого».

Заходами І. Мазепи закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печерської Лаври, Миколаївський собор. В бароковому стилі оформлено Софійський собор, який перебудовано у 1691— 1705 рр., Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря.

Інтенсивно розбудовувався Батурин, який в 1669— 1708 рр. був гетьманською резиденцією. Сучасників вражала своєю архітектурною довершеністю Мазепина палата в Батурині, збудована в західноєвропейському стилі. Руїни цієї палати, спаленої О. Меншиковим після Полтавської битви, зрисував Т. Шевченко. Не зберігся також будинок Академії у Києві, збудований при І. Мазепі в 1703—1704 рр.

Багатовікові будівельні традиції позначилися на плануванні та. забудові тогочасних міст України. Поселення відзначалися різноманітністю планувальних композицій (лінійних, прямокутних, кільцевих, гніздових, змішаних), які узгоджувалися з навколишнім ландшафтом.

У період національно-визвольної боротьби на Україні першорядного значення набуває захист поселень від нападу ворогів. Будувалися різноманітні штучні споруди, серед яких виділялись оборонні вежі, укріплення бастіонного типу, їх зводили селянсько-козацькі війська під Збаражем,. Берестечком, Кам'янець-Подільськом, Хотином, Львовом, Мукачевом, Ужгородом. У багатьох містах, насамперед; полкових центрах, створювалися військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. На їх території споруджувалися магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади тощо.

Західноукраїнські міста характеризувалися значною-кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових майданів з магістратами чи ратушами посередині, мурованими або дерев'яними будинками довкола. Неподалік підносилися стрімкі вежі, бані церков та шпилі костьолів, а стратегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі забудови були характерними для багатьох міст (Львів, Кам'янець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).

З другої половини XVII ст. в Україні поширюється монументальне будівництво, яке знаходить свій мистецький вираз в архітектурі культових споруд. Важливу роль тут відіграло творче переосмислення багатої будівельної спадщини давньоруських часів. У Києві, Чернігові та інших. містах поновлювалися старовинні храми, що загалом зберігали первісну просторову структуру, однак зовні їм надавали барочного вигляду — з вибагливими декоративними-фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими-багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові.

Нове муроване будівництво охоплювало різні типи монументальних споруд, серед яких виділялися тридільні, хрещаті п'ятидільні, тринефні стовпні храми, які завершувалися однією, трьома, п'ятьма або сімома банями. Досягненням українського монументального будівництва стали муровані п'ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерними особливостями даних споруд є хрещатий план, пірамідальна, спрямована вгору композиція, гран-частість об'ємів, що ступінчасте зростають до центру, просторі, сповнені світла інтер'єри, вишукана пластика архітектурних форм і оздоб.

Муроване монументальне будівництво зазнавало впливу народної архітектури, яка здавна відзначалася вмілим використанням дерева, доцільністю конструкцій, розмаїтістю типів і декоративного спорядження. Мистецька довершеність і монументальність притаманні таким спорудам стилю бароко, як Андріївська церква у Києві, собор св. Юра і костьол Домініканців у Львові, собор Почаївської лаври, церква у Великих Сорочинцях, собор Різдва у Козельці та ін.

Чудовою пам'яткою архітектури є славетний собор св. Юра у Львові (1745—1770 рр.) — величава споруда масивних динамічних форм й ажурових тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р. н. невідомий—1759 р.). В архітектурі катедри гармонійно поєднані модний у той час на Заході рококовий стиль з рисами українського бароко.

На Київщині жив і творив у той час визначний будівничий Степан Ковнір (1695—1786 рр.). За його участю споруджені дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, також церква Антонія і Феодосія, у Василькові (1759 р.), Троїцька церква (1767 р.) в Китаївській пустині поблизу Києва.

Кращі риси українського будівельного мистецтва нової доби розвинув вихованець Київської академії І. Г. Григорович-Барський (1713—1785 .рр.). За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1760 р.), Покровська (1772 р.) та Миколи Набережного (1775 р.) церкви, бурса Київської академії (1778 р.) тощо. У цих спорудах простежуються перші паростки архітектури стилю класицизму.

Значні досягнення монументальної архітектури пов'язувалися з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хрещаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів виконували народні майстри під керівництвом відомого російського різьбяра Сисоя Шалматова. Дев'ятиверхий Троїцький собор у с. Новомосковському (1773—1778 рр.), збудований Якимом Погребняком, — найбільша і найвища тогочасна дерев'яна будівля в Україні.

Потяг до естетичної виразності, мальовничості і декоративності поширився і на цивільне будівництво. Більшість тогочасних житлових і господарських будівель споруджувалися з дерева. До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К. Разумовського в Батурині та П. Завадського у Ляличах, а на Правобережжі — паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині та Умані.

