Скачать

Соціальний захист прав дітей, як складова діяльності соціального педагога

Міністерство освіти і науки України

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Педагогічний інститут

Кафедра соціальної педагогіки

КУРСОВА РОБОТА

Соціальний захист прав дітей, як складова діяльності соціального педагога

Виконала: студентка ІІІ курсу

групи СП-38

Романюк Лариса

Івано-Франківськ

2007р.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Захист прав дітей як соціально-педагогічна проблема

1.1 Теоретичні аспекти прав дітей в Україні

1.2 Нормативно-правове забезпечення прав дітей

1.2.1 Конвенція ООН про права дитини

1.2.2 Право дитини на сім’ю

1.2.3 Право дитини на освіту

1.3 Висновки до І розділу

Розділ 2. Соціально—педагогічний захист дитинства

2.1 Роль педагога в реалізації прав дитини

2.2 Механізми реалізації прав дитини в Україні

2.3 Висновки до ІІ розділу

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

ВСТУП

Актуальність дослідження. Ідея про права дитини стала основою демократичної свідомості нації та фундаментом правового суспільства. Одним із основних завдань у формуванні стратегії розвитку нашої держави є захист дитини як особистості у період її морального та духовного cтановлення. Законодавство України гарантує дитині певні права та свободи, що підтверджується рядом таких документів, як ратифікована в Україні 1991 року Конвенція ООН про права дитини; Довгосторокова програма поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства і дитинства (1992р); Концепція державної сімейної політики (1999р.); Закон України “Про попередження насильства в сім’ї” (2001р.); Закон України “Про охорону дитинства” (2001р.), Сімейний кодекс (2004р.) та інші. Створені спеціальні комісії: Міжвідомча комісія з питань охорони дитинства (2000р.), Міжвідомча комісія з питань сімейної політики (2001р.), які беруть участь у підготовці та розповсюдженні щорічної державної доповіді про становище дітей та сімей в Україні.

Уперше знайомство майбутнього громадянина держави із правами людини відбувається у сім’ї, яка є первинним та основним виховним середовищем дитини, де формується система цінностей та норм поведінка, де дитина вчиться бути відповідальною особистістю та громадянином; а батьки виступають прикладом та вихователями правової культури. Виховання дитини в сім’ї має спрямуватися на розвиток її особистості, на формування поваги до прав, свобод людини та громадянина, підготовку дитини до свідомого життя у соціально-правовому суспільстві.

Аналіз стану справ щодо реалізації прав та інтересів дітей в українській родині свідчить про загострення низки проблем. На сьогодні ми маємо ситуацію, коли реальне становище дітей не відповідає міжнародним стандартам. За останні 10 років в Україні значно знизився рівень захисту дитини в родині. Звичайними стали раніше мало поширені явища: недоїдання, бідність, бездоглядність, соціальне сирітство і соціальна дезадаптація. Діти зазнають фізичного, психологічного та економічного насильства з боку батьків.

Це обумовлює виникнення соціально-педагогічної проблеми реаліації прав дитини в сім’ї. На основі аналізу наукових досліджень було визначено причини цього явища, однією з яких є необізнаність батьків із сутністю прав дитини, з умовами та шляхами їх реалізацїї у сім’ї. Серед шляхів вирішення даної проблеми важлива роль відводиться соціальним педагогам.

Ефективність їхньої діяльності залежить від певних соціально-педагогічних засад, які забезпечать глибоке засвоєння знань та розуміння сутності прав дитини; сформують стійке позитивне ставлення, прийняття прав дитини та мотиви створення умов для їх реалізації у сім’ї; розвиток відповідних умінь та навичок батьківської поведінки, необхідних для створення належних умов реалізації прав дитини у сім’ї.

Аналіз філософської, психологічної, соціально – педагогічної літератури свідчить про наполегливі пошуки вченими шляхів і механізмів соціально –педагогічної роботи з дітьми спрямованої на реалізацію їх прав та свобод.

