Скачать

Джек Керуак та його найвідоміший роман "На дорозі"

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧІСТЬ ДЖЕКА КЕРУАКА В КОНТЕКСТІ АМЕРИКАНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1 Життєвий та творчий шлях Джека Керуак

1.2 Американська культура та література ХХ століття

Висновки до першого розділу

РОЗДІЛ 2. ДЖЕК КЕРУАК ТА ЙОГО НАЙВІДОМІШИЙ РОМАН "НА ДОРОЗІ"

2.1 Джек Керуак і покоління "Біт"

2.2 Джек Керуак та його славетний роман "На дорозі"

Висновки до другого розділу

РОЗДІЛ 3. ОБРАЗ АУТСАЙДЕРА У ТВОРІ ДЖЕКА КЕРУАКА "НА ДОРОЗІ"

Висновки до третьго розділу

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Незважаючи на великі й незаперечні досягнення радянського літературознавства в області дослідження сучасної американської літератури, усе ще залишилося чимало недостатньо вивчених явищ. Одним з таких слабко вивчених феноменів є літературна творчість бітників, або, як їх часто називають у радянських дослідженнях - "розбитого покоління". З першого погляду така заява може здатися досить парадоксальною, тому що творчість бітників одержала оцінку в багатьох дослідженнях радянських літературознавців. Але необхідно врахувати, що в більшості випадків ці статті або глави монографій були присвячені не тільки бітникам, але й іншим письменникам, що пишуть на молодіжні теми. Дотепер у нас немає жодного монографічного дослідження літератури бітників.

У той же час, у закордонному, особливо американському літературознавстві, одному тільки Керуаку присвячено біля десяти монографій, кілька докторських дисертацій, не говорячи вже про статті самого різного обсягу й змісту. Необхідно врахувати, що бітники займають видне місце в загальній картині літературного процесу і що недостатній ступінь вивченості їхньої творчості може призвести не тільки до деяких неточних приватних суджень, але й перешкодити вірному й глибокому розкритті літературного процесу в цілому.

Актуальність роботи полягає в тому, що в наш час, еру інформаційних технологій все менше й менше молоде покоління звертається до надбань історії усього найкращого, що було створено раніше. Але нас зокрема цікавлять надбання американської літератури ХХ століття, а саме творчість Дж.Керуака, оскільки і до тепер більша кількість його творів не переведена з рідної мови Керуака і не доступна читачам, зокрема українським.

Ступінь дослідженості проблеми. Надбання американської літератури ХХ століття вивчали такі дослідники як: А.Анастасьєв, М.Бахтін, А.Бретон, І.Волков, А.Єлістратова, О.Завадська, Д.Затонский, A.Звєрєв, В.Кожинов, Т.Морозова, В.Толмачов та інші.

А саме творчість Дж.Керуака вивчали і опрацьовували такі вчені як: А.Елістратова,Є.Завадська, Б.Кук, М.Мендельсон, Т.Морозова, Дж.Тайтел, У.Толмен, Ф.Файєд, Е.Чарте та інші.

Саме не достатній рівень вивченості і розглянутості творчості Джека Керуака і такого напрямку як бітництво зумовило вибір теми: "Образ аутсайдера у творі Джека Керуака "На дорозі"".

Об’єкт дослідження – творчість Джека Керуака.

Предмет дослідження – образ аутсайдера у творі Дж.Керуака "На дорозі".

Мета дослідження. Більш детальніше дізнатися про американську літературу ХХ ст., а саме про її видатного представника Дж.Керуака. більш детальніше розглянути його творчість, зокрема його славетний роман "На дорозі".

Завдання дослідження:

1. Дослідити творчий шлях Дж.Керуака в контексті американської літератури ХХст.

2. Проаналізувати покоління "біт" та його вплив на Дж.Керуака.

3. Охарактеризувати основні образи та типологію героїв Дж.Керуака.

4. Визначити образ Керуаківського аутсайдера в романі "На дорозі".

Кваліфікаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загального висновку, списку використаних джерел, що складається з 47 найменувань. Загальний обсяг роботи ? сторінок.

1.1 Життєвий та творчий шлях Джека Керуака

Американський письменник (1922-1969), головний герой строкатого й дотепер слабко вивченого покоління beat (бітників), автор романів, поетичних збірників і есе. Людина, що визначила на багато років уперед естетику інтолектуальної контр-культури.

Його називали то класиком сучасної американської прози, то успішним графоманом, вважали то рішучим новатором, то просто талановитим компілятором. Літературна спадщина, залишена їм, вражає своїм обсягом і разом з тим - очевидною еклектичністю. Написані в різній манері, його добутку звучать в одній тональності, утворюючи скоріше не цикл, а єдине оповідання. Практично всі книги цього загадкового провісника біт- і психоделічного буму 60-х 20 в., але лише остільки, оскільки є варіаціями на тому життєвого шляху автора, безперервною імпровізацією з неабиякою часткою художнього вимислу.

