Скачать

Ціни і ціноутворення у будівництві

ДОНБАСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

Кафедра «Економіка підприємства»

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Ціни і ціноутворення у будівництві

(для студентів спеціальності 7.050107 Економіка підприємства)

Макіївка 2003р.

Вступна лекція

1. Предмет, задачі і мета вивчення курсу

Метою вивчення дисципліни є глибоке вивчення теорії і практики ринкового ціноутворення.

Предмет і задачі курсу. Предметом є вивчення закономірностей ринкової економіки, що враховуються при встановленні цін, а також процесів і методів ціноутворення.

Задачею є освоєння основних понять і економічних категорій, що використовуються в ціноутворенні, вивчення сутності ринкової ціни, понять попиту та пропозиції, політики ціноутворення.

Ціноутворення являє собою процес формування ціни на чи товар послугу. Мають місце в основному двох систем ціноутворення: 1) централізоване, котре припускає формування цін державними органами на основі витрат виробництва і звертання і 2) ринкове, засноване на базі взаємодії попиту та пропозиції.

Ціни і ціноутворення є одним із ключових елементів ринкової економіки. Ціна це складна економічна категорія, у якій перетинаються практично всі основні проблеми розвитку економіки, і суспільства в цілому. У першу чергу це відноситься до виробництва і реалізації товарів, формуванню їхньої вартості, до створення, розподілу і використанню валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу.

Ціна є однієї з найбільш складних економічних категорій. Для її правильного розуміння необхідно мати представлення про те, що лежить в основі ціни, які об'єктивні економічні закони впливають на процеси ціноутворення і рух цін. Ціна окремого товару може відхилятися від його вартості під впливом випадкових ринкових факторів.

Існують дві основні теорії ціни. На думку прихильників однієї теорії, ціна товару виражає його вартість. Прихильники іншої теорії вважають, що ціна товару являє собою суму грошей, що покупець готовий заплатити за товар визначеної корисності.

Розробка теорії ціни відноситься до ранньої стадії розвитку капіталізму. Для цієї стадії була характерна витратна теорія ціни, яскравими представниками якої були Вільям Петті, Адам Сміт і Давид Рікардо. Саме вони заклали основи вартісної теорії ціни, відповідно до якої вартість товару визначається кількістю праці, необхідного для його виробництва.

Прихильником вартісної теорії ціни був К. Маркс із його навчанням про абстрактну працю як об'єктивної субстанції вартості. Сутність цієї концепції полягає в наступному: товар має, вартість і ціну.

Вартість - це втілені в товарі суспільно корисні витрати праці, але не всякі, а тільки відповідні середньої (для даного періоду) умовам, вмілості й інтенсивності праці.

Оскільки всякий товар є результат праці, те це робить усі товари якісно однорідними, а отже, порівнянними і порівнянними. При такому підході праця, втілена в товарах, також стає якісно однорідним, працею «узагалі», позбавленим конкретики. В економічній теорії така праця прийнята називати абстрактним.

Інша концепція пояснює ціну товару сумою грошових витрат у найкращому варіанті використання виробничих ресурсів. У цьому випадку ринкова ціна товару залежить не стільки від витрат виготовлювача, скільки від оцінки корисності таких витрат покупцем. При цьому ціна є самостійною внестоїмостною величиною, для визначення якої оцінка покупця більш значима, чим витрати виробника.

Задача сучасної економічної теорії полягає в тім, щоб синтезувати обидва підходи до ціноутворення, сполучивши в ціні «об'єктивність» (вартість) і «суб'єктивність» (корисність) товару.

Кількісне визначення витрат на виробництво і реалізацію товарів і послуг було і залишається об'єктивною потребою і реальністю в будь-якій суспільно-економічній формації.

Процес формування витрат в умовах ринкових відносин відбувається на базі ринкових цін і вимагає відшкодування усіх витрат, зв'язаних зі здійсненням процесів виробництва і реалізації товарів за рахунок доходів, отриманих від їхнього продажу.

Фірми, що не забезпечують такі умови, розоряються і гинуть, а їхнє місце займають інші фірми, що мають більш низькі витрати на виробництво і реалізацію товарів. Вони одержують більш високі доходи, що забезпечують їм умови для здійснення нормального процесу відтворення.

