Скачать

Синантропізація рослинності

Вступ

Господарська діяльність людини протягом тисячоліть впливає на природу і ландшафт, руйнуючи і змінюючи його, але саме в XX столітті, особливо на рубежі третього тисячоліття, антропогенна дія різко зросла. Практично усі зміни рослинності, що відбуваються в сучасний період, носять синантропний характер. Сьогодні процес синантропізації набув масштабу, коли є усі підстави говорити про антропогенну еволюцію екосистем.

Актуальність теми. Синантропізація є одним із найбільш чітко виражених наслідків впливу людського фактору на природну флору взагалі та на регіональну зокрема, на що звертається увага в численних публікаціях ботаніків (4). Внаслідок синантропізації відбувається поступова деаборигенізація місцевої флори й втрата нею своїх специфічних особливостей, спостерігається збільшення числа особин еврибіонтних і зменшення числа особин стенобіонтних видів рослин, зменшення різноманітності аборигенних видів, посилення процесів ізоляції окремих частин ареалів видів. Процеси синантропізації охопили нині різні регіони планети. На думку К.М. Ситника (1997) в третьому тисячолітті можлива катастрофічна синантропізація флори України. (7)

Природні екосистеми регіону, нині знаходяться в умовах посиленого антропогенного пресу, причому саме степова і лісостепова зони з їх родючими ґрунтами, розвиненим агропромисловим виробництвом і високою щільністю населення відчувають найбільший антропогенний прес. Високі антропогенні навантаження все частіше різко обідняють склад рослинних угруповань, викликають відчутну перебудову природних комплексів, призводять до зменшення біологічної різноманітності, до зниження чисельності багатьох видів рослин, до заміни початкових домінуючих типів рослинності новими, похідними. В умовах зростаючої антропогенної дії усе більш актуальними стають проблеми, пов'язані з процесом синантропізації рослинного покриву. Для оцінки масштабів і наслідків синантропізації і складання прогнозу подальших змін потрібний моніторинг цього процесу і оцінка можливостей управління ним з метою посилення його позитивних сторін і послаблення негативних. При цьому рослинність – основний біотичний компонент ландшафту – може служити інтегральним біоіндикатором. Такий моніторинг дозволяє прогнозувати подальшу зміну рослинності агроландшафтів, більш обгрунтовано проектувати промислове і житлове будівництво, намітити шляхи збереження біорізноманітності рослин на тих, що випробували антропогенну трансформацію і непорушених природних територіях.

Антропогенна еволюція – безповоротний процес і завдання не уповільнити його, а направити в потрібне русло. При синантропізації рослинного покриву збереження фітогенофонду неминуче пов'язане із спрямованим формуванням екосистем. Тільки створення екологічного опору здатне перешкоджати проникненню і експансії адвентивних видів, виникненню техногенних екотопів, зубожінню генетичної різноманітності місцевої флори.

Незважаючи на важливість цього аспекту ботаніки і досить глибокі дослідження цієї проблеми в країнах Європи, синантропізація флори і рослинності вивчені недостатньо. Потрібні підходи і методи, які дозволять отримати досить повні уявлення про антропогенну трансформацію рослинного покриву, що послужить науковою основою для екологічного моніторингу, оптимізації природокористування, запобігання деградації біорізноманітності і зрештою забезпечити стійкий розвиток регіону.

Мета цієї роботи – виявлення закономірностей антропогенної трансформації рослинного покриву на прикладі околиць с. Рахни – Лісові Шаргородського р-ну Вінницької області, оцінка рівня синантропізації і адвентизації, пошук шляхів управління процесами синантропізації, розробка підходів до збереження біорізноманітності в регіоні.

Завдання дослідження:

1. Дослідити флору околиць с. Рахни – Лісові Шаргородського району Вінницької обл.

2. Виявити склад синантропної флори і оцінити міру синантропізації флори с. Рахни – Лісові.

3. Вивчити можливості управління процесом синантропізації для зниження його інтенсивності і збереження біорізноманітності.

Розділ 1. Синантропізація рослинності: історія вивчення процесу

1.1 Загальні тенденції антропогенної трансформації рослинного покриву

Антропогенна зміна рослинного покриву має тривалу історію. Через сільськогосподарську та іншу господарську діяльність людина протягом тисячоліть впливає на природу і ландшафт, руйнуючи і змінюючи його. Ступінь впливу була різною в різні періоди людської цивілізації. Так у Європі можна виділити наступні періоди антропогенної трансформації рослинного покриву:

- 1. У донеолітичний або доагрокультурний період вплив людської діяльності був незначним.

