Скачать

Форма об’єктивації фінансово-правових норм Конституційного Суду України

Зміст

Вступ

Розділ І. Поняття рішень Конституційного Суду України як джерело фінансового права

1.1 Висновки до розділу

Розділ ІІ. Правова природа рішень Конституційного Суду України як джерело фінансового права

2.1 Висновки до розділу

Розділ ІІІ. Види рішень Конституційного Суду України як джерело фінансового права

3.1 Висновки до розділу

Розділ ІV: Основні концепції Конституційного Суду з питань публічних фінансів

4.1 Висновки до розділу

Список використаних джерел та літератури

Актуальність теми дослідження. Видання акта, що порушує основні права і свободи, приводить в певних випадках до виникнення суперечки про конституційність закону, тобто його відповідність положенням Конституції України. Конституційний Суд України, будучи єдиним органом конституційної юрисдикції, наділений особливими повноваженнями надання офіційного тлумачення Конституції та законів України, щодо перевірки конституційності законів, інших правових актів найвищих органів державної влади та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, щодо розв’язання спорів про компетенцію у сфері здійснення публічної влади шляхом вирішення питань про відповідність Конституції України їхніх актів. Отже, норми Конституції України, які застосовуються Конституційним Судом України є найбільш точними лекалами, а Конституція стає актом, що має найвищу юридичну силу. Конституційний Суд України є тією інституцією, яка своїми рішеннями і правовими позиціями, що містяться в них, не тільки вирішує питання конституційності, але і активно сприяє розвиткові галузевого законодавства на засадах Конституції і права, в тому числі і фінансового, а відтак, набуває актуальності дослідження місця та ролі рішень Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права.

В актуальності обраної теми переконує також і ступінь наукової розробки проблеми дослідження. Проблема правової природи, місця та ролі рішень Конституційного Суду та правових позицій, що в них містяться, в системі джерел фінансового права та права взагалі не залишена поза увагою як вітчизняними так і зарубіжними вченими-юристами. Першими, хто приділив увагу дослідженню зазначеної проблеми були юристи-конституціоналісти, а відповідно, результати таких досліджень стали невід’ємною частиною науки конституційного права. Серед вчених-конституціоналістів насамперед необхідно виділити:

П. Євграфова, Є. Євграфову, Є.В. Колеснікова, Л.В. Лазарєва, З.І. Луня, М.О. Мітюкова, О.С. Міхліна, М.Д. Савенка, О. Скакун, В. Є. Скомороха, М.В. Тесленка, В. Тихого, В. Шаповала, С. Шевчука та ряду інших вчених-конституціоналістів. Цими вченими започатковано чимало нових перспективних методологічних підходів до даної проблеми, зроблені цінні узагальнення, оцінки та висновки, які можна розглядати в якості критеріїв та орієнтирів усім наступним дослідникам даного питання.

Однак і вчені-представники інших галузевих юридичних наук останнім часом не залишають поза увагою дослідження окресленої проблеми. Не винятком є і юристи-фінансисти, серед яких варто виділити: М.С. Бондаря(1), Р.О. Гаврилюк2(2), Г.О. Гаджієва(3), В.О. Приходька(4) та ряд інших. Всі зазначені нами вище, а також чимало інших праць вчених минулого та сучасних розробок науковців з проблем конституційного та фінансового права послужили науково-теоретичною основою даного магістерського дослідження.

Об'єктом магістерського дослідження є зовнішня форма об’єктивації фінансово-правових норм Конституційного Суду України.

Предметом магістерського дослідження є рішення Конституційного Суду України з фінансово-правових питань, їх місце, роль та значення в системі джерел фінансового права України.

Нормативно-інформаційними джерелами дослідження є: Конституція України, рішення та висновки Конституційного Суду України, закони України та видані на їх виконання підзаконні акти, а також законодавство інших країн СНД та Європи.

Фактологічна база дослідження базується на матеріалах юридичної практики, узагальненої в науково-практичних, методичних та інформаційних виданнях, безпосередньої судової практики.

