Скачать

Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів

ДИПЛОМНА РОБОТА

Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів

План

Вступ

Розділ І. Культура мовлення учителя початкових класів як науково-методична проблема

1.1 Роль і значення культури мовлення вчителя початкових класів для його фахової діяльності

1.2 Комунікативні якості в усному і писемному мовленні студентів ПВПК

Розділ ІІ. Формування лексико-фразеологічних умінь і навичок у мовленнєвій діяльності майбутніх вчителів початкових класів

2.1 Способи збагачення лексичного запасу мовлення студентів

2.2 Робота вчителя початкових класів над збагаченням лексико-фразеологічного запасу в мовленні молодших школярів

Висновок

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Культура мовлення, як складова шкільної культури, один із найважливіших чинників цивілізованості суспільства. Не володіючи досконало мовленням, громадянин нової держави не буде спроможний виконувати покладені на нього суспільством різні функції. Тому одним із найголовніших завдань школи в галузі мовної освіти є завдання навчити майбутніх вчителів, а відтак школярів змістовно, граматично правильно та акустично вправно висловлювати свої думки. Тому вдосконалення культури усного мовлення - одне із істотних завдань підготовки майбутнього учителя початкових класів, класовода чи вихователя дошкільних установ. Їх усне мовлення має бути правильним і точним, дохідливим і логічно побудованим, виразним і захопливим. Досягти цього можна за умови уважного ставлення до власної мови і усвідомленого прагнення досягти наміченого - стати вчителем, вихователем.

Формування мовленнєвої культури - проблема не лише учителів-мовників, учитель початкових класів - також словесник, і його обов'язок - брати участь у вихованні особистості, наділеної "уміннями і навичками вільно, вправно, виправдано користуватися мовними засобами в сприйнятті (слуханні й читанні), у створенні (говорінні й письмі) висловлювань у різних сферах, формах, видах, жанрах мовлення, тобто в забезпеченні їх всебічної мовленнєвої компетенції" (Державна національна програма "Освіта").

Проблему культури мовлення вивчали українські мовознавці, методисти, педагоги: О. Синявський "Нариси української літературної мови", І. Чередниченко "Нариси із загальної стилістики сучасної української мови" (К., 1962), М. Пилинський "Мовна норма і стиль" (К., 1976), А. Коваль "Культура української мови" (К., 1976), С. Караванський "Секрети української мови" (К., 1994), Н. Бабич "Основи культури мовлення" (Львів.: 1990), Б. Антоненко-Давидович "Як ми говоримо" (К., 1991), О. Сербенська "Культура усного мовлення" (К.: 2004), О. Пономарів "Культура слова" (К., 2001) та багато інших.

Проте проблема культури мовлення майбутнього вчителя початкових класів, як передумова фахової діяльності, не була предметом спеціального дослідження. Цим визначається актуальність нашої дипломної роботи.

Об'єкт дослідження - усне і писемне мовлення майбутніх учителів початкових класів.

Предмет дослідження - процес формування лексико-фразеологічних норм у мовленні майбутніх учителів початкових класів.

Мета роботи - на основі аналізу курсових, дипломних робіт, а також усного і писемного мовлення студентів факультету ПВПК визначити основні шляхи і засоби покращення їхньої мовленнєвої культури.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

З’ясувати основні аспекти і стан вивчення досліджуваної проблеми в науково педагогічній літературі.

Охарактеризувати комунікативні ознаки фахового мовлення вчителя початкової школи.

3. Визначити найважливіші мовні норми в усному і писемному мовленні.

4. Дослідити процес формування лексико-фразеологічних норм у мовленні майбутніх учителів початкових класів.

Методи дослідження: Описовий, порівняльний, аналітико-синтетичний.

Гіпотезою дипломної роботи є припущення, що на основі аналізу мовлення студентів, запропонованої методики і підібраних вправ і завдань можна підвищити мовленнєву культуру майбутніх учителів початкових класів.

Наша робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Загальний обсяг роботи становить 92 сторінки.

