Скачать

Ідеальна держава в працях давньогрецьких мислителів

Міністерство освіти та науки України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Історичний факультет

Кафедра політології

Ідеальна держава в працях давньогрецьких мислителів.

(за творами Платона та Арістотеля)

(курсова робота)

Салахян Анни

Студентки ІІІ - го курсу

Денної форми навчання

(308 група)

Науковий керівник –

Круглашов А.М.

Чернівці 2004

ПЛАН

1. Вступ.

2. Загальна характеристика уявлень про «ідеальну державу» Давньої Греції.

3. Творчість Платона

а) Біографія Платона

б) Вчення Платона про суспільство і державу.

4. Творчість Арістотеля

а) Життєвий шлях Арістотеля

б) Політико-правові погляди на державу в “Політиці” Арістотеля.

5. Порівняльна характеристика ідеальної держави Арістотеля і Платона.
6. Висновок.
7. Список використаної літератури.

ВСТУП

Центральним поняттям курсової роботи буде “держава”. Але це буде держава не у сьогоднішньому її вигляді, з усіма її інститутами та функціями. Це буде держава, яка з’явилася у Давній Греції, яка дала поштовх для розвитку демократії. Цю державу, а саме її сутність та значення розглядали багато мислителів того часу. До них та до їх праць і варто буде звернутися у дослідженні даної теми. Держава – базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства. Держава створюється з метою налагодження стосунків у суспільстві, вона створюється для здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності й безпеки, задоволення соціальних потреб. Виникнення та існування держави пов’язується з будь-якими соціальним розшаруванням суспільства, з його поділом на ті чи інші частини, які поряд із спільними, зокрема загально соціальними та загальнолюдськими особливостями, мають також і свої особливі, деколи навіть протилежні потреби та інтереси (20; с. 97). Держави різних історичних епох і народів мало схожі між собою, але вони мають деякі спільні ознаки, властиві кожній з них. Це, на приклад: відділення публічної влади від суспільства, її нетотожність з організацією всього населення, поява професіоналів-управлінців, класовий характер, територія, суверенітет, збирання податків, обов’язковість членства в державі. Це риси та особливості, які характерні державам різних історичних епох. У нашій же роботі буде звернена особлива увага на державу Давньої Греції. Для ефективного опрацювання даної теми варто буде звернутися до праць мислителів, які висвітлювали тему держави, а саме, “ідеальної держави”. Серед таких мислителів хотілося б виділити Платона та Арістотеля.

Отже, тема даного дослідження – “Ідеальна держава у працях давньогрецьких мислителів”. Завдання дослідження – дослідити погляди Платона та Арістотеля на державу. Опрацювати їх погляди, порівняти, виявити недоліки та переваги у працях цих мислителів. Крім того, може здатися, що тема ця є лише теоретичною і не заслуговує на “перші місця серед актуальних на сьогоднішній день”. Але це не так. Саме в цих працях ми можемо сьогодні знайти відповіді на багато питань, які є зараз дуже важливими для устрою нашої держави, які можна було б застосувати і сьогодні. Тому, не дивлячись на історичні рамки діяльності даних мислителів, тема, вибрана нами є актуальною і на сьогоднішній день.

Літератури, яка б торкалася даної теми – є чимало. Це, насамперед, “Держава” Платона та “Політика” Арістотеля. Для того, щоб дати об’єктивну оцінку творам цих мислителів, варто також звернутися і до критики цих авторів. Серед таких критиків можна виділити Нерсесянца В.С., зокрема, його працю “Политическое учение Древней Греции”. Саме тут міститься критика різних авторів та мислителів політичної науки, серед яких є і Платон, і Арістотель. Ще однією цікавою працею є праця Доватура А.І. “Политики и политии Аристотеля”. Автор подає більш широкий огляд даної проблеми, тобто проблеми бачення ідеальної держави Арістотелем. Крім того, в аналізі теми “ідеальної держави”, використовувалися і періодичні видання, які подані у списку літератури.