Основною метою дослідження є прагнення на основі врахування досягнень наук конституційного та фінансового права, узагальнення правотворчої та правозастосовчої практики, аналізу вітчизняних та зарубіжних доктринальних підходів до розуміння джерел права, дослідити рішення Конституційного Суду України як джерело фінансового права, їх правову природу, місце та роль в системі джерел фінансового права.

Відповідно до мети дослідження автором зроблена спроба вирішити наступні завдання: визначити поняття рішень Конституційного Суду України, як джерела фінансового права; проаналізувати правову природу рішень Конституційного Суду України як джерела фінансового права; з’ясувати види рішень Конституційного Суду України як джерела фінансового права; дати загальну характеристику основним концепціям Конституційного Суду України з питань публічних фінансів; визначити місце рішень Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права.

Методологічною основою даного дослідження є сукупність загальнонаукових та спеціальних методів пізнання соціально-правових явищ обраних з врахуванням поставленої мети та завдань дослідження, його об’єкта та предмета. В основу дослідження покладено всезагальний діалектико-матеріалістичний метод, який обґрунтовує взаємозв’язок та взаємообумовленість усіх соціальних процесів та явищ, дозволяє дослідити їх як в статиці, так і в динаміці, з точки зору їх розвитку, з позиції їх внутрішніх протиріч. Використовувались також такі спеціальні методи як: формально-догматичний, логічний, порівняльно-правового дослідження, системно-структурний, метод тлумачення правових норм.

За допомогою формально-догматичного методу було досліджено правову природу рішень Конституційного Суду України, розкрито сутність та зміст поняття “джерело фінансового права”, здійснювалась зовнішня наукова обробка емпіричного матеріалу, формулювались визначення та загальна концепція дослідження. Важливу роль цей метод відіграв при аналізі законодавчих положень і норм, що визначають статус Конституційного Суду України, юридичну силу його рішень. Застосування логічного методу обумовило послідовність викладення матеріалу, його узгодженість, дало можливість сформулювати визначення та висновки, які логічно випливають з викладеного матеріалу. Використання системно-структурного методу дало можливість автору дослідити джерела фінансового права в їх системі, взаємозв’язку, визначити місце та роль рішень Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права. Метод тлумачення правових норм було використано, щоб з’ясувати зміст ряду норм Конституції України, законів України, що визначають статус Конституційного Суду України та юридичну природу його рішень. Метод порівняльно-правового дослідження було застосовано для порівняльного зіставлення положень українського законодавства та законодавства інших держав Європи та СНД. Широко використовувався цей метод для порівняння правових позицій Конституційного Суду України та Конституційних Судів Федеративної Республіки Німеччина та Російської Федерації з фінансово-правових питань.

Позитивну роль у дослідженні відіграли інструментальний, інституційний, соціологічний, аксіологічний, діяльнісний, генетичний підходи, звернення до інших юридичних наук, методи статистичної обробки емпіричного матеріалу, живого пізнання, особистого спостереження та ряд інших.

Наукова новизна роботи полягає у спеціальному дослідження рішень Конституційного Суду України в якості джерела фінансового права, з’ясування їх місця, ролі та значення в системі джерел фінансового права. У вітчизняній і закордонній юриспруденції немає єдності думок про те, що являє собою правова позиція Конституційного Суду. Розуміючи й приймаючи цінність більшості з існуючих підходів до цієї відносно нової проблеми пострадянської юридичної науки, ми, проте, вважаємо за необхідне виділити й підтримати як найбільш адекватне, на нашу думку, визначення поняття правових позицій Конституційного Суду, яке дає суддя Конституційного Суду Російської Федерації, відомий учений М.С. Бондар - це аргументовані, що одержують обґрунтування в процедурі конституційного правосуддя нормативно-доктринальні висновки, установки й оцінки з питань права в рамках рішення Конституційного Суду, прийнятого за підсумками розгляду конкретної справи. В результаті дослідження обґрунтовано наступні положення:

1. Рішення Конституційного Суду України є важливим джерелом фінансового права. Актам Конституційного Суду України з фінансово-правових питань притаманні ті ж самі властивості, що і з будь-яких інших питань. Акти тлумачення Конституційного Суду України тісно взаємопов’язані з актами, що тлумачаться, діють поряд з ними та лише протягом часу їхньої дії. У зв’язку з цим, значна частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права втратила свою чинність, оскільки втратили чинність акти чи частини актів (статті, пункти, абзаци), що підлягали тлумаченню. Особливо це стосується рішень Конституційного Суду України, в яких здійснювалося тлумачення норм законів України про Державний бюджет України на відповідний рік, або розглядалась відповідність окремих їхніх положень Конституції України.

2. Частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права діє і на даний момент. Особливе місце серед них займають рішення Конституційного Суду України, в яких здійснюється тлумачення норм Конституції України, розмежування компетенції між передбаченими Конституцією України державними органами та органами державної влади в сфері фінансової діяльності держави. До них можна віднести Рішення Конституційного Суду України у справі про зміни до закону про бюджет.

3. Найбільш яскраво роль рішень Конституційного Суду України як джерела фінансового права, проявляється на прикладі Рішення Конституційного Суду України у справі про Рахункову палату.

4. Правові позиції Конституційного Суду України в сфері фінансової діяльності держави орієнтують законодавця та інші органи, їх посадових осіб, на неухильне дотримання Конституції України, правильне розуміння змісту її норм. Конституційний Суд України, визнаючи неконституційними нормативно-правові акти чи окремі їх положення “звільняє" систему фінансового законодавства від актів чи їх частин, що суперечать Основному Закону держави, виконуючи тим самим, функцію негативного правотворця.

5. Рішення та висновки Конституційного Суду розглядаються і в якості конституційної доктрини, нормативно-правового акту, конституційних судових прецедентів, правових констатацій чи рішень преюдиціального характеру, а стосовно самої можливості їхнього розгляду в якості джерела права сформувались два підходи. Суть першого підходу полягає в запереченні можливості правотворчої діяльності судових органів, оскільки це суперечить принципу верховенства закону і принципу поділу державної влади. Представники другого підходу визнають за судовими органами правотворчу функцію.

6. Висновок про віднесення рішень Конституційного Суду України до джерел права повинен бути не доктринальним чи напівофіційним, таким, що ґрунтується на думці високих суддів чи політиків, а нормативно закріпленим в правових нормах. Доцільно це зробити при вдосконаленні Конституції України, Закону України “Про Конституційний Суд України”, при прийняттіі Закону України “Про нормативно-правові акти України”.

конституційний суд фінансове право

Зазначені найважливіші науково-теоретичні положення, узагальнення, оцінки, висновки, одержані в ході дослідження, автор виносить на захист.

Структура дослідження. Магістерська роботаскладається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (133 найменувань), загальний обсяг праці - ____ cторінки.

Предмет і метод фінансового права, взяті у відриві від інших його якісних характеристик, ще не є достатніми чинниками для того, щоб викласти цілісну систему цієї галузі права і фінансового законодавства та чітко визначити їх місце у загальній системі права і законодавства України(5).

В цьому надзвичайно важлива роль належить також джерелам фінансового права держави. Ця проблема, як зазначає Р.О. Гаврилюк, на загальнотеоретичному, методологічному рівні розроблена незрівнянно менше у фінансово-правовій науці, ніж категорії “предмет фінансового права" та “метод фінансово-правового регулювання”(6). За винятком однойменного підрозділу монографії П.С. Пацурківського “Проблеми теорії фінансового права”(7) та вже вище цитованого навчально-методичного посібника Р.О. Гаврилюк “Джерела фінансового права України" ні в українській, ні в російській та іншій зарубіжній літературі ці питання не досліджуються як об’єкти спеціальної наукової розробки, а зрідка лише дотично згадуються. У недорозвинутому стані, як стверджує Г.І. Муромцев, перебуває також і загально правова категорія “джерела права" в цілому(8). Ці дві категорії - “джерела фінансового права" та “джерела права" в цілому співвідносяться між собою, як особливе та загальне, а тому, щоб з’ясувати по суті перше, необхідно хоча б у загальних рисах охарактеризувати друге.

