Скачать

Особливості номінації у сучасній німецькій феміністській прозі та специфіка її перекладу

Міністерство освіти і науки України

Криворізький інститут Кременчуцького університету економіки,

інформаційних технологій і управління

Гуманітарний факультет

Кафедра філології

Дипломна робота спеціаліста

на тему:

Особливості номінації у сучасній німецькій феміністській прозі та специфіка її перекладу

за спеціальністю 7.030507 «Переклад»

Виконавець: студентка V курсу

групи ФП-05

Сикирицька Катерина

Науковий керівник: доц.Скиба С.М.

Кривий Ріг 2010

Календарний план

Студент - дипломник

Керівник роботи

Зміст

Вступ

Роздiл 1. Авторська саморефлексія в жіночій німецькомовній літературі ХХ століття

1.1 Текст як експлікатор номінативних процесів

1.2 Лінгвістична сутність поняття "людські стосунки" з погляду їх номінації в тексті

Розділ 2. Лексико-тематичні групи номінативних одиниць поля Людські стосунки”

2.1 Семантична класифікація номінативних одиниць поля "людські стосунки" у художньому тексті

Розділ 3. Способи номінативної репрезентації поля “Людські стосунки” і переклад номінативної лексики

Резюме

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сучасний стан швидкого обміну інформацією потребує більш ефективної роботи перекладацького цеху, його швидшої відповіді на виклики часу.

Актуальність роботи. Корній Чуковський писав:”Переклад – школа літературної майстерності і Сучасний процес глобального обміну інформацією в усіх сферах людської діяльності і, зокрема, у науково-технічній сфері актуалізує питання структурно-системних досліджень, можливо, найкраща школа стилю, бо саме великі перекладачі найбільше вдумуються у твори великих ”. Відтак актуальність нашої роботи полягає у недостатній теоретичній та практичній розробці питання практичного використання перекладацьких перетворень та їх впливу на зміну контекстуального та поза контекстуального навантаження перекладного твору. Так як при трансляті перекладачі найчастіше користуються саме перекладацькими перетвореннями як основним засобом перекладу, то постає необхідність у досконалому їх вивченні. Знання та практичні навички застосування перекладацьких перетворень дають змогу перекладачам створювати адекватний, яскравий переклад, у якому інормація всіх рівнів збережена у повному обсязі. Доцільне використання перекладацьких перетворень дає змогу перекладачеві не тільки зберегти основний зміст твору, але й що важливіше, позаконтекстуальне, емоційне навантаження. Саме тому тема перекладацьких перетворень та їх впливу на адекватність перекладу має досить важливе наукове та практичне значення.

Предметом дослідження у нашій дипломній роботі є номінація як аспект мовленнєвої діяльності.

Об'єкт дослідження - способи номінації в художньому тексті.

Мета роботи - визначити лінгвістичну сутність людських відносин у художньому тексті як засобів передачі номінації.

Завданням дипломного дослідження є встановлення типів номінації в художньому тексті і важливість розгляду номінації людських відносин як аспекту мовленнєвої діяльності.

Номінацію можна розглядати на рівні мови і мовлення. Вивчення номінації як аспекту мовленнєвої діяльності дуже важливо для теорії мови. Адже " у справжньому і дійсному змісті мову можна розглядати тільки як всю сукупність актів мовленнєвої діяльності" (1:4). Мовленнєва діяльність відбиває все, для чого існує мова, то з якими цілями вона використовується. Мова розглядається як засіб, а мовлення який спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови в процесі мовленнєвої діяльності індивіда.

На захист виноситься визначення ролі номінації в художньому тексті і способів номінативної репрезентації людських відносин та способи правильного відтворення номінації у перекладі.

Методологічна основа - теорія аксіології.

Лінгвістична основа - категорія модальності.

Основними кваліфікаторами модальності є об'єктивність, суб'єктивність, емотивність висловлення, що відіграють велику роль у процесі номінації. Емоції й оцінки, властиві людині, стають однією з форм відображення дійсності.

Вивчення проблем номінації неможливо без вивчення всякого роду оцінної кваліфікації. Особливо важлива роль суспільства в створенні семантичних варіантів слів, слів експресивних, стилістично забарвлених, орієнтованих на визначене соціальне середовище, що виконують визначені художні функції в літературних творах.

