Скачать

Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ

ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВРАДИ (КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ

ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСЬРАЦІЇ)

КИЇВСЬКЕ ТЕРИТРОІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Секція: історії

Тема роботи:

Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття.

АВТОР РОБОТИ:

Ігнатенко Марина Вікторівна

Учениця 11-А класу

Середня школа №158

Дніпровського району

Домашня адреса:

Вул. П.Запорожця 21 кв.12

Тел.: 542-07-40

КИЇВ - 2004

Українські благодійники

та меценати кінця

ХІХ – початку ХХ століття.
Зміст:

1. Зміст ст.2

2. Вступ ст.3

3. Родина Бродських ст.4

4. Родина Терещенків ст.4

5. Родина Тарновських ст.5

6. Родина Галаганів ст.9

7. Родина Симиренків ст.12

8. Родина Чикаленків ст.16

9. Родина Рильських ст.21

10. Василь Вишиваний (Габсбург) ст.24

11. Володимир Косовський ст.26

12. Висновок ст.31

Мета: Донести до читача розповідь про життя і основні досягнення українських меценатів початку ХХ століття.

Я вважаю, що кожен свідомий українець повинен знати імена і основні досягнення тих, хто щось корисне зробив для нашої Батьківщини.

Метод роботи: Літературно-дослідницький.

Вступ

Доброчинність – явище, знайоме в Україні здавна. Князі Русі Київської, гетьмани Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський сприяли поширенню освіти, зокрема й становленню Києво-Могилянської академії, будували власним коштом храми, опікувалися най здібнішими краянами, посилаючи їх на навчання до найкращих європейських університетів. У ХІХ – на початку ХХ століття добродійництво, або, як казали римляни, меценатство, набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Пригадаймо меценатів-земляків Тарновських, Григорія Ґалаґана, родину Симиренків, Євгена Чикаленка, батька й сина Рильських, братів Бродських, кілька поколінь Терещенків. Вони та інші шляхетні пани і пані чимало зробили для розвою вітчизняної культури та освіти, розвитку промисловості, поліпшення медичної справи тощо.

А хіба не меценатом, хоч і не вельми заможним, був письменник Михайло Старицький, який продав власний маєток на Поділлі, аби допомогти звестися на ноги професійному українському театру, створивши славнозвісну театральну трупу корифеїв Марка-Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Сакса ганського, Марії Заньковецької? При цьому його не дуже цікавили особисті доходи. Він навіть зазнав відчутних збитків, бо платив акторам ставки, яких не мали на той час і актори російських імператорських театрів.

А хіба не меценатами були педагог Сергій Грушевський і його син Михайло, перший всеукраїнський Президент? Сергій Грушевський заповів збудувати на його капітал реальне училище для дітей робітників, яке й було споруджено на київській Куренівці, а Михайло заснував у Львові на кошти з власних гонорарів фонд для студентів і молодих учених-істориків.

Микола Лисенко за гроші, які зібрала громадськість до ювілею композитора задля поправки його здоров’я, відкрив у Києві музично-драматичну школу. Богдан Ханенко, відомий меценат та археолог, почесний член Петербурзької академії мистецтв, разом з дружиною Варварою колекціонували унікальні твори західного і східного мистецтва, які потім заповіли Києву за умови, що нащадки пам’ятатимуть їхні імена. З 1919 року в будинку Ханенків розмістився музей.

Козацький нащадок Василь Горленко – один з жертводавців на Публічну (нині – Парламентерську) бібліотеку в Києві, хоча й сам змушений був усе життя заробляти “свій насущник”.

Згаданими прикладами не вичерпується перелік тих свідомих краян, завдяки яким не одне покоління українців мало і матиме змогу долучитися до високого духу вітчизняної науки, культури, побуту.

Тож, гадаю, спроба простежити історію доброчинства в Україні стане не тільки цікавою екскурсією в історичне минуле Батьківщини, а й, можливо, відкриє для когось невідомі шляхи самореалізації. Сподіваюсь, що історичний досвід стане у пригоді сучасним меценатам і спонсорам освіти, культури, науки, сфери соціального захисту населення.

Отже, дослідимо, чи лише любов до ближнього рухала добродіями, чи були й інші чинники і їхніх шляхетних пориваннях, а також як ставилися влада, суспільство до подібних високих проявів моральності.

Родина Бродських

Бродські – родина капіталістів, цукрозаводчиків і банкірів на Україні, представники монополістичного капіталу. Ця родина була з міста Броди.

