Скачать

Тарас Шевченко – великий син України

Реферат

Тарас Шевченко – великий син України

Життя Т.Г. Шевченка

Батьки Тараса Шевченка були кріпаками поміщика Василя Енгельгардта, якому в Звенигородському повіті Київської губернії належали великі маєтності, зокрема й села Кирилівка та Моринці. Родом з Кирилівки був батько Тараса, з Моринців — мати. Тарас народився 9 березня 1814 року в Моринцях. Коли хлопчикові не було й двох років, його батьки повернулися до Кирилівки, і тут, у вбогій хатині діда Івана, в тяжких злиднях минули дитячі літа майбутнього великого поета. Дід був свідком народного повстання проти польської шляхти 1768 року, його розповіді захоплювали допитливого хлопця й на все життя запали в його пам'яті.

Коли Тарас підріс, то батько віддав його в науку до дячка. Навчання по церковнослов'янських книжках було тяжким і супроводжувалось систематичним покаранням учнів різками. На дев'ятому році Тарасового життя померла його мати. Батько одружився з удовою, яка мала своїх трьох дітей. Життя хлопця стало ще тяжчим. Незабаром помер і батько. В одинадцять років Тарас лишився круглим сиротою. Деякий час він був пастухом у дядька Павла, далі став за «школяра-попихача» в дяка: носив до школи воду, рубав дрова, топив грубу. П'яниця-дяк знущався над школярами й над Тарасом. Проте, яким не було лихим становище «школяра-попихача», воно все ж давало йому шматок хліба й змогу вчитися. З ранніх років виявилась у Шевченка пристрасть до малювання. Вугіллям і крейдою він малював, де тільки міг: на стінах, дверях, воротах. У школі, коли до його рук могли вже потрапляти папір і олівець, потяг до малювання зріс ще більше.

На п'ятнадцятому році Тарасового життя в його долі сталася зміна. Помер старий пан. Кирилівка дісталася його синові — Павлу Енгельгардту, для якого набирали по селах двірню. Тараса зробили «козачком», в обов'язки якого входило невідлучно сидіти в панському передпокої й чекати, поки панові необхідно буде дати люльку, вогонь чи налити склянку води. З початком польського національно-визвольного повстання 1830-1831 років службове становище Шевченкового пана змінилося. Він покинув Вільно і на початку 1831 року переїхав до Петербурга. За ним, разом з іншими, прибув і Тарас. У Петербурзі Тарасова нездоланна пристрасть до малювання виявилася ще з більшою силою. Енгельгардт вирішив, що йому вигідно мати власного кріпосного маляра. Він поступився, нарешті, невідступному проханню Шевченка і законтрактував його, уже вісімнадцятирічного юнака, на чотири роки «різних малярських справ майстрові» Василю Ширяєву. Світлими «білими» ночами Шевченко ходив у Літній сад змальовувати статуї. За цим заняттям якось застав його земляк, молодий художник Іван Сошенко. Вражений талантом юнака і його становищем кріпосного художника, Сошенко намагався всіляко допомагати Шевченкові. Він познайомив його з байкарем Є.Гребінкою, деякими учнями й викладачами Академії мистецтв, зокрема славетним художником К. Брюлловим. Нові знайомі вирішили визволити його з кріпацтва. Брюллов намалював портрет відомого поета В. Жуковського, який було розіграно в лотерею. На виручені гроші 22 квітня 1838 року Шевченко був викуплений на волю і незабаром став учнем Академії мистецтв, його вчителем став Брюллов, під керівництвом якого Шевченко досяг значних успіхів. Протягом 1839-1841 років він одержав три срібних медалі за художні роботи.

Початок поетичної творчості

Писати вірші Шевченко почав невдовзі до викупу з кріпацтва. Перші його літературні спроби гаряче підтримав і заохотив відомий український письменник Є.Гребінка. Поступово вірші молодого поета в рукописах ставали відомими його друзям та знайомим, які пророкували в ньому геніальний поетичний талант.

У перший період своєї творчості Шевченко написав баладу "Причинна" сюжет якої побудований за мотивами народних пісень про вірне кохання, розлуку й трагічну смерть дівчини й козака. Балада змальовує кінцевий момент трагедії. Дівчина, доведена до розпачу розлукою з коханим, йде до ворожки. Від її “чарів” вона стає “причинною” душевно хворою. Напівсонна, білим привидом блукає бурхливої ночі понад Дніпром, лізе на вершину дуба, щоб подивитися чи не їде милий. Причинна злазить з дуба, а внизу на неї чекають русалки – душі нехрещених дітей, які повиходили з Дніпра грітися проти місяця. Русалки залоскотали дівчину, а потім “Довго, довго дивувались на її вроду”. А вранці на стомленому коні повертається козаченько. Не спочиваючи, поспішає додому, щоб швидше побачитися з дівчиною. Його гнітить тяжке передчуття. Він помічає тіло коханої і з розпуки вбиває себе. Виразно виявилося в баладі «Причинна» й гнучке, майстерне володіння ритмічними засобами віршування.

