Скачать

Економічний та правовий зміст власності

Зміст

Вступ

1. Власність як економічна категорія

1.1 Економічний та правовий зміст власності

1.2 Теорія прав власності

1.3 Форми власності

2. Місце та роль власності в економіці України

2.1 Особливості становлення інституту власника в Україні

2.2 Основні тенденції розвитку відносин власності в Україні

Висновки

Список використаних літературних джерел


Вступ

Процеси корінного перетворення економічної системи України роблять особливо актуальним з'ясування структури відносин власності, адекватної нинішньому рівню розвитку продуктивних сил, місця й ролі в ній різних форм власності.

Власність являє собою сукупність економічних, юридичних, політичних та інших суспільних відносин. Вона відноситься до числа фундаментальних основ суспільних систем.

Питання реформування відносин власності дуже актуальне в транзитивній економіці України. Стан транзиції є не просто переходом постсоціалістичних країн до ринкових форм господарювання. Він характеризується складністю і різноманітністю протікаючих процесів, які створюють ситуацію невідомості відносно шляхів подальшого розвитку. Відбуваються зрушення, що складаються з постійних змін, пошуку і виявлення нових форм і комбінацій.

У сфері відносин власності стоїть гостра необхідність відходу від загальної державної власності, переходу до приватної, а від неї - до індивідуалізованої. Сутність транзитивних змін у відносинах власності потребує всебічного і глибокого дослідження, що дасть теоретичне обґрунтування вирішення тих завдань, які не були розв’язані в ході роздержавлення і приватизації: становлення істинного дбайливого власника, підвищення ефективності використання об'єктів власності в ході розвитку виробництва і зростання доходів від власності.

Орієнтиром при проведенні реформ повинне стати прагнення до соціокультурного типу розвитку, при якому на перший план виходить розвиток та реалізація здібностей індивіда, його творча праця, тобто виникає питання про становлення і реалізацію інтелектуальної власності.

Проблема відносин власності завжди перебувала в центрі уваги дослідників соціально-економічних процесів. Аналіз її економічної природи, місця і ролі в суспільстві є в роботах А. Сміта, Д. Рікардо, Д. Юма, Д. С. Мілля, Т. Мора, Т. Кампанели, О. Сен-Симона, К. Менгера. Проблема відносин власності звучала як вивчення багатства і засобів його примноження у Т. Мана, П.Л. Буагильбера, А. Р.Ж. Тюрго та інших.

Великий внесок в розвиток теорії власності зробив К. Маркс, до спадщини якого в своїх розробках зверталися багато дослідників цієї проблеми. У радянській економічній літературі питання аналізу відносин власності приділяли увагу такі автори, як О. Бузгалін, А. Єрьомін, О. Колганов, Я. Крон род, А. Пашков, В. Радаєв, В. Черковець та інші.

У той час, як більшість наших авторів розглядала економічний зміст власності (виключення складає В. Шкредов, який відстоює позицію про юридичний зміст власності), на Заході широке поширення отримала теорія прав власності, розробка і розвиток якої здійснювалися А. Алчяном, О. Вільямсоном, Х. Демсецем, Дж. Уоллісом та ін. Серед західних авторів, які в тій чи іншій мірі розглядають проблеми власності, потрібно виділити Дж. Гелбрейта, П. Друкера, О. Тоффлера, Ф. Хайєка, П. Хейне.

Питання дослідження відносин власності підіймають сьогодні такі автори, як В. Іноземцев, Р. Капелюшников, В. Козаченко, В. Корняков, Ю. Кочеврін, В. Холодков та ін. У вітчизняній літературі цій проблемі присвячені роботи таких вчених, як Д. Богиня, О. Бойко, Г. Волинський, В. Голиков, О. Гош, А. Грищенко, Г. Задорожний, В. Кудряшов, І. Лазня, В. Логвиненко, Я. Максименко, М. Павловський, М. Хохлов, В. Юрчишин та ін.