Бродські, як і інші єврейські, українські та російські капіталісти, нещадно визискували трудящих різних національностей. Зокрема, Бродські фінансували контрреволюційні “уряди” на Україні в роки Громадянської війни.

Голова династії – Ізраїль Маркович – розпочинав свою діяльність як торгівець. У 60-ті роки ХІХ ст. починає інвестувати накопичений капітал у цукрову промисловість, стає власником та орендарем шести цукрових заводів. Один його син, Лазар, став відомим цукрозаводчиком, а другий, Лев, - великим банківським діячем. У 80-х роках ХІХ ст. родині Бродських належало прямо чи опосередковано (через участь в акціонерних товариствах) дев’ять цукрових заводів, а у 1917 – вже 17. крім того, вони мали чималу кількість пароплавів, що курсували по Дніпру, продовжували займатися торгівлею вкладали кошти у розвиток мукомольного, пивоварного, винокурного виробництва, лісопаперову промисловість. На початку 80-х років їхні капітали обчислювалися в 35-40 млн. крб. У 1885 році Ізраїлю Бродському за його “корисну роботу” було присвоєно звання комерц-радника. Бродські першими здійснили цукрову інтервенцію на обширні азіатські ринки збуту. Жовтнева революція та Громадянська війна припинили діяльність Бродських на Україні.

Родина Терещенків

Терещенки – українські промисловці, землевласники та меценати ХІХ – початку ХХ століття. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської області). Відомі глава родини Артем Якович та його сини Микола і Федір. Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. Їй належало понад 200 тисяч десятин землі (з них 70 тисяч на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн. крб. У 1911 році їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. крб.

У 1872 році Терещенкам було присвоєне дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887 р.), рафінадного (1903 р.), та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897 р.).

Артем Якович під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. розбагатів на поставках провіанту, на торгівлі хлібом, цукром і худобою. Після селянської реформи 1861 р. скуповував поміщицькі маєтки, будував цукроварні та промислові підприємства, став великим землевласником.

Один із нащадків Терещенків, Михайло Іванович, обирався до IV Державної Думи (1912 р.), після Лютневої революції 1917 року був міністром фінансів, а згодом міністром іноземних справ.

Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили близько 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – “Прагнули до громадянських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

Родина Тарновських

Походили Тарновські, згідно з дослідженням генеалога Вадима Модзалевського, від козака Івана Ляшка, який 1685 року отримав від прилуцького полковника Горленка млин на річці Удаї і сіножать. Мазепа гетьманським універсалом потвердив маєтність синові Ляшка Федору, який прибрав собі прізвище Тарновський. Серед пращурів цього роду – Степан Тарновський, значковий військовий товариш, який від гетьмана Скоропадського отримав села Манджосівку і Білоцерківку, а від Данила Апостола – гетьманський універсал на куплену у Полуботків слобідку Деревини. Син Степанів Яків піднявся вже до генерального бунчужного і був депутатом від шляхетства Прилуцького полку до Катерининської Комісії для створення проекту нового укладання законів. Один з Тарновських, Іван, 1772 – 1777 років числився полковником гадяцьким і брав участь у російсько-турецькій війні. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття серед Тарновських – військові російської армії і великі чиновники.

Маєток у селі Качанів ці дістався камер-юнкерові Григорію Степановичу Тарновському (1788 – 1853) у спадок від матері, а тій – від другого чоловіка Григорія Почеки, який купив Качанів ку в сина всесильного катерининського вельможі і президента Малоросійської колегії Петра Рум’янцева. Назва ж Качанівка пішла від хутора шляхтича Федора Качановського.

Григорій Степанович Тарновський, уже власник маєтку в Качанів ці, любив підтримувати бідних митців,, що не мали власного кутка. До творчих, але обділених родинним теплом особистостей доля зачислила і Т.Г.Шевченка. він не був винятком серед обранців господаря. У Качанів ці творили композитори Михайло Глинка, письменник Микола Гоголь, живописець Василь Штернберг, історик Микола Маркевич, поет Віктор Забіла й інші.

Григорій Степанович зберіг і дбайливо доглядав усі місця, пов’язані зі знаними особистостями, які перебували в його маєтку. До речі, художника Василя Штернберга, приятеля й однокашника Шевченка по Академії мистецтв, Г.С.Тарновський утримував власним коштом під час навчання в Академії. Вдячний художник лишив нам живописні зображення ставка і палацу в Качанів ці, а також Михайла Глинки і господаря.

