Скачать

Християнське віровчення. Католицька церква

План

Вступ

1. Християнське віровчення

2. Католицька церква - її походження, особливості віровчення

3. Католицькі свята та обряди та їх значення

Висновок

Вступ

Християнство, безперечно, представляє одне з самих величних явищ в історії людства.

Нами мимоволі опановує почуття подиву, коли ми вивчаємо історію християнської церкви: вона нараховує вже два тисячоріччя, і все ще стоїть перед нами, повна життя, а в деяких країнах більш могутня ніж державна влада. Сьогодні, загалом 2 106 962 000 в 238 країнах світу або 33 % населення Землі вважають себе християнами

Ось чому, усе, що так чи інакше сприяє кращому розумінню цього грандіозного явища здобуває величезне практичне значення.

Зокрема, вивчення свят, традицій та обрядів розкривають сутність християнства, його історію та вплив на життя суспільства.

Мені, як віруючий людині, дуже цікаво дослідити цю тему, щоб розуміти і вірити, бо як сказав Блаженний Августин «Віруй, щоби розуміти; розумій, щоби вірити».

1. Християнське віровчення

Християнство (від грец. - «помазанник», «мессія») - монотеїстична релігія, разом з іудаїзмом і ісламом входить в групу авраамічних релігій. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число трьох світових релігій.

Християнство зародилося на Сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю) (в Палестині) в I ст. н.е., засновником християнства є Ісус Христос. В наш час християнство є однією із найпоширеніших релігій світу - її притримуються більше чвертки людства. Християнство займає перше місце в світі по географічному розповсюдженню, тобто майже в кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.

Христия́нство - є віровченням про Всезнаючого, Всюдисущого та вічного Бога Творця неба і землі (Бога Отця Вседержителя), Його єдинородного несотворенного Сина - Господа Ісуса Христа (Бога Ісуса Христа), та Животворчого Святого Духа, що говорив через пророків (Бога Духа Святого), Їх Єдину Волю та Сутність у Святій Трійці. Центральне місце в християнстві займає втілення та зшестя на землю Сина Божого з метою спасіння людства від гріха жертівним Розп'яттям на Голгофі, Його Воскресіння, Вознесіння на Небо та Друге Пришестя судити усіх живих та мертвих людей. Християнство визнає існування світу видимого і світу невидимого (світу духовного), безсмертної людської душі та ангелів), визначає природу людини - її сотворення, гріхопадіння (перворідний гріх) та Викуплення Христом, її майбутню долю - воскресіння мертвих і страшний суд, її вічне блаженство (рай) або вічне прокляття (пекло). Віруючі послідовники цих догматів звуться християнами, беруть участь в видимому поклонінні Христу в церквах (місцях особливої присутності Бога) і духовному служінні цьому Богові через сповнення Його настанов, покаяння у випадку їх порушення, регулярно спілкуються з Ним через молитву. Сотні християн покидають світське життя і віддаляються в монастирі чи скити (див. ченці), щоби повністю посвятити себе служінню та хвалінню Христа. Християнство вчить, що метою людського життя є освячення людини, повернення до первинної природи, через обоження людини через причастя в Бозі Христі, завдяки Його Викупительній Самопожертві за людські гріхи. Особи, що досягли такого освячення, часто через мучеництво на взірець Христа і визначилися найвищими чеснотами християнської побожности, прославившись чудами, шануються у традиційному християнстві як святі.

Центром християнства є особа Ісуса Христа, який є однією з осіб Трійці - одночасно Сином Божим та Сином Людським.

Головне у християнстві вчення про боголюдину - Ісуса Христа, який прийняв страждання і смерть заради спокутування первородного гріха.

Згідно з постулатами християнства, що базуються на Біблії, внаслідок першородного гріха, вчиненого Адамом та Євою, кожна людина є грішною, відтак смертною і підлягає засудженню Богом. Оскільки Бог любить світ та людей, він послав свого Сина, який, будучи безгрішним, своєю смертю на хресті викупив людей від належного їм покарання. Таким чином, спасіння досягається вірою в Ісуса Христа та прийняттям його жертви, а також покаянням - відверненням від гріхів та приведенням свого життя у відповідність з Божими заповідями.