Народився 12 березня 1922 у містечку Лоуелл, штат Массачусетс. Перші проби пера належать до кінця 30-х (розповіді - Брати, 1939 і Une Veille de Noel, 1940), коли Керуак ще вчився в школі. Після нетривалого навчання в Колумбійському Університоті записується в торговельний флот, незабаром переходить у військово-морський, але швидко байдужіє до суворої дисципліни й армійських порядків. Лікарі визнають його психічно нездоровим, і юнак знову виявляється на суші(27, 6).

Прозаїчні начерки й перший, незакінчений роман Море мій брат, що він пише в ті роки, свідчили про безсумнівний дарунок майбутнього проводиря бітників, але виявилися цілком учнівськими. А от наступний, Місто й містечко, опублікований в 1950, відкрив йому дорогу в велику літературу. У цій роботі пролунало все то, що займало автора протягом всього , життя до чого він постійно вертався. Тоді лист молодого автора ще тяжіло до відносно послідовного натуралізму, і традиційні реалістичні тонденції домінували. Разом з тим Місто й містечко - початок легенди про Дулуозе, багатотомної епопеї про минуле й сьогодення автора, про заплутані життєві й творчі колізії й безустанний пошук чудесного способу, як залишитися самим собою в суспільстві споживання.

Дія книги відбувається в рідному містечку Керуака, герої - його рідні й знайомі; втім, тут прямі паралелі не завжди припустимі. Скажемо, саме авторське "я" розпорошується на окремі риси цілого ряду персонажів - синів Джорджа Мартіна. З одного боку, у діючих особах роману й у самому оповіданні персоніфікується західна культура з її морально-релігійними проблемами, з іншого боку - civitas terrena (град земної), конкретна крапка на географічній карті, рідна домівка молодого бунтаря. Дана обставина ріднить один з перших досвідів Керуака в області великої форми з історичною традицією "сімейної" (і "локальної" - від лат. locus - місце) словесності. Однак у Місті й містечку немає тої нервозної безвихідності, що панує на сторінках У.Фолкнера - взяти хоча б особняк, - спадкоємцем якого мислить себе Джек. Йому далека проблематика соціальної детермінації свідомості, що чи мала не вирішальне значення як для попередніх поколінь американських літераторів, так і для сучасників письменника, наприклад, Д.Стойнбека (Зима тривоги нашої, Грона гніву)(30, 19).

У Місті й містечку під вигаданими іменами фігурують нові друзі Керуака, А.Гінзберг і У.Берроуз, з якими він звів близьке знайомство в середині 40-х. У той же період виникає й саме поняття beat - Керуак витяг це слово з випадкової розмови із приятолем-хіпстором і зробив символом цілого покоління, його метафорою. Розгубленість, внутрішній протест стосовно тихої ейзенхауерівської Америки - от що поєднувало цих людей: письменників і музикантів, богемних художників і бідних студентів. Вони намагалися виплавити зі словесної руди минулу мову, адаптована для одкровень постіндустріальної епохи, прагнучи розкріпачити свідомість за допомогою різних засобів - від властиво літературного експерименту, арт-хеппенінга до вживання наркотичних речовин. Будучи породжено у творчої, пускай і зовсім не елітарному середовищу, цей рух, яким його думали засновники, не прийняло масовий характер, (тут мається на увазі біт як явище мистецтва, а як образ і філософія життя він одержав надзвичайно широке поширення). Більше того: у бітників не було ні програми, ні маніфесту, втім, аналогом такого деякі дослідники вважають поему А.Гінзберга Крик (1955)(31, 43).

Повністю співвіднести естетику "нових революціонерів" з установками існуючих у той час плинів не представляється можливим, хоча цих підпільних героїв післявоєнного років і прийнято називати одними з основоположників постмодернізму. Найбільше чітко ці невідповідності проступають у серії "спонтанних" лінгвістичних полотен Керуака, по розвитку стилю якого можна простежити всі перипетії й спірні моменти в сумбурній історії битки-генерації.

