Скачать

Виникнення і становлення філософської думки у Стародавній Греції

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

Факультет політичних наук

Кафедра всесвітньої історії

КУРСОВА РОБОТА

За спеціальністю 6.020302

Виникнення і становлення філософської думки у Стародавній Греції

Студент-виконавець: I курс, 134 група

Лакутіна Ірина Олександрівна

Науковий керівник: к. і. н., доцент

Пронь Тетяна Михайлівна

Миколаїв – 2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Виникнення філософських ідей у Стародавній Греції

1.1 Передумови виникнення грецької філософії

1.2 Космологічний натуралізм мілетської філософської школи давньої Еллади

1.3 Зародження архаїчної грецької філософії

РОЗДІЛ 2. Основні філософські школи та ідеї у Стародавній Греції.

2.1 Мілетська школа: життя та характер філософствування

2.2 Атомістичне та ідеалістичне трактування буття в Філософських концепціях Левкіппа і Демокріта. Філософія Геракліта Темного з Ефесу

2.3 Філософські вчення Сократа Платона та його учня Аристотеля

РОЗДІЛ 3. Занепад історико-філософської думки Стародавньої Греції

3.1 Епікурейство як один з основних напрямків філософських ідей

3.2 Стоїцизм та скептицизм як матеріалістичний напрям грецької філософії

3.3 Криза грецької філософії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність. Антична Греція завжди викликала цікавість у різних науковців. На думку Бертрана Рассела, «у всій історії немає нічого більш дивного і нічого більш важкого для пояснення, ніж раптове виникнення цивілізації в Греції». І справа не стільки в тому, що цивілізація виникла, скільки в тому, що вона виникла саме в Греції – елементи цивілізації існували і раніше – на Сході, протягом тисячоліть (Єгипет, Месопотамія). Але саме греки відкривають ті відсутні елементи, без яких був би неможливий феномен цивілізації. Саме цей факт і спричинив неабияку зосередженість навколо теми виникнення філософії в Греції. І досі тривають суперечки щодо феномену виникнення грецької філософії, що дійсно дуже привертає увагу науковців і спонукає знову і знову досліджувати цю тему.

Філософія, що розвивалася в античній Греції, відбивала своєрідність суспільної системи, в якій вона виникла. Розумовий рух від VII до IV ст. до н.е. може бути охарактеризований як розвиток чи як шлях від міфології і від релігії до матеріалістично мислячої науки.

Одним з найважливіших явищ і результатів історичного розвитку Стародавньої Греції стала давньогрецька філософія, що виникла в кінці VII – початку VІ ст. до н.е. Вона до кінця свого розвитку залишалася характерним, своєрідним і значним явищем культурного життя античного суспільства. Грецькі філософи належали в більшості до різноманітних прошарків «вільних», тобто переважно рабовласницького класу. Тим не менше у розробці навіть цих питань, а особливо в розробці основ філософського світогляду, стародавні греки створили вчення, які високо піднімаються над тісним історичним горизонтом рабовласницького суспільства.

Давньогрецька філософія виникла не як область спеціальних філософських досліджень, а в нерозривному зв'язку із зачатками наукових знань – математичних і природничих, а також у зв'язку з міфологією та мистецтвом. Тільки в епоху так званого еллінізму, починаючи з III ст. до н.е., Окремі науки, перш за все математика і медицина, виокремлюються в спеціальні області дослідження. Однак і після цього давньогрецька філософія продовжує розвиватися як світогляд укладає відповіді на запитання наук: математичних, природничих та суспільних. Відновлення спадщини та утримання навчань давньогрецької філософії представляє виняткові труднощі внаслідок втрати більшої частини майже всіх творів давньогрецької філософії і науки, яка сталася ще до кінця античного світу, у тому числі майже всіх творів матеріалістичних шкіл.

Предметом даного дослідження виступаєвиникнення і становлення грецької філософської думки.

Об’єктом курсової роботи є філософи Стародавньої Греції та їх вчення.

Мета дослідити особливості грецької філософії, яка дала початок світовій філософській думці. Мета дослідження визначає такі завдання:

- з’ясувати передумови формування філософії Стародавньої Греції;

- розглянути основні періоди становлення грецької філософської думки;

- встановити причини занепаду стародавньої грецької філософії;

- визначити вплив грецької філософії на філософію сучасності;

Територіальні рамки охоплюють усю територію античної Греції. Зокрема це територія сучасної Греції, південь Італії, північне узбережжя сучасної Лівії, північне узбережжя сучасної Туреччини, а також узбережжя Північного Причорномор’я.