Християнська Церква об'єднує християн у святу спільноту, яка теж зветься Тілом Христовим чи Невістою Христа і розглядається як своєрідний Ноїв Ковчег, спасіння поза яким є неможливим. Через церкву передаються таїнства та благодать, вона ж уділяє хрещення (яке є духовним очищенням та оновленням у Христі) новим катехуменам.

Роль духовного наставництва та годування виконує Святе Письмо, яке вважається за Слово Боже.

Велику роль на земному шляху християнина до вічного блаженства відіграє Боже Провидіння.

І католицизм, і православ'я, визнають священними сім Святих Таїнств: Євхаристія, Покаяння, Миропомазання, Соборування, Священство, Хрещення та Вінчання

2. Католицька церква – її походження, особливості її віровчення

Риммо-Катомлимцька Церква (лат. Ecclesia Catholica Romana) - інститут католицької Церкви латинського обряду (частково амвросіанського, ліонського й мосарабського) із центром у Ватикані на чолі з Папою Римським, який є її земним головою. Від інших церков Римо-католицька церква відрізняється організаційною централізованістю та найбільшим числом прихильників (біля чверті населення світу в 2004 р.); неформально й найчастіше іменується просто Католицькою церквою. Відповідно традиції, характеризується чотирма відмінними ознаками: єдина, свята, вселенська (що й означає слово католицька), й апостольська.

Головні моменти навчання Римо-Католицької церкви викладені в Апостольському, Нікейському й Афанасієвському символах віри, а також у декретах і в канонах Ферраро-Флорентійського, Тридентського й І і ІІ Ватиканських соборів. Узагальнена доктрина викладена в «Катехізисі».

Після розколу зі східними православними церквами у 1054, римський католицизм став єдиною духовною владою у західній Європі. Церковні діячі мали великий політичний і духовний авторитет, процвітало чернецтво. Напочатку 16 століття зростаюча хвиля протестантизму виявила потребу негайних реформ всередині церкви: Собор у Тренті (1545-1563) скликаний для обговорення цих реформ, широко визначив сьогоднішній догматичний, дисциплінарний, і літургійний характер римо-католицизму, хоча важливі зміни започатковано і введено на другому Ватиканському Соборі. Загалом римо-католики покладаються більше на традицію і авторитет, особливо щодо тлумачення Біблії, ніж більшість протестантських церков.

Організація церкви є високоцентралізованою та ієрархічною і рішення папи посилюються доктриною безпомилковості (при проголошенні урочистих тверджень «ex cathedra» з питань віри, промульгованою у 1870 році. Інші прийняті доктрини включають трансубстанцію і чистилище. Кількість таїнств була закріплена до семи з 12 століття. Почитання Діви Марії, яке процвітало у Середні Віки, зазнало значного відродження у 19 столітті; заохочується теж ушанування святих та поклоніння їм. Оздоблення церкви, музика, і культовий одяг більш розвинені, ніж у протестантських церквах. До середини 20 століття латина лишалася єдиною мовою богослужіння.

Римо-католицизм поширився по світі завдяки активним місіонерським зусиллям з 16 століття - і є нині найчисельнішою християнською деномінацією.

3. Католицькі свята та обряди

Римсько-католицькі церковні свята, як і християнські свята в цілому, - складне переплетення народних традицій і християнської обрядовості. Дохристиянський календар аграрно-скотарських свят, що розподілялися часом року, відзначав важливі в господарській діяльності термін настання зими, весни, літа й осені. Головна частина календарних і культових свят пристосовувалася до зимового і літнього сонцестояння. Церква прагнула прикріпити народні звичаї до визначених днів християнського календаря - церковним святам, дням пам'яті святих.