«Причинна» — великий творчий успіх молодого Шевченка. Сучасники сприйняли баладу з захопленням. Два уривки з неї — «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Така її доля...» — перейшли в народ, стали популярними піснями. В баладі «Тополя» поет розповідає про струнку, одиноку тополю, яка не піддається вітрам і високо здіймається у своїй незайманій красі до "самого неба", стає символом краси простої дівчин, її моральної величі. «Тополя» - одна з кращих балад Шевченка. В основу сюжету покладено звичайний для тогочасної дійсності факт – віддання дівчини за нелюбого, старого, зате багатого. У баладі "Утоплена" розповідається про розбещену матір, яка за гульнею "не зчулася, як минули літа молодії…", із заздрості до молодості і розквітлої вроди дочки топить її і сама гине. Поет засуджує неробство, розбещеність, паразитизм, які вбивають у людині все найблагородніше, найвеличніше, навіть материнську любов. До соціально-побутових поем раннього періоду належать "Катерина", "Мар'яна-черниця", "Слепая". Поеми Шевченка «Катерина», «Тарасова ніч» склали першу поетичну збірку Шевченка — «Кобзар». Спеціально для «Кобзаря» Шевченко написав вступний вірш-заспів «Думи мої, думи мої». Вихід у світ цієї невеличкої книжечки, до якої ввійшло лише вісім творів, приніс Шевченкові широку славу. У цей же час він починає писати драматичні твори російською мовою. Уже в ранніх творах Шевченка визначились характерні риси його поезії — народність, волелюбність, свіжість, простота.

У «Кобзарі» 1840 року особливу увагу сучасників Шевченка привернула поема «Катерина». Вона швидко набула популярності. Щирість і безпосередність почуття молодого поета, глибока емоційність, краса і виразність поетичної мови виявилися в «Катерині» з винятковою художньою силою й поставили її на одне з перших місць серед ранніх творів Шевченка. Шевченко присвятив її видатному російському поетові-романтику Василю Жуковському, який поряд з Карлом Брюлловим відіграв вирішальну роль у його викупі з кріпацтва.

Твір починається ліричним зверненням поета до «чорнобривих» дівчат. Поет закликає недовіряти спокусникам, які можуть легко занапастити молоде життя. Він протиставляє здорову народну мораль моралі нетрудових верств. Звернення поета становить ліричний образ-переживання, в якому з самого початку виразно вгадується і тема твору – тема зневаженого кохання селянської дівчини до людини іншого соціального етапу, і сумно-трагічний характер її висвітлення. Катерина покохала панича-офіцера. Вона не слухала «ні батька, ні неньки», пішла за покликом свого серця. Нерівного кохання Катерини, яке криє в собі небезпеку для дівчини і загрожує їй занапащенням долі, село не схвалює. Слава про Катерину «на все село недобрая стала». Але суворої правди, яку підказує навколишнє середовище, Катерина не сприймає. Незабаром панич-офіцер пішов з села у похід. Події розвиваються дедалі драматичніше, розповідь про них стає напруженішою. І ставши покриткою, Катерина ще деякий час живе ілюзіями, надіями, що милий, який «обіцявся вернутися», повернеться, тоді Катерина стане його дружиною, «забудеться горе». Сільські поговори вилилися в справжню трагедію для Катерини, коли вона народила дитину. Вона «вже не співає, як перше співала» — «кляне свою долю». Вдень Катерина не виходить з хати, тільки увечері носить по садочку сина.

Батьки Катерини, прибиті горем дочки і сільським поговором, проганяють її з дому. Ця трагічна сцена — одна з найбільш вражаючих у поемі. Після довгих поневірянь, під час яких доводилося і ночувати під тином, і просити милостиню, Катерині таки вдалося зустріти свого Івана, але він її грубо, брутально відштовхнув. У цьому епізоді, сповненому надзвичайної драматичної сили, розвиток дії досягає кульмінації, за якою настає трагічна розв'язка: остаточно вибита з життєвої колії, втративши свою останню надію, знесилена Катерина лишає сина на шляху, а сама кидається в ополонку.