"Розбитість" стала реакцією на запуск захисних механізмів соціуму. Після Другої світової війни людям хотілося спокою й упевненості. Бітники ж навіть своїм поводженням у повсякденному житті порушували всі загальноприйняті норми. Вони слухали музику бібоп (див. джаз), їхніми кусвітами були Лестор Янг і Чарлі Паркер, а дозвілля вони воліли проводити - з марихуаною, релігійно-філософськими диспутами й божевільними, але артистично милими витівками. Не можна сказати, щоб їм так вуж імпонував погляд "із дна" суспільства, де вони перебували з погляду обивателів, яким хотілося бачити в бітниках лише жалюгідну карикатуру. Такі похмурі бородаті невдахи, що одягаються у всякий мотлох, недорікуваті, але претензійною, стурбованою випивкою й сексом. Що приховувати, диму без вогню не буває: багатьом бітникам були властиві всі земні пороки. Однак їхньої заслуги куди вище того "Коді", що вони нібито заподіювали добропорядним співгромадянам. Поетичне відродження в Сан-Франциско, відгомони якого доносяться до нас зі сторінок одного з романів Керуака, лише дещиця того, що привнесли бітників в американську й світову культуру. Кінематограф їм зобов'язаний "нелінійним, імажиністським монтажем" (Тод Френд, Бітники, яких ми заслужили, пров. М.Нємцова), - рядом свіжих знахідок (допустимо, що стали модними потерті светри й хакі, неохайні борідки), що перетворилися потім у стереотипи(5, 43).

Керуак так і не зумів геть-чисто відкинути вбрані з молоком матері патріотичні й сімейні цінності, не зміг остаточно відсторонитися від тексту, що, незважаючи на заплутаність і вільність викладу, у нього завжди зберігав художню єдність. Прийоми начебто розрізування й потім довільного, механічного з'єднання фрагментів ніколи цілого тексту, що практикував Берроуз, не знаходили в Керуака розуміння. Один раз надрукований, текст не був для нього сировиною для експерименту, вона дорожив своїми добутками.

Найвідоміший твір Керуака - На дорозі (1951, уперше видане в 1957), було написано за три тижні в скаженому темпі. Стимулом до зміни стилю стало спілкування письменника з Нілом Кесседі. Втілений ідеал бітництво, письменник і містик, "грішник, розпусник, безбожник", він, сам того не відаючи, наштовхнув Керуака на думку про створення адекватного контр-культурному світогляду невимушеної мови. Без зупинок друкуючи на рулоні паперу для телетайпа й не вносячи виправлення, Керуак створив щось нове, що не мало прецедентів у світовій літературі. Свій метод він нарік "спонтанним листом". Існує думка, що це лише модифікація ґрунтовно призабутого трасового листа Йєйтса (Керуак пізніше сам говорив про то, що писав з оглядкою на нього, прагнучи до подібного ефекту) - або ж автоматичними, винайденими французькими сюрреалістами. Сумнівів ні, Керуак був так чи інакше знаком і з тим, і з іншим, але мотивування подібного підходу до словесності лежать в іншій області. Жагучий аматор джазу, він мріяв перенести музичну імпровізацію на літературний ґрунт. Звідси випливає й небажання вертатися до роботи з текстом після написання, і рваний, синкопований ритм - суцільні тире. Та й саме слово beat, будучи функцією дієслова, означає ще й "відбивати ритм". Склад уподібнюється подиху, асоціації фіксуються в первісних формах(27, 55).

Назва На дорозі - алегорія життя взагалі й біт-культури зокрема, до межі лаконічне кредо автора.

Незважаючи на то, що Керуак "виводить" своїх друзів чи ледве не в кожному романі під різними псевдонімами, нерідко розповідаючи про події, що мали місце в дійсності, він ні на йоту не стає мемуаристом. Його проза ближче до модерністського міфотворчості. Як і в ранніх добутках, він вкладає у вуста своїх героїв висловлення, які сам найчастіше не здатний прийняти на віру й хоче для початку "перевірити на міцність". Так, Дiн Морiартi (На дорозі), прототипом якого став згаданий раніше Нил Кесседі, одержимо ідеєю мандрівки й кочує з однієї компанії в іншу, з одного міста в іншій по пустельних дорогах Америки й Мексики. Заради нових вражень він готовий навіть залишити хворого друга. Сал Парадайз - у ньому найбільше від "цілого", "історичного" Керуака - багато в чому схожий на свого блудного побратима по скитанню, але не впевнений, що в одних лише мандрівках, вічному пропалюванні життя знаходиться істина. Таким чином, буттєва проблематика одержує розвиток не тільки через сюжет і фабульну канву, але й через систему персонажів, що органічно для творчості Керуака. Автор зливається зі своїм текстом.