Найбільшого впливу Церква домоглася в католицьких країнах - Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Польщі, Латинській Америці. Велику роль зіграли характерні для католицизму урочиста літургія, пишна обрядовість і яскравий музичний супровід, що підсилюють емоційний вплив на парафіян. Дні пам'яті визначених святих зробилися не тільки днями обов'язкового відвідування богослужіння, але і віхами в розподілі сільськогосподарських робіт, зміни часів року.

Римсько-католицький літургійний рік містить два види свят: неперехідні і перехідні. Перші закріплені за визначеними датами року, другі щороку змінюють своє місце в цивільному (Григоріанському) календарі.

Перехідні свята завжди приходяться на весняний час року в залежності від дати святкування головного з християнських католицьких свят - Великодня, настання якого обчислюється по місячному календарю. Нерухомі і рухливі церковні свята щороку сполучаються інакше.

Літургійний рік починається з Адвента, періоду передріздвяної Посту (від лат. adventus - пришестя). Він відраховується від 4-го неділі перед Різдвом. Під час Адвента віруючі готуються до другого пришестя Христа, згадують про пророкування пророків і Іоанна Хрестителя про пришестя Спасителя. Католицька церква вважає Адвент часом загального покаяння. Пам'ятні дні окремих святих, що приходяться на період Адвента, не зв'язані з циклом різдвяних звичаїв. Це день св. Варвари - покровительки ремісників (4 грудня). 6 грудня день св. Миколи відомий своїм "дитячим" акцентом - діти чекають подарунків, за традицією "принесених" святим .

8 грудня відзначається одне з головних богородичних свят - Свято Непорочного Зачаття Діви Марії, культ якого дуже популярний у католицизмі. Це свято було офіційно закріплене догматом папи Пия IX у 1954 році. Відповідно до католицького віровчення, обраниця Батька Небесного, була чистої від наслідків первородного гріха від народження.

Різдво - одне з найважливіших християнських свят. Змістом його є факт Народження Дівою Марією Сина Божого Ісуса Христа, незвичайної події, що від неї весь християнський світ веде своє літочислення. Римо-Католицька Церква, більшість протестантських церков, а також деякі православні - включаючи Константинопольску (крім Афона), Антиохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську й Грецьку святкують Різдво в ніч з 24 на 25 грудня. Різдву Христовому передує чотиритижневий піст. Його останній день називається Святим Вечором. Це друге після Великодня свято з чотирма Літургіями (Месами): напередодні ввечері, уночі, на світанку і вдень.

Безсумнівну першість в усьому літургійному році має свято Пасхи, під час якої християни святкують перемогу воскресіння Христа над гріхом, смертю і дияволом. Смерть і воскресіння Христа залишаються центром, як проповідування, так і Літургії Церкви. Як початок спасіння християни святкують Різдво Христове. Різдво після Пасхи посідає друге за рангом місце, потім слідують усі інші церковні свята.

Церква учить, що народження Христа відкрило можливість для порятунку душі і вічного життя для кожного віруючих. Значення Різдва для пересічної людини пов’язане зі ставленням тієї ж пересічної людини до Христа. Відповідь на запитання: «Хто такий Христос? Ким Він є для мене?» є фундаментальною. Син Божий зійшов з неба, щоб ми, люди землі, увійшли у небо; Бог став людиною, щоб ми увійшли в божественне життя. Різдво Христове таким чином є для людини визначною подією в історії спасіння всього людства і цієї конкретної особи зокрема.