Ідеї про права дитини втілені в працях видатних філософів та педагогів Жан-Жака Руссо, Джона Дьюї, Януша Корчака, Селестена Френе. Відомі російські та українські педагоги займалися вивченням проблеми реалізації прав дитини у різних соціальних інститутах, серед них К. Вентцель, Т. Лубенець, Я. Зеленкевич, Я. Мамонтов, В. Сухомлинський.

Проблема прав дитини розглядається у працях сучасних науковців В. Бочарової, Т. Василькової, Ю. Василькової, Л. Волинець, Ю. Гіппенрейтер, Н. Заверико, А. Капської, О. Караман, Л. Коваль, Г. Лактіонової, Л. Міщік, М. Московки, А. Мудрика, Н. Ничкало, В. Оржеховської, О. Старикової, О. Сухомлинської, С. Харченка, З. Шнекендорфа, Н. Щербак та інших.

У своїй роботі до захисту прав дітей звертається і соціальний педагог. Саме тому ми обрали тему дослідження “Соціальний захист прав дітей, як складова діяльності соціального педагога”.

Об’єкт дослідження - захист прав дітей.

Предмет дослідження - соціально-педагогічний захист прав дітей.

Мета дослідження - визначити, обгрунтувати, перевірити усвідомлення дітьми своїх прав.

Відповідно до предмета, мети та гіпотези визначено такі

завдання дослідження:

- здійснити аналіз теоретичних аспектів прав дітей в Україні.

- проаналізувати нормативно-правове забезпечення прав дітей.

- визначити показники усвідомлення дітей до своїх прав.

- вивчити діяльність соціального педагога з реалізації прав дітей.

Розділ 1. ЗАХИСТ ПРАВ ДИТИНИ, ЯК СОЦІАЛЬНО–ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1 Теоретичні аспекти прав дітей в Україні

В Конвенції про права дитини наголошується, що “дитиною є будь-яка людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, стосовно даної дитини вона не досягає повноліття раніше”. (1.З) Можна сказати, що діти–це особливо соціально-демографічна група населення, яка, маючи вікові межі від народження до 18 років, має і свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і захищати їх перед суспільством.

Дитинство–стадія життєвого циклу людини, на якій продовжується становлення організму, розвиток його найбільш важливих функцій, найбільш активно здійснюється соціалізація індивіда, яка включає засвоєння певної системи знань, норм і цінностей, оволодіння соціальною роллю, що дозволяє дитині формуватись та функціонувати як повноцінний член суспільства, ціллісна особистість.(5, с.89)

Вивчення дитинства в різних суспільствах є сьогодні багатоаспектним і міждисциплінарним явищем. Сьогодні досить гостро стоїть питання про положення дітей. Під цим поняттям ми розуміємо сукупність умов, які склалися у суспільстві для виживання і розвитку дітей. До цих умов можна віднести: міру матеріального забезпечення життя дітей стан охорони здоров’я дітей, розвиток мережі оздоровчих установ, систему суспільної освіти і виховання, виховні можливості сім’ї, розвиненість державної турботи про дітей і законодавчі норми які відстоюють життєво важливі права та інтереси дітей.(6, с.328)

Специфіка й основне спрямування соціальної політики в галузі дитинства в сучасних умовах – усунення негативних наслідків процесів, які відбуваються в супільстві, та створення умов для переорієнтації діючих і появи нових соціальних інститутів, які мають задовольняти потреби, реалізувати інтереси дитини .

Зміст цього напрямку соціальної політики визначає дві основні групи цілей:

перша – створення соціальних, економічних і правових умов для задоволення найбільш важливих потреб та інтересів у конкретній ситуації. Мається на увазі подолання стримуючих факторів щодо організації дитячого харчування, системи освіти й охорони здоров’я, а також – інститутів та установ, які забезпечують фізичний, духовний та культурний розвиток дітей;

друга – компенсація відмежованості деякої категорії дітей, гарантія їх виживання.

