Скачать

Система роботи з розвитку мовлення в першокласників

Зміст

Вступ

Розділ І. Система роботи з розвитку мовлення першокласників

1.1. Вивчення рівня дошкільної мовленнєвої підготовки дітей

1.2. Формування звукової культури мовлення. Система вправ

1.3. Збагачення уточнення, розширення та активізація словника першокласника

1.4. Удосконалення граматичного ладу мовлення

1.5. Розвиток діалогічного та монологічного мовлення

Розділ ІІ. Експериментальна перевірка способів керівництва навчально-виховним процесом. Методичні рекомендації

Висновки

Додатки

Вступ

Сповідь

Я щоранку заходжу в клас.

На дитячих обличчях – усміх.

Що я варта, діти, без Вас?

Ви – натхнення моє, мій успіх.

За плечима сивіють роки,

Але й досвід пройшов літами,

Що я варта, без Вас, малюки?

Я в безмежнім боргу перед Вами.

Щоб любові вогонь не згас,

Щоб віддать дітям серце і душу,

Я щороку заходжу в клас.

Я учитель, я вчити мушу.

Рузинська Т. Г.

Суть проблеми, над якою я працюю, полягає в ефективному розвитку мовленнєвої діяльності молодших школярів (першокласників). Нові знання на уроках української мови завжди формуються на попередньо вироблених опорних уміннях, таких, як уміння співвідносити звуки і букви, аналізувати слова за будовою і зв’язками, добирати слова і речення залежно від мети висловлювання.

Починаючи з першого класу, використовуємо прийом випереджувального навчання з метою підготовки дітей до сприймання граматичного матеріалу в другому класі. Побудова всіх етапів уроку здійснюється на основі тематитично близьких тестів. Такий методичний підхід забезпечує єдність дидактичної, розвивальної і виховної мети уроку.

Організація процесу пізнання мовних і мовленнєвих знань на основі тематично близьких текстів, а не окремих чи ізольованих речень, дає змогу злити воєдино процес застосування мовних знань і застосування їх з метою спілкування (20; 24).

Основна мета мовленнєвого розвитку молодих школярів – формування вмінь висловлюватися в усіх доступних для них формах, типах, стилях мовлення.

Для розвитку мовлення школярів у період навчання грамоти доцільно виділити роботу над словом, словосполученням, реченням і зв’язним мовленням.

З перших днів перебування першокласника у школі перед учителем стоїть завдання навчити висловлювати його свої думки правильно, послідовно, точно і виразно. Звісно, що з цим завданням учень може справитися лише в тому разі, якщо його увага була прикута до лексичної сторони мови, а дії спрямовані на оволодіння хоча б найпростішими засобами полегшення значення слова. Такий підхід до лексичної роботи, яка здійснюється на уроках читання і письма, полягає в тому, щоб домогтися точного співвідношення слів, які читаються і використовуються в усному мовленні, і назв предметів та явищ навколишньої дійсності. Якщо учень усвідомить, що кожне слово має своє певне значення, то він точно зможе відтворювати свої думки і вибирати найбільш влучні. Неправильне вживання слова, нерозуміння його значення часто зумовлене об’єктивними причинами: знає предмет або явище під іншою назвою (лелека – чорногуз, завірюха – хуртовина), не ознайомлений із близькими за значеннями словами (синонімами), не володіє поняттям багатозначності.

Важливим кроком для вирішення цієї проблеми є пошук ефективних способів пояснення незрозумілих слів та добір дидактичного матеріалу.

До того ж, учитель має знати, що найважливішою для першокласників є робота над засвоєнням та використанням у мові синонімів, бо вони з’ясовують відношення між словами. Різними за звучаннями, але близькими за значеннями.

Збагачення мовлення школярів синонімами сприяє точнішому розумінню різних відтінків значення слова, привчає дітей вдумуватись в його зміст, правильно будувати словосполучення, використовувати найбільш влучні слова та уникати повторів. Складність цієї роботи не тільки в обмеженні словника дитини, а й у його бідності та відсутності звички користуватися багатством мови.

