Скачать

Розвиток суспільства України і світу

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Запорізький юридичний інститут

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу

Соціологія

Розвиток суспільства України і світу


Зміст

Вступ

Сучасні тенденції суспільного розвитку

Транзитивне суспільство як виклик сучасності

Проблеми модернізації суспільства України

Висновок

Використана література


Вступ

Існує великий обсяг літератури з різних аспектів соціології розвитку. Провідні позиції у соціології розвитку займає теорія модернізації, сутністю якої виступає ідея соціального прогресу та соціального розвитку. Відповідно до неї усі суспільства незалежно від того, у який період часу вони існують, у якій частині світу формуються, включені у єдиний всезагальний процес суспільного прогресу – від позасуспільних форм об’єднання до цивілізації. Призначення процесу модернізації полягає у вдосконаленні основних сфер життєдіяльності суспільства від менш досконалих до більш досконалих.

Існує значна кількість варіантів цієї теорії та підходів до вивчення процесу модернізації. Науковці розглядають модернізацію у глобальному або регіональному, в часовому або у просторовому аспектах. Альтернативні варіанти даної теорії визначають як європейську, азіатську чи африканську модернізації. Проте, у більшості із зазначених теорій майже не приділялося уваги соціально-культурному аспекту модернізації, який на сучасному етапі суспільного розвитку стає важливим фактором суспільного прогресу. Саме тому моє дослідження зосереджене на вивченні соціально-культурних аспектів модернізації. Враховуючи особливості предмету мого дослідження, я намагатимусь уточнити поняття «модернізація», а також обґрунтувати суміжні з ним поняття, за допомогою яких аналізуються соціально-культурні процеси, що відбуваються в сучасному українському суспільстві.


CУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Останні роки другого тисячоліття ознаменувалися активною переоцінкою цінностей і теорій, коло яких стрімко розширюється. Кінець XX віку постав як фінал класичної, стихійної, чи спонтанної, історії.

Очевидно, кульмінаційним і водночас синтетичним пунктом цього руху є інтелектуальна, духовно-просвітницька революція, яка готує прихід нового суспільного ладу, а в ширшому розумінні — нової світової цивілізації.

Поняття «світова цивілізація» нині увійшло до соціально-політичного вжитку головним чином у значенні світового співтовариства як певного цілого. Коли ще зовсім недавно під цивілізацією розуміли рівень та результати технологічного освоєння дійсності, матеріальне та духовне багатство, то тепер щораз частіше вдаються до цього терміна, щоб позначити способи та форми реалізації людської сутності з погляду двох критеріїв загальнолюдського буття: гармонізації відносин у системі «суспільство — людина — природа» та зміцнення серед-планетарної єдності, консолідації людства як спільноти в умовах екологічної загрози. Саме в такому контексті осмислюються «криза цивілізації» та шляхи її подолання.

Машинна цивілізація надала розвитку людства вкрай однобокого і збиткового характеру: з одного боку — грандіозні наукові й технічні досягнення, які дозволили радикально оновити предметне середовище життєдіяльності людини та задовольнити її різноманітні потреби, з другого — руйнування природного середовища, збідніння і омертвіння духовного життя, погіршення здоров'я багатьох поколінь людей. Тому дедалі очевидніше постає необхідність системи противаг, меж усім колишнім механізмам розвитку в «стихійній парадигмі»: ринку, приватній власності, егоцентричному індивідуалізму, всій ліберально-атомарній моделі суспільства «загального благоденства», в якому оспівується «свобода людини без меж», де «соціум», «економіка» обертаються навколо «людини-підприємця», яка максималізує свою особисту вигоду.

Зміна соціальних порядків — це зміна геополітичних епох в розвитку людства. Новий порядок розвитку за своєю суттю — заперечення багатьох цінностей та істин машинної цивілізації; йому властиві, на думку сучасних дослідників, такі риси, закономірності, які не є простим продовженням старих (класичних) і багато чим відрізняються від них.

Провідною тенденцією стає некласичність майбутнього існування людства. Виникнувши як символ революції в основах фізики, передусім — у зв'язку з принципом доповняльності Н.Бора, а потім — у зв'язку з космологічними антропними принципами, категорія некласичності дедалі більше набуває характеру ідеї революційного оновлення основ цивілізаційного розвитку.