Основною метою роботи являється розкриття економічного й правового змісту власності, а також критичне осмислення розвитку відносин власності в Україні, яка знаходиться в процесі переходу до ринкової економіки з урахуванням загальносвітових тенденцій розвитку суспільства.

Для досягнення цієї мети було поставлено і вирішено ряд завдань:

- визначити суть власності як економічної категорії;

- класифікувати сучасні форми власності;

- визначити роль і місце відносин власності в економіці України;


1. Власність як економічна категорія

1.1 Економічний та правовий зміст власності

Власність являється найважливішою характеристикою будь-якого виробництва, категорією, що виражає економічні інтереси суб'єктів виробництва й виступаючою економічною основою їхнього формування. Усяка власність є функціонуюча система, сутність якої може бути визначена й досліджена тільки через вивчення її функцій. У зв'язку з цим, говорячи про власність, часто посилаються на присвоєння, описуючи функціональну сторону власності за посередництвом цієї категорії. В абстрактному плані власність дійсно є соціально – економічним присвоєнням об'єктів власності. Але подальші спроби конкретизації (що необхідно й з теоретичної, і з практичної точок зору) приречені на тавтологічні визначення присвоєння присвоєнням же. (1)

Крім того, тут невловимою стає грань між економічним і юридичним, правовим змістом власності. Емпірична злитість, з'єднання воєдино цих граней укупі з опосередкуванням функціональною реалізацією власності її юридичним оформленням створюють можливість підміни, що часто відбувається, понять. В історичному ракурсі це найбільше повно відбилося в концепції природного права власності. Один з основоположників цієї концепції Дж. Локк формулював її суть у такий спосіб: "Кожна людина має деяку власність, що міститься його власній особистості, на яку ніхто, крім нього самого, не має ніяких прав". (2)

Подібна аргументація природи власності простежується в працях багатьох послідовників природно правової концепції. Більш пізній філософ П. Гольбах підкреслював, що "власність має свою основу в людській природі, але власність не однакова, тому що природа створила неоднаковими людей". І далі "… природна нерівність людей уможливлює рівність їх майна." (3).

У Г. Гегеля власність розглядається як "вкладання волі особи в річ". Воля людини лежить в основі власності, є її "перша субстанціональна основа". (4;13)

Категорії присвоєння виявляється, таким чином, багатоаспектною, що включає поряд з економічним і вольовий, юридичний аспект. Останній означає фіксування факту приналежності об'єкта власності у відриві від процесуального, економічного буття власності. Певна приналежність об'єкта реалізується у вольовому відношенні суб'єкта до об'єкта власності. Саме ця юридична визначеність об'єкта власності уможливлює підприємницьку активність, організацію виробництва, формування попиту на фактори виробництва і їх пропозицію, одержання прибутків власниками факторів виробництва і т.д., словом увесь процес суспільного виробництва, що означає вже відносини суб'єктів власності із приводу її об'єктів.

Матеріальним змістом економічного виробничого присвоєння (у відмінності від вольового його аспекту) є процес реального користування матеріальними благами, у першу чергу засобами виробництва. Користування є реальний економічний процес витягу й присвоєння корисних властивостей об'єкта власності в процесі фактичного користування ім.

Отже, функціональна характеристика власності підлягає визначенню через користування як реальний, матеріальний процес, який і є фактичним економічним присвоєнням. Саме процес реального користування конституює суб'єктів виробництва в якості таких. Інакше кажучи, поза процесом користування не може бути суб'єктів виробництва, тому що останні тією чи іншою мірою усі користуються об'єктами власності.

Користування є природною властивістю людини, властивим йому в усі періоди історичного розвитку. Однак не всякий процес користування може бути сутнісною субстанцією власності. Для з'ясування цього моменту необхідно звернутися до характеристики генезису власності.

В економічній науці знайшло обґрунтування виділення присвоєння предметів природи як чисто біологічного, природного явища, обумовленого необхідністю задоволення першочергових потреб людини в їжі, житлі, воді, теплі й ін.(1)

Разом з тим виділяється присвоєння соціальне, для якого біологічне, зрозуміло, є вихідним і існуючим поряд із соціальним, але яке якісно відрізняється від біологічного присвоєння.