Отже, значення мовлення синонімами збільшує словниковий запас не тільки кількісно, а й якісно, тобто робить словник дитини точним і виразним. А це впливає на розвиток мовлення першокласника (14; 12).

Розділ І. Система роботи з розвитку мовлення першокласників

1.1. Вивчення рівня дошкільної мовленнєвої підготовки дітей

Розвиток сучасної методики мовлення підготовки дітей до школи неможливий на сьогодні без поєднання з останніми науковими даними психолінгвістики, без опори на дослідження, присв’ячені аудіюванню, читанню та письму.

Якраз найновіші досягнення в галузі психолінгвістики дають змогу по іншому дивитися на методичні погляди і підходи, які вже склалися раніше, перосмислити завдання і зміст методики розвитку мовлення дітей дошкільного віку в цілому і методики мовленнєвої підготовки дітей до школи, зокрема.

Вдосконалення сучасної методики розвитку дітей дошкільного віку – формування мовленнєвої діяльності – передбачає вживання назви “мовленнєва підготовка” у двох значеннях:

1) загально мовленнєва підготовка – розвиток навичок усного мовлення (вимовляння, лексичних, граматичних; навичок утворювання діалогічних і монологічних висловлювань), тобто навичок говоріння – вживання одиниць мови для мислення, спілкування, розвиток комунікативних навичок; розвиток сприйняття і розуміння мовлення (аудіювання), засвоєння мовних значень; під розвитком навичок усного мовлення мається на увазі також і розвиток мовленнєвого досвіду, розвитку мовного чуття;

2) спеціальна мовна і мовленнєва підготовка – первісне усвідомлення її знакової системи і осмислення мовних значень, формування основ мовних і мовленнєвих умінь у галузі читання, письма; умінь, пов’язаних з аналізом мовних явищ, із розвитком рефлексії (роздумів) дитини над мовленням: його усвідомлення і переосмислення над його породженням, тобто з розвитком усвідомленого і свідомого мовлення, яке контролюється за допомогою свідомості, а не “мовного почуття”.

Загально мовленнєва підготовка дітей дошкільного віку, окрім розвитку усного мовлення, безпосередньо пов’язана і з розвитком сприймання і розуміння почутого (аудіювання), що впродовж усього дощкільного віку значно випереджають розвиток навичок говоріння.

На п’ятому році життя дитини проводиться спеціальна мовна підготовка. Вона розпочинається з повідомлення дітям елементарних знань про мову, необхідних для формування первинних, спрямованих на усвідомлення мовленнєвих явищ, умінь. Закінчивши її, діти мають оволодіти мовленнєвими вміннями читання та елементарного письма (друкування слів), елементарними мовними знаннями і вміннями аналізувати одиниці мови (звук, склад, слово, речення), робити перші осмисленні мовні узагальнення, початково вичлиняти істотні, від різняти їх від неістотних ознак, робити перші спроби усвідомити своє власне мовлення, свою власну мову, які впродовж перших п’яти років їхнього життя виступали як спонтанні прцеси мовленнєвого розвитку.

Усні розмовні навички, спеціальні розмовні і мовленнєві уміння дітей, які прийшли до школи, вдосконалюються, поглиблюються, розвиваються на вищому рівні під час навчання у першому класі граматики і правопису, під час закріплення вмінь читати і писати, а в наступних класах, засвоюючи основи фонетики, лексики, морфології, синтаксису та стилістики.

Завдання і зміст загальномовленнєвої і спеціальної розмовної підготовки якісно відрізняються одна від іншої, хоча пов’язані спільними мовними засобами їх здійснення: звуками, фонемами, інтонемами, морфемами, словами, словосполученнями, реченнями. Також якісно різняться і способи оперування дітьми, мовним матеріалом. Ця несхожість проявляється в мимовільності – довільності, ненавмисності – навмисності, неусвідомленості – усвідомленості.