Розділ І. Культура мовлення учителя початкових класів як науково-методична проблема

1.1 Роль і значення культури мовлення вчителя початкових класів для його фахової діяльності

Культура мовлення учителя початкових класів ґрунтується на знаннях теоретичних основ, норм сучасної української літературної мови, що сприяє формуванню мовленнєвих умінь і навичок. Цей процес є довготривалим, оскільки починається з того часу, коли дитина починає навчатися в школі, тому надто важливо, щоб учитель початкових класів володів цими уміннями і навичками, а також умів, у міру викладання мовного матеріалу молодшим школярам, сформувати в дітей правильність мовлення, також інші комунікативні якості.

Засвоєння норм літературної мови - тривалий процес, який починається з дитинства, а вивчення й застосування функціональних можливостей мови триває впродовж усього свідомого життя. Адже того, що засвоєно з уст матері, в житті замало. Коли дитя йде до школи, критерієм істини для нього здебільшого стає слово учителя. І не лише бездоганне знання свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань формує юну особистість. Тому дуже прикро, коли цей рівень недосконалий, коли вчитель байдужий до свого мовлення і до мовлення учнів. З цього починаються "дивні", "несподівані" помилки дикторів, редакторів, авторів посібників, творчих і керівних працівників, інженерів, вихователів дитячих садків, молодих матерів та ін (2; 20).

Виховання культури мовлення - справа не лише учителя-словесника. Його правильний наголос, точно вжите слово, чітка побудова фрази будуть безслідно зруйновані, якщо фізик, математик, біолог чи історик це ж слово наголосять неправильно або невдало введуть у контекст. І даремні будуть намагання мовника - він не має академічного часу для загострення уваги на всіх можливих помилках акцентуації, слововжитку, вимови.

Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, ультрапуризму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів. Треба вміти самому і навчити учнів уважно (інколи з олівцем) читати наукову, технічну, публіцистичну, художню літературу. Неможливо весь педагогічний шлях пройти тільки з багажем, набутим у стінах вузу (6; 28).

Труднощі починаються з першої хвилини перебування в класі. Потрібно підготувати учнів до роботи. І як запитати: "хто чергóвий чи хто черговий?" (черговий!), "яке було домашнє завдання чи завдáння?" (завдання!), або: "Що було дано, завдано чи задано додому?" (задано!). А як правильно сказати: "розкрийте, розгорніть чи відкрийте зошити (книжки)?" (відкрийте); "покладіть, положіть чи поставте ручки?" (положіть, краще - покладіть); "витріть, стеріть чи зітріть дошку, чи з дошки" (витріть дошку, але зітріть з дошки!); "підніміть, підійміть, здійміть чи піднесіть руку?" (піднесіть!); "слідкуйте чи стежте по тексту чи за текстом?" (слідкуйте за текстом!)"слухайте перше питання чи запитання?" (запитання!); "переверніть чи перегорніть сторінку?" (перегорніть!) і багато ін. (4, 7). Потрібно зробити зауваження - і чуємо: "не мішай!" (не заважай!); "не списуй у товариша" (від товариша); "у тебе нечітка уява про події" (уявлення); "відповідь невірна" (неправильна); "тихше!" (тихо!); "замовчіть" (замовкніть!) та ін. А ось підсумовують і дають домашнє завдання: "коротше кажучи" (коротко кажучи), "другим разом" (іншим разом), "це підготує хтось другий" (інший), "слідуючий урок" (наступний), "на домашнє читання" (читання) і т.д. Стереотипів у учительській мовній практиці є чимало, але вони повинні бути точними, відповідати сучасним нормам (19).

Трапляються труднощі не лише у застосуванні стереотипів, а й у використанні специфічної лексики, професіоналізмів, термінів (загальнонаукових і спеціальних). Адже багато слів змінило наголос за час, відколи їх засвоїли вчителі старшого покоління: родовий відмíнок, простé речення, дефíс, вчéння, генéзис, догмáт, епілóг, живóпис, знáхідка, зубожíлий, буржуазíя, éкскурс, катáлог, індустрія, компромíс, металургія, повстáння, пóзначка, пóміщиця, рáкурс, сегмéнт, центнéр, цемéнт, áдресний (від адрес) і адрéсний (від адреса), безпредмéтний, єретик, вигнáнець, експéрт і т.д. Близькозвучні слова (напр., професійний і професіональний, диференційний і диференціальний, пропорційний і пропорціональний, гармонійний і гармонічний, декораційний і декоративний, ситуаційний і ситуативний) можуть бути термінами різних галузей знань, і "довільність" їх використання неприпустима, а можуть бути тотожними за семантикою, але відмінними за активністю функціонування (порівн. застарілі: офіціальний, емоціональний, диференціональний, нормативні: офіційний, емоційний, диференційний тощо). Мовний режим повинен бути єдиним для всіх шкільних підручників, усіх педагогів (і адміністраторів), мовним етикетом повинні володіти учні й учителі (24, 33).

