Скачать

Теорія етносу

О.В. Нельга

ТЕОРІЯ ЕТНОСУ

КУРС ЛЕКЦІЙ

Рекомендовано

Міністерством освіти України

як навчальний посібник

Київ

"ТАНДЕМ"

1997

У навчальному посібнику етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Автор не вдається до конкретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здійснює теоретичне узагальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою — етнополітики, вбачаючи в цьому головне завдання теорії етносу.

Для студентів і викладачів вищих навчальних закладів, аспірантів і науковців.

Цей навчальний посібник визнано одним з кращих із поданих на конкурс, організований Міністерством освіти України та Міжнародним Фондом "Відродження " в рамках Програми "Трансформація гуманітарної освіти в Україні".

Головне завдання Програми полягає в сприянні гуманізації освіти через створення умов для розробки та впровадження нової генерації підручників і навчальних, посібників, зорієнтованих на цінності вітчизняної та світової культури, що притаманні сучасним суспільствам демократичного типу.

Міжнародний Фонд "Відродження", який репрезентує всесвітню мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем та громадським діячем Джорджем Соросом, буде щиро вдячний за відгуки, пропозиції та зауваження щодо цього видання під час його експериментальної перевірки в навчальних аудиторіях.

ПОПЕРЕДНЄ СЛОВО

Крім теоретичних поглядів на етнічне, які ми маємо намір запропонувати читачеві, існує, зрозуміло, й історія етнічного. Причому, звичайно, теорія та історія якого завгодно феномена або процесу тісно переплетені, взаємопов'язані: розвиток теорії дає нове розуміння історії, так само як і нові історичні факти зумовлюють перегляд або збагачення певних теоретичних тез.

У пропонованому посібнику ми свідомо, по-перше, звужуємо своє завдання до розгляду найбільш гострих та актуальних проблем етнічного, по-друге, абстрагуємося від історії цього феномена, використовуючи етноісторичні факти лише як тло або своєрідне підґрунтя теорії етнічного. Це подвійне самообмеження випливає з того факту, що ні історичне, ні теоретичне народознавство (тобто етнографія та етнологія) не досягли ще, з нашого погляду, достатньої висоти розвитку та необхідного щаблю взаємопроникнення або хоча б зближення. Отож, слід належним чином доопрацювати елементи такої єдиної конструкції, як "Історичне та теоретичне народознавство". Наш "Курс лекцій" можна розглядати саме як один з таких елементів.

На додаток до цього читач має взяти до уваги ту обставину, що ми додержуємося положень, згідно з якими все, що накопичено людьми в процесі перетворення (опанування) ними природи, а разом з тим – і перетворювання (розвитку) самих себе, тобто у процесі формування соціуму, постає як двоєдність матеріальної та духовної культури. При цьому матеріальна культура являє собою безліч уречевлених, упредметнених цінностей, або другу (штучну), створену суспільною людиною, природу.

Що стосується духовної культури, то її утворюють сукупність почуттів, емоцій, переживань, установок, мотивів, емпіричних знань та вмінь, звичаїв та традицій, науково-теоретичних знань про таємниці природи та суспільства, але здебільшого — міра гуманності стосунків між людьми, історично досягнута висота цінності кожної окремої людини у суспільстві та рівень естетичного опанування світу.

Вступ людства в добу цивілізації фактично явив собою більш-менш гармонійний цивілізаційно-культурний поступ, в якому аж до промислової революції кінця XVIII сторіччя не спостерігалося істотних розбіжностей між культурою та цивілізацією. Щоправда, наприкінці середньовіччя та в Новий час деяким інваріантом таких розбіжностей виявилася протилежність науки та релігії (церкви), при усвідомленні якої (в світлі вже сьогоднішніх фактів) до позиції церкви треба підходити, вдається, з більшими неупередженістю й розумінням, ніж це робилося досі.

Протилежність між цивілізацією та культурою стала більш помітною у XIX сторіччі (на що звернув увагу Микола Данилевський), а у XX сторіччі вона досягає вже досить відчутної гостроти (що й відзначив Освальд Шпенглер). Тут треба дати деякі пояснення. Справа в тому, що цивілізаційний поступ може бути всебічним і безконфліктним лише за умов повного асимілювання ним усіх позитивних культурно-традиційних цінностей, за умов, коли інноваційні процеси у царині матеріальної культури не випереджають значною мірою відповідні процеси у царині культури духовної, не призводять до створення штучної духовної культури, до виникнення врешті-решт бездуховності.

