Скачать

Співочі Петрушки не лише піснями живуть

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ГОЛОВНЕ УКПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ

ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВМІСЬКРАДИ

(КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ)

КИЇВСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Секція фольклористики

Базова дисципліна – українська мова та література

Співочі Петрушки не лише піснями живуть…

Автор роботи

Омецинська Анастасія Сергіївна

27 квітня 1993 року

учениця 10 класу

КИЇВ – 2009

Тези

Я, Омецинська Анастасія, учениця 11-Б класу, протягом року працюю над роботою, пов’язаною з історією свого рідного села Петрушки Києво – Святошинського району. Дана робота написана у секції фольклористики. Педагогічний керівник – Спиченко Наталія Володимирівна.

У своїй роботі я досліджувала історію села, зібрала матеріал про маловідомих, але цікавих особистостей, жителів села.

Актуальність моєї роботи полягає у тому, що на превеликий жаль, на сьогодні залишилося дуже мало людей, які пам’ятають свої витоки, свою історію. Окрім того, дана робота має певну наукову цінність. У наш час зберегти історію невеликих сел і селищ дуже важко. Центри зосереджені у містах, але, все – таки, я вважаю, що витоки культури знаходяться у селах.

Мета моєї роботи – хоча б частково донести до вас відгомін історії славетного села Петрушки.

У ході роботи використала методи пошуку, спостереження, бесіди, анкетування, проблемно-пошуковий, метод дослідження.

Особливу увагу у своїй роботі я приділила історії села. Велику допомогу у зібранні цих матеріалів мені надав голова селищної ради, який, як виявилось, також цікавиться історією Петрушок.

У роботі вміщені матеріали як історичні, так і фольклорні. На жаль, старожилів з кожним роком залишається все менше, і тому ми повинні якомога більше збирати з їх вуст зразків усної народної творчості. У додатках є цікавий матеріал про участь жителів села Петрушки у Великій Вітчизняній війні, а також розміщені фотографії з краєвидами села та фото його жителів. Я маю надію, що робота буде цікава широкому колу слухачів.

Зміст роботи

Вступ

I. Історія виникнення села Петрушки Києво-Святошинського району

1.1 Легенди про виникнення села

1.2 Петрушки в XIX столітті

1.3 Петрушки до революції та після неї

II. Село Петрушки та Велика Вітчизняна війна.

2.1 Боєць Тетяна із Петрушок

2.2 Нелегка доля діда Терентія

2.3 Учасники партизанського руху

2.4 Список загиблих петрушчан на полях Великої Вітчизняної війни

Висновки

Список використаної літератури

I. Історія виникнення села Петрушки Києво-Святошинського району

1.1 Легенди про виникнення села

Історія виникнення села Петрушки йде в сиву давнину. Колись на нашу землю нападали дику орди. Село стояло на горбах, на поймі урочища когур. Та в XII столітті, за історичною довідкою, воно було спалене, і мирне населення піднялося на ще вищі пагорби, де колись був чорний ліс. Тепер тут село Петрушки. Чому Петрушки? Бо жили тут просто люди, ремісники, овочеводи.

Використовуючи цінні породи глини, ліпили іграшки-пітушки.

Розміщення села Петрушки на Київському Поліссі наклало на його історію відповідний відбиток, позначений близькістю до Києва та його міст-сателітів часів Київської Русі. Старий археологічний протопласт цієї місцевості заглиблений у часи Трипільської культури, що захоплювала територію західних околиць Києва ареалом пізнього розвитку цієї культури. Крім цього, село лежить в осередку зони поширення Скіфської, Зарубинецької та Черняхівської культур. Одначе, саме час Київської держави є періодом активного виникнення багатьох населених пунктів цього регіону, і в першу чергу великого супутника Києва – фортеці Білгороду. Також за літописними даними тут (поблизу сучасних Гореничів) розміщувалось село Кочур. Відомостей у літописні часи про Петрушки не зафіксовано, однак, важливими здогадами є те, що тутешня місцевість була добре захищеною від татаро-монгольських військ, які, як відомо, боялися лісу, в якому погано орієнтувались, і таким чином була придатна для переховування населення з розорених населених пунктів.

«Глухі» на історичні текстові джерела XIII – XIVстоліття також не дають ясної інформації про цю територію, яка за усіма ознаками увійшла у період боротьби князів Великого князівства Литовського з монгольськими військами аж до 1369 року, коли остаточно Київщина стала політично інкорпорована у Велике князівство Литовське. Набіги XV століття, а особливо похід Манглі-Гирея 1485 р. та інші активні набіги кримських орд своєрідним чином «сприяли» тому, що люди тікали у ці захищені місця, а землевласники всіляко сприяли процесу осадження місцевих осад, що почалося активним переселенням населення з Волині у кінці XVI – на початку XVII століття. Тутешніми власниками Бутовичами, Сусідні Гориничі, село до церкви якого були приписані Петрушки, належало до власності Адама Киселя (з 1628 р.), київського воєводи, - людини, що стояла між королем і Богданом Хмельницьким в часи кривавої війни 1648 – 1657 рр.

