Скачать

Поетична творчість Юрія Клена

Дипломна робота

"Поетична творчість Юрія Клена"

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І. Образи світової літератури в ліриці Юрія Клена

Розділ ІІ. Функції літературних образів та ремінісценцій в поемі Юрія Клена "Попіл імперій"

2.1 Мотиви "Божественної комедії" та образ Данте в поемі Юрія Клена

2.2 Образ Енея в поемі Юрія Клена "Попіл Імперій" як втілення рис українського національного характеру

2.3 Фаустівські мотиви і ремінісценції у художній структурі поеми Юрія Клена "Попіл імперій"

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

ВСТУП

Процес освоєння духовних надбань людства національною культурою є одним із важливих чинників її збагачення, самоутвердження, самопізнання. Особливого значення він набуває в часи внутрішнього вибору нацією майбутнього шляху свого розвитку. Українська культура, література зокрема, впродовж своєї історії повсякчас ідентифікувала власну самобутність, колорит у прозаїці світової культури. Цьому сприяв і постійний інтерес українських митців до духовної спадщини людської цивілізації, її джерел: від біблійних вартостей і античності до духовного досвіду Нової Європи – від Григорія Сковороди до сучасних митців. Остання чверть ХІХ – перша половина ХХст. – період національного відродження, в якому культурне піднесення, відзначає Г. Вервес, "є квінтесенцією, певним підсумком духовних змагань тривалого часу в історичному бутті нації, і тому в них найоб’ємніше виявляються особливості входження культури у регіональний та світовий контекст зі своїм прологом, змістом і епілогом, зі своїми культуротворчими можливостями та здобутками, характером плекання традицій і світового художнього синтезу, пошуками нових доріг духовного самоутвердження нації" (18:9). Знаковою у цьому контексті виступає творчість поетів-неокласиків М. Зерова, М. Драй-Хмари, М. Рильського, П. Филиповича і Юрія Клена, культурологічний світогляд якого досліджуємо у дипломній роботі. Поезія, літературознавчі студії, переклади Юрія Клена засвідчили невід’ємну спорідненість українського Слова з Мовою світової культури. У складних умовах постреволюційної дійсності, культурного хаосу Юрій Клен, як і інші неокласики, повсякчас утверджував у літературі істинні мистецькі ідеали, викристалізовані духовною історією людства.

Проблема міжлітературних взаємовпливів, трансформації світового образно-сюжетного матеріалу національною літературою у вітчизняному літературознавстві у нинішній час набуває якісно нового змісту, полишеного ідеологічної, ортодоксальної корекції. Віховими явищами в історії дослідження цієї проблеми стали праці Ю. Микитенка "Антична спадщина і становлення нової української літератури", Д. Наливайка "Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIIIст.", В. Сулими "Біблія і українська література", О. Турчан "Античність в українській літературі кінця XIX – початку ХХст. Шляхи рецепції".

Вагомий внесок у дослідження закономірності, шляхів рецепції національною літературною духовного досвіду світової культури, з’ясування внеску свого національного в міжкультурний діалог здійснили чернівецькі літературознавці – Вояков А. Р., Антафійчук В. І., Рихло П.В., Бойченко О. В. Праці А. Волкова заклали теоретичну основу для дослідження різних аспектів функціонування традиційних структур, що зумовило появу наукової школи в національному літературознавстві з проблем функціонування традиційних образів і сюжетів, очолювану вченим. А. Нямцу розглядає тенденції, своєрідність еволюції традиційного матеріалу в діахронному і синхронному аспектах у світовій літературі, специфіку переосмислення традиційних образів і сюжетів у контексті сучасної епохи, простежує "життя" класичних образів і сюжетів у національних літературах. Зокрема, літературознавець вказує на поліфункціональність традиційних структур у художньому творі, їх "активну гносеологічну та аксіологічну функції" (53:205), дієвість у творенні глибинного підтексту твору, символізації його тканини. В. Антафійчук зосереджує увагу у своїх дослідженнях на сфері "побутування" традиційного образно-сюжетного матеріалу в українській літературі, на виявленні самобутності його рецепцій.

Естетично-філософська доктрина неокласицизму засадничо формувалася на традиціях світової культури: поетиці античності, класицизму, європейської поезії кінця ХІХ – початку ХХст., що й зумовлює насиченість їхньої поезії класичними образами, мотивами і сюжетами. Д. Наливайко відзначає, що неокласики "були поетами культури – не в значенні її співців чи апологетів, а в тому, що культура є джерелом, ґрунтом і матеріалом їхньої творчості, що їхня творчість належить до цієї специфічної сфери, котра, будучи твором людського духу, розміщується над природою" (52:14).