Наступна робота буде складатися з чотирьох розділів, висновку, списку літератури. У першому розділі буде подана коротка характеристика поглядів різних мислителів на “ідеальну державу” в Давньої Греції. У другому розділі наша увага буде звернена до Платона. У першому підрозділі буде розглянуто біографію Платона, а у другому – творчість та погляди мислителя на ідеальну державу. Третій розділ буде стосуватися Арістотеля, який так само буде поділений на два підрозділи: перший – життєвий шлях Арістотеля, другий – його погляди на державу та суспільство. У третьому розділі, враховуючи усі переваги та недоліки у поглядах двох мислителів, буде подана порівняльна характеристика “ідеальної держави” Платона та Арістотеля. На початку роботи – вступ, у якому чітко викладені мета та завдання дослідження, а також коротка характеристика використаної літератури; в кінці роботи – висновки та список літератури.

РОЗДІЛ І

Загальна характеристика уявлень про «ідеальну державу» Давньої Греції

Вивчення історії Давньої Греції з початку зародження цивілізації і ранньої державності на рубежі III-II тисячоріч до н.е. і до падіння елліністичних держав, захоплених Римом і Парфією, дає можливість простежити загальні закономірності її розвитку. Разом з тим воно дозволяє виявити ряд кардинальних особливостей, що виділяють грецьку цивілізацію як неповторну історичну реальність, що відрізняється від країн Давнього Сходу, з одного боку, і від Давнього Риму —з іншої. Грецька цивілізація, так само як ранньокласове суспільство і держава в країнах Давнього Сходу, виростала на ґрунті розкладання родових відносин через майнову і соціальну диференціацію, формування різних за їхньою роллю у виробництві соціальних груп, через створення органів державної влади, що виражали інтереси пануючого класу.

Однак зародження ранньокласового суспільства і держави в Греції проходило в іншім природному середовищі і на іншій племінній основі (2; с. 54).

В II тис. до н.е. ранньокласове суспільство, що вийшло з родових відносин, і примітивна державність розвивалися, як і в більшості країн Давнього Сходу, через монархічні держави з бюрократичним апаратом і вузьким прошарком аристократії. Цей шлях розвитку для древніх греків виявився безвихідним. На відміну від давньосхідних країн, де монархічні режими і відповідна їм соціальна структура виявилися стійкими насамперед тому, що саме вони змогли забезпечити сприятливі умови для організації землеробства шляхом створення іригаційної системи, в Ахейській Греції примітивні монархії з їхньою бюрократією й аристократією були мало зв'язані з організацією виробництва, являли собою паразитичні по більшій частині прошарки і були приречені на загибель. Ці примітивні монархії і ранньокласові суспільства в Греції, внутрішньо слабкі, зруйнувалися під зовнішніми ударами. На початку I тис. до н.е. у Греції виник грецький поліс, що виявився стійкою формою історичного існування, оскільки створював сприятливе середовище для становлення динамічної економіки, складної соціальної структури, прогресивних державних форм і високої культури. Як незалежне суверенне місто-держава грецький поліс почала випробовувати криза в IV ст. до н.е., але на новому етапі розвитку давньогрецької цивілізації — елліністичному — він одержав нові імпульси для свого існування, виявившись включеним у рамки великої територіальної держави, що забезпечувала стабільність його внутрішньої структури, автономію міста-поліса і його зовнішню безпеку. Як самоврядна одиниця з великою внутрішньою автономією і місцевими традиціями в рамках великої держави грецький поліс став однією з основних адміністративних одиниць римської середземноморської імперії і сприяв соціально-економічному і культурному прогресу багатьох народів Середземномор'я (15; с. 101).

Як центр усієї полісної громади грецьке місто було місцем проживання не тільки ремісників, торговців і іншого міського люду, але включав також і сільське населення, тобто ставав місцем проживання більшої частини населення поліса, що, таким чином, могло користуватися всіма благами міського життя.

