Скачать

Тропічні рослини

План

І. Дивовижні плоди акажу 2

ІІ. Смачні банани 5

ІІІ. «Горіхи» коли 8

ІV. Чудодійні плоди 11

V. Найважливіші та найбільші горіхи в світі 12

VI. Хлібини на дереві 16

VII. «Мавпячий хліб» 19

VIII. Прославлений дуріан 22

IX. «Дині на дереві» 24

X. Авокадо 27

XI. Кофейне дерево 30

XII. Звідки походить шоколад 36

XIII. Цукеркове дерево 42

XIV. «Наркотичний кактус» 43

XV. Маніок 45

XVI. Найбільша у світі квітка 48

Людину оточує справжній зелений океан різнома­нітних рослин, який є важливою, невід’ємною складо­вою частиною біосфери Землі. Він відіграє незамінну роль у житті як людини, так і всієї природи. Без пере­більшення можна сказати, що без зелених рослин жит­тя на нашій планеті в такій формі, в якій воно існує, було б неможливе. Саме зелені рослини постачають життєдайний кисень, годують все живе, будучи джере­лом органічної речовини. Разом з тим вони є важливою складовою частиною екологічного середовища, без яко­го неможливе нормальне, повноцінне життя всього жи­вого, в тому числі і людства.

Мільярди рослин утворюють смарагдово-зелені ки­лими лук, левад, трав’янистих схилів, гущавину кучеря­вих лісів, заквітчані мальовничі галявини, узлісся, плетиво трав болотяного руна, неозорі лани польових культур, сади, городи, парки, сквери, квітники, придо­рожні насадження, пасовища тощо. Але якщо особин рослин на Землі чи навіть в окремому її районі маємо незліченну кількість, то їх видів є певне обмежене чис­ло. Адже один вид може бути представлений сотнями тисяч і навіть мільйонів екземплярів. Проте бувають і та­кі види, які налічують лише кілька сотень екземплярів або й ще менше.

Цікавий і неповторний світ тропічних рослин. Щиро дивують і викликають захоплення своїм різноманіттям представники флори – цікаві, рідкісні, незвичайні види рослин.

І. Дивовижні плоди акажу

Загальновідомо, що яблука достигають на яблунях, а смачні поживні горіхи — на інших деревах чи кущах. Та є на світі дуже дивне дерево, на якому яблука й горіхи ростуть разом, причому нерозривно зв’язані між собою. Якщо доводиться про таке розповідати, то дале­ко не всі хочуть вірити в таку чудасію. Але це правда і нічого тут не вдієш. Йдеться про анакардій західний (Аnacardium оссіdentalе L.), або, як Його ще назива­ють, кеш’ю, чи акажу. Належить анакардій до родини сумахових. Батьківщина його Бразилія, причому в при­родному стані це ендемік цього краю. В наші часи ака­жу поширене в культурі у тропічних країнах як Нового, так і Старого Світу. Цікаво зазначити, що дерево акажу в багатьох країнах здичавіло і увійшло до складу дико­рослих лісів, наприклад, часто зустрічається в Півден­ній Індії. Загалом це невеликі, лише 7—20 м заввишки тропічні вічнозелені дерева. Листя цілісне яйцеподібне, дещо шкірясте.

Запашні зеленкувато - або жовтувато-білі невеликі двостатеві п’ятичленні квітки анакардію західного зібра­ні в суцвіття на кінцях пагонів. Цвітіння дуже розтяг­нуте, тому на дереві одночасно бувають достигаючі пло­ди і квітки. Це властиво багатьом тропічним деревам.

Загалом існують певні стислі строки масового цві­тіння та плодоношення. Так, скажімо, в Бразилії акажу масово цвіте в липні — серпні, а плоди достигають у листопаді — лютому. В свою чергу на півдні Індії масово цвіт» в грудні — січні, а плоди достигають у березні — квітні.

Плоди цього дерева своєю оригінальністю виклика­ють подив навіть у бувалих людей, яким доводилося бачити чимало цікавого на світі. Після запилення і за­пліднення із зав’язі розвивається справжній плід—бобовидно зігнутий горіх. Він досягає 2,5—3 см довжини. Разом з достиганням горіха розростається ще й плодоніжка. Вона поступово перетворюється в утвір, який формою та величиною схожий на грушу. Всередині розрослої плодоніжки міститься світло-жовтий соковитий кисло-солодкий смачний м’якуш, багатий на мінеральні солі, цукру, органічні кислоти, різні вітаміни. Ці не­справжні плоди — роз рослі плодоніжки — називають яблуками кеш’ю, або акажу. За розмірами вони варію­ють від 5 до 10 см завдовжки, вкриті тонкою, ламкою шкірочкою. Яблука анакардію настільки ніжні, що зов­сім непридатні до навіть нетривалого зберігання, Тому їх вживають в їжу лише свіжими або відразу ж пере­робляють на джеми, соки та освіжаючі напої чи виго­товляють спеціальне, вельми смачне анакардійове вино. Отож, коли увесь комплексний плід достигає, він на­буває вигляду яскраво-жовтої, рожевої або червоної груші, на вершині якої сидить бобовидно зігнутий, зовні сірий чи рудий горіх. Цікаво зазначити, що шкаралупа горіха пронизана численними порожнинами — вмісти­щами, в яких знаходиться своєрідний анакардійовий бальзам — смолиста олія. Вона настільки їдка, що викликає на шкірі та губах і на язику пухирі, довго незаживаючі виразки. Ці отруйні речовини, на щастя, руй­нуються при сильному нагріванні. Тому перед вживан­ням горіхи неодмінно добре просмажують на великих, відкритих пласких жаровнях. Люди, які перемішують горіхи лопатами з дуже довгими держаками, обов’язко­во стоять при цьому з навітряного боку, аби пара їдкої олії не потрапила їм на тіло.