На протязі декількох десятиліть чимало суперечок викликало керуаківське розуміння буддизму. Дзен, що прийшов у післявоєнну Америку з Японії, викликало, як і європейський екзистенціалізм, справжню епідемію серед інтолектуальної молоді. Вона, не бажаючи залежати від цінно стой лицемірного по їхніх мірках середнього класу, сприйняла східну релігію як панацею від всіх лих. Дзен вступив у резонанс із настроями, що панували серед "розбитого покоління". Він припускав для кожного свій власний спосіб досягнення просвітління й зовсім не примушував відмовлятися від світських спокус, не задавав імперативів, як профетичне християнство. Навпроти - мав на увазі природне існування без ухилу в крайності - рух за течією, коли осяяння (сатири) здатне наздогнати в будь-який момент і може бути викликано самими незвичайними причинами(9, 11).

Керуак чудовий саме тим, що, залишаючись західною людиною до мозку костей, іде до себе інтуїтивно, немов згідно дзену. При цьому розвиває жанри, форми й, саме головне, художні цінності християнського світу, беручи як ідейний базис далеку тому релігію й філософію. У цьому його геніальність і трагедія.

Бачення Коді (1960)- своєрідне продовження роману На дорозі. Коді - літературний двійник того ж Ніла Кесседі, але разом з тим і трохи ідеалізований образ самого Керуака, одушевлена панорама його сумнівів і духовних відкриттів у той неясний час. Книга вийшла у світло цілком тільки через чотири роки після смерті автора: занадто смілив і незвичним здавався стиль, що відсилав до віршованих досвідів сюрреалістів початку 20 в., схожим часом у своїй алогічності на буддійські коани. Потік свідомості став ще більш різким і емоційним, однак тут він не переростає в повне візіонерство (Книга снів, 1960). Як і в європейському модернізмі, ідіостиль (індивідуальний стиль) займає місце сюжету, лінійної композиції. В образотворчій манері переважають імпресіоністські тонденції, текст насичений специфічним сленгом, розмовними оборотами.

У Бурлаках Дхарми,(1958) хронотоп дороги переміняється хронотопом гори: герої шукають гармонію не за допомогою руху, а медитативної статики. Рей Сміт (Керуак) і Джефі Райдер (Гері Снайдер) піднімаються в гори, щоб відчути марність усього сущого, "побачити" порожнечу. Керуак з'являється тут як адепт класичного дзен-буддизму. Сприймай світ таким, який він є, як якби тобі в ньому не було, дозволь собі глянути на нього, минаючи надмірність психіко-емоційних механізмів, мудрування ні до чого. Жив неспокійний художник у світі випадкових облич, - писав Н.Гумільов. Неспокійний художник - Керуак, а навколишнє - "світ випадкових облич". Погляд автора спрямований усередину, до споконвічної сутності героїв. Їхні соціальні зв'язки мінімальні, сюжет гранично розмитий. Деякі дослідники вживають визначення "керуакський соліпсизм", маючи на увазі під цим граничний суб'єктивізм Керуака, яким пофарбована вся тканина оповідання.

Керуак тяготиться культурною зумовленістю свого дискурса, але нічого не може поробити: його захват перед дикою природою хоч свіжий і по-східному всеосяжний, але й сентиментальний у кращому розумінні цього слова - топер уже зовсім по-американськи. Байдужість, якого мріє досягти його герой, здається химерою, коли читаєш зворушливі пейзажні описи, гранично насичені емоційно й колористично: "Заходи, це божевільне жовтогаряче дуркування...". Описовий натуралізм у прозі подібний до імпресіонізму в живописі - прагненням запам'ятати зовнішні обставини в їхніх скороминущих пропорціях по можливості чітко, тонко й докладно: сонячне світло розкладається на весь спектр, а окремі штрихи, навпроти, складаються в єдину картину. І в цьому - весь Керуак(28, 19).

Він не може досягти байдужості навіть у тій мірі, як його герої, тому що сам - зайво самокритичний, схильний до психоаналізу й заперечення досягнень прогресу, що для несучого дзен - зайве.

Суть конфлікту героя з віруваннями сучасного "суспільства процвітання" укладена в наступних рядках: "...мене цікавить перша із чотирьох шляхетних істин Шакьямуні: "життя є страждання". А також певною мірою третя: "подолання страждання досяжне"". (Бурлаки Дхарми)(14, 39).

Після Керуака художня література не знає прецедентів такої тонкої, розпачливої спроби донести дзен до західного читача (виключення становить, мабуть, проза Р.М.Персіга).

Роман Підземні (1958) являє собою плутану сповідь, виконану у звичному для Керуака ключі - спогаду про колишні надії, людей, події. На відміну від Бурлак Дхармы (1958), у цій книзі немає й натяку на програму дій, зато відчувається атмосфера прихованої тривоги й розпачу. Життя й приречений, "підземний" бунт бітників відбиті фрагментарно, стрибкоподібно. Більшість коментаторів, не змовляючись, наголошують на психоторапевтичному аспекті оповідання, на з'єднанні фрейдистьских і екзистенціалістичних мотивів - твердження про значну роль останніх навряд чи довелося б по душі авторові. Він уже встиг випробувати тягар слави вчасно створення Підземних, тому писав ще більше розкуто й сміливо.