Великим досягненням давніх греків у політичній галузі було формування такої організації державного устрою, як демократична республіка. Полісна демократія представляла собою розроблену політичну систему, що забезпечувала участь у державному керуванні основної маси громадян. Суверенітет громадського колективу в цілому здійснювався через наділення реальною владою Народних зборів. Організація судової і виконавчої влади виключала можливість зосередження її в руках окремих осіб, забезпечувала участь у виконавчих органах практично всіх громадян, незалежно від їхнього майнового стану. Афінська демократія проводила цілеспрямовану політику матеріальної і політичної підтримки збіднілих громадян, надаючи їм земельні ділянки, забезпечуючи їхню участь у керуванні невеликою платою (в обсязі прожиткового мінімуму). Звичайно, не можна ідеалізувати афінську, так само як і полісну, в цілому, демократію і вважати її еталоном демократії як таку. Як виявляється з вищевикладеної історії Греції, це була демократія лише для громадян, у той час як жінки, негромадське вільне населення (досить численне в Афінах) не говорячи, звичайно, про рабів, стояли поза демократичними інститутами і не брали ніякої участі в керуванні. Проте структура демократичної республіки, конкретний механізм її дії в політичному житті Греції був величезним кроком в історії політичних установ і державних форм, що забезпечують залучення значно більшого числа населення, ніж при будь-якому іншому державному устрої. І не випадково грецька й особливо афінська демократія привертає до себе велику увагу всіх істориків держави і права, що досліджують історію політичних установ і політичної думки (27; с. 76). Одним з важливих досягнень політичної думки древніх греків було вироблення поняття громадянина, наділеного сукупністю невід'ємних юридичних прав: особистої свободи як повної незалежності від якої-небудь особи чи установи, права на земельну ділянку у своєму полісі, право на службу і носіння зброї, права брати участь у діяльності Народних зборів і керуванні державою. Усвідомлення цих прав, їхнє використання в повсякденному житті робило громадянина грецького поліса, за словами Арістотеля, політичною людиною, розширювало кругозір, збагачувало самосвідомість, стимулювало творчі здібності.

Великим виявився внесок древніх греків у розвиток світової історії політичної думки. Цікаві та важливі погляди на виникнення та розвиток держави, на її політичне становлення, різноманіття і глибина, написання чудових праць і вироблення плідних ідей, що ввійшли потім у скарбницю світової політичної думки, виділяють феномен давньогрецької цивілізації серед багатьох інших національних політичних систем (27; с. 98).

Особливо багато уваги греки приділяли розробці поглядів на ідеальну державу. Взагалі, в історії виникнення та розвитку стародавніх політичних поглядів виділяють 3 періоди. Ранній (9-6 ст. до н.е.) пов’язаний з часом становлення старогрецької державності. В цей час спостерігається раціоналізація політичних уявлень. Формуються нові підходи до проблем держави. Серед відомих мислителів, хто займався проблемами державності в цей період можна виділити Солона (638-559рр. до н. е.). Ідеальну державу він розглядав насамперед як державу, що керується законами: порядок і закон – найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між афінським демосом та знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами. Солон запровадив так звану цензову демократію, що повинна була панувати в ідеальній державі, яка була пронизана ідеєю компромісу між демосом та знаттю. Свої ідеї Солон відобразив у законах, створених ним, а також у реформах соціально-політичного ладу афінського полісу. Наступником Солона був Піфагор (580-500рр. до. н. е.), який також ідеалом держави вважав державу, де панує справедливий закон. Найгіршим злом він вважав безвладдя. Критикуючи анархію, Піфагор писав, що не можна обійтися без керівництва, начальства та належного виховання (15; с. 134).

Другий період (5-4 ст. до н. е.) – час розквіту старогрецької політичної думки, що знайшов свій вияв у вченнях Демокріта, Сократа, Платона та Арістотеля. Погляди останніх двох мислителів будуть детально проаналізовані в наступних розділах. А, якщо говорити про Демокріта (460-370рр. до н.е.) та Сократа (469-399рр. до н.е.), то варто зазначити, що перший ідеальною формою правління вважав демократію, а Сократ – аристократію, як владування знаючих та досвідчених. Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити спільні інтереси вільних громадян поліса. Однодумство та морально-соціальна солідарність вільних членів поліса є найважливішою та необхідною рисою упорядкованої держави. Сократ здебільшого поділяв погляди Демокріта, (навіть щодо форми управління, він писав, що аристократія – це та ж сама демократія, яка виходить з волі усіх; (якщо ж від багатства – то це плутократія). Не останнє місце в працях Сократа посідає проблема відносин держави та громадянина. Це так звана “патерналістська версія зв’язку громадянина і держави ” – тобто, вітчизна і закон вищі та дорожчі за рідного батька чи матері. Саме держава для громадян є вищими батьками, вихователями та повелителями. Так держава для Сократа і є ідеальною.

Третій період (4-2 ст. до н.е.) – період еллінізму, початок занепаду старогрецької державності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім – Риму. Погляди цього періоду відбиваються у вченнях Епікура та Полібія.