Смолисту речовину — бальзам із шкаралупи горіхів анакардію називають кардойолем. В останні роки його все ширше використовують у техніці та промисловості. Насамперед, з нього виготовляють особливо стійкі лаки, що своїми цінними властивостями схожі на славнозвіс­ний японський лак. Крім того, використовують при ви­робництві ізоляційного матеріалу для підводного кабе­лю, а також пластмас, стійких проти лугів та кислот, фарб для лінолеуму тощо. Анакардійова кислота, яка входить до складу цього бальзаму, є чудовим антисептиком і захищає тканини від гниття. Кардойоль вико­ристовують ще для лікування дуже небезпечної хворо­би — прокази.

Вилущені ядра горіхів білі, маслянисті, смачні, як усі горіхи взагалі, дуже поживні. За смаком вони при­близно такі, як мигдаль чи фісташки. Містять у собі близько 28% білків, 50—60% жирів, різні цукри, крох­маль, вітаміни, солі та інші поживні речовини. Нічого дивного, що з них одержують чудову, високоякісну хар­чову олію. Ядро горіхів споживають свіжим, смаженим, додають до м’ясних страв, варять юшку, печуть коржі, готують пудинги, але особливо широко використовують у кондитерському виробництві.

Змелені ядра горіхів змішують з какао і виготовля­ють смачний шоколад.

ІІ. Смачні банани

У Державному Нікітському ботанічному саду, який знаходиться на Південному березі Криму неподалік від Ялти, можна побачити екзотичні рослини бананів. Від­відувачі з цікавістю оглядають могутній стовбур у кіль­ка метрів заввишки та віяло велетенських листків на верхівці. Не йметься віри, що це трав’яниста рослина, а не дерево. То росте декоративний банан японський (Musa basjoo Sieb. Et Zucc). Його батьківщина — архі­пелаг Рюкю у Південній Японії. Плоди цього виду не їстівні, але його культивують у тропіках та субтропі­ках як текстильну та декоративну рослину.

До палеотропічного роду банан (Миза) з родини ба­нанових належить понад шість десятків видів, пошире­них у природному стані в тропічній Африці, Південній і Південно-Східній Азії, на Малайському архіпелазі та почасти в північній частині Австралії.

У наш час культура бананів поширена у всій тро­пічній зоні земної кулі та в прилеглих найбільш теплих субтропічних районах. Оптимальні умови для росту й розвитку бананів складаються в районах з середньоріч­ною температурою понад 20°С та кількістю опадів від 2000 мм і більше на рік, причому рівномірно розподілених. Там, де опадів менше, застосовують штучне зро­шення.

Банани — багаторічні гігантські трави, своєрідні трав’янисті дерева, що можуть досягати 10—15 м зав­вишки. Від товстого кореневища відходять величезні листки (до 4 м завдовжки та до 0,9 м завширшки). Міц­ні, могутні піхви листків щільно охоплюють один одного, утворюючи несправжній стовбур, який всередині має циліндричну порожнину. Виходить щось подібне до багатошарової труби. Крізь цю порожнину виходять на­зовні як молоді листки, так і волоте- або колосоподібні пониклі суцвіття з великою кількістю квіток (до 1000— 1500 штук). Квітки різностатеві: у верхній частині суц­віття — лише тичинкові, а в нижній — маточкові, поміж ними розташовані у невеликій кількості двостатеві не­плідні квітки. На кожному несправжньому стовбурі мо­же утворюватись лише одне суцвіття. Після достигання плодів стовбур банана відмирає, але кореневище постій­но утворює нові листки на зміну відмерлим, забезпе­чуючи вегетативне оновлення.

Плід— усім відомий банан — велика, звичайно три­гранна ягода, коротка або витягнута в довжину, зігнута, з товстою шкіркою та ніжним м’якушем (у плодових сортів). У культурних сортів плоди переважно партено-карпічні, тобто такі, які утворюються без попереднього запліднення і тому не містять у собі насіння. У зв’язку з цим культурні сорти бананів розмножуються тільки вегетативно. Вони є стерильними триплоїдними клонами, що утворились в результаті мутації.