Очевидним фактом є та обставина, що найсприятливішим періодом для виникнення села є часи Андрусівського перемир’я 1678 р., коли кордом між Московською державою і Річчю Посполитою проліг річищами Ірпеня та Стугни. Сюди, з багатьох місцевостей Лівобережжя тікали втікачи. В ці часи осаджені були маєтки Київської уніатської метрології у бік сучасних Шибенного, Бабинців.

Читаючи історичну літературу, можна зробити висновок , що село (селище) Петрушки утворилося приблизно 1050 року. Коли село Кучари було зруйноване, то люди з цього села переселилися вверх по річці Кочур. Може, саме тоді й було засноване селища Петрушки, Горбовичі, Шпитьки.

А з інших джерел, теж історичних, можна зробити висновок, що селище Петрушки було засноване пізніше, в XIII столітті. Коли в 1240 році орди хана Батия спалили місто Київ і Білгород, то уціліли їх мешканці, ховаючись у зручних безпечних місцях, заснували нові поселення Одним із таких поселень і стало селище Петрушки. Могутній ліс, топкі болота, що були навкруги, робили селище важко доступним для ворога.

Одна з версій походження назви села Петрушки, від слова «петушки» - це музичний інструмент, на якому грають губами. Їх не тільки виробляли в селищі, а й чудово грали всі мешканці.

Там, де тепер розкинулось на горбах та долинах село Петрушки, шумів раніше чорний ліс. Тут і ховались втікачі від татар. Дехто з них тут оселився назавжди. Спершу було в селі 7 хат, пізніше їх стало більше. Це на початку XX століття посеред села стояв старовинний стовп, на якому було написано: «40 дворів». Старі люди розповідають, що колись вели польських повстанців по дорозі від Шпитьок, що пролягала тоді через болото і Чорний ліс. Рубали великі дерева, валили їх у болото і по них переходили. Те місце і тепер називається Бродок. Біля болота на горі спочивали. В цій горі ховали свої цінні речі. Називають цю гору і тепер Скавиця (від слова схов). Під час першої імперіалістичної війни один із петрушан зустрівся з старим поляком, який розповідав, що знає село Петрушки де проходили польські повстанці, знає гору Скавицю, де вони ховали кладь. Кілька разів перекопували гору петрушани, шукали клад, але не знайшли. І тепер ще старі люди стверджують, що десь під березою в Чорному лісі заховані скарби.

Один із польських повстанців нібито і втік і оселився в нашому селі. Прізвище його було Петратевський чи Петрушевчький. Деякі кажуть, що від нього і пішла назва села Петрушки.

Під великим дубом, якого зрубав Олексієнко Андрій , що викорчовував пень, знайшов кістки людей. Певно, то були люди, що йшли через болото і загинули в ньому. А на городі в себе два чоловіки з села знайшли глечик зі старовинними грошима, які їм обміняли на сучасні гроші.

Про урочище Бадлеря старі люди розповідають таке. Колись тут стояв панський будинок, і жила в ньому пані-кріпосниця Залєська. Чоловік її помер, і був у неї улюблений садівник Бодлер. Та ось і друг поміщиці помер. Покликала поміщиця старих кріпачок посидіти вночі біля померлого, а сама пані стала біля свого улюбленця і приплакувала: «Ой, Бодлер, душка, якби та встав і побачив, які свині над тобою сидять».

Поховала поміщиця Бодлера в спеціально зробленому для нього склепі у своєму садку. Щодня сюди приходила. А лакей один мав стежити, що лампочка тут горіла невгасаюче, щоб квіти свіжі були.

Набридло лакеєві тіло панського улюбленця вшановувати, і набруднив він у склепі. Відтоді пані занедбала склеп Бодлера. А місце те і тепер його прізвищем називають. Після революції розкопали склеп, думали золото знайти, а знайшли в домовині кістяк з волоссям на голові та бородою.

Розповідали старожили і про полювання панське. Загадали для панської забави зайців з лісу вигонити. Вигонили діти, вигонили зайців, а їх мало, дітей же багато. І почали пани знічев’я не по зайцях, а по дітях стріляти, так і вбили кількох дітей кріпосницьких.

Є і інша легенда про виникнення села. Повертався Богдан Хмельницький після битви під Жовтими Водами. Йшов він від Шпитьок через болото і Чорний ліс. Ліс рубали, болото гатили і так через болото і переходили. От і зветься місце це відтоді – Бродок.

Перейшовши через болото воїни Богдана Хмельницького на високій горі в лісі чорному спинилися, а дітки з порохом, вином і інший скарб у горі тій сховали. Гора та й зветься Схов-Скавиця.