Після Платона та Арістотеля в умовах занепаду старогрецької державності і піднесення елліністичних монархій попередній інтерес до політичної проблематики, виходячи з поглядів Епікураі стоїків, помітно послабився. Для етики Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті в активному суспільному житті. Головна мета державної влади і основа політичних відносин – гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не заподіювати один одному шкоди. Держава, за Епікуром, - результат договору людей між собою та загальної користі – взаємної безпеки. “Справедливість, яка походить від природи, – зазначав Епікур, - є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди.” (7, с. 97). Концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об’єктивно можна визначити як демократичну, адже ніхто не мав ніяких привілеїв над іншими. Але Епікур не був прихильником крайньої демократії, а більше схилявся до поміркованої, де панування законів ототожнюється з максимально можливою мірою свободи та автономії індивіда (3; с. 65).

Найважливішою ознакою третього етапу стало започаткування науки політичної історії, що було пов’язано з іменем Полібія (210-123рр. до н.е.) і з його знаменитою працею “Всезагальна історія в сорока книгах”. Історія людства, на думку Полібія, – це не сліпий кругообіг, а закономірний, необхідний процес руху до нового – всезагального світового закону та розуму. Історія ж державності – це такий самий природний процес у рамках циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Полібій детально аналізує кожну з цих форм державного правління та шляхи їх перетворення з однієї в іншу, але ідеальною формою держави, на думку Полібія, є змішане правління царя, старійшин і народу, тобто сплетіння рис царства, аристократії та демократії. У цій ідеї криється оригінальна концепція стримань і противаг: царство, аристократія та демократія не лише підтримують, а й заважають одна одній, весь час натикаються на протидію двох інших влад, а у підсумку держава зберігає стабільність. Ось чому є всі підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й майбутньої теорії поділу влади (27; с. 95).

Мислителі Стародавньої Греції внесли суттєвий вклад у розвиток політичних поглядів і теоретичну розробку проблем держави. Всесвітньо історичне значення духового розвитку Стародавньої Греції, складовою частиною якого є політичні вчення, зумовлене тим, що старогрецькі мислителі були першовідкривачами в численних галузях людського пізнання. Вони заклали формування відправних ідей та концепцій у різноманітних сферах теорії та практики. В аспекті сьогоднішньої політології особливо важливо зародкові форми емпірико-наукового дослідження політики і держави (Арістотель) та політико-історичне вивчення форми держави, концепція змішаної держави (Полібій).

РОЗДІЛ ІІ

Біографія Платона

ПЛАТОН (427 – 347 р. до н.е.) - грецький філософ. Народився в Афінах. Справжнє ім'я Платона було Аристокл. Ім’я ж Платон (Широкоплечий) було йому дано в молодості за могутню статуру. Походив він зі знатного роду й одержав чудову освіту. Можливо, слухав лекції гераклітика Кратила, знав популярні в Афінах твори Анаксагора, був слухачем Протагора й інших софістів. У 407 р. став учнем Сократа і це дуже вплинуло на становлення поглядів Платона. У 399 р. Сократ, засуджений на смерть, закінчив життя в афінській в'язниці. Платон, що був присутнім на процесі, не був із Сократом у його останні хвилини. Можливо, побоюючись за власне життя, він залишив Афіни і з декількома друзями виїхав у Мегару. Звідти він поїхав в Єгипет і Кирену, а потім у Південну Італію. У 388 р. Платон залишив Італію і виїхав на Сицилію, у Сіракузи, де правив Діонісій I Старший. Прихильником його філософії став родич Діонісія, молодий Діон, але Платон посварився з тираном, і той вислав його зі своєї держави. Можливо, спілкування з Діоном надихнуло його після повернення до Афін заснувати в садах Академа першу філософську школу, знамениту Академію, де він викладав до самої смерті.
У 367 р. у Сіракузах помер Діонісій Старший, і Платон, на прохання Діона, вдруге приїхав до сиракузького тирану з надією, що новий правитель Діонісій Молодший легше піддасться його впливу і що він у такий спосіб втілить у життя свою мрію про філософа на троні і про державу, якою керує мудрий і справедливий цар. Але ця місія не вдалася. Діонісій Молодший спочатку гостинно прийняв філософа і зацікавився його вченнями, але зрештою, як і його попередник, змусив Платона залишити Сицилію і — більш того — присудив до вигнання Діона, підозрюючи його в змові. У 361 р. Платон вирішив третій й останній раз відвідати Сицилію. Про це його попросив Діон, до цього ж схиляли піфагорійці, але він дарма намагався впливати на Діонісія й одержати дозвіл на повернення Діона. Тиран не тільки відмовив йому в проханнях, але і конфіскував майно Діона. Примусово залишений у Сіракузах, Платон тільки за сприяння Архіта зміг залишити державу. Він повернувся в Афіни і там керував Академією до самої смерті, яка прийшла в 347 р. (13; с. 367-368).