На протязі тривалого часу підхід радянських вчених до даного питання характеризувався трьома особливостями. Це по-перше, недооцінення. Як зазначив Г.І. Муромцев1, провівши спеціальне дослідження, за 35 післявоєнних років (1946-1981) було опубліковано лише дві загальнотеоретичні роботи з даної проблеми і незначна кількість досліджень джерел права в окремих правових системах, в галузях права. Такий стан розробки проблеми пояснюється тим, що визнаючи єдність змісту і форми в праві, радянські вчені нерідко вільно чи не вільно віддавали пріоритет дослідженню його соціально-класових аспектів. Це пояснювалось другою особливістю підходу, який полягав у вивченні даної проблеми, як і права в цілому, з позицій протиборства двох протилежних соціальних систем. Закономірності розвитку джерел права виводились з тезису про діаметрально протилежну класову суть буржуазного і соціалістичного права. Зрозуміло, що при такому підході найбільш досконалу систему джерел права представляли соціалістичні країни. Третьою особливістю підходу до даного питання є його обмеженість і не послідовність. Дослідження проблем джерел права здійснювалось, як правило, в рамках проблематики радянського права. При цьому, хоча стосовно до решти світу визнавалась множинність джерел права, яка склалась в ході історичного розвитку, але в умовах радянської правової системи, по суті єдиним джерелом права визнавався нормативний акт. Тому поняття “система джерел права”, як правило, замінювалась поняттям “система законодавства”. Проблема ролі джерел права в правовій системі витіснялась питанням про співвідношення системи права і системи законодавства. Сама термінологія “нормативний акт”, “законодавство в широкому смислі” - як би стирала межу між законом і підзаконними актами.

В умовах командно-адміністративної системи такий підхід приводив до того, що верховенство закону на практиці перетворювалось в своєрідну ширм, метою якої було приховати реальну підпорядкованість закону актам нормотворчості керівної партії і бюрократичного державного апарату(9).

Окрім класових чинників, в якості іншої з вагомих причин недостатньої теоретичної розробки цієї проблеми радянськими вченими необхідно визнати багатозначність та нечіткість самого поняття “джерело права”.

У зв’язку з останнім С.Ф. Кечек’ян відзначав, що воно “належить до числа найбільш неясних в теорії права. Не лише немає поняття, але спірний навіть сам зміст, в якому вживаються слова “джерело права”.

Адже “джерело права" - це не більше, як образ, який швидше покликаний допомогти розумінню, ніж дати розуміння того, що позначається цим виразом”(10).

Ця думка, висловлена понад півстоліття тому, актуальна й нині. Оскільки по сьогоднішній день під джерелом права розуміють і економічні, соціальні умови життя суспільства, які визначають державну владу і виступають правоутворюючою силою суспільства; і сукупність ідей, правову свідомість, концепції, політико-правові погляди; і як спосіб внутрішньої структуризації і закріплення правових велінь; і як сукупність способів возведення в закон волі політичних сил, що знаходяться при владі(11).

Крім того, ряд авторів виділяють ще й історичні джерела права, маючи при цьому на увазі внесок внутрішнього й іноземного права у створені тієї чи іншої системи права4. Як бачимо, використання такого багатомірного поняття в якості наукової категорії дійсно пов’язане з великими труднощами.

Їх подолання, на думку багатьох вчених, можливе або шляхом відмови від даного поняття і заміни його іншим, досконалішим, або через надання йому однозначного змісту внаслідок свого роду “джентльменської угоди" між вченими. У вітчизняній науці використовувались обидва ці способи.

Аналізуючи закон, Є.А. Ніколаєв вивів таке визначення правової позиції Конституційного Суду: погоджений висновок, одержаний по правилах логічного міркування і який являється достатньою підставою для ухвалення кінцевого рішення встановленим складом Суду(12).

