Скачать

Теорії несвідомого в сучасній психології

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет

імені Івана Франка

Педагогічний коледж

Курсова робота з психології

Теорії несвідомого в сучасній психології

Виконала:

студентка групи ФКН-41

Романишин Ольга Миколаївна

Керівник:

викладач з психології

Остапенко Ю.В.

Львів - 2006

Зміст

Вступ

Розділ І. Класичні теорії несвідомого в сучасній психології

І.1 Зародження теорії про несвідоме

І.1.1 Психодинамічний напрямок в теорії особистості: Зігмунд Фрейд

І.2 Альфред Адлер: індивідуальна теорія особистості

І.3 Карл Густав Юнг: аналітична теорія особистості

І.4 Еріх Фромм: гуманістична теорія особистості

І.5 Карен Хорні: соціокультурна теорія особистості

Розділ ІІ. Новітні теорії несвідомого

ІІ.1 Символдрама як представник сучасних напрямків психоаналізу

ІІ.2 Сон як особливий прояв несвідомої сфери психіки

ІІ.2.1 Скільки ми спимо

ІІ.2.2 Глибокий і поверховий сон

ІІ.2.3 Порушення нормального сну. Лунатизм

ІІ.3 Історія розвитку та сутність використання в суспільстві навіювання і гіпнозу

Висновки

Список літератури

Вступ

Психологія - одна з найцікавіших і найзагадковіших у світі наук. Саме вона дає змогу відшукати відповіді на життєво важливі запитання: як і чому люди думають, діють і відчувають; чому ми любимо чи ненавидимо; допомагаємо своїм батькам чи повстаємо проти них; досягаємо успіху чи зазнаємо поразки; співпрацюємо чи розв’язуємо війни; радіємо чи плачемо; як ми навчаємось та вдосконалюємось.

Із усіх проблем, з якими стикалися люди в ході історії людства, мабуть, найбільш заплутаною являється загадка природи самої людини. Істотна проблема полягає в тому, що між усіма нами дуже багато відмінностей.

Коли автор цієї курсової роботи почала вивчати психологію, тема про теорії особистості, про несвідоме дуже її зацікавила і саме тому вона рада, що у неї з’явилася така можливість дослідити ці проблеми.

Також ці проблеми досліджували такі вчені-психологи як: Зігмунд Фрейд; Альфред Адлер; Карл Густав Юнг; Еріх Фромм; Карен Хорні та багато інших.

Об’єктом мого дослідження, а точніше його суб’єктом є сама людина з її психологією і поведінкою.

Предметом курсової роботи є несвідома сфера у психіці людини

Метою даної курсової роботи є розглянути різні теорії несвідомого і проаналізувати кожну з них.

Завданнями курсової роботи є:

Розглянути новітні теорії несвідомого.

Дослідити чим відрізняється теорія особистості Зігмунда Фрейда від теорії Альфреда Адлера.

Проаналізувати гуманістичну теорію особистості Еріха Фромма.

Розділ І. Класичні теорії несвідомого в сучасній психології

І.1 Зародження теорії про несвідоме

Несвідоме, в широкому значенні - сукупність психічних процесів, операцій і станів, не представлених в свідомості суб’єкта. В ряді психологічних теорій несвідоме - особлива сфера психічного чи система процесів, якісно відмінних від явища свідомості: Термін несвідоме використовується також для характеристики індивідуальної і колективної поведінки, справжня мета і наслідки якого не усвідомлюються.

Концепція несвідомого вперше була чітко сформульована Лейбніцом, який трактував несвідоме як нищу форму душевної діяльності, лежачої за порогом свідомих уявлень. Першу спробу матеріалістичного пояснення несвідомого зробив Д. Гартлі, який поєднав несвідоме з діяльністю нервової системи. Кант поєднує несвідоме з проблемою інтуїції, запитанням про чутливе пізнання.

Також на початку XIX століття почалося психологічне вивчення несвідомого.

Динамічну характеристику несвідомого ввів Гербарт (1824), згідно з яким несумісні ідеї можуть вступати між собою в конфлікт, при чому більш слабкі витісняються зі свідомості, але продовжують на нього діяти, не втрачаючи своїх динамічних якостей. Новий стимул в вивченні несвідомого дали роботи в області психопатології, де в цілях терапії стали застосовувати специфічні методи впливу на несвідоме (в першу чергу - гіпноз). Досліди, особливо французької психіатричної школи (Ж. Шарко та інші), дозволили виявити відмінну від свідомої психічної діяльності патогенного характеру, не усвідомлюючу пацієнтами. Продовженням цієї лінії виявилась концепція З. Фрейда, який почав з встановлення прямих зв’язків між невротичними симптомами і несвідомими переживаннями травматичного характеру.