М’якуш плодів їстівних бананів ледь борошнистий, солодкий, ароматний, поживний і дуже легко засвоюєть­ся організмом. У сирому вигляді він містить близько 71—75% води, 1.5—20% цукрів, переважно сахарози, близько 2—7 — крохмалю, 1,3 — протеїну, 0,3—0,6 — жи­рів, близько 1% пектинових речовин. Калорійність плодів бананів вища, ніж картоплі, винограду, яблук, апельси­нів та багатьох інших плодів. Банани містять також у собі провітамін А (каротин), вітаміни С, Е, рибофлавін, тіамін.

Для населення багатьох тропічних країн банани є важливим, повсякденним харчовим продуктом, а поде­куди вони повністю заміняють хліб.

Супліддя банана складається з окремих китиць. їх кількість залежно від сорту та умов вирощування ста­новить 6—14. У кожній китиці розвивається приблизно 12—18 плодів. Таким чином, в одному суплідді достигає до 250 і навіть більше плодів. Маса окремого плода ста­новить 70—100 г, а в окремих випадках досягає 200 г. Середня маса цілих суплідь становить 14—32 кг, а най­більші супліддя деяких сортів досягають 60 кг.

Урожай­ність бананових плантацій часто неоднакова і залежить від грунтово-кліматичних умов вирощування та від сорту. З гектара збирають від 5 до 40 і навіть 60 тонн пло­дів. У світовому виробництві фруктів і торгівлі ними банани займають одне з перших місць. Світова продук­ція їх досягає приблизно 25 млн. тонн, причому більшу частину — близько 1.6 млн. тонн — дають країни Латин­ської Америки. Урожай збирають вручну, переважно на початку до­стигання, зрізуючи супліддя спеціальними ножами. Для транспортування упаковують цілими супліддями.

Найпоширенішими в культурі є банан культурний (Мusа раrаdіsiaса L.) з великою кількістю сортів, ба­нан смачний (Мusа sаріеntum L.) та банан карликовий (Мusa саvndihіi Lamb.). Як плодові ще культивують банан загострений (Мusa асumininata Colla), банан ріжко­вий (Мusa соrniculata Lout).

Вчені вважають, що батьківщиною культурних со­лодких бананів є Малайзія. Саме там виникли первинні їх їстівні форми. Після проникнення в Індію утворились гібридні форми, які дали початок сучасним сортам. Вва­жають також, що банан є однією з перших культурних рослин. Адже ж культивувати його дуже легко. На дум­ку деяких вчених, їх почали культивувати ще в ранню епоху розвитку людства, причому спочатку, мабуть, ви­користовували в їжу не плоди, а кореневище, і лише пізніше люди почали вживати плоди. Мабуть, уже перші переселенці з Азії в Африку принесли з собою кореневи­ща бананів і вони швидко поширились тут. Очевидно також, що в Південну Америку банани потрапили за­довго до славнозвісного плавання Колумба. Тут, у Південній та Центральній Америці, вони знайшли другу батьківщину.

ІІІ. «Горіхи» коли

Світову популярність здобули собі тонізуючі напої «кока-кола» та «пепсі-кола» американської компанії «Пепсіко». Чим же цінні ці тонізуючі безалкогольні напої, що вони здобули таку популярність? Звичайно, чималу роль відіграла чудово поставлена реклама. Але основна та­ємниця успіху полягає в тому, що при їх виробництві використовують натуральний продукт— «горіхи» коли, які містять у собі стимулюючі речовини.

Рід кола (Соlа) з великої тропічної родини стеркулієвих налічує у своєму складі понад півсотні видів, що в природі поширені тільки в тропічній частині Африки. Проте практичне використання як тонізуючі рослини ма­ють лише кілька з них. Взагалі екваторіальні ліси тро­пічної Африки дуже багаті на різних представників фло­ри, які з того чи іншого боку корисні для людини. Міс­цеві племена негрів здавна чудово знають такі рослини і широко їх використовують. Зокрема, вони здавна використовували «горіхи» коли блискучої, або справжньої (Соla nitida (Vent.) Schott et Endl .- Cola vera K. Schum ))для жування як прекрасний засіб, що стимулююче впливає на діяльність серця та центральної нервової си­стеми. Разом з тим вживання коли значно підвищує працездатність, витривалість та стійкість організму, притупляє відчуття голоду, спраги. Європейців завжди ди­вувала витривалість негрів-носіїв під час далеких експе­диційних походів, які вони організовували в минулому та на початку нинішнього століття для дослідження чор­ного континенту. Вони не здогадувались, що причиною цього є жуйка з «горіхів» коли, яка містить стимулюючі речовини.

Кола блискуча—це гарне вічнозелене дерево з пря­мим стовбуром заввишки 10—20 м. Листки великі, че­решкові, цілокраї, овальні або широколанцетні. Квітки різностатеві, невеликі, п’яти-, шестипелюсткові, жовтува­ті за забарвленням. Пелюстки з гарними червоними жил­ками. Після відцвітання утворюється збірний плід, який складається з чотирьох-п’яти зірчасто розташованих листянок. У кожній з них знаходиться від двох до шести великих насінин (2,5—4 см завдовжки та до 3 см зав­ширшки, масою близько 8 г). В цілому зірчастому склад­ному плоді міститься 10—12 і навіть 16 насінин. За забарвленням шкірки насіння виділяють чотири підвиди: червоний, білий, змішаний та блідий (rubra, aiba, mixta, pallida). Слід зазначити, що насіння білого підвиду ці­нується найдорожче.

