Скачать

Українські космогонічні легенди та перекази про хрін, часник та тютюн

Реферат на тему:

Українські космогонічні легенди та перекази про хрін, часник та тютюн.

1. Легенди про хрін та часник

Оскільки в українській культурній традиції є велика кількість різного роду легенд та переказів про різні трави, квіти, городні культури, то я вирішив звернути сьогодні увагу на такі культури як хрін, часник та тютюн.

З городини є короткі легенди лише про хрін і часник.

Про хрін у Старобільському повіті кажуть, що до Різдва Спасителя він був дуже отруйним. «Жиди» замислили було отруїти Христа, для чого приготували хрону й залили Його; але Спаситель благословив хрін, знищив цим усю його отруйність і звелів християнам їсти хрін цілком безбоязно. Ото через те люди і вживають хрін у їжу, особливо ж їдять його на Україні (з буряковим квасом) в жилавий понеділок (понеділок першого тижня Великого посту), щоб «закрементуватися» (зміцнитися) на весь піст.

Часник походить із зубів баби-чаклунки. Коли померла ця баба, — розповідають у тому ж Старобільському повіті, — і її поховали, й коли згодом у неї випали зуби в могилі, то з цих зубів і виріс часник, через що його гріх їсти. Хто наїсться часнику, тому впродовж дванадцяти днів гріх ходити до церкви: він молитиметься не Богу, а лукавому, і від цієї людини відступиться янгол його на дванадцять днів (а хто наїсться цибулі, від того янгол відступиться на десять днів). Особливо не годиться їсти часник проти ночі: хату, в якій хто-небудь наїсться часнику, янгол обминатиме за дванадцять дворів.

2. Легенди про тютюн

Доволі багато збереглося легенд на Україні про походження тютюну. Слід зауважити, що куріння проникло сюди незрівнянно раніше, ніж у Великоросію, й прищепилося тут з разючою силою. Люлька здавна вважалася ознакою гарного тону й молодецтва, бо була для козака часто єдиною розвагою у степовій самотині на варті, на пасовищі тощо. Вона є начеб неодмінною приналежністю козацької ясної зброї, за неї, за словами однієї народної української пісні, козак готовий без вагання проміняти жінку, а гоголівський Тарас Бульба через люльку накладає навіть головою.

Наскільки міцно вкорінилася на Україні серед народу жага до куріння, свідчить такий досить сумний факт. 4 січня 1907 року був повішений за наказом Київського військово-окружного суду від 16 листопада 1906 року на Лисій горі, неподалік Києва, козак Юхим Голобородько, віком дев'ятнадцять років, за вбивство одного і замах на вбивство другого стражника в селі Хорошках Лубенського повіту. На пропозицію священика висповідатися й причаститися Голобородько відповів відмовою і перед самою стратою попросив лише дозволу... покурити.

До всього того, специфічна збуджувальна дія тютюну, як і горілки, мимоволі, мабуть, навела народ на думку про надприродне походження тютюну, а визнання гріховним задоволення, яке він дає, змусило визнати й первісне джерело тютюну нечистим.

Легенда, записана в Чернігівському повіті, розповідає, що коли Бог розгнівався на чортів і почав скидати їх з неба, то один чорт летів-летів та й нахромився в Рудичевім гаю, що під Вертіївкою, на суховерхий дуб. Висів на ньому чорт доти, доки почала з нього порохня сипатися. Стала падати порохня на землю, а з тієї порохні почала рости тютюнова розсада. Люди її стали брати там та палити й нюхати, а потім і в себе на городах розвели.

У Чигиринському повіті записано таку легенду (записана чи переказана у першій своїй половині доволі плутано) про походження тютюну з серії «Обходів апостольських». Колись святих було всього лиш троє: Бог, Петро та Павло, а більше святих не було на світі. Ходили вони собі завжди втрьох, — товаришували. Ось і замислили вони побудувати церкву: «Збудуємо, — кажуть, — церкву на показ людям (тоді віра була жидівська, «було в розброді»: знає кожен, що Бог є, а де він є — того не знає); дзвонитимемо, молитимемося Богу, а люди ходитимуть до нас, дивитимуться на нас і навертатимуться до нашої віри». Дерева з лісу для спорудження церкви вони не возили, а носили на плечах; та що вони наносять за день, те за ніч чорти й порозкидають геть усе. Пішли вони тоді й зайшли до одного ченця; він і не відає, що то Бог і святий Петро, а думає, що прості люди. Гомонять вони поміж собою. «Ось, — кажуть, — підрядилися ми одному чоловікові збудувати церкву на горі, аби було де Богу молитися, але демони щоразу скидають дерево з гори». Чернець і каже: «Можливо, я якось збудую ту церкву». А Бог на те: «Ну, як збудуєш, то Я тобі втричі більше заплачу».