Центральною ланкою в такій тотальній системі є новий людиноцентризм буття, коли людина бере на себе відповідальність за динаміку соціоприродної гармонії та керування нею. «Керованість», як імператив, стає домінуючою характеристикою некласичності, яка протистоїть теперішній стихійній формі буття.

Відтак долається типова для нашої доби тенденція протиставлення культури та цивілізації, культурний прогрес стає синонімом прогресу цивілізаційного.

В рамках некласичної соціології, яка дістала теоретичне обґрунтування у працях А. Субето, важливого значення набувають поняття багатовимірність та багатоваріантність.

Багатовимірність — це не відносини між суспільною системою та її окремими сферами, рівнями, підсистемами і не між структурами, одна з яких визначається як базова, первинна, фундаментальна. Це відносини, які розкриваються на глибшому рівні: між такими структурами, кожна з яких є рівноцінним індивідуальним виміром того суспільного цілого, до якого вона входить.

Поняття багатоваріантності розвитку має декілька значень:

— вибір одного варіанта з потенційно наявних у певний історичний період;

— реалізація неоднакових варіантів розвитку одного й того самого типу суспільства за різних умов;

— наявність у потоці розвитку якісно неоднорідних шарів, які рухаються паралельно чи в різних напрямках.

На думку багатьох вчених, у сучасному світовому розвитку на перший план починають виходити закони системно-циклічної динаміки, тобто загальні закони становлення багатовимірного світу, які одночасно визначають його ритм та його поступальність. У них має вияв певна конфігурація нових відносин, які складаються між різними сторонами суспільного цілого.

Завданням українського суспільства на сучасному етапі є соціальна модернізація, тобто цілеспрямований еволюційний рух до сучасних цивілізованих структур та станів. Підстави для цього містяться в структурах свідомості та ціннісних орієнтаціях — цих найвищих регуляторах людської діяльності, вивчення яких може бути здійснено з соціально-філософських, соціологічних та психологічних позицій.

Нині в суспільній та індивідуальній свідомості відбувається руйнування традиційних ціннісних норм, витіснення їх новими. Регулярні опитування населення дають уявлення про угруповання соціальних суб'єктів за основними цінностями, які пов'язані з духовним надбанням, політичною діяльністю чи виробництвом.

Знання переважних цінностей та суб'єктивних закономірностей на тому чи іншому етапі соціального розвитку дає змогу проводити якнайсприятливіший для суспільства державний курс. Водночас важливо враховувати не тільки головні панівні тенденції, але й численні їх різновиди у межах провідних суспільних цінностей. Вони формуються виходячи з тих цілей та завдань, які стоять перед суспільством в певний історичний період та відображають фундаментальні суспільні потреби. Згідно з даними численних соціологічних досліджень, до основної групи таких цінностей входять: здоров'я, матеріальне благополуччя, безпека, освіта, справедливість, рівність, мирне співіснування з іншими державами, народами й національностями.

Їх задоволення можливе в умовах соціально орієнтованої правової демократичної держави при науковій організації державного управління.

Як відомо, характерні ознаки всіх типів демократії — визнання народу джерелом влади.

Народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Однак способи апеляції до цього джерела різні.

Ліберальна демократія опирається на професійні знання та інститути уряду, які не дозволяють їй перетворитись в охлократію і забезпечують можливість компетентного виконання своїх функцій. Водночас ліберальна демократія може перетворитись у меритократію — владу «кращих», так би мовити, духовних аристократів, які беруть на себе сміливість виражати інтереси народу.

На відміну від цього плебісцитарна демократія звертається до емоційного начала людини, організуючи плебісцити та референдуми. Переступивши певну грань, вона перетворюється на охлократію.

Авторитарна демократія подається як перехідна форма — від тоталітарних до ліберально-демократичних режимів. Вона грунтується на пріоритеті вольового аспекту політичної діяльності. При таких оцінках потрібно враховувати тривалість періоду формування в населення демократичної культури, або культури демократії, становлення громадянського суспільства. Вочевидь, у цей проміжок часу найефективнішими будуть також і адекватні технології соціальної дії.