Свято Різдва Христового започаткувалося декілька століть після народження Ісуса, воно народилося у Римській імперії в перших поколіннях християн, як реакція на язичницькі святкування. Про це добре розповідає о. Ю.Я. Катрій у книзі “Пізнай свій обряд”: «У Римі від 17 до 23 грудня відбувалися поганські торжества в честь бога Сатурна або Хроноса. Ці святкування звалися Сатурналія. Відразу після них 25 грудня були великі радісні торжества в честь „непереможного сонця”. Кесар Авреліян 25 грудня 274 року проголосив сонце–бога головним опікуном римської імперії і присвятив йому святиню на Марсовім Полі в Римі. Свято бога-сонця святкували 25 грудня тому, що тоді наступає зимовий зворот сонця, дні стають довші і сонце більше гріє. Цей день вважався наче народженням сонця і його перемогою над темрявою ночі. Отож, християнський Рим, щоб протидіяти язичницькому Римові, на місце бога-сонця ставить своє християнське Сонце – Богочоловіка і Його народження також святкує 25 грудня». Отож в перших століттях не існувало свята Різдва Христового. Для нас сьогодні важко уявити християнство без Різдва, але перше покоління обходилося без нього. Для перших поколінь учнів Христа найважливішими святами були їхні недільні зібрання, які святкувалися як Пасха тижня. Як і юдеї, перші християни щороку святкували Пасху. У цьому тижневому і річному циклі літургійного року християни читали Святе Писання і, звичайно, не оминали тих фрагментів, які розповідають про Різдво Христове. У своєму щоденному житті християни мали досвід, що Христос є для них світлом, яке просвітлює їхнє життя, Сонцем, яке розпорошує темряву їхнього гріха. Тому згодом, у вільні дні язичницьких торжеств Сатурналіїв і в особливо день народження сонця, християни змогли протиставити ідолопоклонству сонця свою віру в Христа – справжнє Сонце, яке освітлює тих, хто знаходиться в мороку гріха і смерті.

Святкування Різдва супроводжуються урочистими обрядами та традиціями. В Україні, на мою думку, за рахунок співіснування у минулому на наших землях різних культур, релігій, обрядів, склалася дуже цікава картина – наші різдвяні обряди нанизані їхніми різноманітними елементами. В нашій країні стали традиційними вертепи і театралізовані різдвяні дійства середньовічної Італії, в нас загостювала німецька ялинка, ділимось облаткою як поляки, ми залишаємо вільне місце за столом, як євреї на пасхальному седері тощо.

Звичай ставити і прикрашати святкову ялинку походить з язичницьких часів. У давньогерманських народів існувала традиція: в час, коли дні ставали довшими, а ночі коротшими – розвішували під стелею своїх осель гілки хвойних дерев: ялинки, сосни або смереки, які символізували перемогу життя над смертю, дня над ніччю, світла над темрявою. Церква прийняла цей звичай як знак постаті Ісуса Христа-Світла, що перемагає темряву, Спасителя, який став для людського роду істинним райським деревом життя і на дереві хреста здійснив наше спасіння. Святкова ялинка освітлюється – раніше свічками, тепер електричними лампочками – оскільки Христос часто сам Себе називав світлом. На гілках ялинки розвішуються солодощі і прикраси, щоб таким чином пригадати добродійства відкуплення. До теперішніх часів цей звичай розповсюдився мало не по цілому світу. На свято Різдва Христового ялинки ставлять у храмах, оселях, на площах міст і у вітринах крамниць. В нашій країні, коли в часи комуністичної влади Різдво офіційно не святкувалось, ялинка, яку ставили на Новий Рік, залишалась для багатьох мало не єдиним дозволеним атрибутом забороненого свята. Тому в уяві багатьох наших співвітчизників святкова ялинка асоціюється саме з Новим Роком.

В усіх католицьких країнах широко розповсюджений звичай виготовлення своєрідних ясел-вертепів. У католицьких храмах з XIII в. улаштовуються невеликі ніші, у яких зображуються сцени з легенди про народження Христа за допомогою фігурок з дерева, порцеляни, розфарбованої глини.

