Скачать

Традиційні зимові календарні обряди як об’єкт етнолінгвістичного дослідження

Міністерство освіти і науки України

Житомирський державний університет імені Івана Франка

Кафедра української мови

Номінація традиційних календарних

зимових обрядів Овруцького району Житомирської області

в етнолінгвістичному аспекті

Дипломна робота з української мови

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста

(спеціальність – українська мова і література)

студентки 55 групи філологічного факультету

Житомирського державного університету

імені Івана Франка

Помінчук Тетяни

Науковий керівник –

кандидат філологічних наук,

професор В.Л. Конобродська

Житомир – 2005

План

Вступ

Розділ 1. Традиційні зимові календарні обряди як об’єкт етнолінгвістичного дослідження

1.1 Історія вивчення українських зимових календарних обрядв

1.2 Номінація зимових календарних обрядів як об’єкт етнолінгвістичних студій. Методи і прийоми дослідження

1.3 Структура й історичне коріння українських традиційних зимових календарних обрядів

Розділ 2. Номінація традиційних зимових календарних обрядів Овруцького р-ну Житомирської обл. у системі різнопланових (вербальних і невербальних) одиниць цілісного культурного тексту як реалізація елементів плану змісту

2.1 Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свята Андрія, у говірках Овруцького р-ну Житомирської обл

2.2 Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свят Різдва та Нового року, в говірках Овруцького р-ну Житомирської обл.

2.2.1 Обряд запрошення міфологічного персонажа на Багату вечерю у говірках Овруцького р-ну Житомирської обл

2.2.2 Бешкетування молоді напередодні Нового Старого року та його номінація у говірках Овруцького р-ну Житомирської обл

2.3 Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свята Водохреща, у говірках Овруцького р-ну Житомирської обл

Розділ 3.Номінація традиційних календарних зимових обрядів Овруцького р-ну Житомирської обл. як одна з тематичних груп лексики

3.1 Основні лексико-семантичні групи номінації традиційних календарних зимових обрядів Овруцького р-ну Житомирської обл., її склад і семантична структура у відношенні до інших систем (діалектних та літературної мови)

3.2 Особливості функціонування обрядової номінації традиційних календарних зимових обрядів Овруцького р-ну Житомирської обл.

3.3 Типи номінації традиційних календарних зимових обрядів Овруцького р-ну Житомирської обл. за належністю до лексико-граматичних класів, за структурою та ознаками походження

Висновки

Список обстежених населених пунктів

Література

Додатки

Вступ

У побуті українців важливе місце займає календарна обрядовість, що становить складний комплекс свят упродовж усього року. Незважаючи на давність свого походження, яке сягає язичництва, цей вид обрядовості продовжує побутувати і в наш час.

Язичницький рік складався із двох циклів – весняно-літнього та осінньо-зимового.

Особливо вирізняється комплекс новорічних зимових традицій язичницького походження зі значними християнськими нашаруваннями. Жоден обрядовий цикл не зберігся у своєму початковому вигляді. „Ми знаємо зимову обрядовість у часткових уривках, в окремих фрагментах. Деякі складники збереглись в одному циклі, в інших вони цілком вимерли й згубилися або збереглися затемнені й викривлені вторинною, головним чином церковною інтерпретацією,” – зазначав дослідник слов’янської історії В.П. Петров.

Традиційні народні свята й обряди, які дійшли до нас з глибини віків, – це справжня духовна скарбниця нашого народу. Вона допомагає зрозуміти глибше історичну самобутність нашого народу. Дослідники вважають, що в основі календарних зимових обрядів збереглося й досі все те, що в ті далекі часи було пов’язане з хліборобським господарством, з пастухуванням (Килимник 1959: 15). Кожна магічна дія, акт, слово, обрядові пісні – все це було колись магічними ритуалами, воно розкриває віру, світоглядні вірування, бажання, прагнення, життя та ідеали наших предків.

Але у зв’язку з соціальними та ідеологічними змінами в суспільстві втрачено багато найцінніших здобутків ранньої культури. До того ж бурхливий розвиток сучасної культури, освіти, засобів масової інформації, тісний зв’язок села і міста швидко нівелюють етнографічні і діалектні відмінності та особливості, а часто і стирають їх взагалі. У цих умовах Середнє Полісся через об’єктивні суспільно-історичні, політичні, культурні, природні умови поки що зберігає багато реліктів глибокої давнини, язичницьких елементів і характерних поліських явищ та рис. Проте наявна зафіксована інформація про них, у тому числі про календарні обряди осінньо-зимового циклу, характеризується безсистемністю та фрагментарністю. Водночас важливим є накопичення такої інформації для етнолінгвістичного дослідження традиційних календарних зимових обрядів Середнього Полісся, кінцева мета якого – реконструювати прастан обрядів та з’ясувати мотиви їх номінації, встановити історичне коріння та міфологічну основу їх формування.