Саме це насіння в побуті називають «горіхи» коли, або «гуру». Із стиглих плодів виймають насіння, очища­ють від оболонок та зачатків корінців і бруньок, залишаючи лише сім’ядолі, й після цього висушують. При цьому червоний колір сім’ядолей набуває темного чер­воно-рудого забарвлення. Саме в такому вигляді насін­ня коли надходить у продаж на місцевих ринках Афри­ки та на експорт. На смак гіркувато-в’яжуче, проте при жуванні цей смак поступово звикає і воно стає солод­куватим.

Стимулююче-тонізуючі властивості «горіхів» коли зумовлені їх своєрідним складом. Насамперед в них міститься від 0,8 до 2,5% кофеїну, 0,5% специфічного алкалоїду колатину та невелика кількість теоброміну (0,01%). Окрім цих стимулюючих речовин, вони багаті на крохмаль (46%), містять у собі жири (3%), дубиль­ні речовини (1,5—2%)»’.

У природному стані кола блискуча поширена в тро­пічних лісах Західної Африки: в Ліберії, на Березі Сло­нової Кістки, де зростає в тропічних лісах. Проте в наш час цей вид широко культивують у багатьох тропічних країнах: у всій тропічній Африці, Індії, Індокитаї, на Антильських островах, у Гвіані, Бразилії.

Розмножується кола свіжозібраним насінням. Висі­вають його у плетені кошички із землею. Сіянці через 5—6 місяців, під час чергового сезону дощів, обережно, щоб не пошкодити кореневу систему, висаджують на по­стійне місце. Розроблена техніка, і вегетативного роз­множення укоріненням живців та щепленням.

Так само, як і колу блискучу, використовують колу загострену (Соlа асuminata (Веаuv.) Shоtt et Endi). Це гарне вічнозелене тропічне дерево, лише 6—12 м заввишки з шкірястими, яйцеподібно-ланцетними, ціло­країми листками 7—22 см завдовжки. П’яти- або шести­пелюсткові квітки роздільностатеві, жовтуваті, пелюстки з червонястими жилками. П’ятизірчастий складний плід з листянок наповнений червоними насінинами. Цікаво, що останні мають по 4—8 сім’ядолей.

У природному стані росте в тропічних лісах Захід­ної Африки: в Того, Дагомеї, Нігерії, Камеруні, Конго, аж до Анголи. Поширений цей вид і в культурі у всій тропічній Африці, а також у Південній Америці.

«Горіхи» коли дає також кола кільчаста (Соlа vеrticillata (Stарf.). Сhеv.), яка зростає в тропічних лісах Гани та Конго. Культивується у Західній тропічній Африці, як і попередні види. Окрім згаданих напоїв, із насіння коли виготовляють ще спеціальний тонізуючий шоколад-колу для туристів, альпіністів, а також тонізуючі таблетки.

Насіння використовують африканці в народній ме­дицині, а також і в офіційній медицині у вигляді екс­тракту, настою та олії як тонізуючий та збуджуючий засіб.

Деревця коли можна вирощувати в оранжереях але тут вони не цвітуть іне плодоносять.

IV. Чудодійні плоди

У тропічних лісах Західної Африки в дикому стані росте невелике дерево до 4,5м заввишки, а іноді кущ. Це путерія солодкувата (Роuteria dulcsfsa (Sсhum. еt Тhоnn.) Ваесhni), у якої є й інша синонімна назва — сінсепалум солодкотворний (Synsepalum dulcificum Dannell). Місцеві назви його також різні: так, у Конго цю рослину називають діка, а в Нігерії ассаа. Це деревце охоче культивують у Гані, Нігерії, Конго та інших тро­пічних країнах заради великої кількості плодів, які формою та величиною схожі на наш терен. Кісточка плода оточена нетовстим шаром їстівного м’якуша, посеред­нього на смак. Спочатку плоди зелені, а в міру дости­гання вони стають матово-червоними. Та вирощують путерію солодкувату не заради смаку плодів, а заради чудодійного впливу їх на смаковий апарат людини. Європейські поселенці в Африці нерідко їх називають чародійними або чудотворними ягодами. Таке наймену­вання дається цим плодам зовсім недаремно. Справа в тому, що вони мають справді унікальні властивості, єди­ні серед всіх рослин світу: після того як людина з’їсть кілька плодів, усе, що б вона не вживала в їжу пізніше, буде здаватись надзвичайно солодким. Такий стан три­ває протягом однієї-двох годин, а часом і довше, залеж­но від кількості спожитих плодів. Встановлено, що ре­човини м’якуша плодів путерії солодкуватої притупляють чутливість сосочків язика, які сприймають кислий та гіркий смак. Навіть дуже гіркі та надзвичайно кислі дикі лимони здаються людині після вживання плодів путерії вельми солодкими, а тим більше редька чи ква­шений огірок. Цікаво використовують ці плоди місцеві жителі. У тропічній Африці охоче вживають пальмове вино, але само по собі воно досить-таки кисле. Тому спочатку з’їдають трохи плодів путерії, а тоді вже вволю п’ють вино, яке здається дуже смачним і солод­ким. Чудодійні плоди вживають і з найрізноманітніши­ми кислими фруктами. Такий дивовижний вплив плодів на смакові органи людини довгий час залишався загадкою для науки. Вче­ні не знали, які саме речовини мають таку неймовірно унікальну дію. Лише порівняно недавно в цих чудо плодах відкрито речовину, якатак чудодійно впливає на сприйняття смаку. Нею виявилась особлива речовина — глюкопротеїн, тобто специфічне поєднання білків з цукрами. Назвали цю невідому раніше сполуку міракуліном. Так була розкрита ще одна таємниця дивосвіту рослин. Вчені вважають, що при багатьох захворюван­нях, при яких протипоказано вживання солодощів, міракулін може виявитись справді цілющим замінником, бо в людини лише виникає відчуття солодкого, ана­справді цукри в організм не надходять.

