Скачать

Управління корпоративною власністю підприємства

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТТЯ КОРПОРАТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Поняття та сутність корпоративної власності підприємства

1.2 Класифікація корпоративної власності підприємства

1.3 Відмінність корпоративної власності від інших форм власності

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2 ДОСЛІДЖЕННЯ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ВЛАСНІСТЮ НА ПРИКЛАДІ ПРЕДСТАВНИЦТВА АМЕРИКАНСЬКОЇ ТОРГІВЕЛЬНОЇ ПАЛАТИ В УКРАЇНІ

2.1 Історія виникнення, основні напрямки діяльності Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

2.2 Аналіз організації управління в Представництві Американської Торгівельної Палати в Україні

2.3 Оцінка ефективності управління корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Висновки з розділу 2

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ВЛАСНІСТЮ ПРЕДСТАВНИЦТВА АМЕРИКАНСЬКОЇ ТОРГІВЕЛЬНОЇ ПАЛАТИ В УКРАЇНІ

3.1 Удосконалення механізму взаємодії менеджерів і ради директорів в управлінні корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

3.2 Покращення механізму контролю за управлінням корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

3.3 Оптимізація кадрової політики як шлях до підвищення ефективності управління корпоративною власністю Представництва

Американської Торгівельної Палати в Україні

Висновки з розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. В основі ринкового регулювання економіки в усіх промислово розвинених країнах лежить управління корпоративною власністю. Саме право власності використовується для прямої і непрямої дії учасників ринкових відносин на економіку країни в цілому.

Необхідно відзначити, що сучасний стан цього питання характеризується, з одного боку, недостатньою кількістю у вітчизняній економічній науці скільки-небудь розробленої теорії досліджуваного питання, а з іншого – явним недоліком досвіду реального використання корпоративними структурами можливостей впливу на економічні процеси через усвідомлене розпорядження тією частиною національного багатства, яка знаходиться в корпоративній власності.

Найбільш актуальними завданнями у сфері практичного управління корпоративною власністю сьогодні можна вважати: уточнення структури і складу корпоративної власності, формалізацію цілей, завдань і принципів її функціонування, визначення критеріїв ефективності управління, які, у свою чергу, вимагають пошуку й обґрунтування методичних підходів до вирішення конкретних економічних завдань – оцінки окремих об’єктів корпоративної власності і визначення ефективних напрямів їх структурного розвитку.

Основні положення щодо управління корпоративною власністю знайшли відображення в роботах зарубіжних учених: Г. Александера, І. Ансоффа, X. Бірмана, Дж. Ваховича, Р. Деянга, Ф. Істербрука, Т. Коупленда, Дж. Маркуса, Ф. Рейлі, А. Стрикленда, А. Томсона, ЇМ. Хамера, М. Хеселя, А. Бандуріна, Ш. Валітова, І. Мазура, А. Нєдосєкіна, С. Орєхова, А. Радигіна, І. Храбрової, Б. Чуба; українських учених, які на основі класичних теорій розробили та удосконалили методи управління корпоративною власністю і капіталом, серед них: О.І. Амоша, А.О. Задоя, Г.О. Крамаренко, Г.В. Назарова, Ю.Є. Петруня, Ф.Ю. Поклонський, І.Л. Сазонець, Г.А. Семенов, М.Г. Чумаченко, О.М. Ястремська.

Мета дипломної роботи полягає в теоретичному обґрунтуванні і розробці практичних рекомендацій щодо управління корпоративною власністю в умовах корпоративної системи, що склалася в Україні.

Відповідно до мети були поставлені наступні основні завдання:

– виділити провідні наукові концепції розвитку корпоративного управління та уточнити поняття “корпорація”;

– визначити основні економічні ознаки сучасних корпорацій;

– обґрунтувати можливості адаптації моделей корпоративного управління країн, де існують розвинені ринки капіталу, до умов господарювання вітчизняних корпорацій;

– визначити зміст поняття “корпоративна власність” стосовно умов транзитивної економіки й систематизувати критерії її класифікації;

– виявити специфічні напрямки формування корпоративної власності в Україні;

– сформувати систему пріоритетів для застосування сучасних методів управління активами за умов трансформаційних процесів в економіці;

– виявити критерії ефективності та вдосконалити існуючі методики управління корпоративною власністю;

- дослідження управління корпоративною власністю на прикладі представництва американської торгівельної палати в Україні;

- розглянути шляхи підвищення ефективності управління корпоративною власністю представництва американської торгівельної палати в Україні

Об’єктом дослідження є процес управління корпоративною власністю.