У світлі викладених вище міркувань духовність має бути визначеною як здатність окремої людини або певної людської спільноти "впускати" в себе цивілізаційно-інноваційні цінності й позбавлятися цінностей культурно-традиційних у тих межах, б яких це не призводить до руйнації особистості, дозволяє їй зберегти свою самобутність і найважливіші ідентитети. Духовність живиться такими цінностями, як Істина, добро й краса, дружба й любов, світ Божої природи, людське життя й людська душа, рідна кров, сім'я та Батьківщина.

Ясна річ, етнічне як духовно-культурне явище органічно входить і в матеріальну, і в духовну культуру. Але ще одним обмеженням нашого посібника є те, що у ньому етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Та й тут ми не вдаємося до конкретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здійснюємо теоретичне узагальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою — етнополітики. До речі, у цьому ми й вбачаємо, власне кажучи, головне завдання теорії етносу.

Докладніше ознайомитися з частково викладеними у пропонованому посібнику точками зору, підходами, дефініціями понять та категорій можна у виданому 1993 року словнику-довіднику "Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії, за можливість активного використання якого при підготовці рукопису до друку автор щиро вдячний відповідальному редактору і керівнику авторського колективу Ю.І. Римаренку та цілому авторському колективу.

Розділ 1. ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ

Лекція 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ ЗМІСТ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ

План лекції

1.1 Вступ до теми

1.2 Етногенеза: суб'єкти та результати

1.3 Етнічна історія та її носії

1.4 Етнічна ідеологія та її головні поняття

1.5 Міжетнічні відносини та їхні наслідки

1.6 Етнічний рух та його форми вияву

Висновки

1.1 Вступ до теми

Олександр Солженицин невдовзі після вигнання його з країни казав таке: "войовничий атеїзм – це не дрібниця, не периферія, не побічний наслідок комуністичної політики, але головний гвинт її. Для її диявольських цілей треба панувати над населенням безрелігійним та безнаціональним (виокремлено нами. — О.Я.), знищити й віру, й націю". Парадоксальність того, що відбувалося, полягала в тому, що така політика здійснювалася за доби, коли безліч народів світу піднеслася до національного життя й здобувала його. Та і з цілим людством відбувалися такі метаморфози, які природним чином висували національно-етнічну проблематику на перший план.

Сьогодні ми бачимо, що все-таки "життя бере своє", й на територіях колишнього СРСР відбувається те, що для позосталого світу вже давно стало звичним. І ось коли національно-етнічна проблематика з дедалі більшою визначеністю пересувається у центр подій поточної історії, своєрідний "вибух" інтересу до неї з боку великої кількості вчених-фахівців, котрі вивчають багатоманітність буття людини й суспільства, є цілком зрозумілим. Зрозуміле також і усвідомлене тяжіння всієї цієї сукупності вчених до спілкування, взаємодії, співробітництва, організаційного єднання.

Проте для того, щоб ці взаємодія й співробітництво стали можливими, а в перспективі – й ефективними, необхідно виробити загальнозрозумілу наукову мову, тобто єдиний категоріально-поняттєвий апарат та єдину методологію теоретико-етнічного пізнання.

Отже, сьогодні увага народознавців багатьох напрямків, передусім — носіїв теоретичного змісту етнічної свідомості, не випадково звертається перш за все саме на відсутність єдиної загальноприйнятної термінології та єдиних методологічних засад народознавства. При цьому висловлюється думка, що наукою, яка має заповнити "білі плями", повинна стати етнологія. Але поки що такої науки фактично не існує. Отже, виникає питання, чи справді вона потрібна? Чи, може, треба зберігати той реально існуючий "плюралізм" дослідницьких підходів до такого предмета, як етнос? Негативна відповідь природно зумовлюється дедалі значнішою роллю, що її почав відігравати у житті як окремого індивіда, так і великих груп людей феномен етнічного. А це змушує дослідників уже не обмежуватися лише поверховими порівняннями та констатаціями. Феномен етнічного потребує настільки ж глибокого вивчення, наскільки він проник у всі найважливіші царини людського життя. Тобто він має осягатися на досить високому теоретичному рівні.

