Скачать

Побут та традиції населення Слобожанщини у XVII-XIX ст.

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

з дисципліни ___Історія української культури_______________________________

Тема роботи: Побут та традиції населення Слобожанщини у XVII-XIX ст.

ЗМІСТ

Вступ

1. Житло на Слобожанщині

2. Народне вбрання слобожан

3. Традиції харчування

4. Народні свята та обряди

Висновки

Перелік літератури

ВСТУП

Крім історії українського народу велике захоплення викликає вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, побуту тощо. Оскільки основною передумовою повнокровної і животворної культури є природність, то слід відкинути так звану «високу культуру» імперських дворів та аристократії й звернутися до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простих людей. І дійсно, саме в культурі українського села, тобто в їхніх традиціях, звичаях та побуті, є джерело й основа національного життя.

За часів відродження української культури необхідним є знання тих звичаїв і культурних досягнень, що мали місце минулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України.

В межах мого індивідуального завдання неможливо розглянути всі аспекти розвитку народних традицій та побуту населення Слобожанщини протягом XVII-XIX століть, але деякі їх елементи можуть бути не тільки цікавими, а й корисними.

1. ЖИТЛО НА СЛОБОЖАНЩИНІ

Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Звичайно, люди їдучи з різних куточків України на Слобожанщину привозили з собою і ретельно зберігали традиції народного будівництва, звичаїв, обрядів. Але зважаючи на природні умови, наявність місцевих матеріалів, тут виробились і місцеві традиції.

Для більшої частини території України, включаючи і слобожанщину, характерний один тип відомого нам традиційного житла. Підставою для нього слід вважати осіле землеробське життя, побут і пов’язані з цим обряди та звичаї.

Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі — все це знайшло відбиття у звичаях та обрядах, пов’язаних з вибором місця, часом будівництва житла, його закладин, закінченням будівництва. Закладання нової хати, початок забудови садиби завжди супроводжувалися багатьма обрядами.

Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла. Заборонялося будуватися на теренах, де раніше йшла дорога, було когось вбито чи покалічено, був будинок, спалений блискавкою. "Нечистим", отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з’являвся упир. "Чистими", щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). На Слобідській Україні з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце і вважалося добрим для побудови хати. Найпростішим був наступний спосіб ворожби: по кутах майбутнього будинку господар насипав увечері чотири купки зерна. Якщо на ранок наступного дня зерно виявилося незачепленим, то місце вважалося вдалим. Іноді замість зерна при ворожінні використовували хліб. Найчастіше ворожіння тривало з вечора до ранку, що мало символічне значення. Адже ніч виступає як час, коли діють чорти, відьми, упирі, отже, виявити їх легше саме вночі. Вірили, що звір, плазун, "нечистий дух", диявол бере хліб лише в "нечистому місці", а в чистому ніколи. Не менш поширеним при виборі місця для будівництва хати було ворожіння з водою. Господар намічав чотири точки, які відповідали чотирьом кутам хати, і ставив по одному глечику води, які обов’язково закривали дерев’яними кружечками. Результат ворожіння перевіряли вранці: почата вода свідчила про непридатність місця для будівництва хати. Зустрічалися й комбіновані ворожіння, в яких поєднувалися елементи описаних вище. Наприклад, для кожного з чотирьох глечиків води залишали на ніч ще й хліб.

Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, потім — тварин, їхні черепи, ще пізніше — рослини й нарешті дрібні гроші, які клали у замки першого вінця зрубу.

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та китицю квітів. Це було своєрідним сигналом того, що господареві слід розраховуватися з майстрами, а господині — накривати стіл.

З описів народного будівництва Слобожанщини, що збереглися в різних документах, можна довідатися, що слобожанці будували дерев'яні хати, стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях складали з каменю. Стіни обов'язково клинцювали (забивали клинці) і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи вкладали соломою. Краї стріхи відводили від стіни і спирали на вінця, які підтримувалися стовпчиками. Завдяки цьому хати набирали більш привабливої оригінальної форми. Планування хат було різноманітним: двокамерні (з житлового приміщення і сіней), трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми).

Щоденний побут з початку заселення Слобожанщини звертає на себе увагу тим, що не було основної різниці між життям вищих і нижчих верств. Хоч громадянство було вже досить зрізниковане з соціального погляду, це не відбивалося на щоденній культурі. Навіть у містах обстанова хати не дуже відрізнялася від житла заможної людини на селі. Домашнє життя всюди ще було просте й невибагливе, рівень його не підносився дуже високо.

Козача або селянська, або міщанська хата одрізнялася од панського будинка тільки своїм розміром; матеріял же будівлі був однаковий — дерево, гонт, очерет, солома; і у заможних козаків можна було побачити навіть кахельні груби, які звичайно були у панських будинках. У хатах козаків та міщан були ті ж образи, лавки, килими, коці, рушники, скрині з одежою і українським убранством — тільки усе оте було куди бідніше та дешевше.