Предметом дослідження є сукупність організаційно-економічних відносин в системі управління корпоративною власністю на прикладі представництва американської торгівельної палати в Україні.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань в роботі були використані такі методи: візуально-графічний – для подання результатів у наочній формі; статистичний – для представлення динаміки формування корпоративної власності в Україні; економіко-математичний – для розробки методичного інструментарію підвищення ефективності управління об’єктами корпоративної власності; системного аналізу і синтезу, індукції і дедукції – для аналізу моделей та методів управління корпоративною власністю; наукової абстракції – для формування висновків; кореляційно-регресійний – для розрахунку ступеня ризику управління корпоративними портфелями власності.

Інформаційну базу дослідження складають праці вітчизняних і зарубіжних учених, джерела енциклопедичного характеру з питань економіки, періодична література, ресурси глобального інформаційного середовища Інтернет. У роботі використані законодавчі і нормативні акти, що регулюють корпоративні відносини на території України.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТТЯ КОРПОРАТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Поняття та сутність корпоративної власності підприємства

Як показує практика, найчастіше корпорації організовуються у формі акціонерного товариства. Можна сказати, що об’єднання капіталів – лише початковий процес розвитку сучасної корпорації. Вважаємо за можливе назвати цей аспект внутрішнім.

Важливим елементом формування сучасного розуміння суті корпорацій з’ясування процесів господарської і організаційної інтеграції в зовнішній сфері, тобто зовнішнього аспекту проблеми. Аж до середини XX сторіччя в розвинених країнах панувала тенденція укрупнення виробництва, базою якої була концентрація і централізація капіталу. Результатом стала поява багатьох різноманітних форм організації господарської діяльності, що супроводжувалася процесами інтеграції. Інтеграція йшла по шляху вертикальної, горизонтальної і конгломератної консолідації капіталів, що обумовлено багато в чому технологічними факторами. Різні поєднання взаємодії господарюючих суб’єктів давали багато варіантів побудови інтегрованих господарських об’єднань, наприклад, картелі, синдикати, трести, консорціуми, асоціації, концерни та ін. Оцінюючи різноманітність і конкретне значення різних форм корпоративної інтеграції, слід відзначити, що межі між всіма цими формами достатньо розпливчаті. Разом з тим автор вважає за необхідне вказати на те, що в основі всіх корпоративних інтеграційних утворень можна виділити дві істотні економічні ознаки: по-перше, наявність акціонерної форми об’єднання капіталу і, по-друге, зростаюче значення оптимальної інвестиційної діяльності на основі залучення банківського капіталу. Отже, певна специфіка побудови корпоративних моделей, зокрема в сучасній економіці України, зв’язана, із ступенем інтеграції, тобто має прямий зв'язок з активністю фінансової політики, що проводиться вхідними організаціями, що входять, з одного боку, і рівнем консолідації власності членів групи, тобто вибраною схемою побудови корпоративних відносин, з іншого боку (13).

Процес формування інтегрованих корпоративних структур – одна з найважливіших тенденцій розвитку економіки. Саме великі структури складають свого роду каркас індустріально розвинених країн і світового господарства в цілому, підвищують рівень стабільності економічного співробітництва на всіх рівнях, виступає партнерами держави у виробленні і реалізації стратегічної лінії в процесі модернізації економіки. Промислові групи стали ефективною формою консолідації матеріальних ресурсів і виробничого капіталу різних компаній. Ці загальносвітові тенденції починають проявлятися і в Україні, хоч і мають істотні особливості.

У перехідній економіці із здійсненням дерегулювання державного сектора, відходом від директивних методів керівництва і скасуванням ієрархічних структур, що існували раніше, зростає роль асоціативних форм діяльності і інтегрованих структур управління підприємствами на підставі ринкових принципів господарювання. Затверджуються нові форми інтеграції господарюючих суб’єктів: 1) шляхом входження підприємств у вертикальні структури (корпоративні групи), реорганізовані з галузевих структур або створювані наново; 2) на підставі формування горизонтальних асоціативних утворень (38).