При цьому Є.А. Ніколаєв(13) визнає, що правова позиція Конституційного Суду може змінюватися, піддававшись дії учасників процесу (у тому числі - більшості суддів); вона може відповідати або не відповідати Конституції; правова позиція окремого судді Констітуционного Суду може знайти своє вираження в підсумковому рішенні Суду або бути висловлена в його особливій думці.

М.А. Мітюков вважає, що в спільному плані правові позиції Конституційного Суду є його відношенням до визначених конституційно-правовим проблемам, закріплене в його рішеннях.

Це - результат, підсумок процесу пошуку аргументів і висновків Суду, вони утворюють інтелектуально-юридичне вміст судового рішення(14).

Н.С. Волкова і Т.Я. Хабрієва визначають правову позицію Конституційного Суду як результат діяльності Суду по тлумаченню конституційних положень і співвідношуваних правових норм, що відображає аргументовані думки і висновки Суду по конкретних конституційно-правовим проблемам, з яких Суд виходить в своїх рішеннях(15).

В.О. Єлеонський розглядає правову позицію Конституційного Суду прецедентом тлумачення норми права, етапом пізнання конституційної норми права в той або інший момент часу; зміну правовій позиції означає зміна тлумачення в результаті пізнання, що продовжується(16).

По Г.А. Гаджієву правова позиція - це принцип дозволу однорідних справ щоб уникнути судової помилки(17).

Н.В. Вітрук вважає, що правові позиції Конституційного Суду виступають матеріальними критеріями нового правового регулювання, задають йому відомі параметри, є своєрідними моделями майбутніх правових норм.

Таким чином, судді Конституційного Суду вважають, що суть його правових позицій полягає в тому, що вони фактично відображають особливого роду правотворчість Конституційного Суду.

На загальнообов'язковості правових позицій Конституційного Суду наполягають П.Е. Кондратов4, Л.В. Лазарєв.

Дійсно, Закон про КС встановлює, що його рішення про тлумачення Конституції має бути сумісне з іншими його рішеннями. У справі про тлумачення Констітуції рішення не повинне перечити раніше прийнятим рішенням про тлумачення або рішенням по конкретних справах, в яких дано казуальне тлумачення конституційних норм.

Проте Конституційний Суд неодноразово відступав від цього закріпленого законом принципу. Так, декількома своїми постановами Суд легімітизував Указ Президента як первинний правовий регулювальник: "пропуск в праві на період до ухвалення закону може заповнюватися указом глави держави". При цьому, на думку Суду, Президент діє "в своєму праві", тобто не перевищує своїх конституційних повноважень.

Тим часом всупереч власній логіці Конституційний Суд незмінно відмовляє в перевірці на конституційність указів глави держави за процедурою, передбаченою Конституцією, мотивуючи це тим, що указ - не закон1.

Якщо ретроспективно прослідити, як Конституційний Суд вирішував однотипні по суті справи, то видно, що він досить часто змінював правові підходи для здобуття підсумкового рішення, при цьому не вказуючи у вирішенні про зміни правової позиції. Так, правові підходи Суду до тлумачення конституційного обов'язку платника податків сплачувати податок в законному порядку, а законодавця - встановлювати податок лише законом, з перебігом часу коректувалися, але при цьому колишні рішення не відмінялися.

У законодавстві деяких західних країн і пострадянських держав (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Литва) закріплений нормативний характер рішень національних Конституційних судів. Для відповіді на питання про те, чи може бути правова позиція Конституційного Суду джерелом права, підмета вживанню, доцільно звернутися до російських законів. Конституція не встановлює обов'язку судів керуватися правовими позиціями Конституційного Суду. Не міститься такий обов'язок і ні в одному процесуальному законі. Отже, правові позиції Конституційного Суду, що обгрунтовують виведення Суду для дозволу конкретної справи, не можна визнати обов'язковими згідно із законом для вживання іншими судами.