Для того, щоб по-новому – з урахуванням даних психолінгвістики – накреслити шлях мовленнєвої підготовки дітей до школи, слід розмежувати сутність двох психолінгвістичних понять: мовленнєві навички і мовленнєві вміння, які взаємопов’язані та взаємозумовлені, хоч і є двома діаметрально протилежними явищами, що якісно відрізняються одне від одного (О. О. Леонтьєв).

Мовленнєві навички – це мовленнєві операції, які здійснюються несвідомо, з новим автоматизмом за відповідної мовної норми і слугують для самостійного вираження думок, намірів, переживань. Сформувати навички – це означає забезпечити правильну побудову і реалізацію висловлювання. Дитина володіє такими навичками, але не знає і навіть не здогадується, що волдодіє ними. Ці операції не усвідомлені. Вона володіє ними спонтанно, у певних ситуаціях, коли вони (подібні ситуації) спонукають дитину до виявлення цих навичок. Поза подібними ситуаціями навмисно, самовільно і свідомо дитина не вміє виконувати мовленнєві операції, які вона вміє виконувати ненавмисно, автоматично (Выгодский Л. С. Избранные психологические исследования – М., 1956; Педагогическая психология – М., 1996). Лише за відповідного мовного і мовленнєвого навчання дитина усвідомить те, що вона робить мимовільно, тобто усвідомить власне мовлення, свої мовленнєві навички, прийде до розуміння того, що у вигляді емпіричних “житейських” мовленнєвих уявлень, побутових розмовних і мовних узагальнень існувало у її психічному світі.

Мовленнєві вміння – це мовленнєві дії, що реалізуються на основі мовних знань і способів діяльності за оптимальними параметрами відомог, довільного і усвідомленого варіювання під час вибору і поєднання мовленнєвих операцій залежно від мети, ситуації, спілкування і співрозмовника, з яким відбувається комунікація. Це і є комунікативно-мовленнєві вміння. Вони мають творчий характер, - тобто потребують уміння швидко орієнтуватися в умовах спілкування, які ніколи не повторюються повністю, щоразу слід добирати потрібні мовні засоби, користуватися мовленнєвими навичками. Оволодіти такими мовленнєвими вміннями – означає вміти правильно добирати стиль мовлення, підкоряти форму мовного виразу завданням спілкування, вживати найефективніші мовні засоби, враховуючи необхідність екстралінгвістичних факторів (міміки, жестів, інтонації і т. п.).

Оволодівати навичками говоріння, діти засвоюють рідну мову, наслідуючи мовлення вихователів, однолітків, людей із постійного оточення, мову художніх творів, тобто того мовного оточення, в якому вони виховуються і навчаються.

Вживаючи у свої мові слова, словосполучення, речення як коди для позначення об’єктів реальної дійсності, діти не бачать самих мовних одиниць. Так, вони зіставляють предмети та явища з засвоєними словами, не розуміючи при цьому злиття у єдине ціле слів і названих ними матеріальних об’єктів, дій, станів. Діти розуміють думки, виражені в різних видах речень, виражених за допомогою словосполучень (пташка в клітці, синець від удару), досить уміло використовують речення для продуктивного мовлення, але при цьому не диференціюють граматичних форм як явищ мовленнєвої дійсності. У психології та лінгвістиці такий феномен має назву “прозорості значення мовного знака” (Шафф А. Введение в семантику. – М.: Изд-во иностр. лит., 1963 – с. 203).

У процесі загальноосвітньої підготовки дитина емпіричним шляхом засвоює матерію мови, запам’ятовує традиційне поєднання мовних засобів, їх виражальні відтінки.