Й якщо цей рівень народознавчих досліджень забезпечуватиме теорія етносу, то емпіричне народознавство, мабуть, охоплюватиметься історією етносу. А як же тоді бути з усім загалом наук, назва яких починається з "етно-": етносоціологія, етнопсихологія, етнопедагогіка, етнополітика, етнокультура тощо? Куди їх "притулити"? На нашу думку, весь загал цілком нікуди "тулити" не треба, бо кожна з позначеного шерегу наук, з одного боку, користуватиметься методологічними й теоретико-методичними розробками, що їх здійснюватимуть і теорія, і історія етносу, а з іншого — й сама "працюватиме" на підвищення відповідного рівня останніх. Що ж стосується теоретичних зв'язків з "материнськими" науками (соціологією, психологією, педагогікою тощо), то вони, зрозуміло, теж мають зберігатися.

Але, здійснюючи зазначені теоретичні зв'язки й узагалі звертаючись до вже існуючих розробок з питань теорії етносу, ми намагатимемося максимально прикладати до них цілком слушне зауваження М.М. Бахтіна про те, що "дуже часто методика витлумачення та пояснення зводигься до... розкриття повторюваного, до впізнавання вже знайомого, а нове якщо й схоплюється, то виключно у вкрай збідненій та абстрактній формі... Все повторюване та впізнане цілком розчинюється й асимілюється свідомістю одного, хто розуміє: у чужій свідомості він здатен побачити й зрозуміти тільки свою власну свідомість. Він нічим не збагачується. В чужому він впізнає тільки своє"¹.

Звідси випливає необхідність, по-перше, рішучого зламу застарілих наукових стереотипів, по-друге, більш широкого користування даними конкретних соціологічних досліджень, щоб відшукувати й вбачати нове в живих емпіричних реаліях, у доволі відчутній, а не тільки "вкрай збідненій та абстрактній формі". Так що читач має бути готовим зустрітися у цій книзі з відмінним від традиційного тлумаченням низки етнічних понять та явиш. Тому, до речі, ця лекція й має назву "Теоретичний зміст етнічної свідомості".

Тут ми маємо увійти до царини теоретичної свідомості народознавства, підступитися до вивчення головних тенденцій і закономірностей розвитку етносів. У такому своєму значенні теорія етносу перебирає на себе функції методологічного обґрунтування всіх наук, що зосереджуються на дослідженні тих або тих боків етнічних процесів та їхніх наслідків. Значення цієї теорії зростає разом з підвищенням вагомості й цінності кожної окремої людини, її життя, її духовно-культурного мікрокосму, групової специфічності й неповторності якому надає етнос.

Етнос, на нашу думку, — це культурно-духовна спільність людей, споріднених між собою походженням, мовою, теперішньою або колишньою територією (іноді й державністю), ментально-архетипними та іншими ознаками.

Всі сьогоднішні етноси, що складають людство, хоч би на якому рівні перебував той чи той з них, є результатом етногенези. Отож зупинимося на розгляді цього процесу-явища більш-менш докладно.

1.2 Етногенеза: суб'єкти та результати

Крім загальновживаних, теорія етносу використовує, зрозуміло, й суто специфічні поняття. Одним з центральних серед них є поняття етногенези. Етногенез ("етнос" - як правило, "народ"; "ґенеза" — "походження") — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що приводять до виникнення етнічного як явища й зумовлюють його подальший розвиток. У більш широкому аспекті — це сукупність змін, що відбуваються внаслідок взаємодії та взаємозв'язків різних етнічних спільностей. Як моментові соціогенези, етногенезі притаманні зростаючі прискореність у часі та поширеність у просторі.

Етногенез — внутрішньо досить складний та зовнішньо Неоднозначне спрямований процес. Йому відомі як зникнення цілої низки етносів (через їх фізичне знищення або штучну чи природну асиміляцію іншими етносами), так і виникнення етносів зовсім нових (шляхом або відпадання від існуючих етносів за різних історичних умов невеликих груп і поступового набуття ними ознак окремого етносу: або злиття двох чи більше етносів в один новий, якісно відмінний від етносів, що зливаються).