Епілог поеми — епізод, що стався через кілька років. По дорозі до Києва сів спочивати сліпий кобзар з хлопчиком-поводарем. У великій подорожній кареті — берлині, запряженій шестернею, їде шляхом пан з сім'єю. Спинились коло старців, махають з віконця рукою, підкликають малого поводаря-міхоношу. Пані дивується його вроді, дає йому гроші, а пан пізнав батько свого сина, та не хоче взяти. Хлопчик-поводар — це син Катрусі, Івась. Його врятували лісники, він підріс і тепер водить старого кобзаря, викликаючи глибоке співчуття дівчат.

Катерина — образ неповинної страдниці-покритки, селянської жінки, скривдженої офіцером. Доля Катерини викликає глибоке співчуття і збуджує палкий протест проти соціальної кривди, проти наруги над людиною.

Катерині в поемі протиставлений пан-офіцер, людина з потворними моральними уявленнями й звичками свого класу, бездушний і підступний зальотник, для якого страждання й зламане життя селянської дівчини нічого не важать. На початку поеми він подається тільки в сприйнятті дівчини: молодий військовий, чорнобривий. Майже до кінця твору судити про нього можна лише з того, що через нього і з його вини сталося з Катериною. Тільки в одному епізоді, під час зустрічі із зведеною ним Катериною, офіцер виведений безпосередньо. Пізнавши сина, він не хоче його взяти, відвертається, покидає його напризволяще. Трагедія Катерини стала трагедією і її батьків. Це трудівники-селяни, чиї нехитрі поняття про святість і непорушність сім'ї та шлюбу, чистота й правда в людських взаєминах ґрунтуються на здоровій народній моралі. Лихий поговір і глузування з Катерини на селі вони беруть і на себе й переживають її необачний вчинок як власну ганьбу й вину перед сільською громадою. Батько й мати осуджують Катерину і, хоч і люблять її, з пекучим болем у серці виганяють зганьблену дочку шукати батька своєї дитини. З горя й туги батьки невдовзі помирають.

У романтичному світі поетичних образів «Кобзаря» одною з найяскравіших романтичних постатей є мандрівний народний співець, змальований у вірші «Перебендя». Самотній сліпий кобзар Перебендя «усюди вештається та на кобзі грає», усюди знаходить потрібне людям слово: з дівчатами на вигоні співає «Гриця» та «Веснянку», з парубками — «Сербина», «Шинкарку», злу свекруху вміє зачепити піснею «про тополю, лиху долю», на базарі «тяжко-важко заспіває, Як Січ руйнували». Кобзар кровно зв'язаний з народом, користується його любов'ю й повагою, є виразником народних печалей і радостей, носієм народних традицій. Він пробуджує в людей високі громадянські почуття, але стає сам собою лише на самоті, в час високого творчого натхнення. В такі хвилини він – не простий виконавець народних пісень, а натхненний поет-творець, наділений палкою, бурхливою уявою, який «все знає... все чує», скрізь проникає своїм поглядом, задушевно розмовляє з природою, володіє чудодійною силою поетичного слова. Свої задушевні пісні Перебендя співає «в степу на могилі, щоб ніхто не бачив». Образ Перебенді-поета значною мірою зливається з образом самого автора «Кобзаря».

"Мар'яна-черниця" (1841). Мар'яна, дочка багатої вдови, покохала бідного Петруся. Але мати хоче віддати її за нелюба, багатія. Тяжко переживають це і Петрусь і Мар'яна. Петрусь виявляє рішучість іти добути гроші. На цьому розповідь обривається. Очевидно, за задумом, як про це свідчить назва поеми, Мар'яна залишилася вірною своєму коханню і, не дочекавшись Петруся, пішла в черниці.

"Слепая" (написана 1842 і за життя поета не була надрукована). Основну частину поеми становить розповідь незрячої матері, жертви панської розпусти, 15-річній Оксані про своє страдницьке життя і поневіряння. Росла вона сиротою. Її вродою захоплювалися, любили її в чужій сім'ї. Та ось з'явився в селі старий дідич. Вона повірила йому, а пан зганьбив її і виїхав. Народивши дочку, безіменна героїня поеми знаходить для себе радість і втіху. Все своє життя вона присвятила доньці. Довго вона чекала на повернення пана, батька своєї доньки красуні Оксани, від горя і пролитих сліз осліпла, та надії не втрачала. І дочекалась. Повернувся пан, не відмовився від своєї доньки, взяв її у покої. Але в панських покоях Оксана не здобула щастя. Пан не велів виходити її із покоїв. Слухаючи через вікно спів свого коханого, вона в своїй уяві створює картину втечі. Але за наказом пана козака вбивають. Пан – рідний батько – чинить наругу над донькою. Оксана помстилася і за себе і за свою матір; гайдамацьким ножем зарізала пана, підпалила маєток, і сама, збожеволівши, згоріла в огні пожежі.