Роботу розпочато з запису матеріалу традиційних зимових обрядів у селах Овруцького району Житомирської області за питальником, розробленим на основі поданого у навчальному посібнику „Курсова і дипломна роботи з етнолінгвістики” (див.: Конобродська 2003: 184-187), який у процесі роботи був доповнений і розширений з метою пристосування програми опитування до етнокультурних та мовних особливостей досліджуваних говірок і мікрокультур (див.: Виноградова 1982). У майбутньому заплановано рівномірно обстежити весь середньополіський ареал за визначеною мережею, що нараховує 50 населених пунктів та передбачено укласти атлас зимових календарних обрядів і здійснити повний системний опис номінації та етнолінгвістичний аналіз осінньо-зимового комплекс

У зимовій обрядовості поліських сіл Овруцького р-ну Житомирської обл. ще й зараз можна відшукати залишки особливостей етнічної історії населення, його народних естетичних ідеалів, традицій, моралі. Численні символи, які простежуються в зимовій обрядовості, виступають ідентифікатором давнини, а встановлення закодованого змісту в символах органічного світу, обрядових дійствах та атрибутах дасть змогу глибше усвідомити буття і етнічну приналежність поліщуків, з’ясувати їх історію у періоди розквіту й занепаду цивілізацій, культур, розвитку й утрати традицій.

Актуальність теми полягає у необхідності фіксації, збереження і всебічного вивчення явищ традиційної народної духовної культури архаїчних слов’янських ареалів, до яких належить Полісся. Тож актуальність зумовлена безсистемністю та фрагментарністю фіксацій зимової обрядовості Середнього Полісся та відсутністю його записів на території Овруцького району Житомирської області. Це сприяло вибору теми дослідження „Номінація традиційних календарних зимових обрядів Середнього Полісся в етнолінгвістичному аспекті”.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що зібрано, описано і введено в науковий обіг новий автентичний матеріал та зроблено спробу його системного опису та етнолінгвістичного аналізу.

Об’єкт дослідження – календарна обрядовість сіл Овруцького р-ну Житомирської обл., їх номінація та обрядова вербалізація.

Предмет дослідження: номінативно-семантичні процеси в складі тематичних груп лексики календарних обрядів осінньо-зимового циклу у взаємозв’язках та взаємозумовленості з предметно-дійовим складом обрядів.

Мета роботи – визначити структуру обрядів осінньо-зимового циклу, з’ясувати історичне коріння та міфологічну основу їх формування, якомога повніше описати і систематизувати лексику у тісному зв’язку з екстралінгвальним планом обряду, і в кінцевому результаті – здійснити спробу реконструкції прастану елементів обрядів та встановити мотиви їх деякої номінації.

Основні завдання:

1) На основі отриманого матеріалу простежити еволюцію обрядів зимового циклу сіл Середнього Полісся.

2) Визначити план змісту культурного явища та його елементів – основних тем, мотивів, що формують обрядовий текст.

3) Встановити мотиви номінації.

4) Описати тематичні групи номінативної термінології, дати лексико-семантичну характеристику лексем.

5) Здійснити спробу реконструкції прастану елементів обрядів осінньо-зимового циклу.

6) Звернутись до календарних обрядів, звичаїв, вірувань, повір’їв, прикмет, легенд, пов’язаних із даним святковим комплексом.

Практичне значення вбачаємо у поповненні фактологічної бази українських говірок, що може бути використаний для укладання діалектних словників, етнолінгвістичних атласів, при викладанні діалектології, етнолінгвістики, етнології й народознавства.

Джерельну базу склали польові записи календарних зимових обрядів сіл Середнього Полісся, виконані автором методом експедиційного збирання за спеціальною програмою, матеріали, надруковані в краєзнавчих збірниках і періодичних виданнях; словники, наукові праці з діалектології, етнографії та етнолінгвістики.

Структура роботи: дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку обстежених населених пунктів, списку використаної літератури та додатків.