Загальних проблем неокласицизму як поетичної школи торкалися В.Брюховецький, В. Держакін, І. Качуровський, Ю. Ковалів, Г. Кочур, Л.Темченко, Юрій Шерех, однак, самобутність неокласичної рецепції світових образів культури висвітлюється в їх працях лише принагідно.

Своєрідність осмислення митцями "п’ятірного грона" образів, сюжетів, мотивів, їх трансформації у власний художній світ розглядалися і в студіях, окремо присвячених творчій спадщині того чи іншого неокласика. Поетичний світ Юрія Клена, глибоко закорінений у традицію світової і національної культур, привертає увагу багатьох дослідників. Окремим питанням рецепції світових образів присвячено статті О. Астаф’єва ("Вірш Юрія Клена "Сковорода: спроба прочитання", "Поетика вірша Юрія Клена "Беатріче", "Творчість Юрія Клена на тлі українського парнасизму"), В.Плітки ("Джерела міфопоетичної образності сонети-диптиха "Лот" Юрія Клена") та інші. Важливим внеском у дослідження творчого спадку Юрія Клена є матеріали збірника "Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму" кафедри світової літератури теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету ім.. І. Франка, до якого увійшли маловідомі оригінальні твори, переклади Юрія Клена, а також статті науковців, які розглядають різноманітні аспекти його творчості, у тому числі самобутність функціонування образів світової культури та інтертекстуальні зв’язки: образ трубадура (автор О. Бухарова), образи культури (І. Дмитрів, В. Просалова), інтертекстуальні та перекладознавчі аспекти, літературні та історичні контексти (В. Зварич, В. Сарапин, М. Борецький, Л. Кравченко, О.Мациборська) та інші. Як бачимо в дослідженні, проблеми рецепції образів світової культури у поезії Юрія Клена літературознавці висвітлили багато питань функціонування певних образних структур, їхньої ролі в увиразненні індивідуального стилю митця. Дослідження системного, узагальнюючого характеру майже відсутні.

Отже, актуальність теми дипломної роботи зумовлена необхідністю системного, узагальнюючого осмислення своєрідності трансформації образів світової літератури в поетичному світі Юрія Клена.

Мета роботи полягає у висвітлені ролі образів світової літератури, їх стилетворчої функції, визначенні типового і самобутнього в їх трактуванні Юрієм Кленом, систематизації образів різних генетичних груп, що сприяє конкретизації висновків, узагальнень щодо їхньої ролі у формуванні його поетичного світу.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:

· висвітлення ролі традиції у формуванні філософсько-естетичної доктрини поета;

· проведення класифікації образів світової літератури в поезії Юрія клена;

· з’ясування самобутності трактування традиційної образності в поетичному світі Юрія Клена;

· висвітлення ролі літературних ремінісценцій та образів в поемі "Попіл імперій".

Об’єктом дослідження є поетична творчість Юрія Клена, літературно-критичні матеріали та наукові дослідження про творчість поета.

Предметом дослідження є образи світової літератури та літературні ремінісценції в поетичних творах Юрія Клена.

З-поміж методів дослідження у роботі застосовано інтертекстуальний підхід до інтерпретації художніх творів, а також методи порівняльного і систематичного аналізу літературних явищ.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше творчість Юрія Клена розглянуто в широкому літературному і культурному контексті.

Практичне значення полягає в тому, що матеріали та результати роботи можуть бути використані в лекційних курсах з історії української літератури; при підготовці і проведені спецсемінарів з поетики стилю, а також присвячених проблемі традицій і новаторства в українській літературі, при написанні курсових робіт, при вивченні творчості Юрія Клена в середній школі.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ І. ОБРАЗИ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ В ЛІРИЦІ ЮРІЯ КЛЕНА

Час 20-х років ХХ століття - чи не найплідніший у всій історії української літератури – позначився приходом багатьох непересічних мистецьких талантів. І чи не найвиразнішою ознакою цієї літературної доби, яку після виходу книги Ю. Лавріненка (1959) почали називати "розстріляним відродженням", є її поліфонічність. Це час, коли поруч з "авангардистськими вибриками" "Нової генерації", "розхристаним неоромантизмом вакпітян", "кострубатим монументальним реалізмом вуспівців", різним у мистецьких шуканнях, але близьких у високій фаховій вправності ланківців-марсіян, поруч із письменниками, що тяжіли до символізму і динамічного конструктивізму, із плужанством органічно існувала високоінтелектуальна, елітарна творчість неокласиків. Як зазначається в "Енциклопедії Українознавства (Париж – Нью-Йорк, 1966), неокласики – літературна течія 1920-х років, основи якої заклав М. Зеров у редагованому ним у Києві журналі "Книгар"(1917-1919). Саме тоді заприятелювали люди високого інтелекту і неабиякого таланту, які визначили і уславили літературну добу – М. Зеров, П. Филипович, Ю. Клен, М. Драй-Хмара і молодший поет М.Рильський. Саме тоді була створена в Україні літературна школа київських неокласиків, головна заслуга якої полягає в тому, що вони слідом за М.Коцюбинським, Лесею Українкою та В. Стефаником ввели українську літературу уже радянського часу в контекст європейської літератури.