Сидить собі чернець, Богу молиться, — і як унадились до нього з того часу чорти! Стали вони всіляко спокушати його: набіжать до церкви та як насмердять, аби він хоч засміявся... А чернець одне собі знає — весь час Богові молиться. Настав у тій країні голод — ні в кого немає хліба, Чернець став перемелювати тоді попіл на жорнах, пече з нього проскурки й роздає людям. А чорти весь час лазять до нього та не дають йому Богу молитися. Задзвонив він одного разу до церкви, накадив ладаном у капличці — позбігались чорти, заважають молитися... Чернець ну тоді ганятися за ними і спіймав-таки, нарешті, одного. Чорт благає: «Пусти, — каже, — більше я вже не піду, не піду й край!» — «Ні, — відповідає чернець, — не пущу. Наносиш мені он на ту гору дерева на церкву, тоді пущу. Тільки дивись — якщо не наносиш, то я тебе все одно знову спіймаю!» Дочекався чорт вечора, зібрав решту чортів, і наносили вони стільки дерева, що не одну, а дві церкви можна було збудувати. Приходять Бог і святий Петро. Бог і каже до ченця: «Скільки ж дати тобі за твій труд, що ти навозив дерева?» — «Я, — відповідає чернець, — нічого не хочу, а тільки нехай дасть мені Бог, щоб я знав усе, що робиться на світі». — «Ні, — каже Бог, — так не годиться, щоб ти все знав; ну, хіба, — каже, третину». І дав Бог ченцеві тому так, що він знав третину того, що робиться на світі. Збудували вони церкву, і лишився чернець у тій церкві Богу молитися. Почали туди люди ходити, «приставать у віру», а чернець їх наставляє. Чорти бачать, що вже багато стало тих, хто увірував, прийшли до ченця й давай його спокушати: танцювали, грали на різних музичних інструментах... Чернець не звертає ні на що жодної уваги. Тоді один чорт обернувся на такого ж достоту коня, який був у ченця, прийшов і став у нього під вікном. Глянув чернець у вікно — його кінь. «Хто це, — каже, — коня мого випустив? Він ці дні застоявся, треба буде проїздити». Тільки-но подумав це, а кінь уже стоїть осідланий. «Коли б ти вже, — думає чорт, — скоріше сідав!» Бачить чернець — кінь осідланий, і вирішив, що це, певно послушник осідлав, а до стайні, де стояв у цей час його справжній кінь, і не зазирнув. Сів на чорта і їде. Щойно виїхав на двір, а чорт так одразу і шугонув угору. Підлетів ледь не під самі небеса та й питає тоді ченця: «Ну, що з тобою зробити: чи кинути тебе звідси так, щоб сам ти забився, чи — аби іншого забив?» (А чортові байдуже — чи сам чернець заб'ється, чи заб'є кого іншого — аби лиш спогрішив). «Відпусти, каже чернець, — мене: я тобі не те що одного, а десятьох людей заб'ю, аби лиш мені ще пожити на світі».