Розділ 1. Традиційні календарні зимові обряди як обєкт етнолінгвістичного дослідження

1.1 Історія вивчення календарних зимових обрядів

У побуті українців належне місце посідає календарна обрядовість. Незважаючи на давність свого походження, вона продовжує побутувати і в наш час. Цей вид обрядовості привертає увагу вчених давно. Перша систематична праця з народної календарної обрядовості з’явилася в Росії. Це праця московського професора Л.М. Снєгірьова „Русские простонародные праздники и суеверные обряды” (1838). Матеріал викладений тут у хронологічному порядку, згідно з річним циклом свят: зимові святки, масниця, зустріч весни, „красная горка”, радуниця, день Юрія, перше травня, „семик”, трійця, русалії та ін. (Токарев: 10). Л.М.Снєгірьов звернувся до питань походження свят, спробував провести чітку лінію між народними елементами і церковними нашаруваннями. Через десять років з’явилась вагома праця А.В. Терещенко ,,Быт русского народа” (1848), яка відрізнялася від попередньої відсутністю історизму в описі свят.

В середині ХІХ століття в Європі сформувався цілий науковий напрям – міфологічна школа, яка охопила своїм впливом і вивчення календарної обрядовості. Її представниками були: в Німеччині А. Кун, В. Шварц, в Англії – М. Мюллер, у Франції – Е. Бюрфун, М. Бреаль, в Італії – А. Де Губернатіс, в Росії – Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв, О. Потебня, О. Міллер. Але ніхто з них не ставив перед собою мету вивчення календарних звичаїв, вони зверталися до них при вивченні міфологічного світогляду народу (65:10).

Першим, хто звернув серйозну увагу на календарні народні звичаї і обряди, був німецький етнограф Вільгельм Маннхардт. Він звернувся до вивчення живих народних вірувань, звичаїв і обрядів. Були створені і розіслані питальники, які стосувалися землеробських обрядів і вірувань селян. Отримано більше двох тисяч відповідей. В результаті таких досліджень встановлено, що місце небесних богів (які були на той час забуті селянами) посіли різні духи. Так, наприклад, відмічено існування духів рослинності, які сиділи в житі чи пшениці. Якщо дме вітер і по хлібному полю несеться хвиля , носії культури мотивували, що хлібна матінка біжить; коли жали ниву, хлібний дух поступово відходив, а під кінець – ховався в останніх колосках. Звідси походять обряди, пов’язані з останнім – снопом. Весь матеріал був оброблений, систематизований і викладений в працях: „Ржаной волк и ржаная собака” (1865), „Хлебные демоны” (1868), а найповніше в двохтомнику „Лесные и полевые культы” (1876-1877). Довгий час вони залишались невідомими. Широко відомими їх зробив Дж. Фрезер. Він значно доповнив цей матеріал в книзі „Золотая ветвь” (1890) (Токарев 1983: 13).1909 року з’явилась праця А. ван Геннепа „Обряды перехода”. Суть обрядів автор зводить до того, що давня людина боялася всього нового, а тому намагалась захистити себе обрядами. Цей факт стосується і зміни пір року: прихід Нового року, весни, зміна сільськогосподарських робіт. Ван Геннеп зробив важливий висновок, про те, що необхідно пов’язувати етапи життя людини з етапами життя тварин, рослин і з ритмами Всесвіту (Токарев 1983: 15).

Багато дослідників не залишали поза увагою питання вивчення мотивів колядок та щедрівок. Спроби класифікувати їх за тематикою робили М. Сумцов, В. Антонович, М. Драгоманов, К. Сосенко та ін.

Найгрунтовнішою студією стала праця О. Потебні “Пояснення малоруських та споріднених народних пісень. – Т. 2: Колядки і щедрівки”. Центральне місце в ній відведено аналізові мотивів колядок та щедрівок. Вчений першим систематизував ці пісенні жанри за провідними мотивами, виділивши насамперед ті, що мають символічний зміст, властивий народній величальній поезії взагалі. Кожен мотив О. Потебня розглянув у зв’язку з іншими жанрами українського фольклору, з апокрифами, старою літературою, пісенністю росіян, білорусів та південних слов’ян. Акцентував увагу на мотивах, взятих з християнських легенд.

Праця О. Потебні була продовжена студією М. Грушевського “Історія української літератури”, частину розділів якої вчений присвятив вивченню зразків старої обрядової поезії.

О. Потебня зробив вагомий внесок своїми працями ще й тому, що у них намагався дослідити культ води у віруваннях нашого народу, його вплив на зимову календарну обрядовість.

Тематика колядок та щедрівок досліджувалась також у працях сучасних дослідників, зокрема О. Дея, В. Давидюка, що були доповнені регіональними студіями Я. Герасима, Я. Вернюк, Т. Демарьової та ін.