Хронологічні межі охоплюють період VI ст. до н. е. – к. I ст. до н. е.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети використані загальнонаукові методи: аналізу, синтезу, узагальнення, метод періодизації.

Стан розробки теми дослідження. Дану тематику досліджували українські та зарубіжні вчені. Було створено багато словників, енциклопедій та монографій, присвячених грецькій філософії, адже вона суттєво вплинула на розвиток світової філософської думки.

Філософії Стародавньої Греції присвячені праці таких вітчизняних та зарубіжних дослідників: В.Ф. Асмус (3), А. Боннар (5), П.С. Таранов (28), А.Е. Назіров, М.А. Колесников, В.Г. Коуров (18), А.Ф. Лосєв (15), Ф.Х. Кессіді (10), Г.Г. Кириленко, Е.В. Шевцов (11), А.І. Альошин, В.І. Аршинов (2).

Також було використано першоджерела: зібрання текстів Демокріта, Геракліта та Епікура (17), зібрання творів Платона (22).

З даної тематики видано багато філософських словників: І.П. Ільїн (7), короткий філософський словник під ред. М. Розенталя та П. Юдіна (12), П. Алексєєв (13), В.Н. Мірошниченко, Л.В. Остапенко, Е.В. Шахова (30) та інші.

Структура роботи відбиває поставлені перед дослідженням цілі та завдання. Загальний обсяг її становить 36 сторінок. Курсова робота складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (36 найменувань).

РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ У СТАРОДАНІЙ ГРЕЦІЇ

1.1 Передумови виникнення грецької філософії

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640-562 pp. до н.е.) (12, c. 318). Вперше про нього як філософа згадує Арістотель, доходячи висновку, що Фалес є одним із перших, хто, зайнявшись філософією, вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа.

Bода Фалеса не з ряду фізико-хімічних елементів, не та, що ми п’ємо (це лише один з її станів). Це першооснова – рідка сутність, з якої витікає все суще і у яку все повертається, але яка сама залишається незмінною попри всі перетворення. Фалесова вода співставлялась з божественним началом. «Найстарше з усіх речей, – говорив філософ, – Бог, бо він не народжений». Саме тому він – основа всього. Коли Фалес стверджував, що «все сповнене богів», він, можливо, підкреслював, що все насичене першопочатком (28, c. 329).

Незважаючи на величезне значення, яке він має, про нього мало відомо.

Будучи купцем, він використовував торгові поїздки з метою розширення наукових відомостей і знання, які він придбав у Фінікії та Єгипті - переніс до Греції

Він був гідроінженером, прославилися своїми роботами, різностороннім ученим і мислителем, винахідником астрономічних приладів. Як учений він широко прославився в Греції, зробивши вдалий прогноз сонячного затемнення, що спостерігалося в Греції в 585 р. до н.е. (15, c. 116) Для цього пророкування Фалес використовував почерпнуті ним у Єгипті астрономічні відомості, висхідні до спостережень та узагальнень вавилонської науки.

Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку. Вирішення проблеми пізнання Фалес також ґрунтує на принципі єдиного начала, яким він вважає воду. Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір (15, c. 99).

Фалес також входив до числа знаменитих семи мудреців, чиї вислови дійшли до наших днів. Йому приписують такі:

Старший за всіх речей – Бог, бо він не народжений.

Прекрасніше за все – космос, бо він – творіння Бога.

Найбільше – простір, бо він вміщає всіх.

Мудріше за все – час, бо він виявляє все.

Швидше за все – думка, бо вона біжить без зупинки.

Найсильніше – необхідність, бо вона долає всіх (17, c. 115).

Фалес вважав, що Космос – один (єдиний). Вода і все, що з неї відбулося, не є мертвими, а одушевлений; Космос одушевлений і повний божественних сил. Душа, як активна сила і носій розумності, причетна божественному (строю речей). Природа, як жива, так і нежива, має рушійним началом (душею).

Твори Фалеса не збереглися; свідчень його сучасників також не існує, тобто невідомо, чи писав він щось взагалі. Можливо, Фалес не писав нічого, і все відоме про вчення Фалеса відбувається з вторинних джерел (у першу чергу з робіт Аристотеля, Діоген Лаертський). Якщо допустити, що Фалес писав, то вже Арістотель не мав списків його робіт.

