Скачать

Трансформація політичного устрою Югославії в кінці 90-х – початку ХХІ ст.

Курсова робота

на тему:

"Трансформація політичного устрою Югославії в кінці 90-х – початку ХХІ ст."

Вступ

Югославські землі з давніх часів посідали одне з провідних місць в житті балканського регіону. Завжди звертали на себе значну увагу. З історії югославських земель можна виокремити певні періоди, коли до них був особливо загострений інтерес Наприклад, у другій половині ХІХ століття, коли югославські території були розмінною картою в великій політиці європейських держав. У 1914 році Сербія фактично спровокувала початок Першої Світової війни. У часи Другої Світової війни югославський регіон знов починає звертати на себе посилену увагу, а по закінченню війни посідає значне місце не тільки в Європі, а й в світі. Певний спад цікавості до цього регіону простежувався у 70–80 ті роки, а з кінця 80х років Югославія знов займає місце загального центру уваги. Тепер югославський регіон викликав до себе великий інтерес через розпад Югославії – конституційної федеративної держави. Югославські події викликали до себе жвавий інтерес і з боку України, адже проходили і проходять вони в безпосередній близькості від її меж. Особливо ці події вдарили по Придунав’ю – краю, який тісно пов’язаний з економічною артерією Європи – Дунаєм. Саме тому варто вивчати югославські події 90х, а особливо кінець 90х - початок ХХІ століття, коли відбувся остаточний розвал Югославії як держави, її корінна трансформація. Таким чином актуальність обраної теми не тільки не зменшується, а й збільшується через останні події.

Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють період з 1997 року і до 2006 року. Саме в межах цього хронологічного простору є можливим дослідження останнього етапу загибелі Югославії. А тому ці роки є особливо зручними при дослідженні теми.

Географічні межі роботи охоплюють Сербію з автономними одиницями Косово і Методія, Воєводину та незабаром незалежну Чорногорію (яка вже давно є фактично незалежною). Такі географічні межі дозволяють к повному обсязі дослідити події відрізку часу що розглядається.

Предметом дослідження є особливості розпаду Югославії – етнічні, релігійні, територіальні, зовнішньо і внутрішньополітичні, військові.

Об’єктом дослідження є процес трансформації політичного устрою Югославії – суспільно-політичні, зовнішньополітичні, економічні та інші аспекти.

Метою роботи є висвітлення особливостей процесу трансформації політичного устрою Югославії в кінці 90х - початку ХХІ століття, зокрема специфіки, суспільно-політичних, зовнішньополітичних, територіальних процесів.

Виходячи з дослідженого матеріалу автор визначив наступне коло завдань курсової роботи:

- висвітлити хід трансформації політичного устрою Югославії в кінці 90х - початку ХХІ століття;

- дослідити головні причини трансформації югославської політичної системи;

- проаналізувати наслідки цих змін;

- оцінити їх значення для балканського регіону в цілому, та югославських земель зокрема;

- звернути увагу на особливості югославської трансформації;

- з’ясувати, як відреагувала світова спільнота на політичні зміни в Югославії;

- визначити ступінь участі зовнішньополітичних сил у югославських змінах;

- охарактеризувати сучасний стан колишніх югославських земель, як на них відбилися зміни.

Історіографія теми. Тема курсової роботи торкається останніх подій і є недостатньо дослідженою. Відсутні комплексні праці з цієї теми. Більш менш досліджені події 1997–2001 років, А вже події 2003–2006 років залишаються в основному білою плямою дослідники ще не осилили всю сукупність останніх подій і це впливає на кількість робіт з даної теми. З опрацьованих авторами праць можна виокремити наступні: «Новітня історія централь європейських та балканських країн» Ярового В.І., «Новітня історія країн Європи та Америки» Родрігеса А.М. та Пономарьова М.В., «Геополітика» Дергачова В.А.

Найгрунтовнішою з них є праця Ярового В.І. Це відомий дослідник історії слов’янських народів, який стабільно підтримує за собою репутацію передового дослідника історії слов’ян. В своїй останній роботі він доволі коротко, але насичено описав події розпаду Югославії. Головну увагу приділив початку та середині 90х років. З інтересуючих нас часів він ґрунтовно дослідив період з 1997 по 2002 роки Приділив значну увагу розгортанню Косовського конфлікту та його переростанню в регіональну проблему. В незначній мірі дослідив процес приходу до влади опозиції, розгортання суперечностей між Сербією та Чорногорією, натовсько-югославської війни. Останньою подією, яку розглядає Яровий є підписання між керівництвом Сербії і Чорногорії договору про «Про принципи перебудови відносин між Сербією і Чорногорією», внаслідок чого назва «Югославія» зникла зникла з політичноі карти світу, а з’явилася назва «СІЧ» (Сербія і Чорногорія). Автор нейтрально описує події, але не зважаючи на це, в його праці простежується прихильність відносно приходу до влади демократичної опозиції, обособлення Чорногорії, зміни зовнішньополітичного вектору у напрямі західноєвропейських структур: Ради Європи, ЄС, НАТО. В той же час дії Північноатлантичного альянсу він трактує як агресію.

