Скачать

Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

СВЯТОПОЛК

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ

АННА ЯРОСЛАВІВНА

ІЛАРІОН

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ.

НАРОД – ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРИ.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ.

ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА.

ЛІТЕРАТУРА

АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСЇ.

МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ.

МІЖНАРОДНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980—1015)

Із загибиллю Ярополка Володимир став єдиновладним волода­рем величезної держави. До складу ЇЇ входило коло 20-ти різних зе­мель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конґломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них “дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і пе­реміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєво­дою Вовчий-Хвіст, Можна гадати, що радимичі поставили поваж­ний збройний опір, бо літопис зазначає: “зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг”. Володимир наклав на них данину, “яку везуть й до сего дне” — себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю вла­дою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року пішов на захід “к ляхам”, як каже “Повість временних літ”, і “зая градьі їх” Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були “лядські” міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю — дулібами, бі­лими хорватами — і не належала до Польщі; можливо, вона вхо­дила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою — Краківщина — до 990-их років належали до Чеської дер­жави. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічається серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під вла­ди Руси. її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Та­кож Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не поль­ських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщина — Чехії, тяжко припустити існування між ними поль­ського клину, — писав М. Грушевський, — і приходив до виснов­ку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також по­ширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, поло­вини X ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу "та Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва “Русь”.

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше — в зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинився довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляниці в Дрогобичі та інших місцях, По-друге — на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям — Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині XIII ст. літописець згадував, Що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накла­сти данину на них не пощастило, І Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земля­ними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські “лімес”. Вали називали в народі “змієвими” почасти через їх форму, .що нагадувала змія, по­части через те, що печенігів народ порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих ва­лів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фольклорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду — під Ки­євом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце ва­рягів посіла українська дружина, з якою князь радився, бенкету­вав, забаганки якої виконував, з якою “думав о строе земленем, й о ратях, й о уставе земленем”. Зі старших дружинників обирає він відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього зай­мають уже місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєво­ди — Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристично — в билинах багато місця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його “багатирі“-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня — аристократ, Олеша Попович — з священичого роду, Ілля Муромець — селянин, Дюк Степанович — з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві “ясні князі”: Володимир роздає землі в управ­ління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках. Тоді, наприкінці X ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.; їх заміняють — кияни, чернігівці, смолявни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу — найбільшу сво­їми розмірами в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торго­вельними та дипломатичними стосунками з усім культурним сві­том того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розу­мів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літо­пис оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокопіа.

Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб поясни­ти його. Найпростіша з них — вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі під­владні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун - бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог — боги слов'ян, Симаргл та Хорс — жидівські боги, Мокоша — фінський. У цьому є деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили бо­гів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким прино­сили навіть людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами, Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Европи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християн­ство в Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шля­хами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Велико моравської держави. Протягом IX ст. маємо низку фактів, які доводять про існування християнської Церкви та христи­янської громади в Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст, Ібн Хордадберґ згадував “руських купців, що звали себе християна­ми”. Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльності Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Во­лодимира, починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.

Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини полі­тичні. 3 другої половини IX ст. проповідь християнства наближа­лася до кордонів Володимирової держави. Року 864 охрестилась Болгарія: року 928-35 — Чехія, 962-992 — Польща, Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав. Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти Володимир до переконання в конечності охрищення.

З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство Володимир. “Повість временних літ оповідає”, що охристився він у Корсуні, але додає: “Се же не свідуще право, глаголють, яко крестился єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажут”. Можливо, що зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію? Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, чекав для цього слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої опозиції.

Коли саме охристився Володимир? На це дає відповідь чернець Яків пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його незаперечна — 1015 рік, отже охрещення припадає на 987 рік. Нестор у “Житті Бориса та Гліба” подає також 987 рік.

Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 ві­зантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь П та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу — охрищення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Варду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і стра­чено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, Константина Порфірородного, який писав: “коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ... почне просити чи домага­тися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина — треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина”.

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з ві­зантійських колоній в Криму — Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня — з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію — з другого — примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володи­миром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину.

Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями — в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візан­тійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріюмфатор, єдиновлад­ний володар величезної держави, в ареолі непереможного “воїтеля”, під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважи­тися привести свій народ до хреста.

За “Повістю временних літ”, охрищення Руси відбулося надзви­чайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була “радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх”.

Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в “Слові” Володимира за охрищення Руси, пи­сав: “аще хто й не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже 6е благоверіе его с властию спряжено”. В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на периферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Ба­гато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване “двоєвір'я”. Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі — в Новгороді, Ростові.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій по­клав ще Нестор, усе —ієрархів, священиків — дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса, разом з “попами”, і передав йому новозбудовану “Десятинну” церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українській історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є. Голубинський, М. Грушевський , В. Пархоменко , останнім часом митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії, Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед — у візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення величезної дер­жави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охри­щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження прин­цеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактом охрищення не могла пишатися Візантія. По-друге — тяжко уявити успіхи христи­янізації— а вони були безперечно — при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для людности мо­вою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлю­вано людність з новою релігією, її основами — могли провадитися тільки зрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах — все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету, М. Присєлкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духо­венство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував не­залежний від Візантії патріархат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпо­тези, серед них: С. Томашівськийт, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорєлов, М. Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко та чимало інших. Ця гі­потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала Інтен­сивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом про­тягом чотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо — матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В політичному від­ношенні Болгарія була для Руси менше небезпечного, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези до­дав проф. П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.

Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке похо­дження християнства на Україні. Одним із перших основополож­ників її був М. Коробко, на початку XX ст., а головними представ­никами були дослідники 30-их років XX ст. Н. Бавмґартен , Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в на­верненні Володимира на християнство. Згадана саґа не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтри­мали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д-р Г. Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло — безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болга­рії — включало Україну в лоно православної Східньої Церкви й від­кривало двері для величної, пишної візантійської культури, що пе­реживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс. У X ст. Східня Церква, подо­лавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену Церкву. “Константинополь ... справді був другаяий Рим... І вся держава, ввесь народ це визнавали. .” Св. Григорій Богослов назвав Кон­стантинополь “оком вселенної” і “взаємним вузлом Сходу і Заходу”. Таким “вузлом” з не меншим правом можна назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літо­пис зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. На­приклад, 988 року, під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі — голову св. Климента. 991 року знов прихо­дило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму, Року 1000-го являлись посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ни­ми були посли від королів угорського та чеського. Року 1001-го хо­дили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємо­відносин Володимира з папою — це проїзд через Київ до печенігів І назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича ці­саря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Ри­мом. До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.

Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріархів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би такий деталь: Номоканон прий­нято не в редакції патріярха Фотія з його передмовою, а до-“фоті-ївський”, у болгарському перекладі. Так, за висловом Б. Трекова, “християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а русь­ким”, — українським, скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Во­лодимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші _ Леона, треті — Івана.

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд, визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зва­жаючи на те, що найдавніший список його датується ХІП ст., такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов, О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважають його, бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав “любов” з “околними князі... с Болеславом Лядським, й с Сте-фаном Угрським, й с Андріхом Чеським”. Така ж “любов” була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саґи.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвро­пейських володарів. Старший син — Святополк — був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав — з дочкою короля Швеції Олафа — Інгігердою-Іриною, дочка — Премислава — була одружена з угорським королем Лядиславом Ли­сим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя — Марія-Доброніга — з Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантій­ськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни — Теофано — як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона П і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою.

Перший з українських князів, Володимир почав карбувати мо­нету. До того монетними одиницями були гривні, зливки срібла пев­ної форми, зв'язані з старою лічильною системою на куни, ногати, векші і т. д. Типи монет запозичено у Візантії, і було їх два — сріб­ний і золотий. На одній стороні монети був образ Христа, на дру­гій — постать князя на престолі, у всіх регаліях, в княжому одягу; на деяких замість Христа був знак “тризуба”."