Відмовившись від фізіологічних пояснень, Фрейд показав несвідоме у вигляді могучої ірраціональної сили, антагоністичної діяльності свідомості. Несвідомі потяги, за Фрейдом, можуть виявлятися і ставитись під контроль свідомості за допомогою техніки психоаналізу. К.Г. Юнг, крім особистого несвідомого, ідентичного в людей певної групи, того чи іншого народу, всього людства. Вчення Фрейда про несвідоме одержало ірраціоналістичне трактування у ряді філософсько-психологічних концепцій ХХ століття.

І.1.1 Психодинамічний напрямок в теорії особистості: Зігмунд Фрейд

Коли психологія відділилася від філософії і в другій половині XIX століття стала науковою дисципліною, головною її метою виявилося розкриття основних елементів психічного життя дорослої людини за допомогою методу інтроспекції в лабораторних умовах. Цей напрямок, отримав назву структурної школи, заснований Вільгельмом Вундтом, який відкрив у 1879 році першу психологічну лабораторію в Лейнцігу. В якості основної задачі психології Вундт висував розлад процесів свідомості на основоположні елементи і вивчення закономірних зв’язків між ними. Тому психологи того часу були проголошені появленням радикально іншого підходу вивчення людей, розробленого майже без сторонньої допомоги, Зігмундом Фрейдом, тоді ще молодим венським лікарем.

Замість того щоб ставити в центрі психічного життя людини свідоме, Фрейд порівняв його з айсбергом, мала частина якого виступає над поверхнею води. На противагу існуючому в минулому столітті погляду на людину, як на істоту розумну і усвідомлюючи свою поведінку, він висунув іншу теорію: люди знаходяться в стані безперервного конфлікту, витоки якого лежать в іншій, більш обширній сфері психічного життя - в несвідомих сексуальних і агресивних помислах.

Фрейд перший охарактеризував психіку як поле бою між найпримітивнішими силами інстинкту, розуму і свідомості. Термін "психодинамічний" вказує саме на цю боротьбу, яка ніколи не припиняється між різними аспектами особистості. Психоаналітична теорія слугує прикладом психодинамічного підходу - вона відводить головну роль складному взаємозв'язку між інстинктами, мотивами і захопленнями, які конкурують, або боряться один з одним за головну роль в регуляції поведінки людини.

В уявленні згідно з яким особистість являється динамічною конфігурацією процесів, які знаходяться в постійному конфлікті, виражена суть психодинамічного напрямку, особливо в трактуванні Фрейда. Поняття динаміки стосовно особистості вважає, що поведінка людини являється швидше детермінованою, ніж випадковою. Детермінізм поширюється на все, що ми робимо, відчуваємо чи про що думаємо. Дане уявлення підводить нас до головної і вирішальної теми, розробленої психодинамічним напрямком. Воно підкреслює значення несвідомих психічних процесів в регуляції поведінки людини. Згідно Фрейду, не лише наші дії часто являються ірраціональними, а також саме значення і причини нашої поведінки рідко бувають доступні підсвідомості.

Важко дати оцінку сучасним теоріям особистості, не давши визнання теорії Фрейда. Незалежно від того, приймаємо ми чи відкидаємо якісь його ідеї, неможливо не визнати той факт, що вплив Фрейда на західну цивілізацію XX століття був глибоким і дійсним. Можна стверджувати, що у всій історії людства дуже небагато ідей здійснили широку і сильну дію.

Це, звичайно, сильне твердження, але важко уявити, що у Фрейда знайдеться багато конкурентів. Його погляд на природу людини наніс відчутний удар існуючим в той час уявленням вікторіанського суспільства, він запропонував важкий, але притягуючий шлях до досягнення розуміння таких аспектів психічного життя людини, які вважалися темними, схованими і недоступними.

Майже за 45 років активної наукової діяльності і лікарської практики Фрейд створив:

1) першу розгорнуту теорію особистості;

2) поширену систему лікарських спостережень, заснованих на його терапевтичному досвіді і самоаналізі;

3) оригінальний метод лікування невротичних захворювань;

4) метод дослідження тих психічних процесів, які майже неможливо вивчити якими-небудь іншими способами.

І.1.2 Психоаналіз: основні концепції і принципи

Термін "психоаналіз" має три значення:

1) теорія особистості і психопатології;

2) метод терапії особистих захворювань;

3) метод вивчення несвідомих думок і почуттів індивідуума.