Значний інтерес представляє робота Родрігеса А.М. та Пономарьова М.В., це також дуже відомі дослідник але з історії країн Європи та Америки (передусім Західної). В третій частині фундаментальної праці «Новітня історія країн Європи та Америки» вони приділили певну увагу і подіям на Балканах. У главі третій «Країни східної Європи у 1945–2000 роках» автори непогано прослідили процес розгортання чорногорсько-сербського протистояння, косовську проблему, натівсько-югославські війни. В незначній мірі торкнулися того, як прийшла до влади опозиція на чолі з Воіславом Коштуницею. Усі ці події розглянуті неупереджено, об’єктивно, що є дуже важливим.

Геополітичну оцінку подіям на Балканах дає Дергачов. Він негативно ставиться до війни НАТО з Югославією, вважає, що внаслідок цього ситуація в регіоні не тільки не поліпшиться, а навіть стане гіршою. Зокрема вважає що від Сербії можуть відділитися не тільки Косово, а й Чорногорія (яка вже відділилася) та Воєводина (адміністративна одиниця на півночі Сербії, в Придунав’ї, населена переважно угорцями). Це в свою чергу призведе до погіршення етнічних стосунків. Звертає увагу на те, що вперше за останні століття Захід виступи на боці мусульман проти православних.

Загалом події трансформації політичного устрою Югославії в кінці 90х – початку ХХІ століття досліджені не дуже добре, передовсім бракує об’ємних, ґрунтовних та об’єктивних робіт.

Джерельною базою курсової роботи є періодичні видання – газети, журнали. Саме вони подають найсвітлішу інформацію. Серед газет по кількості матеріалу перше місце посідає «Дзеркало життя» від 17 червня 2006 року. В ній розглядається питання перспектив незалежності Косово. Оцінюється загальна політична та етнічна ситуація в регіоні, яку роль відіграє у вирішенні конфлікту ЄС та НАТО, розглядається ставлення до косовського питання таких країн, як Франція, Австрія, ФРН, Нідерланди.

Менш цінним джерелом інформації є «Факти та коментарії». В них як правило подається стисла інформація в незначному об’ємі. Так у газеті від 17 квітня 1999 року повідомляється про те, що війська НАТО можливо використовують зброю заборонену женевськими угодами. У номері за 14 березня 2006 року містяться відомості про причини смерті Слободана Мілошевича, та суспільну реакцію на це; в номері за 16 березня 2006 року повідомляється про те, де буде похований перший президент, та знов розглядаються причини його смерті; нарешті у номері від 17 березня 2006 року подається інформація про похорон Мілошевича в Белграді.

З використаних газет найменша кількість інформації міститься у «Київських відомостях» за 14 квітня 2005 року. У рубриці «Коротко» повідомляється про заяву командуючого європейськими силами НАТО генерала Д. Джонса, в якій він наголосив на можливості зменшення чисельності миротворчого контингенту в Косово.

Проте найбільшу кількість інформації автор взяв з журналів «Ехо планети» та «Новий час». З великої кількості журналів «Новий час були опрацьовані номери за 1998 рік, №24, 25, 26.

В номерах 25 та 26 містяться насичені за змістом статті, присвячені косовській проблемі. Автори розглядають ситуацію в цьому краї та політичну гостроту навколо нього напередодні натівсько-югославської війни. А в номері 24 автор статті «Чорногорська альтернатива» Олександр Дідусенко оцінює стен чорногорсько-сербських відносин на 1998 рік, конкретизує появу чергової кризи в політиці Мілошевича.

Проте основний об’єм інформації був взятий з журналів «Ехо планети». Було опрацьовано і використано матеріал з чотирнадцяти номерів від 1999 по 2006 роки. В них значний об’єм інформації, але він викладений в переважній більшості з поглядів Росії на балканські події. Це є мінусом, адже відсутня об’єктивність та незаангажованість.