Присвоєння перестає бути чисто біологічним і здобуває соціальний характер з того моменту, коли корисність об'єкта здобуває соціальну значимість. Нагромадження безлічі об'єктів власності з біологічної точки зору даремно для людини, але із соціальної конституює його певний статус у якійсь формі людської спільності. Але при цьому необхідно виконання декількох основних умов.

Нагромадження об'єкта присвоєння повинні мати певну суспільну корисність, яка й повідомляє їм економічну значимість. Крім того, об'єктам повинна бути властивий достатній ступінь відносної рідкості, яка прямо пропорційна їхньої економічної значимості. Тільки із приводу таких об'єктів можуть виникати стійкі суспільно-економічні відносини. Монополізація користування подібними об'єктами присвоєння, повідомляючи певний соціальний статус користувачеві дає можливість монопольного присвоєння корисних властивостей об'єктів користування. Задоволення зростаючих потреб індивіда як наслідок виниклого положення визначає перший момент, що конституює власника. Власником, монопольним користувачем об'єктів власності, є індивід, що привласнює прибуток від експлуатації даного об'єкта в ході суспільного виробництва.

Оскільки об'єкт власності піддається зношуванню в міру його експлуатації або під дією сил природи, то підтримка вихідного ступеня його корисності й ліквідності стає найважливішим завданням монопольного користувача. Емпірично виявляється, що в міру збільшення корисності об'єкта збільшується й прибуток, отриманий в ході його виробничого застосування, отже, зростає соціальна значимість об'єкта. Так формується другий момент, що конституює власника: для нього необхідно безперервне нагромадження матеріального субстрату власності як обов'язкова умова збереження монополії на користування об'єктом власності.

Тому цілком справедливим представляється зазначення К. Менгера на те, що власність є єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, які нав'язані людському суспільству природою – невідповідність між об'єктом потреб і доступною кількістю благ, що перебувають у розпорядженні суспільства. (7) Логічно послідовний і висновок Менгера, що наводиться А. Гальчинским, про втрату економічної значимості власності у випадку зрівняння обсягу потреб і доступної кількості благ.

Категорія власності, таким чином, може виявитися граничною у випадку втрати об'єктом власності статусу відносно (у порівнянні з потребою в ньому) рідкого. Це є характерним (поки) для нематеріальних субстанцій власності.

Отже, аж ніяк не всяке користування може бути субстанцією власності. Її сутності відповідає лише фактична монополізація об'єкта, монопольне користування ім. Унікальність і не замінність власності для перспектив виробничого процесу складається в здійсненні суб'єктом монопольного користування безперервного відтворення в масштабах, що збільшуються, засобів і умов виробництва, нагромадженням речовинних умов останнього. Іншими словами, конституювання суб'єкта як монопольного користувача засобами й умовами виробництва, як власника здійснюється й відтворюється самим ходом виробничого процесу. Цим затверджується генезис власності з надр виробничого процесу, її статус як умови виробництва, його внутрішнього моменту. Власність, таким чином, споконвічно має економічну природу й не може зводитися до факту приналежності.

Власність народжується з необхідності нагромадження й реалізується в ньому. А оскільки в реальності нагромадження й користування становлять єдиний процес, остільки останній є форма реалізації власності. У ньому знаходять прояв взаємозалежна й взаємодіюча єдність відтворювальної функцій власника. Функціональна роль власності у виробництві визначена необхідністю збереження й збільшення речовинного субстрату власності, відтворення на його новій якісній основі й у зростаючих масштабах, тобто процесом виробничого нагромадження.

При цьому слід домовитися про можливість двоякого вживання терміна "нагромадження": у вузькому розумінні як умови розширеного відтворення й у широкому як перманентний процес перетворення певної частини продукту в елементи самого виробництва.(8) Це нагромадження в широкому змісті й зумовлює функціональну реалізацію власності, що виявляється емпірично в користуванні суб'єктом виробництва продуктами нагромадження. Поза користуванням нагромадження фіксується правом як юридична власність, будучи в цьому випадку економічною тільки потенційно.