Це поєднання теорії з терапією і з оцінкою особистості пронизує всі аспекти уявлень Фрейда про людську поведінку. Однак під усіма цими складностями лежить відносно невелике число випливаючи концепцій і принципів, в яких відчувається психоаналітичний підхід Фрейда до особистості. Давайте розглянемо спочатку його погляди на організацію психіки, яку часто називають "топографічною моделлю" Фрейда.

Протягом тривалого періоду розвитку психоаналізу Фрейд застосував топографічну модель особистої організації. Згідно цієї моделі, в психічному житті можна виділити три рівня: свідоме, несвідоме і підсвідоме. Розглядаючи їх окремо, Фрейд використав цю "психічну карту", щоб показати ступінь усвідомлення таких психічних явищ, як думки і фантазія.

Рівень свідомого складається з відчуттів і переживань, які ви усвідомлюєте в даний момент часу. Наприклад, зараз ваша свідомість може поміщати в себе думки авторів, які написали цей текст, а також туманне відчуття наближаю чого голоду. Фрейд настоював на тому, що лише незначна частина психічного життя (думки, почуття, пам'ять) входять в сферу свідомого. Щоб в даний момент не переживалося в свідомості людини це треба розглядати як результат процесу випадкового сортування, в значній степені регулюючого зовнішніми сигналами. Більше того, визначений зміст усвідомлюється лише протягом короткого періоду часу і швидко заглиблюється в рівень підсвідомого, або несвідомого по мірі того, як увага людини переноситься на інші сигнали. Свідоме охоплює лише малий відсоток всієї інформації, яка зберігається в мозку.

Область підсвідомого, інколи називаюча "доступною пам'яттю", включає в себе весь досвід, який не усвідомлюється в даний момент, але може легко повернутися в свідоме і спонтанно, або в результаті мінімального зусилля. Наприклад, ви можете згадати все, що ви робили минулої суботи ввечері; всі міста в яких вам довелося жити; свої улюблені книги, або аргумент, який ви складали учора своєму другові. З точки зору Фрейда, підсвідоме наводить мости між свідомими і несвідомими областями психічного.

Сама глибока і значуща область людського розуму - це несвідоме. Несвідоме являє собою сховище примітивних інстинктивних роздумів плюс емоції і спогади, які настільки загрожують свідомості, що були подавлені, або витіснені в область несвідомого. Прикладами того, що може бути виявлено у несвідомому, слугують набуті травми дитинства, приховані ворожі почуття до батьків і подавлені сексуальні бажання, які ви не усвідомлюєте. Згідно Фрейду такий неусвідомлюючий матеріал в багатьох випадках оприділяє наше повсякденне функціонування.

Фрейд першим звернув увагу на значення несвідомих процесів в поведінці людини. Деякі філософи XVIII і XIX століть вважали, що зміст внутрішнього світу недоступний для усвідомлення. Однак на відміну від своїх ідейних попередників, Фрейд надав концепції несвідомого життя емпіричний статус. Він підкреслював, що свідоме слід розглядати не як гіпотетичну абстракцію, а швидше, як реальність, яку можна продемонструвати і перевірити.

Фрейд твердо вірив у те, що дійсно значні аспекти поведінки людини оформляються і направляються імпульсами, які знаходяться поза сферою свідомості. Ці впливи не тільки не усвідомлюються, але, більше того, якщо вони починають усвідомлюватися, або відкрито виражатися у поведінці, це зустрічає сильне внутрішнє опирання індивідуума. Неусвідомлюючі переживання, на відміну від підсвідомих, повністю не доступні для усвідомлені, але вони в значній мірі визначають дії людей. Однак неусвідомлюючий матеріал може виразитися в замаскованій, або символічній формі, подібно тому, як неусвідомлюючі інстинктивні роздуми паралельно знаходять задоволення у снах, фантазіях, грі і роботі. Цю догадку Фрейд використав у своїй роботі з хворими.

Концепція неусвідомлюючих психічних процесів являється центральною в описанні особистої організації. Однак на початку 20-х років Фрейд переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три основні структури: ід, его і суперего.

Ід. Слово "ід" походить від латинського "воно" і, за Фрейдом, означає виключно примітивні, інстинктивні і вроджені аспекти особистості. Ід функціонує цілком в несвідомому. Згідно Фрейду ід - дещо темне, біологічне, хаотичне, яке не знає законів, не підкоряється правилам. Ід зберігає своє центральне значення для індивідуума протягом всього свого життя. Будучи примітивним в своїй основі; воно вільне від всяких обмежень. Являючись самою старою висхідною структурою психіки, ід виражає первинний принцип усього людського життя.