2. Інформаційна база курсу

1. Александров В.Г. Ціноутворення в будівництві. –Спб.: Питер, 2001. –352с.

2. Цацулін А.Н Ціноутворення в системі маркетингу. - М.: Інформаційно-видавничий будинок “Філін” 1997. –296с.

3. Ціни і ціноутворення. Підручник для вузів 3-і изд. Під. ред. В.Е. Есіпова: -Спб: Видавництво «Питер», 1999. –464с.

4. Ціни і ціноутворення. Підручник для вузів. Під. ред. И.К. Салімжанова. – М.: ЗАТ «Фінстатінформ», 1999. –224с.

5. Шуляк П.Н. Ціноутворення. Учбово-практичний посібник. 3-і изд. перераб. і доп. -М.: Видавничий будинок «Дашков і Ко», 2000. –192с.

3. Функції ціни

Ціна виконує різні економічні функції: облікову, розподільну, стимулюючу і регулюючу.

Облікова функція забезпечує еквівалентність обміну, тобто виторг від реалізації продукції (робіт, послуг) за інших рівних умов забезпечує відшкодування витрат на виробництво і реалізацію, а також утворення прибутку в розмірі, що дозволяє удосконалювати і розвивати виробництво, підвищувати життєвий рівень працівників. Цю функцію ціни виконують завжди. Знаючи, у що обходиться та чи інша продукція, можна за допомогою цін порівнювати різні її види, а також виражати в грошовому вимірі будь-яка кількість продукції і послуг.

Розподільна функція складається в розподілі доходу між виробниками і споживачами. Якщо ціна товару вище його вартості, то виробник відшкодовує свої витрати і дістає прибуток. Якщо ж ціна нижче вартості, то виробник працює собі в збиток. Отже, розподільна функція ціни виражає напрямок розподілу - на користь чи виготовлювача споживача.

Стимулююча функція. Суть її полягає в тому, що підвищені ціни стимулюють підприємства до випуску прогресивних і дефіцитних видів продукції, а знижені — до зняття з виробництва застарілої продукції.

Регулююча функція виражається в балансуванні попиту та пропозиції. У тих випадках, коли немає можливості досягти відповідності попиту та пропозиції шляхом зміни обсягу чи виробництва це недоцільно, у цьому випадку використовується інструмент ціни. У машинобудуванні він застосовується як стосовно засобів виробництва (наприклад, знижені ціни на сільськогосподарську техніку), так і стосовно споживчих товарів тривалого користування (наприклад, підвищені ціни на легкові автомобілі).

Функції цін взаємозалежні й утворять єдину систему, хоча їхня дія багато в чому взаємно перекривається, чим порозуміваються труднощі практичного ціноутворення.

Тема 1. Витрати виробництва, витрати підприємства

1. Поняття собівартість продукції і її економічна сутність

Витрати суспільної праці, у грошовому вираженні, утворять витрати виробництва, що існують завжди незалежно від суспільної форми виробництва. Важливо з'ясувати, хто несе ці витрати.

З позицій суспільства витрати виробництва рівні повними, тобто суспільно необхідним витратам праці.

З позицій підприємства до складу витрат входять лише витрати на сировину і матеріали, паливо й енергію, амортизацію основних засобів, витрати на оплату праці. Іншими словами, витрати підприємства включають частина витрат суспільно необхідної праці на виробництво товарів і тому менше витрат суспільства на величину прибавочного продукту.

У реальному економічному житті індивідуальні витрати окремих підприємств можуть відхилятися від рівня суспільно необхідних витрат праці: якщо вони перевищують цей рівень, виходить, підприємство збиткове. В умовах ринкової економіки збиткові підприємства і фірми розоряються, а в умовах планової - знаходяться на дотації держави. Підприємства, що мають витрати нижче суспільно необхідних, збагачуються. У тому випадку, коли витрати підприємства знаходяться на рівні суспільно необхідних витрат праці, воно тільки відшкодовує свої витрати, не маючи можливості накопичувати засобу для розвитку виробництва і поліпшення соціального стану своїх працівників.

