Скачать

Романтична балада

План

1. Романтична балада першої половини XIX ст.

2. Розвиток жанру балади в другій половині xix - на початку XX ст ст.

1. Романтична балада першої половини XIX ст.

Термін "балада" в українській літературі прищепився на початку XIX ст. і пов'язаний з виступом письменників романтичного напрямку.

Відомо, що у слов'янських літературах романтизм розквітає в основному на початку, принаймні в перші три десятиліття, XIX ст. У Польщі він помітно виявляється вже у творчості письменників перших років XIX ст., в Росії - в 10-30-х pp., в Югославії - в ЗО - 40-х _ pp., у Чехії - в 40-50-х pp. Українська література переймається ідеями романтизму в 20-40-х pp. не без впливу польських та російських, а то й німецьких літературних явищ. Жанр балади розвивається у зв'язку з творчими взаєминами української літератури з літературами європейських народів.

Нагадаємо, що західноєвропейський романтизм у літературі визначається в основному індивідуалізмом, який виріс з ідей просвітительства. У зв'язку з цим спостерігаємо панування в літературі ліричних початків, великий нахил до суб'єктивізму і прославляння сильної індивідуальності.

Другою важливою рисою романтизму є національна емансипація, протест проти національного гніту, проповідь рівності народів, увага до національної самобутності, до пробудження самосвідомості народів, заклик вивчати й шанувати минуле народу, його мову і творчість. Про це останнє висловився у своїх "Філософських лекціях" (1804, 1806) Фрідріх Шлегель. Велич нації, за його трактуванням, вимірюється прив'язаністю до рідної мови, до звичаїв і побуту, до свого способу мислення і способу життя: тому, "чим давніше і однорідніше плем’я, тим більше воно зберігає звичаїв, і чим більше звичаїв, чим сильніша й щиріша до них прив'язаність, тим більша нація". Для романтиків нація стає святилищем, у якому людина одержує волю, що є найнеобхіднішою передумовою для формування індивідуума, а народні звичаї, що виникли всередині нації, трактуються як сили, що її створюють. Народ, усвідомлюючи звичаї, приходить до загальної самосвідомості. Романтики ретельно культивували національний елемент у тематиці і в формі.

Третьою важливою рисою романтизму є його універсалізм, романтизація людського майбутнього, що ґрунтувалася на утопічних уявленнях про завтрашній день людства. Погляди романтиків базувалися на таких головних умовиводах: у процесі розвитку суспільства, науки, цивілізації людина все більше усвідомлює себе як особу, як індивідуум. За цим іде усвідомлення народів і всього людства як цілості. Але ці ідеали розбивалися об дійсність, бо людина й далі в капіталістичному суспільстві лишалася безправною, а народи - поневоленими. Звідси конфлікт між романтичними настроями і дійсністю, меланхолія, скорбота, нарікання на дійсність. А не знайшовши здійснення ідеалів, мрій і сподіванок у житті, романтики, за висловом В. Бєлінського, намагаються знаходити задоволення в ідеалах, створених фантазією. Невдоволення дійсністю одних веде до мрії про майбутнє, інших - до ідеалізації минулого.

Романтизм був своєрідним суспільним явищем, "духовним брожением", що охопило майже всю Європу кінця XVIII - початку XIX ст. Це риси світогляду, що визначали не тільки погляди на мистецтво, а й на політику, соціальні проблеми, релігію, науку. В основу світоглядних позицій романтиків покладена ідеалістична філософія, що, природно, й вело їх до безвихідного становища, до неможливості поєднати мрії і дійсність. В літературі, за висловом В. Гюго, це був своєрідний лібералізм, заперечення літературного режиму класицизму. Прихильники романтизму говорили про цей напрям як про "доктрину літературної свободи", "парнаський атеїзм", як про подих вільностей. Ознакою поетичного таланту стає не уміння складати вірші, а уміння поетично, натхненно висловлювати почуття. Поет - це обдарована одиниця, і її не можна ставити у якісь вузькі рамки.

Романтизм активно проявив себе у боротьбі з консерватизмом та виступив з програмними запереченнями віджилого і поставив не тільки перед мистецтвом, а взагалі перед суспільством ряд проблем з прогресивними тенденціями, яких до того часу не ставила література. Але й серед романтиків не було одностайності. Були серед них такі, що заглядали в майбутнє, мислили новими прогресивними категоріями, а були й інші - ті, що стояли на позиціях старого, реакційного порядку, а в поезії обстоювали обмеженість її життєвих інтересів, намагалися відгородити літературу від громадських проблем.

В добу романтизму надзвичайно підноситься пошана до художнього мислення, до поетичного образу, до колориту (замість сухої раціоналістичної схеми), до емоціональної розповіді. Найбільшим джерелом таких мистецьких багатств стає народна поезія, а в ній - баладні твори. Романтики поставили питання про урізноманітнення літератури, її форм і засобів. Рамки класицизму ламаються, літературу орієнтують на самобутність, народні джерела.

Ідеї романтизму на Україні впали на добре підготовлений грунт: і письменники, і вчені, і навіть широкий суспільний загал виявляв тоді вже значний інтерес до рідної історії, пісні, думи, до козаччини з її бойовою славою. В художній літературі ідеї романтизму виявилися, мабуть, пізніше, ніж у фольклористиці і взагалі у філології. Першим виступам романтиків, зокрема авторам балад, передували виступи М. Цертелєва з думами (1819) і статтями про народну пісню, М. Максимовича - зі збіркою пісень (1827), а також статтями, в яких закликалося письменників іти під сільську стріху і там черпати живущі соки для літератури. Ідея самобутності, намагання піднести здобутки народної колективної творчості до рівня романтичної поезії інших народів, вказати на її перевагу і наштовхнути письменників звернутися до народних джерел виразно звучить уже в передмові М. Цертелєва до першої збірки народних дум (1819). Усі захоплюються шотландською, англійською, німецькою поезією, але ж співставте, - говорить Цертелєв, - прекрасні описи бурі в Оссіана, і ви побачите, що навряд чи там знайдете "более живости и верности", як в українських народних піснях.

Одначе в перших виступах українських фольклористів на захист народної пісні і мови ми не знайдемо широких теоретичних узагальнень, пов'язаних з романтичними ідеями. Не було українських видавництв і преси, постійні утиски царизму і багато інших причин пояснюють відсутність теоретичних робіт, присвячених романтизмові і естетиці нового спрямування. Не дивно тому, що в народів Західної Європи філософська основа романтизму була обґрунтована набагато чіткіше, ніж на Україні

З теоретичних проблем в українській літературі, мабуть, тільки питання народності, фольклору та історизму стали предметом найуважнішого обговорення в тогочасних виданнях. Романтизм у нас сприймався головним чином у плані цих ідей.

Гасла заперечення в українському романтизмі були скеровані не проти класицизму, а проти бурлескно-травестійної традиції, викривленої окремими епігонами І. Котляревського. Наприкінці 20-х рр. XIX ст. у Харкові навколо професорів університету (головно І. Срезневського) збирається гурток молодих ентузіастів української словесності А. Шамрай гадає, що "з організації цього гуртка і треба починати історію українського романтизму". Та нам здається, що тут також потрібні корективи. Романтичні смаки, про які йдеться у згаданій книзі А. Шамрая, зародилися в українському культурному житті трохи раніше і вперше заявили про себе, очевидно, в історіографії, у фольклористиці, а потім в наслідуванні народних пісень і балад мало знаними у нас аматорами літератури (В. Лузанов та ін.).

Має рацію М. Зеров, коли говорить, що романтична течія з'явилася у нас "почасти під впливом наукових студій над народною творчістю, а почасти під впливом читання російських та польських романтиків. Але до цього слід додати ще кілька слів про позитивну роль ідей чеських та словацьких просвітителів, зокрема Добровського, Коллара, Шафарика, які були відомі в середовищі харківських письменників, а їх ідеї викликали гаряче схвалення, особливо в тій частині, де говорилося про потребу єднання слов'ян, про потребу розвивати самобутню культуру, літературу, протиставляючи її іноземщині. Відгомін і обговорення цих ідей спостерігаємо не тільки в творчості (художній і науковій), а й у листуванні.А. Метлинський, ознайомившись з творами й думками чеських письменників і учених, пише у листі від 5 травня 1840 року до І. Срезневського: "Благодарю за знакомство с чехами... Всю чужеземщину к черту... ". Під впливом таких настроїв поети особливо активно беруться до тематики, пов'язаної з життям України та її історії.

Звертаючись до літературно-романтичних явищ Західної Європи, українські романтики мріють щось подібне створити на рідному ґрунті. Один з учасників харківського гуртка молодих романтиків І. Розковшенко у листі від 11 грудня 1830 року пише: "Коли б серед українців з'явився геній, подібний до Вальтера Скотта, то я стверджую, що Україна є невичерпне джерело для історичних романів. Ні Шотландія і ніяка інша країна не може виставити такі разючі картини, як Україна, особливо у XVI ст. Козак, гетьман, кобзар стають типовими героїчними постатями в літературі українських романтиків.

У цьому звертанні до рідної історії проявились і сильні і слабкі риси українського романтизму, що проти іноземщини виставив самобутність, але, захопившись минулим, не міг чи не хотів бачити сьогоднішнього соціального дня і боявся заглянути в майбутнє. Ця відірваність від дійсності, песимізм і меланхолія наклали відбиток і на баладну творчість тих часів.

Романтизм пробудив інтерес поетів до народної мови і пісні, що призвело до "онароднення" літератури. Але грунт для цього склався ще в XVII столітті. Уже тоді народна мова і пісня зайняли чільне місце в поезії багатьох нами не знаних по імені авторів, чиї твори збереглися в численних рукописних збірниках. У XVIII ст. цей процес частково притухає, але напередодні XIX ст. з'являються спроби обґрунтувати необхідність розвивати літературу рідною мовою. О.К. Лобисевич у листі до Г. Кольського, писаному в 1794 p., стає в оборону прав української народної мови, яку знижували тоді до наріччя. "Як у всякому крої одягу, так і у всякому наріччі мов є своя краса", - пише він з приводу цього і підкреслює, що рідна мова (як і все, зв'язане з вітчизною) для нього є "найсолодшою" і що для "честі нації" її треба розвивати, дбати, щоб Україна мала своїх Плавтів і Мольєрів.

Костянтин Лузина свою оду на смерть Кутузова в 1813 році пише українською мовою і додає до неї примітку, в яки стверджує, що цим хоче підкреслити, як справжні українці "і в Петербурзі не тільки почувають, але й пишуть по-українськи".

Перші романтики практично доводять (хоча це вже було частково доведено літературою попередніх віків), що українська мова гідна не тільки для жартівливої, а й для серйозної літературної творчості, і доводять це на таких жанрах, як балада, пісня, романс, елегія. Рух за народність літератури розвивається в тісному зв'язку з таким же рухом у російській, польській, чеській та інших літературах. Білецький-Носенко в період написання своїх перших балад посилає листа до Харкова про необхідність видавати журнал українською мовою і мотивує це тим, що "чехи мають свою велику літературу, і наша мова не менше для цього здатна".П. Гулак-Артемовський береться за балади, щоб спробувати, чи можна українською мовою, що розвивалася головно в бурлескному напрямку, передати почуття "ніжні, шляхетні, піднесені". Такими ж мотивами оперує і Л. Боровиковський, коли сідає писати свої балади і думки. В листі до І. Срезневського від 24. ІХ.1834 року він попереджає свого адресата, що в його творах є нове, а саме: "... серйозність, протилежна несправедливій думці, що українською мовою, окрім жартівливого, смішного, - нічого писати не можна". Такими ж настановами керується і М. Костомаров - автор першої збірки балад і віршів романтичного змісту та перекладів з англійської і російської мов. У своєму огляді творів, написаних українською мовою протягом перших десятиліть XIX ст., Костомаров пристрасно захищає (права української мови і потребу творити цією мовою нову літературу: "Мова, звана звичайно малоросійською, якою говорять в південно-західних губерніях Росії і в Галицькому королівстві, не є наріччям мови російської, що утворилося останнім часом, вона існувала здавна і тепер існує як наріччя слов'янського кореня... наріччя правильне, багате, гармонійне і здатне до розвитку літературної освіченості". Писати нею не примха, а "потреба часу".

Так романтики практично і теоретично відстоювали право рідної мови і потребу розвитку самобутньої української літератури - серйозної і пов'язаної з життям та історією народу.

Балада і пісня були тими першими поетичними жанрами, до яких звернулися українські письменники-романтики, які, наперекір бурлескній стихії, захотіли утвердити в українській літературі початку XIX ст. перевагу серйозного тону. І пісня, і балада стали улюбленими жанрами тодішнього читача. Успіх балади забезпечувався тим, що вона виростала на народному ґрунті, що в ній возвеличувалися сильні і пристрасні герої, що це були твори з драматично напруженими сюжетами і яскравими малюнками життя, іноді розкритого через призму фантастики. В баладах естетично осмислювалося багато дечого з життя минулого і сучасного, і переважно в демократичному плані: герої балади дорожать власною честю і гідністю, послідовні, пристрасні, в них підносяться мужність, відвага і справедливість. Це твори, що своїми багатьма гранями в'яжуться з реальним життям народу, отже, мають суспільну вагу.

Виходячи з сильних фольклорних традицій, які дали себе знати ще в літературі XVII-XVIII ст. ст., можна було б сподіватися, що перші українські балади в добу романтизму з'являться на ґрунті народної поезії, а перші сюжети будуть розроблені на базі фольклорних творів. Насправді ж процес освоєння жанру в новій літературі виглядає дещо інакше. Автори перших балад початку XIX ст. під впливом загальноєвропейських ідей романтизму звертаються до баладних творів польської, німецької, російської літератур, хоча обробляють сюжети так, що вони набувають національного колориту і передаються засобами української народнопоетичної творчості.П. Гулак-Артемовський, взявши від А. Міцкевича сюжетний кістяк "Твардовського", наповнює свій твір соками українського народного гумору, вводить до сюжету нові сцени і колізії, обставляючи всі частини балади українськими етнографічними деталями; послідовно звертаючись до джерел народної мови, Артемівський щедро користується характерними для тодішньої літератури бурлескними засобами художнього зображення.

Л. Боровиковський переробляє баладу Жуковського ("Светлана"), в якій, за справедливим спостереженням С. Крижанівського, робить оригінальну спробу травестії в романтичному плані. Безпосередньо з німецького джерела (з Бюргера) переносить на український грунт "Леонору" П. Білецький-Носенко ("Ївга"). Він же переробляє й інші сюжети німецьких авторів, які також їх запозичають з слов'янського чи датського фольклору. Створюється своєрідний ланцюг, в якому кожний народ на близьких сюжетних ситуаціях намагається розкрити своє національне, самобутнє в мистецтві, у способі художнього мислення, у трактуванні окремих моральних проблем. Це одна з характерних рис романтизму взагалі, що виявилася певною мірою і в літературі українській. Хоча перші переробки балад ("Твардовський", "Маруся", "Рибалка" та ін) й мали успіх, та все ж вони не могли задовольнити нового читача і письменника. Романтизм кликав до пробудження народності і його самобутності. І тому письменники, які перші зразки балад взяли з літератур інших народів, відразу ж беруться за сюжети, пов'язані з життям та історією рідного народу, у творчості якого відкрилися незнані й багатющі баладні скарби. Вони були такі поетичні, такі своєрідні і колоритні, що їх просто перекладають на мову літературної ритміки, майже не втручаючись у сюжетну тканину народного твору. Такими виглядають балади Л. Боровиковського "Чарівниця" (літературна трансформація пісні-балади "Ой не ходи, Грицю"), "Убивство" (пісня про вбитого хлопця), "Вивідка" (відома пісня про отруєння сестрою брата). Подібно обробляють народні сюжети А. Метлинський ("Перекотиполе", народний легендарний переказ), М. Костомаров ("Брат з сестрою", "Явір, тополя, береза") та інші.

У першому випадку маємо процес національного переосмислення породних сюжетів, пристосування їх до психіки українського читача та естетичних уподобань рідної літератури, в другому - перенесення в літературу народних сюжетів з їх естетичною основою, до якої мало що додається літературного, бо самі автори оголошують народну баладу основою їхньої естетики в сфері розробки жанру і взагалі в літературі. Все це були, врешті-решт, позитивні явища, що збагачували і кількісну, і якісну об'ємність національної літератури, до того ж подібні твори спонукали до розробки оригінальних сюжетів, які й з'явилися вже у Л. Боровиковського ("Молодиця", "Ледащо", "Рибалка"), хоча й вони окремими мотивами і трактовою образів в'яжуться з народною поезією. Подібні сюжети з'являються й у А. Метлинського ("Козача смерть", "Смерть бандуриста" - виникли на ґрунті історії), у М. Костомарова ("Посланець", "Пан Шульпіка), М. Шашкевича ("Погоня") та ін. Так розширюється, з одного боку, оригінальність баладних сюжетів, з другого - їх джерела (народна пісня, історичний переказ, легенда, вірування і т. ін.).

Хронологічно першим до балади звернувся П. Білецький-Носенко, і, як ми сказали, під впливом німецької романтичної літератури. Протягом 1822-1829 pp. він написав 15 балад "на малороссийском языке" 1, але в друкові їм пощастило з'явитися, і то не всім, аж у другій половині XIX століття 2, отже, в літературному процесі вони не відіграли тієї ролі, яку могли б відіграти, коли б з'явилися перед баладами Гулака-Артемовського ("Твардовський", "Рибалка") і Боровиковського. Художній рівень його балад набагато нижчий від творів двох названих письменників, одначе як перші твори цього жанру вони мали б певний резонанс. Тепер вони для нас - просто літературні документи епохи. Білецький-Носенко як і тодішні поети інших народів, віддав данину певній моді: "Ївга" (1828) була першою переробкою на український лад популярної тоді в Європі "Ленори" Бюргера. Автор цієї переробки мав невеликий талант, і тому його балади не виділяються художніми достоїнствами, а "Ївга" набагато слабкіша річ у порівнянні з "Марусею" Л. Боровиковського, що була написана на рік пізніше (1829). У тогочасній німецькій критиці "Ленора" була сприйнята не всіма однаково. Клерикали неприхильне поставилися до цього твору, вбачаючи в його сюжеті риси легковажного ставлення до проблем релігії. Ніби в догоду цим критикам, Жуковський "Ленору" Бюргера в перших переробках подав російському читачеві у сентиментальних тонах, з акцентуванням релігійних моментів. Відомо, що це викликало в середовищі тодішніх поетів певну реакцію: Катенін опрацював сюжет "Ленори" по-новому ("Ольга"), його Ленора, як писав тоді Пушкін, була зображена в "энергичной красоте её первобытного создания" і, на відміну від творів класицизму та сентименталізму, відзначалася простотою і навіть грубуватістю вислову. Риси німецького оригіналу зберігає Білецький-Носенко в своїй переробці "Ївги", але як художник він не мав сил опанувати сюжет і надати йому бодай посередньої привабливості. Ритмічні перебої, що є наслідком частого вживання неправильних форм української мови, неувага до мелодики, евфоніки вірша, неприродність образного вислову, взагалі низький поетичний рівень переробки були основними причинами того, що твір не зайняв належного місця в історії літератури. "Малороссийской соперницей "Светланы", за висловом тодішніх російських журналістів, лишалася "Маруся" Л. Боровиковського. Наступні обробки цього сюжету у Костомарова ("Наталя", 1855), С. Руданського ("Упир", 1853; "Безнадія", 1858) виглядають все ж або поетично недосконалими, або застарілими чи неоригінальними, як маємо у Ю. Федотовича ("Мертвець", 1863).

Дехто з буржуазних дослідників жанру балади "Ленору" Бюргера в переробці Жуковського зачисляє до типових нумінозних балад, тобто таких, що просякнуті чуттям зв'язку людини, героя з потойбічним світом. До значної частини німецьких балад цей термін, звичайно умовно, можна застосувати, що ж до балад українських, то він не підходить, бо їхній зв'язок з реальним світом очевидний. І якщо Жуковський в першому випадку "Ленору" опрацьовує в релігійно-сентиментальному плані, то зовсім по-іншому цей сюжет підносить українському читачеві Л. Боровиковський. Ще І. Франко в післямові до окремого видання "Марусі" Боровиковського відзначив, що українська переробка "Светланы" хоча композиційне й відповідає оригіналу Жуковського, однак відмінна своїм національним колоритом. Боровиковський баладу Жуковського "зі сфери шаблонових пейзажів переніс... на реальний грант українського села"; його Маруся не переодягнена панночка, а "українська сільська дівчина", а хлопець також не декорований сентиментальний коханець. Опис подій також, як пише Франко, перенесений "з тої інтернаціональної сфери псевдо пейзажів" на реальний грунт життя і побуту українського народу. Якщо В. Жуковський зробив значний відступ від німецького оригіналу (у Бюргера балада кінчається смертю Ленори, у Жуковського Світлана всі страхи бачить тільки у сні), то ще далі по шляху наближення сюжету до реального життя пішов Л. Боровиковський. Зв'язки балад Л. Боровиковського та інших поетів-романтиків з реальним життям і побутом народу випливають, безперечно, з усталених реалістичних рис української народної балади, про що уже говорилося попереду.

Балада "Нетяг" Білецького-Носенка є також не чим іншим, як українською переробкою, і досить вільною, німецької народної балади, поетичний переклад якої подав І. Франко у згадуваній збірці балад світу.

З написаного в ті роки Білецьким-Носенком заслуговує уваги балада "Отцегубці", сюжет якої, здається, також не зовсім оригінальний, але побудований на зовсім реальному соціальному матеріалі, що розкриває силу "презренного" металу. Гонитва за грішми, за багатством приводить до злочину, до трагізму (за гроші батька вбиває син, а його живим замуровує у підземелля також рідний син).

Білецький-Носенко запозичує з німецької літератури здебільшого сюжети фантастичного змісту, з усіма атрибутами страхів і незвичайності ("Ївга", "Нетяг"), і відповідно до цього підбирає сюжети для своїх оригінальних балад типу "Могила відьми" чи інші, в основі яких лежать українська народна демонологія і повір’я. Він - чи не єдиний з українських творців перших літературних балад - орієнтувався на риси німецької тогочасної балади і не тільки тим, що перекладав чи запозичав сюжети з німецьких поетів, а й був залежний від естетичних принципів, вироблених тогочасною німецькою літературою.

Зміст, мотиви й проблеми, які вкладалися в баладні твори доби раннього романтизму, були обмеженими, їх автори надавали великого значення фольклорові, бо в ньому бачили і народну історію, і зразки народної мови, і, нарешті, естетичні засади творчості. При цьому увага до народної літератури була така велика, що не раз письменник зміст і навіть форму балад народних видавав за власне компонування. Більше оригінальності вкладають поети у ті твори, які пишуть на історичні теми, черпаючи фабульні схеми то з писаних джерел, то з переказів і легенд, овіяних смутком і тугою за минулим. Соціальні проблеми - рідкісне явище в баладах романтиків. Ними зацікавлюються автори не так під впливом спостережень над життям народу, як через вивчення надбань народної творчості. Народні перекази і пісні наштовхнули М. Костомарова на фабулу балади "Пан Шульпіка", яка найближче стикається з оповіданнями й піснями про помсту народну над паном. Шульпіка, що вславився своєю жорстокістю, забрав до себе в палац дочку від матері і кохану - від хлопця. Такої кривди не стерпів парубок: він зібрав однодумців, і коли пан їхав під охороною своїх челядників, куля месника "у саме панське серце прямо улучила". Народ схвалює таке покарання:

Отеє тобі, пан Шульпіка, хай буде за тоє,

Що дитину запоганив у неньки старої.

Отеє тобі, пан Шульпіка, хай за шкоду тую,

Що ти украв у козака дівку молоду

Отеє тобі, вражий сину, од нас дякування, Що терпіли ми од тебе всякі глузування.

Формою і стилем балада наближається до відомої української пісні про трагічну долю Бондарівни, але в змісті є чимало відмінного: Бондарівна не підкорилася панові - і загинула. Пан Канівський лишився непокараний. Хлопець у баладі Костомарова карає пана за кривди і знаходить моральне виправдання з боку народу й автора. В поетичному доробку романтиків (перед Шевченком) цей твір, мабуть, найрадикальніший, і з’явився він у друкові, певне, тільки тому, що автор додав до нього коментар: це, мовляв, було за панування польських панів. Можна сказати, що фабула цієї балади належить до тої категорії життєвого матеріалу, яким згодом особливо цікавився і розробляв Т. Шевченко. Звертання до героя з народу виходило з тих загальних принципів, які проголосили романтики не лише в поезії, а й в історії. Костомаров у своїх спогадах писав, що, розпочинаючи свої студії над історичними джерелами, він під впливом ідей народності поставив питання, чому це в історії "толкують" тільки про видатних державних діячів, іноді ще - про закони і зневажають народні маси? Для історії й історика бідний трудівник ніби й не існує. Такі розмисли навели його на думку написати роботу про історичне значення народної поезії, де він часто свої думки підтверджував цитатами з Гердера.

Одначе такі балади, як "Пан Шульпіка", в доробку романтиків рідкісні. Основний герой побутових романтичних балад - не народний месник, а закохана чи покинута дівчина, яка з розпуки кидається у воду, рибалка, що з кохання іде на дно ріки, сестра, що на догоду коханому отруює брата, дівчина, що отруює хлопця, перетворені в дерево закохані і т. ін. Козак, бандурист - основні герої балад історичних.

Герої й події тут беруться переважно з побутової сфери, і виставляються на перший план не так персонажі, як самі надзвичайні події. Ні історії, як складалася доля героя, ні опису перипетій, що привели до трагічної події, як правило, в баладі не знаходимо. Трагічна чи драматична подія заступає все, і тому не раз навіть виклад подається в неозначеній формі: "вбито... затягнено в жито", "рученьки покрито" і т. ін. Тільки в деяких баладах Білецького-Носенка ("Отцегубці"), М. Костомарова ("Пан Шульпіка"), Л. Боровиковського ("Вивідка" та ін.) подається мотивація вчинку, і то коротко. Загалом же мотиви, якими керуються герої, більше розкриваються у ситуаціях, у вчинках. Балада в основному акцентує дію, а не описи. Психологічні настрої героїв подаються також переважно крупним планом, без деталізації, як буває в поемах. Проте кожний автор у трактуванні подій і героїв має свої риси: у баладах Білецького-Носенка помітні тенденції до моралізування; у Боровиковського ставиться в центрі дія і настрій героя; у Костомарова - більше епічності, дія розвивається спроквола; А. Метлинський здатний викладати подію з своєрідним романтичним пафосом і загостренням кутів у звичайному сюжетному полотні ("Смерть бандуриста"). Але всі вони мають багато спільних рис, притаманних їм як романтикам: туга за минулим, зневіра в сучасності, меланхолія, розгубленість і невміння тверезо оцінити життєві явища. В баладах А. Метлинського переважає ліризм, до того ж пройнятий певним громадянським пафосом, пов’язаним з історичною долею народу. На відміну від інших поетів-романтиків, він з певною неувагою ставиться до загострення сюжету, внаслідок чого епічний елемент знижується, його не раз заступає вияв прямих переживань автора у зв'язку з подією, з нещасливою долею героя. Поет не розповідає про смерть козака, а зворушливо викрикує: "Не одступайте широких воріт і старі, і дяки, й молодці! Бо вже не грає козак на коні, бо вже не стогне земля од копит. Вже умер чорнобривий, умер білолиций! Як він вертався з краю чужого в свій дім... Буря повстала, загуркотіло... Впав, повалився в долині" ("Козак та буря").

В кожній баладі Метлинського виразно проглядає авторське "я" і в думках, і в настроях. Він не ховається за об'єктивну розповідь, а повсякчас присутній сам, зі своїми помислами і навіть проповіддю.

В того ж таки Метлинського маємо балади, написані з особливим епічним спокоєм, але цікаво, що розповідь у них не раз ведеться від третьої особи. Маємо деяку аналогію до розповідей в оповіданнях Квітки-Основ’яненка і в пізніших оповіданнях Марка Вовчка. Таким чином, намагання наблизитися до розмовної мови, до стилю оповідача з народу виявилися не тільки в прозі початку XІX ст., а й у поезії, зокрема в баладній. Сюжет балади "Підземна церква" Метлинський починає викладати такими словами:

Казав мені один чернець ось так:

"У Києві всьому, всьому зачало..."

Такий же "розповідний" сюжет маємо і в баладі "Покотиполе", з тією відміною, що в зачині тут, майже як в оповіданнях, дається докладний опис обставин дії і діда-оповідача:

Восени ми тряслись в таратайці в село;

Вже на нивах нічого тоді не було,

Тільки що покотиполе вітром несло.

Ото з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки

Сам покійник держав, далі дав мені віжки;

Тютюн вийняв та й люльку повненьку напхав,

Запалив, в зуби взяв, розкурив та й казав

(Коли схоче, розумно старий, було, каже).

Така манера викладу наближає деякі баладні твори Метлинського до віршованих оповідань, але напружені сюжети їх цілком належать до баладних творів.

Балади Метлинського виділяються тим, що їх автор не раз у розповідну чи діалогову форму викладу сюжету вводить свої міркування, свої думки, які стосуються головно минулого народу і його сумних перспектив. Туга за минулим і журливий погляд у майбутнє в українській літературі виявилися, мабуть, найвиразніше в баладах А. Метлинського. У зв'язку з цим і стиль викладу міняється: від специфічно романтичних малюнків він несподівано приходить на міркування про долю народу, його мову і т. ін. ("Смерть бандуриста"). Балада якоюсь мірою заступає тоді ще кволу громадянську лірику.

А. Метлинський не завжди "пасивний романтик", як ми звикли про нього говорити. Він тужить за минулим, дивлячись на сучасне, і навіть героїв своїх у баладах і віршах підводить з могили, щоб вони не про минуле розказували, а побачили, що тепер робиться на тій землі, за яку вони віддали своє життя (балада "Гетьман"). У баладах про минуле виявляється його консерватизм. Елемент чудесного, суворий "тьмяний колорит", таємничий тон - то данина стилю, але над усім у Метлинського панує суспільний мотив: доля нації, її культури, мови. Цим його балади відмінні від балад Боровиковського, в яких основні сюжетні колізії пов'язані з особистими інтересами героїв. Балади Метлинського тісніше в’яжуться з суспільними проблемами, поставленими в літературі й історії добою романтизму, хоча художнє осмислення цих проблем часто безпорадне, безперспективне, не підпорядковане прогресивним ідеям часу.

У 1839 році в Харкові вийшла збірка творів М. Костомарова під заголовком "Українські балади". Це була перша книга в українській літературі, завданням якої (виходячи з назви) було подати читачам добірку балад одного автора, хоча пізніше Костомаров у автобіографії застеріг, що не всі твори збірки належать до цього жанру. Сюжети їх або запозичені з фольклору ("Отруї", "Посланець" та ін), або взяті з творчості інших народів ("Квіточка" - з чеського), або створені автором на ґрунті народнопісенної творчості ("Поцілунок", "Зірочка" та ін). Костомаров не мав дару майстерно розробити і загострити сюжетні колізії. Драматичний елемент у його баладах кволий, розповідь не раз тече уповільнено, у зв'язку з чим окремі твори виглядають як віршовані оповідання ("Щира правда", "Дід-пасічник", "Великодня ніч") або звичайні гумористичні вірші ("Чорний кіт"). Окремі вірші близькі до того роду творів, що їх тоді називали "думка". Але всі вони якоюсь мірою близькі до жанру балади, яку Костомаров намагався ліризувати за зразком народних пісень.

У збірці "Вітка", що вийшла також у Харкові в 1840 році, Костомаров уже майже не звертається до балади. Тут знаходимо тільки два твори цього жанру ("Могила", "Рожа"). Серед його літературної спадщини збереглися балади, написані в 50-60-х роках. З них видно, що Костомаров у виборі сюжетів послідовно звертався майже виключно до фольклору ("Ластівка", "Брат з сестрою", "Явір, тополя, береза") і тільки один раз зробив спробу опрацювати (в 50-х роках) сюжет "Ленори" Бюргера ("Наталя"). Матеріал для балад береться побутовий або історичний і опрацьовується в ліро-епічному ключі з сильними домішками сентименталізму. Як художник Костомаров - середня величина у порівнянні з іншими поетами перед шевченківських часів, але тематично його доробок багатший і цікавіший. В історії розробки жанру він займає почесне місце - як автор з різнобічними інтересами, зокрема з нахилом до освітлення соціальних проблем.

Сумні, тужливі настрої романтиків навіваються в першу чергу болями за минулим, яке виставляється як часи героїчні, добрі, як минула воля народу.

Козаччина була прогресивним явищем, але, захоплюючись нею, романтики були безпорадними в конструкціях про майбутнє свого народу. Пасивне констатування було слабкістю їхньої суспільної позиції.

Дехто з романтиків, надмірно захоплюючись минулим, не міг правильно зрозуміти сучасне і тверезо оцінити становище своєї нації, їм здавалося, що українська нація і мова гинуть, що пройде якесь десятиріччя, і на тих полях, де козацький кінь тупотів, де гуляла слава козацька, - не лишиться й сліду від народу, його пісні й мови. Мабуть, найвиразніше такі тенденції вилилися у творчості А. Метлинського - поета, що майбутнє нації хотів побачити тільки крізь скло давнини, а не через вікно сучасності. У баладі "Смерть бандуриста" він пише: Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі, Пісня в народі, бо вже наша мова конає!

Звичайно, що такі настрої в умовах, коли царський уряд провадив на Україні жорстоку колоніальну політику, намагався вбити мову і нівелювати особливості цілого народу, мали підставу, але всяка тверезо думаюча людина розуміла, що знищити націю - протиприродне і що цього не може здійснити ніяка державна машина. Шевченко це зрозумів краще за інших і заявив: "Наша пісня, наша дума не вмре, не загине".

Поодинокі представники українського романтизму перед Шевченком у своїх обмежених ідеалістичних поглядах на суспільство, як бачимо, не могли багато дечого правильно усвідомити і пояснити. Одначе, виставляючи на перший план цей докір романтикам початку XIX ст., не слід забувати, що в їхній діяльності з'явилися такі риси, яких не було в попередників: турбота про долю народу, нації, мови, культури, намагання відстояти її майбутнє. Об'єктивно - це опір русифікаторській політиці російського царизму. Це були паростки капіталістичної доби, що проявилися після великої Французької революції. Як сказав В.І. Ленін, "економічна основа цих рухів полягає в тому, що для повної перемоги товарного виробництва є необхідним завоювання внутрішнього ринку буржуазією, є необхідним державне згуртування територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвиткові цієї мови і закріпленню її в літературі". Інша справа, що український романтизм був занадто кволим і не проявив себе так, як романтизм чеської, польської, російської літератури початку XIX ст. Перед Шевченком в українській романтичній літературі не виділилася жодна сильна поетична індивідуальність. Але їхня боротьба за народність літератури, за розвиток літератури рідною мовою, підхоплена наступними поколіннями, принесла велику користь нашій культурі.

Романтична балада в творчості західноукраїнських письменників з'являється з виступом так званої "Руської трійці". У першому друкованому збірнику, "Русалці Дністровій", уже знаходимо балади М. Шашкевича ("Погоня") та І. Вагилевича ("Мадей") - обидві напис