Слобожани любили у всьому чистоту і перш усього у хатах. Білили хату по суботах та перед великими празниками, улітку навіть з надвору. У рідкої хати було менш трьох вікон скляних, здебільшого круглого скла. Комин робили з пруття, обмазаного глиною. У хаті біля стін стояли скамейки, а вздовж тієї стінки, де була піч, робився піл, який заміняв кровать; у запічок ссипали для сушки зерно. У покутя біля образів стояв звичайно довгий та вузький чисто вимитий стіл, покритий у заможних килимом, а у бідних чистим рядном, і на ньому лежав хліб та сіль; у багатих замість столів, укопаних у землю, на низьких ножках стояла скриня або стіл, окований залізом, з ящиками, замкнутими на замок; скриня покривалася килимом або коцом, а зверху скатертю. Дах був очеретяний: з очерета, коли бракувало дерева, робили й стелю на тонких перекладинах. Робили дах також з соломи і гонту. Двір обносили плетневою огорожою.

На Слобожанщині було поширеним малювання по дереву, про що свідчать мальовані скрині в хатах. На жаль, до сьогодні не збереглись настінні розписи, розповсюджені на Слобожанщині. Лише в літературних джерелах є згадки розписів на Слобожанщині.

Ознайомившись з виглядом слобожанської хати та традиціями, пов’язаними з нею, можна скласти уявлення про те, яким різноманітним і багатогранним були народний побут та звичаї на Слобожанщині.

2. НАРОДНЕ ВБРАННЯ СЛОБОЖАН

Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, не втрачаючи оригінальних ознак. Вбрання слобожан залишалося довгий час традиційним.

Основою всякого одягу була сорочка. Святкові сорочки були додільними, буденні могли мати верх з якіснішого полотна, низ - з грубого, тобто сорочка "підтачувалася" і називалася - "до підточки". Спочатку сорочки вишивали білим по білому. Вони також були джерелами закодованої інформації: древо на рукавах було символом родючості. До вишивки додавалася мережка - ажурна техніка, що в поєднанні з вишивкою біллю створювало дуже витончений та елегантний виріб.

Вишивалися і мережилися рукава, обов’язково - подола були мережані, бо вони мали бути видні з-під поясного одягу - плахти. Мережані, а не вишиті подола - характерна особливість Слобожанщини.

Плахта шилася з полотнищ барвистої саморобної вовняної тканини з геометричним орнаментом. За кольором плахти можна було сказати, хто це - дівчина чи молодиця, молода чи стара. Дівчата носили плахти, основним кольором яких був червоний чи малиновий - "червчатки". Молода жінка носила червчатку, але до народження першої дитини. По тому вона мала переходити на червоно-сині і чим далі, тим темніші плахти. Бабусі носили чорні, однотонні дерги. Підчас посту всі жінки носили "синятки" - сині плахти.

Підв’язували плахту до стану поясом. Святковий був неширокий. Повсякденні були ширші і виконували не стільки декоративну функцію, скільки берегли поперек, бо і чоловіки, і жінки займалися важкою фізичною працею.

Наприкінці XIX ст. натомість традиційних плахт і кольорових запасок на Слобожанщині поширюються спідниці з фабричних кубових тканин - шарафани. Підперізували шарафан широким червоним поясом.

Нагрудний безрукавний одяг - керсетки - обшиті кольоровою тасьмою. Святкову шили з дорогих тканин; оздоблювали тасьмою, зубчатою аплікацією. Крій її мав підкреслювати фігуру, для чого завищували лінію талії, розшивали низ вставними клинами ззаду по лінії талії. Лінія відрізу прикрашалася вишивкою, тасьмою, нефункціональними ґудзиками. Під впливом міста на селі з’являється нагрудний одяг з рукавами - куфайки, холодайки, гусарки, козачки, матроски та ін. Верхній осінньо-весняний одяг слобожанок представляли куртки. Носили також довгі кофти з талією. Свити та юпки шили з пояркового сукна або тонкого сукна поліпшеної обробки. Узимку жінки носили криті кожушанки, а у сильні морози - великі нагальні кожухи.

Дівчата, як і зараз, любили прикраси: сережки та нагрудні - "намисто. Спочатку його робили з справжніх червоних коралів. Воно було дороге. Але кожна дівчина чи жінка намагалася мати якнайбільше ниточок - намиста. Коралі були не лише прикрасою: вони свідчили й про здоров’я власниці: якщо колір був яскравий, червоний - жінка здорова; коли ж вони темнішали, те означало, що жінка недужа.

Носили на грудях великі хрести з дорогоцінних металів. Серед археологічного матеріалу поселень півдня Слобожанщини другої половини ХVП-ХVШ ст. окрему категорію знахідок складають предмети християнського культу, представлені нагрудними хрестами й іконками.