Сьогоднішньому етапу етногенези як всесвітньо-історичного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшення напруженості у відносинах між етносами, що вже доволі тривалий час мають свою державність (тобто — між націями). Це стає необхідністю під тиском техніко-економічних, науково-інформаційних та інших зв'язків. Сама ж така необхідність уможливлюється завдяки діяльності Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій. Нормою стають етнічна взаємоповага й усвідомлення неперебутної цінності кожної етнічної культури для змістового буття людства як цілого.

З іншого боку, стає неможливим подальше існування таких етнічних конгломератів, як колишні держави СРСР, Чехословаччина або Югославія. Етногенез має тут як свою суттєву ознаку прагнення етносів, що стали вільними, до національного буття. Є всі підстави вважати, що у своїй етногенезі людство мас перетворитися у майбутньому на полі етнічну цілокуппість.

Поряд з тими відмінностями між людьми, що їх створила етногенез, існують відмінності й несоціогенного походження, які, проте, ніяк не можна відокремити від етнічних процесів. Це — расові відмінності.

Раси людини (франц. гасе, від Італ. гаzzа\ першоджерело, напевне, араб, "рас" - "голова, походження") - це групи людей, що склалися історично й з'єднані спільністю походження, яка виявляється у спільності другорядних щодо сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густота та особливості волосяного покриву, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, проріз очей тощо). За цими ознаками виокремлюють три фізичних типи, що найбільш відрізняються один від одного: негроїдний, європеоїдний та монголоїдний.

При характеристиці рас учені звертають увагу на кілька моментів. По-перше, все людство являє собою єдиний біологічний вид. Доказом цього є те, що життєво важливі ознаки -структура мозку, особливості, пов'язані з прямоходінням, бу­дова руки, устрій голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати тощо -- не виявляють расових відмінностей. По-друге, власне ці відмінності ніяк не є шаблями еволюції, а сформувалися внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. Отже, всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-третє, із зростанням культури роль біологічного пристосування безперервно падає. Тому сучасне розселення рас відбиває вже не умови того середовища, в якому вони живуть, а історію народів. По-четверте, поділ людей на раси загалом не збігається з поділом за етнічними та мовними ознаками. Як правило, представники однієї раси зустрічаються серед різних націй, етносів, мовних сімей І, навпаки, до складу певної нації, етносу, мовної сім'ї можуть входити представники різних рас.

Набагато більшу значущість має зіставлення поняття етносу з поняттями народу та нації. Так, народ (від укр. "рід, родина, народити") – це культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенези. Термін "народ" може бути синонімом корінного етносу певної країни, або синонімом розпорошеного по світі етносу (наприклад, "єврейський народ", "вірменський народ" тощо). В широкому розумінні слова народ — це все населення певної країни або держави. Нарешті, у повсякденному вживанні цього терміна під народом мають на увазі людські маси, що соціально відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства.

У теорії етносу в науковий обіг найбільш доцільно вводити термін "народ" в його широкому розумінні. Бо якщо з народом ототожнювати корінний етнос будь-якої країни або держави, то тоді представники всіх інших етносів (як поодинокі, так і такі, що живуть компактними групами) мають розглядатися як "не народ", або ж про їх існування треба "забути" й розглядати їх як уже розчинених у корінному етносі. Обидва підходи, зрозуміло, є неправомірними. До того ж народ тієї чи тієї країни не завжди складається тільки з одного корінного етносу (Швейцарія, Бельгія тощо). Не потребує спеціальних доказів і те, що термін "народ" у розумінні керованої, залежної, підлеглої частки населення не може бути застосований ні в теорії, ні в історії етносу.

Народ складається на основі одного або кількох етносів, а також, як правило, багатьох етнодисперсних та етнокомпактних груп. Це американський народ, французький народ, бельгійський народ, швейцарський народ, український народ, російський народ, китайський народ тощо. Народ з'єднують спільність історичної долі, толерантне ставлення кожного з його суб'єктів до етнічних особливостей всіх інших сукупних суб'єктів, які утворюють це людське угруповання. Кожному народоутворюючому суб'єкту притаманний щонайменше білінгвізм (крім, зрозуміло, великих компактних мас того з цих етно-суб'єктів, який складає значно переважаючу більшість народу).