За 1999 рік було опрацьовано і використано лише один номер – 27, виданий вже після війни НАТО з Югославією. В ньому є стаття Миколи Хагінцева «Час розбиратися: хто винен?», В якій російський автор дає оцінку наслідкам війни для Сербії, Косово, положенню сербів в Косово, реакцію сербського керівництва на результати війни.

За 2000 рік було опрацьовано два номери – 12 та 42. В першому, у статті «В Сербії знову пахне війною» містяться відомості про сепаратистський рух на півдні Сербії, що почав розгортатися після вводу військ КФОР. А в другому номері, у статті «Оксамитова революція», описуються події початку жовтня, коли було повалено уряд Мілошевича шляхом масових демонстрацій, значна увага приділена стосункам з Чорногорією, докладно розбираються події «оксамитової революції». Розглядається як новий лідер Сербії Воіслав Коштуніца.

За 2001 рік використано матеріал лиши з одного номеру – 15. Опрацьована була стаття «Мілошевич під арештом. Що далі?». В ній докладно розглядається постать колишнього сербського лідера та коло його прибічників і ворогів.

З номерів за 2002 рік були опрацьовані і використані у курсовій роботі номери 17, 39, 41, 48. У першому з перелічених номерів ретельно розглядається питання майбутніх стосунків між Сербією і Чорногорією, дається оцінка новому державному утворенню – СіЧ. В другому – інформація про вибори 2002 року в Сербії, Ґрунтовно описуються претенденти на президентське крісло, їх передвиборчі програми та заяви. А в третьому номері дається оцінка першого туру цих виборів, їх результати. Нарешті в останньому номері в статті «Югославія. Екзамен, провалений Росією», подається в хронологічній послідовності реакція та дії Росії на події в Югославії у 1999–2002 роках.

За 2003 рік було опрацьовано три номери – 4, 7, 12. У першому з цих номерів у статті «Югославії не буде. Але що буде?» міститься інформація про сербсько-чорнргорські відносини, про економічний стан Сербії, про боротьбу двох сербських лідерів Зорана Джинджича і Воіслава Коштуніци. В статті «Прощавай Югославія» з №7 підводиться підсумок під існуванням Югославії. В третьому номері дуже докладно описується вбивство Зорана Джинджика, розглядаються певні версії, подаються відомості з біографії колишнього прем’єра. А в номерах 50–51 за 2004 рік міститься інформація про суд над Мілошевичем в Гаазі, його ворогів та прибічників і зокрема російських свідків.

В номерах 20–21 за 2006 рік продовжується тема суду над сербськими військовими. Зокрема в статті «Де генерал?» містяться відомості про пошуки сербського генерала Ратко Младіча. А в номерах 22–23 підводиться єдиний підсумок стосовно існування СіЧ, повідомляється про припинення існування цього державного утворення та здобуття Чорногорією незалежності.

Методологічна база курсової роботи. У роботі використано проблемний метод, який передбачає комплексний підхід у дослідженні теми, а також метод історизму.

Методико-теоретичною основою загальнонаукові принципи системності, об’єктивності, історизму.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, літератури та додатків.

У І розділі, який називається «внутрішньополітична ситуація в Югославії наприкінці 90х – початку ХХІ століття.» розглядається косовський конфлікт, натівсько-югославська війна, падіння режиму Мілошевича та прихід до влади опозиції.

У ІІ розділі – «Шлях від Югославії до її повного краху» розглядається процес перетворень постійного устрою в Югославії, утворення СіЧ та припинення існування цього державного формування.

Історія Югославії є дуже цікавою і актуальною. Вона потребує ґрунтовного дослідження, адже з кінця 80х і до початку ХХІ століття на її теренах відбулася неімовірна кількість подій, процесів, які суттєво вплинули на політичну, етнічну та релігійну ситуацію на Балканах.

Розділ 1

1.1 Проблема Косово

Косовська проблема набагато ширша, ніж думає більшість пересічних громадян. На пострадянському просторі є поширеною думка, що югославський диктатор Йосип Броз Тіто за часів свого правління дозволив албанцям заселити Косово через слабку заселеність цього краю., а після його смерті невдячні албанці почали боротьбу з сербами і батогом захопили ці землі. Проте ця точка зору зовсім не відображає дійсності. Конфлікти подібні до того, що відбувається зараз в Косово відбувалися і раніше. Причиною є цього є заплутана історія цього краю, що дозволяє усім конфліктуючим сторонам казати про свою правоту.

