Скачать

Неводні розчини в аптечній технології ліків

Зміст

Вступ

1. Розчини як лікарська форма, їх класифікація і біофармацевтична оцінка

1.1 Визначення рідких лікарських форм

1.2 Класифікація рідких лікарських форм

1.3 Біофармацевтична оцінка розчинів

2. Характеристика розчинників, що використовуються в приготуванні рідких лікарських форм

2.1 Поняття рочинності

2.2 Вимоги до розчинників

2.3 Етанол, спирт етиловий (Spiritus aethylicus, spiritus vini)

2.4 Хлороформ (Chioroformium)

2.5 Ефір медичний (Aether médicinales)

2.6 Гліцерин (Glycerinum)

2.7 Жирні олії (Olea pinguia)

2.8 Масло вазелінове (Oleum vaselini, paraffinum liquidum)

2.9 Димексид (Dimexidum)

2.10 Способи позначення концентрації

3. Розрахунки по розведенню етилового спирту

3.1 Явище контракції

3.2 Застосовувані концентрації спирта

3.3 Розрахунок концентрації спирта

4. Технологія виготовлення неводних розчинів

4.1 Готування розчинів на летких розчинниках.

4.2 Готування розчинів на нелетких розчинниках

4.3 Готування розчинів на комбінованих розчинниках

5. Практична частина

Список використаної літератури

Вступ

Крім водних розчинів, у технології лікарських засобів широко використовуються спиртові, гліцеринові, масляні, силіконові й інші неводні розчини. Неводні розчини являють собою гомогенні дисперсні системи, структурними одиницями в який є іони і молекули. Для готування таких розчинів використовуються неводні розчинники, що обумовлено головним чином тим, що багато лікарських речовин не розчиняються у воді. У більшості випадків неводні розчини використовують для зовнішнього застосування (наприклад, для змазування слизуватих оболонок, шкірних покривів, примочок, інгаляцій, полоскань, промивань, крапля для носа і вуха, утирань). Значно рідше вони застосовуються усередину.

Так само, як і до водних, до них пред'являються визначені вимоги. Неводні розчини повинні відповідати медичному призначенню для досягнення необхідного лікувального ефекту, не містити механічних включень, бути стабільними при збереженні. До складу цієї групи розчинів входять різні лікарські речовини, однак в основному це антисептики, місцеві анестетики, протимікозні, антибактеріальні, протизапальні і болезаспокійливі засоби.

З технологічної точки зору неводні розчинники поділяють на дві групи: леткі розчинники (спирт етиловий, хлороформ, ефір, бензин, скипидар, і ін) і нелеткі розчинники (жирні олії, рідкий парафін, гліцерин, димексид, поліетиленоксиди, есилони й ін.). Крім цього, у даний час застосовують також комбіновані розчинники (етанол із гліцерином, гліцерин з димексидом, водою й ін). Перевагами їх є можливість сполучення в одній лікарській формі декількох діючих речовин з різною розчинністю, використання неводних розчинників одночасно як лікувальні засоби.

Неводні розчини прості у виготовленні, різноманітні по способах призначення, більш стабільні при збереженні, чим водні. Якість неводних розчинів і вибір технологічних прийомів їхнього виготовлення залежать головним чином від фізико-хімічних властивостей розчинників. Неводні розчинники відрізняються друг від друга хімічною структурою, наявністю і кількістю функціональних груп, діелектричною проникністю, різною розчинюючою здатністю стосовно лікарських речовин і, як наслідок, різною стабільністю, ступенем хімічної і фармакологічної індиферентності.

Незважаючи на настільки велику розмаїтість, усі вони відповідають вимогам, пропонованим до розчинників лікарських препаратів. Але оскільки кожний неводний розчинник має свої особливості, то вельми актуальною темою є вивчення цих особливостей та технології приготування неводних розчинів.

1. Розчини як лікарська форма, їх класифікація і біофармацевтична оцінка

1.1 Визначення рідких лікарських форм

Рідкі лікарські форми - це форма відпуску ліків, одержуваних шляхом змішування або розчинення діючих речовин у воді, спирті, оліях та інших розчинниках, а також шляхом витягування діючих речовин з рослинного матеріалу.