Можна допустити, що система міркувань, запропонована суддями Конституційного Суду, що мають учені степені, високий науковий потенціал і значний дослідний досвід тлумачення Конституції, може бути сприйнята іншими судами (арбітражним або спільній юрисдикції) для вирішення схожих правових питань. Але враховуючи, що суд при здійсненні правосуддя володіє незалежністю, правові позиції Конституційного Суду (як правовий принцип, метод, підхід в рішенні справи) не мають для інших судів заздалегідь встановленої обов'язковості.

На думку Теодора Маунца, можна поширювати силу, що зобов'язала, і на ведучі початку рішення, але лише в тій мірі, в якій вимагає роз'яснення керівна думка рішення, і лише постільки, поскільки ці початки застосовуються у зв'язку з його керівною думкою, а не самостійно, самі по собі. Та сила, що зобов'язала, у жодному випадку не поширюється просто на обгрунтування рішення, особливо на зауваження в обгрунтуванні, що не мають значення для результатів рішення.

Багато авторів відзначають, що останнім часом Конституційний Суд багато разів виразив вимогу, звернену до всіх, у тому числі і до судів спільної юрисдикції, щоб вони неухильно виконували не лише підсумкові рішення, що фіксуються більш менш ясно в резолютивних частинах його постанов, але і що викладаються їм украй складно і нечітко "правові позиції".

В.З. Лукашевич і Н.А. Комарова у зв'язку з цим справедливо відзначають, що "це вже претензія на роль ніким не уповноваженого правотворчого органа".

Б.А. Страшун також вважає, що правова позиція як тлумачення, що міститься в мотивувальній частині постанови Конституційного Суду (окрім постанов про офіційне тлумачення Конституції), не може вважатися нормою конституційного значення.

Будь-який суд (у тому числі і конституційний) не має права наполягати на загальнообов'язковості аргументів, підходу, способу і логіки міркувань, які він вибрав в конкретній справі для пошуку вірного рішення.

Це твердження можна підкріпити затвердженням А. Барака про те, що застосовуючи конституційні принципи, суддя може виступати як законодавець лише в конкретній справі1.

Вимога загальнообов'язковості правових позицій Конституційного Суду пов'язана з питанням їх істинності (безпомилковості). Деякі автори засновують загальнообов'язковість рішення Конституційного Суду з його непогрішимістю і з тим, що Конституційний Суд не має вищестоящої інстанції. Такий вивід заснований на вірі в бездоганність рішень Конституційного Суду. Але відсутність правової можливості перевірити ще раз судове рішення у вищестоящій судовій інстанції не означає його бездоганності.

Аналіз окремих судових актів Конституційного Суда говорить про те, що Конституційний Суд, нажаль, теж помиляється. Та обставина, що рішення Суду не були скасовані або змінені із-за допущених помилок, не означає, що помилок не було. Особливі думки суддів Конституційного Суду по винесених ухвалах демонструють, що позиції окремих суддів Конституційного Суду кардинально відрізняються від його офіційних рішень.

По деяких рішеннях Конституційного Суду з особливою думкою, принципово відмінною від думки здебільшого того, що Суд здатний виносити лише дійсні ухвали, що перетворює його на якийсь „вищий розум". Але „вищий розум" не може помилятися.

Погодитися з таким твердженням не можна: навряд чи було б доцільним розпускати Конституційний Суд в разі здійснення ним судової помилки. Не вирішує проблему і залучення суддів до якої-небудь відповідальності (адміністративною або кримінальною). Помилки - неминучий продукт будь-якої людської діяльності, включаючи і судову. Більш того, якщо загроза покарання або розпуску Суду буде достатній над суддею, то ні про яке якісне рішення, ні про яку незалежність суду не може бути і мови. А.В. Ларін визнає, що "здатність помилятися - загальнолюдська властивість, якою не обійдені і судді Конституційного Суду.

І нікому не заборонено бути завтра розумніше, ніж сьогодні. Якщо прийде усвідомлення помилки, знайдеться і спосіб її вирпавлення".

