Скачать

Феодосій Печерський - фундатор православної церковної ідеології

ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ — ФУНДАТОР ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКОВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Реферат за курсом «Історія української літератури та критики»

Одеса - 2008

Зміст

1. Короткий огляд доби

2. Життя та діяльність Феодосія Печерського

3. Творчість Феодосія Печерського

4. Політичні погляди Феодосія

1. Короткий огляд доби

В епоху, коли Русь прийняла християнство, православна церква була пройнята церковним духом, і релігійне благочестя знаходилось під величезним впливом монастирських поглядів. Вважалося, що людина здатна догодити Богу лише добровільним зреченням усіх матеріальних благ, приниженням тіла свого і перебуванням у постійних молитвах. Склалася думка, що Богові подобається смуток і жертовність людини, у той час як достаток і веселощі Він вважає за гріх.

В цей час величезною повагою і авторитетом користувалися монахи – відлюдники. Досконалий відлюдник був ідеалом християнина; за ним стояла християнська монастирська община, яка проводила всі свої дні у труді і молитвах, а за її межами знаходився «мир» — світ звичайних людей, які отримували Боже прощення молитвами монахів і відлюдників, а також намаганнями наблизитися до ідеалів християнського життя.

Костомарів М. писав: «Монастырю, с его уставами, с его благочестивыми воспоминаниями и преданиями, суждено было сделаться средоточием духовной жизни, высшим центром просвещения, которого лучи должны были падать на грешный мир. По религиозному воззрению, если Божие долготерпение щадило этот грешный мир, достойный кары, за все свои пороки и беззакония, то этим он был обязан именно заступничеству тех подвижников, которые отреклись от него и презрели его широкий путь со всеми временными наслаждениями. Они молились за грешный мир, и в этом состояла их любовь и служба обществу человеческому.» см(1).

Монастир зробився школою для народа, в ньому зосереджувалося книжнє вчення. Так само, як і в візантійському світі, більшість писемних пам’яток, що дійшли до нас, носять на собі монастирський характер.

На Русі центром православної віри здавна був Києво-Печерський монастир. Історія його невіддільна від постаті преподобного Феодосія Печерського. Саме за Феодосія Печерського монастир став осередком не лише благочестя і святості, а й високої освіченості, школою, яка готувала освічене вище духовенство.

2. Життя та діяльність Феодосія Печерського

Феодосій народився близько 1036 р. під Києвом, у місті Василеві (тепер Васильків) у боярській сім’ї. Невдовзі його батько одержав призначення в Курськ тіуном (управителем). Там минуло дитинство Феодосія. З юних літ він поринав у релігійні роздуми і мрії про чернече життя, багато часу проводив у церкві, сам випікав проскури, які приносив в храм для віруючих(3).

Коли помер батько, хлопцеві ледь виповнилося дванадцять років. Не бажаючи присвячувати своє життя службовій кар’єрі, як це було передбачено суспільним становищем батьків, він таємно пішов з дому з прочанами, від яких начувся розповідей про Єрусалим та інші святині Сходу. Проте мати, вольова й рішуча жінка, розшукала сина й повернула додому. Вона взяла з нього обіцянку не тікати з дому. Хлопець пообіцяв, але деспотизм матері змусив його тікати знову. Він втік до якогось міста і приєднався там до священника, але матір знову його знайшла, повернула додому і побила за непослух. Таке невдоволення матері благочестивими мріями сина пояснюється тим, що Курськ належав до тих міст, куди ще не сповна проникло християнство і люди там досі жили язичницькими поглядами. На той час там не було ще жодного монастиря, а на чернецтво дивилися з підозрою і недовірою.