Історичні поеми

Поема "Тарасова ніч" (1839). Шевченко відтворив один з епізодів героїчної боротьби українського народу проти польської шляхти – переможну битву козацького війська під проводом Тараса Федоровича (Трясила). У цій поемі Шевченко вперше звернувся до теми боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту.

1841 року він видав окремою книжечкою велику історичну поему «Гайдамаки» над якою він працював протягом 3-х років. У поемі дано широку картину козацько-селянського антифеодального повстання 1768 року – найбільш напруженішого епізоду в історії гайдамацьких рухів на Правобережній Україні у 18 ст., відомого під назвою Коліївщина. Основними джерелами для поеми були усна народна творчість про гайдамаків, спогади, народні перекази, якими цікавився поет ще в дитинстві, розповіді діда. Композиційно поема складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу ("Інтродукція"), десяти розділів і епілогу. "Інтродукція" становить експозицію сюжету поеми, який розвивається двома лініями. Основна сюжетна лінія зв’язана з підготовкою, наростанням і розвитком гайдамацького повстання. З головною сюжетною лінією тісно переплітається розповідь про Ярему і його кохання з Оксаною. До повстання народ готувався як до урочистого свята. Це яскраво змальовано у розділі "Свято у Чигирині", де подана картина освячення ножів. Важливу роль у гайдамацькому повстанні відігравали народні співці-кобзарі. Нерозривним з повсталою масою показаний у поемі кобзар Волох. Він своїм співом збуджує маси, підносить настрій, прославляє ватажка повстанців Максима Залізняка. Типовим представником повсталої маси в поемі виступає Ярема. Сповнений снаги до боротьби, але засмучений розлукою з коханою Оксаною, йде до повстанців. Випадково довідавшись від Залізняка про викрадення Оксани, Ярема спочатку втрачає притомність, а потім вибухає незвичайним гнівом і сповнюється бойовим знаряддям. Ризикуючи своїм життям він звільняє Оксану з неволі, непритомну привозить в Лебедин, де через тиждень з нею вінчається, і того ж дня повертається до повстанців. Для Яреми інтереси повсталого народу вищі за його власні.

Поема "Іван Підкова". Іван Підкова – це постать історична. Він жив і діяв у середині 16 ст., відзначався легендарними перемогами над турецькими військами на Україні і в Молдавії. Але про морські походи Івана Підкови нічого не відомо. Поема складається з 2-х частин. У першій поет оспівує козацькі часи на Україні. В другій частині зображено морський похід запорожців до столиці султанської Туреччини – Царграду. Велич, рішучість, силу і сміливість запорожців і їх отамана тут змальовано на фоні грізного буяння морської стихії.

Поема "Гамалія" (1842). Поема багата на слухові, музикальні образи. Починається невільничим плачем-піснею козаків-бранців у Скутарі – передмісті Стамбула, де були в’язниці для невільників. Навіть природа не може залишитися байдужою до того страшного козацького ридання. Почули цей плач Великий Луг і Хортиця і вирушили в похід запорожці "не кишені трусить", тобто не заради здобичі а "братів визволяти". Потім дія переноситься у Стамбул. Все заснуло, тільки у Скутарі "в склепу не дрімають козаки-сердеги". Вони чекають братів-визволителів. І в дрімотну тишу вриваються могутні козацькі бойові поклики "Гамалія по Скутарі – по пеклу гуляє", "сам худригу розбиває, кайдани ламає". Козацтво зробило свою справу, бранців визволено. Поема закінчується картиною повернення козаків на Батьківщину. Вони співають бадьору, величальну пісню про Гамалію, отамана завзятого.

Другий період творчості 1843-1847

Другий період творчості 1843-1847 "період трьох літ" (закінчився для Тараса арештом). Відбулася перша поїздка Шевченка на Україну, яка тривала протягом 9-ти місяців (травень 1843 – лютий 1844) з того часу, як залишив свою батьківщину підлітком-кріпаком. Першим твором, який написав Шевченко по приїзді на Україну 1843 році була поема російською мовою "Тризна". Поема відбиває почуття і настрої поета під час першої подорожі на Україну, шукання ним нового героя-борця за "свободу на раб ской земле".