Суспільство може перебувати в стійкому стані у двох випадках:

— якщо воно здатне утримувати соціальні відносини і культуру у відносно незмінному стані;

— якщо воно має здатність у процесі інтенсивного відтворення так змінювати і вдосконалювати життєво важливі параметри, що вони підвищують організованість, ефективність відтворювання, здатність протидіяти ентропійним процесам.

Прототип першого виду — традиційне суспільство, де панує статичне відтворення, основане на певному постійному моральному ідеалі. В основі другого варіанта лежить ліберально-демократичне суспільство, де найвищою цінністю є неухильний розвиток, підвищення ефективності відтворення та прогрес.

Між цими моделями — безліч станів проміжного характеру, які таять різного роду протиріччя (наприклад, між збільшуваним прагненням до споживання та відставанням у відповідному виробництві, руйнуванням старих параметрів та неспроможністю створювати нові і т. ін.) і можливість розколу суспільства. Проте перехід від першого типу залежності до другого є неодмінною умовою розвитку.

Аналіз найважливіших показників суспільства дозволяє зробити висновок, що воно зазнає коливальних рухів. У багатьох випадках можна говорити про циклічну динаміку суспільства, яка склалась історично на основі природних циклів (зміна часу доби, фази місяця, пори року і т. ін.).

Ускладнення розвитку суспільства, нові масштаби приводять до того, що в ньому розгортаються всеохопні цикли вже на власному базисі, — до того ж не тільки економічні, політичні, але й цикли культурні.

Значення циклів полягає в тому, що на них суспільство немовби промацує крайні варіанти можливостей свого існування, випробовуючи на міцність найважливіші параметри власної відтворювальної діяльності. Дякуючи їм воно звільняється від безперспективних нововведень та елементів, а також від застарілих структур. Складність розуміння циклів полягає в тому, що вони виникають як органічні, які виростають із самої основи соціокультурного розвитку суспільства, однак у певний момент можуть набути неорганічного, навіть патологічного характеру.

Незмінні цикли здатні почати руйнувати суспільство, в якому з'явились нові життєво важливі параметри, джерела прогресивних форм розвитку. Це відбувається тоді, коли суспільство з тих чи інших причин не в змозі привести історично складені цикли у відповідність з іншими змінами, чи навпаки. Небезпеки можна уникнути лише в тому разі, якщо творчі можливості суспільства набудуть здатності долати історичну інерцію. В різних культурах по-різному, але, однак, завжди визріває здатність перетворювати ці цикли на предмет пізнання.

На думку більшості вчених, у даний час відбувається глобальна зміна соціальних порядків, типів культур, або суперсистем (визначення П. Сорокіна), сенс якої, насамперед, у переоцінці цінностей, у заміні провідної цінності нинішнього часу цінністю грядущого. За такої тенденції шляхи суспільного розвитку передбачають їх багатоваріантність, яка базується на багатовимірності сучасного світу. Відтак з'являються нові підходи до розуміння соціальної реальності та можливих перспектив.

Можна вирізнити три моделі соціальної реальності: статичну, динамічну та соціально-технологічну.

Статична модель — це бачення соціальних явищ як нерухомих, завжди рівних самим собі, які не мають здатності до самозміни. Суспільне життя сприймається тут як механічна сукупність явищ, які підлягають довільному комбінуванню відповідно до мети та ідеалів суб'єкта (держави, групи, особистості). Водночас нема об'єктивних обмежень на можливі комбінації, а наявні (суб'єктивні) зумовлені намірами суб'єкта та його ресурсами.

Динамічна модель пов'язана з баченням соціальних явищ як таких, що змінюються, так і взаємопов'язаних. Це прояв загальнішого погляду на світ, який передається не стільки в твердженнях «усе тече, все змінюється», скільки в розрізненні соціальних процесів, їхніх джерел і форм, результатів і наслідків. Будь-яка спрямована дія сприймається тут не сама по собі, а як елемент або ланка в ланцюгу внутрішніх і зовнішніх імпульсів соціального процесу. Вона оцінюється з погляду не декларованого, а ймовірного і досягнутого результату.