Спадок бездітного Григорія Степановича Тарновського перейшов до його небожа Василя Васильовича Тарновського (1810 – 1866). Той наділив дядьковими маєтностями численних родичів, але й собі лишив дещо, бо було з чого лишати: Григорій Степанович володів дев’ятьма тисячами кріпацьких душ і землями у Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях.

Тож, Василь Васильович загосподарив у Качанів ці, водночас здійснюючи громадсько-політичну діяльність. Свого часу він закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (водночас із Гоголем), юридичний факультет Московського університету, вчителював у Житомирі, гострив перо у правничих та етнографічних питаннях, написав статті “Юридичний побут Малоросії”, “Повість українського степовика”, “Закляття литвина”, “Про поезію російського народу і вплив Малоросії на російську поезію”, “Про малоросійський журнал”, “Про знахарів” та інші. Дослідниця історії родини Тарновських Ніна Населевець наводить чесноти В.В.Тарновського, сферу питань, що його цікавили і його цікавили і були досить різноманітними: проблеми народонаселення в Російській імперії, видобутку корисних копалин, лісокористування, шовківництва, скотарства, рибальства, вівчарства, конярства, мануфактурної промисловості, побуту, народної освіти, страхування тощо. Василь Тарновський брав активну участь у підготовці реформи 1861 року. Він був членом Чернігівського губернського комітету, що займався поліпшенням та облаштуванням побуту поміщицьких селян, членом-експертом редакційної комісії при Головному комітеті з питань селянства, членом Полтавської Тимчасової комісії з питань підготовки реформи. Цього періоду Василь Васильович пише праці: “Общие основания освобождения крестьян по желанию их помещиков в Полтавской и Черниговской, Курской и Харьковской губернии», «Записка об устройстве крепостных крестьян в Киевской, Подольской и Волынской губерниях» і найголовнішу з них – “О крепостном праве в России и необходимости устранения его” (1857). Праця містить такі розділи: історична довідка про особисті права селян; право вільного переходу селян, які проживали в приватних володіннях; початок обмеження цього за часів Бориса Годунова; введення кріпацтва в Україні імператорським указом 3 травня 1783 року – через 526 років після проведеного ще татарами перепису населення на Русі (з метою збирання данини).

Великодушне ставлення виявив В.В.Тарновський до творчості Пантелемона Куліша, подарувавши письменникові тисячу карбованців сріблом на видання “Записок о Южной Руси” і надаючи допомогу надалі.

Але найбільшу прихильність Василь Тарновський виявив до Тараса Шевченка, з яким познайомився ще 1843 або 1845 року, будучи управителем дядькового маєтку в селі Потоках. Під час арешту й слідства над поетом родина Тарновських переховувала його вірші.

Вдачу В.В.Тарновського з властивою для письменника прозорливістю описав Микола Гоголь у листах до першого ректора Київського університету Михайла Максимовича ще 1835 року:

“Є такий, мій товариш по навчанню, надзвичайно добрий хлопець і дуже відданий науці. Він, маючи хороші статки, зважився на дивну справу: вирішив бути вчителем у житомирській гімназії через саму лиш пристрасть до історії. Прізвище його Тарновський. Чи не можна якось перетягти його до Київського університету? Їй-право, шкода, що він кисне в Житомирі. А далі був у Московському університеті і здобув там кандидата. Познайомся з ним ближче. Ти ним будеш задоволений”.

Максимович запрошує Тарновського ад’юнктом на кафедру словесності.

Проте попечитель Київського навчального округу не затвердив подання на Тарновського, зроблене Максимовичем, і той продовжив учителювати у Житомирі, поки батькова смерть не примусила його взятися за порядкування у родинному маєтку, адже на піклуванні старшого сина лишилися мати, троє братів і п’ятеро сестер.

На ниві народної освіти Василь Тарновський був не лише теоретиком, а й практиком, заснувавши народні школи для селян у Качанівці, Антонівці, Парафіївці з доброю оплатою вчителям. Часом і сам навчав дітей грамоті, в чому йому допомагали сини.

Один з них, Василь Васильович Тарновський-молодший (1837 – 1899), гідно продовжив батькову традицію доброчинності: власне завдяки йому Україна володіє більшістю збережених Шевченкових творів як поетичних, так і малярських, та особистих речей.

В.В.Тарновський-молодший закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Окрім офіційного курсу, опанував багато сфер людської культури, постійно само освічуючись, працюючи над собою.

Ставши сам собі паном і маючи власні кошти, Василь Тарновський-молодший поринає в царину колекціонування і доброчинної діяльності.