У «Житії Феодосія Печерського» розповідається, як малий Феодосій беріг у собі віру і не піддавався впливу суспільства: «Когда же властелин того города, увидев столь смиренного и послушного отрока, полюбил его, то повелел, чтобы тот постоянно пребывал у него в церкви, и дал ему светлую одежду, чтобы ходил в ней. Но блаженный Феодосий недолго ее носил, ибо чувствовал себя так, будто носит какую-то тяжесть. Потом он снял ее и отдал нищим, а сам оделся в лохмотья, так их и носил. Властелин же, увидев его в рубище, дал ему новую одежду, еще лучше прежней, упрашивая отрока ходить в ней. Но он и эту снял с себя и отдал. Так поступал он несколько раз, и когда властелин узнал об этом, то еще больше полюбил его, поражаясь его смирению. В то же время божественный Феодосий пошел к кузнецу и попросил его сковать железную цепь, и стал ходить, опоясавшись этой цепью. И так сильно стянул себе поясницу, что железо врезалось в тело его, но он ходил так, будто бы ничто ему не мешало.»(6). Феодосій почав носити веріги. Але якось, коли він перевдягався для свята, матір побачила на ньому криваві рани і зірвала з нього веріги.

Якось довелося йому почути євангельські строфи, де Господь каже, що ''Если кто не оставит отца. или мать и не пойдет вслед за мной, то он меня недостоин''. Тоді юнак вирішив будь-що тікати. Він чув, що в Києві є монастирі і вирішив йти туди. Дорога його була важкою, але він все ж дістався до Києва з купцями.

Про все це ми дізнаємося з «Житія Феодосія Печерського», яке написано в типовому для церковної ідеології агіографічному стилі. «Житіє» розповідає, як Феодосій, який не мав грошей, не був прийнятий монастирями, і як, нарешті, він знайшов прихисток у святого Антонія, який жив у печері. Преподобний Антоній відмовляв хлопця, але Феодосій мав твердий намір служити Господу. Отже, в 1058 р. Антоній наказав Никону (Іларіону) постригти Феодосія у ченці.

Цікаво, що матір Феодосія відшукала його в Печерському монастирі і просила повернутися, але не зуміла умовити сина і натомість сама прийняла постриг у монастирі св. Миколая (на так званій Аскольдовій могилі), щоб мати можливість хоч іноді бачитися з ним.

«Києво-Печерський патерик» описує печерських монахів як взірець благочестя та ідеал православного чернецтва. Воно розповідає про Варлаама, сина боярина, який покинув світське життя та родину заради служіння Господу. Він не піддався на ласки своєї дружини. «Повествователь изображает ласки жены точно так, как будто дело шло об уловках блудницы. Варлаам сидел в углу, не вкушая предлагаемой пищи и не обращая внимания на ласки жены: так пробыл он три дня, молчал и только мысленно просил Бога, чтобы укрепил и избавил его от женской прелести.»(1) Це місце в життєписі служить прикладом того, що в монастирських творах відмова від родинного життя є необхідним етапом «спасіння» душі.

Згодом Варлаам перевівся в монастир св. Димитрія у Києві. Прп. Антоній, котрий передав монастир Феодосію, відійшов од монастирських справ та поселився на сусідній горі, а другий учитель святого — прп. Никон Великий через конфлікт з митрополією та князем змушений був емігрувати до Тмуторокані. Замість Варлаама у 1062 р. Феодосій із благословення преподобного Антонія став ігуменом Печерського монастиря. Вік, виховання і характер сприяли його бурхливій діяльності в розвитку й розширенні обителі. Невдовзі братія налічувала близько ста чоловік — досить багато не тільки за давньоруськими поняттями, а й на мірки Візантії.(3)

До цього часу всі печерники жили в тісноті, дуже бідно, їли хліб і воду. Феодосій перевершував усіх своїми подвигами, так як був дуже фізично сильним. Він усім допомагав, багато працював, вірно молився і був дійсно гідним стати ігуменом. Він чудово розумів, що швидке збільшення кількості ченців вимагало спорудження нових келій і розвитку монастирського господарства. Потрібна була велика, містка церква для братії та численних парафіян.

Тому Феодосій зосередив усі зусилля на спорудженні в Печерському монастирі величного храму на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Для цього потрібні були кошти (частину їх виділив князівський двір, решту вдалося зібрати з благочестивих парафіян і гостей монастиря), матеріали, начиння та майстри. Більшість їх запросили з Візантії. Успенський собор був закладений Феодосієм у 1078 р. з благословення Антонія, який доживав свої дні, а завершений уже по смерті засновника обителі.