Для практичного, дотеоретичного засвоєння дитиною традиції поєднання мовних засобів їй необхідно запам’ятати орфоепічні та граматичні норми. За умови мимовільного запам’ятовування традиції вживання формується мовне відчуття, або “чуття мови”. За визначенням Л. І. Божович, “чуття мови” виникає мимовільно як побічний продукт діяльності, яка спрямована на оволодіння практикою мовленнєвого спілкування.

Для засвоєння способів виразного, спонтанного, неусвідомленого мовлення (інтонації повідомлення, вигуків, часток; модальних слів, синонімів, антонімів та інше) слід, по-перше, дати змогу дитині почути, відчути, поспостерігати, як за допомогою мови оцінює діяльність, як вона виражає свій духовний світ, свої емоції та почуття; по-друге, створити умови, щоб на доречно зібрані мовні засоби виразності мовлення дитина сама відгукувалася емоціями, почуттями та вправлялася у вираженні власної оцінки дійсності. Якщо дитина засвоює виражальні засоби мовлення, мова стане інструментом розвитку її емоційної сфери.

У мовленнєвому розвитку дітей дошкільного і шкільного віку виявлено закономірності, сформовані Л. П. Федаренко (Федаренко Л. П. Закономерности усвоения родной речи. – М.: Просвещение, 1984 – 159 с.), суть яких полягає в тому, що мовлення засвоюється за умови набуття здатності:

- управління мускулами мовного апарату, координувати мовленнєворухові та слухові відчуття;

- розуміти лексичні та граматичні значення;

- відчувати виражальні відтінки лексичних, граматичних, фонетичних мовних значень;

- запам’ятовувати традиційне поєднання мовних одиниць у потоці мовлення, тобто засвоювати літературну мовну норму.

Крім того, під час засвоєння письмового і вдосконалення усного мовлення молодими школярами спостерігається такі закономірності:

- писемне мовлення засвоюється, якщо воно зіставляється з уже засвоєним усним;

- темп збагачення мовлення прискорюється за умови вдосконалення мовленнєво-творчої системи того, хто навчається (16; 10).

Висновок

Таким чином, процес засвоєння мовлення у школі повністю залежить від дошкільної мовленнєвої підготовки.

Природне засвоєння рідної мови дітьми дошкільного віку відбувається інтенсивніше, якщо керівництво ним здійснюється, спираючись на лінгводидактичні принципи навчання мови:

- увага про матерії мови;

- розуміння мовних знаків;

- оцінювання виразності мови;

- розвиток чуття мови.

Згідно з цими принципами виробляються засоби навчання, які стимулюють розвиток мовленнєворухових навичок (артикуляції, інтонації); забезпечують дітям інтуїтивне (чуттєво сприйняте) розуміння лексичних і граматичних значень, тобто сприймання мови як явища, що має сенс, допомагає розвивати в них уміння відчувати емоційну виразність мовних засобів, сприймати поезію, розпізнавати засоби експресії; організовують мовленнєве середовище з оптимальним потенціалом розвитку, необхідним для засвоєння літературної норми.

1.2. Формування звукової культури мовлення. Система вправ

Культура мови, усної чи писемної, активного мовця зростає по висхідній від орфографічно-пунктуаційної грамотності до стилістичної виразності та комунікативної доцільності, потім до комунікативної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка базується на всіх ознаках попередніх рівнів мови, і має ще свої додаткові ознаки — образність та творчість. Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талантом.

Мовна майстерність талановитого мовця, може почати виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мови. Абсолютно чіткої межі між рівнями немає. Засвоюючи норми, учень вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, бо неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним.

Рівень правильності мовлення досягається учнями при засвоєнні основних норм (вимовних, лексичних, граматичних) літературної мови.

Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на здобутки першого рівня — правильності. Але досягається він дотриманням ще й інших вимог, за якими формуються такі якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство виражальних засобів.