На початку ХІІ століття територія Косово і Метохії стала одним з найбільш значущих сербських феодальних наділів. На її території знаходилось кілька сербських культурних центрів. Відомий сербський воєвода Стефан Не манія, спираючись саме на Косово, зумів затвердитись на престолі. Після смерті сербського короля Стефна Душана (1355) Сербська держава розпалась і Косово стало фактично незалежним. В 1389 році на косовському полі відбулася вирішальна битва між об’єднаними військами Сербії і Боснії та турками. Внаслідок поразки край був захоплений османами. Саме в ці часи були закладені підвалени майбутніх конфліктів бо з приходом турків багато сербів покинули свої землі і пішли на північ, а на їх місце почали заселятися албанці. (1.9. стор. 116)

Після розгрому турецького війська в 1683 році під Віднем коаліція європейських країн змогла витіснити турків з багатьох балканських регіонів, але в 1699 році, за умовами Карловицького мирного договору, за османською державою залишилися усі югославські землі, а так як серби допомагали європейцям, на них впала помста турків. Рятуючись від знищення серби масово переселяються на північ, зокрема за Дунай. В ХVIII – XIX столітті, при підтримці турецького уряду почалося систематичне заселення цих земель албанцями. На початку ХХ століття Косово ввійшов до Королівства сербів, хорватів і словенців. В цей час югославський уряд почав витісняти албанське населення, чим фактично спровокував перший конфлікт. Конфлікти виникали і в подальші роки і ставали дедалі гострішими.

Саме події в Косово започаткували процес розпаду югославської держави., а постійне погіршення становища в краї неухильно вело до дестабілізації в країні. Албанське населення, чисельність якого швидко зростало, вимагало надання рідній мові статусу офіційної та збільшення державних дотацій на розвиток краю. Націоналістичний рух албанців в Косово швидко переростав в радикальний. Все частіше виникали сутички між албанським та слов’янським населенням, в результаті яких сербів та чорногорців стали витісняти з рідних територій. Косовські албанці проголосили гасло утворення «етнічно чистого Косова». Такі події в краї ображали національні почуття сербів.

Косовська проблема спонукала відродження сербського національного руху. Його духовним центром стала Сербська академія наук і мистецтв. Саме в її надрах у 1986 році було підготовлено «меморандум про становище в Югославії», який визнав сербський народ головною жертвою режиму Й. Тіто. На з’їзді СК Сербії в травні 1986 року було обрано нове керівництво на чолі з С. Мілошевичем, яке стало домагатися перегляду положень конституції та обмеження прав автономій. З керівних посад Сербії невдовзі усунули протітовських діячів. У 1988 році сербська влада розгорнула масові акції солідарності з слов’янським населенням Косова.

Союзне виконавче віче прагнуло нормалізувати в країні здійснення економічних заходів, але становище в Косові погіршувалося. З року в рік збільшувалася чисельність сербів і чорногорців, які були вимушені залишати край. У Косово то запроваджувався військовий стан, то здійснювалася чергова програма. Однак всі ці заходи врешті-решт виявилися неадекватними.

Неспроможність розв’язання косовської проблеми не тільки підточувала проблеми СФРЮ, а й загальмувала здійснення реформ. Усе це підсилювала відцентрові настрої в Словенії і Хорватії, керівництво яких виступало з критикою сербської політики відносно албанців Косова. Акції протесту проти політики Сербії у жовтні 1988 року відбулися також у Воєводині. Усі ці події розхитували політичний механізм федерації.

Союзна скупщина у листопаді 1988 року ухвалила майже 40 поправок до конституції СФРЮ, більшість з яких стосувалася господарського механізму, а решта – відносин між федеративним центром і республіками. Союзному виконавчому вічу надавалося право втручатися у справи республік і країв, яких останні не дотримувались. Створювалися єдині фінансова, кредитна, податкова і валютна системи. Органи федеральної влади наділялися правом визначати стратегію науково-технічного розвитку. Були схвалені також закони, які забезпечували союзному уряду право виступати арбітром при розв’язанні суперечок, що виникали між суб’єктами федерації. Автономні краї позбавлялися елементів державності.

Невдовзі прийняті поправки до конституції Сербії позбавили Косово і Воєводину автономних прав. Цей крах Белграда викликав протести косовських албанців У свою чергу по Сербії прокотилася хвиля демонстрацій, учасники яких вимагали застосування жорстких заходів щодо албанських сепаратистів. Невдовзі косовське керівництво було усунуте зі своїх посад, а в краї запроваджувалася комендантська година.