За Феодосія стосунки монастиря з центрами візантійського церковно-чернечого життя помітно зміцніли. Зокрема, за його ігуменства було прийнято Студійський статут, який згодом став нормою життя для давньоруських монастирів. Він передбачав суворі аскетичні умови життя монахів і вимагав високої освіченості братії, дозволяючи праведним старцям затворництво.(3)

Сам Феодосій вів суворе аскетичне життя і того ж вимагав від інших монахів. Він не дозволяв нікому мати власності, а якщо знаходив щось таке, то спалював у вогні. Ніхто з братії не смів з’їсти нічого крім того, що було на трапезі. Головне, чого вимагав Феодосій — це беззаперечне визнання і підкорення волі ігумена. Братія була навчена в усьому слухатися ігумена. Збереглася розповідь про те, як одного разу вратар не пустив у монастир князя Ізяслава, тому що той приїхав якраз у той час, у який Феодосій заборонив пускати відвідувачів в обитель.

Змушуючи своїх монахів суворо відокремитися від миру, який буд вмістилищем всіх зол, Феодосій спілкувався з мирськими людьми справами християнської любові: він влаштував біля монастиря двір для хворих та калік і давав на них десяту частину монастирських доходів, а по суботах посилав хліби у тюрми. Хоча в монастир постійно надходили кошти, він не наживав багатств, витрачав їх на добро іншим, і нерідко бували дні, коли монастир раптом опинявся у великій бідності. Феодосій завжди у цих ситуаціях покладався на Господа, і нерідко раптові внески рятували братію від зубожіння. До Феодосія зверталися світські люди з проханням заступитися за них перед князями і суддями, і він допомагав їм своїм ходатайством, тому що князі і судді поважали думку Феодосія, бо вважали його праведником.(1)

Феодосій також активно займався богословсько-повчальною та церковно-публіцистичною діяльністю, мав високий авторитет як серед ченців, так і серед мирян. При Печерському монастиреві була багата книгозбірня, тут писалися книги, творилася висока духовна культура русичів. Феодосій Печерський як духовний наставник ченців і мирян сповідував думку східних отців церкви про те, що до Бога є тільки один шлях — споглядання власної душі. Крім того, саме він «сформулював найважливіші політичні вимоги, які визначили церковну лінію в епоху удільних князівств, і дав відповідний ідеал християнського праведника, покладений в основу релігійної пропаганди»(10). «Києво-Печерський патерик розповідає, наприклад, як київський князь Ізяслав, навідуючи одного разу Феодосія, запитав у нього, чому їжа в монастирі така смачна, у той час як на його власних бенкетах, де вона різноманітна і дорогоцінна, вона "не суть такова сладка, якоже сиа". Феодосій пояснив князю, що готується вона в монастирі благоговійно і за обрядами, описав ці обряди, у той час як «а у князя пища приготовляется рабами, которые работают "сварящеся (ссорясь - Д.Л.) и шегающе (насмехаясь- Д.Л.) и кленуще друг друга, и многажды же биеми суть от приставник, и тако вся служба их с грехом съвръшаетъся".(7) З цього уривку видно, що князь Ізяслав був у дружніх стосунках з Феодосієм Печерським і всіляко його підтримував.

3. Творчість Феодосія Печерського

Творчість Феодосія Печерського було введено до активного наукового обігу у 40 — 50-х рр. XIX століття. Фактично перше повне видання творів святого підготував єпископ Макарій у 1856 році. Власне від того часу і з’являється інтерес дослідників до спадщини Феодосія. Феодосій Печерський — автор 11 творів: два послання до князя Ізяслава Ярославовича, вісім «Слів» і «Повчань» ченцям та молитва «За всіх християн». Ці твори свідчать про те, що Феодосій був у курсі богословських суперечок, які 1054 р. привели до поділу єдиного доти християнства на православ’я і католицизм. В одному із своїх «Слів», написаних близько 1069 р. він компетентно відстоює православний канон, заперечуючи латинські нововведення. (3)