Точність - одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається, з двох компонентів: а) адекватне, об'єктивне мовне відображення дійсності; б) вживання слів і висловлювань, узвичаєних для мовців, що володіють нормами літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги:

1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, знанням об'єкта мовлення, умінням зіставляти слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них.

2. Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища і колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності «свій», своя міра мовної правди й неправди, і мовець повинен його відчувати. Наприклад, жартома сказане в дружній бесіді слово може сприйматися адресатом як образа, якщо вилучити його з контексту фантазійно-дотепного, довірливого спілкування і перенести на рівень офіційно-ділового, де «все правда».

Логічність мовлення є його основною якістю, необхідною для успішного здійснення пізнавальної та комунікативної функції мови. Розрізняють логічність предметну і понятійну. Предметна логічність мовлення полягає в тому, що смислові зв'язки та відношення між мовними одиницями, які встановлюються в процесі мовлення, відповідають смисловим зв'язкам і відношенням у реальному світі. Понятійна логічність — це відображення структури логічної думки і її розвитку в семантичних зв'язках, структурах і поєднаннях мовних елементів, які використовуються у даному мовленні. Оскільки за предметами та ознаками, явищами і процесами в нашій свідомості формуються уявлення та поняття (і, навпаки, за уявленнями і поняттями ми відтворюємо образи предметів та явищ за аналогією до відомих), у мовленні обидва види логічності взаємопов'язані, двоєдині. Але в конкретних формах і типах мовлення за обов'язкової наявності обох яскравіше видно то один, то інший вид логічності. Наприклад, в описах конкретних речей очевидною є предметна логічність, а в наукових статтях виразною буде логічність понятійна.

Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясним здаватиметься усне мовлення адресату, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме. Слухач у такій ситуації адекватно «прочитує» те, що чує, про що здогадується, і часто каже: «Я все зрозумів». Ясності усного мовлення сприяють: чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний та ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключових і наскрізних слів.

Ясність має бути обов'язковою ознакою гарної мови в усіх типах спілкування.

Чистота мови уявляється нам передусім бездоганністю її елементів — без неосвоєних недоречних запозичень з інших мов, невластивих українській мові форм. Ниві українська мова зазнає шаленого тиску з боку російської та англійської і засмічується їхніми елементами.

Частина цих елементів практично увійде в лексику української мови як синоніми до наших слів. Гірше буде, якщо при цьому витісняться відомі українські слова, бо це загрожуватиме самобутності нашої мови.

Засмічують літературну мову не лише чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, все те, що ображає гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету.

Чистота мови повинна простежуватися на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії — літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії — грамотне письмо; на рівні лексики — відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, немотивованих повторів; на рівні синтаксису - правильна, завершена будова речень, нормативні словоформи.

Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.

Виразність мови складається з двох засад: інформаційної виразності (змістової) і виражальної (чуттєво-мовної) виразності. Тому вважають, що виразність — це швидше ознака структурної специфіки тексту, а не лише слів. Виразність може бути відкритою, інтенсивно показаною (експліцитна, експресивна) і прихованою (імпліцитна, імпресивна).

Поліфункціональність – вміння мовця вдало використовувати мову відповідно до названих вище вимог у всіх сферах матеріально-виробничого, і духовно-культурного повсякденного життя (22; 28).

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією спільною ознакою, бо різноманітність - це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство означає низку різноманітностей. Під цими поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну та граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повтори, паралельми, періоди, градації).

Одним із критеріїв культури мови є естетичність. Вона спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взаємодії та пропорційності створюють гармонію усного чи писемного тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе почуття естетичного задоволення.

Про багатство і виразність індивідуального мовлення людини бажано судити, зважаючи на те, кому воно належить і в якій сфері реалізоване:

а) мовлення письменника, науковця, управлінця, робітника, селянина, педагога, учня, малюка тощо;

б) побутове мовлення, мова художнього твору, офіційного листа, наукової статті;

в) чи ситуація є виграшною для мовця, чи може він у ній повністю виявити якість свого мовлення і можливості творчого використання.