Важливим є питання про назву народу. У Старому Світі ця назва часто походить від самоназви корінного етносу (Албанія, Бєларусь, Данія, Угорщина, Україна, Фінляндія тощо), але не завжди. Так, не існує етнічних швейцарців, бельгійців та представників інших поліетнічних народів. Що стосується Нового Світу, то тут назви народів уже завжди не мають ніяких етнічних коренів або джерел. Немає етнічних канадців, американців, панамців, болівійців, аргентинців тощо. Загалом слід визнати, що, незалежно від того, як утворилася назва тієї чи тієї країни або держави, говорячи про ЇЇ народ, завжди мають на увазі не моно-, а полі етнічне утворення. Отже, абсолютно "чистих" в етнічному відношенні народів не існує. Й ми обов'язково матимемо на увазі полі етнічне утворення й тоді, коли говоритимемо, зокрема, "народ України" або "український народ".

Народ відрізняється від нації не своїми складникам -утворювачами й не їх кількістю. Це дві назви того самого суб'єкта — суспільства. Населення (частіше за все — полі етнічне) певної країни, що не обіймається власною державною територією, є просто народ; але коли це ж саме населення створило власну державу, воно вже є народ-нація (або формується як таке утворення).

В сучасній практиці міжнародних відносин під нацією розуміють не будь-який народ, а лише такий, що має власну державність і суверенність і може виступати як самодостатній суб'єкт зовнішніх стосунків. Організація Об'єднаних Націй є співтовариством саме таких народів. Отже, народ, що має державність, а відтак — політичні кордони, митні установи, армію, службу безпеки, власну конституцію, власну грошову одиницю тощо, й є нацією. Найважливіші ознаки нації — це єдність недоторканої території, а також єдність економічного й політичного життя. Народ консолідується в націю опосередкованою дією й тиском перш за все зовнішніх щодо себе чинників.

Якщо етнос є утворенням переважно культурно-духовним, народ — соціально-історичним, то нація є утворенням переважно соціально-економічним та політико-правовим. До того ж нація, як і народ, є утворенням полі етнічним. Але народ, що склався на основі одного етносу й вміщує в собі певну кількість етноменшинних груп, може впродовж деякого історичного часу існувати як складова якоїсь держави (Україна або Вірменія у межах СРСР; Словаччина у межах Чехословаччини; Словенія у межах Югославії) й лише за сприятливим збігом обставин почати створювати націю-державу. Такий же народ, що склався з кількох відносно рівновеликих етносів (бельгійський, швейцарський тощо), міг формуватися як цілісність, як один народ лише за умов створення власної державності, тобто водночас конституюючись й як нація. Разом з нацією виникає таке явище, як державна мова. Причому нація може мати й не одну державну мову.

Говорячи про націю як про здебільшого полі етнічне утворення, є сенс разом з тим говорити й про полі етнічну державу, тобто таку, на території якої водночас проживають кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному розумінні цього терміна йдеться про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, або коли ЦІ етноси рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівне становище в державі (колишні Російська, Австро-Угорська та Британська імперії). У більш широкому розумінні цього терміна полі етнічним є фактично всі сучасні держави (за винятком, можливо, держав-карликів типу Монако, Андорри, Сан-Марино тощо), бо в кожній з них можна нарахувати щонайменше кілька (а частіше за все велику кількість) етнодисперсних та етнокомпактних груп.

Слід зазначити, що коли етнічна мозаїка держави утворюється переважно чисельно домінуючим корінним етносом вкупі з незначною кількістю етнічних меншин, є сенс говорити не про полі етнічну державу, а про державу з поліетнічним складом населення.

З позиції другого, тобто більш широкого розуміння поліетнічності держав правомірно говорити про перманентно поновлювану поліетнічність. Це так тому, що, з одного боку, цілком природною є поступова асиміляція, розчинення етнодисперсних груп у корінному етносі, але, з іншого боку, дедалі більша відкритість держав сучасного світу полегшує (а певною мірою й стимулює) міграційні процеси, завдяки чому в багатьох державах виникають або нові етнодисперсні групи, або оновлені генерації колишніх.