До нас дійшли, очевидно, усі твори Платона. Вони нараховують 36 творів, поділених на 9 тетралогій, що наочно демонструють розвиток філософії Платона. Серед них є також неавтентичні діалоги. Авторство і хронологія творів Платона довго і ретельно досліджувалися, починаючи ще з епохи еллінізму.

У наступному підрозділі ми безпосередньо звернемося до праць Платона та проаналізуємо його погляди на державу і суспільство.

Вчення Платона про суспільство і державу.

Питання про тисячолітню значимість Платона виникає у кожного, хто ознайомився з його світоглядом і з художнім стилем його здобутків. Платон – перший в Європі послідовний представник об'єктивного ідеалізму, засновник цієї філософії. Об'єктивний ідеалізм Платона є вчення про самостійне існування ідей як загальних і родових понять. Платон був першим філософом в Європі, що заклав основи об'єктивного ідеалізму.

Щоб зрозуміти політичні погляди Платона, необхідно зробити короткий екскурс в його філософські погляди. Світ, за Платоном, двоїстий та складається з ідей (єйдосів) і речей (прагм). Ідеї являють собою не розумові конструкції, а надреальність, або зразки речей, їхні відвернені сутності. В той час як єйдоси є істинними, речі в силу своєї матеріальності – не істинні, оскільки, як вказував Платон, сама їхня матеріальність сповіщає їхню сутність. Відштовхуючись від своїх філософських поглядів, Платон і розробив своє вчення про суспільство і державу.

Світ за Платоном не тілесний космос, позбавлений індивідуальності і не окремі матеріальні речі, що наповнюють Всесвіт. Прекрасний, матеріальний космос, що зібрав безліч одиничних ейдосів в одне неподільне ціле, живе і дихає, весь наповнений нескінченними фізичними силами, але він керується законами, що знаходяться поза ним, за його межами. Це загальні закономірності, за якими живе і розвивається весь Космос. Вони складають особливий надкосмічний світ і називаються в Платона Світом Ідей. Побачити їх можна не фізичним зором, а розумовим, думкою ( 7; с. 243).

Ідеї, що керують Всесвітом, первинні. Вони визначають життя матеріального світу. Світ ідей знаходиться поза часом, він не живе, а перебуває, спочиває у вічності. І найвища ідея ідей - це абстрактне благо, тотожне абсолютній красі.

Платонівський ідеалізм тому і називається об'єктивним, адже він визнає існування цілком реального, незалежного від свідомості людини, тобто об'єктивного ідеального буття.

Отже, основними філософськими принципами платонізму є:

1. Ідея речі є зміст речі.

2. Ідея речі є така цілісність усіх окремих частин і проявів речі, що вже не поділяється на окремі частини даної речі і представляє собою в порівнянні з ними вже нову якість.

3. Ідея речі є та спільність складових її особливостей і одиниць, що є законом для виникнення цих одиничних проявів речі.

4. Ідея речі володіє своїм власним і цілком самостійним існуванням, вона теж є особливого роду ідеальна річ, чи субстанція, що у своєму повному і досконалому вигляді існує тільки на небі чи вище неба.

Що ж до політичних поглядів Платона, то варто спочатку зупинитися на формах держави, які виділяв мислитель. Платон розглядав чотири типи неправильно державного устрою, серед них: тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Всі ці чотири форми держави є в тій чи іншій мірі – погіршення та перекручення форми ідеального правління (2; с. 104).