Робота складається з трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та резюме німецькою мовою.

Розділ 1. Автобіографічна саморефлексія в жіночій німецькомовній літературі ХХ століття

У цілому феміністична література в теоретико-філософському плані може бути орієнтована по різному, але одне залишається спільним для всіх її різновидів — це визнання особливого способу жіночого буття у світі і відповідних йому жіночих репрезентативних стратегій. Звідси основна вимога феміністичної літературної критики - не перегляд традиційних поглядів на літературу і практику письма, на створення соціальної історії жіночої літератури.

Жіночно-центрованою традицією в літературі називається традиція вивчення жіночих авторів, жіночих героїнь і “Жіночих жанрів ” письма (вірш, новела, автобіографія, мемуари та щоденники); основною концепцією є концепція жіночого авторства, визначеного за принципом статі, а базовим теоретичним конструктором — ідея жіночої емансипації в літературі. Жіноча автобіографія постає як особливий тип “жіночого досвіду”, а отже — провідний жанр фемінного письма. У сучасному західному літературознавстві вивчення документально-художніх жанрів у цілому й автобіографії зокрема давно усвідомлюється як актуальний і перспективний напрям. Безумовно, пріоритети дослідників визначає не тільки кон'юнктура книжкового ринку, на якому останніми роками популярність мемуарно - автобіографічної літератури помітно зросла. Інтерес до автобіографії обумовлено, головним чином, логікою теоретико-літературного процесу ХХ століття і специфікою самого жанру. В 70- ті роки минулого століття в літературі Німеччини розвивається феміністична концепція. Власне ця історична доба дала поштовх розвитку, що стало предметом палких дискусій як для провідних літературознавців, так і для простих читачів. Порівняння чоловічого та жіночого стилю автобіографічної прози зумовило наукову новизну дослідження та необхідність її більш глибокого теоретичного аналізу.

Найвідоміші методологічні роботи з теорії “жіночої літератури”: Никола Мазанек (“Феміністична субверсія”, 2002); Ірена Хайдельберг — Леонард (“Література про жінок — жіноча література”, 2001); Елен Морс (“Літературна жінка”); Рейчел Дю Плессі (“Письмо і несть йому кінця: наративні стратегії в жіночій літературі ХХ століття”). Що ж стосується критерію автобіографізму, то він характерний як для концепцій “жіночої літератури”, так і для концепцій “жіночого читання” і “жіночого письма”.

Вторгнення фемінізму в жанр автобіографії спричинило критичну переоцінку проблем, що відвіку стояли перед цим жанром — включаючи нетривкість таких жанрових дефініцій, як суб'єктивність знання, відмінності в домінуванні та колективну самосвідомість.

Достатньо сильний інтерес фемінізму до всього автобіографічного існував завжди, починаючи від спроби пов'язати “приватне” з “політичним”, і акценту на жіночому досвіді як найважливішому джерелі у створенні жіночого знання. Коли сприйняття жіночого досвіду як даності змінилося розумінням складності комплексу гендерних суб'єктивностей, сфера автобіографії стала основним заняттям і випробувальним полем для фемінізму. У нашому дослідженні нами обрано певну царину творчості німецької письменниці повоєнного часу Крісти Вольф та її молодшої колежанки, нобелівського лауреата 2004р.Ельфріди Елінек.

Творчість Крісти Вольф завжди являла інтерес для досліджень літературознавців у гендерному аспекті жіночої автобіографії як жанру. Тому одним із завдань сучасної науки є аналіз попередніх етапів наукових досліджень. Серед традиційних публікацій передовсім необхідно назвати неодноразовано перевидану збірку “Next + Kritik“. До четвертого видання увійшли статті й інтерв'ю, присвячені різним аспектам творчості Крісті Вольф. Більшість з них об'єднує проблема статусу письменниці після політичних подій 1990 року і так званої літературної суперечки, що розгорілася. Цьому присвячено статті Г. Гідеона «Муштра нігтів», Д. Акера “Що залишиться. Що лежить в основі моєї держави та від чого вона загине”. Останніми роками ставиться питання про політичну заангажованість Крісти Вольф, про те, як це вплинуло на поетику творів цього періоду.