Історія стверджує, що ясла Господа Ісуса вже в V сторіччі були перенесені з Вифлеєму до Риму і розташовані у базиліці Санта Марія Маджьоре. На згадку про цю подію “пастирка” (різдвяне богослужіння) у Римі відправляється в цьому храмі біля ясел Ісуса. Внаслідок цього в Італії народився звичай в день Різдва Христового виставляти ясла на тлі гроту (печери), доповнюючи фігурками св. Марії, св. Йосипа, трьох царів, ангелів, пастухів і різних тварин. Але найбільша заслуга в поширенні звичаю будування ясел на тлі гроту, які на наших теренах стали називатися вертепами, належить св. Франциску з Асижу і його духовним нащадкам. Сучасник святого, св. Бонавентура, розповідав, як за три роки до своєї смерті св. Франциск замислився над тим, як освіжити пам’ять народження Дитятка Ісуса і як це зробити з найбільшою урочистістю, щоб розбудити дух побожності... Він попросив принести сіна до гроту, привів вола і осла, і потім покликав братів. Зібрались люди і залунали пісні. Слуга Божий побожно став на коліна перед яслами, заливаючись сльозами і сяючи радістю, св. Франциск прочитав Євангеліє. Потім виголосив проповідь про народження Втіленого Бога... У Середньовіччі звичай будування ясел або вертепів, початок якому було покладено в V ст., поширився в усій Європі. Згодом ясла стали ставити не тільки в храмі, але й у будинках перед Різдвом. Вони виставляються на кілька тижнів до свята Стрітення. Домашні вертепи - макети в засклених шухлядах, що зображують грот, у яслах лежить дитина Ісус, поруч Богоматір, Йосип, ангел, що прийшли на поклоніння пастухи, а також тварини - бик, осел. Зображуються сценки з народного побуту: поруч зі святим сімейством поміщають селян у народних костюмах і т.п. У середні віки зародилась ще одна різдвяна традиція - доповнювати “німі” вертепи, виконані в пластиці, театралізованими виставами. Спочатку вони проводились в храмах у дуже простій формі і служили ілюстрацією до євангельських текстів, але потім виросли до багатих за формою і змістом сценічних дій, які завжди користувались великою популярністю. У ХVІІІ столітті з’явились і лялькові вистави. З того ж ХVІІІ століття до наших часів дійшло 20 різних текстів різдвяних вистав, які ставились у храмах.

Різдво - сімейне свято. Ввечері 24 грудня, коли загоряється перша зірка, що колись вказала дорогу мудрецям до новонародженого дитяти, родини збираються за святковим столом на Вігілійну вечерю. Вігілія з латинської означає чування. При світлі свічок перед початком трапези читається уривок з Євангелія, співається перша колядка, потім усі моляться перед їжею і голова родини складає усім святкові побажання. Після цього члени родини складають побажання один одному. При цьому один в одного відломлюють шматочок облатки – різдвяного хліба. Взаємне ділення хлібом є виразом примирення та любові, та символізує радість свята, яке наближається. Облатки освячуються в храмах під час чотиритижневого посту перед Різдвом. За святковим столом залишається одне вільне місце. На тарілку кладеться облатка. У цьому жесті можна побачити зв’язок з очікуванням Месії під час пасхального седеру у юдеїв. Кожний дім повинен був бути готовим на прийняття Месії до себе. Це вільне місце є також приготовано для якогось гостя – бідного, сироти. Приймаючи їх за стіл, ми, згідно зі словами Ісуса, приймаємо до себе самого – Христа.На наших українських землях традиційною різдвяною стравою стала кутя – варена пшениця з медом. Пшениця є символом вічності, бо її зерно щороку оживає. А мед – символ вічного щастя святих у небі. Деякі автори сходяться на думці, що кутя – це залишок давніх братолюбних столів, які влаштовували у дні смерті мучеників або померлих. Кожний регіон, ба, навіть кожний дім, має свої рецепти приготування куті. На скатертину обіднього столу іноді кладуть декілька джгутів сіна – як нагадування про Вифлеємські ясла. Крім куті на столі обов’язково стоять 12 пісних страв .Це символ 12-ти місяців минулого року, за котрі ми складаємо Богові подяку та 12 місяців майбутнього року, які ми віддаємо у руки Христа з проханням про благословення. Оскільки в подіях Різдва Христового свою роль відіграли тварини – Ісус народився у хліві серед худоби – тому у вігілійну вечерю вся домашня худоба також отримує вдосталь запашної їжі. Таким чином радість Христового Різдва поширюється на всю природу.