На початку ХХ століття з’явилась велика кількість публікацій, які стосувалися календарної зимової обрядовості безпосередньо: П.Г. Богатирьов, „Магические действия, обряды и верования Закарпатья” (1929), В.І. Чічеров „Зимний период русского народного земледельческого календаря XVI-XIX веков” (1957), В.Я. Пропп „Русские аграрные праздники” (1963) (останній, зокрема, вбачав первинною основою народної календарної обрядовості поховальний і поминальний обряди (Токарев 1983: 21), В.В. Іванов та В.Н. Топоров „Исследования в области славянских древностей” (1974), Л. Виноградова „Зимняя календарная поэзия западных и восточных славян. Генезис и типология колядования” (1982).

Праці українських учених цього періоду стосувалися лиш окремих питань. Фундаментальних досліджень, які б охоплювали увесь зимовий цикл свят, не існувало. Невивченість цього виду обрядовості породила ряд проблем. Так, наприклад, постало питання про те, до якої пори року віднести свято Калити. Про нього написано не так багато. Чи не вперше до цієї теми звернувсь П. Чубинський. Він описав з розповідей очевидців дійство „калети на Волині”. Ґрунтовного аналізу, на жаль, він не подав. І пізніше всі, хто звертався до цієї теми, вважали, що калита – це змащений медом корж для ворожіння в день святого Андрія. М. Сумцов, виходячи з опису П. Чубинського, зробив спробу визначити суть свята. Він стверджував, що обряд калети дуже цікавий у язичницькій основі, як жертвоприношення солярним богам. Спираючись не на дійсне народне святкування, дослідник помилково твердить: „Істинне її місце на різдвяних святках, на що вказує вже сама назва „калета”, спорчене коледа або коляда” (Cумцов 1955: 52).

Сучасний дослідник О. Курочкін, крім огляду літератури, далі не пішов. За браком фактів він не заглибився в суть свята. Звідси й термінологічна невизначеність. Тут – і „велике зимове свято” день Андрія, і „вечорниці на Катерини та Андрія”, і „андріївські звичаї”, і обряд „калити”, і „обрядова” гра „калита”. Висловлене М. Сумцовим та підтримане В. Кравченком припущення про приналежність калити до солярного культу О. Курочкін не сприйняв: „Правильність цих пояснень на сьогодні лишається спірною” (Курочкін 1978: 38).

У 1920-х роках утверджувалася думка про належність калити до свят сонячного циклу. Так, мистецтвознавець В. Щербаківський поставив Калиту в один ряд зі світоглядно-визначальними святами українського народу. Досліджуючи писанки, він відніс їх до атрибутів сонячного культу, того, що зберігся у Калиті, Колодії, Великодні, Купайлі (Мицик 1992: 37). Доводиться дивуватися, що доісторичні люди, які встановили в пошану сонця свято Купала (розквіт животворних сил Сонця) та Калити (напад на нього „нечистої сили”) чуттям вгадали місяці найбільшого і найменшого напруження сонячної енергії (Мисик 1992: 38). На увагу заслуговують такі праці: Зубрицький М. „Народний календар, народні звичаї і повірки, прив’язані до днів в тижні і до рокових свят” (1900), Гнатюк В. „Колядки і щедрівки” (1914), Оніщук А. „Народний календар” (1912), Курочкін О. „Новорічні свята українців” (1978). Вони здебільшого намагались описати обрядові дії на певній території України, вдавалися лише до етнографічного аналізу, не звертаючи уваги на мовний аспект дослідження.

Слід зауважити, що в 90-х роках ХХ століття на Україні спостерігався вибух публікацій, які розкривають різні проблеми, питання, повязані з календарною зимовою обрядовістю: Сосенко К. „Різдво – Коляда і Щедрий Вечір” (1994), Маковій Г. „Затоптаний цвіт” (1993), Скуратівський В. „Дідух”, „Свята українського народу” (1995) та багато ін.

Важливою подією на той час став вихід етнолінгвістичного словника за редакцією М.І. Толстого, перший том якого містив етнолінгвістичні праці таких вчених як-от: Л.М. Виноградової, С.В. Толстої, М.І. Толстого, А.А. Турилова, Л.В. Мошкової, Т.А. Агапкіної, І.О. Сєдакової, В.В. Усачової, А.В. Гури, Н.Н. Венецької, та багатьох інших. Цей словник – перша спроба створити енциклопедичний словник традиційної духовної культури всіх слов’янських народів. Мета видання – не тільки зібрати в єдине ціле і дослідити релікти минулого, але й по можливості на їх основі відтворити й подати цілісну „картину світу”, світогляд давніх слов’ян, їх космологічні, міфологічні вірування, відобразити моральні, ментальні, соціальні стереотипи й цінності.