Тенденція до створення великих структур корпоративного типу активно почала формуватися ще в умовах централізованої планової системи управління. Це і експеримент щодо створення раднаргоспів, коли багато галузевих міністерств скасовувалися і вводилася комплексна організація управління взаємопов’язаними виробництвами на територіальній основі, і повернення до галузевого принципу, проте, із створенням при цьому державних комітетів міжгалузевого значення; нарешті, великомасштабна практика утворення виробничих, торгово-виробничих об’єднань, агропромислових і територіально-виробничих комплексів. Не можна не згадати і про державні виробничі об’єднання, що створювалися вже в період перебудови. Навіть при різкому спаді виробництва значні підприємства (з чисельністю промислово-виробничого персоналу більше 500 чоловік) забезпечували переважну частину всього обсягу випуску продукції в країні.

Усі ці форми інтеграції підприємств, що дозволяли формально організовувати спільну виробничо-господарську діяльність, виявилися заблокованими тим, що в умовах панування державної власності і максимальної централізації управління неможливо було забезпечити реальне злиття фінансового і промислового капіталу, їх органічну взаємозалежність, використання ринкових механізмів конкуренції, цінового регулювання. Не руйнування, а трансформація цих форм інтеграції в ринкові структури могла дати реальний шанс появі великих господарських об’єднань – спільних корпорацій асоціативного типу.

Крім загальносвітових тенденцій корпоративного розвитку в України діють специфічні фактори, що визначають особливості формування корпоративної ланки національної економіки. Пошук нових форм кооперації і актуальність інтеграційних процесів зокрема, обумовлені обвальним падінням попиту і обсягів виробництва, браком інвестицій і оборотних коштів, скороченням державних замовлень. Специфічні фактори, спонукаючи підприємства до об’єднання в великі структури, крім вказаних організаційних особливостей оформлення і розвитку фінансового капіталу, можна об'єднати в три основні групи:

1) технологічні;

2) ринкові;

3) управлінські (12).

Дія факторів першої групи спричиняє позитивні результати:

а) досягнення ефекту масштабу. У разі об’єднання однопрофільних підприємств (в умовах групової побудови юридично самостійні організації звичайно розглядаються як підрозділи єдиної виробничої структури групи) досягається зниження витрат (постійних витрат в структурі собівартості) на одиницю продукції, збільшення обсягів виробництва, у тому числі за рахунок збільшення серійності виробництва, що, врешті-решт, дає збільшення частки відповідного ринку;

б) прискорення процесів диверсифікації виробництва і науково-технічного потенціалу, що, у свою чергу, забезпечує ефект усереднювання при переливі капіталу з одних галузей в інші і при освоєнні ринків нової продукції. За своєю суттю корпорації, як великі господарські утворення, передбачають деяку міру диверсифікації (вищий її рівень досягається в конгломератних групах). Особливого значення диверсифікація набуває в умовах ринкової конкуренції. У цьому випадку досягаються ефект усереднювання при переливі капіталу з галузі в галузь залежно від коливань норми прибули, а також економія, що одержується при комбінуванні взаємодоповнюючих ресурсів і альтернативному використанні надмірних ресурсів.

в) реалізація ефекту синергії, у тому числі при горизонтальній інтеграції (наприклад, при об'єднанні з банківським капіталом). При вертикальній інтеграції виробничих підприємств як явну перевагу фінансово-промислової освіти, очевидно, слід виділити реалізацію ефекту синергії: при об’єднанні зусиль декількох технологічно взаємодоповнюючих виробничих одиниць відбувається якісне вдосконалення результатів їхньої діяльності. Особливо відчутна реалізація даного ефекту в інноваційній сфері. І ефект масштабу, і синергетичний ефект пов’язані з одержуваною економією на елементах постійних витрат (16).

Ринкові фактори призводять до того, що:

а) при інтеграційних процесах відбувається економія на масштабі сфери діяльності. У інтегрованих структурах об'єднуються господарюючі суб'єкти, що мають власні ринкові ніші, розроблену політику просування товарів, налагоджені постачальницько–збутові мережі, апробовані результати маркетингових досліджень і т. д. Це дає можливість скористатися всіма компонентами механізму реалізації ринкової стратегії в сукупності і на їх основі розробити найбільш ефективний варіант організації господарської діяльності групи. Не можна не відзначити можливість деякого усунення конкуренції між учасниками корпоративного союзу шляхом координації їхньої ринкової поведінки і отримання конкурентних переваг стосовно до зовнішніх агентів ринку (так званий ефект монополії).

б) об’єктивною основою дії ринкових факторів формування інтегрованих корпоративних структур є також економія на трансакційних витратах. При інтеграції деякої кількості господарюючих суб'єктів в рамках групи їх узгоджена політика призводить до скорочення числа трансакцій – різного роду операцій, договорів, контрактів тощо, ринкових відносин, що є неодмінними інструментами реалізації. Це може дати економію і на податкових платежах. Таким чином, відбувається свого роду часткове виведення ринкових відносин за межі групи (18).