В кінці Святвечора традиційно співають Колядки та відправляються до храму на святкову Месу. Колядки – це релігійні пісні, які оспівують Різдво Христове. Кожний народ має свої неповторні колядки. Деякі з них стали міжнародними, наприклад “Stille Nacht” (Тиха ніч). Слово “коляда”, латинською мовою “calendae” (календи), означає перший день місяця. В античному Римі січневе “календе” розпочинало новий рік. Перші дні нового року святкувались дуже урочисто, поширився звичай у ці дні приходити один до одного з відвідинами та складати побажання. Християни цей звичай поєднали з Різдвом Христовим. Колядники, згуртувавшись, йдуть від хати до хати, співаючи колядки та щедрівки та несучи побажання благодаті Божого благословення для дому господарів. Хазяї, зі свого боку, обдаровують колядників дрібними подарунками.

Це ще одна прекрасна різдвяна традиція – дарувати один одному подарунки. Під час Різдва Христового християни очима віри споглядають на найбільший Дар Небесного Батька – на Його Втіленного Сина, на Ісуса Христа. Наслідуючи, отже, Бога Отця, і християни під час урочистості Різдва Христового відкривають своє серце та руки у жесті обдаровування інших радістю. Деякі складають свої подарунки під різдвяною ялинкою, деякі ховають їх у шкарпетки, а деякі просто обмінюються своїми презентами. Для вірян найважливіше – подарувати у цей день іншим крихту свого серця, щоб якомога більше уподібнитись доброму Богу, котрий заради любові до людей зіслав на світ Свого Сина.

Різдво Христове розпочинає опівночі нічна різдвяна Служба Божа. Завдяки Літургії віруючі духовно єднаються з пастирями, яким було явлено про прихід Божого Сина на землю. У цю ніч під час Літургії читається Євангеліє про цю подію. Саме з цього приводу нічна різдвяна Служба зветься “пастиркою”. “Пастирка” спочатку правилась лише у Вифлеємі. У VІ ст. цей звичай запроваджено також у Римі. Служба правилась у храмі Санта Марія Маджьоре, де знаходилась імітація Печери Різдва. З Рима традиція нічних різдвяних Божих Служб поширилась на інші регіони. Отже тепер під час кожної “пастирки” всі католицькі храми перетворюються на “духовні Вифлеєми”.

Наступний день після Святвечора – Різдво. За біблійною оповідкою, цього дня у Вифлеємі в хліві Діва Марія народила Ісуса Христа. Першими, хто привітав новонародженого, були пастухи. Звістку про появу на світ сина Божого їм принесли янголи. Пізніше до немовляти прийшли волхви-мудреці зі Сходу, які про Месію знали з легенд.

У перший день Різдва подається святкова їжа - м'ясні блюда: свинина, індичка, гусак, шинка і т.д. Достаток на святковому столі вважається підставою благополуччя в новому році.

З огляду на значення урочистості Різдва Христового, Церква продовжує його святкувати протягом восьми днів. Цей час зветься Октавою Різдва Христового. Перший день Октави Різдва – це 25 грудня, останній – 1 січня. У римській Літургії протягом цих днів згадуються святі, котрих середньовіччя назвало “товаришами Христа”, тобто свідками Ісуса. Це – священномученик Степан, диякон; святий апостол і євангелист Йоан; вифлеємські діти-мученики (28 грудня) день спогаду знищення за наказом царя Ірода всіх дітей, що за віком могли бути Христом та деякі інші. Крім того, Октава Різдва має марійний характер: протягом цього часу ми відзначаємо свято Святої Родини Ісуса, Марії та Йосипа (неділя в Октаві) та урочистість Пресвятої Богородиці (1 січня), котра є заключним акордом Різдвяної Октави.