У 1845р. перебуваючи на Чернігівщині написав поеми "Єретик", "Сліпий". У кінці жовтня поет захворів і переїжджає в Переяслав до свого знайомого лікаря А.Козачковського. Тут він написав поеми "Наймичка" і "Кавказ". Перебуваючи у сусідньому селі В'юнищах тяжко хворий Шевченко створив такі видатні твори, як послання "І мертвим, і живим…", "Холодний Яр" в якому вперше Миколу І названо "лютим Нероном", а його прислужників – панів – "людоїдами лихими", "розбойниками неситими", "голодними воронами". Символом нездоланних визвольних прагнень народу у вірші виступає Холодний Яр. Впевненість у майбутньому торжестві правди, добра віру в неминучість кари катам-гнобителям Шевченко висловлює і в циклі "ПсалмиДавидові". У кінці грудня здоров'я поета значно погіршилось. Потрібний був постійний нагляд лікаря. Шевченко знову повернувся до Переяслава і 25 грудня 1845 року він пише свій славнозвісний безсмертний вірш "Заповіт", де звучать відверті заклики до революційного повалення самодержавства і, яким завершується збірка "Три літа". Народ сприйняв заповіт Шевченка як свій революційний гімн. Його перекладено на 50 мов.

Ці твори, які були написані Шевченком у 1843-1847 роках, у той час не були опубліковані, бо переважна частина з них мала антицарський і антикріпосницький характер. Тому він і не думав їх друкувати, а призначав для нелегального поширення. Ці поезії він об’єднує у рукописну збірку "Триліта", куди ввійшли: "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим…", "Заповіт", "Розритамогила" та ін. У рукописній збірці "Три літа" першим вміщено ліричний вірш "Чигрине, Чигрине". Поета тепер цікавить не стільки героїчна боротьба народу України в минулому, скільки її наслідки. Відвідавши Чигирин, що був столицею України в Хмельницького, і побачивши страшенне запустіння міста, поет задумується, за що ж боролися відважні сини України з польською шляхтою, з турецько-татарськими ордами, з царизмом. Чому ж тепер "заснула Вкраїна, бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, в болоті серце прогноїла, і в дупло холодне гадюк напустила". Від минулого України залишились тільки руїни, "розсипаються могили" і навіть "Дніпро висихає". Вірш цей засвідчує початок еволюції в поглядах Шевченка на завдання і значення поезії. Ліричні поезії збірки "Три літа" показують, в яких тяжких роздумах, іноді внутрішніх суперечностях відбувався процес вироблення нового поетичного слова, нового стилю. У вірші "Минають дні, минають ночі…" поет, звертаючись до бога, просить собі долі: "Коли доброї жаль, боже, то дай злої, злої"!

Нового характеру у другому періоді творчості Шевченка набувають балади "Лілея". Квітка Лілея розповідає Королевому цвіту про своє життя, коли вона була людиною. Рано вона залишилась сиротою, мати її "… злого пана кляла-проклинала, та й умерла…". Дівчину забирає пан. "Я виросла, викохалась у білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина". Пан покинув зганьблену дівчину. Терплячи тяжкі поневіряння дівчина "умерла зимою під тином", а весною "процвіла… цвітом при долині", і назвали її "Лілеєю-Снігоцвітом".

Балада "Русалка". Тут витвори народної поезії – русалки, переосмислені поетом, виступають і як жертви кріпосницької сваволі, і як месниці за вчинене панами зло. Жертвою кріпосницької сваволі була мати, яка, народивши від пана дочку, топить її і заповідає, щоб вона перетворилась у русалку та помстилась над паном. Але потім "грішна мати" помирилась з паном, "знову розкошує у палатах". І русалки, "Дніпрові дівчата", помстились над нею.

Поема "Сон" (1844) посідає особливе місце в творчості Шевченка. Це його перша сатирична поема в якій він засуджує не тільки окремі потворні явища тогочасної дійсності, а всю систему феодально-кріпосницького ладу. Шевченко змалював жахливі картини цього "сну", в якому перебувала тоді царська Росія і в її складі Україна. Поет ніби пролітає уві сні над просторами України і Росії, перед його очима проходять страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, "самого" царя, картини які могла б тільки витворити сонна уява та ще підпилої людини. Перша частина починається монологом прощання героя з Україною – "безталанною вдовою". У розповідній частині Україна спочатку подана як чудовий земний рай, як країна, "повита красою". Та в цьому раї поет побачив пекло, породжене кріпосництвом і царським деспотизмом.