Найбільш послідовно традиція приписує Фалеса два твори. Перший, («Про поворотах сонця і рівнодення», свід. Діоген Лаертський); його зміст відомо тільки в передачі більш пізніх авторів, причому часто без вказівки джерела. Друге, «Судоводна (морська) астрономія»; авторство Фалеса у написанні цієї книги ставилося під сумнів самими древніми греками. (Можливо, це лише данина традиції, за якою вважається, що Фалес перший в античному світі став займатися астрономією на справді науковій основі.) Взагалі за традицією, повне зібрання його творів становило всього 200 віршів (написаних, як властиво того часу, гекзаметром) (9, c. 332).

Важливо, що зустрічається у різних коментаторів: Фалес представляє душу у вигляді тонкої ефірної речовини. За зауваженням Плутарха: «Після нього Анахарсіс зауважив: Чудово вважає Фалес, що в усіх найважливіших і найбільших частинах космосу є душа, а тому і не варто дивуватися тому, що промислом бога здійснюються прекрасні справи».

1.2 Космологічний натуралізм мілетської філософської школи давньої Еллади

Антична філософія в цілому – це грандіозна спроба побудувати раціоналізовану картину світу, з позиції розуму вирішити світоглядні питання. В різноманітних формах давньогрецької філософії існують у зародку всі більш пізні типи світоглядів.

Сила давньогрецьких філософів полягає в тому, що вони плідно сприймали наукові дані афро-азійських надбань та активно переробляли їх на дедуктивну науку. На цій основі й стало можливим виникнення античної філософії як раціоналізованого світогляду, який шукає субстанційну основу світо створення.

Для античних мислителів світ є важливим, гармонійно впорядкованим, предметно-речовим цілим – Космосом (у пер. з грец. – спочатку «порядок», а потім (світо порядок). Проблема виникнення Космосу тлумачиться як проблема архе – вихідна, стійка, сутнісна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманітність (1, с. 256).

Філософія, яка виникла в Елладі як світогляд промислово-торговельного класу, тобто людей, у яких з’являється вільний час для розмислу, формується і розвивається на фоні виникнення товарно-грошових, речових відносин, міської культури, переходу від авторитарних аристократичних до тиранічних, а через них і до демократичних форм державного устрою, пробудження особистості й особистої ініціативи.

Специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способові життя. Тим більше, що своєрідність тієї чи іншої системи пов’язується з особистістю творця. У жодній іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія у цьому відношенні схожа на мистецтво.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н. е. (8, c. 184). Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Таким чином можна сказати що, філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних — все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії (4, c. 214).

1.3 Зародження архаїчної грецької філософії

В архаїчний період народжується ще одна риса грецької культурної унікальності: особливий погляд на світ, цілком відмінний від міфологізованого світогляду, притаманного східним культурам, та навіть раннім етапам грецької культури. Виникає специфічна антична (архаїчна) філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком науки. З настійливих спроб пізнати таємниці Всесвіту, розв'язати загадку його світобудови народжується новий тил мислення, для якого навколишній світ стає розумово збагненним, логіко-теоретично впорядкованим і математично доказовим. На відміну від східної філософії як релігійної мудрості, це нова галузь позарелігійного мислення, де буття космосу пояснюється суто раціональними, відмінними від релігійних, причинами. І якщо спеціальні знання Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю можуть кваліфікуватися лише як переднаука, це — намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону (19, c. 25).

Безперечно, грецька філософська та наукова традиція формувалися, використовуючи досягнення інших народів. Греки багато запозичили з культурних надбань вавилонян, єгиптян, фінікійців. Але заслуга греків — у творчій переробці та привнесенні того нового, що дає підстави говорити про виникнення власне науки й філософії саме у стародавній Греції.

Архаїчний період був періодом перших кроків грецького духу в цьому напрямку. Тому у філософських шуканнях цієї пори ще досить релігійно-містичних вірувань, пророцтва, морально-етичних напучувань. Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії представляють секти орфіків та піфагорійців. Раціоналістичні засади мислення були здобут­ком іонійської філософії (Фалес із Мілета, Анаксимандр, Анаксимен) і Геракліта Ефеського (VI ст. до н. е.) (17, c. 112). Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

Таким чином, філософія в Греції виникає як принципово новий спосіб духовного самовираження і світоглядної самоідентифікації людини, який імпліцитно містить у собі всі протофілософські форми знання – перебуваючи в контексті філософії, дані форми змінюють свою структуру, набуваючи суворо логічну форму.

Перш за все, до такого роду передумовам можна віднести поеми Гомера і творчість гномічних поетів VII-VI ст. до н.е. (Від «гнома» – вислів, грецька – віршований афоризм), що створювали віршовані афоризми (29, с. 218).

