Скачать

Різновиди українських народних пісень

Контрольна робота

По дисципліні Українське народознавство

Тема

Різновиди українських народних пісень

Студентки Микульските С.И.

г. Симферополь

2008 – 2009 уч. год.

План

Вступ

1. Календарно-обрядові пісні. Народні пісні про природу

2. Трудові пісні

3. Пісні-игри

Висновок

Література

Вступ

Українська народна пісенність – дорогоцінне надбання народу, нев'януча окраса його духовної культури.

Українська народна пісня – знана й шанована в усьому світі. Один з перших збирачів народної пісні М. Максимович зазначав, що в українських піснях звучить душа українського народу і нерідко – його істинна історія. Високу оцінку нашій пісенності дали сотні діячів культури різних народів. Наприклад, Лев Толстой таку глибоку й містку оцінку нашій національній скарбниці: „Ніякий інший народ не виявив себе в піснях так яскраво й гарно, як народ український". „Щасливі ви, народилися серед народу з багатою душею, народу, що вміє так відчувати свої радощі і так чудово виливати свої думи, свої мрії, свої чуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого жахатись за свою будучність. Його час не за горами. Вірите чи ні, що ні одного народу простих пісень я не люблю так, як вашого. Під їх музику я душею спочиваю. Стільки в них краси і грації, стільки дужого, молодого чуття й сили".

Увесь вік людину супроводять пісні – „від колиски до могили, бо нема такої значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотом грому", - говорив М. Стельмах. Народні пісні є вагомим внеском країни в загальнослов'янську й світову художню творчість. Незліченне й різноманітне їхнє багатство. Вважають, що тільки цих творів записано понад дві тисячі.

Пісні породжувались подіями та явищами суспільного життя, громадського й родинного побуту, трудовою діяльністю, боротьбою проти іноземних загарбників, національного та соціального гноблення і палкою любов'ю до Вітчизни. У народній пісні майже немає розповідної основи, уся увага зосереджена на відтворенні внутрішнього світу людини (психічного стану, думок, бажань, надій, страждань і т. ін.).

1. Календарно-обрядові пісні. Народні пісні про природу

Календарно-обрядові пісні — це пісні, які виконувались під час різних народних свят та обрядів. Ці пісні тісно зв'язані з язичницькими віруваннями. Слов'яни вірили в сили природи, в духів природи та вважали, що обрядовими піснями можуть вплинути на них та примусити їх діяти в бажаному напрямку.

Обрядова поезія дуже тісно зв'язана з працею людини, з родинним побутом та з народним календарем. У різні пори року виконувались різні обрядові (календарно-обрядові пісні). Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті.

До цих пісень можна віднести:

- веснянки й гаївки;

- русальні пісні;

- купальські пісні;

- жниварські пісні;

- колядки;

- щедрівки.

Веснянки (гаївки, гагілки, ягілки, риндзівки) — назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. Веснянки співаються майже завжди одночасно з танцями та іграми, які мають «закликати» весну та добрий урожай. У західних регіонах України веснянки називають гагілками, гаївками, а на Яворівщині — риндзівками. Мелодії веснянок побудовані на багаторазовому повторенні однієї-двох поспівок у межах невеликого діапазону.

Класифікація

1. Розвійні веснянки.

2. Любовно-еротичні веснянки

3. Шлюбні веснянки

4. Сатиричні веснянки

А вже ж весна воскресла!

А що ж вона винесла? –

Весняную росу,

Дівоцькую красу...

Прийшла до нас весна красна,

Гаївочку нам принесла,

Для панянок гаївочку,

Для парубків вандрівочку.

Станьте, панянки, в коло,

Заспівайте си весоло

Русальні пісні — окремий рід української народної обрядової пісенності з частими згадками про русалок, зустрічі з ними і їх «проводи», подекуди з мотивами веснянок: про ворожіння з голосу зозулі, звивання вінків, про милих і нелюбів тощо.

Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня, в час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами (впродовж Русального тижня). У християнстві це свято відоме як Трійця і відбувається із значним запізненням через відставання ортодоксального календаря (зміщується від початку до кінця червня, 50-й день після Пасхи. У русальських піснях помітні сліди культу русалок і «приносів» на полі, влаштовуваних для приєднання душ померлих.

Проведу я русалочки до бору,

Сама вернуся додому!

Проводили русалочки, проводили,

Щоб до нас вже русалочки не ходили,

Да нашого житечка не ламали,

Да наших дівочок не лоскотали,

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівочки у віночку.

Купальські пісні - обрядові пісні, які співали в час літнього сонцестояння, на Івана Купала,біля ритуального вогнища.

Настають найкоротші літні ночі - свято Купайла, і звідусіль: лісів, гаїв, берегів річок линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати «петрівочними піснями». Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.

Ой коли ми Петрівочки (Купайлочки) діждали,

То ми її русу косу заплітали.

Тепер же ми Петрівочку (Купайлочку) проведемо,

Ми ж її русу косу розплетемо.

Або:

Ой мала нічка-петрівочка (Купайлочка) —

Не виспалася наша Наталочка.

Не виспалася, не нагулялася

І з козаченьком не настоялася.

Коло Мареноньки ходили дівоньки,

Стороною дощик іде, стороною.

Що на морі хвиля, а в долині роса.

Стороною дощик іде, стороною,

Над нашею рожею червоною.

Ой на горі жито, а в долині просо,

Стороною дощик іде, ще й дрібненький,

Та на наш барвінок зелененький.

Коли дівчата ворожили на віночках, щоб дізнатися про свого судженого, співали:

Заплету віночок.

Заплету шовковий,

На щастя, на долю,

На чорні брови. (2)

Ой пущу віночок

На биструю воду

На щастя, на долю,

На милого вроду. (2)

Ой поплинь, віночку,

прудко за водою,

На щастя, на долю.

Милому зо мною. (2)

Жниварські пісні — музично-поетичні твори, що оспівують початок, хід та завершення жнив.

Жниварські пісні співали переважно жіночі гурти або окремі виконавці одноголосно без інструментального супроводу. Нині виходять навіть із пасивного репертуару співаків старшого покоління і незабаром стануть реліктовим календарним жанром.

За обставинами виконання поділяються на три групи:

o зажинкові, що виконуються під час зжинання першого снопа;

o жнивні — виконуються найчастіше під час ходьби в поле, повернення з нього й на перепочинку;

o обжинкові — оспівують ритуал зжинання останнього снопа.

Зажинкові пісні

Зажинкові пісні — ритуально-принагідні й тому формульні за структурою. В їх основі — переважно дворядкові строфи семискладової будови зі структуротворчим повторенням першого речення, що змістом розкривають процес зажинання першого снопа. Мелодика переважно речитативна, вузького ладового амбітусу.

Жнивні пісні

Жнивні пісні здебільшого строфічної будови. У них поєднані заспів та приспівні елементи, що нагадують старовинний гуртовий спів. Мелодика, як правило, моторна, що відповідає обставинам виконання. В Жнивних піснях фігурують кілька мотивів — висміювання лінивих косарів чи женців, розкриття важкої фізичної праці під час жнив тощо. Тому вони мають багато спільних ознак із групою жартівливих і танцювальних пісень, особливо на рівні ритмічної та силабомелодичної будови.

Обжинкові пісні

Обжинкові пісні — близькі до колядкових, адже їхнє головне призначення — заворожувати щастя і багатство в родині. Серед мотивів — хвала ниві за щедрий врожай, величання господаря й господині, обжинкової «бороди», плетення вінка. За структурними компонентами обжинкові пісні близькі до весільних.

Там у полі криниченька,

Навколо пшениченька.

Там женчики жали,

Золоті серпи мали,

Срібнії юрочки,

Що в’язали снопочки.

Добрії були женці –

Дівчата й молодиці.

Дівчата — косаті,

А хлопці — вусаті,

Молодиці — білолиці.

Колядки— величальні обрядові пісні зимового циклу, які походять з глибокої давнини. Колядки приурочені до найголовнішого свята — Різдва Христового. З'явилися колядки, в яких архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні коляди авторського, книжного походження («Тиха ніч, свята ніч»; «Нова радість стала»; та інші).

Колядки з'явилися ще у язичницькі часи і пов'язані з днем зимового сонцестояння, яке називали святом Коляди, або Коротуна. Його святкували 25 грудня. Вважалося, що в цей день Сонце з'їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в Дніпровських водах народжувала нове сонце — маленького Божища. Язичники намагалися захистити новонародженого. Вони проганяли Коротуна, який намагався з'їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою. Ця традиція збереглася й до сьогодні. А тільки на небі сходила зоря, колядники заходили в двір, будили господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі. Ці пісні й стали називати колядами або колядками. Згодом, із появою християнської релігії обряд колядування був приурочений до Різдва Христового. Виникли нові релігійні колядки з біблійними образами, які також набули великої популярності в народі. За обробку та відновлення колядок бралися видатні композитори: Микола Лисенко, Станіслав Людкевич та ін. Колядки, за традицією вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідними іграми, танцями, музикою. Колядували групами: «отаман», «звіздар», «міхоноша» та «ряжені».

Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

Застеляйте столи, та все килимами, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

Та кладіть калачі з ярої пшениці, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

А перший же празник: Рождество Христове, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

А другий же празник: Святого Василя, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

А третій же празник: Святе Водохреща, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився

Щедрівки. Через тиждень після Коляди 31 грудня, або 13 січня (за новим стилем), відзначали Щедрий вечір (День преподобної Меланії). Цей день ще називали Меланки. За традицією, святкування супроводжувалося обходом хат із побажанням людям щастя, здоров'я і добробуту в Новому Році. Щедрували теж групами: «Меланка» і «Василь» та «Ряжені». Коли порівняти колядки та щедрівки («Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка»), то можна побачити ластівок, жито, посіви. Це свідчить, що Новий Рік зустрічається з весною.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати,

Господаря викликати:

«Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару, -

Там овечки покотились,

А ягнички народились.

В тебе товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей,

Хоч не гроші, то полова,

В тебе жінка чорноброва.»

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Колядки і щедрівки в українського народу існують дуже давно. Вони беруть свій початок ще в дохристиянські часи, коли люди поклонялися багатьом богам. Наші предки-язичники святкували свято коляди під час зимового сонцестояння. З прийняттям християнства вони змішалися з християнськими віруваннями.

2. Трудові пісні

Вчені давно помітили зв'язок між мисленням, мовою і музикою. Лінгвісти і психологи прийшли до висновку, що всі ці явища розвиваються за єдиними законами логіки. Мелодія, так, як і мова має певний ритм. Епоха становлення простого речення в мові сягає глибин раннього палеоліту. Саме в цей час, на думку вчених, виникають перші трудові і сигнальні пісні, які ритмічно узгоджуються з процесами праці. Найдовше трудові пісні можуть зберігатися там, де ще існують архаїчні форми колективної праці, пов'язані з підійманням великих тягарів, які вимагають певних «команд» для одночасного зусилля всього колективу (при будівництві, лісосплаві тощо). Тут пісня виконує командно-організуючу роль. Пауза означає зміну положення рук. Трудові пісні настільки архаїчне явище, що в Україні майже не збереглися в первісному вигляді. Вони існували ще в середині XX ст. на Поволжі та Єнісеї, де застосовувалася важка фізична праця. Це пісні типу «Ой, раз да ще» (Анатолій Іваницький).

В Україні ж існує ряд пісень, які можна назвати умовно-трудовими. Вони виконуються не стільки під час самої праці, як перед нею або після роботи (жниварські, косовицькі). Такі пісні створюють психологічний настрій, спрямований на успішне виконання праці в колективі. На Закарпатті збереглися діалогічні пісеньки пастухів — гоєкання — якими перемовляються пастухи, що пасуть отари на різних гірських схилах. Одна з таких пісень:

А гоя, гоя! Калино зеленейка! Гей, подай голос, гей подай голос, Тудусьо молодейка, Тудусьо молодейка! (Запис В. Гошовського).

3. Пісні-игри

Здавна мандрівники й дослідники, письменники та громадські діячі сусідніх народів та держав відзначали як одну з найтиповіших рис характеру українців їх невичерпний гумор. Ця риса стала ледве не головною і визначальною при характеристиці українського народу, як пісенного та такого що може розважатися, сміятися та веселитись.

Конденсуючи світлі емоції, гумор був для трудового народу своєрідним засобом самозахисту в умовах гніту та лихоліття. В атмосфері буйних веселощів і в сміхові, нерідко пройнятому смутком, трудова людина прагнула знайти забуття від усього несправедливого і злого, вдарити лихом об землю й дихнути на повні груди. Несучи важкий тягар біди, експлуатації, воєн, народ ніби урівноважував гумором свій настрій, свій життєвий пульс, усвідомлював свою колективну силу, оберігав своє духовне і моральне здоров’я. Цю соціальну функцію народного гумору тонко підгледів поет і фольклорист Іван Манжура і висловив своє захоплення цією рисою характеру українців в таких рядках:

Ні! Я дух люблю свого народу,

Що на усяку він пригоду,

Яка б його де не зустріла,

Прискаже сміло та до діла.

Слівце веселеє по волі

І кипить з ледачої недолі!

Той дух насмішкувато-щирий

Не дасть приспати в серці віри

В громадську силу, її розум

І не поб’є немов морозом,

Надію певную довіку

На кращу долю чоловіку.

Стихія смішного в українській народній творчості найбільше виявляє себе в гумористичних, жартівливих творах-іграх.

Серед гумористично-сатиричних жанрів української народної творчості провідне місце належить жартівливій пісні. В ній переливають всі барви й відтінки народного гумору, всі нюанси сміху – від ледь вловимої посмішки одними очами до бурхливого, масового нестихаючого реготу. Жартівливі пісні в основному розробляють гумористично сімейно-побутові теми. А вже виходячи на громадську арену, сміх, як правило, набирає сатиричної спрямованості.

Родинно–побутова тематика жартівливих пісень надзвичайно різноманітна і колоритна. Спостережливі і дотепні творці народного гумору змогли підгледіти всі тіньові сторони свого повсякденного життя, освітили їх сміхом, що розливається в піснях то легким жартом, то глумом і глузуванням, то соромливим натяком, то гострим гротеском, то ледь вловимою усмішкою, то злою іронією або їдким дотепом.

Характеризуючи героїв української жартівливої пісні то можна сказати, що чи не найчастіше в них зустрічається молодь – дівчата і парубки. Акцентуючи на смішних і негативних рисах окремих представників молодого покоління, народний гумор відіграє роль своєрідного вихователя. Разом з тим весела пісня – це одна з форм залицяння та взаємопізнання між парубками й дівчатами. Жартівливі пісні про молодь кепкують над дівочими та парубочими вадами, передусім над лінивством і безгосподарністю, над недбальством, над дурістю і недотепністю, над нескромністю і легковажністю, над різними недоречними ситуаціями в час дівування та парубкування: комічними освідченнями та непорозумінням між парубком та дівчиною, безглуздими суперечками й надто відвертими любощами. Причому в усіх цих випадках народна етика дозволяє зачіпати й вади зовнішності парубків та дівчат. Особливо гостро висміюються в піснях недбайливі пестухи та одиначки з багатого роду.

Поняття краси в народній естетиці органічно поєднане з поняттями працьовитості та справедливості. Якщо героям пісні бракує цих рис, якщо говориться про їх негативні риси, то їхні портретні характеристики даються в повній гармонії - теж негативними. У багатьох піснях–діалогах важливим гумористичним прийомом є мимовільне самовикриття героя. Скажімо, з відповіді парубка дівчині, що кличе його на побачення, вимальовується гумористична постать неабиякого боягуза та подібне. Пісні такого характеру пронизані м’яким інтимним гумором, що прикрашає життя й вібрує бадьорим настроєм непереможної молоді.

Жартівливі пісні щедро відобразили і сферу родинного побуту. Тільки зрідка оспівується в них ідилія сімейного життя, захоплення чоловіка жінкою чи навпаки. В переважній же більшості тематика їх присвячена різним смішним сторонам сімейних відносин

Своєрідну групу жартівливих пісень становлять твори, що зображають життя старих химер дідів та бабів. Різні колізії відносин і непорозумінь родинного життя, відтворені через постаті діда і баби, набирають ще яскравішої гумористичності й рельєфності.

Що стосується ролі жартівливої пісні в художньому житті народу то вона найрізноманітніша. Ця пісня знайшла притулок в обрядах, в звичаях, танцях, вона прикрашає й повсякденне трудове життя народу. Фактично жартівлива пісня просочилась в усі куточки музичного життя народу. Вона існує як окремий сольний чи хоровий твір, пов’язана з деякими хороводами, що виконуються в рухові, та такими побутовими танцями, як метелиці, гопаки, козачки, коломийки тощо. Окремі строфи жартівливих пісень використовуються в сюжетних танцях. Весілля, вечорниці, вулиці, досвітки і навіть дозвілля українця, як правило супроводжуються жартівливими та сатиричними піснями, щоб, можливо, стимулювати наших людей до самовдосконалення та самореалізації.

Висновок

З плином часу деякі пісні настільки змінюються в своєму змісті і формі, що по суті перетворюються на нові пісні, стають новими жанрами, підвидами своїх попередників.

Мова і стиль традиційних ліричних пісень зберігають дивовижну стійкість навіть тоді, коли ці пісні істотно змінюються в своєму змісті, значно трансформуються в композиційному відношенні. Та все ж мова і стиль традиційних ліричних пісень впродовж століть не залишаються мертвотно нерухомим. Відбуваються зміни як в самому словнику, так і в стилістиці окремих пісень. Змінюються застарілі слова сучасними, з'являються і різного роду соціально-професійна термінологія. З'являються нові епітети. У піснях втрачається початкова розгорнена описова картина, перетворюючись на коротку оповідну інформацію. Відбувається спрощення художньої форми і ускладнення змісту пісні. Але українська лірична пісня була і залишається більше ніж піснею для пересічних українців.

Література

1. Лозко Г.С. Українське народознавство. — 3-е вид., Х., 2005. — 472 с

2. Шумада Н.С. Поетична творчість українського народу // Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості. – К, 1989.

3. Юцевич Ю.Є.. Музика. Словник-довідник. — Тернопіль: «Навчальна книга — Богдан» 2003