Жіноче українське взуття, типове для Слобожанщини, - кольорові чоботи - чорнобривці, пізніше - високі шнуровані черевички. Бідніші носили шкіряні черевики. В свята, навіть літом, носили чоботи. Червоні чоботи носили дівчата.

Гордістю кожної дівчини було її волосся - "коса - дівоча краса". На свята його заплітали косу і прикрашали кісниками - різнокольоровими стрічками. Дівчата "на порі", заручені носили віночки з живих чи паперових квітів. На свята обжинків - закінчення збору злакових - одягали віночок з жита чи пшениці.

Коли дівчата пишалися косами, намагалися зробити їх найгарнішими і чепурненько прикрасити, то жінки не могли "світити волоссям". Для жінки то було найбільшим гріхом і мандрівники навіть в кінці XIX ст. свідчили, що жінка легше могла показати коліно, ніж пасмо волосся. Коли ж хтось бачив простоволосу жінку, то з певністю називав її "відьмою" і міг звинуватити в злій ворожбі, в тому, що вона хотіла залишити своє село без врожаю. А жінка могла позиватись до суду, - і розраховувати на задоволення позову (!) - якщо її "розчіпчив" навіть рідний чоловік. Головні убори жінок Слобожанщини: у XVII-XVIII ст. - рушниковоподібні "намітки", які завивали голову жінки, залишивши вільним лише обличчя, а з ХІХ ст. - полотняні, шовкові та парчеві очіпки різноманітної форми. У XIX ст. пов’язували білу хустку.

Чоловічий одяг був скромніший: літній складався з сорочки, штанів, пояса. Майже до кінця XIX ст. на Слобожанщині чоловіки носили широкі полотняні штани до очкура. Чоловічим нагрудним одягом були жилетки, верхнім - свити з фарбованого та сірого сукна, з відрізною спинкою і рясними зборами по лінії талії. Носили також широкі халати з густими зборами.

У негоду чоловіче населення Слобожанщини одягало кобеняк - свиту з капюшоном з нефарбованого сірого сукна, подібний до аналогічного одягу інших областей України. Взимку носили розшиті кожухи. Верхній одяг Слобожанщини визначається багатством оздоблення, що виконувалося техніками вишивки та аплікації. Особливо пишно прикрашалися кожухи, розшиті барвистим гарусом на полах, спині та комірі: до п’ят - "тулубчасті", і коротші - "кожушанки".

Головні убори були різноманітними, залежно від сезону, місцевих традицій тощо їх робили із різних матеріалів та багатьох форм. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Влітку носили картузи.

Для найбільш поширених чоловічих зачісок українських селян XIX ст. характерне досить високе підрізання волосся навколо всієї голови. Верхнє волосся біля маківки прикривало підголені місця. Цій стрижці передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгого чуба (оселедця), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорізького козацтва.

Чоловічим взуттям слугували чоботи, взимку - валянки.

Традиції старовинного слобожанського одягу надихають нині як модельєрів, так і сучасних рукодільниць. Цей одяг свідчить про витончений смак та вишукані уподобання слобожан.

3. ТРАДИЦІЇ ХАРЧУВАННЯ

У системі культури життєзабезпечення одне з ключових місць належить їжі. Адже це найперша основа і повсякденна життєва потреба людини. Харчування українців, як і інших народів, формувалося залежно від напрямів господарської діяльності. Істотним був і вплив культурних традицій.

Для українців характерне шанобливе, дбайливе ставлення до продуктів харчування. Перед сніданком, обідом і вечерею українець традиційно промовляв коротку молитву. За столом не жартували, не лаялися. Взірцями світової народної кулінарії і водночас виразниками самобутньої української культури ще у XVII — XVIII ст. стали такі страви, як борщ, галушки, вареники, горілка, узвар.

Святкова та ритуальна їжа українців відігравала важливу функцію соціального спілкування, несла додаткове символічне навантаження. Найважливішою обрядовою стравою був хліб у різних його видах. Він використовувався на весіллі (коровай та інше печиво), в пологових, поховальних, календарних обрядах. Під час цих же обрядових дій вживалися каші. Архаїчною ритуальною їжею здавна була кутя та поминальний канун, що готувалися з немолотої пшениці. Хліб та хлібні і круп’яні страви символізували родючість природи, землі, жінки, єднання людей, всесвіт і місце людей у ньому (коровай як втілення ідеї світового дерева), а також реінкарнацію померлих. Яйця у весняних, пологових, весільних обрядах вважалися символом відродження природи та продовження роду. Ритуальну роль відігравали й м’ясні страви, зокрема свинина під час новорічних свят, м’ясо курей як символ плодючості та весілля.

На Слобожанщині пекли хліб переважно з житньої муки, домішуючи гречку. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста “нечистій” жінці.