Кращі, з погляду самого письменника, праці (наприклад, Доктор Сакс і Блюзи Мехіко - 1959) залишилися або непоміченими критиками, або незрозумілими, чи не обсвистаними. Незважаючи на те, що Керуак написав не одну статтю, що повинна була підвести його эстотическую позицію під серйозну теоретичну базу (наприклад, Основи спонтанної прози, Віра й техніка в сучасній прозі), товсті журнали нерідко оцінювали одкровення короля бітників як "нескладне, претензійне марення" (New York Times) (30,28).

Як поет Керуак менш популярний, чим прозаїк, а в якості останнього вивчаємо по перевазі американськими дослідниками. Більшість його романів невідомо широкої аудиторії.

Доктор Сакс (1959), із мрячними біблейсько-блейковськими ілюзіями, що допускає неймовірну суперечливість сприйняття й прочитань, написаний під впливом наркотиків, що нехарактерно для Керуака, і спілкування з У.Берроузом, риси якого, нарівні з керуаківськими, угадуються в образі Доктора Сакса, таємничого двійника або супутника героя.

У Книзі снів (1960) зібрані нічні бачення Керуака за кілька років. Тут страшний абсурдистський настрій спрямований на руйнування ідеалів середнього благополучного американця. Сюр Книги снів не алгебраїчно схематичний і строгий, як, наприклад, у Д.Хармса або О.Іонеско, а - злободенний, викриваючий, - зчеплений з політикою й культурою, холодною війною й хитким, але таким реальним світом(41, 3).

Ще Керуак надрукував (typed - як і колись, безпосередньо на машинці): Сатири в Парижі (1966), Меггі Кесседі (1959), Тристоссу (1960), Блюзи Мехіко (1955), Біг Сур (1962) - Big Sur, він же Великий Сур, або Біг Рє - чергова гра, заснована на перетворенні топоніма в метафору, Бачення Жерара (1963) і ще цілий ряд творів.

Важко досконально визначити дату написання того або іншого роману, віршованого збірника, новели - багато хто були початі задовго до остаточної редакції й тим більше до першої публікації, і коли саме - часом не можна сказати напевно.

Неспокійний художник, що об'їздив всю країну в пошуках просвітління, епатувавший публіку й свій склад, і авангардними витівками в співдружності із зачинателями розрізненого контр-культурного опору, умер 31 жовтня 1969 у місті Сент-Піторсберзі, штат Флорида від великої шлункової кровоточі. Навіть великий возмутитель спокою Берроуз чудом зумів вилікувати від наркотиків, а Керуак загинув від більше древнього бича людства - алкоголю. Бітники знайшли гармонію не "для себе", а для своїх послідовників і читачів. Самі вони згоряли під гнітом непомірних нервових перевантажень і ЛСД, так і не зумівши запровадити в життя ті рішення, які знайшли у своїх переривчастих, екзальтованих пасажах за грань реальності.

Багато схильні бачити в Керуакові одного з перших пост-модерністів. У той же час, хоча часто навколишній світ, побачений очами автора, хаотичний і необґрунтовано твердив, письменник, всупереч віянням епохи, бажає руху конструктивного, у його творчості простежуються антиентропійні тенденції, нехай навіть боязкі, виникаючі стихійно. Що стосується "рюкзачної революції", що він пророкував у Бурлаках Дхармі, то вона відбулася не зовсім так, як того хотів автор. Більшість представників хвилі пост-бітництво (у масі своєї - "діти квітів") цікавилося винятково зовнішньою стороною культури й міфології, створеної попередниками. Були запозичені незначні ритуали, жаргон, нарешті, сама поза протесту, але це була лише зворотна сторона медалі, виворіт того ж самого "суспільства благоденства". Небезпека бітників для останнього полягала в тім, що ті дійсно знайшли в собі сили спробувати бути іншими, не ставлячи підпис під "суспільним договором". Їх скорботна й радісна праця протягом пари десятиліть створив багатий ґрунт для того, щоб розвиток літератури досяг свого наступного піка(29, 143).

Назвати Керуака прямим спадкоємцем і продовжувачем традицій Достоєвського, Уітмена, Йєтса, Фолкнера, Джойса можна з великою натяжкою, хоча сам він нерідко затверджував подібне (Підземних він порівнює із Записками з підпілля Ф.Достоєвського, Доктора Сакса називав третьою частиною Фауста І.Ґете). Скоріше, Керуак прийняв естафету всього прогресивного, екстатично сильного й талановитого, що з'являлося за кілька сторіч у західній літературі(31, 163).