Заслуговує на увагу і точка зору А.В. Зіміна, який вважає, що оцінка результату тлумачення Конституції і галузевого законодавства буває попередньою (Конституційним Судом - в порядку конституційного судочинства) і подальшій (іншими судами). При цьому будь-який суд, вирішуючи задачу правосуддя, має право оцінити правову позицію Конституційного Суду критично тобто виявивши її порок, відмовитися в керівництві нею в конкретній справі.

Неодноразово Конституційному Суду України доводилось розглядати юридичні колізії, що виникли у сфері дії фінансового права чи з колізійних аспектів права в цілому, що мають для реалізації фінансово-правових норм безпосереднє значення. Аналізуючи рішення Конституційного Суду України як джерело фінансового права необхідно ще раз наголосити на таких положеннях, як: акти тлумачення Конституційного Суду України тісно взаємопов’язані з актами, що тлумачаться, діють поряд з ними та лише протягом часу їхньої дії. Враховуючи це, необхідно зазначити, що значна частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права втратила свою чинність, оскільки втратили чинність акти чи частини актів (статті, пункти, абзаци), що підлягали тлумаченню.

Особливо це стосується рішень Конституційного Суду України, в яких здійснювалося тлумачення норм законів України про Державний бюджет України на відповідний рік, або розглядалась відповідність окремих їхніх положень Конституції України. Адже відомо, що закони України про Державний бюджет України - це акти тимчасової дії, діють вони протягом чітко конституційно визначеного періоду. Стаття 96 Конституції України передбачає, що Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період.

Разом з тим, частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права діє і на даний момент. Особливе місце серед них займають рішення Конституційного Суду України, в яких здійснюється тлумачення норм Конституції України. Однак найбільш яскраво роль рішень Конституційного Суду України як джерела фінансового права, можна показати на прикладі Рішення Конституційного Суду України у справі про

Рахункову палату.

Як зазначає Воротіна Н.В., контроль за використанням затверджених парламентом грошових коштів є надзвичайно важливою формою здійснення контрольних повноважень зі сторони парламентів різних країн. Ця діяльність передбачає перевірку звітів про використання міністерствами та центральними відомствами грошових коштів. Саме з метою проведення таких перевірок при парламентах створюються особливі органи. При багатьох парламентах наявні сформовані ними так звані рахункові палати, на які покладено завдання здійснення контролю за використанням бюджетних коштів3. В Україні стаття 98 Конституції України встановила, що контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата. Відповідно до цієї конституційної норми в Україні вперше було створено спеціальний контрольний орган, аналоги якому вже давно існують в багатьох країнах світу. Правові основи діяльності Рахункової палати, її статус, функції, повноваження та порядок їх здійснення було встановлено Законом України “Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 11 липня 1996 року.

Трохи згодом, а саме 28 грудня 1996 року, Президент України подав до Конституційного Суду України конституційне подання про невідповідність Конституції України вказаного закону, і рішення у цій справі було прийняте Конституційним Судом України 23 грудня 1997 року. Підставою для розгляду справи стала наявність спору щодо відповідності вказаного закону у частині визначення статусу, завдань, функцій і повноважень Рахункової палати положенням Конституції України. Передусім Президент України звернув увагу на невідповідність Конституції України вказаного закону в частині визначення природи Рахункової палати, її взаємозв’язку з Верховною Радою України. Якщо Конституція України передбачила утворення Рахункової палати як державного органу, що діє “від імені Верховної Ради України”, а її призначення визначила як “контроль за використанням коштів Державного бюджету України”1, то Закон визначив Рахункову палату як орган самої Верховної Ради України, на який покладено здійснення вищого державного фінансово-економічного контролю.

Конституційний Суд України погодився з тим, що Верховна Рада України в Законі України “Про Рахункову палату Верховної Ради України" змінила конституційно встановлене найменування Рахункової палати та її призначення. Він констатував, що визначення Рахункової палати як органу самої Верховної Ради України створює можливість поширення на Рахункову палату безпосереднього здійснення парламентських функцій, що суперечить принципу єдиного законодавчого органу, яким є Верховна Рада України(18).