Цікаво зазначити, що путєрія солодкувата має ряд близьких родичів, поширених у Південній Америці, на Антільських островах. Проте плоди жодного з них не мають таких чудодійних властивостей. Інші види роду під назвами антільські абрикоси, каіміто, каністель, лу-кум та інші вирощують у Південній Америці як плодові культури. Всі вони дають досить смачні плоди, які уза­гальнено називають мармеладовими сливами.

V. Найважливіші та найбільші горіхи в світі

Усім добре знайомий хрестоматійний малюнок узбе­режжя тропічних морів: на самому березі, біля приплив­ної лінії, понад бірюзовими хвилями прибою дугою вигнуті височезні стовбури з пучком перистого листя на вершині. Дуже образно і влучно називають цю чудову тропічну рослину королевою океанських берегів.

Кокосова паль­ма (Сосоs nuсіfеrа L.) з великої родини пальмових, яка поширена по морських узбережжях всієї тропічної зони землі.

Вона досягає 20—25 м заввишки при діаметрі стовбура в нижній частині 50—60 см, Цей стовбур не має гілок ї листя, гладенький і лише на верхівці увінчаний розкішним віялом з 20—30 перистих листків. Кожен з них досягає 3—6,5 м завдовжки та понад 1 м завширшки. Там же на верхівці розвиваються суцвіття з тичин­кових та маточкових квіточок завдовжки до 1,5 м. Спо­чатку відцвітають тичинкові квітки на верхівці суцвіть і тільки потім починають квітувати маточкові. Цвітіння триває цілий рік, відповідно розтягнуте і плодоношення. Запилення відбувається завдяки комахам.

Плід кокосової пальми — фіброзна, тобто волокниста кістянка овальної форми до 30 см завдовжки та 20 см завширшки, яку повсюдно називають кокосовим горіхом. Середня маса його становить до 1,5 кг, хоч окремі екземпляри досягають 7 кг. Завдяки особливостям будо­ви плоди чудово плавають і не псуються в морській во­ді, розносяться океанськими течіями на нові місця. Ви­кинуті на берег, вони проростають і дають нові пальмові гаї. Наприклад, на острові Кракатау внаслідок грандіоз­ного вулканічного виверження була повністю знищена вся рослинність. Проте через десяток років на узбереж­жі цього вулканічного острова з’явились різні рослини, в тому числі й кокосові пальми, плоди якої були занесе­ні сюди морськими течіями без будь-якого втручання людини.

Будова плода досить складна. Зовні він обгорнутий дуже щільною тонкою плівкою, яка не пропускає води, потім волокнистою товстою оболонкою, під якою знахо­диться тверда шкаралупа, а вже всередині останньої — малий зародок та ендосперм. В міру достигання плода з останнім відбуваються цікаві зміни. Спочатку увесь ендосперм рідкий, прозорий, кисло-солодкий і приємний на смак. Якщо в цій фазі у горісі пробити отвір, можна одержати приблизно півлітра прохолодної рідини, яка чудово вгамовує спрагу в жаркі дні. Для тропіків це має особливу цінність. Добре, що прохолодні напої рос­туть собі прямо на дереві. Поступово в цій рідині з’яв­ляються краплини жиру, які перетворюються в емульсію, за кольором та консистенцією схожу на молоко. У цій фазі плоди дають кокосове молоко, його вживають свіжим, а також збродженим. Воно містить 7% цукрів, близько 1 % протеїнів та жири.

Якось прибережного жителя Індонезії запитали: «Чому ви зовсім не утримуєте молочних тварин, скажімо, корів? — «А навіщо вони нам, — відповів той, — ось наша корова! — і показав на кокосову пальму. — Вона поїть нас своїм молоком від дитинства до глибокої ста­рості».