У наш час говорять не лише про мовний етикет, а й про мовний стиль учителя. Його визначальними рисами є відповідність сучасним мовним нормам, бездоганне володіння позамовними засобами (мімікою, жестом, правилами членування мовленнєвого потоку, темпом мовлення, тембром звука), "таємницями" виразного читання. Важливо, щоб у вчительському колективі панувала атмосфера доброзичливої уваги і до мовлення колег, і до мовлення учнів. Треба боротися зі шкільним юнацьким жаргоном, викорінювати слова типу "законно, сила, класна, супер, залізна, цвайка, зрізатись, зарізати та ін. (порівн. учительські жаргонізми: запаритись (втомитись), зірватись (втратити контроль над собою), врізати (виставити) двійку, туберкульозна (слабка) трійка, деша (директор школи) тощо; студентські жаргонізми: хвіст (двійка), общага (гуртожиток), стипуха (стипендія), завал (не скласти іспиту), зредукувати (втекти) і т.д.)." Учнів потрібно навчати долати труднощі, які виникають у процесі мовного спілкування, а не уникати їх.

У школі готується майбутній громадянин - творець матеріальних І культурних цінностей, людина активної позиції. Логічна, точна мова, уміння вибрати темп, тон мовлення, інтонацію бесіди, здатність не лише словом, а й його змістом, естетикою вплинути на слухача повинні бути внутрішньою потребою нашого сучасника.

Така потреба сформується, якщо протягом одинадцяти-дванадцяти шкільних років перед нашими очима буде один з найавторитетніших прикладів - учитель з високим рівнем культури мовлення.

Таким же авторитетом учитель повинен бути і для батьків своїх учнів. Не варто зводити батьківські збори лише до аналізу успішності й поведінки конкретного учня, констатації його позитивних чи негативних якостей. Варто б давати батькам уроки вікової психології, елементарні знання сімейної педагогіки. Сьогодні виникла потреба виховати і в деяких батьків любов до рідного слова, повернути їх в лоно рідної мови, навчити шанувати старших, поважати школу і учителів. Стриманість, коректність, внутрішнє переконання будуть супроводжуватися фразами: "Слухаю"; "Мені здається, що краще... "; "Чи не спробувати б нам... "; "Ви краще знаєте, але... "; "Ви, очевидно, маєте рацію, та лише в тому, що... "; "Дякую за інформацію, але нам спільно... "; "Дякую, що допомагаєте нам робити спільну справу".

Учитель - професія особлива. І який би настрій не був у нього після розмови з адміністратором чи з нетактовним батьком, у клас він мусить увійти вільним від цих вражень, зі світлим і доброзичливим поглядом, стриманим і налаштованим на клас, на тему уроку. Ні загравання з учнями, ні менторського тону! Творча, ділова, емоційно динамічна (відповідно до характеру завдань, мети) обстановка в класі потребуватиме різноманітного, чистого, емоційно-експресивного (нейтральність теж входить в це поняття) мовлення. Тут треба остерігатися слів-паразитів і лексичних покручів, напр.: ну, ну от (ну), так от, так би мовити, так сказать, як це, дальше, ребята; мовних штампів на зразок: червоною ниткою, у дусі часу, син свого часу, має велике (важливе) значення, посів належне місце, гострий конфлікт та ін. Багатство й різноманітність мовлення учителя - джерело збагачення мови учня, чистота й досконалість, образність мови учителя - запорука поваги учня до естетичних цінностей, створених засобами мови. Мовлення учителя повинно відзначатися такими ознаками:

1) виразністю - змістовою, інтонаційною (й експресивною), візуальною;

2) правильністю - орфоепічною, граматичною, орфографічною, пунктуаційною;

3) чистотою - що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;

4) лаконізмом - при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми. Учитель не сміє помилятись, бо виправити враження про фаховий рівень знань, про загальну ерудицію важко (краще утриматись від експромтів у відповідях на запитання, якщо є хоч найменший сумнів щодо їх точності). Учитель повинен уміти помічати і виправляти свою помилку - це не руйнує авторитету (невиправлена помилка авторитету не збереже) (4; 102).

Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Мову створили люди, вони її розвивають, удосконалюють. Основна функція мови - бути засобом спілкування, збереження й передачі знань, взаємного розуміння. Мова - слово багатозначне (див., напр., термінологічні словники). Сучасний тлумачний словник так пояснює його основне значення: "Мова - це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок" (26; 168). Мова - єдина, цілісна складна знакова система, точніше, система систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом їх формування - адже мислення здійснюється на мовній основі, а мова (нормативна) завжди осмислена. Мова як специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству й індивідууму. У будь-якому разі вона є продуктом історичного розвитку суспільства, яке користується надбанням попередніх етапів життя мови. Мова спільна для усіх представників нації. Але мова живе тільки у мовленні, без нього вона буде мертвою.

Мовлення - "спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність" (67; 170). Отже, мовлення - це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою; це діяльність за допомогою мови, особлива психічна діяльність.

Мова - це:

1) універсальний засіб навчання і виховання людини;

2) енциклопедія людського досвіду;

3) першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб введення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку;

4) один з компонентів духовної культури суспільства;

5) засіб координації усіх виробничих процесів;

6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя. Мовлення - це:

1) спосіб існування і вияву мови, "мова в дії", мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення" (68; 11) ;

2) вияв процесу формування (а не втілення) думки;

3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання;

4) засіб конкретизації спілкування (мовного спілкування).

Мова і мовлення поліфункціональні. Функції мови:

1) засіб спілкування і об'єктивації спілкування;

2) засіб пізнання і його об'єктивації;

3) засіб творення нових одиниць мовних підсистем і об'єктивації цього процесу;

4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і волі;

5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів. Функції мовлення:

1) здійснення реалізація процесу спілкування (комунікативна функція);

2) здійснення) процесів пізнання (пізнавальна функція);

3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем;

4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція);

5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів, творів (естетична функція) (65, 15-29). Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення - як процес.

Мова для всіх її носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості (при збереженні соціальної природи мовлення) виділяють такі форми існування мови: національна мова (літературна і діалектна - територіальні, професійні діалекти, сленг), індивідуальна мова; форми існування мовлення такі: зовнішнє мовлення (усне і писемне), внутрішнє мовлення (65, 29-39). Мовлення може бути індивідуалізованим, а мова завжди спільна для її носіїв. Відмінність між усною і писемною формами зовнішнього мовлення вбачають переважно у функціях: усне мовлення - це сприймана органами слуху усна артикуляція мовних звуків, воно розраховане на передачу інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку й діяльність; писемне ж мовлення - це умовне відображення цих звуків на письмі з тією ж що й усне мовлення, метою. Обидві форми мають свої переваги, що не дають підстав вважати жодну з них багатшою чи виразнішою: у писемному вияві мовлення більш організоване, відзначається ретельністю добору лексики, граматично оформлюється складніше, чіткіше, різноманітніше, дотримання - норм тут строгіше; в усному мовленні може безпосередньо застосовуватись інтонація, паузи, міміка і жести; так само може здійснюватися правка тексту (застосовується варіативність мовних елементів). Отже, усне мовлення твориться (і відтворюється) у кількох виявах: словесному, інтонаційному і візуальному (міміка, жести). Писемному мовленню два останніх вияви не властиві. Усне мовлення вважається ситуативним, писемне - контекстуальним. Хоча "навіть у високоосвічених людей усне і писемне мовлення значно відрізняються своєю досконалістю. Людина може добре говорити, але посередньо, а то й погано писати" (1, 20).