Витрати підприємства виступають у формі собівартості продукції. Собівартість продукції виділяється з її загальної вартості як особлива економічна категорія.

Кожне підприємство незалежне від форми власності повинне відшкодовувати затрачувані їм ресурси в розмірі собівартості, щоб мати можливість безперебійної роботи.

Підприємства (фірми), що займаються виробничою діяльністю, визначають витрати виробництва, а фірми, що здійснюють збутову, постачальницьку, торгово-посередницьку діяльність - витрати звертання.

Конкретний склад витрат, що можуть бути віднесені на витрати виробництва і звертання, практично у всіх країнах регулюється законодавчо. Це зв'язано з особливостями податкової системи і необхідністю розрізняти витрати підприємства (фірми) по джерелах їхнього відшкодування ( що включається в собівартість продукції і, отже, що відшкодовується за рахунок цін на неї, і відшкодовувається з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків і інших обов'язкових платежів).

В Україні діє положення про складі витрат виробництва (обороту) на підприємствах і в організаціях.

Постановою Кабінету Міністрів України № 473 від 26.04.96 р. затверджене "Типове положення по плануванню, обліку і калькулюванню собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості". Воно встановлює єдині принципи формування витрат на виробництво для підприємств України незалежно від форм власності.

Собівартість - це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на виробництво і збут продукції, виконання робіт і надання послуг.

Оскільки собівартість відбиває тільки поточні витрати на виробництво і збут продукції (робіт, послуг), то цим вона принципово відрізняється від одноразових капітальних вкладень (інвестицій), що створюють основні фонди. Це означає, що за рахунок собівартості не можна поповнювати запаси, створювати ресурси.

Для планування, обліку й аналізу господарської діяльності, виявлення джерел зниження і прогнозування собівартості витрати класифікуються в групи, однорідні по визначеній ознаці.

При визначенні витрат на виробництво по підприємству (фірмі) у цілому вони групуються по їхньому економічному змісту.

Виділяються наступні елементи витрат:

• матеріальні витрати (за винятком вартості оборотних відходів),

• витрати на оплату праці,

• відрахування на соціальні заходи,

• амортизація основних фондів,

• інші витрати.

До матеріальних витрат відноситься вартість:

• сировини і матеріалів, що здобуваються в сторонніх підприємств і організацій і входять до складу виготовленої продукції, утворити її основу, чи є необхідним компонентом при виготовленні продукції (робіт, послуг);

• покупних матеріалів, що комплектують виробів і напівфабрикатів, що використовуються в процесі виробництва продукції (робіт, послуг) для забезпечення нормального технологічного процесу, підлягають чи монтажу додатковій обробці на даному підприємстві, використовуються для упакування чи продукції для інших виробничих чи господарських нестатків, а також запасних частин для ремонту устаткування, інструментів, пристосувань, інвентарю, приладів, лабораторного устаткування й інших засобів праці, що не належать до основних виробничих фондів;

• придбаних у сторонніх підприємств і організацій палива й енергії усіх видів, затрачуваних на технологічні й інші виробничі потреби підприємства (фірми);

• робіт і послуг виробничого характеру, що виконуються сторонніми чи підприємствами структурними підрозділами підприємства і не належать до основного виду діяльності.

До витрат на оплату праці відносяться:

• заробітна плата працівників за виконану роботу, обчислена по тарифних ставках, посадовим окладам і командировочним розцінкам згідно прийнятим на підприємстві (фірмі) системам оплати праці;

• надбавки і доплати до тарифних ставок і окладів у розмірах, передбачених законодавством;

• оплата відповідно до чинного законодавства щорічних відпусток, перерв у роботі матерів для годівлі дитини, оплата праці працівників молодше вісімнадцяти років при збереженні тривалості їхнього робочого дня, оплата часу, зв'язаного з виконанням державних обов'язків і проходженням медичних оглядів;

• одноразові винагороди за вислугу років відповідно до чинного законодавства;

• оплата навчальних відпусток працівникам, що учаться на заочних відділеннях професійно-технічних і вищих навчальних закладів, у заочній аспірантурі, відповідно до чинного законодавства;

• інші витрати, що відповідно до встановленого порядку включаються у витрати на оплату праці.