Справді, кокосове молоко відіграє важливу роль в харчуванні народів Океанії та Індонезії. Взагалі коко­сові горіхи є основним джерелом харчування жителів багатьох тропічних країн.

При остаточному достиганні ендосперм твердіє і пе­ретворюється на м’якуш молочного кольору, схожий на білок круто звареного яйця, але трохи дерев’янистої консистенції. З внутрішнього боку він прилягає до шка­ралупи товстим шаром, а сама середина ще залишається рідкою. Цей затверділий шар ендосперму і є знамени­тою копрою, заради якої так широко культивують ко­косову пальму. Копра дуже багата на жир: свіжа міс­тить його 30—35%, а висушена — аж 55—70%. Кокосо­вий жир має велике харчове значення при виробництві маргаринів, у харчуванні місцевого населення, а також промислове значення в миловарінні, парфюмерії, виготовленні свічок тощо. Кокосове масло майже не посту­пається за калорійністю перед вершковим. Воно без­барвне, твердне при температурі 23°С, має приємний запах та смак, широко використовується в кулінарії, хлібопеченні, приготуванні багатьох страв для повсяк­денного харчування місцевих жителів. Кокосову макуху використовують як чудовий концентрований корм.

Завдяки копрі кокосові пальми у світовій економіці є найважливішими серед горіхоплідних рослин. Судіть самі: загальна площа їх плантацій становить близько 3,5 млн. гектарів, а річне виробництво кокосових горі­хів досягає астрономічної цифри — близько 28 млрд. штук. Найбільші площі під цією культурою мають такі країни, як Філіппіни, Індонезія, Індія, Шрі-Ланка, Малайзія, Мексика, Бразилія. Перші п’ять дають 90% світо­вого збору копри.

В середньому на гектарі росте 100 кокосових пальм, а одна пальма щорічно дає 60 плодів, тобто з гектара одержують близько 1 т копри. Світове виробництво коп­ри становить понад 3 млн. тонн. Та використовують не лише саму копру. Вимочуючи волокнисту частину обо­лонки плода протягом трьох тижнів, одержують грубе волокно — койру, яке використовують для виробництва шнурків, канатів, килимів, доріжок, щіток та інших по­дібних виробів. З гектара плантації одержують 400— 800 кг койри. Наприклад, в Індії мільйони селян-кустарів виробляють близько 120 тис. тонн такого волокна. Ця країна щороку його експортує близько 50 тис. тонн.

Не залишається без використання і стовбур пальм, який дає добру деревину для будівництва, виготовлен­ня човнів, столярних і токарних виробів, а також па­ливо.

Великі листки використовують як чудовий покрі­вельний матеріал, а також для добування волокна. Та й на цьому ще не кінець різнобічного використання кокосової пальми. На місці зрізаного суцвіття виділяється дуже багато солодкого соку протягом тривалого часу. В ньому міститься від 12 до 17% цукрів. Сік використо­вують свіжим, випаровуючи його, одержують рудуватий пальмовий цукор. Крім того, після бродіння з соку ви­готовляють пальмове вино, а після перегонки — пальмо­ву горілку.

Як говорить старовинна поговірка індусів, кількість видів використання кокосової пальми дорівнює кількос­ті днів у році. Народна мудрість народів Океанії ствер­джує, що хто посадив кілька кокосових пальм, залишив у спадщину своїм дітям житло, одяг і харч на все життя.

Слід ще зазначити, що кокосова пальма відома тільки в культурі, причому налічують понад вісім десят­ків її різноманітних сортів.

А ось родичка кокосової — сейшельська пальма (Lоdoicea maldivca Pers.) у дикому стані відома тіль­ки на Сейшельських островах у західній частині Індійського океану, Але в наш час її культивують у багатьох ботанічних садах тропічної зони як вельми цікаву вузькоендемічну рослину.

Дорослі пальми з пучком великих, до 5 м завбільш­ки, віялоподібних листків досягають висоти 25—30 м. Одні екземпляри мають лише тичинкові квітки, інші — маточкові. Саме на останніх розвиваються дивовижні плоди — найбільші в світі горіхи з найбільшим на на­шій планеті насінням. Один такий «горішок» може мати в окружності понад 1 м і важити від 13 до 18 кг, а де­які навіть 25 кг. Уявляєте собі, якби такий «горішок» упав на голову з висоти 30 м. Отож, перебування під цими пальмами, особливо під час сильного вітру, не таке вже й безпечне. На одній пальмі виростає до 70 таких велетенських горіхів. Особливо цікаво те, що окремий горіх дозріває протягом 6—7 років. Звільнений від зовнішньої оболонки горіх сейшельської пальми має ори­гінальний вигляд: він складається з двох овальних часток, з’єднаних між собою посередині. Інколи таких час­ток буває три або й ще більше — чотири чи шість, хоч останнє — це велика рідкість. У віці 10—12 місяців го­ріхи досягають максимального розміру. В цей час міс­цеве населення вживає їх в їжу. Желеподібний ендо­сперм горіхів у цій фазі свого розвитку вважається делікатесом на всіх Сейшелах. Пізніше, в міру дости­гання ендосперм поступово твердіє й перетворюється у тверду, наче слонова кістка, масу. Оболонка стиглих горіхів також дуже тверда й стійка. Місцеве населення виготовляє з неї чудовий посуд.