Нині існує ряд ґрунтовних збірників, у яких надруковано праці етнолінгвістичного спрямування: „Полесский этнолингвистический сборник”, „Балто-славянские исследования”, „Балто-славянские этнокультурные археологические древности”, „Славянский и балканский фольклор”, „Древляни”, „Велике лядо”, „Волинь-Житомирщина”, „Український діалектологічний збірник” та інші.

Отже, незважаючи на посилену увагу і значний інтерес до вивчення календарних зимових обрядів, проблеми їх дослідження ще не знайшли вичерпного висвітлення і залишаються актуальними й сьогодні. Але очевидним є те, що для дослідження традиційних календарних зимових обрядів замало не лише простору кабінету вченого, а й багатої бібліотеки. Вирішення багатьох проблем можливе лише за умов наявності записів системно зібраного зіставного фактичного матеріалу.

1.2 Номінація традиційних зимових обрядів як об’єкт етнолінгвістичних студій. Методи і прийоми дослідження

Зимовий цикл свят – це хліборобські свята, які зберегли багато старовинних народних звичаїв та вірувань. Етнографічна література засвідчує або відносну бідність осінньої обрядовості, або її нівелювання, або недостатність уваги до її фіксації й вивчення. Деякі автори відносять сюди лише свято Урожаю (Мицик 1991: 37). Але ця урочистість фіксує лише закінчення певного виду робіт. Водночас у системі обрядів українців є свято Калити. „Вони, – як писав Михайло Грушевський, – зібрали навколо себе трохи не всю суму старої господарської магії і культу” (Сеньків 2001:60). Усі ці вірування найтісніше пов’язані з життям, природою, засновані на пізнанні й освоєнні навколишнього середовища людиною. Всі обрядові дійства, які відбувалися в період святкового циклу, пов’язані з святкуванням зустрічі нового сонячного року. Люди, життя яких було тісно пов’язане з навколишнім світом, вірили у можливість впливу на природу. В цей важливий момент, можна було здобути бажане щастя, багатство й мир на наступний рік. Треба було лише вміти їх закликати й замовити за допомогою системи обрядових дій, магічних актів, супровідних словесних формул. Цій універсальній мрії й бажанню були присвячені дійства, які відбувалися протягом святкового циклу (Сеньків 2001: 60). Отже, головне спрямування різдвяного комплексу свят – досягнути доброго врожаю, приплоду худоби, добробуту в родині, а для цього треба було заручитися підтримкою духів.

Зазначимо, що християнська релігія довгий час боролася з язичницькими святами. Наприклад, перше Свято народження сонця (Dies natalis solis) було замінено Святом Народження Христа. Виступи відбувались і проти Коляди. У „Синопсисі” 1674-го року Інокентія Гізеля читаємо: ”Люди ще й досі збираються на богохульні ігри, співають, танцюють, прославляють те диявольське свято Калети.” Отже, церква не змогла змінити чіткої системи свят астрального культу, яка складалася протягом тисячоліть. Вона дала лише нові назви цим святам та наповнила їх відповідним християнським змістом, прийнявши давні ритуали і традиції, залишивши традиційну оболонку зимового комплексу свят.

Характерно, що в основі різдвяних звичаїв збереглося й досі все те, що в ті далекі часи було пов’язане з хліборобським господарством, пастухуванням. Яскраво виявляються характерні риси українця – працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість, єдність і святість родини, шанування пам’яті померлих. Але індустріалізація, соціальні зміни, розвиток мережі шкіл, тісний зв’язок села і міста, радіо, кіно та інші засоби сучасної культури швидко нівелюють етнографічні і діалектні відмінності та особливості, а часто і стирають їх взагалі. Тому необхідно якомога швидше зібрати і вивчити матеріали з народного життя.