В складних умовах розвитку України важливо не лише своєчасно констатувати чи передбачити можливі негативні наслідки для дітей в результаті різних соціальних змін, але й протистояти цим наслідкам через систему соціального захисту.

Соціальний захист слід розуміти як систему заходів, спрямованих на відновлення зовнішніх соціально-економічних, політичних, медико–екологічних, правових, психолого–педагогічних умов, які забезпечують на сучасному рівні виживання і розвиток дітей, на подолання ситуації, коли дії окремих осіб чи інститутів наносять безпосередню шкоду здоров’ю, психічному, моральному, інтелектуальному розвитку дитини. (7, с.32-34)

Згідно з вітчизняною практикою інтереси дітей як особливої соціально-демографічної групи до цього часу враховуються в основному лише в межах державної сімейної політики. А в цьому випадку, як відомо, не всі запити та інтереси дитини можуть бути задоволені через сім’ю. Потреба у спілкуванні, одержанні нової інформації, активній, творчій, продуктивній діяльності, вдосконаленні своїх здібностей, умінь тощо – все це може реалізуватись завдяки включенню дитини в широкі суспільні структури, школу, сферу довкілля і мистецтва, культури, молодіжної субкультури. Адже соціальна політика в галузі дитинства повинна охоплювати всі сфери життедіяльності дитини.

Основними завданнями соціальної політики (в різних умовах) можуть бути:

– контроль за роботою дитячих установ різного типу;

– соціально-медична допомога дітям;

– інформаційно–правова допомога неповнолітнім з питань освіти, набуття професії, працевлаштування, реалізації культурних і дозвіллєвих потреб та інші.

Звичайно, позитивних результатів можна досягти не просто проявляючу турботу про конкретну дитину (хоча і це необхідно), а беручи до уваги кардинальні рішення, які впливають на ціле покоління, вікові чи соціальні групи. Такими можливостями, в першу чергу, безперечно, володіє школа (1, ст.26).

В останні роки посилюється інтерес до питання захисту дітей, і спрямований він не на абстрактний захист прав дітей, а на такий захист, який би відповідав основним принципам і нормам міжнародного права, при цьому особлива увага звертається на відповідальність батьків і педагогів за долю дитини. Тому школа має здійснювати пропаганду і роз’яснення матеріалів Конвенції за допомогою певних структур просвітницького плану, введення мінікурсу “Права дитини” з врахуванням особливостей вікових груп та принципу доступності.

Певним орієнтиром у виборі засобів виховних впливів на дітей у процесі реалізації норм Конвенції є бажання розвивати і зміцнювати у них почуття честі, власної гідності, без яких навіть досить міцні знання положень Конвенції не забезпечать захищеності особистості, її вільної самореалізації. Гуманізація процесу соціально–педагогічного впливу на дітей різного віку передбачає, перш за все, суб’єктивний розвиток і саморозвиток особистості. Формування внутрішньої установки на самоосвіту і самовиховання, має розвиваючий характер. У процесі діяльності дітей слід орієнтуватися на положення про те, що будь-яка діяльність, будучи системо-утворюючою, повинна бути колективною, творчою, особистісно значущою.

З цією метою соціальний працівник чи педагог має розробити механізм інтеграції позитивних за своїм змістом фронтальних, грунтовних та індивідуальних впливів, які сприймає кожна дитина. Крім того є педагогічно доцільною організацією середовища школи як внутрішнього (предметно-естетичного, просторового, духовного) так і звязку з зовнішнім (соціальним, природним та вплив на нього). Адже для спеціаліста має бути важливим не лише те, що і як робить дитина, підліток, а й у яких умовах розгортається його діяльність. Це дозволяє перетворити школу у своєрідну общину, засновану на пануванні гуманістичних цінностей.