Старожитності він віднаходив не тільки в антикварів, а й докладав неабияких зусиль у пошуках їх по старопанських маєтках, міщанських помешканнях, селянських хатах. Багато їздив Україною, листувався з власниками реліквій, радився з відомими знавцями вітчизняної культури: Дмитром Яворницьким, Олександром Лазаревським, Іллею Рєпіним, Василем Горленком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Біляшівським – щодо придбання тієї чи іншої речі. Їздив навіть на археологічні розкопки козацького таборів, назбиравши таким чином чималу колекцію козацької давнини.

Разом з Дмитром Яворницьким і полковником Євгеном Корбутом, який умів фотографувати, Василь Тарновський мандрував Україною, вивчаючи і скуповуючи старожитності. На його маршруті були: Київ, Кременчук, Катеринослав, Дніпровські пороги, Олександрівське, Нікополь, Капулівка, Чортомлицька Січ, Нова Січ.

Збирати українську старовину 18-річний Тарновський почав ще в Москві, там до Київського університету набував освіти в приватному пансіоні. Речі купував, коли дозволяли кошти, виділені батьком, на Сухаревському ринку, а під вакацій – в українських селах. Згодом московську колекцію було перевезено до Качанівки, палацової бібліотеки.

Наприкінці 80-х років ХІХ століття Василь Васильович звернув увагу на приплив до київського антикварного ринку великої кількості речей києво-княжої доби. Виявилося, що селяни поблизу Канева на незначній глибині в районі так званої Княжої Гори неодноразово знаходили скарби – від крем’яних і бронзових до срібних і золотих предметів. Селяни кинулися до Гори цілими родинами, сподіваючись на легкий заробіток, збуваючи знайдене заїжджим ділкам. Княжа Гора – місцевий Клондайк – роїлася копачами-самоуками, стугоніла під ударами їхніх наступів – там, де колись було літописне місто Родень. Коштовні речі потрапляли до рук людей, які були нездатні їх систематизувати науково, частина взагалі зникла за кордоном, переплавлялася, розрубувалася, використовувалася не за призначенням.

Василь Васильович Тарновський разом з дядьком Яковом Васильовичем, який свого часу виграв по облігаціях 10 тисяч карбованців та офірував їх на будівництво Бактеріологічного інституту в Києві, вирішили купити Гору в її власника поміщика Мандрили. Це сталося 1890 року, і тоді Василь Васильович доручив молодому археологові Миколі Біляшівському, згодом відомому вченому, вести планомірні, систематизовані, науково обґрунтовані розкопки. Це принесло свої плоди. Протягом першого ж літа до колекції Тарновського потрапило півтори тисячі предметів: хрести і хрестики, нашийні гривні, золоті й срібні каблучки, сережки, підвіски, браслети, намиста з коштовного каміння, бронзові люстерка, емалі. Пошукові роботи оплачувалися повністю коштом Тарновського.

Микола Біляшівський у звіті зазначав, що розкопки за дорученням Василя Васильовича протягом літніх місяців були дуже добре оснащені: на Княжій Горі влаштували приміщення для робітників, роботи велися досвідченими землекопами у кількості десять осіб. Аби нічого не пропустити, робітників розміщували таким чином, щоб один працював лопатою, а другий перебирав землю руками, тому навіть дрібні намистини не випадали з поля зору.

Коли основні розкопки закінчилися, Василь Васильович продав землю на Горі селянам, проте уповноважив Біляшівського і надалі скуповувати в селян усе варте уваги. Таким чином колекція києво-княжої доби повнилася і надалі.

Дружні стосунки пов’язували Тарновського-молодшого з Пантелеймоном Кулішем. Він, як і батько, продовжував допомагати письменникові: постачав того книжками іншомовних авторів для перекладу, збирав Кулішеві рукописи-автографи.

Найбільше Василь Васильович прислужився українській культурі, дбайливо збираючи все, що належало Тарасові Шевченку або нагадувало про нього. Він робив вирізки з російських та іноземних газет і журналів з будь-якою згадкою про Великого Кобзаря, які згодом систематизував за роками і вклеював в Шевченківський альбом.