Ця модель може бути пов'язана з різними ціннісними орієнтаціями і поведінковими стратегіями людини. Відкриваючи безперервну мінливість соціального середовища, одна знаходить надію на досягнення поставлених цілей, друга починає турбуватися, а третя вдається в тугу. У різних людей вигляд прірви здатен викликати думки і про втечу, і про необхідність спорудження мосту.

Бачити і знати — ще не означає вміти.

Соціально-технологічна модель — це бачення соціальних процесів з погляду можливих напрямів, форм і способів їх оптимізації, оцінки передбачуваних результатів і наслідків, прийняття рішень і мінімалізації ймовірних помилок.

Вона продовжує і доповнює динамічну модель, яка завдяки цьому набуває конструктивної спрямованості.

Огляд моделей соціальної реальності наводить на думку про соціально-технологічну культуру як окремої особистості, так і суспільства в цілому. Нам потрібно навчитися грамотно, цивілізовано жити, будувати відповідним чином свої стосунки з іншими людьми, навколишнім світом. Соціально-технологічна культура включає в себе, передусім, вміння аналізувати соціальні системи, знати їхні структуру, логіку і потенціал розвитку.

Транзитивне(1) суспільство як виклик сучасності

Процеси, які відбуваються в сучасному українському суспільстві, можна описати в термінах теорії модернізації. Як відомо, ця теорія виникла для опису явищ змін у соціально-економічних відносинах традиційних суспільств колишніх колоніальних країн, що одержали після війни політичну незалежність та прагнули мати риси сучасних розвинутих суспільств. У працях Е.Етціоні, П.Бергера, Ш.Айзенштадта й ін. авторів розкриваються закономірності процесу модернізації й узагальнюється досвід модернізації в різних країнах і регіонах. Модернізація є рисою транзитивного суспільства.

Модернізація розглядається як процес міжнародної соціалізації. Подібно тому, як дитина засвоює в процесі соціалізації основні норми і цінності суспільства, так країни з традиційним укладом життя прагнули у своєму розвитку засвоїти взірці західної цивілізації. І хоча такі прагнення зустрічали критику навіть у західних країнах, зокрема в концепціях “негритюда”, все-таки процеси міжнародної соціалізації в багатьох країнах розглядалися як програма розвитку.

Колишні соціалістичні держави, звичайно, не були традиційними, подібно деяким африканським й азіатським країнам, але і перед ними вставали і продовжують стояти проблеми засвоєння норм і цінностей західних країн. Тому й у відношенні колишніх соціалістичних країн також стали застосовувати концепції модернізації в її інтерпретації як міжнародної соціалізації.

У зв’язку з цим варто зробити деякі додаткові зауваження. Ми поділяємо точку зору, згідно з якою в закритих суспільствах потреби суспільства виникають у міру створення можливостей для їх задоволення. Це процеси економічного і соціального гомеостазу, що забезпечують стабільність і рівновагу в суспільстві. Доки СРСР було країною з закритим суспільством, проблеми розриву між виникаючими потребами і можливостями економіки і промисловості були не дуже гострі. Люди були бідні, але багато хто про це не знав. Значною частиною населення наша країна сприймалася кращою у світі, і люди відчували гордість за це. Після розриву залізної завіси не тільки в інформаційному, але й в економічному і політичному змісті, процеси гомеостазу були порушені. Приклади більш розвинутих країн породили проблему значного випередження росту потреб у порівнянні з можливостями економіки. Це у свою чергу викликало соціальну напруженість і масову незадоволеність країною, урядом, владою в цілому. Виник ефект “утрати майбутнього”, коли люди стали побоюватися за свою долю, за своє майбутнє. Утрата “культури самодостатності” викликала психологічну напругу, невдоволення і соціальну кризу. Перед країною встала проблема модернізації. Мова йде не просто про зростання економічних показників і обсягів виробництва товарів, а саме про засвоєння і задоволення політичних, споживчих і інших стандартів розвинутих європейських країн, тобто про проблеми міжнародної соціалізації.