Поділ функцій володіння і контролю за діяльністю компанії не становив би жодних серйозних проблем, якби інтереси акціонерів і менеджерів повністю збігалися. На практиці дані інтереси не поєднуються. По-перше, менеджери випробовують дії цілого ряду факторів – таких як розмір корпорації або влада і престиж, пов’язаних із положенням яке вони займають, але не мають прямого відношення до інтересів акціонерів. Ці міркування змусили менеджерів до ухвалювати рішення, які не тільки не відповідатимуть інтересам акціонерів, але можуть їм зашкодити. Наприклад, рішення про будівництво хмарочоса для офісу компанії. По–друге, відрізняються форма і розмір матеріальної винагороди, яку одержують менеджери і акціонери. Менеджерам традиційно гарантується винагорода у формі заробітної плати, тоді як акціонери можуть претендувати на ту частину прибутку компанії, яка залишиться після того, як компанія оплатить роботу менеджерів і відзвітує за всіма своїми зобов’язаннями. Було докладено багато зусиль для пов’язання цих двох форм винагороди: менеджерам нараховувалася винагорода у формі акцій компанії, опціонів, робилися спроби пов’язати рівень їх заробітної плати з рівнем курсової вартості акцій корпорації. І навіть в тих випадках, коли подібні мотиваційні методи ув’язки інтересів менеджерів і акціонерів мали успіх, проблема залишалася (5).

Обмежена відповідальність акціонерів корпорації і відділення управління корпорацією від її власників, з одного боку, взаємообумовлені і такі що випливають одна з одної, принципові характеристики обговорюваної форми господарювання; з іншого боку, вони є причинами того, що корпорація асоціюється з великомасштабним виробництвом. Юридична незалежність корпорації від акціонерів визначає її стабільність і тривале існування. Обмежена відповідальність акціонерів дозволяє інвесторам мінімізувати ризики, роблячи корпорацію ідеальним місцем вкладення капіталу дрібними вкладниками. Це у результаті складає вельми значні суми, необхідні для великого виробництва.

Корпорації – основа промислового потенціалу розвинених країн. Найбільш сильний вплив на формування і зміну будь-якої корпорації мають інтереси власників, працівників (менеджерів) і замовників (покупців). Тому сучасні організаційні структури корпорацій повинні мати узгоджені інтереси цих трьох груп зацікавлених осіб. Організаційна структура встановлює взаємодію, координацію, розподіл функцій між структурними підрозділами, закріплюючи права і відповідальність між ланками апарату управління. Структура реалізується за допомогою організаційної схеми, штатного розкладу, положень про підрозділи, посадових інструкцій. Елементами структури є як підрозділи, що виконують певні функції, так і окремі працівники (керівники, фахівці, робітники, службовці). Ключовими поняттями структур управління є елементи, зв’язки (відносини), рівні і повноваження (16).

Організація діяльності корпорації визначається такими об’єктивними факторами зовнішнього середовища: стратегія і цілі, розмір організації, технологія, стадія життєвого циклу організації, організаційна форма.

Виділяють такі параметри організаційних структур: складність, формалізація, централізація, спеціалізація, діапазон керованості, влада і контроль, персонал, адміністрування.

Розподіл факторів на внутрішні і зовнішні досить умовний, тому що внутрішнє і зовнішнє середовище організації знаходяться у тісному взаємозв’язку.

Поняття організаційного управління корпорацією має комплексний характер, що відбиває складний взаємозв’язок між ключовими факторами зовнішнього і внутрішнього середовищ, між горизонтальною і вертикальною диференціаціями, між управлінськими, соціальними і економічними категоріями. До основних вимог, які повинні бути покладені в основу організаційного управління, належать такі:

1. Організаційне управління корпорацією повинно відповідати стратегічним цілям організації, тобто департаменталізація і встановлення системи вертикальних і горизонтальних зв’язків між підрозділами і окремими працівниками має проводитися з врахуванням діяльності та обраних стратегій фірми.

2. Організаційне управління покликано бути адекватним фактором зовнішнього і внутрішнього середовищ організації, що робить істотний вплив на рішення щодо рівня централізації і децентралізації, розподілу повноважень і відповідальності, ступеня самостійності і масштабів контролю керівників і менеджерів.

3. В організаційному управління функції – первинні, структура – вторинна. Функції підприємства мають відповідати пріоритетним стратегічним цілям його керівництва.