Чорт не кинув ченця, бо повірив, що той заб'є десятьох людей, опустив на землю і відпустив його. Прийшов чернець у свою келію, а там сидять послушники й журяться — де ото він подівся? Побачивши його, вони вельми зраділи. І став чернець знову, як і раніш, Богові молитися. Чорт чекав-чекав, поки він заб'є десятьох людей, та так і не дочекався. Являється до нього і не дає молитися. Знову стали чорти спокушати ченця, та нічого не можуть удіяти. Ось старший чорт і каже решті: «Давайте приймемо на себе образ богів і влетимо до нього в келію, коли він молитиметься. Він озирнеться, погляне до нас, бо ми йому осяємо келію, задивиться, кине Богові молитися, почне з нами пити й гуляти — й тоді наша воля чинити з ним усе, що забажаємо». Осяяли вони келію. Чернець подумав, що це — янголи і дуже зрадів. Чорти йому забили памороки, він кинув читати книжку, підвівся, а вони й кажуть: «Годі вже тобі читати, сідай з нами — погуляєш. Ми до тебе прийшли в гості». Чернець зрадів, підвівся, привітався з ними — подав одному руку, другому... коли став подавати третьому, дивиться, а в них в усіх пазурі такі, як у півнів! Чернець упав і зуби вишкірив, а чорти так і загули з келії: думали, що тепер уже чернець дуба врізав. Слуги ченця почули, що в келії щось загуркотіло. Прибігли, дивляться, а чернець лежить зовсім як неживий. Вони ножем розтулили йому рота, влили в рот води, а тоді почали його відливати. Очумався нарешті чернець, підвівся: «ох, — каже, — лукаві! Що накоїли!» Вмився, помолився Богу й сів читати книжку. Біля келії ріс дуплястий дуб. Чорти підпалили того дуба — спокушають, щоб чернець вийшов гасити. Побачив чернець, що горить дуб, узяв та й закляв у ньому одного чорта; дуб раптом почав зростатися, і чорта розчавило в ньому так, що з нього потекла кров. Чорти й міркують: «Що б таке зробити з цієї крові, щоб вона не пропала». Поробили вони кочерги й почали розгрібати листя; одну частину — в один бік, а другу — в інший. І поріс на тому місці бур'ян з величезним листям. Стали приходити туди пани й почали рвати те листя, і воно їм видалося таким духмяним! Ось стали вони різати листя, палити й нюхати. Оскільки чорти розгрібали листя на два боки, то й тютюн поріс неоднаковий: з одного боку поріс «льохкий», а з другого — «корінці, мархотка, листатий».Оскільки тютюн виник із чортової крові, то його й не годиться палити... Нині вже весь світ засмердівся ним, а коли якась душа і є, можливо, праведною, то й та не піде в рай через тютюн.

Легенда, записана в с. Литвяках, виводить тютюн також з самої, так би мовити, сутності чорта. Нечистий звичайно спокушає кожного християнина, й тільки-но в церкві йде богослужіння, він уже там, і виходить з неї лише тоді, коли співають «Херувима» (Херувимський спів). Ось батюшки якось і веліли понавішувать на всіх вікнах во ім'я Господнє, щоб нечистий не мав змоги вискочити з Божого храму. Заспівали «Херувима»; чорт хотів було вискочити з церкви, та вже ніяк не міг. Прибіг до дверей — нема як вискочити; він тоді стрибнув було у вікно, впав з усього розгону назад, заревів і здерев'янів. «Нехай собі лежить, — кажуть батюшки, — поки завершиться служба». Після служіння підняли одубілого чорта, винесли його з церкви й міркують: «Що з ним робити? Закопати? Ні, краще спалити, щоб не лишилося по ньому й сліду!» Зібрались пани дивитися. Спалили чорта — і раптом на тому місці, де згорів дощенту чорт, виявили не попіл, а насіння. «Що за насіння таке?» — радяться поміж себе пани. Ось один пан забрав його й посіяв у себе вдома, щоб подивитися, що виросте з того насіння. Зорали великі такі грядки й засіяли їх. Поросла трава. З'їхались усі пани, дивляться — поросла якась трава, а хтозна, для чого вона придатна! Коли під'їздить до них чужий пан. «Здорові були, панове! Чого ви тут ходите?» — «Та ось ніяк не втямимо, що це за трава така?» — «Трава ця — дуже гарна, дуже корисна для людей: її добре палити кожній людині — зразу відчує в собі особливу бадьорість». І розповів тоді той чужий пан, як треба доглядати за тютюном, як і пасинкувати його. По тому попрощався й каже до свого кучера: «Не журись, брате: наша хвамилія не пропала: не пішла в ніщо — скрізь уживатимуть тепер тютюн». А той чужий пан та був сам чорт.

За легендою, записаною в Білгородському повіті, про тютюн наснилось одному чоловікові вві сні. Ходив цей чоловік по монастирях Богу молитися. Прийшов він раз до якогось монастиря, й побачив у тій слободі чи в тому місті розквітлий тютюн. І сниться йому вночі: квітне картопля, на картоплі ростуть яблука, і хтось каже до нього: «Назбирай тих яблучок, закопай їх у гарячий гній — виросте розсада; посади тоді розсаду на грядках і весь час поливай і поливай... Тоді виросте в тебе щось надзвичайне.»