Існують різні погляди на авторство творів Феодосія, зокрема Михайло Грушевський визначав, що «Сумнівні два більші поучения до народу: «О казнях божіих» і тільки що згадане про п'яне співання тропарів на пирах («Слово о казнях» міститься в болгарськім «златострую», так що могло бути Феодосієм чи кимсь іншим перероблене в приложенні до наших умов життя). Так само два посланій до кн. Ізяслава: про святкування свят і пощення в свята і про «віру варязьку» (католицьку) та відносини до різновірців, що надписуються іменем Феодосія, але з більшою правдоподібністю признаються творами печерського монаха Теодосія Грека…» Чимало різних писань зв'язувалось дослідниками (почавши від Погодіна) з іншим сучасником Феодосія печерським монахом Яковом, котрого Феодосій хотів мати своїм наступником на ігуменстві. Поширюються також різні думки вчених щодо того, скільки творів справді належить преподобному. Срезневський вважав, що 11 повчань, Владимиров — 1, Філарет — 7, Нікольський — близько 11. Питання про авторство Феодосія до цього часу залишається дискусійним.

Проте сумнівність авторства не зменшує літературної та естетичної вартості творів Феодосія. Його твори торкаються релігійної та суспільної тематики. В повчанні «О казнях Божиих» Феодосій визнає суспільні нещастя, такі як голод, хвороби, напади ворогів наслідками людських гріхів «Коли ж котрий-небудь народ впаде в гріх, то карає (його) Бог смертю, або голодом, або наводячи поганих, або посухою, або гусінню, або іншими карами. А якщо ми вчинимо покаяння, то в ньому Бог нам велить пробувати» 4) і виступає проти залишків язичницьких забобонів у християнському суспільстві. Таким чином, зустріч з монахом, монахинею, лисим конем та свинею вважалися поганою прикметою і змушували подорожнього повертатися назад. Феодосій виступає також проти віри в чихання, чаклунство, ворожіння, прикмети, супроти світських забав, музики, що складалася тоді з сопілок і гуслів, мандрівних співців, язичницького звичая цілуватися з жінками на бенкетах. Але найбільше розповсюджується проти пияцтва, яке було вельми розповсюдженим гріхом у тодішньому суспільстві, проте дозволяє пити в міру. М.Костомаров відзначає, що «в ответе своем князю Изяславу о некоторых предметах благочестия Феодосий относится снисходительнее к правилам о посте, чем обыкновенно церковные учителя последующих времен. В среды и пятки он предписывает мирянам воздержание только от мяса и одним чернецам от молочного. Самое воздержание от мяса в среды и пятки не было безусловно обязательным и могло как налагаться, так и разрешаться духовным лицом «аще связан еси отцем духовным в среду и пяток мясо не ясти, от того же и разрешение приими»(1). Ніхто не повинен сам накладати на себе піст, а поститися слід лише тоді, коли велить духовний отець. На свята, а також в день 12-ти апостолів, якщо вони випадають на середу і п’ятницю, Феодосій дозволяє куштувати м’ясо. Преподобний суворо ставиться до іновірців: «Берегитесь чада, кривоверов и всех бесед их, ибо и наша земля наполнилась ими. Если кто и спасет свою душу, то только живя в Православной Вере, ибо нет иной веры, лучшей, чем наша чистая и святая Вера Православная.»(5), "Живите мирно не только с друзьями, - поучает он, - но и с врагами, однако только со своими врагами, а не с врагами Божиими; свой враг тебе тот будет, кто убил бы перед твоими очами твоего сына или брата, прости ему все; но Божие враги - жиды, еретики, держащие кривую веру...» Він не підтримує і засуджує віротерпимість: «Кто хвалит чужую веру, тот свою хулит, а кто хвалит и свою веру, и чужую разом, - тот двоеверец; и кто тебе скажет: и ту, и другую веру Бог дал - ты скажи ему: разве Бог двоеверен? Писание говорит: един Бог, едина вера, едино крещение». Стосовно латинян, Феодосій забороняє православним віддавати за них дочок і одружуватися на латинянках, брататися з ними, цілувати їх, їсти і пити з ними з одного посуду: якщо буде латинянин просити пити або їсти, то дати йому в окремому посуді, а потім той посуд прополоскати і прочитати молитву. Проте він наказував князю будь-якого невірного, як і правовірного, нагодувати, одягти та допомогти в біді. Найбільше ненавидів Феодосій жидів, і його біограф пише, що він ходив до жидів докоряти їм, називав беззаконниками і відступниками і хотів бути від них убитим за Христа.