Поема "Кавказ"– ще одна вершина політичної поезії Шевченка, його геніальної сатири присвячена Якову де Бальмену – щирому приятелеві Шевченка, який загинув у Кавказі на війні. Твір починається образом Кавказу – картиною гірських вершин, сповнених величі. В уяві поета-революціонера і гуманіста Кавказ вимальовується країною, де гори "засіяні горем, кровію политі". У поемі змальовано війни на Кавказі. Шевченко не малює її безпосередньо, не подає банальних сцен. Яскраве уявлення про війну створюється пристрасним, глибоко емоційним змалюванням її трагічних наслідків. "Огненне море" народних сліз і крові, якими б вистачило напоїти "всіх імператорів", втопити їх "з дітьми і внуками" – ось який потрясаючий образ війни та її жертв створює Шевченко. Війна зображена крізь призму глибоких переживань поета. Його розповідь сповнена гнівного осуду тих, хто винен у війні, й водночас палкого співчуття до її неповинних жертв. Поет вбивчо висміяв намагання ідеологічних посіпак царизму нав’язувати думку про умиротворенність в імперії. В загибелі свого приятеля Якова де Бальмена Шевченко звинувачує царя, яким він вважає справжнім винуватцем війни називаючи Миколу І "катом". "Кавказ" – світлий реквієм загиблому другові поета.

Послання (1845) "І мертвим, і живим… і ненародженним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє". У посланні в одне художнє ціле поєднано сатиричне викриття українських панів-лібералів і позитивна програма – якими повинні бути справжні патріоти, як вони по-справжньому повинні любити "найменшого брата", єднатися з ним, служити йому, батьківщині, дбати за її славу, свободу і розквіт. Бути справжнім патріотом – означає боротись за соціальне і національне визволення народу. Ті, хто експлуатує народ, "замість пива праведную кров із ребер точать", не можуть бути патріотами. Своїм посланням Шевченко дав політичний заповіт українській інтелігенції, яка повинна бути завжди в тісному зв’язку з народом, знати його історію. Послання "І мертвим, і живим…" відіграло важливу роль у пробудженні національної свідомості українського народу, у вихованні його національної гордості, революційної активності у боротьбі за своє визволення.

Поема "Великий льох" (1845). Цю поему справедливо вважають одним з найменш вивчених творів Шевченка і найбільш суперечливим. Поема складається з 3-х частин: "Три душі", "Три ворони", "Три лірники", у кожній частині три персонажі. Центральним у поемі є образ "великого льоху" – символ героїчного минулого українського народу та його прихованих сил у боротьбі з самодержавством і кріпосництвом. Організовуючим і композиційним центром поеми є розкопка в селі Суботові коло Чигирина, де колись жив Б.Хмельницький. До місця розкопок злітаються три душі, три ворони, приходять три лірники. У їх розмовах показано, як кожна з цих груп персонажів сприймає подію розкопування льоху, чого від неї сподівається. В перших двох частинах діють цілком фантастичні персонажі (три душі, три ворони), а в третій частині – персонажі цілком реальні. В першій частині передається розмова трьох пташок – душ. Вони з нетерпінням чекають, щоб той льох "швидше розкопали, тоді б у рай нас повпускали". Першу душу не пускають через те, що як була ще дівчиною, перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, коли він з старшиною їхав у "Переяслав Москві присягати". Друга душа карається за те, що Петру І "коня напоїла". Третя, що ще немовлятком усміхнулась Катерині ІІ, коли та подорожувала Дніпром. Три ворони – це символи зла, нещастя в історичній долі України, Польщі й Росії. Вони теж прилетіли на те місце, де будуть розкопувати великий льох. Чекаючи розкопок, вони вихваляються одна перед одною власними злочинами щодо своїх народів. У третій частині подано розмову трьох лірників: "один сліпий, другий кривий, а третій горбатий". Вони також йдуть у Суботів на розкопки, щоб "про Богдана мирянам співати". Але "начальство мордате", розгніване невдачею розкопок, їх вилаяло й побило. Виявилось, що розкопаний був лише "малий льох": "Великого ж того льоху ще й не дошукались". Царизму і всім злим силам, що прислужують йому, всім тим українським, польським, російським ворогам, які котять лихо народові, ніколи не вдасться "розкопати" його прихованих сил, його волелюбних прагнень трьох братніх слов'янських народів – російського, українського і польського – жити в дружбі і мирі.