“Звертає на себе увагу, - пише Д. Аккер, - що у творчості Крісті Вольф останніми роками (повістях “Немає місця ніде”, “Касандра”, “Що залишається”) визначальним стає тип самотньої жінки, яка лишаєтся сам- на — сам з собою” (29:230). Т. Вольфарт відзначає здатність Крісті Вольф тонко сприймати те,що відбувається довкола і стверджує про два способи реалізації пережитого в її творах. По - перше, це сейсмографічна точність у фіксаціїї історичної ситуації в її тенденціях. Має місце свідоме або несвідоме змістовне зіставлення свого приватного внутрішнього світу й офіційної історії. По - друге, незважаючи на тверезе сприйняття дійсності, Кріста Вольф не бажає відмовлятися від ідеального уявлення про суспільний устрій, покладений в основу соціальної моделі колишньої НДР. Цим пояснюються утопічні настрої письменниці, які знайшли своє віддзеркалення в повісті “Касандра”. Про це пише і Фрауке Майер- Гозан” з середини 70-х років, притаманні текстам Крісти Вольф, отримують наступальне (offensiv)значення” (4:4). Автор статті вважає за необхідне відзначити, що особливістю стилю Вольф є “техніка пошуку слідів” - Spurensuche, тобто реконструкція часу, орієнтована на зв'язок факту з досвідом, безпосереднє сприйняття індивіда. Цю особливість письма Крісти Вольф Манфред Єгер позначає категорією “суб’єктивна автентичність”, яку він визначає як шлях до нових образів через досвід власних переживань. Автобіографія, як відомо, разом зі щоденниками й мемуарами традиційно належить до жіночих жанрів письма навіть у літературному каноні великої літератури. Основне завдання автобіографічного жіночого письма, як письма, як воно визначається у феміністичній літературній критиці — це завдання самопрезентації жіночого “я”. Писати від себе і про себе — такий підхід веде до нерозв’язної суперечності: завжди бути правдивим, навіть у своїх помилках.

Відправним пунктом для будь-якого дослідника творчості Крісті Вольф є збірка статей “Пам’ять про майбутнє ”, яка була видана Вольфрамом Маузером у 1985 році з метою відобразити різноманітні підходи до творчості Крісти Вольф. Більшість запропонованих у ній розвідок присвячено “Касандрі”.Проблема мови та стилю виходять на перший план у роботах Ірмгарда Реблінга та Герхарда Ноймана. Про глибоке проникнення в мовні пласти, про роль мови в процесах формування і розчеплення особи пише Реблінг. Герхард Нойман бачить в археології голосу Касандри реалізацію мови, альтернативної стандартній логіці розуму. Основним принципом реконструкції міфологічного далекого минулого в “Касандрі” є відновлення картини плотського досвіду, мови і тіла. Відмінність від класичних жіночих автобіографій Крісти Вольф полягає в тому, що вирішальним змістовим параметром стає “безстрашність говоритu про своє тіло і сексуальність” не як про щось другорядне і додаткове до основного автобіографічного сюжету, але як про основне в ньому.

Власне тому ми й зупинилися на дослідженні мови оригіналу та перекладу “Касандри”.

1.1 Текст як експлікатор номінативних процесів

Людство постійно замислюється над тим, що таке є мова, яке значення вона має для долі кожної людини, для розвитку всього суспільства. На ці питання намагаються дати свої відповіді письменники, філософи, мовознавці, політики. Як поєднуються між собою два таких поняття як мова і свобода? У якому відношенні один до одного знаходяться мова та буття, мова та мислення, мова та поведінка людини? Ці та багато інших конкретних питань про мову вже поставлені людством.

Як відомо, краса мови пов'язана з майстерністю мовця, який вміло використовує призначення мови виконувати комунікативну, когнітивну, експресивну, естетичну, перцептивну функції соціального спілкування, відносячись до певної соціальної ролі у суспільстві. Це можливо тому, що мова є складним універсальним феноменом, поєднуючи у собі систему мовних знаків, мовлення та текст.

Мовна система розглядається як система мовних знаків. Мовну знакову систему можна визначити як знаковий системно-структурний компонент мови, елементи якого реалізовано в мовленні й зафіксовано в тексті. Мовлення кожен раз інше, бо воно індивідуальне. Мовлення - це завжди зустріч зі співрозмовником, незалежно від того, далеко він чи близько. Якою буде ця зустріч - це залежить від партнерів, від їх вміння говорити та слухати. Для цього необхідно розуміння ситуації, настрій на взаємопорозуміння, знання стратегії та тактики мовлення. Співрозмовники - учасники комунікативної ситуації.