Аналізуючи досвід вітчизняної соціально-педагогічної роботи, можна відмітити такі ціннісні особистісні установки, якими має користуватися спеціаліст соціально-педагогічної сфери, спираючись на основні положення Конвенції, з метою реалізації принципу гуманізації соціалізуючого процесу; педагогічний гуманізм, який проявляється у повазі особистості дитини, її гідності, сприйнятті її запитів, інтересів впевненості у власних силах, емпатичне розуміння дітей і підлітків, співробітництва; діалогізм; особистісна позиція соціального працівника чи педагога, його здатність до творчого самовираження, глибоке знання основних законів, постанов і нормативних документів, що стосуються проблем дітей різних категорій (8, с.120-122).

Раніше люди й гадки не мали про права дітей. Дитину розглядали як другорядний матеріал, з якого повинна утворитися повноцінна людина. До думок дитини не прислухались, бо вважали їх не зрілими та не раціональними. Дорослі мали повну владу над дітьми, а дітям нічого не залишалось, як сприймати все це як належне, бо необізнаність населення про права та обов’язки дітей, необізнаність самих дітей завжди залишалась і залишається актуальною проблемою нашого суспільства.

З плином часу ситуація поступово змінювалась. На початку століття права дитини розглядались, в основному, як міри по захисту від рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми, проституції неповнолітніх, повної влади батьків, економічної експлуатації.

Перші спроби створення пакету норм,які регламентували міжнародний захист дітей,зроблені Лігою націй відразу після закінчення Першої Світової війни. При цьому в самому Статуті Ліги націй не було позицій, які б безпосередньо стосувалися захисту дітей. Проте в межах правово-творчої діяльності цієї міжнародної організації були підписані угоди про припинення торгівлі жінками і дітьми. Найбільш істотним актом щодо захисту дітей, прийнятим за підтпримкою Ліги націй, стала Женевська декларація 1924 року.

Після Другої Світової війни, ООН (після створення у 1945 році) прийняла у 1948 році Загальну декларацію прав людини, в якій зазначалося, що діти повинні бути об’єктом особливого нагляду і допомоги. (8, ст.118).

У 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини, яка мала 10 коротких декларативних статей, програмних положень, які призивали батьків, окремих осіб, державні органи, місцеву владу й уряд визнати викладені в ній права свободи й дотримуватися їх. Це були 10 соціальних й правових принципів, які значно вплинули на політику, справи уряду і людей в усьому світі.

Однак декларація (лат.Dekclaratia–проголошення) – не зобов’язує, не має певної обов’язкової сили, це лише рекомендація.(5, с.80). Нові часи, погіршення положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів, міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини.

Не менш важливими у плані захисту прав дітей є створення міжнародних організацій: Дитячий фонд ООН (1946р.), ЮНІСЕФ—міжнародна міжурядова організація, основною функцією якої стало надання матеріальної допомоги у роботі з дітьми в різних країнах та підтримка заходів щодо виховання дітей; Міжамериканський Інститут дитини в США (1919р.);Всесвітня рада з питань обдарованих і талановитих дітей в Англії (1975р.);міжнародна федерація дитячої співдружності в Норвегії (1948р.); Міжнародний комітет дітей і юнаків у Женеві (1957р.); Європейське Бюро з питань дітей і молоді (1949р.) та інші.

Функціонування і діяльність міжнародних неурядових організацій сприяють розвитку інституційного співробітництва щодо захисту дітей. Хоча лише ЮНІСЕФ є єдиною міжнародною організацією універсального типу, яка вирішує проблеми захисту прав дитини (8,с.116-118).

Основним правовим принципом захисту дітей є рівність прав усіх дітей. У ст.1 Декларації прав дитини 1959 року ООН проголосила, що перелічені Декларації права повинні визнаватися за всіма дітьми, без будь-яких винятків та обмежень.(9, с.17-19)

Особливістю прав дитини є необхідність спеціального захисту цих прав, що були забезпечені можливості та сприятливі умови щодо вільного і повноцінного розвитку дітей. Якнайкраще забезпечення інтересів і потреб дитини–ось головний пріоритет у захисті прав дитини.