Одним із визначних чинників формування поетичного світу неокласиків є їх звернення до джерел світової культури. Вони були переконані, що осмислення духовної спадщини людства допомагає розпізнати "своє" в контексті "чужого", і це "своє", "національне" мислилося неокласикам як органічна складова світової культури, самодостатня і повнокровна, оскільки, як стверджував Іван Франко, традиція – це "загальнолюдський фонд, котрим свобідно користується кожний писатель і кожний народ по мірі своєї спосібності і культурності і до котрого своєю чергою докладає більшу або меншу цеглину свого, власного, оригінального, оп’ять по мірі своєї вродженої спосібності і здобутого попередньою збірною працею рівня культури"(62:74)

Сучасні дослідники неокласицизму (С. Гречанюк, М. Жулинський, М.Ільницький, Ю. Ковалів, Н. Костенко, М. Пасло-Куцюк, Д. Наливайко, Г.Райбедюк, Л. Темченко) у своїх студіях відзначають своєрідність поетики неокласиків як в українському, так і в світовому літературному контексті. Д.Наливайко, зокрема, стверджує, що "український неокласицизм мав специфічну функцію, відсутню або ж слабо виявлену в європейському неокласицизмі – (...) – функцію організації ствердження національного культурного простору, який розбився на скалки й аморфізувався пануючою імперською культурою, піднесення його на рівень вищої культурної реальності й цінності "(52:8)

М. Ільницький розглядає неокласицизм як мистецьке явище перехідного періоду, уроки якого полягали передусім в "утверджені традиції як джерела справжнього мистецтва" (35:44) Ю. Ковалів звертає увагу на те, що "український неокласицизм існував як визначне літературне явище в духовному контексті 20-х років, творчо синтезуючи досвід античної, російської та західноєвропейської літератур, а головне – мистецькі традиції київської культури" (41:9).

Виняткове місце в українській літературі належить Юрію Клену. "Виняткове в тому сенсі, що його поезія – це духовний міст між творчими процесами двадцятих і тридцятих років на Україні та процесами розвитку української поезії на західних землях і за кордоном, які силою обставин вийшли поза територіальні і духовні межі Радянської України і від тридцятих і шістдесятих років були в дійсності головним річищем української поезії" (43:4). Винятковість і своєрідність творчості поета виявляється ще й у неповторній синтезі, породженій традицією його німецького походження й українського національного відродження першої половини ХХст.

Національна ідея у розумінні Юрія Клена, як і інших неокласиків, полягала в гартуванні "духовного і культурного первня" у свідомості поневоленої надії, в утвердженні рівноправності її культури у світовому просторі. Поет усвідомлював, що деструктивізм модернізму в умовах бездержавності, пошуку шляхів розвитку української літератури може лише поглибити руйнацію духовного остова нації. Європейські літератури могли собі дозволити модерністичну розкіш на всі смаки, оскільки мали довговічний імунітет. Українська література такого імунітету не мала, і зрозуміло, що модернізм для рідної літератури не може бути прийнятим беззастережно, - переконливим доказом того слугує творчість Юрія Клена.

Власне поетична спадщина Юрія Клена порівняно невелика. До зустрічі з М. Зеровим українська література здавалась йому провінційною і неперспективною. Саме Зеров допоміг позбутися "комплексу неповноцінності" і заохотив до збагачення української літератури перекладами, до власної творчості.

Поетичній творчості Юрія Клена як неокласика властиві такі риси:

1) антична філософія життєствердження;

2) інтелектуалізм давніх літератур у поєднанні із сучасними темами;

3) класична досконалість (13:6).

Поезія Юрія Клена містить багато "вічних" образів, але під оболонкою досконалих віршів, заглиблених в античне, старокиївське чи західноєвропейське минуле, не зникають болючі теми сучасності. За джерелом походження вічні образи культури поділяють на міфологічні, фольклорні, біблійні, історичні, літературні. (А. Волков).