За своєю фізико-хімічною природою всі рідкі лікарські форми є вільними всебічно дисперсними системами, у яких лікарські речовини (тобто дисперсна фаза) рівномірно розподілені в рідкому дисперсійному середовищі.

Залежно від ступеня подрібнення дисперсної фази і характеру її зв'язку з дисперсійнім середовищем (розчинником) розрізняють наступні фізико-хімічні системи: справжні розчини низько - і високомолекулярних сполук, колоїдні розчини (золі), суспензії й емульсії. Окремі лікарські форми можуть представляти комбіновані дисперсні системи - сполучення основних типів дисперсних систем (настої і відвари, екстракти та ін).

Застосовуючи відповідні технологічні прийоми (розчинення, пептизацію, суспендування чи емульгування), лікарська речовина (тверда, рідка, газоподібна) може бути доведена до більшого чи меншого ступеня дисперсності: від іонів і молекул до грубих часток, помітних під мікроскопом чи неозброєним оком. Це має велике значення для лікувального впливу лікарської речовини на організм, що неодноразово підтверджено гюфармацевтичними дослідженнями.

Розчини - це гомогенні суміші двох чи більшого числа речовин, у яких усі компоненти розподілені в об'ємі розчинника у вигляді окремих атомів, молекул чи іонів у вигляді груп з порівняно незначного числа цих часток.

1.2 Класифікація рідких лікарських форм

За медичним призначенням розрізняють такі рідкі лікарські форми:

для внутрішнього застосування (ad usum internum),

для зовнішнього застосування (ad usum externum),

для ін'єкційного введення (pro injectionibus).

Рідкі ліки для внутрішнього застосування називають звичайно мікстурами.

Рідкі ліки для зовнішнього застосування поділяються на:

рідини для полоскань,

рідини для обмивань,

рідини для примочок,

рідини для спринцювань,

рідини для клізм,

і т.п.

За поєднанням рідкі ліки поділяються на:

прості

складні.

Прості - це розчини, що включають тільки один розчинений інгредієнт, складні - від двох і більше.

Залежно від природи розчинника розчини поділяються на:

водні

неводні (спиртові, гліцеринові, олійні).

Розчини бувають:

ненасичені,

насичені,

пересичені.

Ненасиченим називається розчин, у якого границя розчинності не досягнута.

Насичений розчин - це розчин, який містить максимально можливу за певних умов кількість речовини.

Пересичений - це розчин, у якому міститься розчиненої речовини більше тієї кількості, яка відповідає його нормальній розчинності за даних умов.

В аптечних умовах частіше виготовляють ненасичені розчини, рідше - насичені і пересичені, бо вони є нестійкими системами.

Крім розчинів твердих і рідких лікарських засобів, застосовуються ще деякі розчини газів у воді, наприклад, аміаку (10-25%), хлористого водню (25%), формальдегіду (36,5-37,5%) і т.п. В аптеках ці концентровані розчини в міру необхідності розводяться водою або іншим розчинником до зазначеної в рецепті концентрації.

У фізико-хімічному відношенні розчини не є однорідною групою, оскільки охоплюють рідкі дисперсні системи з різним ступенем дисперсності:

справжні розчини низькомолекулярних сполук;

розчини високомолекулярних сполук;

колоїдні розчини.

За всіма цими категоріями дисперсних систем здавна закріпилося одне загальне найменування розчини (наприклад, розчин натрію хлориду, розчин протарголу, розчин желатину), хоча кожна система має свої особливості.

Істинні розчини охоплюють дві категорії дисперсних систем:

іонно-дисперсні (з розміром часток порядку 0,1 нм). До них відносяться розчини електролітів (наприклад, натрію хлориду). Розчинена речовина знаходиться у вигляді окремих гідратованих іонів і молекул у деяких рівноважних кількостях;

молекулярно-дисперсні (з розміром часток порядку 1 нм). До них відносяться розчини неелектролітів (наприклад, цукор, спирт). Розчинена речовина розпадається на окремі кінетичні самостійні молекули.