Дослідження реального відтворювального процесу виявляє, однак, різні структурні рівні користування об'єктами власності. Частина виробників користується об'єктами (частіше засобами виробництва) як чужими, витягаючи й привласнюючи лише корисні якості, властивості об'єкта. Інші виробники користуються монопольно аж до відчуження або знищення об'єкта власності.

Історично й логічно виявляється трояке положення суб'єктів у процесі користування: немонопольне (просте) користування (наймані робітники, що здійснюють лише присвоєння корисних властивостей об'єкта) обмежене монопольне користування (володіння, різні фонди оренди) і нарешті, монопольне користування, що виникає на основі нагромадження засобів виробництва певним суб'єктом у своїх економічних інтересах. Таким чином, не користування взагалі, а його певна, вища соціально-економічна форма, у межах якої існують усі відзначені вище структурні рівні користування, виступає сутнісним субстратом власності. Тому власність є соціально-економічною формою, що випливає з виробничого нагромадження, монопольного користування суб'єктами засобами виробництва. (1; 9)

У реальному відтворювальному процесі користування й нагромадження утворюють єдине ціле, яке й становить основу економічного присвоєння.

Дану структурно-функціональну характеристику власності необхідно доповнити аналізом категорії розпорядження, тим більше, що остання часто трактується як сутнісний момент власності.

Розпорядження є, однак, лише невід'ємна ланка господарського механізму реалізації власності. Це функціональна характеристика останньої, але не особлива форма присвоєння у відмінності від володіння й користування. Розпорядження має юридичний (вольовий) характер, припускаючи при цьому, як усякий юридичний факт, наявність реальної матеріальної підстави. Таким виступає відповідний рівень користування об'єктом присвоєння. Таким чином, не вольове розпорядження безпосередньо представляє сутність власності, а реальне користування об'єктом присвоєння за допомогою присвоєння конкретних економічних форм.

Розосередження розпорядження відповідно рівням користування здобуває, таким чином, найважливіше практичне значення. Розпорядження є іманентний механізм, що забезпечує вольові моменти, що виникають у ході цього процесу.

Уся повнота розпорядження як об'єктом користування, так і виробленим з його допомогою і його за допомогою продуктом виробництва, належить лише монопольному користувачеві, який настільки ж монопольно розпоряджається аж до відчуження або знищення об'єктів розпорядження. Професор Паризького університету Ш. Жид відрізняв, що "власність з'являється лише тоді, коли присвоєння відокремлюється від простого особистого користування багатствами; власником стає тоді, коли має право або тримати річ, не користуючись нею особисто, але забороняючи сторонній особі доторкатися до неї, або віддавати її в користування іншим – це право безумовного розпорядження річчю". (10) "Земельна власність припускає монополію відомих осіб розпоряджатися певними ділянками землі як винятковим, тільки їм підлеглими сферами їхньої особистої волі," - зауважує стосовно до аналізу земельної власності К. Маркс.(11) Становить інтерес позиція, характерна для російських економістів початку століття: "…власність є право користування й розпорядження предметом обумовленим образом з тим тільки, щоб не робити з нього вживання, забороненого законами"(12, 118)

Відповідний "поверх розпорядження" надає певний ступінь компетенції для прийняття рішень як обов'язкової умови здійснення відносин користувача. Безпосередній користувач (якщо він лише найманий робітник) розпоряджається об'єктом користування тільки в межах безпосереднього виробництва, присвоєння корисних властивостей об'єкта. Власник (суб’єктномонопольного користування) повністю розпоряджається об'єктом у межах відтворного процесу в цілому. Власник, однак, не вправі приймати рішення про відчуження або ліквідність самого об'єкта користування, так і результату виробництва. Тут ступінь його компетенції регулюється умовами орендного договору, і, отже, вимагає санкцій власника. Статус власника конституюється, таким чином, усією повнотою не тільки економічного користування, але й розпорядження об'єкта користування й виробленого при його посередництві продукту.