4. Організаційний проект фірми повинен бути перспективним, розрахованим на досягнення стратегічних цілей, звідси – необхідність орієнтації на дані активного маркетингу і служб довгострокового планування і прогнозування.

5. При створенні системи управління необхідно дотримуватися принципу відповідності, коли кожний елемент системи має у своєму розпорядженні достатні повноваження для вирішення поставлених завдань і відповідає за їх ефективне виконання.

У практиці господарювання можуть застосовуватися кілька типів організаційних структур залежно від масштабів діяльності, виробничо-технологічних особливостей, стратегічних і поточних завдань діяльності підприємства (фірми). Лінійна організаційна структура управління – це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. Перевагами організаційної структури управління лінійного типу є: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль.

Основою функціональної організаційної структури управління є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних відділів. Така організаційна структура управління забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції. Проте цей тип оргструктури має певні недоліки: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою, а функціональні відділи апарату управління корпорації лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійні керівники не підпорядковані керівникам функціональних відділів апарату управління. Така структура управління завдяки своїй ієрархічності забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Вона є найдоцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та незначними еволюційними змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних змін, оновлення номенклатури продукції використання цієї оргструктури уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів (підрозділів). Дивізіональна організаційна структура управління – базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних (стратегічні рішення, маркетингові дослідження, фінансова діяльність тощо) функцій, які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприємницьких структур. Отже, за дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації має власну достатньо розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується автономна організаційна спільність (16). При цьому можливі три способи групування виробничих підрозділів:

1) продуктовий (виготовлення певного продукту);

2) за групами споживачів (задоволення потреб певної групи споживачів);

3) за місцем знаходження (розміщення в певному географічному районі).

Корпорація як система діє, перш за все, на основі загальних принципів функціонування складних соціально-економічних систем. Узагальнимо основні з них, які найчастіше вказуються в літературі та застосовуються в практиці управління складними багаторівневими системами.

Принципи організаційного управління можна поділити на загальні та специфічні. Усі вони пов’язані між собою, і тільки їх комплексне застосування забезпечує успіх функціонування і розвитку підприємства як цілісної системи.

1. Принцип проблемної орієнтації. Багато організаційних систем є багатоцільовими і цілі окремих підсистем можуть не збігатися. Наприклад, одним із показників ефективності роботи апарата управління є витрати, пов’язані з його утриманням. Але при незначних витратах на утримання апарат не забезпечує ефективного керівництва фірмою, що погіршує фінансово-економічні показники підприємства.

2. Принцип ієрархічності. У складних економічних системах одночасно функціонують декілька різних ієрархічних структур (включаючи формальні і неформальні), відносини між якими встановлюються як по горизонталі, так і по вертикалі.

3. Принцип цілісності. Система має властивості, що не властиві її окремим елементам. Виробнича, фінансова, соціальна, маркетингова структури, будучи відносно самостійними, виступають стосовно до організації як частини до цілого.

4. Принцип динамічності. Протягом часу організаційні структури корпорацій змінюються відповідно до “життєвого циклу” організації, який включає стадії створення, розвитку, стабільного функціонування, ліквідації організації або її частин. При цьому частота і причини змін специфічні для кожної окремої організації.

5. Принцип інертності. Поведінка організаційної системи у майбутньому залежить від її попереднього розвитку.

6. Принцип конкуренції. Практика підтверджує, що життєздатність корпорації залежить від ступеня розвитку конкурентних спроможностей. Конкуренція виявляє найбільш результативні, ефективні шляхи соціально-економічного розвитку, що виражається у впровадженні найбільш ефективних методів господарювання і управління (15).

Звичайно, конкурентні відношення суперечливі: механізм конкуренції формує соціальні пріоритети свободи вибору, активного впливу на прийняття ефективних управлінських рішень; у той же час конкуренція може зробити і негативний вплив на роботу деяких організацій, призвести до їх банкрутства і руйнування. Особливо небезпечна так звана несумлінна конкуренція, тобто застосування в процесі боротьби з конкурентами недозволених економічних прийомів або навіть силових акцій. Принцип здорової конкуренції – це двигун соціально-економічної системи, розвиток якої необхідно стимулювати.

7. Принцип додатковості. В організаційних структурах одночасно існують об’єктивні стійкі тенденції запрограмованого, організованого, прогнозованого розвитку, з іншого боку – випадкові, стихійні, імовірнісні впливи. Діалектична взаємодія цих рухів визначається як принцип додатковості.