Істинні розчини гомогенні, їх компоненти не можуть бути розділені фільтруванням чи будь-яким іншим способом. Вони добре дифундують, зберігають тривалий час гомогенність, якщо тільки в них не починають відбуватися вторинні хімічні процеси (гідроліз, окислювання і т.п.) або вони не піддаються мікробному забрудненню. Ця стійкість дуже важлива при виготовленні внутріаптечних заготівель і розчинів-концентратів для бюреткових установок.

1.3 Біофармацевтична оцінка розчинів

Широке застосування рідких лікарських форм обумовлене тим, що вони мають цілий ряд переваг перед іншими лікарськими формами:

різноманітність способів призначення;

зниження подразнюючих властивостей деяких лікарських речовин (бромідів, йодидів);

простота і зручність застосування, особливо в педіатрії і геріатричній практиці;

можливість маскування неприємного смаку;

при прийомі усередину вони всмоктуються і діють швидше, ніж тверді лікарські форми (порошки, таблетки та ін), дія яких виявляється після розчинення їх в організмі;

пом'якшувальна й обволікаюча дія ряду лікарських речовин виявляється найбільш повно при їх застосуванні у вигляді рідких ліків;

деякі лікарські речовини: магнію оксид, крейда, вугілля, біла глина, вісмуту нітрат основний - найкраще виявляють адсорбційну дію у вигляді тонких суспензій.

Разом з тим, рідкі лікарські форми мають і деякі недоліки:

розчини погано зберігаються, оскільки речовини в розчиненому вигляді легше піддаються процесам гідролізу та окислювання, ніж у сухому;

розчини є сприятливим середовищем для розвитку мікроорганізмів, звідси малий термін зберігання рідких лікарських форм - не більше 3 діб;

менш зручні при транспортуванні, вимагають більше часу для приготування і спеціальної упаковки;

за точністю дозування рідкі ліки уступають твердим лікарським формам. Наприклад, порошки дозуються в аптеці, а мікстури - досить умовними мірами дозування: столовими ложками, краплями.

Для усунення цих недоліків деякі лікарські форми, застосовувані в рідкому виді, готуються на заводах у вигляді дозованих форм (таблеток, сухих мікстур, порошків), які розчиняються у воді самими хворими перед уживанням.

2. Характеристика розчинників, що використовуються в приготуванні рідких лікарських форм

2.1 Поняття рочинності

Розчини зазвичай характеризуються кількісною перевагою однієї складової частини, яку прийнята називати розчинником. Лікарський засіб (чи засоби), що перебувають у розчині в меншій кількості, називають розчиненою речовиною. Поняття "розчинник" і "розчинена речовина" - умовні, особливо в тих випадках, коли кількість складових частин розчину приблизно однакова.

Розчинення слід розглядати як процес утворення з двох чи декількох компонентів однорідних систем, що мають у всіх своїх частинах однаковий хімічний склад і фізичні властивості.

Розчинність твердого лікарського засобу в рідині чи взаємна розчинність рідин - це умова виникнення розчину. У фармакопеї під розчинністю мають на увазі властивість речовини розчинятися в різних розчинниках. Відомості про розчинність лікарських речовин приводяться у фармакопейних статтях і довідкових таблицях. Препарат вважають розчиненим, якщо в розчині при спостереженні в проникаючому світлі не виявляються частинки речовини.

Стосовно розчинності до деякої міри керуються старим положенням "подібне розчиняється в подібному", тобто у світлі сучасних поглядів на будову молекули це представляється так: у неполярних розчинниках (бензин, ефір та ін) добре розчиняються різні сполуки з неполярними чи малополярними молекулами і не розчиняються речовини іншого типу. Навпаки, розчинник із сильно вираженим полярним характером молекул (вода), як правило, розчиняє речовини з молекулами полярного і іонного типів і не розчиняє речовини з неполярними молекулами.

До полярних розчинників відносяться рідини, що поєднують велику діелектричну постійну, великий дипольний момент із наявністю функціональних груп, які забезпечують утворення координаційних (здебільшого водневих) зв'язків: вода, кислоти, нижчі спирти і гліколі, аміни і т.п. Наявність полярних груп у молекулі речовини сильно впливає на її розчинність. Як правило, речовини добре розчинні у воді і одна в одній, якщо на кожну полярну групу доводиться не більше трьох атомів вуглеводневого радикала. При більшій наявності вуглеводневих радикалів між молекулами виникають настільки великі дисперсійні сили, що вони перешкоджають розчиненню таких речовин у полярних розчинниках.