Щоб досягти виразності й багатства індивідуальної мови, треба:

- постійно збагачувати інтелект, удосконалювати мислення, не лінуватися думати;

- вважати одноманітність мовлення неестетичним, а бідність словника — ознакою поганого тону;

- постійно збагачуватися новими мовними засобами зі сфери професійного мовлення власного та споріднених фахів;

- виробити увагу до чужого бездоганного мовлення, аналізувати, чим воно досконале: багатством словника, інтонацій, особливостями тембру, різноманітністю синтаксичних структур, умінням будувати фрази і текст, індивідуальною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;

- читати, якщо не постійно, то хоча б періодично, українську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу з тим, щоб мати «на слуху» рівень розвитку сучасної української літературної мови;

- постійно бути уважним до власного мовлення і мовлення найближчих людей, колег, не розслаблюватися, дбати про природність, невимушеність мовлення;

- бути уважним до життя, до різноманіття його форм, барв, явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві;

- сприймати мову як свою людинолюбну сутність, як картину світу, як порадника і помічника у суспільному житті;

- своє мовне вдосконалення розуміти як органічний стан і поширювати це розуміння серед колег, близьких людей, особливо серед дітей, школярів, юнацтва.

Мовна культура не постає на пустому місці, це постійна робота, спрямована на вдосконалення свого мовлення, розвиток інтелекту, на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу (7; 33).

ЗВУКОВА РОБОТА В ПЕРІОД НАВЧАННЯ ГРАМОТИ ШЕСТИЛІТОК

Останнім часом психологи і методисти приділяють велику увагу засвоєнню звукової системи мови, без вивчення якої неможливо опанувати граматичну будову і словниковий склад.

Звукова робота — основа навчання грамоти шестирічних школярів. Оволодіння необхідними операціями зі звуками в цей період сприяє формуванню повноцінних навичок читання. Уміння встановлювати послідовність звуків у слові допомагає уникнути найчастіше уживаних помилок учням 1—2 класів на пропуск, заміну, переставляння букв під час письма. Загалом оволодівати нормами літературної вимови, артикуляційними навичками.

З початком навчання грамоти шестирічних школярів виникає потреба спеціального аналізу звукової сторони мовлення. В цей період у них формуються такі початкові фонетичні уявлення і поняття, як «звуки мовлення», «голосні», «приголосні», «тверді та м'які приголосні», «склад», «наголос».

Ще К. Д. Ушинсьлий розробив і звів у шкільну практику цілу систему підготовчих звукових вправ, які передують вивченню букв, намітив прийоми аналітико-синтетичної роботи. Багато з них використовуються і в наш час.

Аналіз і синтез — протилежні, але однаково важливі способи пізнання, взаємопов'язані в ході звукової роботи.

Прийоми звукового аналізу й синтезу достатньо розроблені в методичній літературі. Вправи на звуковий аналіз допомагають шестиліткам усвідомити звукову будову слова, необхідну для формування навичок правильного письма; завдяки вправам на синтез відтворюють звукову форму мовленого слова при читанні.

Одне з головних програмових умінь для шестиліток, яке потрібно формувати уже в добукварний період — здійснювати звуковий аналіз фонетично нескладних слів. У цій роботі не так важливо назвати кількість звуків, як встановити послідовність їх у слові та правильно вимовити. Встановлюючи звуковий склад слів, школярі нерідко припускаються помилок: спотворюють звуки (у слові ліс виділяють звук (л) замість (л'), у слові лоша звуки (л), (ш) називають «ли» «ле», «ел», «ши». Нерідко змішують звуки та букви. Це свідчить про те, що вони у звуковому аналізі слова спираються не на мовлене слово, а на буквений склад його, а виділений ними звук не співвідносять зі звучанням цілого слова. Щоб уникнути таких і подібних помилок, варто звуковий аналіз здійснювати у повному складі мовленого слова.