1.2 Петрушки в XIX столітті

В клірових відомостях церкви Різдва Богородиці села Гориничів за 1829 рік вказано дату будівництва церкви – 1448 рік, принаймні так у 1801 році повідомив священик Василь Мощинський та дяк Іван Драгомарецький у Київську консисторську канцелярію. Цього ж року цей храм був відремонтований. Селище Петрушки приписувалося до приходу цієї церкви. На 1801 рік у відомості було зазначено кількість населення Петрушок – 29 дворів, 118 чоловік і 114 жінок.

Одна з версій походження назви села Петрушки, від музичного інструменту – свищика, яких не тільки виробляли в селищі, а й чудово грали всі мешканці села. Після третього поділу Польщі, ця місцевість відійшла до складу Російської імперії, а старі власники – нобілітована шляхта Речі Посполитої мала присягнути на вірність російській короні. Процес входження цих земель до складу Російської імперії був непростим і політична палітра тутешніх місць була найбільш проблематичною для царського уряду: український сільський елемент, польські шляхетські власники та російська адміністрація.

Петрушки, уже адміністративно належні до Київської губерній (до цього часу це був Київський повіт Київського воєводства) та повіту, у 1810 році належали поміщику-поляку Шамбелану, крім нього тут мав у своїй власності винокуренний завод Підвисоцький – основу тодішніх економічних стосунків та статутів. Ця панська винокурня працювала з 1 листопада по 1 травня, під час якого періоду завод видавав 1000 відер «вина» в день. Збут цього продукту звичайно припадав на місце споживання, або навколишні околиці.

12 травня 1820 року селище Петрушки було куплене поміщиком Підвисоцьким, який ще у 1804 році купив у княгині Чуйської село Шпитки. Селян разом у обох його маєтках було 409 душ.

Низка перепродаж села не принесла суттєвих змін у життя сільської громади села: - у 1823 році поміщик Якуб Залєський відкупив селище Петрушки.

В 1830 році в селищі Петрушки мешкало 110 чоловіків і 104 жінок.

В 1830 році селище належало поміщику Флоріану Залєському , який тут не мешкав. В його маєтку було 29 дворів селян і мешкало 118 чоловіків і 114 жінок. У 1831 році поміщик продав своє селище братові І. Залєському, який був засудженим за участь у польському повстанні в 1831 році і в результату переховувався від суду і слідства. У 1838 році йому довелося продати свій маєток в селищі Петрушки Юзефі Залєській, також родичці, за13 тисяч 800 рублів. В селищі за останньою ревізією в 1834 роцімешкало 132 чоловіки.

З 1843 року поміщиця Залєська тут не мешкала, у 34-ох дворах селян жило 136 чоловіків і 135 жінок. У 1853 році в селищі – 136 душ. Статистичні дані свідчили, що в хлібному запасному магазині села зберігалось озимого зерна 136 кг і ярового – 68 кг. Ці запаси перевищували на 10 кг і 5 кг необхідну норму. В 1854 році селище мало 28 дворів, де було 136 селян.

5 травня 1853 року був виданий імператорський указ «Про влаштування сіл та селищ, які прилягають до Києво-Брестського шосе». Згідно з ним було приписано «щоб негайно приступили до будівництва вздовж шосе правильних сіл та селищ, за існуючим зразком для казенних поселень…». Тож у 1854 році і в селищі Петрушки відбулися зміни в розташуванні села. Можливо це й стало причиною селянських заворушень, оскільки 21 вересня 1857 року селяни селища Платон Клименко, Кульзма Кузнецьк, Макар Клименко відмовились від відробітку панщини. Їхня сусідка, Устиня Базиленкова, підмовляла жінок, працюючих на полі, щоб вони не відробляли згінних днів, а також ображала саму поміщицю. Пояснення у тому, що це трапилося через «зрівнялівку» між селянами у перерозподілі земельних ділянок. Вона відібрала землі у більш заможних селян і віддала їх бідним. Пилип Воротило відмовився їхати з листом поміщиці Залєської до суду , а 18 липня 1857 року в селищі відбувся бунт. За розпорядженням Залєської були призначені перші жнива, зажинки, на які виходило працювати 50 женців і 31 косар косити ячмінь. З ними завжди був економ Романський, за словами селян п’яниця і здирник. Селянки Матрона Настенчукова і Євдокія Клименкова під час роботи в’язали снопи менші аршина, не добираючи до потрібного розміру четвертину. Суперечка з економом про розмір снопа призвела до бійки між економом і селянином Климентом. Селянин Єлисей Клименко і Іван Тодосенко відмовились допомогти Романовському і економу було нанесено дві криваві рани серпом. Платона Клименка піймала 30 липня і посадили під варту. Однак, 28 січня 1858 року поміщиця Ю.Залєська просила суд про помилування Платона Клименка і його 8 березня 1858 року було звільнено.