Щороку в Шевченківські дні Василь Васильович влаштовував великі поминальні обіди, на які сходилися однодумці, поетові поцінувачі. За свідченням сучасника Гліба Лазаревського, у зібранні були пашпорт, портфель, каламар, перо, мольберт, палітра, сорочка Шевченкова, китайка, якою вкрили його труну, багато малюнків – тільки Шевченкових акварелей із триста, рукописи, листи, світлини, вісім поетових погрудь, славнозвісне художнє полотно “Катерина”. Крім Шевченкової збірки, яка врешті склала основу теперішнього музею Тараса Шевченка в Києві, за словами Г.Лазаревського, в колекції Василя Тарновського-молодшого було чотириста речей передісторичного періоду, понад тисячу сімсот – князівської доби, вісімсот шістдесят – часів Козаччини, серед них такі раритети, як шаблі Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, гетьманські булави Хмельницького, Мазепи, Самойловича, Многогрішного, полковницькі перначі Павла Полуботка і Семена Палія, прапори і корогви Війська Запорозького, тогочасні ікони й оклади до них тощо.

Від 1889 року Тарновський постійно проживає в Києві, мешкає в будинку на розі вулиці Володимирської і майдану Лисенка, згодом – на розі Володимирської і Золотоворітського майдану. В обох приміщеннях під музей, який Тарновський возив із собою, було відведено великі зали, всі речі розміщено в окремих скляних вітринах, систематизовано. Мав Василь Васильович і величезну бібліотеку: самої україністики понад двадцять тисяч книжок! Музей був відкритий для масового безкоштовного відвідування, а його власник в інвалідній колясці супроводжував відвідувачів і радо давав пояснення.

Заслугою В.В.Тарновського-молодшого є постійна турбота про впорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій Горі. Коли поета поховали, місцеві поміщики здійняли шум, протестуючи і вказуючи на небезпеку для них від такого сусідства. Тоді Тарновський звернувся до Полтавського губернського земства, і воно зобов’язалося опікуватися могилою Шевченка. Матеріальні витрати узяв на себе Тарновський. На упорядкованій могилі він встановив великий хрест з чавунним барельєфом поета, який було відлито за ескізом-малюнком самого Василя Васильовича, що мав, крім усього іншого, і мистецькі здібності.

Збирання і збереження старожитностей вимагали великих витрат, і одного дня Василь Васильович побачив, що заборгував... довелося продати родовий маєток у Качанівці. Перед ним постало питання і подальшої долі унікальної колекції. Хто продовжить його справу, яким чином зберегти від розтягування унікати? Звісно, Тарновський хотів, аби і його добре ім’я лишилося в людській пам’яті – цілком природне бажання доброчинця. Діти Василя Васильовича мало переймалися батьковими захопленнями, і він боявся, що вони просто продадуть історичні коштовності будь-кому... близькі люди радили вдатися до державних чи самоврядних інституцій. Отож В.В.Тарновський звернувся до Київської міської думи з пропозицією заснувати і утримувати музей, який носитиме його ім’я. Керівники міста відмовили меценатові. Тоді він запросив Чернігівську архівну історичну комісію – результат той самий. Василь Васильович зупинився на Чернігівській губернській земській управі, яка радо відгукнулася на дарунок Тарновського. На земському губернському зібранні 24 лютого 1897 року ухвалено рішення прийняти унікальну збірку В.В.Тарновського як власність земства, створити музей, якому присвоїти ім’я дарувальника. Йшлося тільки про пристойне приміщення, і тут трапилася певна затримка.

Василь Васильович Тарновський-молодший помер 13 червня 1899 року, так і не побачивши свого музею обнародуваним. Поховали його в Києві на Аскольдовій могилі, а у 1930-х роках перепоховали на Звіринець кому кладовищі.

Тим часом справа з музеєм у Чернігові поволі, але посувалася. Борис і Марія Грінченки уклали остаточний каталог колекції В.В.Тарновського. у жовтні 1901 року відкрилася експозиція в обладнаному приміщенні.

1923 року з п’яти чернігівських музеїв утворено об’єднаний Чернігівський державний музей, куди влилася й колекція Тарновського. 1935 року засновано Літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, до якого передано письменницькі автографи, подаровані колись Тарновському. За розпорядженням Наркомосу 1933 року Шевченківську колекцію, зібрану Василем Васильовичем, перевезено до Харківського інституту Т.Г.Шевченка, де вона і нині посідає почесне місце.

Інші старожитності, зібрані Тарновським, лишилися в Чернігові і зазнали пригод і втрат за часів культу особи і Другої світової війни. Проте значну частину вдалося зберегти. Колекція знаходиться в Чернігівському історичному музеї, який від 1991 року заслужено носить ім’я Василя Васильовича Тарновського. Як бачимо, зусилля всього життя цього подвижника не пішли на марне, і плоди його праці стали здобутком нації.