Полярні речовини - це речовини з іонним (іонні кристали) і полярним зв'язком (полярні молекули), наприклад, натрію хлорид.

До неполярних розчинників відносяться рідини з малим дипольним моментом, які не мають активних функціональних груп, наприклад, вуглеводні, галоїдалкіли та ін. Неполярні речовини - це речовини строго симетричної структури, без електричних полюсів (наприклад, парафін, скипидар, камфора, тимол та ін).

Однак вищенаведене правило не завжди дійсне, особливо стосовно складних органічних сполук, що містять як полярні групи (-ОН, - S0₃H, - NH₂, - СООН, - СООNa), так і неполярні (алкільні чи арильні радикали). До таких сполук відносяться вуглеводи, спирти, кетони, органічні кислоти, аміни та інші. Розчинність цих речовин залежить від переваги полярних чи неполярних груп. Наприклад, спирт етиловий (С₂Н₅ОН) змішується з водою в будь-яких співвідношеннях, аміловий (С₅Н₁₁ОН) - не вище 10%, а спирт цетиловий (С₁₆Н₃₃ОН) практично у воді не розчиняється.

Взаємна розчинність рідин чи твердих речовин у рідинах залежить від ряду властивостей цих речовин: хімічної природи, величини і будови часток, електричного заряду (у випадку іонів), дипольних моментів і т.п.

Відома так звана необмежена розчинність, коли дві рідини розчиняються одна в одній у всіх співвідношеннях, і обмежена, коли розчинність однієї рідини в іншій обмежена визначеною концентрацією. При обмеженій взаємній розчинності двох рідин А і Б кожна з них розчиняється, причому після відстоювання утворюється два шари, які розташовуються один над другим у порядку зменшення щільності і складаються один з розчину Б в А, а інший - з розчину А в Б.

Розчини займають проміжне положення між хімічними сполуками і механічними сумішами. Від хімічних сполук розчини відрізняються змінністю свого складу, а від других - своєю однорідністю Ось чому розчинами називають однофазні системи змінного складу, утворені не менш ніж двома незалежними компонентами.

Д.І. Менделєєв уперше став розглядати розчинення не тільки як фізичний процес, але і як процес хімічної взаємодії речовини, що розчиняється, з розчинником. Зокрема, при розчиненні завжди поглинається чи виділяється енергія (теплота розчинення) і змінюється об'єм рідини. Дослідження розчинів за допомогою різних методів дало можливість установити наявність у багатьох з них так званих сольватів чи гідратів, що утворюються в результаті відповідних процесів сольватації і гідратації. Гідратація речовин у водних розчинах складає окремий випадок сольватації всяким розчинником. Якщо розчинник - вода, то ці сполуки називаються гідратами. Процес гідратації слід розглядати як хімічну реакцію приєднання води до речовини.

Гідратація відбувається під впливом сил молекулярної взаємодії молекул води і гідратованої речовини. Солі гідратуються іонами, які мають значні електричні поля, що притягають електричні полярні молекули води. Чим сильніше поле іона, тобто чим більший його заряд і менший радіус, тим сильніше він гідратується і тим міцніші утворені гідрати. Утворення сольватів у багатьох випадках змінює властивості речовини, яка розчиняється, що легко визначається безпосереднім спостереженням.

Наприклад, йод, що складається з окремих молекул, у газоподібному стані має фіолетове забарвлення. Таке ж забарвлення зберігається при розчиненні йоду в бензині. Якщо ж йод розчинити в спирті виходить розчин темно-коричневого кольору. Ця зміна забарвлення свідчить про наявність взаємодії між молекулами йоду і спирту. Гідрати - досить нестійкі сполуки, у багатьох випадках вони розкладаються вже при випарюванні розчинів. Але іноді гідратна вода настільки міцно зв'язана з молекулами розчиненої речовини, шо при виділенні останнього з розчину вона входить до складу його кристалів.