- 2. Вже з раннього неоліту з переходом до землеробства, настала епоха суперництва між природою і соціальною системою людини, і почалося формування специфічної синантропної рослинності. Першими виділилися в ранньому середньовіччі польова й лучна рослинність. Велика частина лугів - вторинні, вони мають антропогенне походження. Середня Європа без людини мала б близько половини лугових ландшафтів. Спочатку луки використовувалися як пасовища, сінокоси історично виникли набагато пізніше і поширені менш широко.

- 3. У степових областях Н. С. Казанська і Ю. А. Ісаков (1983) виділяють ще один період - кочового скотарства, що передував переходу до землеробства і не чинив на природу такої руйнівної дії, як рослинництво. (8)

- 4. У наступний постнеолітичний період розвитку землеробства позитивні аспекти антропогенного впливу переважали, у відносинах рослинність-людина існувала циклічність і спостерігалася певна рівновага. Зрубування лісів, розвиток сільського господарства призвели до створення нових біотопів для різних рослин і поширенню антропохорних елементів - були інтродуковано багато культурних видів, а разом з ними і бур'яни. Випасання худоби, особливо в степових областях, створило можливості для поширення ксеротермних елементів і їх спільнот. Поява нових місць проживання (лук, штучних водойм) призвело до вторинного поширення мезо-, гігро-, і гідрофітів. У цілому спостерігалося розширення ареалів багатьох рослин, збільшувалася як видове різноманіття, так і різноманітність біотопів і спільнот, які їх населяють.

- 5. Ці процеси посилилися в XIX столітті із збільшенням населення, розширенням зв'язків між державами, встановленням транспортних шляхів і прогресуючою урбанізацією. Вищий рівень біорізноманіття в Європі був досягнутий, мабуть, до середини XIX століття, потім збагачення флори знизилося, і з цього моменту негативний вплив людини став переважати над позитивним. Розпочався індустріальний період стосунків природа-людина, пов'язаний, крім усього іншого, і з інтенсифікацією землеробства.

- 6. Сучасний період характеризується двома протилежними процесами: експансією екзотичних видів і зубожінням місцевої флори. Вимирання окремих видів, не спостерігалося майже до кінця XIX століття і почалося тільки в XX столітті, і в даний час прогресує. Процес особливо посилився з середини XX століття і зараз у світовій флорі зареєстровано близько 25000 видів судинних рослин, що перебувають під загрозою вимирання. В окремих країнах Європи від 20 до 50% флори знаходиться під загрозою зникнення в найближчому майбутньому. Таким чином, в епоху науково-технічної революції спостерігається катастрофічне збіднення флори, пов'язане із загальним забрудненням навколишнього середовища, знищенням природних середовищ існування видів, змінами в сільськогосподарській і лісничій практиці, урбанізацією ландшафту і т.д. процесами. Втрата біорізноманіття - одне з найбільш сильних змін, що викликаються людиною в екосистемах.

Рослинність також зазнає часто-густо незворотних змін - різноманітність спільнот, що збільшувалась аж до 50-х років XX століття, в даний час різко знижується. Більшість європейських біотопів сьогодні - антропогенні, а синантропні зміни рослинності заходять так далеко, що велика частина спільнот без людського впливу немислима. Зміни торкнулися навіть самих синантропних спільнот, де також спостерігається збіднення флори і зникнення окремих спільнот.

- 7. Подальший розвиток неминуче має привести до якісно нового етапу діяльності людини – постіндустріального періоду управління використовуваними ресурсами, створення оптимальної системи, що поєднує інтенсивне використання території та охорону природи. Це відповідає уявленню про сталий розвиток за гіпотезою Н. М. Мойсеєва про «коадаптації» людини і природи та формуванні «квазіостійкості» стану біосфери.

Коадаптації – означає взаємне пристосування якихось взаємодіючих систем. Що стосується людини, то очевидно, що її пристосування до майбутнього включає регулювання зростання народонаселення, зниження рівня забруднення середовища, перехід від одноразового використання ресурсів до їх рециклінгу, і, як наслідок цього - уповільнення і припинення процесу руйнування біорізноманіття - найважливішого непоновлюваного і невідновного ресурсу планети . Альтернативи у людства немає, тому що «Межа міцності» біосфери, мабуть, досягнута і вона не може витримати подальшого посилення антропогенного пресу.(12)

Комплексне завдання – досягнення компромісу між завданнями виробництва і науково-технічного прогресу і збереженням біоресурсів, повинне вирішуватися так, щоб позитивно оцінювалася тільки та діяльність людини, яка забезпечує збереження максимального біорізноманіття як видів, так і спільнот і ландшафтів в цілому.

1.2 Антропогенна еволюція рослинності

Еволюція в широкому сенсі - синонім розвитку; процеси зміни, які відбуваються в живій і неживій природі, а також у соціальних системах ... Еволюція може вести до ускладнення рівня організації системи (прогресивна еволюція) або до зниження цього рівня (регресивна еволюція), можлива також еволюція при збереженні загального рівня системи "(Філософський енциклопедичний словник, 1989, с.754).