Горіхи важчі від води і не мають волокнистої обо­лонки, як кокосові, тому спочатку тонуть, але коли внут­рішня частина підгниє, спливають і розносяться течією. Перебуваючи в морській воді, горіхи втрачають схо­жість, і тому за межі Сейшельських островів природним способом пальма не поширилась.

VI. Хлібини на дереві

Мабуть, всім добре відомо, якими корисними для здоров’я людини являються плоди таких рослин, як фі­нікова пальма, банан, ананас, манго тощо. Та, певно, не всі знають, що у тропічних країнах зростає дерево, яке дає людині хліб, йдеться про хлібне дерево (Atrocarcuc altilis) поширене на островах Тихого океану, яке також зустрічається в культурі у тропіках обох півкуль. Хлібне дерево належить до роду артокарпус (Atrocarcuc) родини шовковичних (Моrасеае). Рід артокарпус включає до 40 видів, розповсюджених переважно в Індо-Малезійській флористичній області.

Хлібне дерево надзвичайно красиве і своєю розло­жистою пишною кроною здалека нагадує наш каштан. Його розводять тепер майже у всіх країнах тропічної смуги: воно годує багато людей у світі.

Хлібне дерево невисоке, до 10—20 м заввишки, дов­говічне, з великими овальними від 0,3 до 0,6 м завдовж­ки шкірястими, біля основи цільнокраїми, на верхівці розділеними на 3—9 загострених лопатей листками схожими на листки фікуса. Рослина однодомна, але чоловічі та жіночі квітки зібрані в окремі суцвіття: чоловічі—в густі жовті дубиноподібні сережки, а жіночі— у досить великі колючі голівки, кожна з яких за фор. мою нагадує булаву. Після запилення квітки протягом кількох місяців розвиваються, а потім зростаються у суцільну м’ясисту масу, яка і є «плодом», а насправді— супліддям хлібного дерева.

Отже, плід хлібного дерева формується так само, як і супліддя шовковичного дерева, але замість цукру та соку в ньому міститься крохмаль. Плід збірний і складається з великої кількості дрібних плодиків, має круг­лу або овальну форму, у діаметрі досягає 10—25 см. Незрілі плоди — зелені, а стиглі набувають буроватого відтінку з жовтими смужками. Плід хлібного дерева дещо нагадує плід маклюри (Масіига), яка вирощуєть­ся у нас на півдні. Зовнішня оболонка плоду часто вкри­та невеличкими восьмикутними випуклинами, проте є й бородавчасті плоди, і такі, що вкриті лусками або шпичками, трапляються також і гладенькі. М’якуш во­локнистий, білий та твердий у незрілих плодів і жовтий, м’який та тістоподібний у стиглих. Плоди розміщуються на дрібних гілках і коротких товстих плодоніжках, ча­сто групами по два-три.

Культура хлібного дерева, можливо, виникла в Ма­лайзії і є дуже древньою. До цього часу тут у лісах зустрічається чимало диких форм хлібного дерева, супліддя яких містять насіння, подібне до каштана. Кращі культурні різновидності цього дерева насіння не утворюють і їх розмножують вегетативним способом. Зустрічаються напівкультурні форми з насінням.

Плоди хлібного дерева містять у середньому близько 55% води, 12 цукру, 19 крохмалю, 1,5 білку, 0,2 жиру та 1 % клітковини. їх вживають у їжу в сирому, вареному та печеному вигляді. Напівстиглі плоди йдуть на приготування різних напоїв, а стиглі — на пудинги, ви­пічку хліба та бісквітів тощо. Крім того, стиглі плоди обгортають листям і запікають у вогні, після чого одер­жують паляниці, що за своїми властивостями не по­ступаються перед тим хлібом, який ми, європейці, споживаємо. Насіння хлібного дерева, як і м’якуш, остро­в’яни вживають в їжу.

Хлібне дерево відіграє велику роль у харчуванні народів Океанії: одне восьмирічне дерево дає 700—800 плодів щороку. Відомо понад 100 форм хлібного дерева, які культивуються у багатьох тропічних країнах світу.

Чимале значення мають й інші два види: хлібне дерево кемпедак (Аrtocarpus integer) та індійське хліб­не дерево, дерево джек, або джекфрут (Аrtocarpus heterophyllus).