Специфіка змістової характеристики образів літератури полягає в тому, що більшість із них є "своєрідними психологічними типами або поведінковими моделями, які відображали сутність сторони індивідуального або колективного буття" (53:24). Володіючи надзвичайною семантичною гнучкістю, вони можуть виступати у рецепції автора або читача у різних художніх формах (символ, система, порівняння тощо). Очевидно, що це зумовлено авторською установкою, світоглядом митця, художнім контекстом, почасти духовними запитами епохи – реципієнта. Особливості трансформації образів літератури в поезії неокласиків зумовлені, передусім, їх філософією панестетизму: все підпорядковано ідеї Краси, яка осмислюється поетами як вічна сила творення. Таким ідеалом краси для неокласиків була Античність, духовний потенціал якої був повсякчас затребуваний національною літературою. "Незалежно від естетичних уподобань тих чи інших діячів національної культури та їх ставлення до літературно-художньої спадщини греків і римлян на різних етапах розвитку української літератури, - підкреслює Б. Баглай, - антична художня спадщина завжди була складовою та органічно невід’ємною частиною українського літературного процесу (7:117) У розкодуванні образів античності Юрій Клен бух схильний до їх осучаснення, національно історичної конкретизації. Захоплення Юрія Клена досконалістю античної поезії, художньою спадщиною французьких парнасців та російською поезією "срібного віку" природно поєднувалась з інтересом до революційних процесів. Алюзії і ремінісценції у творах із сучасною проблематикою формували поле підтекстів, поглиблювали ідейне звучання. Рецепція мотиву, "свідома майстерна стилізація"(39:62) не відмежовували поезію від життя, а, навпаки, створювали відчуття спадкоємності і часової тяглості духовних надбань людства. Відгомін традиції й живого літературного процесу був органічною часткою "неокласичної" поетичної стихії, культурологічного пафосу Юрія Клена, зосередженого у збірці "Каравели". Збірка "Каравели" – результат п’ятнадцятирічної діяльності (1928-1943) – укладена не за хронологічним принципом. Основою для композиції є ідея духовної еволюції особистості, пошуку нею власного місця у світі. "Особливість книги поезій Клена – наявність єдиного ліричного героя, який постає в кількох іпостасях: лицаря ("Услід конкістадорам"), філософа ("Серед озер ясних"), патріота ("У Первозданного на горах"). У цьому зв’язку Н. Генкен-Русова у статті "Дві стихії у творчості Юрія Клена" зауважує: "Перша частина "Услід конкістадорам" уся просякнута духом нордійця-номада, тривожним духом мандрівника, моряка, завойовника, лицаря і поета, що відбивається в її тематиці, образах і мотивах. Друга частина "Серед озер ясних" – це ліричне звено, що поєднує першу частину героїчної романтики, середньовічної лицарськости і авантюри з третьою частиною збірки, що носить назву "У Первозданного на горах", ... – сплавом духовости і обітницею мудрости".(24:476)

Справді, збірка "Каравели" є прикладом духовного єднання традицій світової й української літератури: її перша частина пов’язана з Біблією ("Лот", "Предтеча"), античністю ("Антоній і Клеопатра", "Шляхами Одіссея"), середньовіччям ("Прованс", "Вікінги"), новою Європою ("Кортес", "Конкістадори", "Жанна Д’Арк"). Друга частина збірки включає у світове (Січневий Діоніс, Лесбія, Беатріче, Франкфурт-на-Майні) рідне українське ("Сковорода", вірші про красу рідного краю) Третій розділ повністю посвячено Україні.

У 1921 році Микола Зеров переклав сонет Ередія "Завойовники". У збірці "Камена" він був надрукований під назвою "Конкістадори". У пуанті сонета згадано каравели:

Із білих каравел дивилися вони,

Як від незнаних вод незнані сходять зорі.

Ця пуанта й назва підказали Ю. Кленові назву першої частини. А пуанта править за епіграф до збірки.

Перший вірш, сонетний диптих "Кортес", навіяний поезією Ж. М. де Ередіа "Конкістадори". У ньому в тому ж, що і у вірші Ередіа, пафосному ключі романтичної опоетизації постає образ одного із відомих іспанських конкістадорів Е. Кортеса. Зближують поезію Клена з віршем Ередіа екзотичні мотиви, деякі образи (пальми, агави, далеч морів, легкі вітрила кораблів). Екзотичні мотиви манили поета у те "зелене царство Монтесуми", де живуть "золотошкурі і сумні ацтеки і вабить:

Те Мехіко з дахами золотими,

Що, як сурма, в легендах прогримить. (с. 27)

Лише окремі автентичні деталі – "жадоба золота, пригод і слави" (с. 27), "злото сліз" (с. 27), "прадавній страх" (с. 24) – узагальнюють образ варварства колонізаторів, відкривають підтекст зображеного, що в другому сонеті сконцентровується в останньому риторичному запитанні:

Що спопеліє й щезне димом чорним,

і тільки диким цвітом неповторним

Цвістиме в спогадах прийдешніх літ? (с. 28)

Аналогічне спостерігається і у вірші "Конкістадори", що будується на протиставленні: задуха буденності, туга, "дрімота мрійного дозвілля" (с. 28)– "радіснийпростір", вітер, що "манитьу безкрає" (с. 28). В обох віршах наголошена мета походу конкістадорів:

Тебе помчала далеччю морів

Жадоба золота, пригод і слави (с. 27);

"О золото глибоких надр,

що хвилями усе золотить!" (с. 29)

Але в епіцентрі сюжету не завойовництво, а теж властиве конкістадорам прагнення волі, що у фіналі вірша "Конкістадори" перенесено на ліричного героя, зашифрованого займенником "ми". При цьому образ "безмірностіморів" набуває символічного значення, стає уособленням волі .

Крім впливу французького поета Ередіа, дослідники творчості Юрія Клена вказують на спільність і своєрідність потрактування образів завойовників у Клена і Гумільова. "Такий вплив був закономірним, - зауважує О. Мациборська, - акмеїсти і неокласики услід "парнасцям" утверджували в модерністській літературі неокласицизм – співзвучність естетичних поглядів пояснює перегуки в системі образів" (48:291).

Л. Борецький зауважує: "Росіянин Микола Гумільов був близький Юрієві Кленові романтичною екзотикою та образами героїчно-піднесеними, у ніцшеанських ідеалах інтерпретованих ліричних героїв, які часто абстрагуються до рівня образів – символів неповторно самобутнього авторського колориту та глибокого філософського змісту" (15:482).

У творчості обох поетів наскрізним мотивом є романтика далеких подорожей, радість першопрохідця-мандрівника, екзотика південних морів, далекі сніжні гори. Образи конкістадорів, норманів, вікінгів у віршах Юрія Клена перегукуються з подібними образами М. Гумільова. Це не тільки образна подібність, але й типологічна: у ліриці утверджується образ мандрівника, "який любить не сталість, а змінність, вічні мандри, a troverso il monolo …" (23:482)

У вірші "Вікінги" Юрій Клен самобутньо осмислює тему вірша М.Гумільова "Варвари". Подібно до М. Гумільова український поет мандрує зі своїми героями "шляхами радісно-чужими". У обох поетів оспівується мужність вікінгів і варварів, які не прагнуть спокою. Але у М. Гумільова вождь варварів

... сдержал огненную лошадь,

с надменной усмешкой войска повернул он на север. (27:127)

Вікінги Юрія Клена віддають перевагу "правічному простору океану", негоді "нездоланних днів".

Типологічну схожість вічного образу мужнього мандрівника спостерігаємо у віршах М. Гумільова "Повернення Одіссея" і Ю. Клена "Шляхами Одіссея". На створення творів обох поетів надихнув античний образ Одіссея.

Вірш Юрія Клена складається з восьми катренів і композиційно ділиться на дві частини. У першій поет окреслює ситуацію як виразно одіссеївську, хоч ще не називає імені античного героя. Друга частина – це монолог поета, його поради Одіссеєві , образ якого підноситься до стилю патріота. Одіссей уособлює народ, самого автора, для якого батьківщина є найголовнішим у житті. Так, античний міф вростає в сучасність, щоб не просто поетично увиразнити її, а щоб філософськи узагальнити, підкреслити нерозривну єдність часів та культур. Персонажі античних міфів - сирени, Цірцея, лотофаги – перенесені на національний грунт, вони набувають у Клена нового звучання і переосмислення. Сирени – у грецькій міфології демонічні істоти, народженні рікою Алехоєм і однією із муз - Мельпоменою, Терпсихорою, - або дочкою Стерона. Сирени міксатропічні по природі, це напівптахи-напівжінки, що успадкували від батька дику стихійність, а від матері-музи – божественний голос. Вони живуть на скалах острова, усіяного кістками і висохлою шкірою їх жертв, яких сирени заманюють своїм співом. Біля острова сирен пропливав Одіссей, прив’язавши себе до мачти корабля і заліпивши воском вуха своїх товаришів (50;2:438).

Вірш Юрія Клена відтворює античний дух, де сирени – уособлення мистецтва, поезії. Їхній спів чарівний, але загрожує загибеллю:

Десь на морі є острів співучих сирен,

Де не ждуть мандрівця світосяйні оселі,

Де з води гостроверхі підносяться скелі,

Що моряк ще не дав їм і жодних імен. (с. 50)

Світ античного міфу створюється за допомогою образу Цірцеї, що "чаклує впрозорих одежах". Цірцея – міфічна чарівниця, Кірка, що приборкує мандрівників чарівним питвом.