Таким чином, еволюція – це процес, в результаті якого живі системи (організми, популяції, види, співтовариства, екосистеми) набувають нової якості. У біології найчастіше поняття еволюція використовують для позначення змін, які протікають на організменному рівні і ведуть до формування нових видів, внутрішньовидових різновидів або надвидових таксонів різного рангу.

Стосовно фітоценотичного рівня використання поняття еволюція також має достатню традицію. При цьому в еволюційному контексті розглядаються як питання формування флор, так і еволюції рослинності. У недалекому минулому уявлення про еволюцію рослинності спиралися на організменну концепцію про фітоценогенез з «відбором другого порядку» на рівні громад, формуванням нових типів рослинності в результаті «гібридизації» вихідних типів.

В даний час більшість дослідників схиляється до припущення тільки флорогенезу. При формуванні флори відбувається, з одного боку, «колективне» пристосування видів до комплексу географічних умов, а з іншого - процес диверсифікації, тобто підвищення несхожості видів. Це диверсифіковане біорізноманіття дозволяє комбінувати види в континуум спільнот. При цьому формується ціла гама механізмів існування, підсилює роль диверсифікації. Існування видів у співтоваристві з цієї причини пояснюється і загальною схожістю відносин до умов середовища видів однієї спільноти (тобто екотопічним відбором), і приватною відмінністю, що дозволяє видам диференціювати екологічні ніші, і відносинами співіснуючих видів (конкуренцією, взаємним середовищем, відносинами і т.п.). (9)

Таке розуміння процесу еволюції було названо Р. Уїттекером - сіткоподібним. При сіткоподібній моделі еволюції кожен вид по-своєму приходить і по-своєму йде з спільноти.

Неодноразово робилися спроби доповнити уявлення Уїттекера, зокрема виявити наявність в природі «тонкої біотичної диференціації», тобто формування фітоценотичних екотипів, адаптованих для проживання з певними видами, тим не менш, наявність процесу тонкої біотичної диференціації залишається спірним. Парадигма континууму, якої сьогодні дотримується більшість дослідників рослинності, включає в себе модель сіткоподібної еволюції (Ханський).

1. Центральні (основний) – це домінанти, часто едифікатори, які займають великі простори (тобто види з високим достатком і високою сталістю);

2. Городяни (urbans) – масові види, що займають обмежені території;

3. Сільські (поміщицької палати) – види з невисоким достатком, що зустрічаються в широкому діапазоні умов середовища;

4. Супутники (сателіти) - види обмежені діапазоном розповсюдження.

Поняття "синантропна ценофлора" використовується як варіант парціальної флори. Під ним розуміється сукупність синантропних видів. Нами проаналізовано синантропні види слідуючих родин: Asteraceae, Fabaceae, Сaryophyllaceae, Lamiaceae, Ranunculaceae, Hypericaceae, Poaceae, Apiaceae, Plantaginaceae, Lythraceae, Scrophulariaceae, Typhaceae, Cyperaceae, Rosaceae, і Equisetaceae.

1.3 Вивчення синантропізації флор

У сучасній рослинності природна і синантропна флора знаходяться у відносинах складної взаємодії. При вивченні флори в цілому, і синантропних флор, як складової частини будь-якої флори, застосовуються різні підходи.

Так, для порівняння синантропних флор (тобто флор міст, промислових центрів, залізничних насипів і т.д.) Дж. Корнас (1978) запропонував 3 індекси:

1) індекс синантропізації (розмір впливу людини), що виражається в загальній кількості древніх іммігрантів (археофіти) і нових прибульців, які пристосувалися в природних, напівприродних і в змінених людиною місцепроживаннях - ріллі, сміттєвих звалищах і т.д.

2) індекс модернізації флори, тобто відношення кількості древніх іммігрантів до кількості нових прибульців;

3) індекс нестабільності або лабільності флори, що виражається кількістю нових (ефемерофітів) і здичавілих з культури, але не пристосованих видів.

Ці коефіцієнти, на чільне місце яких поставлено співвідношення аборигенних і адвентивних видів, використовують багато авторів, у тому числі і у нас в країні. (15)

І, нарешті, цікавий підхід використав І. Ханський, що пропонує свою ієрархію видів в угрупованнях. У складі флори Ханський розрізняє центральні (основні), супутники (сателіти), міські (urbans) і сільські види. Континуум макрорівнів формується за рахунок центральних видів - домінантів з широкими амплітудами, і нижніх рівнів - за рахунок супутників і селянських видів. У тимчасовій динаміці також відзначаються відмінності поведінки центральних видів і інших.

1.4 Відображення синантропізації. Синтаксономія

Бурхливий процес синантропізації став стимулом розробки синтаксономії синантропної рослинності. В даний час зібрано величезний матеріал по синантропних рослинах і синантропних спільнотах, причому, очевидно, що їх склад більш однорідний, ніж склад у природної рослинності, тому що під впливом антропогенних факторів у них відбувається відбір толерантних видів. Більше того, оскільки антропогенні фактори за своїм впливом можуть бути сильнішими, ніж фактори природних середовищ існування, для синантропних спільнот характерний феномен конвергенції: різні природні співтовариства під впливом сильно чинного антропогенного чинника набувають рис подібності. Хоча, зрозуміло, схожість ця ніколи не буває повною і в складі конвергуючих спільнот зберігаються або види-релікти, або з'являються синантропні види, які диференціюють спільноти різних екотопів краями своїх екологічних амплітуд. З цієї причини конвергенція рослинності під впливом антропогенного пресу відбувається на рівні вищих синтаксонів еколого - флористичної класифікації, нижчі одиниці синтаксономічної ієрархії (асоціації, субасоціації, варіанти) у різних вихідних умовах можуть бути різними.

Менш поширеним, але не менш перспективним методом у типізації синантропних спільнот є сигма-синтаксономії - один з розділів еколого-флористичної класифікації, мета якої встановлення поєднань територіальних одиниць рослинності з використанням тих же принципів, що і при класифікації фітоценозів, але з заміною об'єктів класифікації ( Булохов, 1992). У сигма - синтаксономії об'єктом класифікації стає конкретний екологічний ряд спільнот, які послідовно змінюють один одного на місцевості, за елементами рельєфу, в певному типі ландшафту, а ознакою – ряд синтаксонів, спільноти яких формують його рослинність. Екологічний ряд приймається як типологічна одиниця.

В цілому слід зазначити, що процеси синантропізації і адвентизації є небажаним наслідком впливу людини. Як правило, процес впровадження адвентивних видів і збіднення видового розмаїття пов’язані: чим активніше протікає процес адвентизації рослинності, тим інтенсивніше відбувається процес зниження біорізноманіття та поповнення змісту "Червоної книги". При цьому основними домінантами синантропізування спільнот стають саме адвентивні види.

синантропізація рослинний покрив антропогенний

Розділ 2. Сучасний стан проблеми

Наразі кризові події в природних екосистемах — практично постійне й атрибутивне явище, оскільки саме вони засвідчують функціональну процесуальність, самоорганізаційну здатність таких систем. Викликано це насамперед вже згадуваною фундаментальною підвалиною функціонування живої речовини: обмеженою кількістю доступних ресурсів (як для окремого організму, популяції, виду, так і для біосфери в цілому), з одного боку, і невпинною тяглістю біосистем до експоненціального відтворення, з іншого. Водночас у біосистемах сформувались внутрішні механізми подолання таких відхилень. Розглянемо відповідні проблеми на рівні міжпопуляційних та екосистемних відносин.

У живій природі зафіксовано багато форм та видів міжпопуляційних відносин, а також шляхів їх регуляції. Можна вказати принаймні на такі: симбіоз, паразитизм, коменсалізм, хижацтво; окремо знаходяться автотрофні організми, які, власне, і уможливлять всі інші види відносин, створюючи первинну біопродукцію шляхом синтезу її з неорганічної речовини при надходженні сонячної чи хімічної енергії. Зменшення популяцій одного виду веде до його знищення і ,навпаки, збільшення особин виду призводить до збільшення території його ареалу. При зменшенні особин перед нами постають кризові явища.

При реалізації відповідних тенденцій кризові явища переростають в катастрофи різної розмірності (локальні, регіональні, глобальні та ін.).

В екосистемах, зокрема фітоценозах, діє внутрішній механізм подолання екологічної кризи. Досягається це шляхом сукцесії екосистем та досягнення ними стану клімаксу (Ю. Р. Шеляг-Сосонко, В. С Крисаченко, Я. І. Мовчан, 1991).

Термін "сукцесія" запропонував англійський еколог Артур Тенслі для позначення процесів трансформації фітоценозів; це може відбуватися під впливом природних чи штучних чинників. Особливого значення набувають внутрішні механізми самоорганізації, які виконують репаративну та компенсаторну функцію щодо збурюючих чи небажаних впливів на екосистему. Нерідко ще сукцесію називають онтогенезом фітоценозів, підкреслюючи тим самим ту обставину, що вона є по суті розвитком екосистеми від якоїсь первинної, як правило, неврівноваженої стадії, до стійкого зрілого стану. (11)

У процесі сукцесії (Р. Уїттекер, 1980) відбувається, як правило, прогресивний розвиток ґрунту (наростання потужності, вмісту органічних речовин, диференціюються ґрунтові горизонти), збільшується висота, кількість біомаси та ярусність рослинного угруповання, зростають припаси елементів мінеральної поживи в ґрунті та рослинах, збільшується продукція, підвищується автономність фітоклімату, зростає видове розмаїття та стійкість угруповання. Водночас в окремих випадках вихід з кризи відбувається й іншими шляхами (13).

Таким особливим випадком є демутація (Г. Н. Висоцький, 1915) — зміна рослинності після припинення дії руйнівного чинника, внаслідок чого відновлюється первісне угруповання, налагоджується циклічність у розвитку рослинності тощо(5). Зворотний щодо сукцесії процес називають ретрогресією. (В. Д. Александровa, 1964). Прикладами ретрогресій можуть бути явища синантропізації видів та екосистем, тобто антропогенна детермінація їхнього функціонування та розвитку, що супроводжується збільшенням флористичного складу, заміною аборигенних видів прийшлими.

Нас цікавитиме в подальшому ретрогресія, а точніше синантропізація рослинного покриву.

Чи не найпоширенішим шляхом подолання кризових явищ та самоорганізації екосистем нині стають демутації. Величезна кількість видів тварин та рослин вже стала синантропними, тобто їхнє існування безпосередньо пов'язане з людиною чи її діяльністю. Так сформувалася міська флора та фауна, множина свійських та домашніх видів, рудеральна рослинність у сільській місцевості (бур'яни і т.п.). Водночас синантропізації зазнають практично всі екосистеми, навіть біосфера в цілому, оскільки їхнє функціонування залежить від характеру та ступеня впливу на них людини. Але демутація, зрештою, все ж є внутрішньою самоорганізаційною функцією екосистем, оскільки для набуття стану стійкості використовуються та мобілізуються потенції самої живої речовини.

Якщо екосистемі вдається подолати кризові збурення, вона набуває, як правило, стану клімаксу. Сутність самої ідеї клімаксу, висунутої Ф. Е. Клементсом і підтриманої Е.Є. Уівером та А. Тенслі, полягає в обґрунтуванні існування стабільного угруповання, суттєво детермінованого кліматом та гідрологією регіону. Такий стан, котрий Ф. Е. Клементс називав кліматичним моноклімаксом, є заключною стадією розвитку рослинності регіону; його ще нерідко визначають за принципами зонального районування рослинності. Пізніше А. Тенслі доповнив цю концепцію ідеєю полікліматичного клімаксу, згідно з якою в межах певної кліматичної області можливе існування декількох відмінних одна від одної рослинних угруповань, що перебувають у стані динамічної рівноваги з певними умовами довкілля і є контрольованими чинниками середовища. Полікліматична концепція наголошує на тому, що образ "клімаксного ландшафту" визначається мозаїкою едафічних, топографічних та екокліматичних локальних стійких станів екосистем. (9)

Таким чином, процес сукцесії завершується станом клімаксу, завдяки чому екосистема набуває стану динамічної рівноваги і, за умови сталості навколишнього середовища, може досить довго підтримувати свої основні параметри (яскравим прикладом цього є, наприклад, морські бентосні екосистеми чи угруповання пустель). Для того, щоб оцінити стан екосистеми як клімаксний, необхідні певні критерії. Один з провідних екологів XX ст. Ю. Одум (1975) таких показників нараховує аж 24, серед яких найважливішими є: вузька спеціалізація видів за екологічними нішами, зростання біохімічного розмаїття, розвиток симбіотичних взаємин, інформаційна насиченість, стійкість до зовнішніх впливів. Інші дослідники (Б. М. Міркін, Г. С Розенберг, Н. І. Базилевич та ін.) до безперечно клімаксних ознак відносять також замкнений тип кругообігу речовини та енергії, максимальний запас енергії, стаціонарний режим функціонування екосистем, скомпенсованість потоків (всередину та назовні) речовини й енергії та ін. У будь-якому випадку стійкі екосистеми, тобто некризові, стабільні, можна досить об'єктивно та достовірно відрізнити від кризових угруповань.

На жаль, знову доводиться констатувати, що переважна більшість екосистем сучасної біосфери виведена зі стійкого стану, тобто вони не є клімаксними. І головна причина цього явища — збурююча довкілля діяльність людини. Водночас сама людина дедалі частіше бере на себе (чи намагається зробити це) функцію регулятора стану екосистем, зокрема підтримання їхньої стабільності. Інакше кажучи, людина стає як головним руйнівником, так і головним рушієм досягнення екосистемами стану клімаксу, тобто рівноваги та збалансованості.

Таким чином, "сучасні" рослинні співтовариства с. Рахни - Лісові можна розділити на наступні групи:

1. Площі багаті поживними речовинами (зона пасовищ, ферм, городів);

2. Площі з середнім вмістом поживних речовин (зона пасовищ, удобрюваних лугів);

3. Площі бідні поживними речовинами (зона бідних вологих лук і т.д.).

Крім того, є спільноти, які ростуть у поселеннях на невеликих площах - ліси, окремі дерева, ксеротермні спільноти, ставки, струмки і т.д., це елементи природного ландшафту, які знаходяться в межах поселень і представлені в селі самостійно. Вони є сполучною ланкою між селом і ландшафтом. Це збільшує різноманітність кожної зони сільського поселення.

Сума рослинних угруповань рослинної області – це потенціал ландшафту, який активізується здебільшого людиною. При господарському використанні ландшафту можуть виникнути різні комбінації рослинних угруповань. Вчені відзначають, що склад і процентне співвідношення спільнот різних стадій деградації ландшафту може служити індикатором ступеня синантропізації рослинності. Потенційна рослинність культурних ландшафтів - це та рослинність, яка виникає в просторі ландшафту в результаті якісно різної діяльності людини.

Між центральною частиною поселення і околицями з навколишнім ландшафтом утворюється культурний градієнт, де інтенсивність обробки та використання площі від центру до околиць падає. В ідеальному випадку утворюються концентричні кола, які показують інтенсивність обробки від центру села до кордонів сільськогосподарських площ, а ступінь культурного впливу виражається через різні ступені трофності. Таким чином, природний ландшафт через ряд перехідних градацій перетворюється на культурний ландшафт з більш-менш відмежованими площами. У природних умовах культурний градієнт не завжди організований у вигляді концентричних кіл, що становить значні труднощі для дослідження. Інша проблема в тому, що традиційний культурний градієнт сьогодні всюди представлений тільки фрагментарно.

Розділ 3

Вінницька область лежить у межах лісостепової зони. На території області поширені ліси з дуба, граба, липи, ясена, клена, в'яза. Ґрунт в основному опідзолений (близько 65%). На північному сході області переважають чорноземи, в центральній частині - сірі, темно-сірі, світло-сірі, на південно-сході і в Придністров'я - глибокі чорноземи і опідзолені ґрунти. Більше 70% території області зорано.(17) Це немале число гектарів землі. Рослинам обмежують місце для їхнього зростання і тому їм потрібно якимось чином пристосовуватись до таких змін. На нашу думку, причиною збільшення синантропних рослин могло стати декілька речей:

-  перенесення насіння рослин великою рогатою худобою, про що свідчить велика кількість синантропних рослин на пасовищах;

-  перенесення насіння людиною (більшість населення села займаються грибництвом) на що вказує велика кількість бур’янів в лісах;

-  перенесення насіння синантропних рослин тваринами та птахами ( зоохорія );

-  значна вирубка лісу.

Територія села Рахни – Лісові – це поєднання лісів та полів, на яких росте дуже багато різних трав’янистих рослин. Більшість з них бур’яни.

Клімат області та села зокрема, помірно-континентальний, з м’якою зимою і теплим літом. Пересічна температура січня –4°С - –6°С; липня +18,6°С, +20,5°С. Період температури понад +10°С становить 155–180 днів. Річна кількість опадів 440–590 мм. Максимум опадів припадає на травень - липень (130-170 мм). Найменш вологими є зимові місяці. В грудні - лютому випадає від 65 до 80 мм.

Через село Рахни – Лісові проходить Подільське плато, яке має найбільшу висоту по Шаргородському районі. Висота – 344 м над рівнем моря. Взагалі плато не становить суцільної рівної поверхні і дуже порізане долинами численних невеликих річок та ярами. (17)

Досліджуючи дану місцевість нами було виявлено та досліджено 33 види рослин з різних родин (Додаток 1). Також ми помітили, що кількість синантропних рослин збільшується у декілька разів на пасовищах, вирубках лісів, біля джерел, доріг, на полях, які не оброблені. В найбільшій кількості нам зустрілись слідуючі рослини: daucus carota, carex hirta, carex spicata, plantago magor, lythrum salicaria, equisetum arvense, equisetum perforatum, menthe langifolia, lathyrus tuberosus, solidago canadensis, stachys palustris. Одинично було знайдено caltha palustris, psammofiliella muralis.

Tupha latifolia - вид рослин роду Рогіз (Typha) родини рогозових (Typhaceae). Був знайдений нами біля водойми. Місцеві назви — рогіз, рогоза, комиш. Рогіз широколистий — багаторічна трав'яниста рослина. 100-250 см заввишки, з потовщеним кореневищем, вкритим лускоподібними листками, що швидко обпадають. Стебло — товсте, циліндричне, без вузлів. Листки — піхвові, широколінійні, до 20 мм завширшки, сіро-зеленого кольору, зібрані при основі стебла. Квітки — дуже дрібні, одностатеві, зібрані в циліндричні колоски. Верхня частина колоса з тичинковими квітками, нижня — з маточковими. Маточкова частина суцвіття циліндрична (30 см завдовжки, 20-40 мм завширшки), трохи довша за тичинкову, чорна-бура або майже чорна, оксамитова від безлічі злиплих приймочок, безпосередньо прилягає до тичинкової. Оцвітина з численних, довгих, тонких щетинок. У тичинкових квітках, звичайно, три тичинки з більш-менш вільними нитками, у маточкових одна маточка з верхньою зав'яззю на ніжці і довгим стовпчиком з лопатчасто – ланцетною приймочкою. Плід — маленький горішок з щетинками при основі. (8)

Lythrum salicaria – Плакун верболистий. Багаторічна трав'яниста шорстковолосиста рослина родини Плакунових (30-200 см заввишки) з товстим дерев'янистим кореневищем. Стебло прямостояче, майже чотиригранне, просте або розгалужене. Листки (15-100 мм завдовжки, 10 - 25 мм завширшки) сидячі, ланцетні або видовжено-еліптичні, при основі серцеподібні. Нижні листки супротивні або кільчасті (по три), верхні - чергові. Квітки - правильні, зібрані у вузьку густу волоть. Оцвітина подвійна. Чашечка (6-8 мм завдовжки, 2,5-4 мм завширшки) трубчаста або трубчасто-дзвоникувата з шістьма широко трикутними зубчиками і з такою ж кількістю лінійношилоподібних придатків. Віночок вільнопелюстковий з шістьма пурпуровими, рідше рожевими або білими пелюстками. Пелюстки (8-14 мм завдовжки) видовжено-овальні, звужені до основи. Тичинок звичайно 12, шість з них коротші. Маточка одна, зав'язь верхня, стовпчик один, приймочка головчаста. Плід - видовжено-овальна коробочка, (3-5 мм завдовжки). (8)

Plantago major – подорожник великий — багаторічна трав'яниста рослина родини Подорожникових. Був знайдений біля дороги. дуже поширений в даній місцевості. Місцеві назви — бабка, порізник, ранник тощо. Стебло 10 - 60 см заввишки, з коротким кореневищем і розеткою прикореневих листків, безлисте, тонкоборознисте, голе або трохи опушене. Листки яйцеподібні або еліптичні з трьома-сімома жилками, цілокраї, голі, з клиноподібною основою і розширеним жолобчастим черешком, що за довжиною дорівнює пластинці. Суцвіття (5-15 см завдовжки) довгоциліндричне, колосоподібне, при основі рідкувате. Приквітки яйцеподібні, тупі, за довжиною дорівнюють чашечці. Квітки дрібні, з приквітками, правильні, зрослопелюсткові. Чашечка чотирироздільна з овальними тупими, перетинчастими частками, віночок (до 3 мм завдовжки) буруватий, сухий, плівчастий, трубчастий з яйцеподібними тупуватими частками. Тичинок чотири з фіолетовими або жовто-бурими пиляками, маточка одна з верхньою зав'яззю, одним стовпчиком і дволопатевою приймочкою. Плід — багатонасінна темно-коричнева яйцеподібна коробочка (0,7 - 1,2 мм завдовжки). (8)

Caltha palustris – калю́жниця болотна — багаторічна рослина з шнуровидними коренями, що утворюють мичку, родини Жовтцевих (Ranunculaceae). Кущики калюжниці ростуть в умовах сильного зволоження: на болотах і болотистих луках, по берегах водойм і річок. Багаторічна трав'яниста рослина (10-40 см заввишки) з мичкуватою кореневою системою, що складається з численних товстих шнуроподібних коренів. Стебло м'ясисте, прямостояче або висхідне, як і вся рослина, голе. Звичайно вона просте або вгорі розгалужене. Листки чергові, темно-зелені, блискучі, гладенькі, зарубчасті і зарубчасто-зубчасті, рідше цілокраї. Нижні листки великі, черешкові, пластинка округло-серцеподібна. Середні й верхні листки дрібніші від нижніх, короткочерешкові або майже сидячі, напівстеблообгортні, з ниркоподібно-серцевидними листковими пластинками. Прилистки плівчасті, буруваті або зелені при основі.

Квітки великі, правильні, розміщені на довгих квітконіжках у пазухах листків. Оцвітина проста, віночкоподібна, роздільнопелюсткова, складається з п'яти золотисто-жовтих, часом зісподу зеленуватих листочків (1,5-2,3 см завдовжки, 5-8 мм завширшки). Тичинок багато, вона коротші за оцвітину. Маточок 2-12, стовпчики короткі, зав'язь верхня, при основі з неглибокими нектарними ямками.

Плід — складна листянка, плодики 8-12 мм завдовжки, 2-3 мм завширшки з коротким носиком.

Gnaphalium uliginosum – cухоцвіт багновий. Місцева назва - сухоцвітки, жаб'яча трава. Однорічна трав'яниста рослина родини складноцвітих 5-20 см заввишки з простерто-галузистим стеблом, густо вкритим сіруватоповстистим опушенням. Листки чергові, короткочерешкові або сидячі, цілокраї, сірувато-білоповстисті, інколи зверху майже голі. Пластинка листка лінійно-довгаста або майже ланцетна 10-50 мм завдовжки, 1-5 мм завширшки), тупувата, до основи звужена. Суцвіття - дрібні кошики (3-4 мм завдовжки і 3-3,5 мм завширшки), скупчені по 2-4 в досить щільних пучках на кінцях гілочок, у пазухах верхніх листків, більших від кошиків. У кошиках зовнішні листочки черепичастої обгортки коротші від внутрішніх, яйцеподібні, тупі, плівчасті, при основі трохи шорсткі, внутрішні листочки загострені, голі, бруднувато-жовті або світло-бурі, блискучі. Крайові квітки в кошиках маточкою, трубчасто-ниткоподібні з 3-4-зубчастим, а серединні - з п'ятизубчастим віночком, двостатеві, з п'ятьма тичинками, однією маточкою з нижньою зав'яззю, ниткоподібним стовпчиком і дволопатевою приймочкою. Плід - довгаста зеленувато-сіра або світло-коричнева сім'янка (до 1,5 мм завдовжки, 0,15-0,2 мм завширшки), трохи сплюснута з чубком з рядок обпадних, зазубрених, білих, ламких волосків. Росте на сирих і заболочених лісових луках, вирубках, галявинах, заплавах. Світлолюбна рослина. Цвіте у червні - серпні або жовтні.

Список використаної літератури

1. Абрамова, Л. М. Некоторые методы и опыт изучения синантропизации флоры и растительности.

2. Абрамова Л. М. Проблемы изучения адвентивной и синантропной флоры в регионах СНГ: сб. материалов науч. конф. - М.; Тула, 2003.

3. Александрова В. Д. Изучение смен растительного покрова. М.- Л.: Наука. 1964. Т.3.

4. Архипова, А. М. Павловский, Л. А. Серова // Адвентивная и синантропная флора России и стран ближнего зарубежья: состояние и перспективы: материалы науч. конф. - Ижевск, 2006. - 12-14.

5. Булохов А.Д. Синтаксономия как основа ботанико-географического анализа флоры и охраны растительности: Автореф. дисертация д-ра биол. наук. — М., 1992. 56 с.

 6. Высоцкий Г. Н. Ергеня, культурно-фитологический очерк // Труды Бюро по прикладной ботанике. 1915. Т. 8

7. Горчаковский П.Л. Тенденции антропогенных изменений растительного покрова Земли // Бот. журн. 1979. Т. 64. № 12

8. Єлін Ю. Я., Зерова М. Я., Лушпа В. І., Шаброва С. І. Дари лісів. — К.: «Урожай», 1979, 293с.

8. Запольський А.К., СалюкА.1. Основи екології: Підручник / За ред. К.М. Ситника .-К.: Вища школа, 2001. - 358с.

9. Исаков Ю.А., Казанская Н.С. Классификация, география и антропогенная трансформация экосистем. - М: Наука. 1980

10. Крисаченко В. С. Екологічна культура теорія і практика Навч. посібник. К. Заповіт, 1996. — 352 с.

11. Лавренко // Растительность европейской части СССР. - Л., 1980.

12. Методология геоботаники / Ю.Р. Шеляг-Сосонко, В.С. Крисаченко , Я.И. Мовчан. – Киев: Наук. думка, 1991. – 272 с

13. Н. Н. Моисеев. Человек и ноосфера. — М.: «Молодая гвардия», 1990. — 352 с.

14. Раменский Л. Г. Проблемы и методы изучения растительного покрова

15. Уиттекер Р. Сообщества и экосистемы. — М.: Прогресс, 1980. — 327 с.

16. Budapest, 1978. Kornaś J. Charakterystyka geobotaniczna Gorców // Monografie Botaniczne. 1955. N 3. Kornaś J., Medwecka-Kornaś A. Zespory roślinne Gorców.

Додаток 1

Айстрові (Asteraceae)

1. Bidens cernua

2. Centaurea jacea

3. Cirsium canum

4. Gnaphalium uliginosum

5. Matricaria perforata

6. Picris hieracioides

7. Pyrethum parthenifolium

8. Solidago canad