Так, Б. Рассел поділяє точку зору, згідно якої Гомер – збірне ім'я цілого ряду поетів. Однак, безперечно «Іліада» та «Одіссея» за своїм впливом на еллінську культуру порівняти із впливом Біблії на єврейську культуру. Так відомо, що афінська молодь заучувала Гомера напам'ять, що й було найбільш важливою частиною освіти, так само як поеми Гесіода (VIII-VII ст. до н.е.) (24, c. 520). У «Теогонія», Гесіод, синтезуючи всі попередні філософські інтуїції, створює підґрунтя для подальшої філософської космології, пояснюючи виникнення універсуму і космічних феноменів як трансформацію початкового хаосу.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ ШКОЛИ ТА ІДЕЇ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

2.1 Мілетська школа:життя та характер філософствування

Античні філософи прагнули відшукати причину всіх явищ, що привертали до себе увагу. Поступово серед них формується уявлення про співвідношення великого світу природи (макрокосмосу) і малого людського світу (мікрокосмосу).

Представники однієї з перших у Стародавній Греції філософських шкіл, що виникла наприкінці VII ст. до н. є. на західному узбережжі Малої Азії в місті Мілеті, – Фалес (бл. 625-547 до н. е.), Анаксімандр (бл. 610-546 до н. е.) і Анаксімен (бл. 585-525 до н. е.) уявляли першоречовину буття в конкретно-речовій формі води (Фалес), повітря (Анаксімен), «апейрона», що в перекладі з давньогрецької мови означає «невизначене», «безмежне» (Анаксімандр) (23, с. 202).

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611-546 pp. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив прозову філософську працю «Про природу» (36, c. 311). Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами. Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення начала, тобто того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав «апейроном». «Апейрон», за Анаксимандром, — це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі (31, с. 176).

Анаксимандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Небесні світила Анаксимандр вважав не окремими тілами, а «віконцями» в непрозорих оболонках, які приховують вогонь. Земля має вигляд частини колони - циліндра, діаметр основи якого у три рази перевищує висоту: «з двох (плоских) поверхонь по одній ходимо ми, а інша їй протилежна».

Земля ширяє у центрі світу, ні на що не спираючись. Землю оточують велетенські трубчасті кільця-тори, наповнені вогнем. У самому близькому кільці, де вогню трохи, є невеликі отвори - зірки. У другому кільці з більш сильним вогнем знаходиться один великий отвір - Місяць. Воно може частково або повністю перекриватися (так Анаксимандр пояснює зміну місячних фаз і місячні затемнення). У третьому, далекому кільці є саме великий отвір, розміром із Землю, крізь нього сяє самий сильний вогонь - Сонце. Всесвіт Анаксимандра замикає небесний вогонь (9, с. 263).

Учень і послідовник Анаксимандра Анаксимен (585-524 pp. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксимен називає повітря безмежним, тобто «апейрон» (13, c. 205). Таким чином, апейрон перетворюється із субстанції в її властивість. Апейрон, за Анаксименом, — властивість повітря.

Повітря, за Анаксименом, всюди сутнє і перебуває в стані вічного руху. Всі речі, за Анаксименом, утворюються з повітря завдяки його згущенню і розрідженню. Анаксимен уперше розрізнив планети і зірки та зробив спробу дати природничо-наукове пояснення затемнення Сонця і Місяця, а також явища випадання снігу і граду.

Найцікавішим у філософії Анаксимена є розуміння ним душі. Загальновідомо, що Фалес і Анаксимандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксимен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.

2.2 Атомістичне та ідеалістичне трактування буття в філософських концепціях Левкіппа і Демокріта. Філософія Геракліта Темного з Ефесу

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Антична атомістична філософія виникає на терені проблематики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого: 1) уявлення про світобудову, 2) трактування людини і людського суспільства. Започаткували атомістичну філософію в античності Левкіпп (бл. 500-440 pp. до н.е.) і Демокріт (бл. 460-370 pp. до н.е.) (17, с. 135).

Атомістична теорія - це подальша раціоналізація на шляху звільнення філософського і наукового мислення від міфологічних уявлень.

Треба вважати, що атомістична математика Демокріта являє собою «грубу» конструкцію реально існуючих фізичних речей, і в цій атомістичній математиці не виконувалися всі вимоги класичної математики, де не було розроблене поняття граничного переходу, знаходження межі функції і інші положення. Мислителі того часу інтуїтивно підходили до цих положень, вдаючись до крайнощів і вивчаючи проблеми дискретної і континуальної математики окремо, а там, де вони перетиналися в своїх дослідженнях, виходили різного роду проблеми, казуси.