Проблеми взаємодії мови і культури, впливу етнокультурних, етносоціальних чинників на мовні процеси останнім часом викликають посилений інтерес з боку як мовознавців, так і вчених культурологів, етнологів, психологів, філософів, фольклористів, міфологів. Для представників мовознавчої науки центральним стає опрацювання з застосуванням лінгвістичних методів широкого кола питань текстової компетенції народної культури, народної психології, міфотворчості, з залученням таких об’єктів позамовної дійсності, як побут, природа, обряди, традиції, міфічні образи тощо в категоріях мовленнєвих стереотипів. Для студій такого напряму характерна постійна увага до питань народного світогляду, народної психіки, ментально-мовленнєвих парадигм. Завдяки такому аналізу відкриваються додаткові можливості для наукового проникнення в сферу мовної свідомості, співвідношень мови і особистості, особистості і народної культури. Дослідження народної свідомості в мовних вимірах у свою чергу поглиблюють відомості в обширі народної етики, естетики, філософії, формують тим самим комплексну етнолінгвокульторологічну систему. Очевидним стає, що без урахування впливу того чи іншого етносу на мову, без опрацювання національно-культурного мовного компонента неможливо створити ефективну модель розвитку національної мови, тим паче української, в становленні якої народно-культорологічний чинник відіграв провідну роль.

Як зауважував І.Огієнко, „мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я” (Кононенко 2001: 62). Отож на перший план виступає проблема виділення, опису й систематизації тих мовленнєвих відрізків на тлі передусім національно орієнтовних дискурсів, що визначають типові особливості українського народного життя, народних традицій і звичаїв, соціокультурний зріз.

У сучасній мовознавчій науці не втрачає актуальності системний підхід до вивчення діалектної лексики – дослідження її в складі тематичних груп (на відміну від диференційного принципу, що передбачає вивчення лише діалектних рис). Вже відомі дослідження тваринницької, лісової, сільськогосподарської, мисливської, будівельної та інших ТГЛ (див. праці Г.Аркушина, Ф.Бабія, Л.Вигонної, О.Євтушка, В.Куриленка, М.Никончука, В.Мойсієнка, О.Никончука, Є.Турчин та ін.).Упродовж останніх десятиліть у славістиці помітно зріс інтерес до дослідження номінації явищ духовної культури як одного з видів ТГЛ. Звернення до номінації явищ духовної культури (як мовної підсистеми, метамови) також може бути ефективним лише за умов системного її вивчення (Конобродська 2001: 118).

Проте практика дослідження мовної сторони явищ традиційної духовної культури (зокрема обряду) показала недостатню ефективність її дослідження винятково лінгвістичними методами, оскільки обрядова реальність та її вербальне вираження часто становлять взаємозумовлені ізосемічні одиниці обряду. До того ж поведінка слова часто дещо інша в обряді, ніж у позаобрядовому функціонуванні. Усвідомлення такої особливості культурної номінації спонукає до пошуків своєрідного, специфічного підходу до дослідження цього об’єкта: номінацію явища народної культури (а зокрема і номінацію традиційних календарних зимових обрядів села Словечно) необхідно досліджувати як компонент певної цілості, в комплексі з іншими її складовими – одиницями, реалемного, акціонального, агентивного, локативного, темпорального та інших планів (Бондаренко 1992: 32).

Водночас мова як елемент і знаряддя культури є важливим джерелом для реконструкції давньої духовної культури (Козачук 1996: 89). Такий двосторонній зв’язок у вивченні культурних явищ може прислужити ефективним методом вирішення проблеми етимології народної культури (Конобродська 2001: 119).

На початку ХХ століття назрівала необхідність поєднання етнографії, фольклору та лінгвістики. Виникла нова наука – етнолінгвістика. Основи цього напряму закладали Д.Зеленін, О.Потебня, П.Богатирьов. Як окрема дисципліна, етнолінгвістики в основі своїй має такий підхід, який передбачає розгляд усякої конкретної реалізації моделі світу як тексту, в якому культурологічна термінологія певним чином співвідноситься з семіотичними елементами культури – акціональними, предметними, персонажними, локативними, агентивними та ін (Конобродська 2001: 120).

Методологічна база етнолінгвістики дозволяє визначити сучасний стан певної проблеми календарної зимової обрядовості, порівняти її з зимовою обрядовістю на інших територіях чи в інших народів, простежити еволюцію явищ від найдавніших часів до сьогодення.

Під час вивчення календарної зимової обрядовості використано різні методи і прийоми дослідження: метод експедиційного збирання шляхом опитування інформаторів, здійснення аудіозаписів з наступним розшифруванням і транскрибуванням, метод системного опису, зіставно-порівняльний і метод реконструкції з застосуванням елементів комплексної методики етнолінгвістичних досліджень.

Зазначимо, що в етнолінгвістиці обряд є однією з форм людської поведінки, в яких реалізована модель світу, а тому його можна розглядати як текст. Обрядовий текст складніший ніж мовний, оскільки становить єдність вербального, реалемного та акціонального планів. Цю єдність зміцнює синонімічність знаків, представлених у ритуалі в різній формі – ритуального слова, ритуальної речі, ритуального акту (Толстой 1984: 183).