Очевидно, ще цей випадок став причиною зміни економа маєтку. У 1863-му році поміщиця Залєська подала в Палату казенного суду для засвідчення домовленості з поміщиком О. А. Пеньковським на верування помістям в селищі.

У «Списке населённых местностей Киевской губении» за 1864 рік сказано: «Деревня Петрушки в 3 верстах от Горенич на запад, в 1 версте от шоссе, при вершине ручья к Горбовичам текущего. Жителей оба пола 254. Земли 1134 десятины, большей части лесной. После продажи в 1841 году Горенич, вдова Залесского ,капитанша Юзефа Залесская осталась при одном этом имении. Из двух её сыновей: старший, за участий в польском мятеже 1830 года, лишён прав состояния; меньший двуименный Франц-Петр остаётся наследником этого имения ».

В 1864 році, після смерті матері, Франц-Пьотр Залєський продав селище Петрушки за 1800 рублів поміщику Скиргелло. А через 4 роки Скиргелло продав половину маєтку за ту ж суму своїй племінниці Ругельман М. В. і почесному громадянину Михайлу Таранову, а другу частину маєтку з садибою за 2000 рублів Єремеєвій, переуступивши свою купівлю незабаромкалезькому асесору фон-Гіллєн-Шмідту.

19 липня 1870 року в селищі Петрушки було знищено градом велику кількість посівів.

15 червня 1872 року поміщик, відставний штабс-капітан Болеслав Осипович Скиргелло продав вдові капітана-лейтенанта Марії Дмитрівні Мікрюковій власний маєток в селі за 24 тисячі рублів.

Під час купівлі Болеславом Осиповичем Скригелло маєтку там мешкало 132 душі. Землі орної було 592 десятини, неорної землі – 143 десятини і 1230 сажнів, зарослого поля кущами – 114 десятин, лісу чорного дров’яного – 4 десятини лісу будівельного – 161 десятина, під селищем 33 десятини. Під ставками й водоймами 16 десятин, під дорогами та вулицями 10 десятин. Всього 1133 десятин, 1230 сажнів, в тому числі зручної 1107 десятин, 1230 сажнів і незручної 26 десятин.

В цьому селищі знаходяться особлива сінокісна дача, яка включала 230 десятин і 1200 сажнів – окреме угіддя села.

У 1873 році поміщиця Марія Василівна Рігельман одержала свідоцтво на маєток в селах Шпитьки і Петрушки. Управляючим був Тарновський Василь Васильович.

У 1874 році відбулася справа про видачу свідоцтва поміщиці Єремеєвій Т. М. на маєток в селищі Петрушки. Дружина колезького асесора Тетяна Михайлівна Єремеєва купила 527 десятин у генерал-майора Федора Івенсена (з червня 1871 року – господар села Скиргелло, після Івенсана). У Скиргелло було 732 десятини, однак він продавав частинами маєток у різні руки.

Івенсоном було на вирубку різного роду і якості лісу купцю Бродському в 1874 році (за виключенням лісу вирубаного Френкелем Гребенем) на суму 7500 рулів, строком на 8 років. Бродський свої права передав Єремієвій. Скиргелло продав для вирубки ліс купцю Гребеню 75 десятин. Бродський не встиг приступити до вирубки , як з’ясувалося, Меєр Якович Гребень купив ліс ще у 1871 році.

В 1888 році в селищі Петрушки було знайдено клад, що складався з 1470 шелягів XVIII століття: польських, шведських, пруських, ливонських, тешинських. У 1895-му році в селищі Петрушки мешкало військових 12 дворів – 49 чоловіків і 56 жінок, 1 міщанин, селян 83 двори – 333 чоловіки і 300 жінок.

1.3 Петрушки до революції і та після неї

На 1900 рік: «Петрушки (владельческое). В деревне дворов 88, жителей обоего пола 555 человек. Главное занятие жителей – хлебопашество. В деревне чистится земли 809 десятин; из них принадлежит: помещикам – 367, крестьянам – 443 десятины. Деревня принадлежит помещице Кпитолине Михайловне Дунин-Боровской, хозяйство ведёт управляющий И. В. Оликов. В деревне имеется школа грамоты, одна водяная мельница с одним рабочим, принадлежащим помещице, и один общественный запасной хлебный магазин».

У 1900 – 1903 роках у Петрушках мешкав відомий археолог Вікентій Хвойка, що тут мав сільськогосподарський інтерес – вирощував хміль, зразки якого на виставці у Парижі отримали срібну медаль.

До революції село Петрушки було дуже бідне. Хати розкидані на чималому просторі, низенькі під солому, вікна маленькі

А на околиці села у чудовому саду стояв гарний панський будинок. Липові, бузкові алеї до нього вели. У саду були й оранжеві. Собаки у панів великі, як телята, разом із панами в саду по алеях походжали.