Фрейд розглядав ід в якості посередника між соматичними і психічними процесами в організмі. Він писав, що воно "прямо пов’язано з соматичними процесами в організмі, випливає з інстинктивних потреб і повідомляє їм психічну експресію, але ми не можемо сказати, в якому субстраті відбувається цей зв’язок".

Его (від латинського “ego”-“я”) - це компонент психічного апарату, відповідальний за прийняття рішень. Его намагається виразити і задовольнити бажання ід в відповідності із обмеженнями. Его отримує свою структуру і функцію від ід еволюціонує з нього і позичає частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповісти вимогам соціальної реальності. Таким чином, его допомагає забезпечити безпеку і самозбереження організму. В боротьбі за виживання, як проти зовнішнього соціального світу, так і інстинктивних потреб ід, его повинно постійно здійснювати диференціацію між подіями в психічному плані і реальними подіями в зовнішньому світі. Наприклад, голодна людина в пошуках їжі повинна розрізняти образ їжі, виникаючий в уявлені, і образ їжі в реальності, якщо йому хочеться зняти напруження. Тобто, він чи вона повинні навчитися доставати чи вживати їжу швидше, чим напруження знизиться.

На відміну від ід, природа якого виявляється в пошуках задоволення, его підкоряється принципу реальності, мета якого - збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде знайдена можливість досягти розрядки підходящим способом, або будуть знайдені відповідні умови у зовнішньому суспільстві. Принцип реальності дає можливість індивідууму гальмувати, переадресовувати або поступово давати вихід грубій енергії ід в межах соціальних обмежень і совісті індивідуума. Принцип реальності вносить в нашу поведінку міру розумного. Его, по контрасту з ід, розрізняє реальність і фантазію, витримує помірне напруження, міняється в залежності від нового досвіду і бере участь в раціональній і пізнавальній діяльності. Опираючись на силу логічного мислення, яке Фрейд називав "вторинним процесом", его може направляти поведінку в потрібне русло, щоб інстинктивні потреби задовольнялися безпечним для самого індивідуума і для інших людей чином. Таким чином, его є "виконавчим органом" особистості і областю протікання інтелектуальних процесів і вирішення проблем.

Суперего. Для того, щоб людина ефективно функціонувала в суспільстві, вона повинна мати систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийняті в її оточенні. Все це накопичується в процесі "соціалізації", мовою структурної моделі психоаналізу - за посередництвом формування суперего (від лат. "super"-"над" і "ego"-"я").

Суперего - останній компонент розвиваючої особистості, який представляє інтерналізовану версію суспільних норм і стандартів поведінки. З точки зору Фрейда, організм людини не народжується з суперего. Будучи морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком залежності дитини від батьків. Формально, воно з’являється тоді, коли дитина починає розрізняти "правильно" і "неправильно"; дізнається, що добре, а що погано, що являє собою хороша і погана поведінка (приблизно у віці від трьох до п’яти років).

Фрейд розділив суперего на дві підсистеми: совість і его-ідеал. Совість можна придбати за посередництвом батьківських покарань. Вона пов'язана з такими вчинками, які батьки називають “непослушною поведінкою” і за яку дитина отримує вирок. Совість включає здібність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття вини у дитини, коли вона не зробила того, що повинна була зробити. Хвалебний аспект супер-его - це его-ідеал. Він формується з того, що батьки високо цінять, він веде індивідуума до встановлення для себе високих стандартів. І якщо мета досягнута, це викликає самоповаги і гордості. Наприклад, дитина, яку хвалять за успіхи в школі, буде завжди гордитися своїми академічними досягненнями.

Суперего вважається повністю сформованим, коли батьківський контроль змінюється самоконтролем. Однак цей принцип самоконтролю не служить цілем принципу реальності. Суперего, намагаючись повністю загальмувати будь-які суспільно обговорюючі імпульси зі сторони ід, намагається спрямувати людину до абсолютної досконалості в думках, словах і вчинках. Воно намагається переконати его в перевазі ідеалістичних цілей над реалістичними.

І.2 Альфред Адлер: індивідуальна теорія особистості

Основні тезиси індивідуальної психології.