Пропонуємо таку послідовність проведення власне звукового аналізу:

1. Чітка літературна вимова слова і слухання його. (“Скажи і послухай!”).

2. Повторна злита вимова слова для виділення наголошеного складу, поділ слова на склади.

3. Протяжна (або підсилена) вимова першого звука у повному складі слова: (Ввв) аля.

4. Характеристика цього звука (голосний, приголосний — твердий чи м'який).

5. Позначення виділеного звука умовним значком (фішкою).

6. Протяжна (або підсилена) вимова другого звука... . і т. д.

7. Перевірка виставленої звукової моделі слова.

Вважаємо, що в такій послідовності учні навчаються чути і розрізняти звуки у слові, діяти при складанні звукових схем. Це дає можливість класоводові швидше перейти від колективних до самостійних форм роботи.

У букварний період навчання грамоти звукова робота поєднується з буквеною. Тут вона стає цілеспрямованішою і здійснюється дотриманням відповідної структури уроку при вивченні нової букви.

Перш ніж ознайомити учнів з новою буквою, опрацьовуємо відповідні звуки. Засвоєння нової букви починаємо з виділення зі слова звука, який вона позначає, визначення способу його вимови (повітря проходить через ротову порожнину вільно чи з перешкодами), потім — звучання (складається тільки з голосу чи з голосу і шуму); даємо йому характеристику (голосний чи приголосний — твердий чи м'який), встановлюємо місце цього звука у слові (звучить на початку, всередині чи в кінці), добираємо слова з цим звуком у різних позиціях, утворюємо склади, слова з ним, аналізуємо їх. І тільки після такої аналітико-синтетичної роботи над звуком ознайомлюємо з буквою.

Особливої уваги заслуговує робота над виділенням звука. У методиці відомо, що для виділення звуків добираємо такі слова, де вони знаходяться у найбільш сприятливій позиції. Для голосних це буде початок складу чи слова (під наголосом), особливо тоді, коли голосний становить склад (о-си, І-ра); для приголосних — коли вони стоять поза злиттям (ПГ, ПГ), зокрема, тверді приголосні (к), (п), (т)— у кінці слова (рак, сніп, кіт), раптові дзвінкі — на початку слів зі збігом приголосних (брат, двір), м'які приголосні — в кінці слова (кінь, заєць, рись). В окремих випадках виділяємо звуки з прямого складу, хоч тут вони злиті. Це, зокрема, буває тоді, коли потрібно розкрити звукове значення букв я, ю, є, ї (якір, Юра, їхали, Євген).

Виділяючи звук, користуємося такими прийомами, широко відомими в методичній літературі та практиці роботи вчителів початкових класів:

1) прийом звуконаслідування: Жук ж-ж-ж. Листя ш-ш-ш (звуки (ж), (ш));

2) Виділення звука підкресленням його вимови: (ссс)ам, с(ааа)м, са(ммм);

3) Впізнавання і виділення звука з вірша, скоромовки, де він найчастіше вживається;

4) Домовляння звука до розпочатого вчителем слова з показом предметного малюнка (Учитель говорить: (ма)... і показує малюнок маку, а учні додають: (к) та ін).

Використовуємо прийом, найбільш ефективний при вивченні певного звука та букви.

Уже на першому етапі букварного періоду маємо можливість проводити роботу як з твердими, так і з м'якими приголосними звуками. Якщо приголосний має пару щодо твердості і м'якості ((н) - (), (д) – (), (т) –(), (з) - (), (с) — (), (ц) – (), (p) — (), (дз) -()), то виділяємо зі слів одночасно твердий і м'який приголосний. (Звуки (н) - () — зі слів лин, окунь). А коли приголосний такої пари не має ((в), (м), (к), (п), (б), (г), (ч), (х), (ж), (ш), (ф)), то виділяємо його тільки зі слова, де цей звук постає твердим. (Звук (к) — зі слова мак).