Родина Галаганів

Народився Григорій Павлович 15 серпня 1819 року в родинному гніздо вищі, селі Сокиринцях Прилуцького повіту. У який спосіб Сокиринці потрапили до Ґалаґанів – історія цікава і повчальна. Прапрадід Ґалаґана Гнат був поставлений царем Петром І на прилуцького полковника замість Дмитра Горленка, який пішов з Іваном Мазепою проти царя. Запопадливий “Ігнашка” служив цареві “вірою і правдою”, занедбавши будь-які моральні принципи. Посланий на здобуття Запорозької Січі буремного 1709 року, прилуцький полковник дався до такого, про що й досі живуть перекази.

Ще за гетьмана Мазепи Гнат Ґалаґан заснував компанійський Чигиринський полк, козаки його знали і довіряли йому. Коли Ґалаґан з білим прапорцем з’явився на запорозькому ретраншементі під час бою січових з царським військом і закричав: “Я полковник Гнат Ґалаґан! Мене ви добре знаєте! Клянуся чесним хрестом і образом Богоматері: усім помилування, мирова, і кожний піде, куди схоче! Кладіть на купу рушниці, списи, шаблюки, пістолі! Усім буде прощення!” – оточені зусібіч запорожці вирішили не проливати християнської крові і поскладали зброю на велику купу, а тоді... Супротивну військо наструнчило свою зброю і заходилося вирізувати беззбройних козаків упень... Де те Ґалаґанові слово й поділося...

За таку поступку цар Петро І подарував Гнатові Ґалаґану звання прилуцького полковника і маєтності на Прилуччині, у тому числі Сокиринці.

Зберігся опис родового палацу Ґалаґанів у Сокиринцях, зроблений значно молодшим сучасником нашого героя Григорія Павловича Ґалаґана – Глібом Лазаревським, сином відомого історика Олександра Матвійовича Лазаревського:

“Одружився Ґалаґан з Катериною Кочубеївною і цим ще збільшив свої багатства. Поліпшував і прикрашав знамениті свої Соки рівці – величезний двоповерховий палац з одноповерховими витягненими крилами, з колонадою при вході й високою банею над ним, велике, так зване почесне подвір’я, розлогий парк зі ставами, з островами на них, зі штучними руїнами, різностильовими альтанками, містками тощо. Численні кімнати будинку являли собою усередині справжні музеї: вітрини, гірки, шафи з дорогоцінною порцеляною найрізноманітніших марок, венеціанським склом, камеями, мініатюрами, античними речами. Мав прекрасну бібліотеку, особливо французьких енциклопедистів і класиків, багато картин неабияких майстрів різних шкіл, бо сама господиня теж любила малювати. В блакитній вітальні з меблями і картинами, вишитими з блакитного бісеру, на окремому п’єдесталі, під скляним ковпаком стояв золотий келих, якого колись подарував Петро Перший Гнатові Ґалаґану”.

В 1840 році Г.Галаган закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, працював в Україні, три роки служив у Чернігівській палаті державного майна.

1843 рік можна вважати початком доброчинної діяльності Григорія Ґалаґана, бо він роздає хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам. 1848 – 1851 років молодого добродія обирають предводителем дворянства Борзненського повіту, 1851 – 1852 – “совісним суддею Чернігівської губернії”.

Відомо, що 1849 року подружжя Ґалаґанів мало будинок у Києві на розі вулиць Прорізної і Хрещатика, пізніше там розташувався “Hotel de France”. Григорія Павловича хвилює культурне, громадське життя міста.

Слов’янофільські настрої Ґалаґана 1840-х через 20 років переросли в українофільські. Цьому сприяли особисті знайомства з Шевченком, Кулішем, Максимовичем, листування з Боденським, Метлинським, Рігельманом, Далем.

Загальновідомо, що російський книговидавець і торговець Дмитро Кожанчиков тримав книгарно-літературний клуб у Санкт-Петербурзі, приймав там Шевченка, 1867 року видав його “Кобзар”. Але маловідомий той факт, що Григорій Ґалаґан пропонував Кожанчикову безкоштовне приміщення у своєму будинку для київської книгарні, але той чомусь відмовився.

У червні 1858-го у Чернігові відкрито “Губернский дворянский комитет об улучшении быта помещичьих крестьян”. Від уряду сюди призначено Григорія Ґалаґана. Комітет працював сім місяців і виробив Проект положення про поліпшення становища поміщицьких селян Чернігівської губернії.