Існує чимало визначень лінгвістичного (стилістичного) поняття "культура мовлення". Наприклад, Б. Головін пише, що поняття культур; мовлення має два семантичних аспекти:

1) сукупність і система комунікативних якостей мовлення;

2) вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення (14; 7).М. Ілляш вважає: культура мовлення - це 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації;

2) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування;

3) самостійна лінгвістична дисципліна (66, 5-6).

В енциклопедії подається таке визначення культури мовлення - це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (68; 263).

Отже, поняття культура мовлення має два аспекти: теоретичний - достатньо висвітлений у зазначених працях і практичний, який не може бути вичерпаний ніколи, бо щоразу виявляє себе для кожного мовця неповторно, не може передбачити всі можливі ситуації функціонування індивідуального мовлення.

Практична культура мовлення близька до стилістики мовлення, яка вивчає своєрідність складу та функціонування окремих конкретних форм мовлення, практичної мовленнєвої діяльності. Об'єктами вивчення стилістики є не лише специфічні засоби мови (слово, речення), а й позамовні, екстралінгвістичні засоби: міміка, жести (рук, голови), рухи тіла, погляди, реакція співбесідника, обстановка та ін. Функціональна стилістика розкриває специфіку використання лексичних, морфологічних, синтаксичних та інших засобів у кожному стилі, а стилістика мовних одиниць вивчає стилістичні ресурси всіх мовних рівнів (лексики, фразеології, морфології, синтаксису), системні відношення експресивно забарвлених мовних засобів у зіставленні з нейтральними; практична стилістика вчить вживати виражальні і експресивні можливості одиниць мовлення (66).

Отже, культура мовлення оцінюється і з позиції функціонального стилю мовлення (його словника, синтаксичної організації, діапазону експресивності). Стильовий дисонанс різко знижує рівень мовленнєвої культури, тому змішування навіть функціонально близьких стилів недопустиме - кожен із стилів (розмовний, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, конфесійний) має свої критерії культури мовлення. За винятком тих авторських випадків, коли зміщення стилів додає якусь свою, навмисну рису, особливу і особисту виразність - як свідчення творчого володіння стилем. Окрім того, треба враховувати засоби реалізації усної чи писемної форм того чи іншого стилю, оскільки всі сучасні функціональні стилі літературної мови мають обидві форми вираження - усну і писемну.

Культура мовлення тісно пов'язана з курсом конкретної граматики, адже граматика, як відомо, вчить правильно писати і говорити - відповідно до чинних у конкретний час правил, а стилістика (і культура мовлення) навчає добре писати і говорити - тобто точно, доступно, доречно, переконливо для кожної конкретної ситуації спілкування. До того ж про належний рівень культури мовлення можна говорити лише тоді, коли опануєш літературну мову, володітимеш нею (її нормами і варіантами норм). У граматиці оперуємо лише двома оцінками - "правильно" - "неправильно", а в культурі мовлення ці оцінки різноманітніші: "точно" - "неточно", "доречно" - "недоречно", "виразно" - "невиразно", "різноманітно" - "одноманітно" та ін. Отже, основними ознаками культури мовлення є правильність, точність, чистота, багатство (різноманітність), виразність, доречність (3, 19).

Зв'язок культури мовлення з психологією і логікою знаходить вираження у логічності мовлення, що здебільшого реалізується у точності мовлення. Індивідуальне мовлення матиме ці ознаки, якщо мовець буде небайдужим до власної мови, естетики мовленого слова, етики спілкування. Культура мовлення є ознакою і складовою частиною загальної культури людини, без якої неможливо вважати будь-яку людину освіченою.

Проте навіть оволодівши орфоепічними, лексичними, граматичними, стилістичними та іншими нормами сучасної літературної мови, людина не може бути цілком гарантована від окремих помилок.

Основні причини недостатнього рівня культури мовлення такі:

Більшість сучасних учнів мало читає, зокрема художніх текстів; окремі мовці не володіють навичками швидкого й осмисленого читання, у них слабо розвинені почуття естетичного задоволення від спілкування з книгою.

Вік технократії виробив у багатьох людей байдужість до гуманітарних дисциплін, зокрема до мови як предмета шкільної програми (література має більше засобів естетичного і виховного виливу), у зв'язку з цим подекуди втратились елементи творчості, усвідомлення практичної необхідності знання мови, потреби системності у засвоєнні нормативної граматики, а це продукує поверховість, фрагментарність знань тощо.