Специфічні принципи мають поширення в конкретних соціально-економічних системах і залежать від особливостей конкретного типу підприємства, його організаційно-правової форми, характеру діяльності, галузі, технологій, історії, етапу життєвого циклу, обраної стратегії тощо. Прикладом специфічних принципів можна вважати принципи корпоративного управління, які розробляються і впроваджуються як на міжнародному рівні, так і в окремих країнах і корпораціях.

Отже сучасна корпорація має економічні ознаки, наведені на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Характерні економічні ознаки корпорації

Аналіз сучасних ознак корпорації засвідчив, що принциповими відмінностями корпорації від будь-якої іншої форми організації бізнесу є:

1. Централізований орган управління (Рада директорів).

2. Складна сегментована організаційна структура управління.

3. Наявність принципу обмеженої відповідальності.

4. Відокремлення інституту власників (акціонерів) від інституту управління (менеджерів).

5. Наявність інституту інсайдерів та аутсайдерів.

6. Інтегрована корпоративна структура та форма діяльності.

Сучасні корпорації зазвичай мають усі наведені економічні ознаки, і намагатися застосувати одну з них для того, щоб охарактеризувати іншу форму організації бізнесу як корпоративну, автор вважає помилковим. Ознаки являють собою єдиний комплекс відокремлення корпоративної форми діяльності від різноманітності інших.

Корпоративна власність – це відносини, які складаються між суб’єктами господарювання, щодо об’єктів нерухомості, майнових прав, робіт і послуг, інформації і технологій, нематеріальних благ та інших частин національного багатства, право користування, володіння, розпорядження якими належить конкретній корпорації.

Об’єкт власності – організаційно відособлена частина національного багатства, юридично закріплена за конкретним власником або групою власників.

Об’єкти корпоративного права власності (об’єкти управління):

– нерухоме майно (будівлі, споруди, земельні ділянки, та ін.);

– рухоме майно (частки, паї, цінні папери, зокрема акції, облігації тощо);

– грошові кошти (національна та іноземна валюта);

– борги (дебіторська заборгованість);

– інформація;

– інтелектуальна власність та інші результати інтелектуальної діяльності корпоративних підрозділів (19).

Право власності належить до категорії речових прав, сутність яких полягає в прямому пануванні над річчю, що передбачає використання її уповноваженою особою в своїх інтересах, і у винятковості здійснення даної можливості.

Суб’єктивне право власника ділиться на три основні правомочності: володіння, розпорядження, користування.

Під правомочністю володіння розуміється юридично забезпечене панування над річчю, тобто можливість мати дану річ у себе, мати її у власному господарстві.

Правомочність розпорядження – це можливість визначення юридичної долі речі шляхом зміни її приналежності, стану і призначення.

Правомочність користування – юридично забезпечена можливість використання речі шляхом отримання будь-яких її корисних властивостей.

Ця правомочність не повністю характеризує право власника. Це лише основна правомочність з погляду вітчизняної доктрини.

Управління – елемент, функція організованих систем різної природи, що забезпечує: збереження їх певної структури; підтримка режиму діяльності; реалізацію їх програм і цілей.

Управління власністю – як поточне управління корпоративною власністю, так і стратегічні перетворення структури власності в корпорації, спрямовані на її оптимізацію у напрямку поставлених цілей і проводиться у рамках корпоративної стратегії стосовно власності.

Система управління – сукупність об’єднаних однією метою об’єктів, їх функцій і зв’язків.

1.2 Класифікація корпоративної власності підприємства

У працях російського економіста С. Хавіної (47) наголошується, що дане поняття корпорації не можна вважати вичерпним, оскільки в законодавстві різних держав закріплено і інші ознаки. Так, в країнах з розвиненою корпоративною структурою підприємництва фахівці виділяють наявність таких критеріїв, за якими та або інша організація належить до групи корпорацій:

– статус юридичної особи;

– принцип обмеженої відповідальності;

– безстрокове існування;

– вільна передача акцій;

– централізоване управління.

Термін “корпорація”, використовуваний в американській економіко-правовій системі, відповідає поняттю “компанія” – в європейській системі.

Фахівці відзначають, що у складі економічно розвинених країн є, як правило, декілька великих корпорацій і декілька тисяч дрібних за структурою і розміром обороту фірм, також побудованих за корпоративною ознакою. На наш погляд, досить вдалою є класифікація малих, середніх і великих корпорацій, запропонована І.П. Булеєвим (26, c.41), яку наведено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Класифікація корпорацій