До таких лікарських речовин відноситься глюкоза, терпінгідрат, магнію сульфат, міді сульфат, галуни, кодеїн та ін., що є кристалогідратами з різним вмістом кристализаційної води. При видаленні води з кристалогідратів вони змінюють зовнішній вигляд і окремі властивості (міді сульфат, гіпс, кристалічна сода й ін). У гідратованому стані перебувають і окремі іони розчиненої у воді солі, що має визначальне значення для багатьох властивостей розчинів солей. Ідея гідратації іонів у розчинах була уперше висловлена І.А. Каблуковим та В.А. Кістяковським. Теоретичні основи розчинення більш докладно розглядаються в курсі фізичної і колоїдної хімії.

2.2 Вимоги до розчинників

У процесі готування рідких лікарських форм завжди застосовується розчинник, який і є відповідним дисперсійним середовищем. Під розчинниками мають на увазі хімічні сполуки або суміші, здатні розчиняти різні речовини, тобто утворювати з ними однорідні системи - розчини, що складаються з двох чи більшого числа компонентів.

Як розчинники в медичній практиці для готування розчинів застосовують:

воду очищену,

етиловий спирт,

гліцерин,

жирні і мінеральні олії,

ефір,

хлороформ.

Зараз з'явилася можливість трохи розширити асортимент розчинників за рахунок кремнійорганічних сполук, етилен - і пропіленгліколів, диметилсульфоксиду (ДМСО) та інших синтетичних речовин.

До розчинників, застосовуваних при готуванні рідких ліків, пред'являються визначені вимоги:

розчинники повинні бути стійкими при збереженні, хімічно і фармакологічно індиферентні;

повинні мати високу розчинюючу здатність;

не повинні мати неприємний смак і запах;

повинні бути дешеві, загальнодоступні і мати простий спосіб одержання;

не повинні бути вогненебезпечними і леткими;

не повинні служити середовищем для розвитку мікроорганізмів.

Відповідно до хімічної класифікації розчинники поділяють на:

органічні

неорганічні

2.3 Етанол, спирт етиловий (Spiritus aethylicus, spiritus vini)

Спирт етиловий (С₂Н₅ОН) являє собою прозору, безбарвну рухливу рідину з характерним запахом і пекучим смаком, кипить при 78 °С.

Для фармацевтичних цілей застосовується етанол, одержуваний шляхом зброджування сировини, що містить полісахариди, в основному картоплі і зерна. Етанол іншого походження для готування лікарських форм не використовується у зв'язку з присутністю недопустимих домішок (спирту метилового та інших сполук).

Спирт етиловий можна віднести до неводних розчинників з визначеною часткою умовності, тому що застосовують не абсолютний етанол, а водно-спиртові розчини різної міцності. Концентрацію водно-спиртового розчину виражають в об'ємних відсотках, що показують кількість мілілітрів абсолютного етанолу в 100 мл розчину при 20 °С.

Етанол в одних випадках використовують як хороший розчинник для багатьох органічних і неорганічних сполук (органічні кислоти, ефірні та жирні олії, камфора, ментол, йод, танін, левоміцетин, алкалоїди та ін), а в інших - як лікарський засіб у вигляді розчинів, що містять спирт. Розчиняюча здатність етанолу залежить від його концентрації. Так, наприклад, олія касторова легко розчиняється в безводному (абсолютному) спирті, 85% етанол розчиняє близько 10% олії касторової, 70% - тільки 1%, а 40% - практично її не розчиняє.

Спирт змішується у всіх співвідношеннях з водою, гліцерином, ефіром, хлороформом. Він нейтральний, не окисляється киснем повітря, має бактеріостатичну і бактерицидну дію в залежності від концентрації розчину. Найбільші антисептичні властивості має спирт 70%, тому що він легко проникає всередину клітини через оболонку мікроорганізмів і убиває протоплазму. У концентраціях вище 70% спирт викликає денатурацію білкової оболонки, що перешкоджає його проникненню всередину клітини до протоплазми, а тому бактерицидна властивість спиртів вищих концентрацій не проявляється.