1.2 Нормативно-правове забезпечення прав дітей

У Законі України “Про охорону дитинства” сказано, що всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану або стану здоров’я та народження дітей та їх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи. (10, c.14) Охорона дитинства, згідно Закону, - це система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав. (10, с.13) Відповідно, соціально-правовий захист повинен забезпечити охорону дитинства на належному рівні, а ефективність цієї роботи підвищиться в результаті її технологізації.

Технологізація соціально-правового захисту дітей спрямована на забезпечення перш за все їх правової компетентності. Правова компетентність дитини, згідно Т.Александрової, охоплює:

- знання чинного законодавства, правил і норм поведінки в суспільстві;

- правову культуру особистості (її ставлення до права і правової

системи, її переконання, цінності, ідеали, що дозволяють їй регулювати

свої дії у відповідності до діючих законів);

- правову активність (готовність особистості до корисної діяльності у

сфері правового регулювання, вміння різнобічно розглядати та

вирішувати правові проблеми,відстоювати власну думку, знати і

використовувати на практиці механізми захисту прав і свобод людини);

- правові навички та уміння (навички використання отриманих правових

знань при вирішенні реальних життєвих проблем).(11, с.4)

1.2.1 Конвенція ООН про права дитини

“Світовою конституцією прав дитини” називають Конвенцію про права дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. З тих пір Конвенцію ратифікували уряди всіх країн, за винятком Сомалі та Сполучених Штатів Америки.

Конвенція — документ високого міжнародного рівня, який має велику обов’язкову силу для тих держав, які його ратифікували. Необхідність охороняти дитину також була передбачена у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року, міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., в документах спеціалізованих установ ООН , таких як МОП, ЮНЕСКО, ВОЗ.

Норми Конвенції про права дитини діють як складова національного законодавства України з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною. Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов’язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я, а також високий рівень життя.

Це означає, що уряди зголошуються захищати дітей від дискримінації, сексуальної, комерційної експлуатації, насильства і особливо піклуватися про дітей-сиріт та біженців.(12, с.1-3).

Конвенція ООН про права дитини, визнала дитину суб’єктом права, а її інтереси пріоритетними перед потребами суспільства, вона конкретизує, поглиблює положення Декларації прав дитини.

Положення Конвенції можна звести до чотирьох основних вимог, які мають забезпечити права дітей на: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства (Конституція). При цьому в Конвенції закладено два цілепокладаючі принципи:

-- дитина є самостійним суб’єктом права, тому охоплюючи весь комплекс громадських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, Конвенція одночасно визначає, що реалізація одного права не віддільна від реалізації інших;

-- пріоритетність інтересів дітей перед потребами сім’ї, суспільства, релігії. Свобода, необхідна дитині для розвитку своїх інтелектуальних, моральних і духовних здібностей, потребує не лише здоров’я і безпечного середовища, які відповідають рівню за нормами охорони здоров’я, забезпеченню нормами харчування, одягу і житла, але й надання всього цього в першу чергу (6,с330-332).

Водночас в цьому документі зафіксовані особисті, соціальні, культурні і політичні права дитини. До особистих відносяться права: на життя, на ім’я, на набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на особисте та сімейне життя; на недоторканість житла; таємницю кориспонденції; право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я; благами соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для її розвитку; на освіту; на відпочинок; на особистий захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; право на вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному, психічному відновленню та соціальні інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину (9, с.19-25).

Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у цьому документі стоять права дитини. Права, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини.

Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати доступ до них (мова йде про ім’я та громадянство, медичний догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами, сиротами та біженцями).

Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо).

Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури, релігії та мови.

Конвенція надає точки відліку, за допомогою яких можна вимірювати ефективність зусиль різних країн щодо поліпшення життя дітей. Кожних п’ять років уряди мають звітувати перед Комітетом ООН з прав дитини.