Зимовий цикл свят католики завершують у день Богоявлення (Епiфанii), чи "трьох королів" - 6 січня. Свято Богоявлення у перші віки християнства вважалося збірним, бо стосувався кількох подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного помноження хліба. Тому й сьогоднішню назву свята «Богоявлення», як стверджує у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.

Одна з складових змісту свята є євангельське сказання про поклоніння дитині Ісусу королів (в іншій традиції - волхвів) - Каспара, Мельхіору і Валтасара, що прийшли з дарунками у Вифлеем. У пам'ять про явище Христа язичникам і поклонінні трьох царів, у храмах відбуваються св. Меси. За євангельською традицією, приношення волхвів, трактуються як приношення Христу- Пану - золото, Христу- Богу - ладан, Христу- людині - мирро. Свято Богоявлення, ще в народі називають Водохрещенням, за Григоріанським календарем відзначають 6 січня (19 січня - за Юліанським ). Йдеться про хрещення Ісуса Христа в ріці Йордан, під час якого Христос об'являє себе як Месію і Спасителя. Про це свідчить при Хрещенні, як каже Євангеліє, сам Отець Небесний голосом із неба: «Ти єси Син мій любий, у тобі - моє уподобання» (Мр. 1, 11); свідчить Святий Дух, що у вигляді голуба сходить на Нього; свідчить також Іван Хреститель, вказуючи на Нього: «Ось Агнець Божий, який гріхи світу забирає» (Йо. 1, 29).

17 січня день св. Антонія - заступника тварин. В Франції в цей день священики благословляють домашню худобу, що хазяїни приводять до церкви.

2 лютого свято Стрітення Господнього. На 40-ий день після народження Ісуса Христа Марія та Йосиф виконали закон, про який йдеться у Старому Завіті і який постановляв, що на 40-ий день після народження хлопчика, а на 80-ий - після народження дівчинки кожна мати мала принести до дверей святині однорічне ягня на цілопальну жертву, як знак визнання над собою найвищої Божої влади і подяки, а голуба – як жертву за гріхи. Після цього жінка вважалась очищеною. Цей же закон приписував, що первородного сина треба було принести до святині та пожертвувати Богу.

Ця подія описується у Євангелії. Як сказано, у той час збулась передбачена Богом зустріч Христа з праведним Симеоном. Ось як описує нам той день св. євангелист Лука: «Йому (Симеонові) було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерті перш, ніж побачить Христа Господа. Він прийшов Духом у храм. І як батьки вносили дитя Ісуса, щоб учинити над ним за законним звичаєм, він узяв його на руки, благословив Бога й мовив: "Нині, Владико, можеш відпустити слугу Твого за Твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили Твоє спасіння, що Ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраіля» (Лк. 2, 26-32).

На празник Стрітення, за традицією, вірні посвячують в церкві свічки, які несуть до своїх домів як символ світла і очищення.

Празник Стрітення Господнього входить до дванадцяти найбільших церковних свят. Урочисто його почали відзначати з кінця V ст., хоча згадки про його святкування у Єрусалимі датовані уже другою половиною IV ст.

Першу згадку про святкування празника подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику, де називає його «40 днем після Богоявлення». Його святкування описує так: «Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. Цього дня йде процесія до храму Воскресення, де всі збираються на Літургію. Правиться за приписаним порядком з найбільшою урочистістю, наче на Пасху. Усі священики проповідують і також єпископ. Усі вони пояснюють текст Євангелія, де говориться, що 40 дня Йосиф і Марія принесли Господа до храму" (Гл. 26).З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за імператора Юстиніана (527-565) він набирає особливого значення. Імператор наказав святкувати Стрітення Господнє як великий празник і відзначати його на території всієї імперії.