Практика білінгвізму, яка в Україні має деформований зміст, спричинює у деяких мовців численні явища інтерференції, звільнитися від яких можна лише за умови глибокого знання систем обох мов. Дотримання цієї умови необхідне і при перекладах (для практичного застосування у конкретній сфері діяльності) спеціальної наукової чи технічної літератури з російської мови українською. При перекладах з інших мов також трапляються русизми саме внаслідок тривалого користування в науці лише російською мовою.

4. Відсутність в окремих людей навичок користування довідковою літературою (словниками, довідниками тощо), а часом і недостатність таких видань зумовлюють консерватизм знань, поступову тенденцію до їх зменшення і, зрештою, відставання від розвитку загальнонародної мови, адже норми літературної мови змінюються, удосконалюються, вимагаючи від її носіїв уваги до процесів цього вдосконалення. Відсутні навички постійного навчання, у тому числі й мови, - для багатьох воно закінчується разом з отриманням диплому.

5. Одним із найефективніших засобів формування загальнонародної мовленнєвої культури є добрий зразок. Це не тільки твір класика, сучасного майстра художнього слова, а й передусім мова батьків - у сім'ї, вихователя - у дитячому садку, учителя - у школі. Та чи завжди їх мовлення зразкове?! І чи завжди такі еталони культури мовлення, як преса, радіо і телебачення, відповідають сучасним вимогам?! А чи завжди театр і кіномистецтво пам'ятають про свою функцію у вихованні етики, у тому числі мовленнєвої, глядача-мовця?!

6. Поява час від часу "модних віянь" у мовленнєвій практиці суспільства - то на іншомовні слова, то на ультрапуризм, то на вульгаризацію спілкування і т. ін. - і можливість потрапити під їх вплив окремих мовців є загрозою не меншою, аніж байдужість до власного мовлення. Найгірше те, що "модні" тенденції засвоюють не ті, хто володіє літературною мовою, а саме ті, хто повинен би її навчатися (знавець мови "модним" слівцем може й не погіршити свого доброго мовлення, а лише з відчуттям стилю його "оздобить") (25; 102).

Отже, щоб підвищувати рівень мовленнєвої культури, необхідно:

1) шанувати мову, якою спілкуєшся, і людей, з якими спілкуєшся цією мовою;

2) багато читати - творів різних стилів, майстрів індивідуального художнього стилю, читати вдумливо, прагнучи до системності у підборі літератури;

3) намагатися, користуючись на практиці кількома мовами, добре оволодіти нормами кожної з них, осмислити їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ, усувати прояви інтерференції;

4) незалежно від сфери своєї діяльності стежити за змінами норм, які фіксуються у нових виданнях словників, правописних збірниках та ін.;

5) критично (і творчо) ставитися до написаного і промовленого слова, звіряючи його і з кодексами норм, і з практикою визнаного (і визначного) зразка (письменника, учителя, лектора і т.д.);

6) не йти за "модними" тенденціями, які виявляють себе в окремих виданнях, в окремих авторів або соціальних чи професійних груп людей (напр., у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів, термінологізмів, "телеграфного"стилю мовлення, нарочитої спрощеності тощо).

Таким чином, головними теоретичними засадами культури мовлення є осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі літературного мовлення; усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення і немовленнєвих (екстралінгвістичних) структур. Практичними засадами культури мовлення вважаємо систематичність знань, їх постійне поглиблення, інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня класного мовлення зокрема, поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній цінності високого рівня культури мовлення.

Під культурою мовлення розуміється володіння нормами літературної мови у вимові, вживанні слів і їх форм, у будові речень і вмінні користуватися мовними засобами в певних ситуаціях спілкування. Власне предмет "культура мовлення" має на меті сприяти виробленню у студентів 1) правильності усного мовлення, тобто відповідності літературній мові, і 2) майстерності мовлення, що виявляється в умінні добирати з існуючих у мові варіантів ті мовні одиниці, які дохідливе й виразно (ясно, чітко) формулюють висловлення. Висловлення - це одиниця мовленнєвого спілкування, яка має смислову цілісність. У переважній більшості воно відповідає реченню як синтаксичній категорії. Однак висловлення бувають такі, які в граматичну схему речення не вкладаються, наприклад, слова так, ні (у синтаксисі їх називають словами-реченнями), репліки в діалогах: ого, хе, еге тощо. Це - висловлення, але не речення в строгому розумінні терміна.