Продуктом мовлення є текст, результатом - комунікативний ефект. Точніше кажучи, текст є продуктом мовленнєвої події в комунікативній ситуації соціального спілкування, комунікативної ситуації та мовленнєвої події, що дозволяє вийти на типологію текстів. Текст, як вважає Л.І. Сахарчук, - "є композиційне - структурованою сукупністю висловів мовленнєвих актів, пов'язаних між собою загальним мотивом, завданням, планом, темою, метою, стратегією та ефектом комунікації". Ця взаємозалежність маніфестується в таких особливостях тексту як тематичність, зв'язаність, цілісність, діалоговість, впливовість. Ці та інші особливості тексту вивчаються теорією тексту, яка виникла завдяки взаємодії лінгвістики, семіотики, прагматики, літературознавства, естетики. Аналізуючи тексти, удосконалюючи методику її дослідження, загальна теорія тексту збагачує лінгвістику, робить її ефективною та необхідною для комунікантів. Тексти разом з іншими формами мислення створюють те середовище, у якому людина самореалізується як людина, сприймаючи та відчуваючи різноманітні боки життя.

Мова така ж різноманітна та різнобарвна як саме життя. Традиційна лінгвістика займається системою мовних знаків, досліджуючи її підсистему, окремо або у взаємодії, виходячи з мовлення у вигляді комунікативних аспектів цих підсистем або зазираючи в текст, розглядаючи одиниці цих підсистем як текстоорганізуючі.

"Текст (письмовий та усний) - це первинна даність усіх тих дисциплін і взагалі всього гуманітарно-філософського мислення". Текст є тією безпосередньою дійсністю (думки та переживання), з яких тільки й можуть виходити ці дисципліни і це мислення. Будь-який текст має суб'єкта, автора. Можливі види, різновиди і форми авторства.

Кожний текст передбачає загальнозрозумілу (тобто умовну в межах даного колективу) систему знаків, мову. Якщо за текстом не стоїть мова, то це уже не текст, а природничо-натуральне (незнакове явище), позбавлене мовної (знакової) повторюваності. Звичайно, кожний текст включає значну кількість природних моментів, позбавлених будь-якої знаковості, які виходять за рамки гуманітарного дослідження, але враховує їх (зіпсутість рукопису, погана дикція).

Як всякий об'єкт дослідження, текст по різному розуміється і по різному визначається. На думку Е. Косеріу, "текст являє собою мовленнєвий акт чи ряд зв'язаних мовленнєвих актів, здійснюваних індивідом у визначеній ситуації". M. Хелідей вважає," що текст - це актуалізація потенційного ". По А. Греймасу, "текст - це єдність, що розщеплюється на висловлення і не є результатом їхнього зчеплення " (6:45). Зближаючи поняття тексту і стилю П. Гіро вважає, що "текст являє собою структуру, замкнуте організоване ціле, у рамках якого знаки утворюють систему відносин, що визначають стилістичні ефекти цих знаків ". Багатосторонність поняття "текст" зобов'язує виділити в ньому те, що є ведучим, що розкриває його ознаки. Слідом за І.Р. Гальперіним, ми дійдемо висновку, що "текст - це твір мовленнєвотворчого процесу, що володіє закінченістю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно оброблений відповідно до типу цього документа, твір, що складається з назви (заголовка) і ряду особливих одиниць (надфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, стилістичного зв'язку, що має визначену цілеспрямованість і прагматичну установку". З цього визначення випливає, що під текстом необхідно розуміти не фіксоване на папері усне мовлення, завжди спонтанне, неорганізоване, непослідовне, а особливий різновид мовленнєвої творчості, що має свої параметри, відмінні від параметрів усного мовлення.

Щоб заговорити, треба не тільки хотіти спілкуватися і мислити, треба мати засоби здійснення цих цілей. Як звичайне знаряддя спілкування і мислення виступає мова.

Мовленнєва комунікація - це діяльність, що охоплює процеси говоріння і слухання і, що протікає при невпинному чергуванні і взаємодії цих процесів. Продукти мовленнєвої діяльності характеризувалися в термінах мовленнєвих висловлень, мовленнєвих текстів. Вважалося природним, що кожен мовленнєвий акт має свій початок у виді першого, вихідного мовленнєвого висловлення, що аналіз мовлення варто починати з вивчення цього зачину в його глибинних - розумових джерелах.