Кірка-Цірцея, у грецькій міфології - чарівниця, дочка Геліоса і Персіди, сестра колхідського царя Еета і жінки Міноса Пасифаї. Живе на острові серед лісів у розкішному палаці. Дикі тварини, що населяють острів, - це люди, які випробували на собі магію Кірки. Супутників Одіссея, напоївши їх чарівним трунком, Кірка перетворює на свиней. Одіссей, вирушаючи на порятунок друзів, отримує від Гермеса чарівне зілля "молі", яке необхідно кинути у напій, приготований Кіркою, і вихопивши меч, розвіяти її злі чари. (50;1:652)

У книзі "Легенди і міфи Давньої Греції" А. Куна розповідається, що Одіссей попросив Кірку повернути його супутникам колишній образ. "Зразу ж вивела з хліва свиней Кірка, помазала їх чарівною маззю, повернувши їм колишній образ, і зробила їх навіть ще кращими й дужчими, ніж вони були раніш "(46:372).

У трактуванні Юрія Клена ця чарівниця уособлювала державотворців радянських часів, які намагались відібрати у людей розум, перетворивши їх на слухняне стадо тварин, однак залишивши їм вигляд людей. Цірцея намагається позбавити спогадів, минулого:

Мов пісок, твої спогади хвиля розмиє,

І полине у лету життя без турбот (с. 50)

Лета – у грецькій міфології - персоніфікація забуття, дочка богині розбрату Еріди. Іменем Лети названо річку в царстві мертвих, випивши воду якої душі померлих забувають своє минуле земне життя (50;2:51).

Мотив забуття, увиразнюється в поезії Юрія Клена образом лотофагів. Лотофаги – у грецькій міфології мирне плем’я, що живиться плодами лотоса (50;2:72). До землі лотофагів бурею прибило кораблі Одіссея, розвідників Одіссея лотофаги зустріли "привітною ласкою", пригостили їх солодким лотосом, спробувавши якого вони "забули свою батьківщину і не захотіли повертатися до рідної Ітаки, назавжди бажали вони залишитись на острові лотофагів" (46:365). Одіссею прийшлося силоміць відвести їх на корабель, наказавши "сісти на весла і якнайшвидше покинути острів лотофагів". Одіссей "боявся, що й інші, поївши солодкого лотоса, забудуть вітчизну" (46:365). В основу цього міфу покладено казковий мотив куштування їжі, що примушує людину забути своє минуле і батьківщину (50;2:72).

Отже, античні образи сирен, Цірцеї, лотофагів символізують в поезії Юрія Клена із одного боку, насолоду, кохання, а з другого – забуття, пустку в душі. Поет, вживаючись в образ гомерівського героя, дає поради, наголошуючи на необхідності зберегти "у душі все минуле, як скарб".

В останньому катрені вірша поет використовує символічний образ старогрецького співця Гомера – образ рідної домівки:

Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат,

Зріє хліб , і червоні хитаються маки

Там, де рідна на тебе чекає Ітака

І занедбаний твій маєстат (с. 51)

Юрій Клен, як вказує Л. Борецький, є його поетичною відповіддю М.Зерову, який, знаючи про намір свого приятеля емігрувати, написав йому на прощання сонет "Капнос тес гайес" ("Дим рідної землі"), у якому просить згадувати їхню дружбу і дим рідної землі:

Та чи згадаєш ти в чужих краях

Поржавілий та старосвітський дах,

Де огнище колись твоє палало?

І чи промовиш з почуттям легким:

Там цілиною йдуть леміш і рало,

Там зноситься Ітаки сині дахи? (34:25)

Цікавим є осмислення Юрієм Кленом ще одного античного образу – Діонісія – бога рослинності та виноробства. У Клена це "Січневий Діоніс". Діоніс – Бахус, Вакх, в грецькій міфології бог плодорідних сил землі, рослинності, виноградарства, виноробства. (50;1:380) У енциклопедії "Міфи народів світу" описано культ, який запровадив Діоніс: всюди на своєму шляху він навчає людей виноробству і виноградарству. У ходім Діоніса, що носила екстатичний характер, брали участь вакханки, оповиті плющем. Опоясані зміями, вони все руйнували на своєму шляху, охоплені священним безумством. З криками "Вакх, Евоє" вони прославляли Діонісія-Бромія ("бурного", "шумного"), били в тімпани, напивались кров’ю убитих диких звірів, висікаючи із землі мед і молоко, вириваючи з корінням дерева і натовп чоловіків і жінок" (50;1:380).