Реалістичні тенденції мистецтва України попередніх часів набули дальшого розвитку в живописі. В кращих творах відбивалися суспільні та естетичні ідеали нової доби, знаходили відгомін події визвольної війни 1648—1654 рр., спрямованої проти шляхетської Польщі.

В монументальному стінописі, іконописі та портреті провідне місце зайняв образ людини, що складався під впливом естетичних і етичних уявлень тогочасного суспільства.

Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах «страшних судів». Визначним явищем стало звертання до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщини, а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення.

Особливості народного монументального живопису яскраво виявилися в оздобленні церкви св. Юра в Дрогобичі, а також в розписах дерев'яних храмів у Сихові, Берегометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті.

У монументальному стінопису мурованих будівель провідне місце належало митцям Києва. При поновленні визначних споруд давньоруської доби у Києві майстри намагалися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбивалося тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад, в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді розбійників, озброєних луками, стрілами, гарматами, що було своєрідним мистецьким уособленням боротьби народу проти турецько-татарського поневолення й польсько-шляхетського панування.

Наприкінці XVII ст. в українському живописі набуває поширення стиль бароко, з'являються нові та переосмислюються традиційні сюжети. Композиційне їх вирішення частково оперте на зразки західноєвропейського мистецтва, зокрема на графічні альбоми, присвячені темам Старого і Нового Завітів.

Одним із найяскравіших представників бароко в українському живописі на зламі XVII—XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. його творам притаманні багата і насичена палітра та динамічність композицій (Жовківський іконостас (1697—1699 рр.).

Увага до образу простої, мудрої і мужньої людини помітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема у творчості таких митців, як Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр, Стефан Вишенський, Йов Кондзелевич.

Творчість ієромонаха Нова Кондзелевича (1667—1740 рр.), який мав добру професійну підготовку, пройнята високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окремих персонажів або сценічних сюжетів. Шедевр Йова Кондзелевича — монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698—1705 рр. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національному музеї).

Композиції Богородчанського іконостаса захоплюють високою майстерністю виконання та нестандартністю трактування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса чарують своєю одухотвореною красою, майстерним відбиттям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).

У цей період набуває розвитку український портретний живопис, особливо популярний в середовищі шляхти і козацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість: при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах, із. жезлом або гербами.

Посилення реалістичних засад, психологічне відтворення образів в культових розписах мали значний вплив на інші галузі образотворчого мистецтва України, зокрема книжкову та станкову графіку. На цей час припадає творчість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Деонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуйлович, Іван Стрельбицький та інші. Високоякісним поліграфічним і мистецьким виконанням, вишуканим графічним оформленням позначені книги друкарні Києво-Печерської лаври.

Помітного розвитку досягла станкова графіка, тематичні твори якої у численних відбитках поширювались в Україні, Росії, Польщі та Литві. Зростав мистецький рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, художники-гравери розширювали тематику й відкривали шлях до активного впливу на інші галузі мистецтва.

В другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.

Визначними осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ_; Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам'янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності щодо форми, стилю, орнаментального та колористичного оздоблення. Це пояснюється розмаїтістю технологічних і мистецьких традицій.

Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690р.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а також 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип та. Карпо Балашевичі. Їхні вироби і сьогодні прикрашають колекції старовинної зброї Московського Кремля, Державного Ермітажу та інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, сагайдаки.

Збагатилися технічні та образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд — ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковші, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів та птахів.

З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, безпосередньо пов'язані з художнім прикрашанням побуту народу, його одягу й житла. Відомості про високорозвинуте виробництво тканин, килимів, вишивок («гаптів»), тканих поясів та інших предметів українського вбрання можна знайти у багатьох літературних джерелах. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а з кінця XVIII ст. — як ремесло. Найбільшого розквіту ткацтво та вишивка досягли у XVIII— на початку XIX ст.

Орнаментальні мотиви української народної вишивки мають надзвичайне багатство композиційних укладів і кольорів. Відповідно до етнографічних особливостей вишивки виявляють чимало регіональних відмін. Для Полісся, Волині, Бойківщини — це застосування одного кольору. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська і особливо полтавська вишивки відрізнялись натуралістичним і мальовничим трактуванням рослинного орнаменту.

У складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі другої половини XVII - кінця XVIII ст. знайшли відображення кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості, розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу даного періоду свідчить про прагнення митців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми. Це особливо яскраво проявилося у період українського національно-культурного відродження кінця XVIII — початку XX ст.

бароковий стиль архітектура культурний

Список використаної літератури

1. Бокань В. Культуроголія: Навч. посібник. Київ, 2000.

2. Історія світової культури: Навч. посібник/Керівник авт. колективу Л.Т. Левчук – 2-ге видання, перероб. і доп. Київ: Либідь, 1999 – 368 с.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посібник/За редакцією А.В. Яртися, С.М. Фендрика, С.О. Черепановой. Львів: Світ, 1994.

4. Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. Москва: Высшая школа, 1983.

5. Большая советская энциклопедия.