Сьогоднішня динаміка економічного й політичного життя народів, а також зростаюче усвідомлення цінності етнічної культури дають підстави вважати, що у майбутньому все людство перетвориться на поліетнічну цілісність. Але, мабуть, І тоді не втратить своєї цінності для людства таке явище, як пам'ять кожного етносу про свою історію.

1.3 Етнічна історія та її носії

Етнічна історія — це, по-перше, реальний процес змін та подій, яких зазнав певний етнос від часів свого виникнення до сьогодення, в усій їх багатоманітності й повноті; по-друге, це наука, що вивчає цей процес у сукупності його найбільш значних подій та зрушень, які збереглися у народній пам'яті, а також знайшли відбиття у різних письмових джерелах. На відміну від історії нації, яка є невідривною від історії відповідної держави, реальний процес етнічної історії охоплює не тільки ту частку етносу (до речі, не завжди більшу), яка живе на автохтонній території, а й ту, яка утворює діаспору. Щоправда, перетворитися на діаспору може й таке автохтонне населення, яке нікуди не мігрувало з місць свого розселення (наприклад, українці російської частини Слобожанщини). Історія етносу не складається тільки із соціальних подій; вона у своїй самодії втілюється також у пам'ятки матеріальної та духовної культурної творчості етносу.

Що стосується етнічної історії як науки, то вона лишень умовно може бути одношереговою з реальною етнічною історією, бо в дійсності є часткою останньої — як феномен самосвідомості етносу, як елемент його духовної культури. З іншого боку, як наука етнічна історія не може обмежуватися суто дескриптивними функціями: вона здійснює вивчення й нагромадження фактів, їх систематизацію та аналіз з метою такого опанування минулого, щоб стало зрозумілим сучасне етносу, а відтак — шляхи його розвитку в майбутньому. Тому ця наука вивчає факти реальної етнічної історії в їх взаємозв'язку та спадкоємності, в їх каузальній зумовленості. А це, у свою чергу, змушує звертатися й до фактів історії сусідніх етносів, народів та націй. Нарешті, сьогоденну етнічну історію ніяк не можна збагнути в усій її сутності, не враховуючи досить відчутних впливів на неї сучасного світового історичного процесу.

Однією з найважливіших цінностей духовного життя кожного етносу є його мова. Власне кажучи, мову можна вважати живою історією народу.

Етнічна мова — це та мова, якою говорить певний етнос. Причому етнічна мова великого етносу може подрібнюватися на діалекти, носіями яких частіше за все бувають представники етнографічних груп цього етносу (для українського етносу це лемки, бойки, гуцули тощо). У такому разі як загальноетнічна (а відтак і літературна) мова використовується один з діалектів (в Україні це київське-полтавський діалект).

Етнічна мова не обов'язково збігається з поняттям "рідна мова". Так, скажімо, людина може жити в Росії, вважати рідною мовою російську, але ідентифікувати себе з українським етносом. Етнічна мова — явище неповторне. Вона несе в собі духовно-інтелектуальні та культурні надбання етносу за багато сторіч його існування. Вона є скарбницею часто дуже унікальних знань про форми самовияву соціальних якостей. Тому зникнення будь-якої етнічної мови — величезна втрата для людства.

Своєрідною живою історією народу є також етнічна мораль. Щоправда, вона, на відміну від етнічної мови, концентрує не весь, а лише суто соціальний досвід етносу.

Етнічна мораль – це сукупність традиційно закріплених духовних цінностей, норм, правил, вимог, історично вироблених певним етносом і призначених регулювати вчинки, дії та діяльність як окремих етнофорів, так і їх груп. Етнічна мораль великою мірою зумовлена конкретними природно-кліматичними обставинами, характером провідних різновидів виробничої діяльності етносу, перебігом головних подій його історичного шляху, пануючою релігією тощо. Наслідком цього є іноді досить відчутні відмінності між змістовним наповненням моралі різних етносів, особливо таких, що віддалені один від одного значними географічними просторами. Етнічна мораль не є абсолютно незмінною: вона втрачає одні риси й набуває інших залежно від тих соціально-економічних та духовно-культурних зрушень, які відбуваються в житті самого етносу. Тому ті етноси, які дещо затрималися у своєму розвитку, можуть демонструвати певну архаїчність своїх моральних систем.