В переосмисленні Юрія Клена Діоніс – бог сніжної зими, він – наш "рідний", повитий не плющем і виноградом, а ялиною. Супроводжують його бурхливий хід "метелиці, його менади". Січневий Діоніс втілює риси українського божества, яке дбає про майбутній урожай, засипаючи землю снігом. Емоційна насиченість вірша асоціюється з бурхливим уславленням Діоніса, його галасливим ходом. Скоріш за все, ця асоціація виникла через подібність зимової завірюхи, її завивання, до галасливого Діонісового ходу, танку завірюхи до танку менад. В інтерпретації Юрія Клена образ Діоніса, зберігаючи свій празміст (бог плодорідних сил землі), творить в поезії світ надій на те, що майбутній добрий врожай: мотив очікування майбутнього відродження є наскрізним в поезії Клена.

Персоніфікація Юрієм Кленом образів літератури обумовлена передусім естетикою античної класики, "яка базувалась на чуттєвому сприйнятті світу – в тому розумінні, що уявляла прекрасне лише в реальному бутті тіл, предметів, явищ, отже, конечним, замкненим, окресленим; невипадково античністю так важко освоювалося поняття безкінечного" (23:4). Співцем земного кохання виступає Клен у циклі "Лесбія", який назвав іменем коханої поета Гая Валерія Катулла.

Ліричні вірші Катулла присвячені відомій на той час у Римі красуні Клодії. Крім вроди, вона уславилась також легковажністю поведінки та багатьма коханцями. В неї закохався і Катулл. То було єдине в його житті кохання, непевне і драматичне, яке поет проніс аж до самої смерті. "Лесбія" – "лесбіянка", тобто жителька острова Лесбос. Сутність свого кохання Катулл визнав як "ненавиджу і люблю". Ця формула стала епіграфом до другого сонету циклу. Його кохання подібне до пристрасного кохання Катулла:

І, поринаючись в таємний став,

Де ніжна хвиля пестощів плюскоче,

Я ще не знав: всяк, до пригод охочий,

Тебе, мов зі стіни гітару, брав. (с. 68)

Проте кохання ліричного героя разюче відрізняється від Катуллового:

Ніколи, як Катулл, у ніжний спів

Я не злучу ненависті з любов'ю

І не знайду оте чарівне слово,

Що перетворює у пристрасть гнів. (с. 68)

Ліричний герой не запалиться Катулловим гнівом, а сповниться гордим презирством і ніколи "вірша не "заплямив би твоїм ім’ям". Проте, як і Катулл, він не може забути свого кохання до негідної жінки:

Мов лагуни сині, сниться досі

Мені очей твоїх прозорий спів. (с. 68)

"Фанфарами шаленими вогнів" це кохання кличе його знову і знову, і, хоч "ні смутку, ані туги", інколи крізь його сонет "немов війне холодний подув туги". Проте герой не прагне повернути кохання "Лесбії", адже вірить, що його чекає прекрасна і світла любов, символом якої для нього є Беатріче великого Данте:

... в одежах білих Беатріче

Несе дари і радощі нові

І в серце сипле зорі снігові (с. 69)

Своєму майбутньому світлому коханню поет присвятив сонячний диптих "Беатріче", який написаний був того ж року (1936), що й "Лесбія". Образ Беатріче, коханої Петрарки, є втіленням небесної Краси і Вічного Кохання в поетичному світі багатьох неокласиків. У вірші М. Рильського "Odi et Amo" цей образ конкретизує портрет коханої ліричного героя:

Люблю твій цілунок, ненавиджу сміх,

Люблю, коли в муках моїх золотих

Проходить твій образ. Коли ти прийдеш,

У серці запалиш яд пожеш.

Гвоздик Кармен, Беатріче нарцис,

Молитва, усміх, злість, каприз (56:151)

"Крізь далечінь віків" пронизує своїми променями краси образ Беатріче у Юрія Клена. В. Державин зазначає, що вірш "Я шел с мечтой о Беатриче" має характер ремінісценції з "Божественної комедії" Данте, ремінісценції свідомої (бо ж інколи у художній практиці може траплятися випадковий збіг образів), але ще слабо адаптованої і до художньої концепції автора, яка щойно почала викристалізовуватися, і до вимог часу" (29:196).

У сонетному диптиху образ стає центром дискурсу митця про вічну силу Краси і Кохання:

Що всі скарби, затоплені в морях!