Значення знаку “тризуба” остаточно не з'ясоване. Він зустрі­чається не лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за родинний знак Володимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також ча­стину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніальними союзами — Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв “двір теремний”, з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою бра­мою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її пра­цювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона резкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був “суперником” Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтер­національним натовпом на майданах: данів, скандинавів, франків. треків, вірмен— різномовною, різноплемінною масою людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців — від мулярів до архітектів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей, Крім Києва будовано церкви й по інших містах — в Овручі, Ва­силеві .. .

Можна сказати — жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою по­пулярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл істо­ричних переказів, пісень — так званих билин — зберегли пам'ять про Володимира-“красне сонечко”, про його людяність, приступ­ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київсь­кий митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному “Слові” так характеризував його та Русь: “не в ху­дій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі”, і був там “єдинодержцем”.

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. “Часи Володимира Святого, чи Великого, — писав М. Грушевський, — були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави”.

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ.

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, і вже за життя Володимира почали виявля­тись ознаки того розкладу, який привів її до загибелі: брак злютованости і тенденції до відокремлення складових частин держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування трьох незалежних дер­жав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і під­корення їй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, праг­нули незалежности, можливости самим будувати своє життя. На

цьому грунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія1" — осередок майбутньої Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хо­роброго, і з його жінкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні­мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райнберна. Єпископ помер у в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля себе, можливо — дав Свято-полкові Вишгород.

За два роки “вийшов із послушности батькові” другий син, Ярослав Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати війська для походу. Володимир, збира­ючись дати відсіч непокірному синові, несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси. Скандинавські саги про Олафа Тріґвісона оповідають, Що 995 року він утік до Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов при­пускає, шо втік він унаслідок розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015—1019).

Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Воло-димирового сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частина держави Володи­мира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська.

Стероризовані вбивством братів, Інші брати не виявляли актив­ності. Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв ва­рягів і рушив походом проти Святополка. В 1016 році Ярослав роз­бив Святополка під Любечем, і в 1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава. В літі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгород­цями та варягами і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дру­жина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни з митропо­литом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Свя­тополк об'єднав більшу частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і, мабуть, пізнішу Галичину.

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019—1054).

Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Свя­тополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там “між чехи та ляхи” загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щас­ливим Ярославом ім'я “Окаянного”, — писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західних земель, що їх “забрав” Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати “створи мир” і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав — правобережні.

Після того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив сво­го брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у “порубі” 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної дер­жави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізясла-вячів). Єдиновладдю правив він 18 років, до 1054 року.

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній І внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до Берестя; скориставшися зі смерті Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув чер­венські міста, взявши багато полонених поляків І оселивши їх у но­вих укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі поль­сько-українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: викори­стовуючи усобицю після смерти Володимира, угорський король Стефан І Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул “князя русинів”. Після того до XX ст, пе­ребувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році — на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. — на Лит­ву; 1041 р. — на мазовшан і в 1047 р. — знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусоб­ної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтриму­вав спочатку братів князя Мєшка, а потім — його сина Казіміра, в майбутньому — Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові пре­стол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий — 800 душ. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.

В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в нап­рямку фінських земель, У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрещеним іменем Юр'ев (згодом — Дорпат, тепер Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі — “ходив на Ямь” син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втра­тила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення — з одного боку боротьбою з Укра­їною, а з другого — постійним натиском зі сходу узів-торків, за яки­ми посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників — варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Ду­най. На побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно по­сунути кордон на південь, Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бран­цями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетя­тий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Ві­зантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії яко­гось купця, — писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові при­вілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що при­чиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол,

тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим поглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї випра­ви невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених — осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипло­матичні стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердості лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра — Ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час бороть­би з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держа­ви Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці опові­дається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках — з про­позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену, Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не наз­вано, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орлягмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніальні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не завжди правдиво. Ві­домо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з доч­кою шведського короля Скотхонунґа Олафа. Інгігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дру­жиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь ї