Значно більше про життєву філософію Феодосія Печерського, принципи, якими керувався він у своїх писаннях і життєдіяльності, розповідають його писання. Нижче подається короткий огляд творчої спадщини Феодосія Печерського.

Повчання «Запитання Ізяслава, князя, сина Ярославова, внука Володимирова (до) ігумена Феодосія Печерського монастиря» існує у двох списках — Паїсіївському збірнику XIV — XVI ст. і збірнику Новгородської Софійської бібліотеки, який датується XV ст. Вперше текст повчання опублікував Макарій. На думку О. О. Шахматова, це послання належить перу Феодосія Грека, печерського письменника XII ст. І. П. Єрьомін зауважував, що в нас нема причини не довіряти рукопису, де вказується не просто печерський ігумен Феодосій, а святий Феодосій, і не київський князь Ізяслав Мстиславич, а Ізяслав Ярославич. Таким чином, можна стверджувати, що цей твір належить Феодосієві.

«Запитання Ізяслава ...» — це відповідь печерського ігумена на запитання свого сюзерена. Друга частина послання присвячена проповіді святого про піст у середу та п’ятницю.

Послання «Запитання благовірного князя Ізяслава про латинян» — найпопулярніший твір преподобного Феодосія. Твір дійшов у багатьох списках, які мають декілька редакцій. Авторство Феодосія підтвердив І. П. Єрьомін, пов’язавши написання твору з подіями 1069 р., коли Київ був повен поляків, приведених князем Ізяславом Ярославичем.

Повчання Феодосія Печерського «Про кари Божії», «На велику Чотиридесятницю», «Повчальне слово до келаря» адресувалися як ченцям монастиря, так і світським людям. Згідно зі Студитським статутом, яким керувався Печерський монастир, ігумен повинен постійно повчати братію. Повчання «Про кари Божії» є у літописі під 1068 роком, хоча й анонімне. Це свідчення того, що твори Феодосія мали вплив на суспільну думку. Дослідник Востоков у т. зв. Румянцевському збірнику XV ст. знайшов підписану ігуменом редакцію повчання. Уміщений тут текст повчання значно довший. Очевидно, літописець використав частину твору. Проте детальніше дослідження пам’ятки свідчить про те, Що розширена редакція є пізнішою компіляцією. Цю думку обгрунтував В. Чаговець у праці «Преподобний Феодосій Печерський, його життя і твори» (К., 1901). На думку ученого Нікольського, невідомий автор взяв для першої частини дослівно цитату з літопису, додав, можливо, власне повчання про стояння в церкві і закінчив настановами проти пияцтва, які також відомі з окремих списків. Дане повчання Феодосія є, очевидно, переробкою «Слова о вере й о казнях Божиих» з болгарського збірника «Златоструй». Феодосій творчо переробив твір, осмислив й адаптував його до конкретних соціально-історичних умов Київської Русі. Оригінальною частиною тексту можна вважати реалістичний опис пережитків поганства в тогочасній Україні.