Таким він був, бодхісаттва з особою кіноактора, дитя Сходу й Заходу, Джек Керуак.

1.2 Американська культура та література ХХ століття

В одному зі своїх публічних виступів відомий американський письменник Сол Беллоу заявив: "Бути інтелектуалом у Сполучених Штатах - значить бути замурованим у приватності, де ви мислите, але мислите під гнітом принизливого відчуття того, як мізерно мало може думка змінити в житті"(30, 87). Самітність і невміння йти у фарватері життя - основна тема сучасної американської літератури, заявлена в післявоєнний період, коли настрій переможців змінилося розгубленістю перед кризовими явищами, які стали заявляти про себе як у матеріальної, так і в духовної сторонах життя.

Якщо письменникам школи "гарячої крові" - від Джека Лондона до Ернеста Хемінгуея - була властива ясність і виразність інтонації, то починаючи з 50-х рр. в американській прозі, поезії й драматургії почали переважати іронічність, занепокоєння, самобичування, сором'язливість і чутливість.

Американською літературою за кілька останніх десятиліть - з кінця 40-х до 90-х - було зроблено важливе відкриття: криза - одне з життєвих явищ, і його варто визнавати як факт і витримати, перш ніж удасться його перебороти.

1940 рік, коли вийшов роман Хемінгуея "По якому дзвонить дзвін", підвів риску під певним етапом в історії американського суспільства. В 40-х рр. твори Хемінгуея з великою точністю передавали смак, захід і відчуття реальності. Читачі Хемінгуея переводили цю реальність на мову їхніх власних емоцій, що допомагало їм сприймати мир, яким його бачили герої письменника. Після війни світобудова розхиталася, життя втрачала свої звичні надійні обриси. Герої великого письменника вмирають уже не в боротьбі з фашизмом, а тому що утомлюються жити й боротися без ясно усвідомленої мети (Том Хадсон в "Островах в океані").

Творчість Хемінгуея стала визначальною для нового покоління письменників, які об'єдналися в загальну школу "нової прози", - К.Маккалерса, Ю.Уетлі, Т.Капоті, Р.Морріс. Суб'єктивність і неясність у визначенні моральної позиції - головна особливість естетичних ідеалів цієї школи. Украй рідко створювалися тепер широкі епічні полотна: художня самосвідомість дробилася під впливом безлічі субкультур, які перетягали серйозну літературу убік масової.

Проте, моральні шукання, поломництво до правди, до свого внутрішнього "я" завжди перебували у фокусі творчості письменників післявоєнного періоду - Дж. Апдайка, Н. Мейлера, С. Беллоу, Дж. Д. Селінджера, У. Стайрона.

Великий вплив на американську літературу 70-х рр. років зробила філософія екзистенціалізму. Проблема відчуження людини лягла в основу ідеології й естетики покоління так званих "бітників". В 50-х рр. у Сан-Франциско утворилася група молодої інтелігенції, що назвала себе "розбитим поколінням" - бітниками (29, 156). Бітники сприйняли близько до серця такі явища, як післявоєнна депресія, "холодна війна", загроза атомної катастрофи. Бітники фіксували стан відчуженості людської особистості від сучасного їм суспільства, і це, природно, виливалося у форму протесту. Представники цього молодіжного руху давали відчути, що їхні сучасники-американці живуть на руїнах цивілізації. Бунт проти істеблішменту став для них своєрідною формою міжособистісного спілкування, і це ріднило їхню ідеологію з екзистенціалізмом Камю й Сартра.

Знаковою фігурою серед письменників-бітників став Джек Керуак (1922-1969). Його творче кредо укладено безпосередньо в художніх текстах. Керуаком написано десять романів. Маніфестом письменників-бітників став його роман "Городок і місто" (1950). Останній роман "Саторі в Парижі" був написаний в 1966 р.

У більшості творів Керуака герой з'являється у вигляді бурлаки, що тікає від суспільства, що порушує закони цього суспільства. Подорож бітників Керуака - це своєрідний "лицарський пошук" по-американськи, "паломництво до Святого Граалю", по суті - подорож до глибин власного "я". Для Керуака самітність - головне почуття, що веде людину від реального світу. Саме із глибин своєї самітності й варто оцінювати навколишній світ (27, 35).

У творах Керуака майже нічого не відбувається, хоча герої перебувають у постійному русі. Герой-оповідач - особистість, ідентична авторові. Але в романах Керуака майже завжди є присутнім і другим героєм, за яким веде своє спостереження оповідач.