Той чоловік так і зробив: нарвав яблучок, закопав їх у гарячий гній і щодня раз у раз ходить і дивиться, коли з'явиться розсада. Приходить на дванадцятий день, а там сидить єврей. «Чого ти, чоловіче, весь час ходиш?» — питає єврей. — «Я тут одну штучку закопав». — «Яку?» Він і давай розповідати єврею. — «Отож ти не ходи тепер шість днів, — каже єврей, — і розсада сама з'явиться». Чоловік той не ходив шість днів, і розсада справді сама з'явилась. Скопав він тоді невеличку грядочку, висадив розсаду та весь час поливає й поливає. Бачать це люди і питають його, в чому .справа? «Вам не питати, мені не відповідати», — відказав він. А одна дівчина — напевно, Свята Неділя — й каже: «Хіба ж це Бог дав? Це не Бог дав! Якому Богу молився, той і дав, а це не Боже!» — «Що ж мені робити?» — «Якщо хочеш порятунку своєї душі, то відмовся від цього, а якщо хочеш стати багатієм, то продовжуй: кого просив, той тобі й дасть». — «А, що Бог дасть!» — «Це не Бог. Бог на небесах, а твій бог у свинячому хліві стоїть?» — «Як би то не було, а я тебе не послухаюсь!» — мовив чоловік і пішов у свинячий хлів поглянути, чи правду казала дівчина. Справді, у свинячому хліві стоїть лукавий, весь у золоті, й каже: «І ти, чоловіче, будеш увесь у золоті». — «Чого я хотів, те мені Бог і дав!» — «Тут Бога немає. Будь мені товаришем, — своєї правив лукавий, — нікого не слухай, а весь час поливай і поливай розсаду. Як виросте, листя обламай, а насіння приберігай — будеш великим багатієм».

За іншими легендами, чорт дає людям тютюн уже в цілком готовому вигляді, й сам навчає їх палити й нюхати. Так, наприклад, за однією місцевою розповіддю, чорти заманюють селянина, який ішов до церкви, в ліс, дарують йому люльку й навчають палити.

Легенда, записана в Олександрівському повіті, пов'язує початок паління й нюхання з початком споживання горілки й веде його від пустельника, якого спокусив на все це лукавий. Колись у Запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і стало йому, нарешті, сумно самому: не їсть, не п'є, не молиться. Ось лукавий прийняв на себе образ людини і являється до пустельника. «Чому ти, пустельнику, — питає, — зажурився?» — «Тому, — каже, — що одним один у пущах: сумно». — «На тобі коробочку з порошком: понюхаєш — і здасться тобі, наче ти вдвох з кимось». Пішов нечистий. Потягнув пустельник носом порошку раз, другий, третій — чхнув і йому стало весело. Другого дня знову приходить нечистий. «А що, — питає, — як?» — «Весело, — відповідає пустельник, — наче вдвох». — «Та ось на тобі зілля й люльку: запалиш — і стане тобі так, немов утрьох». Запалив пустельник — стало йому веселіше, ніж було. Приходить нечистий і третього дня. «Ну, що, — питає, — як?» — «Весело, — відповідає пустельник, — немов утрьох». — «То на ось тобі посудину з краплями: як вип'єш — почуватимешся, наче вдесятьох». Щез лукавий. Випив пустельник — і стало йому, наче вдесятьох: як заспіває, як заграє, як підніме поли та як пуститься гопака навприсядки!..

Є на Україні ще один погляд на нечисте походження тютюну: він виріс, кажуть, з тіла тої блудниці, яка зняла Предтечі голову. Легенди, які наводилися досі, наполягаючи на нечистому походженні тютюну, тим самим гаряче протестують проти його паління й нюхання. Однак і те й друге (останнє здебільшого серед хліборобів-орачів), як ми зазначили вже, ввійшло мало не в плоть і кров українця, й нині вже ніхто майже не витрушує, йдучи до церкви, усе чисто з кишень — всілякі рештки й ознаки тютюну, а тим паче не вдягає нових, не «опоганених» тютюном, штанів, як це робилося «куріями» за давніх часів. Ось чому поряд з наведеними вище легендами на Україні є й такі про походження тютюну, з яких випливає висновок, що в курінні нема ані гріха, ані спасіння. Така, приміром, легенда, записана п. Катрухіним у залізничному потягу зі слів одного сивого діда. Легенда ця являє собою своєрідну народну переробку відомого біблійного епізоду про ганебне осквернення старшим сином Давида Амноном рідної своєї сестри Тамари і про криваву помсту за сестру Авессалома (Друга книга царів, розділ 13). Ось ця найвищою мірою оригінальна легенда.