У листі до історика Олександра Марковича він писав, що в Чернігові довелося боротися із закоренілою консервативністю поміщиків, зокрема губернатора Шабельського, який втрутився у справи комітету. Взагалі Григорій Ґалаґан давно морально визрів для такої праці. Ще на початку 1850-х років написав “Головні дані, на яких ґрунтується необхідність знищення кріпосного права”, а 1854-го року – “Проект звільнення селян шляхом звільнення новонароджених”. Українські уподобання Ґалаґана виявилася в його збірнику “Южноруські пісні з голосами” (1857), а пізніше – у творі “Про відмічення малоросійських імен” (1869).

Діяльність Ґалаґана викликала чимало доносів. Утворювалися комісії, щоб ревізувати діяльність Ґалаґана, ревізував його сам тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв (автор горезвісного “Валуєвського указу”) про те, що української мови “не було, нема і не буде”). Обвинувачували Ґалаґана, між іншим, і в “сепаратизмі”, українофільстві.

Після реформи 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпацтва Ґалаґан упроваджував її положення в Чернігівській губернії, допомагав улаштовувати побут селянських господарств за нової ситуації. 14 травня того ж року він зробив ґрунтовну доповідь з цього питання в губернській Комісії із селянських справ.

У Ґалаґана був син Павлусь, який у віці 16-ти років помер. Прибиті горем батько і мати знайшли сили казати собі й оточенню: “Усе перервалося і впало несподівано. Нам лишилося одне з двох: або віддатися тузі – цілковитій і безкінечній, до якої кликала душа, або, борючись з тугою, прагнути до того, щоб наш нещасний син продовжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми обрали останній шлях, і з цією метою заснували Колегію Павла Ґалаґана”.

Того часу на посаду міського київського голови претендували Григорій Ґалаґан і фабрикант Павло Демидов. Дехто з киян натякав, що заснування Колегії було передвиборним ходом Ґалаґана, а проте переміг на виборах Демидов, який обіцяв квартири для бідних. Скоріше за все, головною причиною облаштування і відкриття навчального закладу було прагнення увічнити пам’ять про сина.

Колегія відчинила двері для учнів 1 жовтня 1871 року. Для утримання її Григорій Ґалаґан продав 8 тисяч десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях на суму 275 тисяч рублів, пожертвувавши до фонду навчального закладу мільйон (!) рублів і придбавши садибу – три будинки і кілька флігелів по вулиці Фундуклеївській у Києві – цілий квартал. У колегії навчалося 16 вихованців, згодом їх число сягало від 50 до 67 тисяч осіб, з них стипендіатів Ґалаґана (тобто утримувалося його коштом) було 29-31 учень.

У статуті Колегії імені Павла Ґалаґана зазначалася мета закладу: а) надати певному числу незаможних молодих людей підготовчі можливості для отримання університетської освіти; б) сприяти розвитку самостійної педагогічної справи в Україні шляхом навчально-виховної практики.

Учні Колегії випускали журнал “Слово”, заснували історико-літературне товариство, де читали реферати з історії, літератури, філософії, економіки, переклади. Це виходило за рамки програми, але того не забороняли адміністрація Колегії, Григорій Ґалаґан – патрон закладу. У листі до міністра народної освіти Дмитра Толстого добродій Григорій Ґалаґан писав: “Я хотів би надати заснованій Колегії більше самостійності в діях, аніж мають казенні гімназії”.

Колегія складалася з чотирьох класів, які програмно відповідали чотирьом старшим класам класичних гімназій. Директора призначав фундатор або його спадкоємець (від 1888 по 1896 роки – дружина-вдова Катерина Василівна Ґалаґан), а затверджував міністр народної освіти. Директорами працювали в різні роки В.В.Григор’єв, Іван Ничипоренко, Андроник Степович, Інокентій Анненський – відомий поет,, драматург, літературний критик; В.Куницький і Шульженко. Один з членів ради Колегії – Яків Васильович Тарновський. Серед викладачів – знаний історик Єлисей Трегубов, відомі живописці Микола Мурашенко і Микола Пимоненко, історик і фахівець зі словесності Василь Сиповський, видатний освітянин, видавець Володимир Науменко, член-кореспондент Російської академії наук Павло Житецький.

Вихованці Колегії Павла Ґалаґана жили у комфортних умовах при навчальному закладі, а влітку ті, кого не забрили батьки, виїздили на дачу до мальовничої місцевості під назвою Покорщина у місті Козельці.