До відрахувань на соціальні заходи відносяться обов'язкові відрахування по встановленим законодавством нормам на державне соціальне страхування, у пенсійний фонд і фонд по безробіттю від витрат на оплату праці працівників, зайнятих у виробництві відповідної продукції (робіт, послуг). Розмір відрахувань на фінансування заходів щодо реалізації Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи" також визначається по встановлених нормах від витрат на оплату праці.

Амортизація основних фондів включає суму амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних виробничих фондів, обчислену від їхньої балансової вартості по затвердженим у встановленому порядку нормам, включаючи також прискорену амортизацію їхньої активної частини.

До інших витрат відносяться:

витрати на оплату відсотків за короткострокові кредити банків;

платежі по обов'язковому страхуванню майна підприємства, що входить до складу виробничих фондів;

оплата послуг банків за виконання відповідно до укладених договорів торгово-комісійних операцій із платіжними документами;

податки, збори й інші обов'язкові платежі, передбачені законодавством;

оплата послуг зв'язку й інших витрат, що включаються в собівартість продукції (робіт, послуг), але не відносяться до раніше перерахованих витрат.

Таке угруповання використовується для складання кошторису витрат у цілому по підприємству (фірмі), а також для розрахунку бізнес-планів фірм, і приводиться в звітності в обсязі, що охоплює усі витрати даного періоду, незалежно від того, що деяка частина з них може бути не зв'язана безпосередньо з діяльністю по виробництву продукції.

2. Види собівартості продукції

По етапах формування витрат у залежності від ступеня готовності, місця їхнього здійснення й обсягу розрізняють наступні види собівартості продукції: технологічну, цехову, виробничу, повну.

Технологічна собівартість - це сума витрат на здійснення технологічного процесу виготовлення продукції, за винятком витрат на покупні деталі і вузли.

До складу технологічної собівартості входять наступні витрати:

• на сировину, матеріали, паливо, енергію;

• на технологічні нестатки;

• на заробітну плату виробничих робітників з нарахуваннями;

• на технологічне обслуговування, ремонт і амортизацію устаткування, покупку інструментів і пристосувань, мастильних, охолодних і обтиральних матеріалів.

Цехова собівартість включає усі витрати цеху на виробництво продукції:

• технологічну собівартість;

• вартість напівфабрикатів і послуг інших підрозділів;

• витрати на покупні комплектуючі вироби;

• витрати на керування й обслуговування виробництва в межах цеху.

Виробнича собівартість являє собою суму витрат підприємства на виробництво продукції і включає цехову собівартість і загальногосподарські витрати по підприємству:

на зміст адміністративно-технічного персоналу підприємства;

амортизаційні відрахування від вартості будинків і споруджень загальногосподарського призначення, їхній зміст і ремонт;

витрати на охорону праці і техніку безпеки;

на дослідницькі і дослідно-конструкторські роботи;

на підготовку кадрів, відрядження;

обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення природного середовища).

Повна собівартість являє собою суму витрат підприємства на виробництво і збут продукції по видах і відрізняється від виробничої на величину невиробничих (комерційних) витрат, зв'язаних з реалізацією продукції. До них відносяться витрати на вивчення ринку, рекламу продукції, тару, упакування, комісійні виплати організаціям збуту, проведення виставок.

Повна собівартість визначається по реалізованій продукції. Вона служить базою ціни товару і її нижньою границею для товаровиробника.

Ціна одиниці продукції для окремого підприємства є індивідуальною собівартістю. При визначенні ціни одиниці продукції, виготовленої на декількох підприємствах, об'єднаних у чи корпорацію холдингову компанію з централізованим розрахунком цін, враховується, що рівень індивідуальної собівартості на різних підприємствах може істотно розрізнятися в результаті різного їхнього техніко-економічного рівня. У цьому випадку користаються показником средньогалузевої собівартості продукції конкретного виду, що розраховується по формулі середньої арифметичної величини.

У процесі керування і планування розрізняють кошторисну і нормативну собівартості.

Кошторисна собівартість визначається на основі тимчасової технології і по укрупнених нормах використання робочого часу, устаткування і матеріалів. Вона використовується для обґрунтування разових чи тимчасових цін на продукцію.