Над проблемами неправильних ліній працював Архіт Тарентський (428-365 до н.е.), його учень Евдокс Кнідський (408-355 до н.е.) розробив теорію пропорцій і метод вичерпання, в якому відрізки розглядаються як величини, що безперервно змінюються. Проблемами ірраціональних величин займався Теетет Афінський (410-368 до н.е.), наочним прикладом є математичні побудови і дослідження Архімеда (15, с. 110). Його методи безпосередньо випливають з атомістичних методів Демокріта. У Архімеда методи Демокріта досягли більшої досконалості. Демокріт сам зазначав, що є два методи пізнання: один «істинний», інший – «темний». Під «істинним» він розумів умоглядні побудови це конструкції розуму; під «темним» - пізнання за допомогою відчуттів. Але, враховуючи, що наші органи почуттів не в змозі глибоко пізнати суть речей, на зміну «темному» методу повинен прийти умоглядний метод. Користуючись методом Демокріта, Евдокса, суворими доказами Евкліда, Архімед досяг видатних успіхів у галузі математики круглих тіл (26, c. 218).

Але атомістична математика Демокріта не отримала свого визнання в античні часи, класична математика Евкліда, побудована на класичних принципах Платона-Аристотеля, отримала визнання. Важко знайти однозначні причини невизнання натурфілософських матеріалістичних ідей Демокріта. Умами їх сучасників оволоділи згодом ідеї Платона і Аристотеля. Це невизнання ідей Демокріта було трагедією для його найбагатшої наукової спадщини, вся його наукова спадщина загинула, залишилися окремі фрагменти. Але збереглися майже повністю праці Платона і Аристотеля, хоч математичний атомізм Платона безпосередньо випливає з фізичного атомізму Демокріта (22, c. 127).

Атомістичні ідеї Демокріта розвивалися в атомістичних уявленнях Епікура-Лукреція. У період Відродження атомістичні ідеї Демокріта і механіко-математичні методи Архімеда набули подальшого розвитку у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, в математичних побудовах Банавентура Кавальєрі. У Новий час ці ідеї отримали завершення в диференціальних та інтегральних обчисленнях Ісаака Ньютона і Готфріда Лейбніца. В епоху Відродження і Новий час сталася реставрація і реконструкція ідей Левкіппа-Демокріта в математиці і природничих теоріях фізики, хімії, космології та космогонії, ідеї древніх атомістів набули різного роду реконструкції та подальшого розвитку (26, c. 346).

Отже, як бачимо з вищесказаного, багато філософських шкіл брали свої початки у міфологічному ґрунті, що так чи інакше пояснювали природні та інші аспекти життя людини. З часом міфологічні впливи на філософію значно зменшуються і на сьогоднішній день практично не відбиваються на сучасній філософській думці. Однак у часи зародження філософії – міфологія була одним із наріжних каменів філософів того часу.

Філософія Геракліта Темного з Ефесу

Гераклітові належить філософський прозовий твір «Про природу» (не плутати з однойменною працею Анаксимандра). На жаль, виклад думок у цьому творі затемнений стилістично, якоюсь загадковістю, тому думки його невидимі, темні (недарма Геракліта називали «темним»). Але його мова, на відміну від Анаксимена, проста й невимушена, багата метафорами і порівняннями. Це міфологізована мова. У Геракліта міфології більше, ніж у мілетських філософів (17, c. 138).

Проте у вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін «логос», який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним, вища мета пізнання — це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — це здатність погодитися із твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.» Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає (20, с. 61).

Геракліт — один із перших філософів, хто помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, а суперечливість зближує протилежності. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос. У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все і має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. Це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — логосу (23, с. 276).

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все тече» (30, с. 371). Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності (30, с. 375).

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного Божественного Закону – Логосу (28, с 254).

2.3 Філософські вчення Сократа, Платона та Аристотеля

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення (8, c. 274).

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю» (11, c. 356). Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення (дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

Метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції (наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять (32, c. 636).