3 лютого в день св. Блаза - патрона виноградарів і землепашцев знову святили свічі, але менших розмірів. 5 лютого день св. Агати відзначався церковним богослужінням.

Початок Великого сорокаденного Посту, духовна підготовка до Великодня, завжди приходиться на Попільну середу. Цей день одержав назву Попільна середа через стародавній обряд посипання голови попелом на знак покаяння. Попіл одержують, спалюючи пальмові галузки, що залишилися з торішнього свята Входу Господнього в Єрусалим. Потім його освячують, і священик посипає ним у формі хреста голови парафіян, вимовляючи слова «З пороху вийшов і в порох повернешся» . Увесь зміст і ціль Великого Посту чітко висловлює молитва св. Єфрема Сирійського, яку повторюють у Східній Церкві на кожному великопосному богослуженні: «Господи і Владико життя мого, віджени від мене дух лінивства, недбалості, властолюбства та пустослів’я. Даруй мені, недостойному рабові Твоєму, дух чистоти, покори, терпеливості та любові. О, Господи Царю, дозволь мені бачити мої провини та не осуджувати брата мого, бо Ти є благословенний на віки вічні. Амінь».

У період Посту відзначається свято Благовіщення Пресвятої Богородиці (25 березня), один з найбільших празників у літургійному році. Це третє за значенням народно-релігійне свято після Великодня і Різдва Христового.

В основі свята - повідомлення архангела Гавриїла Діві Марії «благої вісті» (звідси і Благовіщення) про народження у неї божественного немовляти, Спасителя роду людського.

Останній тиждень Великого Посту - Страсний тиждень. Протягом Страсного тижня вірні дотримуються найстрогішого посту і приділяють відвіданню храмів і молитві ще більше часу, ніж у всі дні Великого посту. Це час безпосередньої підготовки до головного церковного свята – світлого Христового Воскресіння (Великодня). У цей час відбуваються богослужіння в пам'ять страждань і смерті Христа, тема яких - земне життя Ісуса Христа, починаючи від входу його в Єрусалим. Щодня Страсного тижня шанується як "Великий".

Перший з них - свято "Пальмової (вербної) неділі", що передує Великодню. У цей день прийнято святити в церкві гілки пальми, оливи, лавра, самшиту, верби. Великі гілки прикрашають насолодами, фруктами, стрічками і підносять дітям. Освячені гілки прикріплюють до узголів'я постелі, у розп'ять, вогнищ камінів, у стійлах.

Особливо важливими вважаються останні дні перед Великоднем – Великі четвер, п`ятниця і субота. У кожний з них у церквах читаються уривки з Євангелія, що розповідають про страждання Христа, здійснюються особливі обряди і молитви. З Великого четверга до полудня суботи мовчать церковні органи і дзвони. Це період Великоднього Тридення (Triduum Paschalis) - четвер, п'ятниця і субота.Великий четвер віруючі згадують встановлення на Тайній вечері таїнства причащання Тіла і Крові Христових – Євхаристії (від грецького "подяка"). Велика п`ятниця – найскорботніший день церковного року, тому що саме у п`ятницю Ісус був розіп’ятий і помер на Хресті, спокутуючи людські гріхи. В цей день у храмах встановлюють для вшанування Плащаницю. У Велику суботу, згідно з ученням Церкви, тіло Христа „перебувало в гробі”. Після уранішнього богослужіння в суботу віруючі освячують паски і яйця та іншу великодню поживу. А увечері збираються в храмах на урочисте богослужіння, щоб зустріти Воскресіння Христове. Після заходу сонця служиться перша великодня Літургія (Меса) Великодня - запалюються великодні свічі.

Святі Отці Церкви особливо підкреслюють значення і велич цього свята. «Пасха в нас - це празників празник і торжество торжеств, яке настільки перевищує всі інші торжества, не тільки людські, але й Христові, що в його честь відбуваються, наскільки сонце перевищує звізди», - йдеться у пасхальному слові святого Григорія Богослова. «Де твоє, смерте, жало