Нормативна собівартість визначається на основі діючої технології і нормативного методу обліку виробництва, тобто виходячи з рівня діючих на підприємстві на початок кожного місяця норм витрати сировини, матеріалів, палива, енергії усіх видів (електроенергії, води, пари, стиснутого повітря і т.п.), покупних напівфабрикатів, відрядних розцінок по заробітній платі, посадових окладів, норм обслуговування устаткування.

3. Класифікація витрат у калькуляційному розрізі

Для визначення собівартості по об'єктах виникнення і по призначенню користаються угрупованням витрат у калькуляційному розрізі (по статтях витрат). Отже, калькуляція, на відміну від витрат на виробництво, враховує витрати відповідно до їх призначення і місця, де вони виробляються.

У цьому випадку витрати на виробництво враховуються по наступним статтях калькуляційного листа:

1) сировина й основні матеріали за винятком поворотних відходів;

2) покупні комплектуючі вироби і напівфабрикати, включаються не в основні фонди;

3) додаткові чи допоміжні матеріали;

4) паливо на технологічні нестатки;

5) енергетичні витрати на технологічні нестатки;

6) заробітна плата виробничих робітників;

7) нарахування на заробітну плату (відрахування на соціальні заходи й у Фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи);

8) відшкодування зносу інструментів і пристосувань цільового призначення;

9) витрати на зміст і експлуатацію устаткування;

10) амортизація основних засобів;

11) робота транспортних цехів (усередині заводський транспорт);

12) інші цехові витрати;

13) витрати на підготовку й освоєння виробництва;

14) інші виробничі витрати;

15) загальнозаводські витрати;

16) утрати від шлюбу;

17) невиробничі (комерційні) витрати.

У машинобудуванні, крім зазначених статей витрат, виділяються ще транспортно-заготівельні витрати по постачанню підприємства сировиною, матеріалами, покупними напівфабрикатами і комплектуючими виробами.

Така класифікація витрат дозволяє визначити собівартість одиниці продукції, а також товарну і реалізовану продукцію по повній собівартості.

Усі витрати в калькуляційному розрізі підрозділяються:

• по характері участі у виробничому процесі - на основні, безпосередньо зв'язані з виробничим процесом, і накладні, зв'язані з обслуговуванням виробництва і керуванням;

• по способі віднесення на собівартість окремого виду продукції - на прямі і непрямі.

До прямих відносяться витрати, що можуть бути прямо включені в собівартість окремих видів продукції на основі встановлених норм (основні і допоміжні матеріали, напівфабрикати і покупні вироби, паливо й енергія для технологічних нестатків, заробітна плата виробничих робітників).

До непрямого відносяться витрати, зв'язані з роботою чи цеху підприємства (фірми) у цілому, і їхній не можна прямо віднести на собівартість конкретного виду продукції (витрати по змісту й експлуатації устаткування, знос інструментів і пристосувань, транспортні витрати, цехові, загальнозаводські і невиробничі витрати). Непрямі витрати включаються в собівартість шляхом їхнього розподілу між видами продукції, що випускаються, пропорційно якій-небудь умовній базі (яка регламентується галузевими інструкціями);

4. Класифікація витрат у залежності від кількості продукції, що випускається

У залежності від кількості продукції, що випускається, усі витрати на її виробництво і збут поділяються на умовно-постійні (непропорційні) і перемінні (пропорційні).

Умовно-постійні витрати не залежать від зміни обсягу виробництва за умови максимального використання діючих виробничих потужностей підприємств.

У собівартості одиниці продукції постійні витрати змінюються назад пропорційно зміні обсягу виробництва.

До умовно-постійних витрат відносяться амортизація основних засобів, заробітна плата управлінського персоналу і робочих-повременщиков, орендна плата за приміщення й устаткування, комунальні послуги й ін.

Загальна сума умовно-постійних витрат розраховується в цілому по підприємству і його структурним підрозділам, потім по кожній статті витрат у калькуляції собівартості визначається їхня частка в залежності від технологічних умов виробництва. Ставка умовно-постійних витрат на кожнім підприємстві визначається після детального аналізу витрат з обліком технічних і організаційних умов його роботи.