Було це дуже давно. Далеко не за пам'яті не лише батьків чи дідів, а навіть і прадідів, царював у якійсь землі цар Давид. Був у нього одним один син на ім'я... (імені оповідач ніяк не міг пригадати — «якесь чуже»). Була в царя, з-поміж іншої челяді, одна дівчина, яка прислужувала цариці. Така з себе гарна, така брава, така краля, що й сказати не можна; кращої за неї не було в усьому царстві тому ні поміж паннами, ні поміж простолюдинками. Тому нема нічого дивного, що в неї дуже закохався царенко. Закохався він, і утнув дуже некрасиву штуку. Раптом захворів ні з того ні з сього, але хвороба була не справжньою, а вдаваною. Захворів так, що й з кімнати своєї не виходив: «Не можу, — каже, — і порогу переступити». Настав час обіду. Запрошують його, як це заведено, до спільного столу. — «Нічого, — каже, — не хочу, не можу навіть дивитися на їжу». Не йде. Почув про те Давид і каже своїй жінці, цариці: «Ти б, стара, послала синові хоч печеного яблучка. Може, він з'їв би чого-небудь солоденького, смачненького, бо ж не можна хоча б то й хворій людині не їсти нічого: здоровий — і той без їжі заслабне зовсім, а хворий і поготів». Послухалась цариця, виконала волю чоловіка: в ту ж хвилину заходилася, спрягла два яблучка, поклала їх на срібну тарілочку, і, гукнувши красуню-служницю, веліла їй віднести те синові. Понесла вона. Царенко взяв яблучка і велів красуні зачекати, доки він з'їсть їх, щоб, значить, потім посуд прибрала, а сам тим часом гукнув вартового, який завжди стоїть біля царських покоїв, і віддав йому суворий наказ, щоб невідступно стояв біля дверей і нікого ні під яким приводом не впускав до нього. Віддавши цей наказ, царенко вчинив тоді ганебну наругу над красунею. Через якийсь час дівчина вибігла з кімнати царенка і, голосячи на весь двір, попрямувала до царя скаржитися. Вислухав її Давид і, жаліючи свого сина (тому що в давні часи хоч і не так було, як нині, а все ж за такий злочин карали на смерть), велів їй мовчати й нікому не розповідати про те, що сталось, ні слова, за що обіцяв щедро винагородити її грошима та всім іншим. Річ у тому, що цар більше вогню боявся суддів, щоб вони — не дай Боже — не довідались якось: судді були такі, що коли тільки довідаються, то неодмінно притягнуть до законної відповідальності — не зважать, що царський син, скажуть: «Закон». А проти цього й сам цар нічого не вдіє. Чого Давид боявся, те й сталося: якби знав про це один чоловік чи два, то ще, либонь, справу якось і можна було б зам'яти, а то ж скільки людей бачило, як дівчина бігла від царенка з розкуйовдженим волоссям й голосінням; усі, звичайно, відразу ж зрозуміли, в чому річ, і розблаговістили по усіх усюдах — адже ж язик без кісток. Так справа дійшла, нарешті, й до суддів. Довідалися вони й зраділи. «Подавай його, — кажуть, — сюди: будемо судити!» І притягли царенка до суду. Судили оце вони, судили, і присудили відтяти йому голову. Стратили царенка й поховали за містом, у степу, наче харцизяку якогось. А дівчина після цього стала наче не сповна розуму, як причинна. Плаче, тужить, І цілий день плаче, і цілу ніч плаче. Нічого з нею не можуть удіяти. Нічим не можуть її заспокоїти. її страшенно вразило те, що через неї стратили людину — та не якусь там, а самого царського сина. Тільки зайде на світанок, а вона вже й іде за місто, на могилку. Впаде крижем на неї, і тужить-розливається, так що довкола стогін стоїть. Плаче і весь час благає страченого царенка, аби пробачив її; а сльози з очей, наче вода з джерела, так і течуть, так і ллються на землю. Поливає вона ними щодня ту могилку. І виросла з її сліз оцих на могилці у царенка рослинка, така гарна, зелена, висока та кучерява, мов капуста. Дівчина тоді й благає Бога: «Господи, — каже, — якщо Ти й він пробачили мені за мою провину, що так гнітить мене, то зроби, щоб рослину, яка зросла з моїх сліз, полюбили всі люди на світі!» Зглянувся Господь на ці її молитви і зробив так, як вона просила: полюбили ту рослину всі люди, які живуть на землі...