Але процес модернізації потребує певного часу. Цей період можна назвати транзитивним, тобто періодом переходу, трансформації одного типу суспільства в інший. Стан межовості має властивість в один той же час набувати рис того стану, від якого процес відходить, й риси того стану, до якого процес переходить. Тобто транзитивне суспільство має змішану, не однорідну структуру.

Транзитивний характер елементам політичної системи і політичного режиму надає наявність у ньому різноманітних рис. Так, можна виділити п’ять рис політичного режиму України: 1) демократія (наявність парламенту, загальних виборів і т.п.); 2) олігархія (певна кількість особливо заможних людей, які контролюють деякі сектори влади, засоби масової інформації, які забезпечують лобі у парламенті і т.д.); 3) авторитарність, яка особливо виявляється на місцевому рівні, у деяких діях виконавчої влади; 4) мафіозно-кримінальні риси (наявність корупції, злочинності в структурах влади і т.п.); 5) номенклатурно-бюрократичний характер влади, який є частково спадщиною тоталітарного режиму, частково – придбаний вже в нових умовах. Добре відоме постійне зростання державно-адміністративного апарату, поширення сфери його впливу.

Транзитивними політичні явища сприймаються ще і тому, що суспільство живе одночасно згідно з різних парадигм. Тому кожна політична сила знаходить свої аргументи для свого бачення реальності. Кожна парадигма намагається переструктурувати ситуацію, нейтралізувати, знецінити, анулювати правомочність парадигм, що конкурують. Якщо подібна конкуренція відбувається між силами приблизно рівними, оцінка реальності в суспільстві набуває транзитивного характеру. Надаючи реальності різну сутність політичні сили позбавляють цю реальність усякої сутності. Визначення ситуації рівними силами, що конкурують, нейтралізує таке визначення, від цього явище позбавляється аутентичності. Виникає ситуація суспільної невизначеності, неусвідомленості стану. Люди перестають розуміти, в якому суспільстві вони живуть і що треба робити для виходу з кризи. І де той третейський суддя, який у змозі знайти істину, додати явищу справжній, усталений характер?

Цим суддею може виступити час. Але й історія нашої країні має властивості транзитивності: у ній також аутентичність розмита протилежними оцінками. Будь-яка характеристика як нашого часу, так і минулого викликає миттєву реакцію: а ти хто, чиї інтереси представляєш? Якби в суспільстві була домінуюча політична сила, то судження більшості (в умовах демократії) або тиранічної влади (в умовах тоталітаризму) мало би статус істинного. У стані же рівноваги умовно правих і умовно лівих істини бути не може. Люди розмовляють різними мовами і не чують один одного. В цих умовах політика залежить від випадкових ситуацій.

Сучасність вимагає сучасних методів її дослідження. Деякі суспільствознавці пропонують новий етап розвитку суспільства характеризувати як “постмодернізація”, або іншими близькими за значенням термінами. Чи притаманна Україні постмодернізація? Економічні та соціальні труднощі не вилучають нашу країну з кола сучасних країн. У соціокультурному значенні деякі риси постмодернізму мають прояв і в Україні. Сучасною нашу країну роблять люди, які створюють соціальний світ. Він багато в чому, з точки зору традиційного мислення, виглядає абсурдним, незрозумілим. Створення іншої парадигми суспільствознавства допоможе більш адекватно сприймати сучасність.

Класичність суспільствознавчого мислення за аналогією з природознавством В.Ільїн пропонує характеризувати такими ознаками як: монізм, фундаменталізм, редукціонізм, елементаризм, лінійність, динамічність . Слідом за точними науками і під впливом їх у суспільних науках затвердилася нетрадиційна розумова культура.

Посткласичні альтернативи, на думку В.Ільїна, включають: інтегратизм, холізм, поліфундаментальність, доповненість, нестаціонарність, синергізм. Посткласичне може розглядатися як модерністське. Відомо, що останнім часом формується постмодерністська методологія.