Перемінні витрати змінюються пропорційно обсягу що випускається продукція. У собівартості одиниці продукції вони залишаються незмінними (при постійних нормах витрати сировини, матеріалів, палива, окремих видів енергії і постійних цін). Ці витрати можуть бути розраховані на кожен вид продукції виходячи з норм витрати і ціни одиниці ресурсу.

До перемінного відносяться витрати на сировину і матеріали, заробітна плата робітників-відрядників, транспортні послуги по перевезенню сировини, готової продукції й ін.

Деякі витрати розглядають як частково перемінні, що представляють собою суму перемінних і постійних витрат. До них відносяться:

витрати на змінне устаткування, інструмент, малоцінні і що швидко зношуються предмети;

витрати на зміст і експлуатацію основних засобів;

заробітна плата виробничих робітників з нарахуваннями;

загальвиробничі витрати.

Сума перемінних і умовно-постійних витрат утворить собівартість продукції.

Тема 2. Прибуток, норма прибутку

1. Поняття прибуток і її економічна сутність

Любою товаровиробник при плануванні своєї діяльності виходить з того, щоб не тільки відшкодувати витрати на виробництво і збут продукції, але й одержати визначену суму прибутку, що виступає як реалізована прибавочна вартість.

Прибуток є одним з найважливіших показників фінансової діяльності, по якому визначається рейтинг підприємства (фірми). Наявність прибутку свідчить про ефективність виробництва, про благополучний фінансовий стан підприємства. Це одне з основних джерел нагромаджень і утворення фінансових ресурсів підприємств і держави.

Прибуток це частина валового доходу підприємства (фірми) за винятком усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність.

Валовий доход являє собою загальну суму доходу від, усіх видів діяльності підприємства (фірми).

Валовий доход включає:

• загальні доходи (виторг) від реалізації товарів (робіт, послуг), у тому числі допоміжних і обслуговуючих виробництв, а також від реалізації цінних паперів;

• доход від здійснення банківських, страхових і інших операцій по наданню фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов'язаннями і вимогами;

• доходи від товарообмінних (бартерних) операцій, від операцій з розрахунками в іноземній валюті;

• доходи від спільної діяльності, від здійснення операцій лізингу (оренди), а також у вигляді дивідендів, відсотків;

• доходи від позареалізаційних операцій.

З валового доходу виключаються:

• суми акцизного збору, податку на додаткову вартість, мита, митних зборів і ін.;

• інші суми, визначені законодавством.

Скоректований валовий доход - різниця між валовим доходом і сумами, що виключаються з нього.

Валові витрати - сума витрат підприємства в грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, що здобуваються цим підприємством для їхній наступного використання у власній господарській діяльності.

Відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. прибуток визначається шляхом зменшення скоректованого валового доходу на суму валових витрат і амортизаційних відрахувань.

Прибуток є основним фінансовим джерелом сплати податків, розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази, усіх форм інвестування. Отже, уся діяльність підприємства повинна бути спрямована на те, щоб забезпечити збільшення чи прибутку стабілізувати її на досягнутому рівні.

Розрізняють необхідний і граничний прибуток. Необхідний прибуток характеризує суму, достатню для підтримки виробничо-господарської діяльності підприємства (фірми) при досягнутих обсягах випуску продукції (робіт, послуг). Розмір необхідного прибутку для товаровиробника визначається рішенням двох задач: забезпеченням конкурентноздатності продукції і можливістю різних виплат працюючим у вигляді дивидендів, премій і задоволення їхніх соціальних нестатків. Сума необхідного прибутку співвідноситься із собівартістю продукції.

Граничний прибуток може бути гранично високої і гранично низкою. Границі гранично високого прибутку не існує, тому що будь-яке підприємство (фірма) прагне до одержання як можна більшого прибутку від результатів своєї діяльності. Гранично низький прибуток характеризує мінімальну вигоду виробника, нижче якої процес виробництва стає безглуздим.

2. Види прибутку

Основна частка в прибутку підприємства належить прибутку від реалізації продукції, що залежить від обсягу зробленої (реалізованої) продукції, її собівартості і ціни.