А звідки пішла сама назва цієї рослини, то от звідки. Був у тієї дівчини маленький песик — цуцик, з породистих, що пани тримають у покоях. Цуцик оцей скрізь за нею бігав. Куди, бувало, не піде вона, й цуцик за нею слідком. Ходив цуцик і на могилку за нею. Коли зросла та рослина, цуцик забіжить під неї, й почне вовтузитися в ній і топтати її. А дівчина все, бувало, жене його звідти, щоб не псував трави, й гукає до нього: тю, тю, тю, тю, тю, тю! Через те рослина ця й стала зватися тютюном.

Про походження назви тютюну нам особисто довелося чути в Бердянському повіті таку оповідь. Зупинились у степу чумаки й почали варити вечерю на могилці, яка поросла якоюсь особливою травою. Коли потім трава ця від вогню підсохла й загорілась, один чумак, вражений невідомим доти ароматом, що поширювався довкіл, з подиву вигукнув: «Ти ба!» Нерозчувши, як слід, другий чумак, украй здивований, перепитав: «Табак?» — «Тю-тю» — «затюкав» на нього перший. — «Тютюн?» — знову спантеличено перепитав той, знов не розчувши. З того часу і стали називати нововідкрите зілля табаком і тютюном.

— Ось тепер і розсудіть самі, — завершив оповідач, — гріх чи не гріх палити? Нема в палінні жодного гріха, нема й порятунку.

І отак дивляться на паління в багатьох місцевостях України. У Старобільському повіті, наприклад, кажуть, що хто палить, але не плює при цьому, той гріха не чинить, але хто палить і плює, той не омине пекла, тому що земля всім нам мати: ми всі із землі, землею живемо і в землю знову підемо, і того земля не прийме, хто на неї плює.

Так само двоїстий на Україні погляд і на нюхання тютюну. Легенда, записана в Олександрівському повіті, веде початок нюхання все від тих же чортів. Померла, — говорить легенда, — в чорта мати. Поклав він її й позганяв усіх чортів голосити. Зібрались курії з люльками, а ню- харі з ріжками (на Україні в давні часи нюхальний тютюн носили переважно в ріжках, а згодом уже — в тавлинках). Ось курії сіли в рядочок біля чортової матері, а нюхарі — в другий. Курій що потягне з люльки, то й плюне чортовій матері межи очі — так усю її й обплювали; нюхарі сидять собі смирненько, і коли потягне якийсь тютюну з ріжка, то з очей покотяться сльози, наче він плаче. Дивиться чорт, дивиться та й каже: «Добра це річ — нюхати тютюн: і себе повеселиш, і за іншим поплачеш». Дізнались люди, що чорт похвалив нюхарів, і давай і собі товкти тютюн та потягувати з ріжка, як ті чорти, що голосили за чортовою матір'ю.

Втім, П.В. Шейн, ґрунтуючись на цій легенді, а Ів. Манжура — на записаній ним в Олександрівському повіті приказці про нюхарів, доходять досить поспішного висновку, ніби нюхання тютюну вважалось на Україні чимось негожим і навіть зневажалось, тоді як паління було ознакою молодецтва і, так би мовити, гарного тону. Ні про негожість, ні про зневагу в даному разі не може бути й мови. Курії добродушно насміхалися й насміхаються з нюхарів, нюхарі — з куріїв, та й годі. Головним приводом для глузування куріїв над нюхарями була неохайність останніх, які після нюхання звичайно ніколи майже не втираються; та на втіху їхню у Старобільському повіті кажуть, що хто нюхає і не втирається, той не чинить гріха: з нього сміються люди й засуджують його, і тим самим беруть з нього гріх на себе.

А в Білгородському повіті кажуть, що на нюхання тютюну навіть благословила Сама Пресвята Богородиця. Якось заболіла голова в Божої Матері. Понюхала Вона тютюну, й голова перестала боліти. Божа Матір і каже тоді: «В Мене від нюхання голова вже не болить, нехай же увесь хрещений світ користується цим засобом, від якого в Мене перестала голова боліти».