Як вища комунікативна одиниця текст характеризується діалектичною єдністю протилежностей. Він одночасно є закритою і відкритою системою. Його ознаками як закритої системи є закінченість і обмеженість. Тому, на відміну від висловлення, текст автономний і самостійний. Він вступає також в асоціативні стосунки з безліччю інших текстів. І в цьому плані текст не є закритою системою.

Для розуміння природи тексту немаловажне значення має відображення в тексті картин навколишнього світу. У цьому плані існує розходження між художнім текстом і текстом, що належить природній мові. Якщо останній являє собою відбитий і перероблений у свідомості образ дійсності, то художній текст сполучить відображення з домислом.

На сучасному етапі лінгвістика тексту підкреслює не стільки проблеми семантичної і формальної близькості послідовно розташованих висловлень, скільки питання комунікативного плану, задачі дослідження умов комунікації, що забезпечують однозначне тлумачення одиниць створюваного тексту.

Так, І.Р. Гальперін дає таке визначення тексту: "Текст - це твір мовленнєвотворчого процесу, що володіє закінченістю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно оброблений відповідно до типу цього документа, твір, що складається з назви (заголовка) і ряду особливих одиниць (надфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичної, граматичної, логічної, стилістичної зв'язки, що мають визначену цілеспрямованість і прагматичну установку". Комунікативна спрямованість як важливий аспект оцінок поняття тексту найбільше чітко виявляється у визначенні тексту, що дає Г. Глінц: "Текст -це мовленнєвий твір, створений автором з інтенцією ідентичного сприйняття і зафіксований з метою однакового наступного впливу, як правило, не на окремого комуніканта, а на трохи, і навіть на безліч комунікантів". Автори обох визначень звертають увагу на комунікативну і прагматичну значимість тексту.

Кожен текст унікальний, але будується по визначених закономірностях, що пропонуються функціональним стилем, жанровою приналежністю тексту, його основним комунікативним завданням і тематичною структурою. Тематична структура тексту не однорідна, вона складається з ряду взаємозалежних тем, серед яких можна виділити мікротеми (розгорнуте визначення, обмежений об'єкт опису) і макротеми (сукупність зв'язаних між собою обставин міркування, параграфи).

Кожен текст може бути розглянутий з погляду його структурної і семантичної організації. Обидва аспекти розгляду тісно зв'язані між собою, і ті самі елементи мовного рівня можуть служити засобами як структурної, так і семантичної організації тексту.

У даній дипломній роботі ми розглядаємо текст як письмовий тип мовленнєве" діяльності. Тому ми вивчаємо номінацію людських відносин як аспект мовленнєвої діяльності. Адже мовленнєва діяльність протікає за допомогою такого феномена як мови (говоріння), при звертанні до мови як до джерела використовуваних у цій діяльності одиниць і правил і при її спрямованості на сприйняття мовцями.

Як обов'язковий компонент мовленнєвої діяльності, номінація реалізує думки людини в з'єднанні з граматичними структурами. Чим повніше передають одиниці номінації типи відносин, тим більше їхня значимість для організації висловлення.

У ході суспільно-історичного освоєння предметного світу людина пізнає речі і явища "називаючи, дає їм імена, формує нові поняття, установлює між ними визначені зв'язки і взаємозалежності".

Іменування в мові завжди змістовно, воно опосередковано мисленням. Процес і результати позначення за допомогою мовних одиниць зв'язані з формуванням понять, у яких природні властивості речей, явищ дані в перетвореній на основі людських потреб формі, у виді знятої предметності, ідеальні.

Нові позначення створюються не тільки для того, щоб фіксувати результати пізнавальної й емоційної діяльності людини, але і для того, щоб зробити ці результати надбанням інших людей. В акті номінацій у художньому тексті просліджується також його прагматична спрямованість - бажання щось пояснити своєму співрозмовнику, зв'язати свої інденції зі знанням адресата і його характеристик, емоціями. Перебування засобів подібного впливу на адресата вимагає когнітивних зусиль, а самі спонукання мовця - наслідок його участі в адресатній спрямованості акта спілкування.