Згідно зі ст.43 Конвенції про права дитини такий Комітет складається з десяти експертів, які відзначаються високими моральними якостями та визначною компетенцією в галузі, що їх охоплює ця Конвенція. Члени Комітету обираються таємним голосуванням, із числа внесених до списку осіб, висунутих державами-учасницями.(12, с.24)

Кожна держава-учасниця може висунути одну особу з числа своїх громадян. Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, що скликаються Генеральним секретарем у центральних установах Організації Об’єднаних Націй.

Згідно із ст.44 держави-учасниці зобов’язуються подавати Комітетові через Генерального секретаря ООН доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:

-протягом двох років після набрання чинності цієї Конвенціії для відповідної держави–учасниці;

-надалі через п’ять років.(12,с.26)

Члени Комітету оцінюють їхні успіхи, зустрічаються з представниками уряду та прислуховуються до думок недержавних організацій (НДО) перед тим, як надати рекомендації щодо вдосконалення роботи у кожній країні.

З метою сприяння здійсненню конвенції та міжнародному співробітництву таких організацій, як Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація здоров’я (ВОЗ), Організація ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) та Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) заохочуються до надання консультацій Комітету та мають дозвіл на відвідання його засідань.

Вони можуть надавати Комітету відповідну інформацію та їх можуть запрошувати до надання консультацій щодо оптимального виконання Конвенції, разом з представниками інших організацій, визнаних компетентними, – в тому числі, інших органів ООН та НДО, що мають статус консультантів ООН.

В різних державах і регіонах світу Конвенція ООН про права дитини виконується по-різному із врахуванням особливостей та менталітету кожної держави. Але об’єднує всі держави по відношеннню до дітей – повага до дитини, її права та інтереси, турбота і любов. (8, с.119)

1.2.2 Права дитини на сім’ю

Кожна сім’я-це частина держави

Арістотель

Сім’я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження, передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням. У першу чергу, сім’я повинна залучати дітей до освіти, культури і прищеплювати загальнолюдські норми суспільного життя. Основними методами збереження та зміцнення здоров’я в умовах сім’ї має стати профілактика захворювань та дотримання певних гігієнічних правил у повсякденному житті, оптимальна фізична активність, загартування організму, повноцінне харчування, запобігання шкідливим явищам – курінню, алкоголізму тощо(13, с.58-68).

Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх замінюють, спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини.

Найважливішою умовою для розвитку дитини є її виховання в сім’ї. Це очевидно, тому не випадково, що Конвенція ООН про права дитини 1989 року містить перелік норм, які повинні забезпечувати захист сім’ї. Дитина з самого народження має право знати своїх батьків та користуватися їх піклуванням (ст.7). Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і незалежного виконання батьками своїх обов’язків.

Взаємні права і обов’язки між батьками і дітьми виникають на підставі походження дитини від цих батьків, засвідченому у встановленому законом порядку.

В разі, коли батьки дитини на час її народження перебувають у зареєстрованому шлюбі, походження дитини підтверджується записом про шлюб батьків. В таких випадках, як правило, проблем не виникає. Навіть після смерті батька, якщо дитина народжується до закінчення 10-місячного строку, особу, що померла, записують батьком. Це правило поширюється і на випадки розірвання шлюбу, якщо мати на момент народження дитини не вступила в новий шлюб. В цьому разі батьком дитини записують нового чоловіка матері.

У випадку, коли батьки новонародженого не перебувають у зареєстрованому шлюбі, то батько може звернутися із спільною заявою з матір’ю дитини до органів РАГСу і просити визнати його батьком.

Якщо ж батько не погоджується добровільно визнати походження цієї дитини від нього, то цю обставину може встановити суд за заявою матері, опікуна дитини, особи на утриманні якої перебуває дитина. В разі незгоди матері подати спільну заяву з батьком до органу РАГСу, звернутися до суду з вимогою встановити батьківствоможе і саи батько. Таким правом закон наділяє і дитину, але лише з досягненням нею 18 років. Крім того, важливе значення мають експертизи (зокрема, судово-медична, судово-біологічна та ін.).Особливого значення набуває генетична експертиза, оскільки процент помилки в такій експертизі зовсім незначний. Саме ця експертиза майже достовірно підтверджує батьківство чи материнство. Отже, в разі підтвердження походження дитини від цих батьків між ними виникають взаємні права та обов’язки.