Отже, обрядовий текст відрізняється від лінгвістичного субстанцією плану вираження. Він включає такі елементи, які неможливо передати лише за допомогою мовних знаків, оскільки у створенні культурологічної інформації беруть участь і немовні засоби вираження (Конобродська 2001: 120).

Тож дослідження обрядової лексики, яка має міфологічний характер, виявило неможливість її вивчення без урахування семантики позамовних систем. Зауважимо, що термін семантика стосовно позамовних систем має певну умовність. В обряді семантику слова, функцію предмета та функціональне спрямування дії ми сприймаємо як співвідносне. Це можна виправдати з огляду на загальну семіотичну основу етнолінгвістичних досліджень. Адже функціонування предмета в обряді і поза ним дещо різне – в обряді воно зумовлене міфологічною символікою, що надає предмету властивостей знака. Таким чином, явище духовної культури становить собою систему знаків – вербальних і невербальних, а основою обрядового тексту як семіотичної цілості, який включає вербальні і невербальні одиниці, є міфологічні уявлення носіїв культури. Вони є планом змісту обряду. Основну характеристики плану змісту представлено у вигляді набору бінарних опозицій, понять, ознак, оцінок, реалій (Конобродська 2003: 35), заступлення членів яких формує теми, або коди чи мотиви постання різнопланових одиниць обрядових текстів.

Отже, у вивченні явищ духовної культури слід застосовувати комплексний підхід – дослідження культурного явища як семіотичної цілості, своєрідного тексту в єдності всіх його невербальних і вербальних компонентів та просторової його варіативності, що в кінцевому результаті здатна забезпечити вирішення проблеми етимології явищ традиційної духовної культури.

1.3 Структура й історичне коріння зимових календарних обрядів

Обрядова структура народного календаря становить цикл, який умовно можна поділити на такі компоненти:

1) святковий (різдвяний) комплекс;

2) період масниць;

3) ранньовесняний комплекс (Великий піст, Сорок Мучеників, Благовіщення та ін);

4) середньовесняний комплекс (Великдень, Юріїв день, Микола весняний, Вознесіння та ін);

5) пізньовесняний комплекс (троїцько-купальський період);

6) літній (жнива, Ілля, Іван-Головосік та ін.);

7) осінній період (Семена, Різдво Богородиці, Покрова, Дмитра, Михайла та ін.);

8) зимовий комплекс (Андрія, Сави, Варвари, Миколи зимового та ін.) (Щербак 2003: 72).

Кожен комплекс має свій набір головних точок (дат, свят), своє характерне ритуальне наповнення та свої семантичні домінанти (склад основних, ключових мотивів та вірувань).

Деякі дослідники календарної обрядовості зазначають, що наш цикл зимових свят подібний до циклу грецьких та римських: Врумалії – святкували з 24 листопада до 17 грудня на честь Діоніса, бога врожаю, і відповідали нашим святам Андрія та Катерини; Сатурналії –відзначали з 17 до 24 грудня на честь бога Сатурна. Вони відповідали нашому святу Корочуна, яке пізніше замінили святом Різдва. Воти – з 24 грудня по 1 січня (відповідали нашим Маланкам, Щедрому Вечору та Василеві). Останніми святкували Календи (перший день місяця, року) – це наші щедрівки, Голодна кутя та Водохреща (Килимник :66).

Народний календар можна розглядати на трьох рівнях змісту:

1) міфологічному;

2) магічному;

3) демонологічному.

На рівні міфологічного змісту кардинальним для календарної обрядовості й народного календаря слід вважати уявлення про необхідність ритуального зміцнення і магічного стимулювання природного порядку (прихід весняного тепла, початок вегетації, збереження родючості землі після збирання урожаю і т. ін.) та збереження рівноваги в стосунках з потойбічним світом, від якого залежить земне благополуччя. Звідси те виняткове значення продукуючої магії, яка покликана забезпечити родючість землі, худоби і людини та поминальні обряди, спрямовані на задобрення предків та захист від них, а також особлива міфоритуальна роль тих періодів, коли за народним віруванням, душі предків ходять по землі (святки, масниця, великодній тиждень, русальний тиждень).

Стосовно третього семантичного компонента календарних вірувань зазначимо, що він визначає річний розклад з’яви, активізації та зникнення міфологічних персонажів та роль ритуалів-оберегів. “Повсякденне життя можна уявити як поступовий перехід світу від одного стану до іншого”, – зазначає А.К. Байбурін (Ярещенко 2003: 72).