1.2 Теорія прав власності

Теорія прав власності оформилася в особливий розділ буржуазної політичної економії в 70-і роки. У цей час її розвиток триває вже не стільки як самостійної концепції з чітко обкресленими границями, скільки в якості методологічної й загальнотеоретичної основи трьох нових напрямків економічного аналізу - економіки права, нової економічної історії й теорії економічних організацій. Сімейство цих підходів позначається звичайно термінами " трансакційна економіка" і " неоінституціоналізм".

У витоків теорії прав власності стояли два відомі американські економісти - Р. Коуз та А. Алчян. Серед тих, хто брав активну участь у її наступній розробці, можна назвати Й. Барцеля, Л. де Алессі, Г. Демсеца, М. Йєнсена, Г.У. Меклінга, Д. Норта, Р. Познера, О. Уільямсона, Є. Фаму, Є. Фьюруботна, С. Чена. Приблизно до середини 70-х років теорія прав власності перебувала на периферії західної економічної думки. Потім на загальній хвилі консервативного зрушення інтерес до неї підсилився, направлення що виросли на її основі завоювали популярність і академічну респектабельність, про що свідчить поява спеціальних журналів по даній проблематиці ("Jourmal of Law and Economіcs", "Bell Journal of Economіcs", "Journal of Іnstіtutіonal and Theoretіcal Economіcs" та ін.). З початку 80-х років теорія прав власності, яка до того розроблювалася майже виключно зусиллями американських економістів, отримує широке розповсюдження в Західній Європі, особливо у ФРН. На жаль, у вітчизняній критичній літературі теорія не знайшла ніякого відображення.

Своєрідність підходу теорії прав власності розкривається вже в розгорнутому визначенні її центрального поняття. Права власності розуміються як санкціоновані поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їхнього використання. Ці відносини визначають норми поведінки із приводу благ, які особа повинна дотримувати у своїх взаємодіях з іншими людьми або ж платити витрати через їхнє недотримання. Термін "благо" використовується в цьому випадку для позначення всього, що приносить людині корисність або задоволення. Таким чином, і цей пункт важливий, поняття прав власності в контексті нового підходу поширюється на всі рідкі блага. Воно охоплює повноваження як над матеріальними об’єктами, так і над "правами людини" (право голосувати, друкувати і т.д.). В такому випадку пануюча в суспільстві система прав є сума економічних і соціальних відносин із приводу рідких ресурсів, вступивши в які окремі члени суспільства протистоять один одному. (14) Виділимо в цьому визначенні найважливіші моменти.

По-перше, в якості робітника використовується термін "право власності", а не "власність": не ресурс сам по собі є власністю, а пучок або частка прав по використанню ресурсу. Власність у первісному значенні цього слова належала тільки до права, титулу, інтересу, а ресурси могли називатися власністю не більше, ніж вони могли називатися правом, титулом або інтересом. (15)

По-друге, відносини власності трактуються як відносини між людьми, а не як відносини "людина/річ", тобто термін права власності описує відносини між людьми із приводу використання рідких речей, а не відносини між людьми й речами.(16)

По-третє, відносини власності виводяться із проблеми рідкості: "...без якої-небудь передумови рідкості безглуздо говорити про власність і справедливість". (17) Не зайво нагадати, що, такою ж була й позиція К. Маркса: коли на вищій фазі комуністичного суспільства буде вирішена проблема рідкості, тільки тоді стане можливий розподіл по потребах, відімре держава, остаточно зникнуть класові розходження.

По-четверте, трактування прав власності носить всеохоплюючий характер, вбираючи в себе як матеріальні, так і безтілесні об'єкти. Права власності фіксують позицію людини стосовно використання рідких ресурсів будь-якого роду.

В-п'ятих, відносини власності розглядаються як санкціоновані суспільством, але не обов'язково державою. Отже, вони можуть закріплюватися й охоронятися не тільки у вигляді законів і судових рішень, але й в вигляді неписаних правил, традицій, звичаїв, моральних норм.