Державний устрій, що базується на честолюбстві, називається за Платоном “тимократією”. Зміни в державі відбуваються через розбрат, що виникає там, де є влада. Вже з першими ознаками занепаду, виникає прагнення до збагачення та наживи. Спочатку в тимократичній формі зберігається риси честолюбного правління: правителі шануються, воїни – вільні, вони утримуються від будь-яких землеробських робіт, ремесел та інших видів наживи. В державі з таким політичним устроєм до влади не допустять мудрих людей, тут будуть схилятися на сторону тих, хто сильний духом, хто народжений не для миру, а для війни. Тут будуть в пошані військові хитрощі та маневри: держава буде завжди у стані війни. Людина, що мешкає в такій державі – жорстока, хоча і освічена та прислухається до інших, сама не володіє словом. По відношенню до рабів – дуже жорстка, хоча і не зневажає їх; чемна з вільними людьми; з владою – слухняна. На думку цієї людини – головним для правителя – не вміти говорити, а добре воювати.

Перехід від тимократії в олігархію здійснюється в такий спосіб: скупчення золота в коморах у приватних осіб руйнує тимократію; вони, насамперед вишукують, на що б його ужити, і для цього переробляють закони, не рахуючись з ними. Закінчується все це тим, що замість прагнення висунутися й мати почесті, розвивається схильність до корисливості і наживи, і одержують схвалення багатії - ними захоплюються, їх призначають на державні посади. З’являється заздрість та злість бідних людей проти багатих. Майнова протилежність, заздрість та злість призводять до повстання бідних проти багатих. Якщо результатом таких повстань є знищення вищого прошарку – багатих, то форма правління змінюється, і приходить демократія. Тобто, люди намагаються якомога справедливіше розподілити функції керування державою між собою (12; с. 45).

В державі з’являється повна свобода, відкритість та можливість робити те, що хочеш. В демократичній державі немає потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти до цього здатний; не обов’язково підкорятися, якщо ти не бажаєш; можна не воювати, коли інші воюють; не підтримувати мир, якщо ти проти цього. І знов ж таки, якщо будь-який закон забороняє керувати або судити, все одно можна робити те, що хочеш.

Платон ділить демократичну державу на три частини: трутні, багатії та народ. Одну частину складають так звані трутні: вони виникають тут внаслідок свавілля. При демократії ледве не стоять на чолі: найгірші з трутнів виголошують промови і діють, а інші всідаються ближче до помосту, дзижчать, і не допускають, щоб хто-небудь говорив інакше. Іншу частину складають багатії. Третій розряд складає народ – ті, що трудиться своїми руками; їх найбільше, і при демократичному ладі вони – найвпливовіші, особливо коли зберуться разом. Коли з'являється тиран, він виростає саме з народного кореня, тобто як ставленик народу.

Перехід від демократії до тиранії відбувається тоді, коли через повну свободу люди перестають рахуватися навіть з законами, щоб “ні в кого і ні в чому не було влади над іншими”. Все примусове викликає обурення. З цього, за Платоном, і виростає тиранія: від необмеженої свободи виникає найбільше рабство. Ненаситне прагнення одного та нехтування іншого перетворює демократичний лад у тиранію.

Правитель же у перші дні свого правління “посміхається й обіймає усіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато чого в приватному і загальному, звільняє від боргів, народу роздає землі і прикидається милостивим і лагідним до всіх.” Тирану необхідно безупинно вести війну. Це робиться для того, щоб простий люд почував сильну потребу у вожді. Постійна війна, як відомо, породжує ненависть і, якщо тиран захоче утримати владу, він змушений буде поволі знищувати своїх обвинувачів, “поки не залишиться в нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б очікувати якоїсь користі.” (23; с. 69-70)

Переходячи безпосередньо до розкриття питання про “ідеальну державу”, то почати варто з того, хто стоїть на чолі цієї держави. Отож, ідеальною державою керують деякі, як і в олігархії. Але і деякі повинні: 1) мати природні здібності; 2) повинні готуватися до керування протягом років. Основним принципом існування ідеальної держави є Справедливість.