До негативних властивостей спирту слід віднести його неіндиферентність, сп'яняючу дію - смертельна доза 96% спирту етилового близько 210-300 мл. Він сприяє зсаджуванню білків, ферментів, легко займається, має високу гігроскопічність, несумісність з окислювачами (наявність у молекулі гідроксильної групи): калію перманганатом, бромом, міцною азотною кислотою та ін. Займистість і леткість спирту прямо залежать від його міцності. З деякими солями (кальцію хлоридом, магнію нітратом) спирт етиловий дає кристалічні сполуки.

Якість етанолу регламентується ДФ X (Spiritus aethylicus 95%).

Зберігають спирт у добре закупорених бутлях темного скла в прохолодному місці, подалі від вогню.

2.4 Хлороформ (Chioroformium)

Хлороформ - це безбарвна, прозора рухлива летка рідина з характерним запахом і солодким смаком. Змішується у всіх співвідношеннях зі спиртом етиловим, ефіром. У хлороформі добре розчиняються лікарські речовини, нерозчинні чи малорозчинні у воді: кислота борна, бутадіон, камфора, левоміцетин, хлорбутанолгідрат, ментол та ін. Він має, як усі галогенопохідні, наркотичну і дезінфікуючу дію, відноситься до сильнодіючих речовин (список Б), тому застосування його обмежене.

Використовується головним чином у лікарських формах для зовнішнього застосування. У неводних розчинах хлороформ зазвичай прописують у комбінації з яким-небудь основним розчинником: спиртом етиловим, жирними оліями та ін. Ширше використовується хлороформ у технології лініментів. На відміну від спирту етиловий хлороформ дозують за масою. Пари незаймисті, але шкідливі для здоров'я. Зберігають у добре закупорених ємностях у прохолодному, захищеному від світла місці.

2.5 Ефір медичний (Aether médicinales)

Ефір - це безбарвна, прозора легкозаймиста рідина, своєрідного запаху, пекучого смаку. Ефір медичний часто називають просто ефіром. Він розчиняє багато лікарських речовин; розчиняється в 12 частинах води, змішується у всіх співвідношеннях зі спиртом етиловим, хлороформом, петролейним ефіром, жирними й ефірними оліями. По розчиняючій здатності він аналогічний хлороформу: у ньому розчиняються ті ж лікарські речовини і приблизно в тій же концентрації, що й у хлороформі.

Пари ефіру отруйні. Вони мають схильність опускатися на підлогу, дуже рухливі і можуть накопичуватися на далекій відстані від джерела випаровування ефіру. Займається ефір при температурі 40 °С. Ефір так само, як і хлороформ, має наркотичну дію, відноситься до списку Б, у неводних розчинах використовується рідко і тільки в комбінації з іншими розчинниками, дозують його за масою.

У технології готових лікарських засобів ефір застосовується при виготовленні деяких настойок і екстрактів, а також у виробництві колодію.

З огляду на легку займистість ефіру, вибухонебезпечність його пари з повітрям, при роботі з ним необхідно строго додержувати техніки безпеки. Зберігають ефір медичний у добре закупорених ємностях у прохолодному захищеному від світла місці подалі від вогню.

2.6 Гліцерин (Glycerinum)

Гліцерин являє собою безбарвну сиропоподібну прозору гігроскопічну рідину солодкого смаку, нейтральної реакції, розчиняється у воді, спирті й у суміші ефіру зі спиртом, але не розчиняється в ефірі, хлороформі і жирних оліях. У гліцерині легко розчиняються: кислота борна, натрію тетраборат, хлоралгідрат, натрію гідрокарбонат, танін, протаргол та ін. Гліцеринові розчини легко змиваються водою і мають меншу адсорбцію розчинених речовин, чим відрізняються від розчинів жирних олій.

У фармацевтичній практиці застосовують не абсолютний гліцерин (так само, як і етанол), а розведений водою зі вмістом гліцерину 86-90% і щільністю 1,225-1,235, тобто зі вмістом води 12-15%.

Це зв'язано з тим, що безводний гліцерин дуже гігроскопічний і має подразнюючі властивості. Застосовують його головним чином у лікарських формах для зовнішнього вживання.