В-шостих, правам власності приписується поведінкове значення - одні способи поведінки вони заохочують, інші придушують.

В-сьомих, несанкціоноване поводження також лишається в полі зору теорії. Економічно воно розуміється так, що заборони й обмеження не усувають нього, а діють як негативні стимули, підвищуючи пов'язані з ним витрати (у вигляді можливого покарання). І дотримання, і порушення санкціонованих поведінкових норм перетворюються в акти раціонального економічного вибору.

"Повне" визначення права власності, яке до теперішнього часу стало хрестоматійним, було запропоновано англійським юристом А. Оноре. Воно включає 11 елементів: 1) право володіння, тобто виняткового фізичного контролю над річчю; 2) право користування, тобто особистого використання речі; 3) право керування, тобто вирішення, як і ким річ може бути використана; 4) право на дохід, тобто на блага, що виникають від попереднього особистого користування річчю або від дозволу іншим особам користуватися нею (іншими словами - право присвоєння); 5) право на "капітальну вартість" речі відчуження, що припускає право на, споживання, зміну або знищення речі; 6) право на безпеку, тобто імунітет від експропріації; 7) право на перехід речі в спадщину або за заповітом; 8) безстроковість; 9) заборона шкідливого використання, тобто обов'язок утримуватися від використання речі шкідливим для інших способом; 10) відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість відібрання речі на сплату боргу; 11) залишковий характер, тобто очікування "природного" повернення переданих кому-небудь повноважень після закінчення строку передачі або у випадку втрати нею чинності по будь-якій іншій причині. (18)

Ці 11 елементів дають величезну кількість комбінацій. Однак, як вважає американський філософ Л. Беккер, не всі їхні сполучення заслуговують назви права власності. Такими можуть бути визнані право на "капітальну вартість" навіть узяте окремо.(19) Будь-яка пара з перших чотирьох елементів (право володіння, право користування, право керування й право на дохід) з додаванням до неї права на безпеку і т.д. У всякому разі один з перших п'яти елементів обов'язково повинен бути присутнім у зв'язуванні, яке могло б скласти право власності. Але навіть при цих застереженнях число осмислених сполучень виявляється рівним 1,5 тис., а якщо врахувати їхнє варіювання по суб'єктах і об'єктах права, то розмаїття форм власності стає, за словами Л. Беккера, воістину "застрашливим". (20)

З погляду економістів-теоретиків прав власності (А. Алчян, Г. Демсец), такий підхід з жорстко проведеною границею між ситуаціями, де є право власності й де його вже немає, не цілком коректний. Право власності - це безперервний ряд, а не фіксована точка. (21)

Самим уразливим зі списку А. Оноре є дев'ятий елемент - заборона шкідливого використання. Американський правознавець Дж. Уолдрон пропонує зовсім виключити його з повного визначення права власності, тому що загальні заборони не мають прямого відношення до майнового статусу речі: якщо для автомобілів існує обмеження швидкості, то його потрібно дотримувати незалежно від того, їде людина на своїй, позиченій або взятій напрокат машині. (22) Але це повернення йде врозріз із поданням про право власності як пучку прав. Навіть якщо якісь із прав не визнаються "правом власності" у повному розумінні слова, то це не означає, що вони не можуть відокремлюватися й належати кому-небудь у такому усіченому вигляді. Взявши напрокат або позичивши автомобіль, людина здобуває щонайменше право користування їм і, отже, обмеження швидкості звужує для нього обсяг цього права.

Розщеплення права власності на часткові права не є щось надзвичайне, а нормальна практика, і говорити на її підставі про ерозію приватної власності зовсім невиправдано. У дійсності, зрозуміло, мають місце процеси як обмеження, так і розщеплення права власності. І те, і інше вносить динамічний елемент у систему відносин власності. Але між ними є принципові розходження. По-перше, відокремлення окремих прав відбувається у формі двостороннього добровільного обміну, з ініціативи самих власників, тоді як обмеження накладають, як правило, державою в примусовому порядку. По-друге, процес розщеплення виражається просто в передачі права іншій особі, тоді як обмеження мають негативний характер: заборона держави на пересування на автомобілях понад визначену швидкість розповсюджується, строго говорячи, і на саму державу (в особі його представників).