Конституційний Суд України також відмітив у своєму рішенні, що не відповідає Конституції України також і визначення у Законі призначення Рахункової палати. Якщо Конституція України закріплює за нею функцію здійснення “контролю за використанням коштів Державного бюджету”(19) то Закон покладає на неї здійснення “вищого" та “державного фінансово-економічного контролю”, і встановлює її статус як “вищого незалежного органу фінансово-економічного контролю”.

Поняття “державний фінансово-економічний контроль”, як підтвердили дані фінансово-економічної та правознавчої експертиз, є набагато ширшим за поняття “контроль за використанням коштів Державного бюджету України”. Застосувавши в Законі більш широке поняття, Верховною Радою України фактично розширено тлумачення статті 98 Конституції України.

Конституційний Суд України констатував також, що не можна визнати конституційним положення Закону, згідно з яким “Голова Рахункової палати, Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати не можуть бути затримані, притягнуті до кримінальної відповідальності без згоди Верховної Ради України”. Цим положенням на зазначених посадових осіб Рахункової палати фактично була поширена депутатська недоторканість, передбачена статтею 80 Конституції України. А Основний Закон таких гарантій недоторканості для посадових осіб Рахункової палати не передбачив. Отже, ті положення Закону, за якими було визначене найменування Рахункової палати як Рахункової палати Верховної Ради України, місце Рахункової палати та її призначення, гарантії правового статусу її посадових осіб Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України.

Аналіз положень Закону Конституційним Судом України вказав також на те, що на Рахункову палату було покладено, з одного боку, завдання “організації і здійснення контролю за своєчасним виконанням”, зокрема, “доходної" частини Державного бюджету України, з іншого - повноваження здійснювати контрольно-ревізійні та інші види діяльності, що забезпечують єдину систему контролю “за виконанням Державного бюджету України" в цілому.

Таким чином, повноваження Рахункової палати були поширені як на видаткову, так і доходну частину бюджету. У вирішенні цього питання Конституційний Суд України вийшов з того, що “контроль за використанням коштів Державного бюджету України”, здійснення якого відповідно до статті 98 Конституції України покладено на Рахункову палату, це - контроль за виконанням видаткової частини Державного бюджету. Отже, положення Закону, за якими на Рахункову палату покладено функцію організації і здійснення контролю: за своєчасним виконанням, зокрема “доходної… частини Державного бюджету України”, “за своєчасним і повним надходженням доходів та коштів до Державного бюджету України”, “за надходженням до Державного бюджету України коштів, отриманих: від розпорядження державним майном, в тому числі його приватизації, продажу; від управління майном, що є об’єктами права державної власності”, “за виконанням Державного бюджету України”, в цілому Конституційним Судом України були визнані такими, що не відповідають Конституції України1. Одночасно було зазначено, що висновок щодо неконституційності перелічених положень не поширюється на здійснення Рахунковою палатою певних експертно-аналітичних, інформаційних та інших видів діяльності, не пов’язаних із контрольно-ревізійними перевірками, і щодо доходної частини Державного бюджету, якщо такі дії є необхідними для здійснення контролю за використанням коштів Державного бюджету відповідно до статті 98 Конституції України. Такими, що не відповідають Конституції України, були визнані також положення Закону, які надають Рахунковій палаті виконавчі повноваження владно-розпорядчого характеру.

Так, відповідно до Закону працівники апарату Рахункової палати мали право в разі виявлення на об’єктах, що перевіряються, “підробок, підлогів, привласнень і зловживань - вилучати необхідні документи, залишаючи у справах акт вилучення і копії або опис вилучених документів”, тобто вчиняти дії, що застосовуються, зокрема органами дізнання та слідства відповідно до процесуального законодавства. Це ж стосується права давати керівникам об’єктів, що перевіряються, обов’язкові приписи щодо невідкладного припинення порушень у разі виявлення їх у господарській, фінансовій, комерційній та іншій діяльності, що завдає державі прямої шкоди, а також у разі навмисного або систематичного недодержання порядку і термінів розгляду рішень і висновків Рахункової палати, створення перешкод для проведення нею контрольних заходів. У випадку неоднораз