Розчини гліцерину в концентраціях 25% і вище виявляють антисептичну дію, більш розведені - гарне живильне середовище для мікроорганізмів. Через велику в'язкість розчинення в ньому лікарських речовин при кімнатній температурі відбувається повільно, тому його слід виготовляти при нагріванні на водяній бані до температури 40-60 °С. Через високу гігроскопічність зберігають гліцерин у добре закупорених ємностях.

2.7 Жирні олії (Olea pinguia)

Олії являють собою суміші складних ефірів гліцерину і вищих жирних кислот. За зовнішнім виглядом - це прозорі чи злегка пофарбовані маслянисті рідини без запаху або із слабким характерним запахом. У медичній практиці застосовують тільки олії, одержувані холодним пресуванням.

Жирні олії застосовуються в технології вушних і носових крапель, мазей, лініментів, ін'єкційних розчинів і як розчинник для неполярних і малополярних лікарських засобів: камфори, ментолу, феніл - саліцилату, кислоти бензойної, фенолу кристалічного, тимолу, алкалоїдів, деяких вітамінів та ін. Як усі жири, олії рослинні не змішуються з водою, мало розчинні в спирті етиловому, але легко - в ефірі і хлороформі.

Для виготовлення лікарських форм найчастіше використовують мигдальну (Oleum Amygdalarum), персикову (Oleum Persicorum), маслинову (Oleum Olivarum), соняшникову (Oleum Helianthi) та інші олії. Якість кожної з них регламентується ДФ визначеними показниками: величиною щільності, кислотним, йодним, перекисним числом, числом омилення та ін.

Розчинення лікарських речовин у них, як і в гліцерині, слід робити при нагріванні на водяній бані.

Будучи біологічно нешкідливими, фармакологічно індиферентними, олії рослинні, на жаль, мають невисоку хімічну стабільність. Присутність у їх складі ненасичених жирних кислот - причина згіркання рослинних олій. При цьому в результаті окислювання і гідролізу жирів утворюються перекисні сполуки, альдегіди та інші продукти. Олії набувають неприємного смаку і запаху.

Світло, кисень повітря, а також волога, різні мікроорганізми підсилюють ці процеси. Зберігають жирні олії в добре закупорених і наповнених доверху ємностях у прохолодному захищеному від світла місці.

2.8 Масло вазелінове (Oleum vaselini, paraffinum liquidum)

Масло вазелінове - рідкий парафін, являє собою фракцію нафти, одержувану після відгону гасу. Це безбарвна, прозора масляниста рідина без смаку і запаху, що представляє суміш граничних вуглеводнів (С₁₀Н₁₂-С₁₅Н₃₂). Змішується у всіх співвідношеннях з ефіром, хлороформом, бензином, оліями, крім касторової, не розчиняється у воді і спирті. Олія вазелінова - гарний розчинник для йоду, камфори, ментолу, тимолу, йодоформу, кислоти бензойної та інших лікарських засобів. За розчиняючою здатністю його можна порівняти з рослинними оліями.

Проте слід зазначити, що сполуки, які містять гідроксильні і карбонільні групи, у вазеліновому маслі розчиняються значно гірше, ніж у жирних оліях. Наприклад, резорцин розчиняється в жирних оліях, а у вазеліновому маслі - практично нерозчинний.

Масло вазелінове не всмоктується через шкіру і слизові оболонки і сповільнює резорбцію лікарських речовин. Істотним його недоліком є те, що при нанесенні на шкіру воно значною мірою перешкоджає її газо - і теплообміну, що при запальних процесах, безумовно, небажано.

З цієї причини, а також через обмежену розчиняючу здатність, масло вазелінове в технології неводних розчинів застосовується рідше, ніж рослинні олії - головним чином у розтираннях і краплях для носа. Більш широко воно використовується при виготовленні мазей.

Зберігати масло вазелінове слід у закритих ємностях в захищеному від світла місці.

2.9 Димексид (Dimexidum)

Димексид - диметилсульфоксид. Це сіркоорганічна сполука, похідне диоксиду сірки, у молекулі якого один атом кисню заміщений двома метильними групами. У фармацевтичну практику ввійшов порівняно недавно, у нашій країні синтезований у 1966 р. Являє собою безбарвну, прозору рідину чи безбарвні кристали зі специфічним запахом, дуже гігроскопічний. Димексид добре змішується зі спиртом етиловим, ацетоном, гліцерином, хлороформом, ефіром, олією касторовою. З водою змішується у всіх пропорціях, у співвідношенні 2: 1 утворює з водою гідрат, що супроводжується значним виділенням тепла.

У димексиді легко розчиняються лікарські речовини різної хімічної природи. Це обумовлено високою полярністю димексиду (діелектрична проникність 49,0 при 25 °С), а також здатністю утворювати асоціати, сполуки включень (адукти) та іншими властивостями.

Цікавість до цього розчинника пов'язана не тільки з його високою розчинюючою здатністю, але і властивістю швидко проникати через ушкоджені тканини, проводячи із собою лікарські речовини. Крім того, димексид має знеболюючу, протизапальну та жарознижуючу дії, а також антимікробну активність. Ці властивості димексиду, поряд з його біологічною нешкідливістю, дозволяють передбачати ширше його застосування в технології різних лікарських форм (емульсій, лініментів, мазей), а також вести мову про можливість зниження доз лікарських речовин у розчинах, приготовлених на димексиді.

Зберігають димексид у щільно закритих банках у захищеному від світла місці.

2.10 Способи позначення концентрації

У рецептах концентрацію розчинів позначають такими способами:

Вказують концентрацію лікарської речовини у відсотках (яка показує вагову кількість розчиненої речовини в грамах у 100 мл розчину).

Rp.: Solutionis Kalii iodidi 2% 200 ml

Da. Signa.

Вказують кількості лікарської речовини і розчинника.

Rp.: Kalii iodidi 4,0

Aquae purificatae200 ml

Misce. Da. Signa.

Вказують кількість лікарської речовини і загальний об'єм розчину, що досягається додаванням прописаного розчинника (позначається за допомогою латинського "ad" - до).

Rp.: Kalii iodidi 4,0

Aquae purificatae ad200 ml

Misce. Da. Signa.

Вказують відношення кількості прописаної лікарської речовини до загальної кількості одержуваного розчину за допомогою латинського "ех" - з.

Rp.: Solutionis Kalii iodidi ex 4,0 - 200 ml

Da. Signa.

Незважаючи на різні способи прописування розчинів калію йодиду, його об'єм дорівнює 200 мл, кількість лікарської речовини складає 4,0 г.

Вказують ступінь розведення лікарської речовини, наприклад, (1: 1000), (1: 5000). (1: 10000) і об'єм цього розчину.

Rp.: Solutionis Furacilini (1: 5000) 200 ml

Da. Signa.

З усіх приведених способів найчастіше застосовується спосіб позначення концентрації розчину у відсотках.

3. Розрахунки по розведенню етилового спирту

3.1 Явище контракції

При змішуванні спирту етилового і води відбувається контракція (стиск), що супроводжується виділенням тепла і зміною об'єму, причому об'єм суміші завжди менше суми обох об'ємів.

Наприклад, при змішуванні 500 мл спирту етилового і 500 мл води об'єм одержаної при цьому суміші буде дорівнювати не 1000, а 940 мл.

Це явище зв'язане з утворенням спиртогідратів різного складу із взаємоущільненням молекул спирту і води при їх розташуванні в просторі. Максимум стиску спостерігається у водно-спиртової суміші, що має міцність 54-56%.

При концентрації спирту 35% і нижче явище контракції при розведенні спирту водою вже не спостерігається. Спирт міцністю нижче 40% має, подібно до води, гідролітичні властивості, а в концентрації вище 40% цієї здатності не має.

Міцність спирту визначають за допомогою спиртометрів, рефрактометричним методом або за щільністю спиртового розчину.

Розведення спирту водою чи змішування водно-спиртових розчинів різної концентрації - це повсякденні операції в аптеці.

Однак, з огляду на особливості спирту етилового, при його змішуванні з водою доводиться щоразу розраховувати необхідну кількість спирту і води.

3.2 Застосовувані концентрації спирта

Якщо в рецепті не вказана концентрація спирту, то використовують 90% етиловий спирт, за винятком випадків, коли вказана інша концентрація (наказ МЗ України № 197):