Через етнічну мораль існує мораль загальнолюдська, до якої належать поважання права кожної людини на життя та щастя, виконання батьківських обов'язків, повага до старших, милосердя, засудження злодійства, пияцтва, розпусти тощо. Але було б хибним звужувати етнічну мораль до цих простих норм людського спілкування, бо вона несе в собі не тільки вимогу гарантованості права на життя та щастя. Вона також як найважливіша складова духовної культури етносу надихає життя людини сенсом внутрішнього ментального випромінювання. Вона, підсвідомо прищеплюючи етнічні архетипи, етнічні образи й символи, є дороговказом туди, де душа кожного зможе пройнятися теплом душі всієї етнічної спільності. Тобто етнічна мораль тісно пов'язана з етнічною самосвідомістю.

Етнічна самосвідомість розрізняється за своїми носіями як етнічна самосвідомість окремого представника етносу, або етнофора, та як етнічна самосвідомість усього етносу загалом, тобто як індивідуальна та колективна.

Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючися водночас від усіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне "Я" як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнографії найбільш вагомою серед ознак етнічної приналежності (до яких відносяться також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мистецьких пам'яток тощо). Етнічна самосвідомість може мати досить високий рівень (тверда, непохитна самоідентифікація людини зі своїм етносом); може бути перехідного типу (невпевненість, вагання індивіда щодо питання прихильності до свого етносу; частіше за все у такому стані перебувають етномаргінали); нарешті, вона може стати "нульовою" внаслідок повної асиміляції (за походженням індивід належить до певного етносу, але не вважає себе його представником). Етнічна самосвідомість може бути подвійною або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як І його батьки, у третьому етнічному середовищі).

Колективна етнічна самосвідомість, або сукупне "Я" етносу, найбільш адекватно віддзеркалюється й найповніше охоплюється у своїх суттєвих рисах терміном "етнічна ментальність", який, проте, не поглинає всього розмаїття проявів колективної етнічної самосвідомості.

Якщо етнічна історія звертає народ до його минулого, відтворюючи й зберігаючи цінності етнічної моралі, багатство етнічної мови, надихаючи етнічну самосвідомість ментальними та архетипними змістами, то етнічна ідеологія націлює етнос у майбутнє.

1.4 Етнічна ідеологія та її головні поняття

Етнічна ідеологія — це сукупність теоретичних концепцій, доктрин, програм, платформ тощо, в яких під певним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру й свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші та бажані шляхи й напрямки розвитку етносу.

Створює етнічну ідеологію найбільш свідома, культурно й політично активна частина етносу — його інтелігенція.

Найбільш виразних і загострених форм етнічна ідеологія набирає тоді, коли зростає напруженість у відносинах або принаймні (у межах однієї держави) між двома етносами, один з яких є пануючим, або між етносами двох держав, одна з яких має експансіоністські наміри щодо другої. Коли ж міжетнічне напруження відсутнє, не виникає (або зникає) й етнічна ідеологія, тобто у самосвідомості етносу не домінують політичні аспекти. Етнічна ідеологія є одним із засобів приведення етносу в рухомий стан, і коли об'єктивний розвиток подій досягає апогею, достатньо появи індивідуального (найчастіше харизматичного) або колективного дійового лідера, озброєного етнічною ідеологією, щоб почався широкомасштабний етнічний рух. Можливість етнічного руху зумовлюється як змістом міжетнічних відносин, так і активністю етнічної ідеології, яка, у свою чергу, є відображенням згаданих відносин. Безпосереднім же втіленням цього відображення постають відповідні етнічні почуття, принципи, позиції, погляди. Зупинимося на деяких з них.

Мабуть, ніяка етнічна ідеологія неможлива без використання такого поняття, як етнічна батьківщина.