Раптову радість і той блиск дитячий

Який спалахує в твоїх очах

Не проміняло ні на що: неначе

Блакитний місяць, виплива з долонь

Твоє волосся чорне й смага скронь (с. 70)

Своєрідність неокласичної концепції Краси виявилася в тому, що у тканину твору вплетено категорію мистецтва, інтенсифіковану лексемами "Данте", "терцини", "співець", "поети й малярі", "безсмертне світило поезії" тощо. Кохання мислиться через вищу цінність – творчість, мистецтво. Всі "ночі й дні" коханої " дивнимсяйвом заясніли і заспішили нас, мов крила білі":

Бо серед скель в похмурій тишині

Своїх терцин холодні діаманти

Тобі випітав у шату темний Данте. (с. 70)

Концепція краси як головна для неокласичного світогляду втілилась у диптисі "Антоній і Клеопатра", в основу якого лягла "синтагматична пара "жертва Палладі – жертва красі", яка генерувала думку, що вірність красі має більшу цінність, ніж вірність Палладі (3:2).

Перший романтичний вірш поета "Антоній" цілковито будувався на "парадигматичному зв’язку "кохання-смерть" і утверджував думку, що через кохання Антоній програв війну" (3:2). Після нищівної поразки, Клеопатра не покидає свого коханого і гине разом з ним.

Настрій сонету сумний і трагічний, але пронизаний світлою величчю любові, яка не терпить зради:

І в бурі пристрасті, жаги й одчаю

В її знеможених руках

Шаленства прапор полум’ям замає

Й горітиме в віках (с. 32)

Сонетний диптих "Цезар і Клеопатра", у якому осмислено історію кохання Клеопатри і Гая Юлія Цезаря, сповнений іншим настроєм: кохання змальована як двобій, битва двох сил:

Схрестились їхні погляди в двобої.

Рожевий усміх, лотос і алое –

І сонна тиша в серці зацвіла (с. 33)

Цезар покорив Клеопатру своєю мужністю воїна, він нагадував їй минулу славу Риму:

У тумані осяяний виплив Рим

І слава, що її в вінку із лілій

Колись вікам трубитиме Вергілій

Поглянув він – неначе і безсила,

Цариця мовчки голову схилила. (с. 33)

Образи Цезаря і Клеопатри можна інтерпретувати і як традиційні, тобто історичні факти античної історії, і як ті, що мають прихований зміст. Клеопатра була "з трояндами в волоссі, в білим строї". За свідченням Плутарха, єгипетська цариця з’явилась перед Антонієм у шатах Афродіти. Як відомо, Афродіта народилась з білосніжного шумовиння морських хвиль, саме тому вона в білих шатах. Цезаря змальовано в чорно-червоних тонах, що дозволяє припустити, що образ Клеопатри уособлює Україну в білосніжному вбранні, а Цезар-поневолювача, радянський імперський режим, перед яким їй довелося схилити покірно голову.

Серед алегоричних образів світової літератури, що уособлюють "метафоричні позначення сутностей життя, що закріпилося за антропоністами, загальними і власними назвами"(49:110), цікавим є образ Жанни Д’Арк, що перекинув міст із романського середньовіччя до української сучасності. Серед жіночих образів Жанна д’Арк вирізняється, тим, що в уяві автора вона не є втаємниченим образом як Беатріче, Мелісандра, Клеопатра.

М. Богач зауважує: "Він хоч і проступав з перших рядків з "золотих полів Шампані", однак поступово набував відтінку специфічно-української метакультури, де Юрій Клен в конкретному історичному образі реалізує потребу адекватної відповіді українства, позбавленого державотворчої волі, на суворий виклик історії: "Чи прискаче в зелені луги Рятівниця, незаймана діва? Бо забракло мужської снаги Україні, господнього гніву". В даному разі головним критерієм "вічної жіночності" автор виводить попри (фізичну) цнотливість елемент героїчної етики, що має компенсувати рабську психологію так званого мало росіянізму, згуртувати дезорієнтований народ на оборону власної гідності.

Юрій Клен сподівався у спаралізованому національному Життєпросторі на появу української Жанни д’Арк (12:15)

Юрій Клен змальовує Жанну Д’Арк дещо з біблійним відтінком, то як поводиря, пастиря:

"Ти, яка пасла отари,

Геть іди від мрійних меж!

За собою, наче хмари,

Збройні сили поведи" (с. 42)

то як позначену богом Діву Марію:

Слухай Божого наказу:

Ти, яка в житті своїм

Не кохала ще ні разу,

Покохаєш битви дим.

Не селянку просту Жанну,

Що не вміє вести рать,

Наче на Пречисту Панну,

Сходить грізна благодать. (с. 42)

Її образ як воїтельки змальовано в контрасті – "білий лицар на чорному