Поема «Сліпий» («Невольник») за жанром історико-побутовий твір. До оцінки історичних подій другої половини XVIII ст.— ліквідації Запорізької Січі і закріпачення селян Катериною II — звертається Шевченко і в поемі "Сліпий" («Невольник»). Ґрунтуючись на народних переказах, поет в уста сліпого Степана вкладає сумну розповідь, почуту героєм від запорожців на Дунаї, про те, «як Січ руйнували», як царські війська «срібло й золото на Січі забрали», як «степи запорозькі» цариця «німоті ділила, та бахурам і байстрюкам люд закріпостила». Це беззаконня щодо України цариця вчинила при підтримці гетьмана Кирила Розумовського з козацькими старшинами, які «в цариці, мов собаки, патинки лизали». Підлій, продажній козацькій старшині в поемі протиставлено просте козацтво, чистота і благородство моралі трудящих людей. Всі персонажі твору — представники народу, наділені високими моральними якостями. Майстерно змальовані в поемі картини вирядження юнака на Січ, поетичний ритуал прощання старого батька з своєю священною козацькою зброєю і передачі її синові. Тяжко переживає розлуку з Степаном батько, «багатий, сивий сирота», на серці якого, «мов лату на латі», «печалі нашили літа», а в Ярини, «як з квіточки роса вранці», ллються сльози за своїм коханим. Про те, яких поневірянь зазнав запорожець Степан, зворушливо розповідається у високопоетичній, сповненій любові до батьківщини думі. Сліпий каліка Степан і Ярина одружуються. Трапилось «диво», зазначає поет, якого може не було споконвіку, «щоб щаслива була жінка з сліпим чоловіком».

Соціально-побутові поеми «Сова» (1844), «Наймичка» (1845), «Відьма» (1847). В них поглиблюється розробка теми становища жінки-матері в кріпосницькому суспільстві, образ матері — один з центральних в усій творчості Шевченка.

Соціальні причини трагедії матері глибше розкрито в поемі «Сова», розгорнута жахлива картина рекрутського прийому і показу страждань матері-вдови, розлученої з своїм сином. Мати все ладна віддати своїй дитині, їй здається, що над її сина нема кращого «на всім світі, на всій Україні», вона, «як квіткою в гаї, кохалася своїм сином». Та «зле безталання», сумно зазначає поет, трапляється всюди, «і на шляху, і без шляху, усюди, де люди». Світлі тони змінюються похмурими: вмирає батько, мати «осталася вдовою, хоч і молодою», «пішла в найми», день і ніч працювала. І знову всі її турботи про сина: вона йому «жупанок купила», віддала до школи. Світла радість засяяла в материному серці, діждалась вона — син виріс. Та не довго тішилась цією радістю бідна мати. Прийшло горе: «стали хлопців в кайдани кувати». На солдатську каторгу віддали і вдовиного сина. Почалось тяжке поневіряння самотньої матері по наймах, вона стає жебрачкою, від туги за сином і невимовних страждань божеволіє. Отже, Шевченко показує, що причиною трагедії бідної матері є не тільки царська рекрутчина, а й панівні в кріпосницькому селі соціальні відносини, породжені його розшаруванням на бідних і багатих. Багатіям належить влада в селі, вони звільняють своїх дітей від рекрутчини, посилають до війська вдовиного сина, а потім ще й знущаються з матері-вдови.

"Образ матері-страдниці, матері-мучениці яскраво змалював Шевченко в одному з найкращих своїх творів на цю тему поемі «Наймичка». Героїню цієї поеми Ганну спіткало таке ж горе, як і Катерину з однойменної поеми: вона стала покриткою, змушена покинути батьків, рідне село, ховатись у полі зі своїм сином. Але на відміну від Катерини Ганна не кінчає життя самогубством, а знаходить у собі сили зберегти життя для сина. Ганна підкидає дитя заможним бездітним хуторянам, а сама стає у них наймичкою. Здається, що Ганна «рада та весела». Насправді ж вона глибоко нещасна, переживає тяжку драму, приховуючи свої материнські почуття. Тільки перед смертю, залишившись наодинці з сином, вона признається йому: «Я каралась весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати».

Новою ідеєю теми про страдницьке життя матері-покритки була поема «Осика» (1847), яку Шевченко в останній редакції 1858 року назвав «Відьма». Моральний виродок, пан довів кріпачку Лукію до божевілля. Основна частина поеми подана у формі діалога між Відьмою і Циганом. Напівбожевільна жінка у хвилини повернення до неї свідомості уривчасто розповідає про страхітливу трагедію свого життя, як була вона молодою, як пан-ірод помітив її, взяв у покої, обстриг під хлопця і взяв з собою у похід проти Туреччини, а коли породила близнят, покинув її. Дома застала батька при смерті, а громада вигнала її з хати. Виросли діти. Сина Івана пан віддав «якійсь пані у лакеї», а доньку Наталю занапастив. Лукія переконується, що бога немає для бідних, що він служить багатіям, Лукія весь сенс свого життя вбачає в тому, щоб бути завжди з «людьми», «людей не цуратись» (людей убогих), не мати нічого спільного з панами.