Етнічна батьківщина — це природа загалом, тобто сукупність особливостей ландшафту, клімату, флори й фауни в їхній власній історії, які позначилися на формуванні певного етносу й на тлі яких відбувалися найважливіші доленосні події процесу цього формування в оболонці різноманітних соціально-економічних, духовно-культурних, військово-політичних та інших внутрішніх і зовнішніх стосунків та відносин. Етнічна батьківщина — це явище соціально-екологічне. Якщо етнос доволі великий і посідає значні географічні простори, він може подрібнюватися на відносно самодостатні субкультурні угруповання (наприклад, український етнос - це лемки, бойки, гуцули, поліщуки, подоляни тощо). Тоді усвідомлення й відчуття етнічної батьківщини може мати подвійний прояв: і як приналежність до своєї етнографічної батьківщини, і як водночас спорідненість з усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

У представників діаспорних груп почуття територіальної прив'язаності є ще складнішим, бо для них поняття етнічної батьківщини та країни, де вони впродовж тривалого часу живуть (або навіть і народилися), не збігаються. Причому в світі є етноси, більша частка яких являє собою саме діаспорні утворення (євреї, вірмени та інші), тобто живе за межами етнічної батьківщини. Дедалі більш зростаюча політична відкритість сучасного світу полегшує можливість для представників будь-яких діаспорних груп задовольняти свої ностальгічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною. Народ, у якого є батьківщина, але немає держави, породжує у своїх надрах таке явище, як націоналізм.

Націоналізм — це світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам (передусім інтелігенції) того народу, який виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне створити націю.

Націоналізм історично змінював своє змістонаповнення, а тому й якісні ознаки. Так, з кінця XVIII до початку XX сторіччя (йдеться, зрозуміло, про Західну Європу) націоналізм проходив свій перший етап і мав на меті створення націй як держав-територій. Тобто він на цей час може бути схарактеризований як державно-територіальний націоналізм (різних формовиявів).

На своєму другому історичному етапі націоналізм набуває різких етноцентричних (а подекуди й расових) ознак з відвертою або ж ідеологічно (але ніяк не практично!) прихованою нетерпимістю до інших (особливо — так званих "нижчих" з іноваріантом "молодший брат") етносів (або рас). Це мало наслідком перетворення одного з етносів (скажімо, німецького, російського) не тільки на репресивне знаряддя правлячої еліти у своїх державно-територіальних межах, а й на засіб реалізації експансіоністських устремлінь.

Так постав націонал-соціалізм у Німеччині та інтернаціонал-комунізм у СРСР. При чому другому етапові націоналізму притаманна наявність харизматичних лідерів на кшталт Муссоліні, Гітлера, Леніна, Троцького. Отже, здійснювалися спроби створення етнонацій. Дух цієї доби просякнув навіть свідомість політичне активної інтелігенції тих етносів, які мріяли про звільнення від колоніальної залежності, про створення на власних етнічних землях своїх незалежних держав націй. Це мали бути етнонації із сильними лідерами. При цьому набували широкого вжитку аргументи власної етнічної винятковості. Таким чином, цей націоналізм можна назвати етноцентричним.

Для XX сторіччя, особливо для його другої половини, націоналізм — це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм як один із способів розвитку світової співдружності народів увійшов у свій черговий, третій етап.

Головною в націоналізмі цього етапу залишається Ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава тепер — уже не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — вже не тільки головний, корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І справжній (а не змішаний з шовінізмом з його намаганнями довести винятковість та зверхність "своєї" зростаючої етнонації) сьогоденний націоналізм обстоює право на спільну державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань певного народу. Цей націоналізм, на нашу думку, має називатися гуманістичним. Коли мета перетворення певного народу на націю-державу вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього мас залишитися тільки патріотизм.

Часто вживаним інструментом етнічної ідеології є етнічна антипатія.

Етнічна антипатія — це негативне або неприязне ставлення до якогось одного, кількох або багатьох етносів. Така психологічна позиція може бути притаманною представникам пригноблюваного етносу в їх ставленні до представників етносу-пригноблювача, як, зрозуміло, й навпаки. Етнічна взаємоантипатія може бути наслідком тривалого історичного протистояння етносів-сусідів. Етнічна антипатія може бути притаманною також представникам етносу, що досяг високих щаблів цивілізацій його розвитку, в їх ставленні до представників тих етносів, які стосовно цього значно відстають. (Ця позиція є близькою до етноцентризму.) Нарешті, етнопсихологічна антипатія може мати тимчасовий характер зумовлюватися погіршенням політичних стосунків між усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етн