Збірка «Повчання преподобного Феодосія Печерського на велику Чотиридесятницю» містить шість повчань святого, виголошених упродовж Великого Посту. П’ять останніх повчань були віднайдені О. Востоковим у пергаментному збірнику 1-ї половини XV ст. й опубліковані ним у 1842 р. Дещо пізніше дослідники звернули увагу на два інші повчання, які передують вище означеним у тексті Румянцевського збірника і підписані іменем прп. Федора Студита. Вперше вони були опубліковані Ф. Георгієвським. Перше повчання не відповідає звичайному стереотипу творів прп. Феодосія, які, на думку І. Єрьоміна, писалися під сильним впливом повчань прп. Федора Студита. Для останнього ж був характерний простий виклад. А це повчання написано у складному риторичному стилі, притаманному середньовічній церковній літературі. Але цей твір має спільну з іншими повчаннями тему і спрямування. Хто ж міг бути його автором? На це запитання дослідниця і перекладач творів Феодосія сучасною українською мовою Ірина Жиленко-молодша відповідає таким чином: «Звертає на себе увагу фраза, яку можна розцінити як суто біографічну: «... присудив собі двічі і втретє відлучатися від вас. І це творив, не бажаючи наслідувати добродійних діянь святих, але інакше думав: аби не відвернути вас од благого подвигу. Бо, якби з вами був, немалу перепону сотворив був собою — відставив би вас од Божого путі». Здається, тут говориться, що автор тричі йшов з монастиря. Але прп. Феодосій Печерський після 1058 р. лишав Київ тільки раз — на поч. 1061 р., після арешту прп. Никона Великого, та й то на декілька днів. А от сам прп. Никон справді відлучався тричі: у 1061, 1067 і 1068 рр. (не рахуючи четвертого випадку — в 1073 р., незадовго до смерті прп. Феодосія). І робилося це щоразу не з його бажання, а для того, щоб відвести од общини гнів можновладців, що могли її розігнати, а отже, і «відставити від Божого путі». Очевидно, прп. Никон в один із своїх приїздів до Києва, найвірогідніше у 1069 — 1073 рр., записав декілька проповідей прп. Феодосія, додавши до них своє власне. Так утворився певний протограф, який ще в давньоруський час був переписаний (з купюрами, про що буде сказано нижче) і розмножений, але чомусь зберігся повністю тільки у вищезгаданому збірнику. Водночас відомі ці твори і в пізніших українських списках. Зокрема, є списки XVIII ст., які походять із лаврського протографа 1-ї пол. XVII ст., причому якіснішого од більш раннього російського» (9).

Студитський устав, введений у Печерському монастирі, вимагав від ченців повного відречення від власності, абсолютного підкорення ігуменові, строгої дисципліни, важкої фізичної праці. Феодосій розумів монастирське життя як своєрідне горнило, крізь яке проходить людина, аби скинути із себе «ветхого Адама» й утвердитися на шляху обраних — «воїнів Христа». Феодосій культивував у своїх писаннях ідею про те, що мирські володарі, зокрема князі, не зберігають, а тільки захищають «правовір’я», стоячи на сторожі церковних інтересів. Феодосій категорично виступав проти католицизму, обстоюючи православну віру, називаючи її єдиною істинною вірою. А покликанням князя, на думку преподобного, є сприяти поширенню і розквіту православ’я. Таким чином зароджувалася і розвивалася ідея «богоугодного князя». Фактично Феодосій Печерський сформував могутню церковну ідеологію, ідеї якої розвивав Нестор, автор житій Феодосія, Бориса і Гліба, «Повісті врем’яних літ».

Давньоруські книжники захоплювалися творчістю великих християнських мислителів, зокрема Іоанна Златоуста, Дамаскіна, Василя Великого та інших. Вони активно культивували пропаговану великими філософами і богословами ідею божественного ідеалу. Академік В. Перетц щодо впливу світової християнської літератури та її ідеалів на творчість давньоруських книжників пише: «Перед руським читачем проходили чудесні за силою і величною простотою сторінки патериків, сповнені подвигів християнського самовідречення та аскетизму, часто не зовсім зрозумілих, але таких, що викликали численні наслідування. Невичерпна благість і мужність перших воїнів Христових кликали читачів до наслідування» (8). Християнський світогляд із його ідеалом аскета, котрий присвятив своє життя служінню Богу, мав великий вплив на творчість Феодосія Печерського. Його спадщина засвідчує могутнє духовне прагнення до справжнього життя, незначною тінню якого є реальність. Культивування високих християнських ідеалів творило основу світогляду і світовідчуття Феодосія Печерського.