Третій період творчості Шевченка (1847-1857)

6 квітня 1847 року, наступного дня після арешту, Шевченка відправили під конвоєм до Петербурга, де його було ув'язнено в казематі Третього відділу. Під час допитів Шевченко виявив твердість характеру і мужність, нікого з членів товариства не виказав, цілком відверто, не приховуючи своїх зв'язків з народом, поет-революціонер говорив про свою ненависть до царя і кріпосників. На засланні об'єднав у цикл «В казематі» у підзаголовку «Моїм соузникам посвящаю». Цим циклом починається третій період у творчості великого поета.

Цей цикл віршів Шевченка відзначається тематичною розмаїтістю, жанровим і мовнопоетичним багатством: балади, елегії, особиста і громадянська лірика. В них поет втілив незламність своїх революційних переконань, протест проти гноблення, велику любов до знедоленого народу, турботу за його майбутнє. Як на допиті, так і в своїх ліричних тюремних сповідях Шевченко не виявив ні тіні каяття. Поет докоряє собі тільки за те, що до ув'язнення зроблено мало для свого рідного народу.

Мотив розлуки зворушливо звучить у тужливих ліро-епічних поезіях «Не кидай матері» — казали...», «Чого ти ходиш на могилу?...», «Ой три шляхи широкії...». Названі поезії відбивають водночас смуток, страждання уярмленого народу і настрої ув'язненого поета, борця за його волю, пристрасного шукача правди.

Свою безмежну любов до України, турботу про її майбутнє Шевченко висловив у вірші «Мені однаково, чи буду...». Ця поезія позначена глибиною самоаналізу і широтою поглядів. Головний мотив її — самозречення в ім'я щастя і свободи батьківщини, відмова від особистого щастя жити на рідній землі.

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

Рідкісною перлиною лірики Шевченка є його поезія "Садок вишневий коло хати…". Уява поета відтворює красу весняного надвечір'я на Україні, сповненого гармонії почуттів, спокійної радості буття людей праці, їх родинного щастя. Такою постає Україна у мріях поета за мурами каземату. Та не такою вона була насправді; зовсім іншу картину життя українського закріпаченого села малює поет у наступному вірші «Рано-вранці новобранці...». Дівчина від розлуки з милим, якого віддали в солдати, помирає; минуло багато років, повернувся калікою з солдатчини наречений, та застав лише пустку, біля якої «на милиці шкандибає». Ці промовисті пейзажі й образи українського села часів кріпаччини були свідченням горя і страждань знедоленого народу.

Антикріпосницьку і протисамодержавну спрямованість має і вірш «Косар» («Понад полем іде...»). Смерть втілена в цьому вірші в образі косаря, від коси якого «стогне земля, стогне море». Всевладний косар «кладе горами покоси, не мине й царя». Для боротьби з кріпацтвом поет проголошує ідею класового і міжнаціонального єднання трудящих царської Росії, показує спільність інтересів українського і російського народів. У поезії «Не спалося,— а ніч, як море...» відтворена розмова під дверима каземату двох вартових — росіянина і українця — про своє «солдатське нежитіе». В них однакове горе, подібна доля. Солдат-росіянин радить українцеві помститись над паном-гнобителем за наругу.

Весь цикл поезій «В казематі» — новий етап у зростанні поетичної майстерності Шевченка, в урізноманітненні жанрів його лірики, збагаченні її мотивів і образних засобів. Це виявилося ще ширше і виразніше у його поетичній творчості на засланні.

30 травня 1847 року було оголошено конфірмацію: «Шевченка призначити рядовим до окремого Оренбурзького корпусу... під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати». Тоді ж були заборонені всі друковані твори Шевченка. Спішно, за вісім днів, Шевченка, як особливо небезпечного політичного в'язня, під конвоєм привезли до Оренбурга, а потім до Орської фортеці. Почалися неймовірно тяжкі фізичні й моральні страждання поета в задушливій солдатській казармі. Та волелюбний і нескоримий поет і в нестерпних умовах принижень і знущань не втрачав мужності. В короткі години, вільні від муштри, він покидав казарму, пильно приглядався до життя казахів і киргизів, знайомився з їх побутом, усною народною творчістю. Всупереч суворій забороні Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, переховуючи їх у "захалявних книжечках", які вдалося зберегти. Їх було чотири (1847, 1848, 1849, 1850).

23 квітня 1850 року Шевченка заарештовано. Причиною арешту був донос одного з офіцерів про порушення царської заборони писати і малювати. Царські сатрапи були наполохані також тим, що ім'я Шевченка з пошаною згадувалось у гуртку петрашевців, за рік перед тим розгромленому; твори поета-засланця, мужнього революціонера, незважаючи на заборону, поширювалися серед передової молоді. Листування Шевченка викликало в жандармів підозру, що навколо пое