«Працював я в оранжереї, підмітав доріжки біля панського будинку щодня, - розповідає Угляренко Мина Сидорович, - аж тут на мене напав панський собака здоровенний і штани мені порвав і перелякав.

Пани в нас мінялися. Був пан Дунш-Бараковський (губернатор Волинський), був Махновський (зять пана Терещенка), був орендар Крижанівський.

Ще до зорі вставали селяни і бігли в панську економію. Як прийдеш трохи пізніше, роботи вже нема і чимчикуєш додому з батіжком під пахвою.

Орач за день роботи одержував 25 коп., а погонич 10 коп. Ще мені довелося за цукерки борозеники (червяки-шкідники) разом з іншими дітлахами збирати. Як заробили цукерку, так половинку з’їси, а половинку ще додому комусь несеш. А бувало, що день увесь проходиш і червяка не знайдеш, так ні з чим, голодний увечері одому й повертаєшся.

До школи ходили 2-3 зими, мало хто її кінчав. Учились відтоді, як сніг випаде і корови пасти припиняємо і до ранньої весни.В школі стояли довгі парти і за ними сиділи діти (17-20 чоловік) I, II, III класу. Вчив спершу кривші дячок, а потім учителька Олександра Петрівна (дочка попа, сирота, родом з с. Лука).

Вона довгий час у нас вчителювала. Жила у своєму будиночку, в кімнаті, які їй виділив пан. Лікаря ні в нас, ні в навколишніх селах не було. В Ігнатівці, це раніше містечко було, була аптека. Там був базар, куди возили на продаж наші селяни дрова, сіно. У нас в селі була тільки невеличка бакалійна крамниця. В ній продавалися сірники, оселедці, сіль.

Пам’ятаю, під час революції 1905 року неспокійно було і в нашому селі. Розгромили корчму, були й єврейські погроми. В село прийшли козаки, щоб втихомирити село, а самі били й вбивали безневинних євреїв.

Перед війною 1914 року землю в нашому селі купив пан Сахновський. Він був професор медицини і брав участь у земстві.

П’ятеро наших селян пішли привітати пана з купівлею села (сподіваючись, що він їх добре почастує). Пан подякував за привітання, але не почастував (за що його лаяли дуже), тільки пообіцяв для села щось добре зробити. Через деякий час з’явився в село уповноважений пана (ревізор) і сказав, що будуватимуть у нас школу (видно пан у земстві цього добився). Селян повідомили, що вони мають самі цеглу на школу возити. Дехто малосвідомий, був дуже незадоволений цим, бо не розумів користі від навчання. Свідоміші їх переконали, що школа нам потрібна. Ми навозили цегли і школу перед війною побудували, навчання в ній розпочали. Школа мала дві класні і квартиру для вчителів.

Під школою підвал, в якому мали встановити парове опалення, в цей підвал під час окупації фашисти кидали непокірних.»

Після Жовтневої революції 1917 року влада переходила з рук в руки. Нарешті, в кінці 1917 року встановилась Радянська влада. Земля, яка належала панові була роздана незаможнім селянам на кожний селянський двір. Активістом серед наших селян був Шматко Сергій, який і став першим головою сільської ради. Пізніше його надіслали вчитися і він працював в Києві прокурором.

Період Української народної республіки в контексті історїї села цікавий тим, що 23 листопада 1918 року Симон Петлюра із загоном зупинився у Білгородці, звідки спрямовував зусилля на набрання призову до його армії: з Петрушок з’явилось 100 чоловік , саме стільки, скільки з великої Білгородки. В цей же час починає працювати в селі Петрушкіське однокласне училище та Товариство споживачів. Старостою села на той час був Углеренко Роман Тимофійович, секретарем - Сильвестр Григорович Анатоненко.

В часи радянської влади у Петрушках було створено ревком, що різного часу очолювали представники як з місцевих, так і з інших сіл.

12 червня 1920 року у Петрушках було обрано ревком у складі голови Шамича Сергія Семеновича, заступника – Михайленка Савелія Романовича, секретаря Антоненко Є. Г. (колишній секретар Білогородської волості).

Першим секретарем комсомольської організації, яка була організована в 1926 році був Михайленко Василь Пантелійович. Першими комсомольцями цієї організації були: Трохименко Антон Хомич, Дмитренко Дося, Болюх Василь. Потім стали вступати інші. Ці комсомольці виконували доручення партії, приймали активну участь в організації колгоспу, підписували позику. Вони ж організували і комсомольську групу в селі Горничах.

В 1929 році в Петрушках організовувались совхози і колгоспи. Головою одного з них був Угляренко Захар Сидорович, за його ініціативи біля школи і посеред села був посаджений фруктовий сад.

Голодомор і процеси колективізації позначилися на житті села так, як і всієї України. Під час Голодомору загинуло багато мешканців села.