феодосій печерський літературний твір естетичний

4. Політичні погляди Феодосія

Чернечу працю й літературні заняття Феодосій поєднував із високою моральною позицією в політичних питаннях. У нього склалися чудові стосунки з князем Ізяславом, котрий ставив думку ігумена вище од думки і власного духівника, і митрополита. Феодосій став активно втручатися в політику. Про суть політичної програми Феодосія говорять його слова до Святослава Ярославича, котрий несправедливо загарбав престол Ізяслава: «Чого може досягти гнів наш і протест проти твоєї влади? Але нам належить викривати і наставляти вас на спасіння душі. І вам належить те слухати». Для преподобного монастир — уособлення совісті й моралі народу. Феодосій навчаючи впливав на політику князя, спрямовуючи можновладців та простих людей до праведного життя. Він засуджував усобиці між синами Ярослава, ганив Святослава Ярославича, який у 1073 р. позбавив влади старшого брата Ізяслава й посів великокнязівський престол, порівнював новоспеченого володаря з Каїном.(3)

Розлючений Святослав хотів кинути його у в’язницю. Але Феодосій, усупереч умовлянням братії та київських бояр, продовжував викривати князя, який несправедливим шляхом здобув престол.Святослав так і не наважився скривдити Феодосія. Навіть більше, він першим пішов на примирення, й намагаючись задобрити преведного ігумена, відвідав Печерський монастир, а потім підніс багаті пожертвування на спорудження Успенського собору. Їхні стосунки дещо поліпшали, проте Феодосій і далі вмовляв великого князя помиритися зі старшим братом, якого він згадував у монастирських молитвах першим, а Святослава, на його невдоволення, другим.

З «Житія Феодосія Печерського» ми дізнаємося, що «Одного разу, прийшовши до палацу, він (Феодосій) застав там веселощі і музику. Довго він сидів біля князя с опущенними очима і нарешті сказав: «Чи буде так на тому світі?» Князь прослезився і зупинив музику. З тих пір, коли преподобний приходив до палацу, веселощі припинялись.»

Феодосій покинув світ через рік після смерті Антонія, у 1074 –му, не доживши до сорока років. Відчуваючи наближення смерті, він скликав усю братію і наставляв кожного. Потім небіжчика перенесли в церкву і відспівали. Довкола монастиря було дуже людно. Дочекавшись, доки з настанням ночі юрби розійдуться, ченці знову забрали тіло Феодосія в печеру, де він помер. У 1091 р. його мощі розшукав преподобний Нестор. Тоді ж їх було поміщено в уже освячений Успенський собор Печерського монастиря. Нестор у 1080-х роках склав житіє Феодосія. У 1108 р. його канонізували.

Із 1131 р. нетлінні мощі Феодосія покоїлися у срібній, укритій позолотою, раці. Вклонитися їм сходилися прочани з усіх куточків Русі. У тривожні місяці чекання навали Батия печерські ченці сховали їх «під спуд» собору, й точне їх місце перебування досі залишається невідомим.(3)

Література

1. Н. И. Костомаров «Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей» (отдел 1, глава 3)

2. М. Грушевський «Історія української літератури» в 6 т. – т.2 (Оригінальне письменство XI – XII ст.)

3. «100 видатних українців» (ст. 43)

4. Повчання Преподобного Феодосія. Про кари Божії

5. Заповіт преподобного Феодосія Печерського

6. Житие Феодосия Печерского

7. Лихачов Д. С. «О названии Задонщина»

8. Перетц В. Про деякі основні настрої російської літератури в її історичному розвитку. — К., 1903. — С. 7

9. І. Жиленко-молодша. Світоч руського благочестя // Хроніка — 2000. — 1995. — Випуск 1

10. Замалєєв А., Зоц. В. Мислителі Київської Русі. — К., 1987. — С. 59