Постмодерністське суспільствознавство підживлюється природнознавчими парадигмами некласичного мислення, а також запозичає в естетиці принципи постмодерністської художньої свідомості. Той же синергізм, як риса модерністської методології, припускає єдність стилю мислення в природничих, суспільних науках і в естетиці. Сьогоднішнє громадське життя для свого пояснення вже не може задовольнитися традиційними уявленнями, класичним стилем мислення. Абсурд, божевілля – от характеристики суспільства . І якщо підійти до цих понять із мірками традиційних уявлень, то слідством буде розпач, безсилля, відмова від майбутнього. Безплідні спроби повернутися до звичної упорядкованості, через неможливість досягти цього, стимулюють прагнення до авторитарного насильства. Повернути цілковите самовладання і бажання до подальшого розвитку суспільства для забезпечення “життя майбутнього століття” можна шляхом зміни стилю мислення, надання статусу “виправданого, закономірного” і нарешті “нормального” усьому тому, що сприймається як абсурд, божевілля. У цьому можна вважати виправданість зусиль з формування постмодерніського суспільствознавства.

З цієї позиції більшість негативних явищ можуть бути охарактеризовані як функціональні. Наприклад, можна стверджувати, що корупція дозволяє перебороти саботаж державних чиновників у реалізації ринкових відносин. Деякі державні службовці негативно ставляться до нових економічних структур і саботують їхню діяльність. Тільки гроші можуть служити для них аргументом для вирішення проблем. Без корупції взагалі нічого б не було: вона дозволяє залишатися суспільству “на плаву”. Більшість явищ, що ми називаємо негативними, не можна оцінювати в поняттях “добрі-погані”, а краще застосовувати інші терміни: “функціональні або нефункціональні”, тобто визначити чи дозволяють ці явища суспільству вирішувати проблеми або ні. Так, протез – це не добре і не погано, а дозволяє жити, це необхідність для інваліда. Таким протезом у нашому суспільстві-інваліді є корупція .

Загальні риси постмодернізму стосовно попередніх парадигм полягають в сполученні класичних і модерних принципів.

Для класичних теорій властиві пошуки інваріантів, універсальних законів. На противагу цьому модернізм приділяє увагу унікальності, одиничним явищам. Постмодернізму властивий плюралізм основ, множинність ключових причинних зв’язків, детермінант. Суспільствознавчі теорії не просто різноманітні. Кожна з них стверджує свій тип універсальності. Постмодернізм не прагне спростовувати одну теорію на користь інший, а готовий розглядати різні підстави як рівнозначні. Художній принцип постмодернізму – полістилізм – у соціальних науках виявляє себе в множинності основ соціального мислення. Звідси соціалізм і капіталізм однаковою мірою розглядаються як підстави суспільного буття, що виявляється в моделі китайського ринкового соціалізму, у російських і українських реаліях, яким немає назви. Тоді як для класичної соціології капіталізм і соціалізм були альтернативами, а в посткласичному суспільствознавстві розглядалися унікальні моделі радянського соціалізму, арабського, африканського, що мало були схожі одна на одну.

Для класичного принципу фундаменталізму є модерністська паралель – холізм, цілісність. Якщо для класичних уявлень частина і ціле співвідносяться в рамках здорового глузду, то фізика мікросвіту змусила по іншому розглядати ці співвідношення: ціле і частина в посткласичному мисленні стали розглядатися якрівноправні. Холізм, як риса модерністської методології, розмивається в постмодерністській методології. Він немов би є і його немов би немає. Так, соціологічний підхід вбирає в себе інші дисциплінарні підходи. Ідея клонування, голографічного відображення, коли в кожній частині цілого міститься це ціле, співвідношення цілого та частки також набуває постмодерністського значення. У рамках сучасного постмодерністського мислення ідея віртуальної реальності знаходить висвітлення в спростуванні самої проблеми цілого і частини: частина претендує на статус цілого, а ціле є частиною. Цілісність соціального світу, яка втілена, наприклад, в ідеї “єдиного радянського народу”, замінена рівнозначними українською і російською ідеями. При тому рештки цілісності зберігаються, співіснують із частками як віртуальні. Співвідношення соціального цілого і частини приймає невизначений характер: ціле немов би є і немов би його нема. Це стосується і феномену СНД, і Європейської спілки, і більшості інших важливих проявів цілісного. Віртуальність цілого і частини вирішується ситуативно.