Згідно із ст. 58 КпШтС України батьки і діти зобов’язані надавати взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному. Права та обов’язки між батьками і дітьми можуть бути особистого та майнового характеру.

Особисті права та обов’язки дітей позбавлені грошового змісту, їх не можна оцінити і в грошах. Вони тісно пов’язані з особою: їх не можна подарувати, відмовитися від них. Загалом ці права та обов’язки тривають до досягнення дитиною 18 років, або до часу одруження, вони також припиняються зі смертю однієї із сторін.

Згідно із ст.61 КпШтС батьки мають право і зобов’язання виховувати своїх дітей, піклуватись про їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці.

Коли дитина народжується вона має право отримати ім’я. Відповідно батьки згідно з статей 62 і 63 КпШтС мають право та обов’язок призначати прізвища, ім’я та по-батькові дитини. Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище отримує і дитина. Якщо у батьків прізвища різні, вибору імені закон обмежень не встановлює, але батьки повинні дуже відповідально поставитись до вирішення цього питання, щоб у майбутньому не виникало для дитини негативних наслідків. Також можна присвоїти дитині подвійне ім’я.

З досягненням дитиною 16 років вона може звернутися до РАГСу із заявою з проханням змінити її прізвище або ім’я та по-батькові.

Батьки мають право визначити місце проживання дітей. Діти можуть тимчасово проживати у родичів, як правило, у бабусі та дідуся, але ця обставина не позбавляє їх батьків та не знімає обов’язку по вихованню.

Згідно із статею 17 Цивільного кодексу України місцем проживання неповнолітніх, що не досягли 15 років, визнається місце проживання їх батьків.

Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і незалежного виконання батьками своїх обов’язків. Суд, наприклад, може позбавити батьківських прав батька та матір, стягнути з них аліменти, засудити їх за ухиляння від сплати, але примусити батьків піклуватися про своїх дітей неможливо. До батьківства і материнства треба готувати з раннього віку, насамперед, на прикладі власних батьків, їх ставлення до дитини та виконанні батьківських обов’язків взагалі. (9, с.51-80)

У Конвенції ООН про права дитини проголошується, що дитина не буде розлучена з батьками всупереч їх бажанню, крім випадків, які передбачені законом. У Конвенції йдеться також про визнання місця проживання дитини. Якщо батьки не можуть домовитися про це, суд вирішує, з ким залишається дитина.

Ст.10 Конвенції ООН про права дитини йдеться, що в разі розлучення батьків дитина має право підтримувати контакти з ними. Коли таке розлучення спричинене затриманням, ув’язненням чи смертю когось із батьків, держава повинна надати дитині чи батькам інформацію щодо місця перебування відсутнього члена сім’ї.(12c.8)

Батьки повинні спільно вирішувати питання виховання дітей. Коли батьки проживають окремо, то той із батьків, що проживає з дитиною, не повинен чинити перешкод для спілкування з дитиною іншого з батьків. Якщо батьки не можуть дійти згоди з цього питання, то слід звернутися до органів опіки і піклування, а далі до суду.

У випадку, коли дитина тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, вона має право на особливий захист і допомогу держави, як це передбачено у ст. 20 Конвенції (12,с.12). Майнові права та обов’язки між батьками та дітьми можуть виникати з приводу майна, яким володіє сім’я, а також з приводу отримання аліментів. Батьки управляють майном дітей до досягнення ними 18 років або до моменту їх одруження, бо з цього часу вони можуть самостійно вчиняти всі дії пов’язані з майном. У батьків і дітей може бути спільна власність. Батьки мають утримувати своїх дітей до 18 років.