Потім все йшло добре. З року в рік щедріше родила земля. Вона оброблялась тепер не тільки кіньми, а й машинами. За короткий час в селі з’явились великі колгоспні будови. Для культурних розваг, відпочинку, для художньої самодіяльності комсомольці власними силами побудували клуб, бібліотеку, сільську раду.

Із «Історії міст і сіл Київської області» за 1971 рік: «Село Петрушки – центру сільської Ради, розташоване за 26 км від Києва і за 15 км від залізничної станції Ірпінь. Сільраді підпорядковані населені пункти Дмитрівка, Капітанівка, Мила. Населення 654 чоловіка.

У Петрушках міститься відділок радгоспу ім. Шевченка (центральна садиба – в Гореничах).

У селі працюють восьмирічна школа, клуб, бібліотека. За мужність, виявлену на фронтах ВВВ, 37 мешканців села нагороджено орденами і медалями СРСР».

II. Село Петрушки та Велика Вітчизняна війна

2.1 Боєць Тетяна із Петрушек

Цей день Тетяна Іванівна пригадує так, ніби все це відбувалось вчора. Чужинська техніка неспішно повзла вулицями села. Ось біля хати, де мешкала, зупинився танк. Не звертаючи уваги на селян, котрі повиходили з домівок, офіцери по-діловому розглядали карту й тільки питали коротко: «Білогородка? Три Ліски?». Саме так прийшли німці у село Петрушки в 1941. Пройде кілька років й вони назавжди у паніці залишать ці місця. Та до тих днів селяни ще мали дожити.

Тетяна Угляренко одна з не багатьох, хто може підняти завісу над подіями, що відбувались у цих краях за часів ворожого хазяйнування. Адже народилась і все життя прожила у цьому мальовничому куточку, у маленькій хаті майже на околиці села. Якщо говорити про пані Тетяну ємко і образно, то її долю, певно, найкраще охарактеризували б слова пісні: «Мене водило в безвісти життя, та я вертався на свої пороги». Саме так, бо куди б не закидало її життя, вона завжди поверталась до порогу рідної домівки, загубленої серед неповторних пейзажів, на березі тихого ставочка.

Вона народилася у простій селянській родині далекого 1925 року. У 1941 Тетяна закінчила сьомий клас. Й чекала, не могла дочекатися дня свого народження. Якраз 21 червня їй виповнювалось 16 років. Юні роки, чудові й безтурботні, вони пролітають немов одна мить. Та у 16 мало хто цінує та шкодує за кожним прожитим днем. Озираємось ми коли вже прожиті роки, а ми стали дорослими. Та якщо у життя втручається війна, дітям не залишається часу на повільне мужніння. Бойовища, кров, біль рано роблять малих дорослими й серйозними. На жаль, попри все війна має ще одну жахливу сторону – краде безтурботне дитинство та юність мільйонів людей. Без останку. Доля пані Тетяни була саме з тим, котрих зруйнувала та жорстока і немилосердна війна.

- Ми й озирнутись не встигли, як у село прийшли німці, - пригадує Тетяна Іванівна. – Київ ще оборонявся, десь далеко гриміли бої. А навколо села вже були викопані окопи. Певно гітлерівці очікували контрнаступу радянських військ. Ми ж зробили тунелі у пагорбах над озером й сховались у них.

Навколо стало відбуватися щось жахливе. Це радянська артилерія, що розташувалася у Білогородці, почала обстріл Петрушок. У селі лунали вибухи, повітря розривали крики людей. Ось загинула жінка, а за нею – чоловік. Снаряди розривалися навколо тунелів, у яких ховались налякані селяни. Було, навіть, чутно, як осколки шиплять, розрізаючи воду в озері. Згодом жителів погнали до сусідніх сіл. Поки тривала битва за столицю України, біженці, серед яких була і Тетяна, дійшли спочатку до Шпитьох, потім – до Личанки, й далі аж до Бузової. Вдома залишили всю худобу та домашню птицю. З собою взяли тільки одяг та деякі речі. Тим більше, що німці пообіцяли скоро повернути людей додому. Власне так і сталось, коли Київ було взято і обстріли місцевості припинилися. Але худоба окупації не пережила – представники вищої раси вправно поскручували голови куркам та гусакам, постріляли свиней. У хаті, де жила Тетяна з батьками, розташувалися нові господарі – солдати.

Сумно стало на селі. Принишкли Петрушки немов під час бурі. Молодь по вулицях не ходила, бо могли будь-якої миті схопити й відправити на робот до Німеччини. Від цієї участі рятувались хто як міг. Тоді Тетяну, як і багатьох жителів Петрушок, врятувало те, що їх всіх призначили працювати на торфорозробках в Ірпіні. Робота не солодка, але все ж біля дому. Фактично для селян це була свого роду бронь, бо до Німеччини їх так і не погнали. Натомість, з десяток парубків0односельців німці все-таки забрали до діючої армії. Ось как трагедія українського селянства. Після війни ці хлопці звісно повернулись додому, але одразу потрапили до цупких лан НКВС, Тож після поневірянь на війні вони ще з десяток років провели у таборах.