В ідеальній державі Платона все повинно бути чітко фіксовано, усе побудовано за визначеним планом, який не може бути порушений ніким із громадян. Цим вона відрізняється від відомих держав-полісів, що характеризуються неміцністю, хаотичністю, відсутністю жорсткого порядку і, як наслідок, пануванням несправедливості. Дійсно, можливі три форми державного устрою: а) монархія – правління одного («моно» – один, «архє» – початок); б) аристократія – правління деяких; в) демократія – правління більшості, чи народу. Однак ці три «правильні» форми мають тенденцію, що часто здійснюється на практиці, перетворюватися у свої зіпсовані двійники: монархія – у тиранію, аристократія – в олігархію, демократія – у демагогію. Перекручення мають місце в силу того, що правителі схильні частіше піклуватися про себе і про свої корисливі інтереси, а не про інтереси громадян. Фактором перекручення виступає також надмірна воля, що неминуче веде за собою демагогію. Однак якщо держава зуміє зберегти моральне здоров'я громадян, то найкращою формою виявиться перша – монархія. Якщо моральність втрачена, отже, процвітає корупція, то найкращою стає третя – демократія. Вона щонайменше гарантує мінімум волі як розраду і надію на майбутнє. Нарешті, у загальному випадку кращою є аристократія – найбільшою мірою відповідна ідеальній державі, оскільки вона може стати правлінням «кращих». Саме її Платон закладає в основу свого проекту ідеальної держави. Кращими правителями будуть ті, хто вміє розумно відрікатися від своїх пристрастей, хто прагне до істини і справедливості, любить свою державу, тобто філософи. Такі мотиви, що рухають Платоном у його прагненні намалювати образ ідеальної держави (22; с. 75-76).

Платон зв'язує ідеальну державу з верховенством закону. Усі громадяни держави (крім рабів, що не могли бути поставлені в однакове положення з вільними; раби в Древній Греції були порівняно нечисленними і зайняті вони були на домашній і допоміжній роботах), незалежно від стану, який вони займають, повинні однаково підкорятися закону. Саме так повинно бути в нормальному випадку, а виходить, і в ідеальній державі. Більш того, ідеальна держава і є там, де закон непорушний і керує. Але як забезпечити дотримання законного порядку в житті? Він безперестану порушується не тільки громадянами, але і правителями. Крім того, закони то приймаються, то скасовуються чи змінюються, оскільки самі законодавці постійно змінюють свої переконання і погляди. Отже, у самій законодавчій сфері панують хаос і свавілля. Виходить, необхідно розробити спеціальну систему засобів, що забезпечують міцність і стійкість закону, його обов'язковість для всіх. Ця система засобів покаже також міцність держави. Але якщо це так, то вона не може бути довільно встановлена ким-небудь, а повинна бути виведена із сутності держави, тобто з її ідеї. Виходячи з властивостей держави як такої, варто логічно вивести її приватні характеристики, визначити її устрій, і в остаточному підсумку, вирішити питання про роль індивідів у ньому. Таким чином, логіка Платона йде в послідовності умовиводів від держави до індивіда, а не навпаки – від індивіда до держави. Це свідомо визначає тотальне підпорядкування індивіда державі. До такого підпорядкування Платон і приходить, фактично позбавляючи громадян державного права на приватне життя. Життя індивіда тут без останку підкоряється державному цілому. Індивідуальна свобода визнається тільки в тій мірі, у якій вона необхідна державі (18; с. 45-47).

Будучи супротивником тиранії, Платон не може, звичайно, йти, шляхом теоретичного захисту прямого насильства та примусу. Тому порядок в державі виводиться ним з “природного порядку речей”, тобто з власної метафізики. Цей же порядок і є порядок душі. Відповідно, в ідеальній державі враховуються природні схильності людей, а примус покликаний лише для того, щоб лише сприяти більш повній реалізації цих схильностей. Одні – схильні філософувати, в інших – переважає дух боротьби, треті – надають перевагу виробничій праці – такі передумови трьох класів суспільства. Але одночасно ці три функції держави: пізнання істини та написання правильних законів (філософи); забезпечення виконання законів (воїни або поліція, що у Платона приблизно одне й те саме); виробництво необхідних продуктів (ремісники та хлібороби). Одночасно це втілення трьох фундаментальних факторів буття – план ідеального буття. Проте, трьохкласова структура повинна бути жорсткою, оскільки її руйнування поведе за собою зруйнування всієї системи. Небезпека руйнації з’являється через те, що люди часто не розуміють власного блага, тому той, хто за природою – ремісник, прагне стати правителем, воїн хоче звільнитися від своїх обов’язків та займатися більш спокійною діяльністю, наприклад – ремеслом і т.д. лише ті, хто любить мудрість, здатні самостійно визначити своє покликання та без зовнішнього примусу та впливу реалізувати його. Тому вони можуть створювати ідеальнудержаву та бути її правителями. Вони повинні розробляти суворі правила для себе та для інших класів.