Кінцева мета освоєння культури мовлення пов'язується з досягненням навиків говорити правильно і гарно. (4; 8)

1.2 Комунікативні якості в усному і писемному мовленні студентів ПВПК

Кожна людина володіє певною кількістю слів, яка забезпечує її фахову діяльність та контакти з іншими людьми. Словниковий запас значною мірою індивідуальний. Відома героїня роману І. Ільфа і Є. Петрова мала в обігу всього 30 слів (звичайно, маємо тут сатиричне загострення), натомість автори художніх творів уживають.10 тис. і більше слів. Учитель професією якого є слово, як і журналіст, письменник, громадський чи політичний діяч, правник, проповідник, має протягом усього життя збагачувати свій словник, поповнювати пам'ять стійкими виразами-фразеологізмами. Адже це забезпечить важливу якість висококультурної мови - багатство словника, яке дає змогу точно, доступно і влучно висловити свою думку - чи то письмово, чи в усній формі. Як збагатити власний запас слів та виразів, як добитися точності та різноманітності висловлювання, як уникнути засмічення своєї мови?

1. Багатство словника. Українська мова належить до розвинутих мов світу, і це підтверджується наявними загальними словниками, як-то "Словник української мови" в 11 томах, численними галузевими словниками (інакше - термінологічними з різних галузей науки і виробництва) та перекладними (60). Але словники, становлячи собою систематизований збір лексики української мови, не відтворюють усе ж тієї реальної кількості слів, які побутують у різних текстах - художній літературі, публіцистиці, наукових працях - та в усному мовленні. Отже, тим, хто хоче збагатити свій словниковий та фразеологічний запас, відкриваються широкі можливості. Читання книг авторитетних авторів - це поки що один із найбільш ефективних шляхів засвоєння нових слів, вивчення мови взагалі, кращого не вигадано в світі. Але водночас повинна відбуватися й цілеспрямована робота над словом: виписування незнайомих слів, з'ясовування їх значень, запам'ятовування влучних, свіжих слів, які раніше вам не траплялись. Другий шлях - це виробити звичку читати словники, звертатися до них, щоб довідатися про значення слова. Ця звичка конче потрібна вчителеві: не можна йти на урок, детально не з'ясувавши значення термінів чи просто незрозумілих слів, які трапилися у викладі матеріалу в підручнику. Навчаючи дітей, учитель навчається і сам. Третій спосіб розвинути свою мову - слухати промови, лекції кваліфікованих промовців, що дасть змогу не лише запам'ятати окремі слова, а й їх правильну вимову, контекст, у якому вони вживаються. Нарешті, вічним джерелом збагачення особистого словника є усна народна мова: на базарі, в електричці, на селі у родичів не раз можна почути нове, свіже та влучне слово, приказку, прислів'я, що вражають своєю точністю та дотепністю. Отже, кожний, хто хоче оволодіти словом, має взяти собі за правило записувати на окремі картки чи в зошити прочитані чи почуті слова і вирази, які сподобались, запам'ятались: колись вони стануть вірними помічниками в підготовці доповіді, виступу, статті тощо. У минулому столітті, коли не було спеціальних наукових установ, де б укладали словники української мови, та й сама мова офіційно не була визнана урядом, справу фіксації слів і виразів української мови взяли на себе нечисленні представники української інтелігенції - вчителі, лікарі, письменники, які вели записи усного народного мовлення. Наслідком такої подвижницької роботи, заснованої лише на любові до рідного народу і рідного слова, постав "Словарь української мови" за редакцією Бориса Грінченка на 68 тис. слів, що вийшов протягом 1907-1909 pp.