Адлера часто уявляють як ученика Фрейда, який збунтувався проти свого вчителя і почав створювати свої особисті концепції. Однак, насправді, він був колегою Фрейда і ні в якому разі не треба сприймати його як "неофрейдиста". В його перших роботах, де згадуються паростки майбутніх теорій, він критично характеризує період співробітництва з Фрейдом. Більше того, Адлер ніколи не вчився під керівництвом Фрейда і ніколи не піддавався психоаналізу сам, що є необхідною умовою для отримання права стати практикуючим психоаналітиком. На жаль, Адлел і Фрейд не помирилися після розриву їх стосунків в 1911 році, і Фрейд залишився вороже настроєним проти Адлера протягом всього життя. Більшість положень його індивідуальної психології розвивалися як антитезиси теорії Фрейда.

1. Індивідуум як єдине і неподільне ціле.

Уявлення про те, що людина є єдиним і неподільним організмом, складає головну посилку адлерівської психології. Адлер дав своїй теорії назву "індивідуальна психологія", оскільки в латині "individuum" означає "неподільний"-тобто означає існуюче, яке неможливо розділити. Адлер виходить з того, що ні одне виявлення активності не можна розглядати в ізоляції, а лише тільки у відношенні з особистістю в цілому. Індивідуум являє собою неподільне ціле як у відношенні взаємозв’язку між мозком і тілом, так і у відношенні психічного життя. За твердженням Адлера, головна вимога до індивідуальної психології полягає в тому, щоб довести цю єдність в кожному індивідуумі: в його думках, почуттях, діях, в так званому свідомому і несвідомому. Структуру неподільної і єдиної особистості Адлер визначив як стиль життя. В цій концепції більше, ніж в будь-якій іншій, виражена його спроба розглядати людину як єдине ціле.

2. Людське життя як активне стремління до досконалості.

Розглядання людини як органічної цілісності потребує єдиного психодинамічного принципу. Адлер вивів його з самого життя, а саме з тих обставин, що життя неможливо уявити собі без безперервного руху в напрямку росту і розвитку. Лише в русі в напрямку особисто значимих цілей індивідуум може бути сприйнятий як єдине і неподільне ціле.

Стверджуючи, що людина стримиться до досконалості, Адлер вважав, що люди не відштовхуються від внутрішніх або зовнішніх причин, а швидше тягнуться вперед-вони завжди знаходяться в русі до особисто значимих життєвих цілей. Цілі, які люди ставлять перед собою, а також індивідуальні шляхи дають ключ до розуміння того, яке значення вони надають своєму життю. На думку Адлера, ці життєві цілі в значній степені вибираються індивідуально, в постійному стремлінні до досконалості люди здатні планувати свої дії і вирішувати власну долю. Досягнувши поставлених цілей, вони не лише підвищують самооцінку, а також знаходять своє місце в житті.

3. Індивідуум як творче і само стверджуюче ціле.

Признаючи значення спадковості і оточуючої сфери в формуванні особистості, Адлер наполягав на тому, що індивідуум-дещо більше, чим тільки продукт цих двох дій. Він вважав, що люди володіють творчою силою, яка забезпечує можливість керувати своїм життям, - вільна, усвідомлюючи активність являється оприділеною рисою людини. Ця творча сила впливає на кожну грань людського досвіду: сприймання, пам’ять, уява, фантазія і мрія. Вона робить кожну людину самостверджуючим індивідуумом, архітектором свого особистого життя.

Саме ця впевненість у творчій природі і у свободі людини більше, чим що-небудь інше, примушує багатьох психологів вважати Адлера попередником сучасної гуманістичної психології.

4. Соціальна приналежність індивідуума.

Адлерівське цілісне бачення природи людини було всеоб’ємним. Він розумів людину не лише як цілісну систему взаємозв'язків, а також як інтегральну складову частину великих систем - сім'ї, товариства.

Індивідуальна психологія вважає необхідною гармонію об’єднання і співпраці між людиною і суспільством, а конфлікт між ними вважає неприроднім. Акцент на соціальних детермінантах поведінки настільки важливий в концепції Адлера, що він придбав репутацію першого соціального психолога в сучасній теорії психології.

5. Індивідуальна суб’єктивність.

Твердо притримуючись феноменологічної традиції, Адлер вважав, що поведінка завжди залежить від думки людей про себе та про оточення, в яке вони повинні вписуватися. Люди живуть в ними створеному ж світі, в зв'язку з їх особистою "схемою аперценції". Далі Адлер доводив, що люди мотивовані фіктивними цілями - особистими думками про теперішні і майбутні події, регулюючими їх поведінку. Наприклад, людина може в своєму житті керуватися кредо "чесність - найкраща політика", або "кожен за себе", або "впевненість у тому, що в потойбічному житті доброчинність буде винагороджена, а зло покаране. В адлерівській схемі поведінка чітко відображає індивідуальне суб’єктивне сприйняття реальності.