«Якщо для людей, видатних у філософії, – пише Платон, – виникла <…> необхідність взяти на себе турботу про державу... ми готові впевнено відстоювати погляд, що в такому випадку буде втілений описаний нами державний лад. Втілення такого порядку цілком можливе, про неможливе ми не говоримо. А що це важко, ми визнаємо» (17; Т.2, с. 263-264). Щоб здійснити проект, філософи повинні утворити аскетичне братерство, підкорити усе своє життя науці, розробці законів і вихованню молоді. Самі вони не можуть бути занадто молоді, а, навпаки, похилого віку. Вчені–мудреці уособлюють собою мудрість усього міста-держави. Тільки філософи повинні бути правителями і тільки за їх правління держава не буде знати зла. “Поки в містах – говорить Платон, – не будуть царювати філософи, або філософувати нинішні царі і володарі, поки державна сила і філософія не зіллються в одне... доти ні для держав, ні, навіть, думаю, для людського роду немає кінця злу”. Вони (філософи) встановлюють для всього суспільства норми справедливості. Така загальна схема. Однак Платон не вірить в силу тільки лише морального впливу з боку кращих. Тому саме солдати-поліцейські повинні здійснювати волю мудреців-старців. Їхнє виховання і спосіб життя, отже, повинні бути цілком підлеглі покладеної на них місії. Вони, за Платоном, живуть винятково в казармах, їм заборонено мати родину і власність. З дитинства вони виховуються в особливих пансіонах, займаючись гімнастикою, військовою справою і виховуючи в собі моральні якості. Усі діти, незалежно від їхнього соціального походження, в обов'язковому порядку відбираються у батьків і направляються в державні виховні установи. При цьому батьки не будуть знати своїх дітей, а діти не повинні знати, хто їх батьки. Як тільки жінки народять дітей, їх відюирають у матерів і віддають на розсуд правителів, найкращих з немовлят – до годувальниць, а гірших, дефектних – прирікають на загибель у схованому місці. Після деякого часу молоді матері допускаються до годівлі дитини, але в цей час вони вже не знають, які діти народжені ними. Усі стражі – чоловіки вважаються батьками своїх дітей, а усі жінки – загальними дружинами всіх стражів. Державна функція стану ремісників і хліборобів – годувати і забезпечувати правителів-мудреців і воїнів-поліцейських. У виконанні цієї задачі Платон бачить весь зміст їхнього існування. Їхнє особисте життя більш вільне, ніж життя військового стану і правителів, однак воно теж підпорядковане жорсткому регламенту, оскільки за ним пильно спостерігають стражі-воїни: допускається примус до праці, насильство над п'яницями і ледарями, приймаються міри щодо того, щоб ніхто не ставав ні занадто бідним, ні занадто багатим (15; с. 347). Нарешті, в ідеальній державі не потрібні ні мистецтво, ні вільна наука. Вони лише відволікають від істини і сприяють моральному розкладанню. Забороняються і виганяються також усі релігії і міфології, за винятком єдиної й обов'язкової для всіх, заснованої на платонівському вченні про ідеї. Вона ж є і єдиною наукою і філософією. Цікаво і те, що Платон виявляє виразне розуміння недостатності як поліцейських заходів, так і заходів морального впливу: передбачається застосування методів маніпуляції суспільною думкою. Вони включають обман, дезінформацію, відволікання уваги на другорядні теми, обробку свідомості населення, що випереджає проведення державних заходів, організацію псевдосенсацій, приховання авторства законів, кампаній проти псевдоворогів держави і народу як засіб придушення інакомислення і т.д. Ідеальна держава Платона володіє чотирмаголовними чеснотами, на яких повинна була засновуватись ідеальна держава Платона: мудрість – це здатність дати добру пораду про державу в цілому; мудрість – чеснота, що належить філософам; мужність – так само як і мудрість, властива невеликому колу осіб, хоча в порівнянні з мудрими цих осіб більше; на відміну від мудрості і від мужності, третя чеснота – “стримуюча сила”, є якість не особливого чи окремого стану, а чеснота, що належить усім членам найкращої держави. Там, де вона існує, усі члени суспільства видзначають державні закони і існуючий уряд, що стримує злі наміри. Четверта чеснота – “справедливість” – завдяки справедливості кожен стан у державі і всяка окрема людина, обдарована цією чеснотою, отримує в суспільстві своє призначення (13; с. 453).

Аналізуючи ідеальну державу Платона, бачимо, що є ряд рис, які, на перший погляд, здаютьс