У конфлікт навколо Косова втягнулись і інші республіки, які не погоджувалися виділити кошти з федерального бюджету на підтримку громадського порядку в Сербії. Надалі косовське питання все більше розділяло федеральні республіки, стимулюючи розпад Югославії. Мілошевич ще більше загострив ситуацію, добившись прийняття в 1989 році нової конституції (вересень 1990 року вона набула чинності), згідно з якою відновлялося верховенство республіканських законів над крайовими, було скасовано конституцію ліквідовано законодавчі та виконавчі органи влади Косова. У відповідь на це відбулося кілька демонстрацій, які були швидко придушені. В 1991 році в краї був проведений нелегальний референдум, який ухвалив незалежність Косова. Албанські націоналісти проголосили «Республіку Косово», сформували парламент і уряд, а президентом обрали письменника І. Ругову. Для боротьби за незалежність була використана організація «Визвольна армія Косова» (ВАК), яка вперше заявила про себе в 1993 році. Фактично в Косово була створена «тіньова держава». Після цього і до 1998 року ситуація в Косово нагадувала міну сповільненої дії. Конфлікт поступово загострювався.

В результаті стався вибух. Якщо з 1991 по 1997 роки в Косово відбулося лише кілька нападів албанських бойовиків на сербську поліцію та мирних громадян, то в 1998 році ситуація різко загострилась.

Албанці розгорнули масштабні бойові дії і взяли під контроль майже половину Косова, підійшли до столиці краю – Пріштіни. Лідери ВАК закликали до зброї усіх чоловіків віком від 15 до 55 років. Таким чином край, який був фактичним стимулом розпаду Югославії, тепер мав зіграти останню роль в його добиті. Всім було абсолютно зрозуміло, якщо Белград не утримає Косова у складі залишків Югославії і їй прийде кінець. Адже це стимулюватиме відцентрові тенденції в Чорногорії та Воєводині. Крім того поразка в Косово мала добити націоналістичний режим Мілошевича, внаслідок чого вектор внутрішньої та зовнішньої політики сербів мав докорінно змінитися. Таким чином Косово перетворилося на політичний вузол, який мав суттєво змінити ситуацію на Балканському півострові. Він мав підвести межу під довготривалим процесом трансформації політичного устрою Югославії.

В липні – серпні 1998 року, після вводу в Косово додаткових підрозділів югославської армії з важкими озброєннями, США в ультимативній формі почали вимагати від Белграда негайного припинення бойових дій. Тим не менш операції сербських сил у Косово продовжувалися до осені. З краю у сусідні Албанію і Македонію хлинув потік біженців. В жовтні їх чисельність сягнула за 300 тисяч чоловік. (18. стор 185) Лише під прямою загрозою авіанальотів з боку НАТО, югославське керівництво погодилося розпочати поетапний відвід військ, та розмістити в краї наглядачів з ОБСЄ. Проте заходи лише тимчасово стабілізували ситуацію в краї. Головною причиною незгод став правовий статус Косова. Сербська сторона принципово відмовлялась від жодних форм розширення косовської автономії, албанці ж вимагали права на самовизначення та навіть розглядали можливість виходу зі складу федерації. Міжнародні переговори, присвячені косовській проблемі, пройшли у лютому 1999 року в, були зірвані непоступливістю обох сторін. Вже в цей час стало зрозумілим, що якщо сербське керівництво не піде на радикальні поступки то війни з НАТО не оминути. Командування Північноатлантичного альянсу спільно накопичувало сили і, зрозуміла річ не мало довго тримати їх в бездіяльності. Крім того США та ряд європейських країн відразу ж зайняли проалбанську позицію з метою добити залишки непокірливої Югославії.

24 березня 1999 року керівництво НАТО оголосило про зри політичних переговорів по Косово та своїй готовності нанести авіаційні удари по військовим об’єктам в Югославії для того, аби схилити керівництво країни до більш конструктивної позиції. Одночасно на територію Македонії був передислокований 11-тисячний контингент військ НАТО. В послідуючі два місяці територія Косово та інші регіони Югославії знаходились під ракетно-бомбовими ударами. Основні удари завдавались по Сербії. Але головної поразки Югославія зазнала в пропагандистській війні. Ще одною, не менш серйозною, поразкою була відсутність союзників. Росія, на яку дуже сподівався Мілошевич, фактично зрадила Югославію, не зробивши жодної реальної дії щоб допомогти «братському народові». (8.стор20) Опинившись під жорстоким політичним і жорстоким тиском, перед перспективою гуманітарної катастрофи всередині країни, Югославське керівництво було змушене піти на згоду з НАТО.

20 червня 1999 року 84 – денна військова операція військ НАТО під назвою «Союзницька сила», яка тривала з 24 березня, згідно з угодою 10 червня була припинена. В червні сербські війська залишили Косово і згідно з резолюцією РБ ООН №1244 від 10 червня 1999 року а Косові було створено міжнародну адміністрацію та введено міжнародні сили безпеки (НДОР) за участю НАТО.

Проте поразка Югославії в війні не призвела до затишшя у балканському регіоні. Косовський конфлікт був фактично заморожений. Зокрема це стосується питання визначення статусу Косова. І з часом воно набуває все більшого значення.

31999 року (після завершення операції НАТО у Сербії) й досі провінція Косово фактично є самостійною територію під опікою ООН та Євросоюзу. Влада у провінції на всіх рівнях повністю перебуває в руках албанського етносу. У місцевому політикумі та суспільстві існує абсолютний консенсус щодо необхідності здобуття незалежності Косово.

Офіційно Косово залишається складовою частиною Сербії, а остаточний статус провінції визначається на переговорах між Белградом та Пріштіною за посередництва ООН і ЄС. Сербська меншина у краї стабільно зменшується, що посилює позиції албанців на переговорах. Впливу Белграда на політику керівництва Косово фактично немає.

У краї діють стабілізаційні сили НАТО, основне завдання яких – недопущення нових зіткнень албанського населення з сербською меншиною та відповідне розмежування територій їх компактного проживання. Поступово зростає в Косово безпекова роль ЄС, який узяв на себе політичне лідерство з визначення майбутнього як Косово, так і регіону Західних Балкан загалом. Переговори про майбутній статус Косово досі були безрезультатними і перспектива покращення ситуації поки що не проглядається. Жодної серйозної домовленості між Сербією та Косово досягти не вдається, з огляду. – .на небажання сторін іти на компроміс. Керівництво Косово однозначно виступає за повну незалежність краю, у цьому його підтримують, згідно з соцопитуваннями, 88% населення провінції; ще 8% виступають за приєднання Косово до Албанії.

З іншого боку, керівництво Сербії, зокрема її прем'єр-міністр Воїслав Коштуніца, категорично відкидає можливість незалежності. Белград пропонує принцип: «менше, ніж незалежність, більше, ніж автономія». За цим принципом Косово отримує право на власного президента й уряд, які матимуть широкі суверенні права на території краю, але йому буде заборонено мати представництво в ООН, здійснювати самостійну зовнішню та оборонну політику і мати відповідні відомства (МЗС та МО). З боку Белграда лунають пропозиції взагалі відкласти розгляд питання статусу Косово на двадцять років. Серед основних вимог Сербії також забезпечення соціального захисту етнічним сербам Косово та свободи віросповідання.

В квітні у Відні відбувся вже третій раунд переговорів лише за поточний рік. Наразі обговорюються питання фінансування сербської общини та її зв'язків із Сербією. Питання прав людини та національних меншин сторони обговорювати поки що не готові…

В умовах, коли учасники не можуть дійти якого-небудь компромісу, зростає роль третіх сторін та їх бачення шляхів вирішення проблеми. У ролі посередників тут виступають ООН (персонально представлена спеціальним представником, колишнім президентом Фінляндії Марті Ахтісаарі) та Європейський Союз (найчастіше представлений Верховним представником із питань Спільної зовнішньої та без-пекової політики Хав'єром Соланою та представником головуючої у ЄС країни). Сьогоднішню позицію посередників не можна визначити як чітку й однозначну. І це також не сприяє розв'язанню проблеми.

Проте керівництво Євросоюзу й окремих країн Європи дедалі частіше висловлює припущення про можливе відокремлення Косово від Сербії. Зокрема міністр закордонних справ Великої Британії Джек Стро недавно заявив, що «найвірогіднішим варіантом врегулюванні ситуації, що склалася, є незалежність Косово». Вирішення проблеми Косово для Європейського Союзу – своєрідна «справа честі», «лакмусовий папірець», що має продемонструвати здатність Брюсселя не лише ефективно діяти як економічне об'єднанням заможних держав, ай виступати потужним регіональним та глобальним актором, який може досягати власних зовнішньополітичних цілей поза своїми межами й нести відповідальність за безпеку і стабільність в усьому континенті. Саме на території колишньої Югославії, і Косово зокрема, проходять практичну апробацію Спільна політика безпеки та оборони ЄС і його новостворені Сили швидкого реагування. Це почалося після того, як Брюссель став переймати на себе відповідальність за стабільність і безпеку у центрі Європи від ООН та НАТО.

Зацікавленість Євросоюзу у врегулюванні ситуації на Балканах має й іншу складову, що впливає на загальну безпеку об'єднання. Адже щороку з Балкан до ЄС нелегально пробираються 120 тис. осіб, а 80% усього героїну, який потрапляє на територію Об'єднаної Європи, надходить саме з цієї території. Значну частину зазначених нелегальних трафіків утримує саме Косово.

Невизначеності ситуації додала і раптова зміна влади у Косово, пов'язана зі смертю у січні 2006 р. багаторічного лідера косоварів Ібрагіма Ругови. У лютому президентом було обрано близького соратника Ругови – Фатміра Сейдіу. Новий президент, що здобував освіту у США та Франції, активно обстоює прозахідний курс. У березні прем'єр-міністром Косово став генерал Визвольної армії Косово, яка воювала з сербами у 90-ті роки, – Агім Чеку (також брав участь у бойових діях проти сербів на боці Хорватії під час сербсько-хорватської війни).

Белград вважав А Чеку най неприйнятнішою кандидатурою на посаду голови уряду краю й підозрює його у скоєнні воєнних злочинів. З огляду на це, варто очікувати, що суперечності на переговорах можуть ще більше загостритися, а їх перебіг – стати ще не ефективнішим (До того ж недавно^: міністром оборони Сербії та Чорногорії став Зоран Станковіч – колишній соратник лідера боснійських сербів Ратко Младіча, який розшукується Гаазьким трибуналом за військові злочини.)

Як Євросоюз, так і ООН визнали повну легітимність нового керівництва і висловили впевненість у його здатності вести подальші переговори. Керівництво Косово підтвердило абсолютну відданість європейським та євроатлантичним принципам і заявило про курс на інтеграцію до ЄС та НАТО, чим також посприяло зміцненню прихильності до себе з боку Брюсселя.

Позитивно впливає на сприйняття Європою прагнень косовських албанців також інтенсивний інтеграційний діалог із ЄС та НАТО Албанії, де після парламентських виборів 2005 р. соціалістичний уряд замінила правоцентристська коаліція на чолі з Демократичною партією, яка сформувала молодий прозахідний уряд.

Слід Зазначити, що Європа розуміє і небезпеки, які можуть виникнути у разі проголошення незалежності Косово. Це здатне створити прецедент і викликати невигідну для ЄС реакцію в інших регіонах, де Брюссель має свої зовнішньополітичні та без-пекові інтереси. Передусім ідеться про Придністровську Молдавську Республіку, Нагірний Карабах, Абхазію, Південну Осетію)

Таким чином Косовський конфлікт, що має довготривалу історію і сприяв розпаду Югославії, був одним зі стимулів трансформації її політичного устрою й досі не завершився, а й має перспективи розвитку (це зокрема стосується долини Прешово на півдні Сербії). Загалом, підводячи підсумок під усім вищесказаним, треба зазначити, що Косовська проблема зіграла значну роль в трансформації Югославії, недооцінювати її значення в цьому не можна. Проте й давати однозначну оцінку теж не слід.

1.2 «Жовтнева революція» в Югославії

Слободан Мілошевич по суті ніколи не був тим диктатором, яким його зображують на Заході. Так, це був авторитарний володар, проте спирався він не стільки на військову підтримку, скільки на підтримку народу. Це був публічний політик, а не кабінетний (як наприклад Сталін) і це підтверджують останні події, коли відбувся похорон колишнього лідера у Белграді 17 березня 2006 року, – вулиці міста були переповнені його прихильниками, що само вже по собі руйнує західну теорію про те, що Мілошевич передусім спирався на військових.

З самого початку своєї активної політичної діяльності Слободан Мілошевич зайняв позиції сербського націоналізму, а враховуючи, що націоналізм в той час користувався значною підтримкою сербської спільноти (та й не тільки серби підтримали ідею націоналізму, а також хорвати, словенці, босняки, албанці, македонці, чорногорці, воєводинці), це вже само по собі принесло йому широку популярність і підтримку в народі. Підвалини свого довгого політичного життя Мілошевич заклав у 1986–1990 роках, будучі головою Пезидії ЦК СК Сербії, членом Президії ЦК СКЮ. Вже тоді він відійшов від ідеї Вітовського соціалізму. В 1990–1997 роках був президентом Сербії, а в 1997–2000 р. – президентом СРЮ. (20.стор783) І на протязі всього цього періоду у Мілошевича були суперники в середині каїни, діяла опозиція. Але народ підтримував саме його через те, що Слободан був більш зрозумілий їм, з його гаслом створення «великої» Сербії, захисту інтересів сербів у колишніх республіках Югославії. Загалом націоналістичні ідеї тоді в Сербії панували і саме це тримало Мілошевича при владі. Він був борцем за права сербів.