1.3 Форми власності

Питання про форми власності належить до найскладніших в економічній теорії.

При вивченні форм власності доводиться зіштовхуватися з відсутністю єдиної термінологічної бази у зв'язку із плутаниною в базисних поняттях. Такі форми власності, як загальнонародна, державна, суспільна, колективна сприймаються одними авторами як синоніми, іншими – як різні поняття. Те ж саме й стосується понять індивідуальної, приватної, особистої власності. Для того щоб досягнути розуміння надалі, спробуємо спочатку визначити, що таке форма власності, за яким критерієм вона визначається, і які форми власності треба розрізняти між собою.

Форма власності – стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва та іншими матеріальними і духовними цінностями.

Виходячи з такого визначення, виділимо наступні форми власності:

1. Класифікація форм власності по способу з'єднання засобів виробництва з виробниками:

· общинна форма (виробники з'єднуються із спільними засобами виробництва).

· рабовласницька форма (раб - чиясь власність і з'єднується з не належними йому засобами виробництва).

· феодально-кріпосницька форма (селянин частково належить феодалу й з'єднується як зі своїми, так і з не приналежними йому засобами виробництва).

· буржуазна форма (особисто вільні робітники з'єднується з не належними їм засобами виробництва).

· суспільна форма (особисто вільні працівники з'єднуються із належними їм спільно засобами виробництва).

2. Класифікація за формою права власності:

· приватна власність;

· спільна;

· державна власність:

- федеральна;

- республіканська;

- муніципальна;

3. Класифікація за формою присвоєння:

· індивідуальна:

- особисте підсобне господарство;

- трудове господарство;

- індивідуальна трудова діяльність;

- особиста власність;

· колективна:

- кооперативні підприємства;

- колективні підприємства;

- орендні підприємства;

- акціонерні товариства;

- асоціації;

- товариства;

· державна власність:

- загальнодержавна;

- муніципальна;

- територіальні утворення;

У західній економічній теорії часто виділяються тільки дві форми власності: приватна й державна. Причому до приватної власності відносять усе недержавне.

Слід звернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизняній економічній і юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників з економічних дисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії та ринковим перетворенням, вважають, що в Украйні існують три основні форми власності: приватна, колективна та державна. Це зумовлено в основному тим, що згідно з Законом України «Про власність», який був прийнятий Верховною Радою України від 14 жовтня 1992р., власність в Україні набирає таких трьох форм: приватної, колективної та державної.(23)

Інакше регулюються відносини власності в Конституції України. По-перше, у Конституції (статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності вживаються терміни "приватна", "державна" та "комунальна" і нічого не говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону України "Про власність" у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність".

Світовий досвід показує, що по суті власність може бути лише приватною або державною.

Щодо колективної власності, то вона самостійного значення як форма власності не має. Вона є похідною від приватної або державної. Належність підприємства до колективного господарства характеризує не форму власності, а лише одну з організаційно-правових форм господарювання власника майна.

В умовах директивно-планової системи в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах (Польщі, Угорщині, Болгарії, Югославії) для того, щоб посилити рівень мотивації до праці, держава почала передавати трудовим колективам у повне господарське відання майно їхніх підприємств. Такі підприємства і дістали назву колективних. Проте характерною ознакою таких колективних підприємств було те, що їхнє майно лишалося державним і не підлягало поділу на частки, які мали належати окремим членам трудових колективів. Інакше кажучи, це майно як неподільне ніби перебувало в колективній власності, але в дійсності належало державі. (26)

Отже, розглянуті колективні підприємства (чи то в промисловості, чи в сільському господарстві, чи в інших галузях) створювалися виключно на базі державних, оскільки їхнє майно формувалося за рахунок бюджетних коштів і лишалося в державній власності.