І.3 Карл Густав Юнг: аналітична теорія особистості

Роботи Фрейда, незважаючи на їх дискусійний характер, викликали бажання у групи вчених того часу попрацювати разом з ним у Вені. Деякі з цих вчених з часом відійшли від психоаналізу, щоб шукати нові підходи до розуміння людини. Карл Густав Юнг був самим видним серед втікачів з лагеря Фрейда.

Як і Фрейд, Юнг присв'ятив себе вивченню динамічних несвідомих захоплень на людську поведінку і досвід. Однак, на відміну від Фрейда, Юнг стверджував, що зміст несвідомого є дещо більше, чим подавлені сексуальні та агресивні поклики. Згідно юнгівської теорії особистості, відомої як аналітична психологія, індивідууми мотивовані інтрапсихічними силами, походження яких входить вглиб історії еволюції. Це вроджене несвідоме вміщає духовний матеріал, який і пояснює властиве всьому людству стремління до творчого самовираження і фізичної досконалості.

Другою відмінністю, що відрізняє наукові погляди Фрейда і Юнга є відношення до сексуальності як до сили, яка переважає в структурі особистості: Фрейд практикував лібідо, в основному, як сексуальну енергію, а Юнг розглядав як дифузну творчу життєву силу, яка проявляється різними шляхами - як, наприклад, лібідо концентрується в різних потребах - біологічних, чи духовних - по мірі того, як вони виникають. Юнг створив унікальну теорію, яка викликає великий інтерес і є помітно відмінною від усіх інших підходів до вивчення особистості.

В результаті переробки Юнгом психоаналізу з’являється цілий комплекс важких ідей з таких різних галузей науки, як психологія, філософія, астрологія, археологія, міфологія, теологія і література. Ця широта інтелектуального пошуку в зв’язку з непростим і загадковим авторським стилем Юнга є причиною того, що його психологічна теорія найбільш важча для розуміння.

Юнг стверджував, що душа (в теорії Юнга термін, аналогічний особистості) складається з трьох окремих, але взаємодіючих структур: его, особистого несвідомого і колективного несвідомого.

Его є центром сфери свідомості. Воно являє собою компонент psyche, включаючи в себе всі ті думки, почуття, відчуття, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність, постійність і сприймаємо себе людьми. Его служить основою нашої самосвідомості, і завдяки йому ми здатні бачити, результати своєї звичайної свідомої діяльності.

Особисте несвідоме вміщає в себе конфлікти і спогади, які колись усвідомлювались, але тепер подавлені, або забуті. В нього входять і ті чуттєві враження, яким бракує яскравості для того, щоб бути поміченими в свідомості. Таким чином, юнгівська концепція особистого несвідомого чимось схожа на таку ж у Фрейда. Однак Юнг пішов далі Фрейда, зробивши натяк на тому, що особисте несвідоме вміщає в собі комплекси, або накопичення емоційно заряджених думок, почуттів і спогадів, винесених індивідуумом з його минулого особистого досвіду, або із родового, спадкового досвіду. Згідно уявленням Юнга, ці комплекси, можуть мати сильний вплив на поведінку індивідуума. Наприклад, людина з комплексом влади може розповсюджувати значну кількість психічної енергії на діяльність прямо, або символічно пов’язану з темою влади. Те ж саме може бути вірним і у відношенні людини, яка знаходиться під сильним впливом матері, батька, або під владою грошей, сексу або якої-небудь іншої різноманітності комплексів. Одного разу сформувавшись комплекс починає діяти на поведінку людини і її світовідчуття. Юнг стверджував, що матеріал особистого несвідомого у кожного з нас унікальний і, як правило, доступний для усвідомлення. В результаті компоненти комплексу або навіть весь комплекс можуть усвідомлюватися і мати дуже сильний вплив на життя індивідуума.

І нарешті, Юнг встановив думку про існування більш глибокого шару в структурі особистості, який він назвав колективним несвідомим. Колективне несвідоме являє собою сховище латентних слідів пам’яті людини і навіть наших людиноподібних предків. В ньому виражені думки і почуття, спільні для всіх людських істот, які є результатом нашого спільного емоційного минулого. Як говорив сам Юнг, "в колективному несвідомому міститься вся духовна спадковість людської еволюції, яка зародилася в структурі мозку кожного індивідуума". Таким чином, зміст колективного несвідомого складається завдяки спадковості і однаково для всього людства. Важливо відзначити, концепція колективного несвідомого була основною причиною розходження думок Юнга і Фрейда.