2. Точність слововживання. Для того, щоб мова була ясною і зрозумілою, а співбесідник чи читач розумів вас саме так, як ви того хочете, необхідно висловлюватися точно. Що означає точність висловлювання? Це відповідність слова тому предметові чи явищу, яке воно називає. Таким чином той, хто говорить, повинен добре знати предмет, про який він повідомляє, і його назву. Нечітке, неясне уявлення про предмет, відсутність чітко сформульованої думки спричиняє помилки у виборі слів в усному і писемному мовленні. Для того, щоб їх уникнути, слід знати про деякі властивості слів, про способи їх. організації в словниковому складі, роль у їх творенні словотвірних частин слова - префіксів, суфіксів, про стилістичні відтінки та ін. Насамперед слід пам'ятати про таку властивість слова, як багатозначність. Під нею розуміють здатність слова одночасно вживатися з кількома значеннями. Наприклад: слово лагідний може означати внутрішні риси людини: "спокійний, сумирний, тихий" (лагідний характер, вдача), "ніжний, ласкавий" (лагідний до дітей), людські стосунки, риси, ставлення тощо: "дружній, пройнятий доброзичливістю" (лагідне життя, лагідні взаємини, лагідне запрошення). Водночас лагідний уживається із значенням "приємний для сприймання, нерізкий, м'який, ніжний", але властиве предметам, явищам природи: лагідне світло, лагідна осінь, лагідні хвилі, лагідний берег ("рівний, нестрімкий"). Якщо мовцеві відоме лише перше значення - стосовно людини, то таким чином він позбавлений можливості використати це слово для характеристики різних явищ природи, а це збіднює мову. Довідатися ж про інші значення слів можна лише читаючи художню літературу, слухаючи живе усне мовлення, використовуючи словники.

Явище багатозначності - природний засіб економії мови, зусиль мовця: обмежена кількість слів допомагає відтворити різноманітність природи, наслідки розумової діяльності людини, її складний психічний світ. Однак приблизне або неточне уявлення про різні значення полісемічного (тобто багатозначного) слова може спричинити помилки, порушення норм слововживання. Так, наприклад, в усному мовленні, у текстах наукового або публіцистичного характеру помічаємо вживання слова зустрічатися щодо явищ абстрактного характеру: зустрічаються помилки, зустрічаються факти, зустрічаються труднощі. Чи правильно це? Звернімося до тлумачного Словника української мови. Він фіксує такі значення цього слова:

1) Зближатися, сходитися один з одним, рухаючись назустріч: "Ми на вулиці зустрілись - Лена з татусем і я" (П. Тичина).

2) Сходитися разом, бачитися де-небудь: "Сказать їй хочу так багато, а як зустрінуся - мовчу..." (В. Сосюра). Ці значення мають цілий ряд відтінків, серед них і такий, як "траплятися на шляху, десь, у якомусь місці, що передбачає стосунок до конкретного предмета, який справді трапляється на шляху того, хто рухається": "До самого села не зустрілося жодної живої душі..." (О. Гончар) (60). Однак наявність такого відтінку не дає підстав використовувати слово зустрічатися в сполученні з словами факти, помилки тощо. Краще використати синонім траплятися. Отже, недостатнє знання значень слова зустрічатися призводить до порушення норм українського слововживання.

Від багатозначності слід відрізняти омоніми - слова, однакові за звучанням, але різні за значенням. Уживання їх не становить труднощів, оскільки омонімія легко усувається контекстом, тобто в реченні завжди можна встановити значення того чи іншого омонімічного слова. Наприклад: "М'яке вечірнє світло вливалося у вікна" і "У хатині чисто, охайно, світло". Значення омонімів світло (іменник) і світло (прислівник) не потребує якихось додаткових роз'яснень. Складнішими є випадки, коли маємо справу з словами іншомовного походження. Без знання їх значень контекст не завжди дає точне уявлення про зміст слова. Пор.: "Кораблі стоять на рейді" - тільки з словника можемо довідатись, що рейд означає зручну для стоянки судів частину моря біля берега. Інший приклад: "Ліс - найнадійніший друг партизанів. Звідси вони щодня робили рейди, підстерігаючи на шляхах обози, нападали на французів" (Кочура). Контекст дає досить приблизне уявлення про значення слова, точніше визначення знайдемо в словнику: "несподіване проникнення в гл