Таким чином, хліб набував для українців сакрального значення, а крім того — головної цінності при визначенні етичних, звичаєвих, а також естетичних норм.

4. НАРОДНІ СВЯТА ТА ОБРЯДИ

Українські народні звичаї — весілля, танки, гри — збереглися у козацтва та селянства куди краще і довше, ніж у міщан. Празників у слобожан було багато, і деякі з них святкувалися кілька днів, наприклад Трійця.

Календар свят визначався аграрним устроєм життя.

Святом, коли “вводиться літо в зиму”, вважали Введення (21 листопада). На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі — це приносило негаразди.

Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.

На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка символізувала кругообіг часу.

На початку весни відзначали Масляницю — прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду або стрічку та вимагали могорич.

Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня вшановували пам’ять померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. Обідали на могилах.

Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.

Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб.

Після закінчення жатви святкувався обжинок. З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували. З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят аграрної культури українців.

Було чимало й місцьових празників, наприклад, Паликопи (Пантелеймона). І Чоловіки, і жінки ходили на вулицях з музикою — скрипками та цимбалами. Заходили й до шинку, пили там горілку маленькою чаркою і танцювали український танок. Слобожани дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без котрої не можна було відбути весілля, були й інші струменти, наприклад: бас, флейта, цимбали (гуслі), кобза або бандура і ліра. Пастухи грали на сопілках. Танцювали метелицю, горлицю й козачка. Горілку любили і уживали її з малих літ, але більш для бесіди ніж для п'янства. У селян було більше усяких обрядів, ніж у городян.

Також є цікаві звістки про весілля у слобожан. Починалося діло з того, що посилалися свахи до батьків молодої; вони брали з собою, як посланці, хліб та посохи. При згоді молодої, вона давала старостам рушники, котрі у багатих були вишиті шовком або золотом. Старости поверталися до родини молодого, перев'язавши себе рушниками. З того дня молодий міг навіщати засватану дівчину. У суботу перед вінчанням молода робила бенкет і вечерю подружкам з піснями й танками. Після вінця молоді йшли до батьків жениха на трапезу. Батько й мати жениха сиділи на кожусі, вивернутому уверх шерстю, і держали у руках хліб, котрим благославляли молодого, одпускаючи його на коні до молодої. Там батько й мати молодої виходили їм назустріч у вивороченому кожусі на кочерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом. На коня сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його доганяли теж на конях і приводили на двір, де він брав немов викуп за молоду. Сідали за стіл. Роздавалися подарунки, потім виходили на двір танцювати до обіда під музику. Грала звичайно троїста музика — скрипка, бас і флейта. На столі стояв коровай, перед образами — шабля з запаленими свічками. Дружко роздавав коровай. Після обіда знов танцювали, а потім вечеряли. Потім їхали у двір молодого, де запалювали куль соломи, і через цей костер усі переїздили. Молода роззувала молодого, а він злегенька бив її холявою по спині. Ці звістки про весільні звичаї слобожан підтримуються й Г. Квіткою — його «Сватанням на Гончарівці», де описано весілля у самому Харкові на Гончарівці.

Шлюб завжди об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який в XVIII-XIX століттях укладався письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба, земля, гроші. Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Українська сім’я після одруження ділилася — оженившись, син ішов з дому і будував власний.

На Слобожанщині накопичено значний досвід участі різних верств населення в роботі по збиранню, збереженню та відтворенню традицій обрядової культури українського народу. І слід відзначити, що ці компоненти духовної культури слобожан мають свої особливості і є важливим елементом української народності.

слобожанщина традиція народний обряд

ВИСНОВКИ

Отже, розглянувши деякі елементи з народної культури слобожан, можна сказати, що переселенці цілком перенесли у Слобожанщину свій національний український побут і виявили його у всіх сторінках свого національного життя, підтримували його й почали жити таким побутом в Слобожанщині, яким жили в інших куточках української землі. Але також в цей час було запроваджено багато нових звичаїв та традицій, що були характерними лише для Слобожанщини.

На мій погляд, викладений матеріал дає деяке поняття про побут і традиції слобожан за XVII-XIX століття.

За весь період від початку заселення слобідської землі аж до XIX століття мало що змінилося в побуті українців, зберіглося багато звичаїв та обрядів, що становлять основу неповторності української національної культури.

ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ

1 Астахова О.В., Крупа Т.М., Сушко В.А. Свята та побут Слобожанщини. - Харків: Колорит, 2008.

2 Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - Харків, 1993.

3 Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - Київ, 1991.

4 Зайцев Б.П., Скирда В.В. та ін. Історія рідного краю: 2 част. - Харків, 2001.

5 Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. - Київ, 1993.

6 Сумцов М.Ф. Слобожане. Історико-етнографічна розвідка. - Харків, 2002.