Юнг висловив гіпотезу про те, що колективне несвідоме складається з сильних первинних психічних образів, які називаються архетипами (буквально, "первинні моделі"). Архетип (грец. Arxetopov від "apxŋ"-"початок" і "topos"-"образ" - в пізньоантичній філософії (Філон Олександрійський і ін) прообраз, ідея. Архетипи-вроджені ідеї або спогади, які змушують людей сприймати, переживати і реагувати на події певним чином. Архетипи є внутрішніми детермінантами психічного життя людини, оскільки спрямовують дії людини в певне русло, чимось схоже на те, як поводилися в подібних ситуаціях наші предки-тварини. Вони виявляють себе в свідомості у вигляді емоцій і деяких інших психічних явищ. Архетипи пов’язані з моментами життєвого досвіду (народження і смерть), життєвого шляху (дитинство і юність), а також з реакцією на смертельну небезпеку.

Архетипи - форми колективного несвідомого, що відіграють у культурі конструктивну роль. Завдяки їм можливий зв’язок епох і поколінь, збереження духовної цілісності культури.

Якби ми не тлумачили несвідоме - позитивно, або негативно, воно є істотною складовою загальної системи свідомості.

Свідоме і несвідоме доповнюють одне одного. Так, свідоме - дискретне: сприймання, враження, думки ми можемо розрізняти. Несвідоме, навпаки - континуальне. У ньому домінує безупинність потоку знань. Акти усвідомлення підлягають контролю, перевірці, повторенні, координації в часі. Несвідоме цих ознак позбавлені. Свідоме краще виявляється в усній формі, а не усвідомлене мовою образів-символів.

Юнг досліджував міфологію і художню творчість найдавніших цивілізацій, відшукуючи в них архетипові символи, і аналізував їх. Виявилося, що існують символи, властиві всім архаїчним культурам, причому навіть таким, які були настільки віддалені в часі і в просторі, що прямий контакт між ними був неможливий. Йому також вдалося виявити у сновидіннях пацієнтів щось, що він визначив як сліди подібних символів. Це ще більше зміцнило ідеї Юнга про колективне несвідоме.

Кількість архетипів в колективному несвідомому може бути безмежною. Однак особливу увагу в теоретичній системі Юнга приділяється персоні, аніме і анімусу, тіні і самотності.

Персона (від латинського слова "persona", означає "маска") - це наше справжнє лице, тобто те, як ми називаємо себе у стосунках з іншими людьми. Персона означає багато ролей, які ми граємо у відповідності з соціальними потребами. Персона як архетип необхідна нам, щоб добре жити з іншими людьми в повсякденному житті. Однак Юнг попереджував про те, що якщо цей архетип матиме дуже велике значення, то людина може стати неглибокою, поверхневою, зведеною до однієї лише ролі.

В протилежності цій ролі, яку виконує в нашому пристосованому до оточуючого світу персона, архетип тінь подавлює темну, нерозумну і тваринну сторону особистості. Тінь вміщає наші соціально неприйнятні сексуальні і агресивні імпульси, аморальні думки і пристрасті. Юнг розглядав тінь як витік життєвої сили, спонтанності і творчого початку в житті індивідуума. Згідно Юнгу, функція його полягає в тому, щоб спрямувати в потрібне русло енергію тіні, стримувати пагубну сторону нашої натури до такої степені, щоб ми могли жити у гармонії з іншими, і в той же час відкрито виражати свої імпульси і насолоджуватися здоровим і творчим життям.

В архетипах аніме і анімус знаходить відображення визнання Юнгом вродженої андрогенної природи людей. Аніма являє внутрішній образ жінки у чоловікові, його несвідому жіночу сторону, в той час, як анімус - внутрішній образ чоловіка у жінці, її несвідома чоловіча сторона. Ці архетипи засновані на тому біологічному факті, що в організмі чоловіка і жінки виробляються і чоловічі, і жіночі гормони. Цей архетип, як вважав Юнг, еволюціонував протягом багатьох століть в колективному несвідомому як результат досвіду взаємодії з протилежною статтю. Юнг наполягав на тому, що аніме і анімус, як і всі інші архетипи повинні бути виражені гармонійно, не порушуючи загального балансу, щоб не припинявся розвиток особистості в напрямку самоорганізації. Іншими словами чоловік повинен виражати свої фемінні якості поряд з маскулінними, а жінка повинна проявляти свої маскулінні якості, так само як і фемінні. Якщо ж ці необхідні атрибути залишаються недорозвиненими, результатом буде одномічний ріст і функціонування особистості.