Зимовий комплекс свят розпочинається зі свята Андрія. В українців кожна пора року має свята пошани Сонця: свято Коляди приурочене зимовому сонцестоянню і його відзначають 7 січня, Купайло святкують через півроку – 7 липня, весняні становили цілу систему від Колодія й до Ярила, вершиною яких є Великдень. Свята для четвертої пори – осені – мають невиразний характер. У звичаєвій системі українців є свято Калити, яке В. Щербаківський ще у 1920-х роках відносив до свят сонячного циклу. Воно за змістом, образно-композиційною структурою уособлює ті природні зміни, які відбуваються із сонцем наприкінці року (Мицик 1992: 37).

Християнська ідеологія послідовно викорінювала, піддавала забуттю слов’янський світогляд із його космогонічними устремліннями, звичаями і святами, уславлення Сонця – джерела світла і життя. Отож день святого Андрія завдав чимало духовних збитків старовинному святу Калити.

Хоч позабувалося багато дечого із його ритуальних дійств, але головний звичай – кусати калиту – залишився й досі.

Збирались дівчата разом у хаті на свято, яке починалось із випікання калити. Її пекли з прісного тіста у вигляді тонкого коржа круглої форми (в давнину його випікали на честь сонячного божества Корша або Хорса) з додаванням меду, маку, щоб Калита була смачною (Мицик 1992: 38). Дрова в печі на це свято розкладали тільки навхрест: це символ сонця, вогню. Вогонь здійснює священний акт – випікає калиту.

Після того, як спекли корж, до хати заходили хлопці. Вони готували Квача. Калиту підвішували до стелі і закріплювали на сволоку, так щоб можна було підтягувати чи опускати, залежно від зросту того, хто буде кусати. Хлопці з Квачем стояли на чатах під Калитою. Хтось із молоді сідав на кочергу та їхав кусати Калиту. При цьому решта юнаків і дівчат намагалися розсмішити головного учасника дійства. Коли він піддавався на пересміхи – його вимащували сажею за допомогою квача, а ні – успішно кусав калиту. Отже, в іграх всі скуштовували її, а що залишалося – ділили між усіма присутніми. Коли хлопці розходились, дівчата ворожили, долю вгадували. Відомі такі найпоширеніші способи ворожіння:

– випікали „балабушки”, впускали голодного собаку і дивилися, чию собака з’їсть першою, та дівчина піде цього року замі;

– кидали взуття через хату і дивились, в який бік воно впаде носком-туди й заміж підеш;

– обхоплювали руками пліт (паркан) і рахували охоплені кілки – якщо до пари, буде цей рік в парі;

– виходили опівночі на подвір’я та слухали, з якої сторони пес загавкає – звідти сватів чекати;

– слухали під вікном розмови в хаті; якщо звідти почують сядь, сідай – значить заміж у цьому році не вийде, а якщо з хати когось посилають за чимось, кажучи іди – значить піде заміж цього року;

– брали декілька оберемків рубаного дерева та вносили до хати, потім рахували поліна, чи до пари (Виноградова 1986: 17).

Хлопці тим часом бешкетували на селі.

За часом сучасне новоріччя збігається із прадавнім святом слов’ян різдвом Всесвіту – народженням небесних світил Сонця, Місяця і богині води Дани (Ярещенко 2003: 353). Отже, Різдво – перше з новорічних свят. У давнину це свято означало народження з двох стихій води і вогню всього живого. Самі обряди і ритуали Різдва свідчать про його давню космогонічну суть. Так, для приготування святкової вечері брали 12 полін, які були жертвою 12 сузір’ям зодіаку, готували 13 страв. Основна обрядова страва Кутя – жертовна, на честь Коляди. На покуті ставили сніп жита.

За віруваннями наших пращурів, у ніч на Різдво активізувалися сили хаосу, всяка нечисть, яка може перешкодити визріванню світової сили. Тому колядники одягали на себе маски, щоб злі сили їх не розпізнали, ходили по хатах і співали величальні пісні Коляді, відганяючи темну нечисть. Ці магічні відлякування та величання і звуться колядками, у них збережено суть уявлень про оновлення світу, а сам процес колядування – імітація космічного акту народження сонця (Токарєв 1983: 186). Колядники уособлюють предків роду, віщунів просвітлення, тому обрядова кутя, яка призначається і мертвим і живим, є жертвою, за допомогою якої можна здолати темні сили. Те, що у давнину Коляда виявлялась у д