Проблема сімейного життя, стосунки між батьками і дітьми є дуже складними. У літературі іх часто називають “вічними питаннями” і присв’ячують їм романи, п’єси, повісті. Ці відносини впливають на характер, погляди і житєву позицію людини, що росте, допомагають їй стати гармонійною і цілісною або перешкоджають її розвитку.

Найкращим шляхом життя сім’ї безумовно є порозуміння, повага, свідоме дотримання всіма її членами правових і моральних норм по відношенню одне до одного. У такій сім’ї діти і батьки будуть щасливими, збережуть вдячність і готовність допомогати один одному до глибокої старості й у будь яких ситуаціях життя (14, с.16-2).

1.2.3 Право на освіту

Освіта відіграє в житті людини дуже важливу роль. Завдяки їй у людини формується характер, погляди на життя, суспільні інтереси й власні принципи. Освіта – своєрідний моральний грунт кожної людини.

Права дитини якнайкраще можна зрозуміти тоді, коли їх пізнають у дії. Щоденне шкільне життя дає певний досвід і може підсилити формальне вивчення таких абстрактних понять, як свобода, право, толерантність, справедливість, і правда. Шкільна освіта, навчання взагалі – це окрема сфера суспільно-правових відносин, які регулюються спеціальними нормативними актами: статтями Конституції України, Законами України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, Статутом школи та будь-якого відповідного навчального закладу тощо. Розвиток дитини забезпечується здійсненням її права на освіту. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції про права дитини. В Конвенції про права дитини йдеться не тільки про шкільну освіту. Питання розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів масової інформації загалом, у тому числі — до дитячих(ст.17).

Українська держава намагається забезпечити доступність освіти. Це означає, що навчатися може кожний. Навчальні заклади є практично у всіх населених пунктах, до них приймають всіх, хто живе в Україні — незалежно від соціального і майнового стану, етнічного походження, національності, раси, віросповідання і стану здоров’я.

Доступність забезпечується також створенням умов для вибору профілю навчання відповідно до інтересів і здібностей дитини, різними формами навчання: денною, вечірньою, заочною, екстерном.

Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зводиться до запровадження обов’язкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію її положень був спрямований Закон України “Про освіту” 1991 року, який встановив обов’язкове шкільне навчання дітей віком від 6-7 і до 15 років. Усі ступені шкільного навчання безплатні, Конституція України 1996 року значно розширила право дітей на освіту. Згідно із ст.53 Конституції повна загальна освіта обов’язкова. Держава гарантує її доступність і безоплатність (9,с.52-118). Так, державою проголошено безкоштовна освіта, що забезпечується розгалуженою мережею державних закладів освіти. Разом з тим, останнім часом все більшого поширення набувають навчальні заклади, засновані на приватній та комунальній власності, а також в державних закладах частина студентів навчаються на платній основі. Але суспільство навіть не замислюється, що це є дискримінацією прав дитини, порушенням закону та Конвенції про права дитини. Важко переоцінити п.2 ст.28 Конвенції ООН про права дитини, що приписує забезпечувати шкільну дисципліну лише методами, які не порушують принципу поваги до людської гідності дитини. Таким чином, держава має підтримувати шкільну дисципліну, але методами, які не принижують гідність дитини. Законом України “Про освіту” та іншими нормативними документами встановлюються права та обов’язки учнів та вчителів. Дотримуючись їх, можна досягти врегулювання частих конфліктів між цими сторонами та дотримання і контролю закону з обох сторін.

Згідно з статею 51 учні мають право:

-обирати профіль навчання,індивідуальні програми, позакласні заняття; вносити пропозиції з питань організації та умов навчально-виховного процесу, відпочинку, побуту учнів;

-користуватися навчальною, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою навчального закладу;

- на захист від будь-яких форм фізичного та психічного насильства;

-оскаржити в разі незгоди четвертну, річну, підсумкову оцінку до ради освітнього закладу у місячний термін і скласти екзамен з відповідного предмета;

-