Настав 1943-й. Люди вже знали, що німці розгромлені й радянські війська просуваються вперед. Аж ось одного дня через село на захід потягнулись колони німецьких військ. Вони йшли і йшли, змарнілі, спустошені, опустивши голови та не дивлячись у сторони. Вже не було у них тієї бравади та зверхності, як у 1941-му. Трохи далі від колони проїзав танк. Але водій, певно, не знав дороги, адже броньова машина заїхала у глибокий рівчак та зупинилась. Така трапилася з ним оказія. Німці забігали навколо танка, намагались витягнути. Що не робили, але так і не змогли. Ос як петрушківська земля віддячила ворогу, знешкодивши смертоносну бойову техніку. Лише від вечір, підірвавши панцирника, окупанти залишили й село. Але йдучи, не «забули» вони знищити й міст через річку. Селяни були в будинках, коли біля озера почули крики: «Міша, Ваня, давай швидше!». Незабаром постукали у хату й до Тетяниних батьків, мовляв, одчиняйте, ми свої. Та люди вже й без того знали, що прийшли свої. У всіх, хто був у батьківській хаті, в ту мить на очі навернулися сльози. Швидко зібрали на стіл нехитрий харч: пшеничну кашу з молоком, хліб. Після вечері п’ятеро воїнів залишились відпочити, а інші пішли далі.

- У сінях стояв вартовий, - пригадує Тетяна Іванівна, - коли мати вийшла, то він попросив у неї шматочок хліба. Певно, дуже зголоднів. Мама одразу винесла йому попоїсти. Селяни для солдатиків не шкодували нічого. Хоча самі бідні були, але із радістю ділилися останнім шматком з воїном-визволителем.

Після звільнення Тетяна ще продовжувала працювати на торфорозробках. Аж ось влітку 1944 року прийшла їй повістка з військкомату. Настав час й жінкам ставити бійцями замість загиблих чоловіків. Тетяну відправляли аж до Харкова. Тут, у військовому училищі, щойно призваних до армії хлопців та дівчат вчили воювати. Навчання, опанування техніки, освоєння навичок стрільби – все це повною мірою наповнювало життя-буття молодих солдатів. На перших же стрільбах Тетяна двічі влучила у груди намальованому на мішені ворогу. Незабаром пішла чутка, що складаються списки добровольців, яких відправляють до Києва. Тетяна, звісно, вхопилась за таку можливість, щоб переїхати поближче до рідної домівки. Та не судилося. Відправили її спочатку від Полтаву, а потім аж до Одеси, а звідти – до румунського порту Констанца, що на Дунаї. Тетяна була прожектористом. Вправна висвічувала повітряні цілі. Зрозуміло, що у 44-мому люфтваффе було вже не тією грізною силою, як приміром ще років зо три тому. Але все ще дошкуляли нашим військам своїми раптовими нальотами. Потім її частину перебазували у Чехію – до Братислави.

Був чудовий травневий день, коли у частині зник телефонний зв’язок. Тетяну разом із ще однією дівчиною відправили перевірити, у чому справа. Порив знайшли на пагорбі за містом. І поки лагодили, Тетяна підняла очі й побачила невимовно казкову картину – місто було все у вогнях. Це миготіли вогні зі зброї. Дівчата все зрозуміли без пояснень: закінчилась війна! Нарешті вони побачать рідну домівку, батьків. Коли дівчата повернулись у частину, то опинилися в атмосфері загальної радості, щастя. Хтось плакав, хтось танцював. А одна дівчина крізь сльози все повторювала: «Мамо, аж ось я побачу тебе, матусю». Й скрізь лунали постріли. Немов салют тим довгим-довгим рокам Великої Вітчизняної, фронтовим дорогам, товаришам, котрі не дожили до світлих днів Перемог.

А у далеких Петрушках батько Тетяни нервово палив цигарки й думав: чи побачить свою рідну кровинку, чи зможе обійняти її.

Тетяну демобілізували аж в серпні 1945-го. За ці місці вона в спокійній атмосфері змогли роздивитись країну, в якій довелося побувати, побачити всю велич та красу старовинних чехословацьких міст. Коли повернулась додому, пішла працювати у колгоспи. Це на її плечі разом з мільйонами українців лягла відбудова зруйнованого господарства. Довелося пережити голод 1947 року. А згодом, як у житті ведеться – одружилась, народила донечку. Тут, у тихих Петрушках, неподалік від озера вона й прожила своє життя. Нині поруч з нею живе донька, котра доглядає та підтримує маму.