Чим більше підприємство зробить і реалізує продукції, тим за інших рівних умов воно одержить велику суму прибутку; чим нижче витрати на виробництво і збут продукції, тим при незмінній ціні вище прибуток. Якщо продукція відрізняється від аналога більш високими якісними характеристиками, вона може бути реалізована по більш високій ціні.

Однак господарська діяльність підприємств не обмежуйся тільки виготовленням і реалізацією товарної продукції.

Багато підприємств мають на своєму балансі автогосподарство, підсобне сільське господарство, фірмову мережу по технічному обслуговуванню і продажу виробів власного виробництва й інші допоміжні непромислові господарства. Доходи від продукції непромислових виробництв (робіт, послуг), від реалізації матеріалів, засобів праці, нематеріальних активів (права на користування об'єктами промислової власності - винаходами, товарними знаками, знаками обслуговування, промисловими зразками, об'єктами інтелектуальної власності - програмним забезпеченням, банками знань, ноу-хау, раціоналізаторськими пропозиціями і т.п.) не включаються у вартість реалізованої продукції, а враховуються окремо як "Інша реалізація". Перевищення доходів по цій статті над витратами утворить прибуток від іншої реалізації.

Підприємства здійснюють операції, не зв'язані зі збутом продукції (робіт, послуг) вони називаються позареалізаційні. До них відносяться: пайова участь у спільних підприємствах, розміщення на депозитних рахунках банків тимчасово вільних засобів, надходження раніше списаних боргів, чи сплата надходження штрафів, пені, неустойок, а також зміни валютних курсів і т.п. Різниця суми засобів, отриманих підприємством від позареалізаційних операцій, і суми витрат по цих операціях, утворить прибуток від позареалізаційних операцій.

Загальна сума прибутку, отримана підприємством у результаті виробничо-господарської діяльності, називається балансовим прибутком.

Чистий прибуток це різниця між балансовим прибутком і сумою податків, який необхідно виплатити відповідно до діючого законодавства. Порядок використання чистого прибутку визначає власник підприємства або уповноважений їм орган відповідно до Статуту підприємства. Як правило, вона витрачається на соціально-економічні цілі підприємства: інвестиції в розвиток виробництва, створення фінансового резерву, фінансування соціально-культурної сфери, відрахування у фонд оплати праці понад заробітну плату, створення благодійних фондів і т.п.

Прибуток, що розподіляється, це різниця між чистим прибутком і сумою боргів і відсотків за довгострокові кредити.

3. Розподіл і використання прибутку

Розподіл прибутку на підприємствах різних форм власності має загальні закономірності і специфічні особливості.

На підприємствах державної форми власності прибуток, що розподіляється, поділяється на три фонди: технічного розвитку виробництва, соціально-культурної сфери і заохочення.

Орендні підприємства з оподатковуваного прибутку в першу чергу сплачують орендну плату, а потім усі податки з урахуванням пільг. Із суми розподіляемого прибутку, крім фондів, утворених на держпідприємствах, створюється фонд ризику, що є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального використання засобів.

На акціонерних підприємствах прибуток, що розподіляється, служить для виплати дивідендів по акціях (простим і привілейованої).

4. Поняття рентабельність її економічна сутність, види. Розрахунок показників рентабельності

Рентабельність — це відносний показник ефективності виробництва який розраховується як відношення прибутку до витрат, тобто є нормою прибутку. Варто виділяти показники, використовувані для оцінки ефективності застосовуваних у виробництві авансованих ресурсів (капіталу) і поточних витрат, і показники, на основі яких визначаються прибутковість і ефективність використання майна підприємства (фірми).

Ефективність виробничо-господарської (комерційної) діяльності підприємства відбиває показник рентабельності виробництва, чи балансової (загальної) рентабельності, визначається відношенням суми балансового прибутку до середнього за період вартості капіталу (основних виробничих фондів і оборотних коштів) по формулі:

де Пб - балансовий прибуток;

ОФ - вартість основних виробничих фондів;

ОС - вартість оборотних коштів.

Величина балансової рентабельності є трохи завищеної, тому що балансовий прибуток складається з усіх видів діяльності підприємства (фірми), а не тільки з виробничої. Тому в практиці фінансового аналізу розраховують ще рентабельність сумарного капіталу (сукупних активів) і рентабельність власного (акціонерного) капіталу.