Взагалі Колегія Павла Ґалаґана робила свою добру справу по 1920-й рік включно. Заздрісники, недоброзичливці або просто циніки-зубоскали називали цей зразковий навчальний заклад “Колегією Пустих Голів”, на свій манір перекрутивши КПҐ – скорочену назву Колегії Павла Ґалаґана. Та хіба ж “пусті голови” мали випускники Колегії, академіки: Агатангел Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук, сходознавець, поліглот, перекладач, поет, репресований 1941 року і загиблий у в’язничній лікарні; Володимир Липський – ботанік, президент ВУАН; Нестор Котляревський – історик літератури, академік Петербурзької АН, директор Пушкінського дому; Володимир Грабар – правник-міжнародник; Дмитро Петрушевський – історик Західної Європи; Михайло Калинович – мовознавець, лексикограф, головний редактор російсько-українського словника. А ще оригінальні українські поети, неокласики Михайло Драй-Хмара і Павло Пилипович – обидва загинули у Сталінських концтаборах.

Не можна обійти увагою й унікальність бібліотеки Колегії, придбаної на кошти Григорія Ґалаґана та його спадкоємців: вона нараховувала понад десять тисяч томів (значна частина збереглася і нині – в приміщенні Колегії тепер Музей літератури України), раритетні твори “Лексикон словенороський” Памви Беринди 1627 року видання, список “Історії Русів” XVII століття та інші.

13 лютого 1873 року Григорій Ґалаґан очолив Південно-західний відділ імператорського Російського Географічного Товариства.

1874 року зусиллями членів Товариства проведено перший перепис населення міста Києва, ще раніше – Житомира. У серпні того ж року за ініціативи Південно-західного відділу відбувся Археологічний з’їзд, на якому прозвучали цікаві доповіді; у роботі з’їзду взяли участь знані вчені – Микола Костомаров, Дмитро Іловайський, Ізмаїл Срезневський, Вікентій Хвойка, Орест Міллер, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. У березні 1875-го відділ Товариства продемонстрував результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конгресі і виставці у Парижі. Південно-західний відділ видав два томи власних “Записок”, “Історичні пісні українського народу” Антоновича і Драгоманова, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка, три томи праць Михайла Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва.

23 вересня 1873 року Григорій Ґалаґан привіз із Сокиринців до Києва на засідання Відділу Остапа Вересая, де незрячий кобзар уразив всіх присутніх своєю майстерністю і небуденною вдачею. Слухали Вересаїв спів кілька годин, записували з його вуст думи, пісні, щедрівки, жарти, жебрацькі примовляння... Русов, Лисенко, Чубинський по цьому написали трактати про народну творчість. Пізніше Вересай з великим успіхом концертував у Санки-Петербурзі – все це з подачі та за матеріальної підтримки Ґалаґана, який збудував у Сокиринцях хату для кобзаря, пересиливши його з Калюжинців, де той народився, повсякчас опікувався видатним митцем.

На жаль, Григорій Ґалаґан не витримав до кінця. Коли почалася офіційна нагінка на Південно-західний відділ Російського Географічного Товариства за “не благодійність і сепаратизм”, Ґалаґан склав із себе обов’язки голови; натомість обрали Антоновича. Це сталося 1875 року, а ще за рік Південно-західний відділ офіційно ліквідував згідно з Емським актом.

Проте доброчинність Григорія Ґалаґана не згасла. Він підтримує видання журналу “Киевская старина”, з якого і досі історики, літературознавці черпають потрібні відомості (від 1907 року “Киевскую старину” перейменовано на “Україну”). Для початку видання редактор Феофан Лебединцев саме у Ґалаґана позичив три тисячі рублів.

Суспільство не лишилося в боргу. Свою вдячність воно висловило Григорію Ґалаґану присвоєнням звання почесного громадянина Прилук.

Оглядаючи доброчинну діяльність Григорія Павловича Ґалаґана протягом його життя, можна й здивуватися: що спонукало багату людину до цього? Адже він мав землі, гроші, запросто входив до міністрів і царської сім’ї, йому не треба було саме доброчинством завойовувати авторитет і визнання. Підсвідоме або й свідоме почуття провини за вчинок прапрадіда Гната Ґалаґана і подальше примноження багатств роду на крові і потові кріпаків? Прагнення спокутувати цю провину? А можливо, і власні “гріхи молодості”, початкове ставлення до “рабів”? намагання зберегти в людях пам’ять про свого сина Павлуся і про себе та свою дружину