Самість - найбільш важливий архетип в теорії Юнга. Самість являє собою серцевину особистості, навколо якої організовані і об’єднані усі інші елементи. Коли досягнута інтеграція всіх аспектів душі, людина відчуває єдність, гармонію і цілісність. Таким чином в розумінні Юнга розвиток самості - це головна мета людського життя.

Основним символом архетипа самості є вандала і її багато численні різноманітності (абстрактний круг, німб святого, вікно-розетка). За Юнгом, цілісність і єдність "Я", символічно виражені в завершеності фігур типу мандаме, можна виявити в снах, фантазіях, міфах, релігійному і мистецькому досвіді. Архетип самості не реалізується до того часу, поки не настане інтеграція і гармонія всіх аспектів душі, свідомих і несвідомих.

І.4 Еріх Фромм: гуманістична теорія особистості

Фромм стремився розширити горизонти психоаналітичної теорії, підкреслюючи роль соціологічних, політичних, економічних, релігійних і антропологічних факторів в формуванні особистості. Його інтерпретація особистості починається з аналізу умов існування людини і їх змін, починаючи з кінця середньовіччя (кінець XV ст) до нашого часу. По завершенні свого історичного аналізу Фромм зробив висновок про те, що несвідомою частиною людського існування в наш час є самотність, ізоляція і відчуженість. В той же час він був впевнений у тому, що для кожного історичного періоду характерним був прогресивний розвиток індивідуальності в міру того, як люди боролися за досягнення великої особистої свободи в розвитку всіх своїх потенційних можливостей. З точки зору Фромма, перед сьогоднішніми чоловіками і жінками стоїть хвороблива дилема. Небачена свобода від жорстких соціальних, політичних, економічних і релігійних обмежень, вимагала компенсації у вигляді почуття безпеки і почуття приналежності до соціуму. Фромм вважав, що ця безодня між свободою і безпекою стала причиною проблем у людському існуванні. Люди боряться за свободу і автономію, але сама ця боротьба викликає відчуження від природи і суспільства. Люди потребують того, щоб мати владу над своїм життям і мати право вибору, але їм також необхідно почувати себе об’єднаними і пов’язаними з іншими людьми. Інтенсивність цього конфлікту і його вирішення залежить, згідно Фромму, від економічних і політичних систем суспільства.

Як люди долають почуття самотності, особистої відчуженості? Один шлях - відмовитися від свободи і подавити свою індивідуальність. Фромм описав декілька стратегій, використаних людьми, щоб "втекти від свободи".

Перший з них авторитаризм, визначений як "тенденція з'єднати самого себе з кимось, або чимось зовнішнім, щоб придбати силу, втрачену індивідуальним "Я". Авторитаризм проявляється як в мазохістських, так і в садистських тенденціях. При мазохістській формі авторитаризму люди виявляють у стосунках з оточуючими безмежну залежність, безпомічність. Садистська форма, навпаки, проявляється в експлуатації інших, домінуванні і контролі над ними. Фромм стверджував, що у одного і того ж індивідуума зазвичай присутні дві тенденції. Наприклад, в високо авторитарній воєнній структурі людина може добровільно підчинятися командам вищих офіцерів і принижувати і жорстоко експлуатувати підлеглих. Другий спосіб утікання - деструктивність. Слідуючи цій тенденції, людина намагається перебороти відчуття неповноцінності, знищуючи інших. За Фроммом, борг, патріотизм і любов - загальноприйняті приклади раціоналізації деструктивних дій.

Нарешті, люди можуть позбавитися самотності і відчуження шляхом абсолютного підкорення соціальним нормам, які регулюють поведінку. Термін комфортність автомата Фромм застосував до людини, яка використовує дану стратегію, завдяки якій вона стає абсолютно такою, як і всі інші, і поводить себе так, як загальноприйнято. "Індивідуум перестає бути собою; він перетворюється в такий тип особистості, якого потребує модель культури, і тому стає абсолютно схожим на інших-таким, яким вони хочуть його бачити." Фромм вважав, що подібна втрата індивідуальності вкоренилася в соціальному характері більшості сучасних людей. Як тварини з захисною окраскою, люди з конформністю автоматів стають невідрізними ми від свого