Рентабельність сукупних активів характеризує ефективність використання всього майна підприємства і визначається відношенням балансового прибутку до середньої суми активів балансу підприємства по формулі:

де Пб - балансовий прибуток;

Ап - активи балансу підприємства.

Рентабельність власного (акціонерного) капіталу характеризує ефективність використання вкладеного в підприємство (фірму) власного капіталу і є нормою прибутку на власний капітал, визначається по формулі:

де Пч - чистий прибуток підприємства (фірми);

Кс – капітал власний.

Показник рентабельності продукції характеризує ефективність витрат на виробництво і збут продукції, визначається відношенням прибутку від реалізації продукції до повної собівартості реалізованої продукції по формулі:

На підприємствах, що роблять кілька видів продукції, визначається рентабельність кожного виду продукції по формулі:

де Ці - ціна i-го виду продукції;

Ci - собівартість i-го виду продукції.

Цей показник використовується для визначення найбільш вигідного для підприємства (фірми) виду продукції.

Показник рентабельності продажів розраховується як відношення прибутку від реалізації до вартості реалізованої продукції по формулі:

З усього сказаного можна зробити наступний висновок: розмір прибутку і рівень рентабельності при правильному розумінні цих категорій виражають вплив таких факторів, як реальне підвищення рівня конкурентноздатності продукції, збільшення обсягу її продажів, ріст організаційно-технічного рівня виробництва і, як наслідок, зниження собівартості.

Тема 3. Принципи ціноутворення

1. Особливості ціноутворення на різних типах ринку

Цінова політика підприємства залежить від конкурентної структури ринку.

Структура ринку - це основні характерні риси ринку, до числа яких відносяться: кількість і розмір фірм, що знаходяться на ринку, ступінь чи подібності розходження товарів різних фірм, легкість входу на ринок нових продавців і виходу з нього, приступність ринкової інформації.

Виділяють чотири основних типи ринку: зроблена (чиста) конкуренція, монополістична конкуренція, олігополія, чиста монополія.

Ринок чистої конкуренції характеризується наступними показниками:

• наявністю безлічі фірм, жодна з який не може зробити значного впливу на рівень поточних цін, оскільки кожної належить невелика частка ринку;

• однорідністю і взаємозамінністю конкуруючих товарів;

• відсутністю цінових обмежень.

Основою для конкуренції, як характерної властивості ринкової системи, є воля вибору, що виявляється в прагненні одержати максимальний грошовий доход.

В умовах чистої конкуренції для фірми попит цілком еластичний від ціни. Це порозумівається тим, що на ринку діє велика кількість фірм, причому жодна з них не контролює досить помітної частки ринку. При розширенні обсягу виробництва фірма, як правило, ціну не змінює. Залежність між попитом і ціною на ринку чистої конкуренції для галузі - назад пропорційна, тобто зниження ціни сприяє збільшенню попиту. Якщо пропозиція товарів у галузі зросте, то ціна знизиться, причому для усіх фірм, незалежно від обсягу їхнього виробництва.

Таким чином, в умовах чистої конкуренції жодна фірма на ринку не грає в ціноутворенні помітної ролі, ціни складаються під впливом попиту та пропозиції, а фірмам приходиться орієнтуватися на сформований рівень цін.

Ринок монополістичної конкуренції складається з багатьох фірм, що пропонують свої товари за цінами, що коливається у великому діапазоні. Продукція не цілком взаємозамінна і розрізняється не тільки по фізичних характеристиках, якості, оформленню, але і по споживчих перевагах. Різниця між виробами виправдує широкий діапазон цін. Ринку монополістичної конкуренції характерні три риси: гостра конкурентна боротьба між фірмами; диференціація товарів, що випускаються фірмами-конкурентами за рахунок розходжень, як по споживчих властивостях, так і по наданих неоднакових додаткових послугах; порівняна легкість проникнення на ринок.

В умовах монополістичної конкуренції фірма визначає ціну на вироблену продукцію, з огляду на структуру споживчого попиту, ціни встановлювані конкурентами, а також власні витрати виробництва.

Олігополістична конкуренція виникає між деякими великими фірмами, товари яких можу