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Сократ різко полемізував із софістами, хоча серйозних змістовних підстав для цього в нього не було. Більше того, Сократ фактично продовжив справу софістів, принаймні в утвердженні проблеми людини як головної теми філософських міркувань. Незгоди з софістами мали своїм джерелом в основному позафілософські причини. Наприклад, однією з них було упереджене ставлення до софістів як до людей, що заробляли собі на життя своїм фахом. За свідченням Ксенофонта, Сократ у відповідь на питання, чому він не бере гроші за свої бесіди, відповів так: «З краси і. знань можна рівною мірою робити як благородне, так і мерзотне застосування. Так, красу, якщо хтось за гроші продає кому завгодно, того називають розпусником... Так само, хто продає свої знання за гроші кому завгодно, тих називають софістами» (34, c. 148).

Сократ, будучи первісно софістом, був націлений не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксенофонт (опис якого частіше піддається критиці, ніж платонівська «Апологія», та який сильно відходить від Платона, а там, де ні — вважається, що свідчення переписані із праць Платона), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахівців до влади. Для цього він займався етичною освітою громадян. Проте Сократ навчав тільки багатих людей — як він зазначає в Платонівській «Апології», вони менш зайняті та мають час вислухати його вчення. Більше того, в (напів-) аристократичному суспільстві такі люди мають більше впливу.

Отже, Сократ став першим публічним грецьким філософом: свої заняття він проводив на вулицях міста, заповнених найрізноманітнішим людом: торговцями, солдатами, ремісниками, аристократами та бездомними. Він швидко здобув популярність серед афінян, хоча ексцентричність філософа ставала й предметом глузувань, навіть серед освічених громадян.

Філософські вчення Платона та Аристотеля

Платон (427-347до н.е.), учень Сократа, виклав свої погляди на державу, демократію, політичні режими і форми правління у своїй відомій роботі «Держава» (35, c. 486).

У своїх поглядах на державу Платон виходив з того, що існує ідеальна держава, ідеальний зразок і його багаторазові повторення-перекручування в реальному світі речей.

На думку Платона, висловлену ним у трактаті «Держава», головною основою ідеальної держави є справедливість. Вона полягає в тому, щоб кожному громадянину було відведено особливе заняття, найбільш відповідну його натурі роботу, тобто справедливість є відповідність реальної речі своїй ідеї, адже держава тоді є ідеальним, коли кожен громадянин діє в згоді зі своєю власною сутністю. А оскільки між людьми існують індивідуальні розходження, Платон пропонує розподіл суспільства на стани: філософів – правителів, воїнів-стражів і ремісників-виробників.

Ці стани Платон ототожнює з трьома початками в людській душі, а саме: розумним, лютим і надихаючим. У підкріплення свого аристократичного ідеалу Платон пропонував вселяти громадянам міфи про те, як бог домісив у душі людей частки металів: у душі тих з них, що здатні правити і тому найбільш коштовні, він домісив золота, у душі їхніх помічників – срібла,а в душі хліборобів і ремісників – заліза і міді (28, c. 304).

Якщо ж в останніх народиться дитина з домішкою шляхетних металів, то його переклад у вищі розряди можливий тільки з ініціативи правителів. Для Платона ідеальна будова та, де кожен громадянин тотожний у своїх інтересах суспільному цілому, не являє собою ще особистості, що претендує на індивідуальному самоцінність і повну автономію у вчинках. У нього держава і цивільне суспільство представлені в єдиному, цілісному, нерозчленованому понятті (21, c. 113).

Ідеї Платона (як і атоми Демокріта) були наслідком розвитку принципу індивідуальності, типової для античності, бо ця індивідуальність не містила в собі нічого особистісного. Звідси гуманістична тенденція платонізму, успадкована ним від софістів і Сократа, має вкрай об'єктивістсько-космічний характер. Водночас гуманістичний «заряд» платонізму зберігається в численних його модифікаціях протягом усього середньовіччя, проходячи через Відродження і Новий час аж до наших днів.

У 367р. до н.е. слухачем «Академії» Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в «Академії» Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі роботи (23, c. 32).

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика» (18, c. 61).

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але «друга». Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Аристотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є «божественні предмети». Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки «одне з начал». Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі «начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче». Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – пан логіст (26, c. 246).

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні (29, c. 84).

Отже, філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

РОЗДІЛ 3. ЗАНЕПАД ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

3.1 Епікурейство як один з основних напрямків філософських ідей

Епікурейство – школа античної філософії, заснована Епікуром в Афінах. Епікур опирався на головні положення філософії Демокрита (вчителем Епікура був послідовник Демокрiта Навсіфан). Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура – поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник – атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності» (29, c. 277).

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту появи в людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом» - набуває в собі (а не в косміч