У романі "На дорозі" оповідач - молодий початківець письменник по ім'ю Сол Парадайз. Його оточують люди, що відкидають всі, але нічого не пропонують замість. Ключовим моментом життя Сола стає зустріч із викрадачем машин, бурлакою Діном Моріарті. Кредо Моріарті - жити натхненно, із захватом, не замислюючись про завтрашній день. Для Сола починається нове життя. Він пробуджується від депресії й пускається в мандрівку по Америці(34, 130).

Завдяки спостереженням Сола читач має можливість побачити всю країну: природу дикого Заходу, життя ковбоїв, фермерів, простого народу. Головним символом і стрижнем, на який нанизується оповідання, стає дорога. Саме в дорозі до нього приходить бажання жити "як всі". Він зустрічає мексиканську дівчину, працює на зборі бавовни, але його повернення в Нью-Йорк неминучий. Друга частина твори оповідає про спільну подорож Діна й Сола. Америка тут з'являється в трохи іншій якості - через оновлений погляд Сола - як "країна самотніх вигнанців і ексцентричних коханців".

Керуаку вдається домогтися безсумнівної правдивості у відтворенні образа головного героя. Автор знаходить удалий кут зору - небагато з боку й зверху. З того погляду герої Керуака з'являються в постійному русі, але їхній пошук звичайно кінчається порожнечею й самітністю. У цьому позначається протест письменника проти благополуччя як вираження духовної смерті, але позитивного ідеалу для своїх героїв автор при цьому не пропонує. Дин Моріарті у творчості Керуака стає архетипом американця. Він з'являється й в інших творах - "Бачення Коді", "Біг Сур". Сприйняття героя в пізніх творах Керуака стає більше позитивним: Дін живе в нормальній родині, виражає готовність допомогти старим друзям.

Спроби письменника знайти позитивний ідеал у навколишнім житті змушує його звернути погляд до східної філософії. Герой роману "Бурлаки Дхарми" (1958) - буддист, людина "необразливий у гандіанському змісті, сильний у дусі Ніцше й емоційно багатий, як Бодлер і Рембо". Він вважає покаранням за якісь гріхи "бути народженим в Америці, де ніхто ні в що не вірить, особливо у волю". Але й філософія спокою, проповедуемая дзен-буддизмом, не приносить героєві Керуака порятунку від самітності, від почуття неприкаяності.

Торнтон Уайлдер ( 1887-1975) відомий у нашій країні в першу чергу по романі "Березневі іди", написаному ще в 1948 р. У центрі оповідання - останні місяці й дні життя Юлія Цезаря. Автор ставить важливу проблему самітності великої людини. Роман будується як захоплюючий монтаж з вигаданих документів. Диктатор сприймає волю як відповідальність за рішення, прийняте самостійно. Часом Юлія Цезаря терзають сумніву. У деяких сферах буття - у любові, поезії й долі - він підозрює присутність сили більшої, ніж людська(18, 34).

В 1979 р. вийшов посмертний збірник нарисів Уайлдера "Американські характеристики й інші есе". У них письменник прагне знайти джерела роз'єднаності й індивідуалізму як національних якостей американців. Книга не позбавлена й претензій на постановку й рішення глибинних філософських проблем, головні з яких упираються в аналітичне вивчення екзистенціального світосприймання співвітчизників письменника(18, 38).

Два останніх романи Уайлдера присвячені Америці. "День восьмий" (1967), на думку самого письменника, сходить до більше раннього твори - роману "Міст Людовіка Святого" (1927). У центрі оповідання - історія родини Ешлі. Своїми ідеалами герої протиставляються багатству й прибутку: у них на першому місці щастя й праця. Позитивні герої Уайлдера знаходять сенс життя в самовіддачі людини, спрямованості праці на служіння людям.

Уайлдер створює в романі збірний тип особистості XX в., що втілюється у фігурі доктора Гілліза. Із цим образом зв'язаний зміст заголовка роману. Теорія, проголошувана Гіллізом, розділяє історію людства на дві частини: "до" і "послу". "До" - це сім днів утвору землі й людства, передісторія становлення.

Сенсацію в американському літературному житті зробив роман Нормана Мейлера ( 1923) "Голі і мертві" (1948). У романі дані досить докладні описи армії, що стає моделлю майбутнього соціального пристрою країни(17, 39).

Книга за назвою "Оленячий парк" (1955) дає об'єктивну оцінку моральної анемії "середньої" Америки часів маккартизму. У цьому твори вперше заявлена мейлерівська концепція "хіпстера" (hipster - той, хто повалений у зневіру, подавлений морально), що поклала початок ідеології "хіпі" - героя екзистенціальної природи, людини, що спалює за собою всі мости цивілізації. Далі ці ідеї розвиваються в книзі нарисів Мейлера "Самореклама" (1959). Мейлер зіставляє хіпі з бітниками, визнаючи перших більше радикальними виразниками протесту проти соціального насильства.