2.2 Нелегка доля діда Терентія

- Терентій Олексійович, народився у 1913 році на Поліссі, - по-солдатському видав чоловік. Чесно кажучи, не віриться, що цій людині ось-ось виповниться 95. Він ніколи не сидить вдома, ніколи не нудьгує. Власне з ним не доводиться сумувати ані родичам, ані сусідам, і не від однієї людини доводлось чути: «На душі неспокійно, якщо немає Терентія Олексійовича».Дійсно, його люблять і поважають у селі, навіть незважаючи на те, що він не корінний житель Петрушок. Люблять його за веселу вдачу, за неспокійний характер. Зрештою за те, що у такому віці не втрачає ані оптимізму, ані бадьорості духу.

За свій довгий вік, де його тільки не кидало життя. Від Амуру, як товариша Сухова, й аж до Німеччини.

У 1935-ому році Терентія Олексійовича забрали до армії. Служив він спочатку у будівельному батальйоні. Спершу ця частина будувала Бориспільський аеродром. А згодом перебазувалась до китайського кордону саме у той час, коли на берегах річки Халхін-Гол розгорівся радянсько-японський конфлікт. У бойових діях він участі не приймав.

Після завершення терміну служби Терентій Олексійович повертався додому, коли у поїзді до нього з товаришами підійшов чоловік у білому одязі й запропонував піти працювати охоронцями на завод №60. Терентію пропозиція сподобалась. І він попрямував до столиці. Тим більше, що рідний дядько давно запрошував у гості. Приїхавши у Москву, він поспілкувався з родичами, і ті порадили йому не повертатись. Бо перспектива не вибратись звідти й не бачити в житті нічого окрім сільської хати була досить реальною. Дідько порадив піти охоронцем. Не небіж одразу і озвучив свої плани піти працювати на завод №60. Дядько лише скептично посміхнувся. Адже потрапити працювати на це підприємство аж надто складно – воно знаходилось у відомстві НКВС та у підпорядкуванні сталінського наркома, кривавого ката Миколи Єжова. Випускали на заводі надпотужні прожектори, які світлом пробивали будь-який туман. Деякий час Терентій пропрацював на заводі. Згодом він все ж перебрався до рідної домівки. Певно доля змилувалась над ним. Адже залишся він на заводі після арешту Єжова у 1939 році, невідомо як склалась би його доля. Адже слідом за арештом наркома, у його справі було репресовано багато співробітників НКВС.

Згодом Терентій знову потрапив до армії - приймав участь у радянсько-фінській війні. Чогось особливого у його пам’яті про ті події не збереглося. Та й що могло залишитися у свідомості : війна тривала кілька місяців. Операція зі штурму фортеці, в якій брав участь Терентій тривала недовго. Фіни бились добре, але ні за кількістю людей, ні за якістю озброєння нічого особливого протиставити радянській армії не могли. Згодом він повернувся додому. Минуло кілька років й родичі з Москви повідомили, що для нього знайшлася робота. Терентій зібрав нехитрі пожитки й рушив до найближчої пристані, щоб пароплавом дістатись до Києва, а звідти – до Москви.. Чекав-чекав він транспорту, а того все не було. Аж ось почулися вибухи й хтось крикнув, що розпочалась війна. Звісно, наш герой знову потрапив до війська. Їх частина тримала оборону на Десні. Вдень атаку відбили. Але набої підходили до закінчення. Вранці коли бійці зібрались снідати, вийшов командир й сказав: «Хлопці, ми у глибокому котлі. На нашій техніці далеко не пройдемо. Тож збирайтесь, кидайте зброю й хто як може пробирайтесь по домівках. Я вдягну цивільний костюм й у разі, якщо затримають наші або німці скажу, мовляв, місцевий житель пас тут корів». Що вдієш. Терентій з кількома товаришами пішли через поле, посеред якого залишили гвинтівки. І щойно вийшли на дорогу, пролунало: «Хальт!» - ніби з-під землі виїхала німецька вантажівка з повним кузовом озброєних вояків. І солдати одразу підвели ріки: пручатись або тікати – тотожно самогубству. Так розпочалося чотирирічне життя Терентія в полоні. Несолодке настало для нього буття. Спочатку його відправили працювати на бауера, тобто на землевласника. Хазяїн був дуже хорошою людиною. Ніколи не знущався з робітників. Зате наглядач був справжнім садистом. Одного разу побив Терентія шлангом, з якого лилася вода. Та побив так сильно, що чоловік місяць не міг одягнути сорочку. Виникає питання: за що? А за те, що той поклав моркву у кишеню. Звісно зробив Терентій те не з бажання нашкодити господареві, а просто дуже хотів їсти. Баландою з води та брукви, якою годували полонених, особливо не наїсися. Потім групу полонених перевезли на роботу у кар’єр. Кілька місяців вони пропрацювали тут, й звідси їх відправили на залізобетонний завод. Коли пішли чутки, що поруч вже знаходяться американські війська, полонені гуртом вбили наглядача. Ні, тікати вон