Звичайно, колективні підприємства можуть створюватись і на основі приватної власності. Так, майно підприємства, що викуплене трудовим колективом на власні кошти, перестає бути державним і переходить у приватну власність. І навіть у разі, коли майно не поділяється на частки між усіма працівниками, таке підприємство належить до колективних, але на основі приватної власності.

Багато непорозумінь породжують самі терміни «колективна власність» та «колективне підприємство», коли вони стосуються господарських товариств. Складається враження, що йдеться про підприємство з неподільним (неперсоніфікованим) майном, власником якого є трудовий колектив. Насправді ж у господарському товаристві власником майна може бути як трудовий колектив, так і сторонні інвестори, або вони разом, причому це майно поділяється у вигляді приватних часток між усіма власниками. У такому разі краще говорити про «підприємство асоційованих приватних власників», а не «колективне підприємство».

У деяких економічних виданнях кооперативну власність також відносіть до колективної форми власності. Проте кооперативна власність (власність колективного сільськогосподарського підприємства, споживчої кооперації, інших видів кооперативів) по суті є приватною, а не колективною. Адже вона формується за рахунок приватних коштів членів різних видів кооперативів, тобто суб’єктів права приватної власності. Виходячи з цього, кооперативна власність є лише одним з видів приватної власності.

Отже, колективна власність як самостійна форма не існує. Її слід віднести до приватної чи державної власності залежно від того, на базі якої власності створюється господарське товариство чи колективне підприємство.

Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага буде досить значною.

До державної власності в Україні згідно із Законом України "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).(23)

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської - Автономна Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України.

Приватна власність являє собою індивідуальне володіння землею, будівлею, обладнанням, працею, капіталом (факторами виробництва) з можливістю їхнього відчуження й правом передачі в спадщину.

Приватна власність лежить в основі товарного виробництва й ринкової економіки. Вона забезпечує економічну свободу, незалежність економічної поведінки й економічну відповідь відповідальність виробника.

Історично приватна власність еволюціонує, її форми змінюються. Спочатку виникла індивідуальна приватна власність, тобто особисте (приватне) володіння всім підприємством. Індивідуальні власники самі трудяться, але можуть залучати й найману працю. Індивідуальний приватний власник відповідає за діяльність свого підприємства всім своїм майном. Тому він найбільш ризикує з усіх підприємців.

У сучасних умовах поряд з індивідуальною приватною власністю активний розвиток отримала акціонерна власність, де особисте володіння капіталом заміняється колективним співволодінням, хоча наріжним каменем залишається індивідуальна приватна власність на акції (пай). При акціонерній власності результати комерційної діяльності підприємства не підпорядковуються інтересам одної особи, а спрямовані на задоволення інтересів підприємства в цілому й кожного акціонера окремо (відповідно розмірові паю – акції).(23)

Для самовираження людини в ринковій економіці, реалізації її економічної свободи недостатньо однієї форми власності, необхідне різноманіття її видів. Тому крім приватної індивідуальної й акціонерної, державної власності в сучасній ринковій економіці існують кооперативна й змішана власність. Отже, ринкова економіка являє собою велике різноманіття видів власності.

Відмінність між формами і видами власності визначається економічними інтересами. Загальнонародна власність виражає економічні інтереси всього суспільства, кооперативна – інтереси певних колективів. Індивідуальна власність пов’язана або з особистими інтересами, спрямованими на задоволення потреб працівника, або з приватними інтересами, що пов’язані не тільки з задоволенням власних потреб, а й отриманням доходу (а через зростання доходу приватний інтерес задовольняє і суспільні потреби.

З усього вищесказаного можна зробити такі висновки:

1. Використання понять фундаментальної і актуальної структури відносин власності дозволило розкрити економічну основу теорії прав власності, яка виражає юридичні норми відносно дій з об'єктами власності.

Теорія прав власності, яка отримала розробку і значне поширення на Заході, розглядає власність як пучок прав з використання ресурсу, сам