Проте поразки в війнах з Боснією і Герцеговиною, Хорватією, Словенією, втрата Македонії, поразка у війні з НАТО, посилення відцентрованих тенденцій в Чорногорії і Воєводині, вкрай важке економічне становище підірвали безграничний авторитет Мілошевича і призвели к утворенню можливості для приходу до влади опозиції. Це стало остаточно зрозумілим по закінченню війні з НАТО.

Вперше опозиція заявила про себе, як про серйозну силу в 1996 році, в листопаді, під час виборів до народної скупщини СРЮ та місцевих органів. Тоді правляча коаліція на чолі з СПС здобула 64 місця в скупщині із 138, а опозиція, яка об’єдналася у блок «Єдність» на чолі із Зораном Джинджичем отримала 22 депутатські мандати. На виборах до місцевих органів правляча коаліція перемогла у 75% виборчих округів, але у Белграді та великих містах перемогу здобула опозиція. Її лідер Зоран Джинджич посів місце мера Белграда (хоч і не на довго). Тоді влада спробувала опротестувати кілька результатів, проте опозиція вивела на вулиці багатотисячні демонстрації і правлячі кола поступилися. Проте надалі, до закінчення натівсько-югославської війни, опозиція активних дій не робила. Але потім, відчувши послаблення влади Мілошевича та СПС, зайняла активну позицію. В вересні 2000 року відбулися президентські вибори, на яких було два головних суперника – Мілошевич – лідер правлячої коаліції, та Воїслав Коштуниця – лідер Демократичної опозиції Сербії. (13.стор15)

24 вересня 2000 року відбулися вибори, на протязі кількох днів правляча коаліція не давала жодних повідомлень про остаточні результати. Спочатку пролунала заява про перемогу Мілошевича вже в першому турі, потім почали казати про другий тур голосування. Центрвиборчком призначив повторне голосування на 8 жовтня. При цьому кандидату від опозиції (ДОС) Коштуниці не вистачило всього 0,4% для абсолютної перемог.

На прохання опозиції порівняти офіційні та неофіційні підсумки голосування за допомоги міжнародних структур, бо спеціальної комісії, пролунала високомірна відмова. Російському президенту Володимиру Путину дали зрозуміти, що його посередництво небажане. Проявившим таку ж ініціативу грекам, відповіді взагалі не дали. Членів ДОС у Центрвиборчкомі до аналізу документів не допустили. Підсумки голосування по округах не опублікували. І нарешті – рішення Конституційного суду відмінити підсумки виборів та провести їх заново, коли захочеться Мілошевичу.

Опозиція висунула владі ультиматум до 15 години 5 жовтня визнати перемогу Коштуніци. Ранком на Белград рушили сотні автобусів і автомобілів із прихильниками ДОС із провінції. Поліція намагалася зупинити їх, але маніфестанти розтрощили всі виставлені барикади. Після мітингу в будинку Скупщини СРЮ, у якому брало участь, за даними організаторів, до півмільйона громадян, парламент був узятий штурмом і розграбований. Надалі атаці піддався будинок державного телебачення. Воно було підпалено й майже повністю вигоріло. Був установлений контроль за іншими, близькими до уряду, засобами масової інформації, захоплені деякі поліцейські ділянки, штаб-квартири Соцпартії Сербії (УПС) і руху «Югославські ліві». Властиво, протягом трьох годин влада в столиці перейшла в руки демонстрантів. Поліція чинила опір лише в будинку парламенту й телебачення. Потім поліцейських взагалі не було видно на вулицях.

Після визнання перемоги Воислава Коштуници Конституційним судом він офіційно став на посаду. президента, проголосивши клятву перед новим складом парламенту. Але ця подія лише відкрила нову сторінку протистоянь у югославському суспільстві.

А в грудні 2000 року відбулися парламентські вибори (23 грудня), на яких перемогу (64% голосів) перемогу здобув блок вісімнадцяти партій – «Демократична опозиція Сербії» (ДОС). В результаті перемоги опозиція зайняла