Хлібне дерево кемпедак — високе довговічне вічнозе­лене дерево з густою кроною темно-зелених, опушених довгими волосками простих еліптичних листків, кожний із яких буває від 4 до 25 см завширшки. Стовбур дерева прямий, з сірувато-коричневим відтінком, деревина жов­та, при надрізанні витікає клейкий білий молочний сік. Квітки одностатеві, однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у кауліфлорні (що ростуть на стеблах) суцвіття, які з’являються на стеблах і гілках. Супліддя до 20— 25 см завдовжки і 10—15 см завширшки, видовжено-циліндричні, кремово-жовті або злегка коричнуваті, мають неприємний запах. Пульпа плодів схожа з пла­центою гарбуза, вона золотисто-жовтого кольору, напів­прозора, хрумка. Плоди їдять сирими, варять або пе­чуть. Вони нагадують гарбуз або картоплю. Насіння за своїм смаком нагадують каштани. На одному дереві у середньому дозріває понад 100 плодів.

Хлібне дерево кемпедак — культурний вид, пошире­ний у Малайзії, на островах Океанії, Антільських ост­ровах і в Бразилії. Проте у лісах півострова Малакка і Молуккських островів зростає дике хлібне дерево, дикий кемпедак (Atrocarcuc integer var. sylvestris), що має сіруваті листки і видовжено-еліпсоподібні без запаху плоди. Пульпа у них кислувато-солодка. Цей вид хлібного дерева надзвичайно цінується завдяки твердій деревині, яка йде на виготовлення меблів, різних музичних інструментів, використовується для будівництва. Деревина не пошкоджується білими мурашками та грибками.

Близьким родичем кемпедака є хлібне дерево джек (джекфрут), що зростає переважно в Індонезії і рідше— у Полінезії. Хлібне дерево джек відрізняється від кем­педака меншою вибагливістю до умов вирощування і значно кращою пристосованістю до мусонного клімату. Воно велике, красиве, до 15—20 м заввишки, з видов­женими овальними або еліпсоподібними до 10—18 см завдовжки і 7—8 см завширшки листками, блискучими, шкірястими, темно-зеленими. Листки та молоді пагони опушені дрібними волосками. На міцних гілках або просто на самому товстому стовбурі виростають гігант­ські довгасті кремово-золотисті плоди, які за своєю формою нагадують диню або величезну грушу. За роз­міром вони бувають 30—100 см завдовжки і 25—50 см у діаметрі. Це, власне, і є «хлібини», які важать 8— 16 кг кожна, а інколи навіть і 32 кг.

Зовнішня оболонка (шкіра) плодів джекфрута блі­до-зелена у недозрілому стані та кремова або кремово-жовта у стадії стиглості. Зверху вона вкрита твердими шпичками. Всередині плід розділений на окремі плоди­ки, кожний із яких має насінину, оточену пульпою. Пульпа напівпрозора, приторно солодка, має своєрідний гострий, досить приємний запах. Насінини у цьому Плоді 2—3,3 см завдовжки і 1,1—2,3 см завтовшки. Ві­домий американський- ботанік Корнер називає плід хлібного дерева джек «найбільшим і найскладнішим у світі».

Походження цього культурного дерева дов’язують з Індією, хоча воно широко поширене в усіх тропічних країнах. Плід джекфрута складається із 75% води, 20 крохмалю, 15 цукру, 0,5 жирів при 1% клітковини. 7 насінні міститься 49% води, до 24 крохмалю, 2 цукру, 5 білків та 0,25 жирів при 2% клітковини.

Населення Індії дуже любить ці плоди, особливо їм подобається підсмажене на кокосовій олії насіння.

Росте дерево джек надзвичайно швидко і інколи починає плодоносити на третьому році життя, досягаю­чи при цьому до 9 м заввишки.

Достигають плоди хлібних дерев протягом тривалого часу, з листопаду по серпень місяць. Починаючи з серп­ня дерево продовжує рости, цвіте, щоб знову дати плоди. Хлібні дерева плодоносять понад 70 років. Жителі ост­рова Таїті кажуть, що три хлібні дерева можуть про­годувати двох-трьох чоловік, а 5—7 дерев забезпечують їжею велику сім’ю протягом цілого року.

VII. «Мавп’ячий хліб»

Навіть коли бачиш його фотографію або читаєш до­кладний опис у книжці, то й тоді важко уявити, наскільки дивовижним є дерево, на якому рясніють великі, до 20 см у діаметрі, білі квітки, а пізніше на довгих гілках-плодоніжках звисають численні плоди, що мають форму дині або якогось величезного товстого, по 3—4 кг кожен, жовтувато-зеленого огірка. Зовні вони густо вкриті ко­роткими волосками, мов замшею, всередині трохи во­локнисті, соковиті, кисло-солодкі. Ними ласують мавпи, звідки й умовна назва плода — «мавпячий хліб». А на­укова назва дерева, на якому вони розвиваються,— баобаб, або адансонія пальчаста (Аdansonia digitata ), з тропічної родини дводольних рослин, близької до на­ших мальвових,— родини бомбаксових (Воmbасеае). Ця родина об’єднує понад 140 видів, що належать до 22 родів тропічної флори. Серед них, крім баобаба, харчове плодове дерево дуріан (Durio zibethinus), ба­вовняне, або шерстяне, дерево—сейба (Сеіba реntandra) та