Знучимим досягненням для покоління 60-х рр., епохи, коли бітники виросли в "хіпі", виявився роман "Американська мрія" (1965). Головний герой Стівен Роджек - герой війни, однокашник президента Кеннеді, що зробив блискучу кар'єру, - став відомим психологом і популярним ведучим на телебаченні. Але щось не клеїться в долі Стівена. За поверхневим успіхом усе більш чітко проступає особиста драма. Стівен переконаний у тім, що життя не вдалося. Не приносить радості подружнє життя, оскільки його дружина жагуче любить гроші й перетворює всі навколо себе у свою власність(17, 47).

Основний мотив "Американської мрії" - духовне паломництво героя, прагнення проникнути в самі затишні куточки підсвідомості. Для цього герой поринає на саме дно Нью-Йорка. Але входження героя в заповідний мир інстинктів приводить до розпаду особистості.

В останні роки вийшли романи Мейлера "Примара Харлота" (1991), "Історія Освальда" (1995), книга "Портрет Пікассо замолоду" (1995), у яких автор звертається до питань релігії й політики. В 1998 р. вітчизняний читач одержав можливість познайомитися з одним з останніх творів Мейлера - романом "Євангеліє від Сина Божого" (1997).

Проблема тотальної самітності західного інтелігента - головна тема творчості лауреата Нобелівської премії 1978 р., письменника Сола Беллоу (1914). Його перу належать романи "Пригоди Огі Марча" (1953), "Людина, що бовтається в повітрі" (1973) (у російському перекладі - "Між небом і землею"), "Планета містера Заммлера" (1973), "Дарунок Гумбольдта" (1976).

В 70-х рр. відбувається поглиблення філософських основ прози Беллоу. У романі "Дарунок Гумбольдта" він звертається до жанру притчі. Письменник ставить своєрідний літературний експеримент, як би розщеплюючи свою особистість між двома героями, літераторами, поетами - Чарли Цитрином і фон Гумбольдтом Флейшером. Цитрин пішов по стопах свого наставника Гумбольдта й почасти перевершив його(18, 45).

Написавши першу книгу, Чарли отримав популярність, що затьмарила вчителя, а Гумбольдт дорікав Цитрину в тім, що він нібито украв у нього особистість, побудувавши з особистості Цитрину свого героя. Успіх до Цитрину прийшов з постановкою на Бродвеї п'єси, написаної про міжнародного авантюриста XVIII в., що являє собою збірний образ Казакови й маркіза де Саду. Цитрин затвердив свою репутацію одного з видних американських "інтелектуалів".

У критику не затихають суперечки із приводу природи творчості Курта Воннегута ( 1922). До якого жанру належать його твори: до наукової фантастики, "чорному гумору", неоавангардизму або сатирі? Сам письменник затверджує, що його книги виросли із традицій Аристофана, Рабле, Свіфта й письменника-співвітчизника Марка Твена. Пафосом своєї творчості Воннегут близький письменникам США, що прийшли в літературу після Другої світової війни, які гостро відчувають самітність, внутрішній трагізм існування зовні благополучної людини в технократичному суспільстві(18, 116).

Стиль творів деякі критики визначають як "телеграфно-шизофренічний". Фантастика, гротеск, бурлеск, эксцентриада сплавлены в його романах з гострим сюжетом. Іронія й сатира співіснують зі зворушливими й глибокими по своїй відвертості сторінками.

В "Сніданку для чемпіонів" основною мішенню сатири Воннегута стає положення справ на його власній батьківщині. Прозаїк говорить, наприклад, що "у тій частині планети, на якій жив Двейн, будь-яка людина, що хотіла мати таку штучку (мова йде про револьвер. - С.Т.), міг купити неї в місцевої скобяної крамниці". Потрібно чи доводити, що "та частина планети" - це саме США?

Особливе місце в літературному процесі США займає негритянська література. Самий яскравий її представник Джеймс Болдуін ( 1924-1987) призвав негритянських письменників відійти від стереотипів у зображенні негра й показати у всьому щиросердечному багатстві й суперечливості особистість чорного американця. Позицію Болдуіна розділили й інші негритянські письменники, і весь їхній рух придбав назву "нової хвилі". Письменники акцентували свою увагу на моральному аспекті особистості негра, а не на тім, що було сформовано расистськими забобонами(18, 156).

Головний здобуток Болдуіна - роман "Іди й віщай з гори" (1953). В оповіданні різко протипоставлений "зовнішній мир" - мир білих людей - і внутрішній мир кожного із чорних героїв у його відношенні до світу білих. Читач знайомиться із сумною розповіддю чотирнадцятилітнього підлітк