Вивчення номінативного аспекту комунікативних одиниць у художньому тексті одержало широке поширення в останнє десятиріччя. Говорячи про специфіку номінації мовленнєвих одиниць, В. Скаличка писав: "... завдання мовлення - погодити нову реальність з відомою, тобто з досвідом. Засобом для цього є представлення нової реальності за допомогою фіксованих образів. Говоріння - сполучення мови з новою реальністю". "Сутність номінації, - писав Г.В. Колшанський, - полягає не в тім, що мовний знак позначає річ чи якимсь образом співвідноситься з річчю, а в тім, що він репрезентує деяку абстракцію як результат пізнавальної діяльності людини", абстракцію як відображення реальних предметів і явищ у свідомості.

Річ чи явище - це тільки вихідна ланка в дослідженні шуканої форми конкретного знання про предмет, за яким закріплюється.

Номінація повинна тому розглядатися як "мовне закріплення понятійних ознак, що відображають властивості предметів". Таким чином, перед актом номінації повинно знаходитися формування тієї структури свідомості, що шукає форми своєї фіксації.

Адекватне вивчення номінативного аспекту мови вимагає насамперед дослідження його змістовної сторони, взаємини мови з мисленням і дійсністю. Пізнання закономірностей номінації спричиняє більш глибоке зрозуміння ролі людського фактора в мові, розкриття функціональної взаємодії всіх ділянок системи і структури мови, оскільки мовна техніка покликана забезпечувати реалізацію розумово-комунікативних потреб і намірів людини.

Звідси - актуальність проблем, зв'язаних із процесом і результатами, насамперед, у теорії мовної номінації. Задачі і сфера додатка такої теорії — дослідження і висновок закономірностей того, як дійсність, відбита в категоріях мислення, втілюється в значеннях мовних форм, який вплив роблять мислення і практична діяльність людей на становлення і прийняття суспільством мовних знаків.

Дивна властивість акта номінації полягає в тім, що будучи спочатку актом індивідуальної діяльності людини й об'єктивуючи в сутності суб'єктивну структуру свідомості, що склалася по визначених причинах у розумі однієї людини, цей акт по своєму матеріальному результаті - сформованому мовному позначенню - стає надбанням мовців тією ж мовою, тобто дозволяє співвіднести тіло знака зі сформованою структурою свідомості, визначеним значенням.

Як пише Н.Д. Арутюнова, "при утворенні висловлення приходить у дію кілька функціональних механізмів мови: один з них забезпечує створення мовленнєвої номінації події (якщо воно не може бути позначено одним словом), інший має своєю метою визначення (номінацію) теми повідомлення і що повідомляється, третій спрямований на актуалізацію найменування - його співвіднесення із ситуацією мов» визначною подією, моментом мови та учасниками мовленнєвого акта, четвертий виявляє мету комунікації"|. У кінцевому рахунку перед нами два головних механізми, що забезпечують вибір (створення) структури висловлення і вибір одиниць номінації, що заповнюють цю структуру.

Людина не може самостійно й оригінальне переробляти всі, що зустрічаються в житті ситуації. Поступово у всіх членів даного мовного колективу створюються стереотипні установки, що визначають однаковий спосіб членувати об'єктивну реальність і ті риси, що сприймаючий у першу чергу зауважує в предметах і ситуаціях і закладає в основу найменування.

Лише при свідомій установці на те, щоб розповісти щось іншій людині, думка наділяється в мовну форму, і щоб стати вже в новій якості, у виді судження, висловлення, вона перетерплює в художньому тексті ще одну видозміну, народжуючи особистісний зміст майбутнього мовного висловлення. З думки треба як би вибрати те, що потім ввійде в мову і те, що в мозку людини існує дифузно, повинне бути упорядковано.

Семантика вступає у свою дію на етапі узгодження особистісного змісту з мовними значеннями, зв'язуючи одні змісти з координатами й опорними крапками описуваної ситуації, а інші - з відносинами між ними. "Речення не здатне передати нескінчену складність одиничної ситуації - воно може тільки вказати (за допомогою слів) її опорні крапки".

Визначаючи зміст майбутнього висловлення, людина і повинна виділити ці опорні крапки "за допомогою слів", тобто їхніх номінацій.