У Букварі для виділення цих звуків відповідно подані сюжетні або предметні малюнки і звукоскладові схеми до них. Пом'якшені приголосні умовно виносяться як м'які і в схемах позначаються двома паралельними рисками:

= . = -кіт, = . — -віз, = . __ __ . -білка.

Спинимось детальніше на методиці проведення звукової роботи під час вивчення нової букви. (Звуки (с), (), буква «ес» с. 40 Букваря). Для аналізу візьмемо слова рис і рись. Послідовність роботи на уроці має бути такою:

1. Розгляд малюнка із зображенням волоті рису, називання малюнка, робота над усвідомленням лексичного значення слова рис.

2. Вимова слова рис учителем з під кресленням останнього звука: ри(ссс); виділення звука (с).

3. Вимова звука (с) учнями і слухання його звучання: повітря, проходячи через ротову порожнину, натрапляє на перешкоди, створені зубами і кінчиком язика; звук вимовляється з шумом.

4. Спостереження за артикуляцією звука (с): зуби зближені, кінчик язика торкається нижніх різців.

5. Характеристика звука (с): приголосний, твердий; встановлення способу позначення його умовним значком (фішкою).

6. Розпізнавання звука (с) серед інших у грі «Піймай звук». Учитель вимовляє кілька звуків, серед яких є потрібний (с) ((у), (с), (а), (н), (с), (о), (в), (с)), учні сигналізують про наявність звука (с), сплескуючи в долоні.

7. Утворення складів зі звуком (с): ( с ) , ( а ) — ( с а ) ; ( с ) , (у) - (су); (с), (о) - (со); (с), (и) - (си).

8. Аналіз утворених складів: (са) складається зі звуків (с), (а) тощо.

9. Розгляд малюнка з зображенням рисі, називання тварини, робота над усвідомленням лексичного значення слова рись.

10. Виділення звука (с) зі слова рись, підкресленням вимови його: ри(ссс), спостереження за його звучанням (при проходженні через ротову порожнину повітря натрапляє на перешкоди) й артикуляцією (зуби зближені, кінчик язика притискається до нижніх різців, середня частина язика піднімається до твердого піднебіння — перешкода більша).

11. Характеристика звука (с): приголосний, м'який; встановлення способу позначення його умовним значком (фішкою).

12. Розпізнавання звука (с) серед інших у грі «Хто уважніший». Класовод пропонує звуки, серед яких є і (с): (а),:(л), (н), Іс), (н), (м), (61. Учні вказують на його наявність, піднімаючи руки.

13. Утворення складів із заданих звуків: (), (о) — (); () (у) — (); (), (і) - (); (), (а) - ().

14. Поперемінне вимовлення звуків (с) — (), установлення різниці (в артикуляції та звучанні) й подібності між ними (обидва звуки — приголосні); при можливості спостерігають за зміною значення слова залежно від зміни звука (с) на (): рис — рослина, рись — хижа тварина.

15. Закріплення умінь розрізняти ці звуки у грі «Впізнай звук». Учитель добирає слова з твердими і м'якими приголосними: соловей, сік, сокіл, сіно, сьомий, сорока, сам, сядь, сюди. У відповідь учні піднімають відповідні сигнальні картки (фішки).

16. Розгляд предметних малюнків і схем до них у Букварі (с. 38). Відшукування виучуваних звуків у схемах.

17. Самостійний добір слів зі звуками (с), () в різних позиціях (на початку, в середині, в кінці).

18. Ознайомлення з буквою «ес», її алфавітною назвою.

19. Читання складів, слів, тексту.

20. Складання таблиці, де узагальнено результати знань учнів про способи позначення м'якості та твердості приголосних буквами. Спочатку учні називають букви, що позначають голосні звуки, які стоять після твердих приголосних (а, о, у, е, и), виставляють їх у заздалегідь підготовлену схему: