Скачать

Українські легенди та перекази про гадів

Реферат на тему:

Українські легенди та перекази про гадів

Українські легенди та перекази приділяють увагу порівняно небагатьом видам гадів, але у розвинуті незрівнянно докладніше легенд і переказів про риб. Вони стосуються: гадюки, вужа, полоза, ящірки, жаби і черепахи.

Гадюка (звичайна гадюка — Vipera berus, Coluber berus, prester, chersea, melanis, scytha, thuringicus, cocruleus, Vipera ceilonica, squamosa, orientalis, Communis, limnea та ін.), що зветься в Літинському повіті ще гадюкою-падалицею, походить від диявола, «що видно по її зубах» (Старобільський повіт). Та, крім цього вірування, яке виникло під впливом оповіді Біблії про гріхопадіння наших прабатьків, є ще легенда з циклу «Обходів апостольських», яка розповідає таке про походження гадюки. Одній жінці схотілося злякати, чи що, Спасителя з апостолом Петром, а може, просто тільки жартома позбиткуватися з них. Йшов Спаситель з апостолом Петром після того, як їх хотів було налякати чоловік, якого Господь перетворив за це на ведмедя*, коли дивляться — лізе рачки гола жінка, та прямісінько їм під ноги, й нумо сичати, висолопивши язика: ссс... ссс... ссс...

Господь прокляв її й каже: «Віднині ти будеш новою тваррю на землі й на весь свій вік лазитимеш на череві й без одежі». Жінка полазила гадюкою й розплодила згодом гадюк од себе по всьому світу (Старобільський повіт). У той час, як усі інші тварі з любов'ю ставляться до своїх дітей, гадюка щоразу, після того як виплодить гадюченят, обів'ється разом з ними на суку, і тоді почне їх поглинати одне за одним. Яке гадюченя впаде на землю і встигне втекти, те тільки й залишиться жити. Якби вона не зжирала своїх гадюченят, то гадюк розвелося б сила-силенна. Це вже так Бог дав. Та настануть такі часи, що всього намножиться незлічима кількість — і звіра всякого, і людей, — і їстимуть тоді звір звіра, а люди — людей.

Гадюки дуже отруйні і страшенно люті. Кажуть, що гадюка, вкусивши людину, відразу ж квапиться до води; і якщо лиш вона приповзе до води раніше, ніж прийде той, кого вона вкусила, то вже нібито ніяк не можна порятуватися від смерті. Тому радять усім, кого вкусила гадюка, якомога швидше бігти до ріки або найближчого колодязя і занурити вкушене місце у воду (Літинський повіт). У Старобільському повіті кажуть, що коли гадюка вкусить людину, то треба її зразу ж убити, відірвати голову й прикладати її до ранки, аби врятуватися; а якщо не вб'єш, тоді вона полізе до води і нап'ється, після чого, якщо вдруге вкусить гадюка цю ж саму людину, вона неодмінно помре. Дуже дієвим також засобом від укусу гадюки визнають трикратне прочитання назад молитви Господньої.

Якщо до ранки, що утворилася від укусу гадюки, прикласти ясеневу паличку й потім зберігати її в себе, тоді уникнеш обмов і наклепів (Старобільський повіт). Втім, гадюка сама уникає нападати на людину і з першого разу ніколи не кусає, якщо людина на неї наступить, і каже: «Це вона не бачить». Коли потім наступить удруге, гадюка каже: «Це вона жартує». І лиш коли вже наступить утретє, вона каже: «Це він дратує», — і тоді вкусить. Така поведінка її пояснюється тим, що «після хреста» (після свята Здвиження, 14 вересня — за старим стилем. — Ред.) гадюка до весни (навесні гадюки з'являються «на Варуха, як земля руха»; — мабуть, тут помилка записувача приповідки, — треба: «на Руфа», апостола із 70, пам'ять якого святкується Церквою навесні, 8 квітня — за старим стилем. — Ред.), а не пророка Варуха, пам'ять якого святкується восени, 28 вересня — за старим стилем. — Ред.), упродовж усієї зими, живуть у вирії (вирій гадючий — не той, що пташиний: пташиний вирій — на теплих водах, «за пущами і за багатирями», а гадючий — в Руській землі), куди допускаються тільки ті, що не мають провини, які не вкусили нікого за літо — ні з людей, ні з тварин. Гадюку, яка вкусила людину, не приймає земля, і тому вона лазить до пізньої осені й чекає, щоб її хтось убив. При цьому, хто взагалі вб'є гадюку, тому Бог пробачить сорок гріхів.

Про гадючий вирій в Олександрівському повіті розповідають таке. Пішла одна дівчина в ліс і провалилася в їхній вирій. Коли вона провалилась, гадюки раптом як засичать, а найбільша гадюка як засичить на них, — ті одразу так усі й принишкли. І лежить там, — каже дівчина, — сірий камінь. І ось яка з них не підповзе, то щоразу й лизне і лизне той камінь. А найстарша гадюка отак весь час і в'ється навколо дівчини та все кланяється їй і показує, щоб і вона лизнула той камінь. «Я, — каже дівчина, — довго кріпилась, цілих дев'ять днів, а потім-таки лизнула. І раптом, — каже, — відчула в собі такий приплив сили, що і їсти зовсім перехотілося». Коли потім настав час вилазити з вирію, найстарша вигнулася дугою, і дівчина легко й вільно вилізла по ній на світ. А втім, після того вона недовго вже й жила.

У Старобільському повіті записано такий варіант цієї оповіді. На Здвиження всі гади злазяться докупи, до однієї ями..., і лижуть там кам'яний стовп, чим і живуть цілу зиму, аж до весни. Тому на Здвиження не можна ходити в ліс, бо провалишся до гадюк у яму. Якось пішов отак один чоловік і потрапив-таки до них. Гадюки так і обпали було цього чоловіка, щоб кусати його. Та тут найстарша як засичить на них, — він назад; почали лизати камінь і його штовхають туди ж. Полизав і він камінь, і раптом почав розуміти по-гадючому. Прожив той чоловік з ними в ямі аж до самої весни, бо звідти сам він ніяк не міг вилізти: надто ж глибока вона була.

У свій вирій гадюки лізуть «під чесного хреста» (напередодні свята Здвиження) не поодинці, а цілими величезними гуртами; перед веде найстарша гадюка, якій беззаперечно підкоряється решта. Ця гадюка — з великими золотими рогами, і в неї, як мовиться, царський чин. Є й у деяких інших гадюк золоті роги, тільки маленькі, й чин у них менше царського (у Старобільському повіті гадюку з червоними ріжками називають цариця-голиця). Гадюк із золотими рогами особливо багато нібито можна бачити тоді, коли вони лізуть у вирій. Отож дехто навмисне йде в цей час рано вранці в ліс, аби роздобути собі гадючі золоті роги, бо у володаря їхнього буде багато грошей, і взагалі він стане щасливим. Роги ці бережуть, як зіницю ока, й нізащо не продадуть нікому. Добути їх можна так. Коли угледять гадюку із золотими рогами, то кладуть червоний суконний пояс (нині таких поясів немає вже — їх ніхто не носить, хіба що рідко де-не-де побачиш) або суконну червону стрічку поперед неї в тому напрямку, куди вона лізе (гадюка не звертає ніколи вбік і не повертається назад). Долізе вона до пояса чи до стрічки і почне потихеньку пищати; тоді почне пищати дужче, далі — ще дужче, і якщо хтось стоїть поблизу, то вона так пищить, що навіть оглушує його: їй не хочеться скинути роги, а дітися ніде. І доти пищить все й пищить, доки, нарешті, не покладе їх на пояс чи на стрічку (Сумський повіт).

Якими б не були отруйними і страшними через це гадюки, але той, хто знає «таке слово» (певне слово), може чинити з ними все, що схоче. Косили в полі косарі. Тільки-но посідають вони, бувало, обідати, один одразу ж і понапускає гадюк, які давай лазити тут же, «по табурі». Косарі підхоплюються, нажахані, зі своїх місць, а той хизується, походжає та похваляється собі, Ось один дивився якось, дивився та й каже: «Нумо, поглянемо, що ти таке відаєш?» Узяв повсть, розстелив її на землі, поставив на неї того косаря й каже: «Стій же, не зрушуй з місця, інакше тобі буде смерть». Тоді — як свисне! Раптом, не знати звідки — котиться колесо. Докотилося і давай жалом (це була величезна змія) то в одне око, то в друге — ось-ось виколе їх зовсім. Вистояв він так, ні живий ні мертвий, а потому, як змія зникла з очей, і каже: «І онукам, і правнукам закажу ніколи не похвалятися своєю хоробрістю перед гадюками» (Олександрівський повіт).

Якщо хтось прислужиться гадюці, вона не залишиться невдячною.

Діставши відставку, поверталися два солдати зі служби додому — один верхи на коні, а другий безкінний. Застала їх ніч у степу. Прокидаються вони вранці, й бачать: облягла їх навкіл змія — така величезна, як гора. Сидять вони в цьому страшному колі й плачуть. Коли зненацька змія відкинула трошки отак убік хвостика. «Ну, — каже піший солдат до другого, — ти — з конем, то драпай, може, втечеш». Щойно той виїхав, змія знову замкнула коло. Потім розвернулася вся й ну кланятися й пищати — от-от мало не забалакає та весь час кличе солдата за собою. Солдат якось уже там подав їй знак, що згоден. Ось змія полізла собі, а він за нею, за нею. Прилізла до нори і як запищить! А з нори як вискочить друга змія, й давай вони битися. Солдат прицілився і вправно зніс голову тій, яка вискочила з нори. Друга змія давай тоді кланятися йому та дякувати. Потім швидко поповзла й наздогнала десь крамаря (торговця красним товаром), вбила його й пригнала солдатові коня з возом (Олександрівський повіт).

Так розповідав сам солдат про свою щасливу пригоду; але нічка темна, треба думати, повідомила б менш поетичну, зате більш вражаючу повість про вдавано-чудесну появу в нього коня з возом, навантаженим крамом.

Гадюки іноді є знаряддям кари Божої. Одна мати часто ходила провідувати свою заміжню дочку, і своїми відвідинами, зрештою, набридла тій. Якось раз прийшла вона в такий час, коли дочка спала. Прокинувшись і побачивши матір, дочка розсердилась, вилаяла її й сказала: «І чого тільки вона тут вештається!» Мати пішла зі сльозами, а дочка знову заснула. І сниться їй, наче хтось каже: «Піди в сад і візьми там два сувої полотна». Прокинулась вона, пішла в сад — і справді побачила два сувої полотна. Взяла вона їх, повісила собі на плечі й понесла. Раптом з тих сувоїв полотна утворилося дві гадюки, які вп'ялися злій дочці в груди і геть приросли до неї, так що було несила їх одірвати. Так вона й померла з гадюками. II, кажуть, міг би вирятувати від гадюк лише такий чоловік, який протягом усього життя не їв м'яса по понеділках і вівторках (Старобільський повіт).

Літературним джерелом цієї оповіді є східні оповідання «Римських діянь» («Севіа Котапогат»), а також оповідь, вміщена в одному руському рукописі, де роль змій перенесено на жабу, а карі піддано не злу дочку, а злого сипа. Зміст оповіді цієї, що має заголовок «Про те, як шанувати батьків і не зневажати їх», такий. Жив у Німеччині багатий чоловік, що мав єдиного сина. У тій же місцевості жив інший чоловік, вельможний, в якого була єдина донька. І запропонував він тому багатому чоловікові видати за його сина свою дочку, але за умови, що багатій ще за життя надасть синові в повне розпорядження все своє майно. Багатій прийняв пропозицію, записав на сина все своє майно і одружив його з донькою вельможного. Але син недовго після цього шанував своїх батьків: на четвертий рік, з намови дружини, він одселив батька й матір в окремий будиночок, збудований біля воріт його дому, й видавав їм так мало на утримання, що вони змушені були терпіти голод і нестатки в усьому. Якось мати, сидячи проти вікон синового дому, побачила, що в сина смажили гусака на обід. Вона сказала про це старому своєму чоловікові. Старий пішов у господу сина. Угледівши його, син звелів сховати гусака. Батько повернувся до себе в будиночок ні з чим, оплакуючи свою ганебну старість. Коли батько пішов, син знову звелів поставити гусака до вогню. Та коли зібрались було зняти гусака, на ньому опинилася страшна, здоровенна жаба, завбільшки з самого гусака. Син узяв якесь знаряддя й хотів було ним скинути жабу; але жаба, лишивши гусака, стрибнула йому на обличчя і так уп'ялася в нього, що несила було відірвати її.

Якщо ніхто не побачить гадюки протягом дванадцяти років, то в неї виросте дванадцять голів, а якщо ніхто не побачить тридцять років, то вона виросте завбільшки з кобилу (Старобільський повіт). Якщо гадюка, яка живе в землі, не виходить на світ Божий упродовж тридцяти років, і до того ж, якщо протягом усього цього часу ніхто не потривожить її в лігвищі й гадюка не чутиме жодного звуку, то з неї виросте полоз (Вінницький повіт), або жовтобрюх. Так обставив народ походження полоза, мабуть, тому, що нині вкрай рідко зустрічається на території України (у степах Новоросії і в недоступних скелях понад Дністром). Полоз (Егух) належить до підродини псевдоногих (Воіпе), саме до удавових змій і, як усі удавові, неотруйний. У народних українських легендах він набув фантастичних розмірів і характеру. М. Левченко говорить: «У Херсонській губернії я чув про них (полозів) доволі багато оповідей: наприклад, мені показували старовинну могилу, де в норі жив полоз, який викрадав ягнят, а в одній брошурі мало не про торгівлю в Новоросії на початку цього (XIX) століття розповідається, що у височезних бур'янах у степах Новоросії, доки не почали розводити у незліченній кількості шпанських овець, водились такі величезні полози, які нібито волів душили; однак за достовірність такого свідчення не ручаюсь. Мені лише раз у житті випало бачити живого полоза; це було в степу, в Ананьївському повіті; змія лежала кроків за 15 від шляху, яким я їхав; прокинувшись від стукоту коліс мого екіпажа, вона підняла голову на аршин від землі. Коли я наказав зупинитися, щоб ближче роздивитися, то змія поповзла, і в цей час я мав змогу добре її розгледіти: завдовжки вона видалася, за окоміром, понад 5 аршинів; голова завбільшки із зігнуту кисть руки дорослого чоловіка; тулуб завтовшки з руку. Кольору сірого з жовтавим полиском, наче змащена оливою. Трапляються такі змії найчастіше понад Бугом, серед скель. Найбільші екземпляри бачили на острові Березані, або Ада, що в Чорному морі, неподалік Очакова»*. На Україні говорять, що полювати на полоза треба погідної, сонячної днини, і якщо він поженеться за людиною, то тікати слід проти сонця, яке засліплює полоза своїм блиском. Убити полоза можна тільки в тому разі, якщо куля влучить у білу цятку під горлом. У Кишиневі жив один каліка-жебрак, ноги якого були поламані полозом. Жебрак цей раніше був чабаном. Сидів він якось у курені біля хворої вівці, зненацька на нього напав полоз, обвив його й неодмінно задушив би, якби чабану не пощастило вбити полоза ґирлиґою. Здихаючи, полоз так бив хвостом по землі, що на цілий лікоть вибив яму.

Розповідають також, ніби полоз схопив у полі одного молдаванина, обгорнув його хвостом і почав тягти за собою. Дорогою трапився другий полоз, який удавився рукою мерця, вив і всіляко намагався вивільнити своє горло. Молдаванин вийняв руку з його горла. Полоз знову тоді потяг його в печеру, дав лантух з хлібом й мішечок з грішми як винагороду за допомогу, надану полозові, що удавився рукою мерця, і відпустив.

Мабуть, тут ми маємо справу з варіантом наведеної вище оповіді солдата, де йдеться про гадюку. Таких фантастичних легенд про змій у давнину було дуже багато; чимало ходить їх у народі й дотепер. У більшості цих оповідей полоз змальовується як такий, що все пожирає і все знищує.

Назву «гадюка» в загальному значенні цього слова на Україні вживають ще й тоді, коли мова йде про вужа. Частіше за інші види тут зустрічаються: вуж чотирисмуговий (Coluber quaterraiatus, Elaphis cervone, Coluber, Tropido- nomus, Ntrix elaphis, Elaphis quaterrcliatus), водяний вуж (Tropidonotus), звичайний вуж, або вужак (Tropodonotus natrix, Coluber natrix, scutatus, ponticus, minutus, niger, Natrix torquata, persa, Tropidonotus ater, persicus, scutatus, torquatus, minax, murorum). Цього порівняно безневинного плазуна шанують у народі і кажуть, що де плодяться вужі, там буде щасливе життя — багатство (Харківський, Проскурівський, Житомирський та інші повіти). Хто вб'є вужа, тому запишеться сорок гріхів (Старобільський повіт). Хоч улюбленою здобиччю вужа є жаби, та він не проти того, аби поласувати й молоком, якщо йому вдалося раз-другий скуштувати його. На цьому спостереженні ґрунтується дуже поширене на Україні повір'я, ніби вужі ссуть вим'я корів і взагалі дуже люблять молоко, хоч у таких оповідях часто багато терпить і сама природа вужа. Так, одні розповідають, що це — звичайний великий вуж; живе він у хаті, десь під припічком. Коли дітям дадуть молока, виповзає й він і також лізе до миски. Діти женуть його, б'ють ложками по голові; та вуж лиш пищить і не заспокоюється доти, доки йому не дадуть напитися молока.

Дехто говорить, що вуж цей — з руку завтовшки й куций, мов обрубаний, як колода, з великою круглою головою, подібною до дитячої. Живе він надворі, й коли ссе корову, то обвивається навколо однієї з її задніх ніг. Якщо таку вподобану вужем корову продати, то за нею іде й вуж, свиснувши при цьому так голосно, що ті, хто чув цей свист, неодмінно оглухнуть.

Нарешті, дехто твердить, що вуж цей являє собою якесь особливе чотириноге, подібне до кішки, покрите, як і всяка взагалі гадина, лускою, до того ж — з довгим, як у ящірки хвостом і з головою, схожою на дитячу. Живе він десь у гноївні, поблизу вподобаної корови, і коли не ссе її, то спить. Корова, яку вподобає вуж, надзвичайно добротна і дає вдвічі, а то й більше за інших молока. Якщо такого вужа вбити, то здохне й корова, бо й вона, зі свого боку, також любить його і скучає за ним більше, аніж за телятком; або ж її почнуть ссати інші вужі і остаточно зіпсують (Старобільський повіт). М. Грінченко записала в Харківській губернії таку оповідь про ссання вужем корови в однієї молодиці. Молодиця оця не знала зовсім, що вуж ссав її корову, й пішла якось раз доїти. Раптом бачить — він обгорнувся навколо однієї із задніх ніг корови і ссе її. Молодиця вдарила вужа, й він ураз поліз собі в льох, де, виявляється, жив. Молодиця, подоївши корову, процідила молоко й понесла його в льох. Коли вона зійшла в льох, вуж упав на неї зі стелі льоху, обгорнувся навколо тіла і почав її ссати. Що вона потім не робила, до кого не зверталася за допомогою, — не відвалюється від неї вуж. З ним так і померла, — і лиш тоді вуж відпав. Корова також перевелася зовсім.

Ці й подібні до них оповіді про вужів мимоволі наводять на думку, що у вигляді вужа в давнину уявлявся домовик. За свідченням Герберштейна, у Литві шанували змій гивоїтів, тримали їх в оселі, приносили їм у дарунок молоко, сир, яйця й курей. Кромер говорить, що в Польщі дозволяли вужам і взагалі зміям селитися в домівках під піччю й шанували їх, як пенатів. Греки утримували змій в Афінському акрополі і в багатьох інших містах, оскільки уявлення про родинних і родових пенатів за давніх часів поширюване було на цілі міста та області.

Уявлення про вужа, як про чотириногого, могло виникнути зі спільного вірування на Україні про змій, за яким вони мають нібито приховані ноги — випускають їх тільки тоді, коли потрібно буває тікати, якщо загрожує небезпека. Ніг цих ніхто, звісно, не бачив, та якщо — кажуть — кинути змію у вогонь, то вона покаже їх. Ось чому дітлахи, тільки-но знайдуть змію, одразу ж намагаються обкласти її вогнем — певні, що вона, рятуючись від них, неодмінно покаже свої таємничі ноги.

Між іншим, про це є на Україні ціла низка легенд, першоджерело яких — книжні апокрифічні сказання про Ноя; але про ці легенди мова попереду, у розділі про всесвітній потоп. (Очевидно, цей розділ автор мав намір опублікувати в 2-му томі. — Прим.). Легенди, подібні до цих, ще дужче закріпили в народі ту повагу до вужів, яка коренилася на культі змії взагалі, що безсумнівно був у всіх давніх арійських народів, зокрема і в слов'ян. Перше місце у розвитку культу змій слід одвести давнім грекам, які поважали їх, як дочок землі, матері всього живого, що стали згодом її символами. Змій поміщали у храмах Аполлона і Асклепія. В часи занепаду в Аполлоновому храмі, в Епірі, були віщі змії, в залежності від апетиту яких робилися пророцтва. Асклепій, син Аполлона, бог лікарства й цілитель хвороб, був навчений зміями мистецтва молодити старих і воскрешати мертвих: якось раз змія обвилася навколо його посоху; Асклепій убив її, але виповзла друга змія, тримаючи в роті невідоме зіллячко, доторком якого й воскресила вбиту (Асклепій тому завжди зображувався із посохом, обвитим змією; є й особливий вид вужа — Ескулапів вуж, Coluber Aesculapii, flavescens та ін.). Культ змії з Стародавньої Греції перейшов до римлян. За часів республіки, за консулів Фабія й Брута, у Римі лютувала чума. Аби відвернути епідемію, римляни відрядили до Епідавра посланців за зображенням Ескулапа. Посланці повернулися й привезли вужа, який сам уповз на їхній корабель, і в якому римляни визнали втіленого бога. На тому місці, де привезений вуж виліз на берег, було споруджено храм Ескулапові. (донині ще, кажуть, можна бачити там зображення вужа в садах одного монастиря, присвяченого святому Варфоломію.).

Занісши священних змій Асклепія у середню Європу, римляни разом з тим, цілком природно, занесли й поширили тут і легенди про їхнє цілюще значення, які, за посередництвом літературного впливу лікарських порадників, «травників» і «зільників» проникли тоді і в епічну народну поезію. Принаймні основні класичні уявлення знайшли собі повне відображення у віруваннях усіх слов'янських народностей. Так, у «Номоканоні, сиріч законоправильнику», виданому Захарією Копистенським у Києві 1624 року, зустрічається і пряме свідчення, що українські знахарки прикладали зміїну шкіру до очей або зубів у випадку хвороби. У Старобільському повіті линовище гадюки носять на шиї, а також підкурюються ним од лихоманки; в інших місцях хворих на лихоманку підкурюють засушеною змією (також — кажаном, гніздом ремеза — рід синиці — Parus pendulinus, засушеною жабою). Особливо цілюще значення приписують голові змії. Іноді тримають вдома якусь кісточку або черепашку, що нагадує формою й розмірами зміїну голівку, вірячи, що вони приносять у дім здоров'я. Такі повір'я зустрічаються в казках, піснях та інших народних творах — українських, великоруських, словенських, чеських, болгарських і сербських. На думку австрійських сербів, змії саме й навчили людей лікування, оскільки вони володіють знанням цілющих трав. В одному старовинному лікарському пораднику про траву попутник (Plantago major L.) говориться: «Розповідав, мовляв, венеціянин, торговий чоловік; випало йому дорогою їхати з крамом на возах важких, і змія, мовляв, лежить на шляху, і через неї переїхав віз, і тут її затерло, і вона, мовляв, померла. І друга змія приповзла й принесла в роті попутник та па неї поклала, і змія, мовляв, ожила й поповзла». В розділі «Українські легенди та перекази про надприродних істот» ми навели вже легенду про те, як один чоловік потрапив до песиголовців і, змушений готувати їм для їжі змій, скуштував цього їдла й сам, і відразу ж почав розуміти силу трав. На додаток наводимо тут ще одну подібну до попередньої легенду, записану в Олександрівському повіті. Жив собі один пан, і був у нього кучер. Якось раз той пап поїхав з кучером у ліс і спіймав гадюку. Привіз він спійману гадюку й почав її варити. Варив він її, варив, а тоді воду, в якій варив, вилив на траву — трава так і зайнялася раптом полум'ям. Став він тоді варити знову. Через якийсь час знову вилив воду на траву, трава й цього разу спалахнула. Давай він варити ту гадюку втретє. Вилив воду — трава не горить. Взяв тоді пан зварену гадюку й почав її їсти. їв, їв — все з'їв, самі лиш кісточки позалишалися. А кучер усе те бачив, що робив пан. — «Ну, — думає собі, — якщо пан їв гадюку й не помер, посмокчу я хоч кісточки — для чогось він та їв же її!» Посмоктав кучер кісточки — й байдуже. Невдовзі потому пан знов їде з кучером у ліс. Коли прислухається оце кучер і Господи, Боже Ти мій! Вся трава, чує він, говорить! Одна каже: «Я ось від того», друга: «А я оце від того». Та: «Я від ось такої хвороби», а та: «А я від ось такої». Збоку отак стоїть буркун (Melilotus coerulea Lam.) і каже: «А я від гилі, я від гилі» (Hernia scrotum). Кучер, як почув усе це, мимоволі посміхнувся; пан побачив його посмішку й питає: «Чого ти, Іване, смієшся?» — «Та так собі», — відповідає кучер.

«Та, ні, — каже пан, — мабуть, ти щось знаєш?» — «Та ні ж бо! їй-богу, так собі!» — «Ану сплюнь, — каже пан, — на лівий бік». Кучер тільки-но сплюнув — і все змовкло, і він уже не чув, що говорять трави.

З ящірок на Україні зустрічаються здебільше так звана звичайна, або прудка ящірка (Lacerta agilis, Seps caerules- cens, argus, ruber, Lacerta vulgaris, stellata, arenicola, stirpium, laurentii, exigua, cherconensis, sylvicola, cloniensis, paradoxa); на півдні Росії трапляється ще, втім, і зелена ящірка (Lacerta viridis, bilineata, strigata, bistriata, chloronata, schreberi, qu- inquevittata, elegans, smaragdina, seps viridis, Padarcis cyaino- lema). Сіра ящірка (самиця прудкої) відома в народі під назвою «хлоп'ячої», а зелена (самець тієї ж прудкої) — під назвою «дівчачої», причому кажуть, ніби «хлоп'яча» ящірка кусає дівчат, а «дівчача» — хлопців. Коли побачать навесні вперше ящірку, то відбивають у неї хвоста, зберігають його й носять на шиї від лихоманки. Якщо на відбитий у ящірки хвіст не наступити ногою, поки він зовсім застигне, то з нього виросте гадюка. В руки брати ящірку вважається гріхом, а коли хто візьме, то мусить мити їх водою доти, доки не піде кров (Старобільський повіт). У Канівському повіті розповідають, немов одна жінка проковтнула якось під час сну ящірку. Ящірка всередині в неї розчинилась. Коли потім знахарки стали лікувати цю жінку, то вона виблювала і ящірку, і її дитинчат (Канівський повіт).

Жаби (водяна зелена жаба, ропуха — Rana esculenta, viridis, fluviatili, calcarata, Relophylax esculentus; різновид її — озерна жаба — var. ridibunda, cachinnans, fortis; сіра, або трав'яна жаба — Rana temporaria, muta, fusca, cruenta, alpiпа, scotica, flaviventris, platurrhiaus, dybawskii; болотяна, або гостроморда жаба — Rana agilis, gracilis; плямиста зеленуха, зелена жабка—Dendrobates tinctorius, histrionicus, Calamita, Rana, Hyla tinctoria, Hylaplesia aurat auratus, chocoensis), створені Богом (Літинський повіт) й відіграли важливу роль при закінченні Давидом Псалтирі, за українськими народними легендами. У льохах і криницях жаби заводяться в тому разі, якщо над льохами й криницями хто-небудь є.

Аби перевести їх у льох, треба розпалити там вогнище й покласти на нього стручкового червоного перцю (Capiscum amnuum L.). Брати жабу руками не годиться вона може пирскнути і тоді «нападуть» бородавки. Одна жінка — кажуть - взяла жабу в руки; та їй пирскнула прямо в обличчя, і в цієї жінки виросла навіть борода. Кажуть також, що жаби, як і миші, передчувають майбутній неврожай і з такої місцевості перекочовують в іншу, де буде багато вологи і передбачається хороший урожай. Якось раз сила-силенна жаб перекочовувала з однієї місцевості в іншу. Побачив це один чоловік, схопив дрючок і вдарив ним жабу, яка вела перед і яка зветься маткою. Матка стрибнула на цього чоловіка і вп'ялась так міцно йому в щоку, що ніхто не міг відірвати її; так цей чоловік і помер, і похований був разом із жабою. Укус зеленухи, яка іноді ганяється за людиною, вважають невиліковним (Старобільський повіт).

Жаби дуже часто заводять бійку з вужем, який ними, як відомо, переважно й годується. Хто побачить жабу й вужа, які б'ються, повинен розняти їх палицею і тоді зберігати її, мов коштовний талісман: така палиця приносить у дім прибуток (Київський повіт), рятує людину від покарання (Старобільський повіт), розганяє градові хмари, які для цього треба перехрестити нею (Літинський повіт).

Амулетом є також і жаб'яча кісточка, яку здобувають в такий спосіб: кидають жабу в мурашник; коли мурашки об'їдять на ній м'ясо, тоді й беруть з кістяка приворотну загнуту кістку. Ця кістка вживається в присушках, коли хочуть пробудити в комусь кохання. Неабияку роль, як ми це вже бачили, відіграють жаби і в народній медицині.

Досить багато схожих повір'їв про жаб є також у західноєвропейських народів — у Франції, Австрії, Швейцарії, Шотландії. У класичну давнину їли жаб, щоб були діти.

Якщо жаба «перебіжить дорогу», то слід чекати чогось поганого (Чернігівський повіт).

В оповідях про черепах (прісноводна — Clemmus; європейська еміда — Emys, orbicularis, lutaria, europaea, meleag- ris, flava, hellenica, Terrapene europaea, Lutremys europaea) відчутний вплив оповідань «Римських діянь» про невдячних і нешанобливих дітей, а також апокрифічних сказань і давніх міфічних народних поглядів. У Канівському повіті кажуть, що черепаха створена Богом уже після загального створення світу. Одна скнара й хитра дівчина, бажаючи приховати від свого рідного батька приготоване для нього м'ясо, заховала його в глиняну миску й зверху накрила тарілкою. Щоб покарати за таку скнарість дівчину, Бог перетворив заховане нею м'ясо на черепаху. Ось чому черепаха й тепер покрита двома щитами, подібними до тарілок, причому задні й передні лапи і голова дуже нагадують собою руки, ноги й голову дівчини.

Вол. Менчицем записано таку легенду про походження черепахи. Пішла одного разу мати в гості до своєї заміжньої дочки. Підходить до хати, де жила дочка; а дочка, вгледівши матір, схопила мерщій миску, де була смажена курка, побігла й поставила її в коморі: вони якраз саме у цей час їли з чоловіком смажену курку. Входить мати до хати. її садовлять, приймають. Посиділа мати, збирається йти. Тільки-но мати за поріг, дочка з чоловіком до курки доїдати її. Вносять ту курку, а дочка та накрила її покришкою. До курки — коли там черепаха. Оскільки курку накрито було двома полумисками, то і в черепахи — череп'я (щити) згори і знизу.

За варіантом, записаним І. Манжурою, жила колись мати, в якої була заміжня дочка. Раз якось зварила дочка курку в борщі, а на той час та й прийшла до неї мати. Дочка схопила курку й мерщій ховати її. Коли мати пішла, вона до курки, відкрила, — коли вилазить черепаха. І тепер, коли черепаха виплодить череиашат, то — якщо прислухатися — вона мовби квокче.

Нарешті, за варіантом, записаним у Канівському повіті, на черепаху перетворилася сама заклята матір'ю дочка. До однієї молодиці, — розповідає легенда, — прийшла здалеку в гості її рідна мати. Спочатку молодиця пригощала її, чим Бог послав; а потім бачить, що мати довго не збирається додому, стала годувати її дедалі гірше й гірше, — вона була дуже скнарою: весь час, бувало, каже, ніби нема нічого, ніби в усьому терпить нестатки, а сама їсть собі, що ласіше, потайки від матері. Ось якось мати бачить, що дочка зварила собі курку і їсть її тайкома. Почала мати докоряти їй, а дочка й каже, що то вона не курку, а черепаху через нестатки свої зварила. Тоді мати закляла її, і дочка сама черепахою стала. Отак вона й лишилася черепахою донині. І тепер черепаху називають іноді куркою.

Дехто говорить, що черепахи дуже мстиві і надзвичайно живучі. Напоїв одного разу чумак волів, побачив черепаху, побив, потрощив її на м'ясо і погнав собі волів до возів. Черепаха за ним. Чумаки в дорогу — і вона за чумаками. Цілих три дні повзла: куди піде чумак, який убив її, туди й черепаха за ним. «Давай, — кажуть чумаки, — подивимось, що вона робитиме?» Поклали того чумака долі, накрили повстю. Черепаха видряпалась на нього, вимочилась, та як гукне! — і тоді поповзла собі геть. Зняли чумаки повсть з товариша, коли дивляться — він лежить мертвий.

Черепаху на Україні вважають дуже корисною для корів, і тому часто тримають черепах у ночвах з помиями, які дають пити коровам; дають також лизати черепаху корові, причому спостерігали, що після того молоко стає незрівнянно густішим і смачнішим, і корова дає його значно більше.

Між іншим, черепасі на Україні приписують надприродне відання — знання всякого зілля, і тому в Ушицькому повіті запевняють, наче вона походить з найхитрішого чорта. Злодії за допомогою черепахи намагаються роздобути собі розрив-траву, перед якою не може встояти жоден замок. Для цього треба відшукати гніздо черепахи, де вона поклала вже яйця, і пильнувати часу, коли вона піде за кормом. Тільки-но вона зникне з очей, одразу ж огороджують гніздо кілочками або невеликим тином. Черепаха, повернувшись і бачачи гніздо своє огородженим, негайно ж відшукує і приносить у роті розрив-траву, від доторку якої огорожа розлітається вмить, як пух од вітру. Тоді намагаються вирвати в черепахи з рота цю траву, вичавити з неї сік і хоч краплю його впустити за шкіру своєї долоні. Від одного доторку такої долоні до якого завгодно замка він миттю розлітається на найдрібніші шматочки.

Схожі повір'я в Галичині, а також у багатьох місцях Великороси та Білорусії, у чехів і німців є щодо дятла. Щоб дістати розрив-траву, потрібно відшукати гніздо дятла і затулити вхід до нього дерев'яним кілочком. Дятел випробує спочатку силу свого дзьоба, щоб проникнути в гніздо, а тоді вже принесе розрив-траву. Коли він полетить за розрив-травою, слід розстелити перед деревом, де гніздо, червону хустину. Дятел прийме її за вогонь і випустить розрив-траву. Всі подібні до цієї оповіді ґрунтуються на літературних джерелах, саме — на давніх «фізіологах», а також на апокрифічних сказаннях про Соломона. А що стосується власне щойно наведеного повір'я про дятла, то давність його засвідчена Плінієм, — ніби дятел може проникнути в будь-яке закрите приміщення, відчинивши замки за допомогою трави.