Шлях від думки до слова являє собою складний і поетапний процес переходу від неясних образів, що народжуються в голові людини, асоціацій, представлень, від активізованих у момент пробудження свідомості концептів і особистісних змістів і потреби сказати щось - до переробки цих особистісних змістів, виробленої з метою їх подальшого "вербалізації", для чого деякі особистісні змісти стягаються в одне ціле, деякі усуваються, деякі виявляються у фокусі свідомості.

Людина членує особистісні змісти і розташовує їх у групи відповідно загальновживаним об'єднанням мовних значень у визначених мовних формах, насамперед - мовних знаках. Знання мови виявляється в першу чергу в умінні вибрати з існуючого інвентарю чи засобів створити за відпрацьованими правилами придатні для реалізації його задуму мовні форми. Роль і місце процесів номінації визначається, отже, там, де частина особистісних змістів буде передана в акті за допомогою існуючих одиниць номінації.

1.2 Лінгвістична сутність поняття "людські стосунки" з погляду їх номінації в тексті

"Відношення - взаємний зв'язок різних величин, предметів, дій, емоційно-вольових установ особистості на що-небудь, тобто вираження їх позицій, уявне зіставлення різних об'єктів або сторін даного об'єкту". Відношення міжособові - система установ, орієнтацій та очікувань членів групи відносно один одного, визначених змістом та організації спільної діяльності та цінностями; стосунків між членами групи, зумовлених їх особистими якостями, а не формально передбачених ролями та функціями.

В.Н. М'ясищев розробив концепцію стосунків особистостей. "Це сукупність теоретичних уявлень, згідно з якими психологічним ядром особистості є індивідуально-цілісна система її суб'єктивно-оцінних, свідомо-виборчих відношень до дійсності, що уявляє собою досвід взаємовідношень з іншими людьми в умовах соціального середовища". Система відношень визначає характер переживань особистості, особливості сприйняття дійсності, характер поведінки на зовнішній вплив.

Таким є поняття "людські стосунки" в філософії. В лінгвістиці ж - "людські стосунки" - це категорія модальності, котра представлена трьома рівнями оцінюваністю, емоційністю, експресивністю. Головним мотивом експресивної номінації можна вважати невгамовну спрагу експресії у мовної особистості, її бажання виділитися й через мову теж. Появлення емотивної "логеми" диктується не стільки логічними комунікативними потребами, скільки емотивним станом мовця, його емоційним наміром та емоційною ситуацією.

Прагматичність мовленнєвої оцінної діяльності визначається прагматичною орієнтацією такого способу діяльності, а саме: впливаючи на ціннісну орієнтацію реципієнта, вона впливає на його діяльність. Породження оцінного висловлювання зумовлене тим, що в процесі комунікації в людині з'являється потреба висловити своє ставлення до дійсності, яке є водночас оцінним і прагматичним.

У сучасній науці про мову все більше зростає інтерес до людського фактору. У процесі пізнання та спілкування людина не може не виражати своє ставлення до предметів та явищ довкілля. Вона живе в оточенні цінностей, діє в чітко окресленому ціннісному середовищі.

Пізнаючи об'єкти та явища матеріального та духовного світу, ми усвідомлюємо значущість того чи іншого об'єкта, тобто оцінюємо його, відносимо його властивості до категорії позитивних або негативних якостей. Пізнаючи природні властивості об'єктів та відтворюючи їх цінність, людина розкриває й певні аспекти соціальних відносин, оскільки значимість речі або явища визначається перш за все суспільним ставленням до них.

І в логіці, і в етиці всі оцінні судження пов'язані з деонтологічними й аксіологічними теоріями. "У деонтологічних теоріях етики й у логіці за основу приймається концепт обов'язку, з якого виводиться поняття цінності. В аксіологічних же концепціях первинним вважається концепт цінності, добра, а поняття обов'язку - похідним від нього". Нас цікавлять аксіологічні оцінки і створені ними висловлювання.

Оцінне значення зумовлене реальними властивостями предмета тією мірою, якою воно ними мотивується. В цілому розумінні мотив оцінки завжди має об'єктивний характер.

Система цінностей не спростовується, але може бути виведеною з людини, тобто ціннісні орієнтири особи та суспільства можуть зазнавати взаємовпливу та змінюватись.

В цілому ряді випадків оцінка визначається як позитивна чи негативна кваліфікація предмета думки. Існує й