У гносеологічному аспекті ця властивість виявляється в тому, що соціальні факти розглядаються не просто з різних позицій: філософської, феноменологічної, антропологічної у певному симбіозі, що не є окремі точки зору, а в тому, що немає назви, одночасно і філософському, антропологічному, і соціологічному і т.п. аспектах.

Постмодерністські феномени не мають назви. Віртуальна природа цих феноменів невловима для “найменування”, тому що останнє вимагає визначеності, фіксації. Якщо ж назви з’являються, вони мають екзотичні номінації типу “габітуса” .

У літературі пропонується відносити до постмодерністських таку якість, як “когерентність”, що означає “наявність синхронізованості різноманітних здавалося б, не пов’язаних одна з одною подій, які, накладаючись одна на одну, посилюють або послаблюють розмірність соціальних процесів”. Порушення просторово-часової структури викликає її саморуйнування. Поняття “політичного простору” досить поширене в сучасній політології і також опиняється в постмодерністській гносеології під впливом фізичного мислення.

Постмодернізм не просто більш витончена новітня методологія соціального пізнання, але й об’єктивна характеристика соціальної реальності. Постмодерністське розуміння порядку конституюється з хаосу. Це не просто упорядкований хаос, а певне ставлення до хаосу, як до своєрідного різновиду порядку. Таке розуміння дозволяє зберегти почуття стабільності в умовах здавалося б дефіциту упорядкованості.

Розвиток суспільства здійснюється у вигляді трансформації, яка розуміється у рамках постмодернізму як сполучення здавалося б несумісного: консерватизму і лібералізму, соціалізму і капіталізму, модернізації і традиціоналізму, прогресу і регресу.

В нашому суспільстві вирішуються завдання відразу декількох історичних періодів, включаючи модернізацію і постмодернізацію. Відбувається немов би наповзання одного етапу на другий, здійснюється “збігання” розвитку основних тенденцій .

Не розв’язавши всіх проблем модернізації, країна проте у визначених аспектах перейшла до вирішення завдань постмодернізації.

Відоме положення про одночасність змін у взаємопов’язаних сферах, наприклад, економічній свідомості й економічній поведінці, в умовах нашого суспільства порушується у вигляді нерівномірності і наявності дифузійних процесів. Засоби масової інформації, сучасна освіта, різноманітні форми допомоги розвинутих держав в галузі інформації та ін. створюють умови для випереджаючого розвитку соціокультурної сфери, у деяких її проявах, в порівнянні з економікою і політикою. Процесі, які поєднують модернізацію та постмодернізацію, а також явища консервативного відступу, можна позначити інтегральним терміном “трансформація”.

Історичні обставини такі, що завдання модернізації і постмодернізації вирішуються частково, тобто несприятливим для суспільства шляхом, хоча в цілому трансформація суспільства дозволяє нашій країні розвиватися у фарватері західної цивілізації.

Як правило, в літературі розрізняють явище постмодернізму в мистецтві і постмодернізм як стадію розвитку сучасного суспільства. Але згідно соціології культури в самому понятті “культура” відбувається синтез соціального і символічної культури (мистецтва). Постмодернізм у рамках соціології культури може бути розглянутий паралельно й однопорядково як характеристика і суспільства, і мистецтва. Саме мистецтво має культурно-історичний, соціальний вимір. Тому виникає спокуса знайти точки дотику, загальне в соціологічному та естетичному тлумаченні постмодернізму.

Зіставимо характеристики постмодернізму в мистецтві, що наведені літературним критиком Іхабом Хасаном , і характеристики соціального постмодернізму.

1. Важливими рисами постмодернізму в мистецтві є невизначеність.

Подібні явища притаманні і сучасному суспільству. Для соціальної структури характерна невизначеність соціальних меж. Колишні критерії соціального поділу перестали бути значимими. Соціальна структура визначається за критеріями стилю життя, які не є чіткими. Професії сучасного суспільства перестають бути спеціалізованими настільки ж чітко, як і в традиційному суспільстві. Економічні відносини теж не можуть характеризуватися чіткістю. Добре відома соціологічна характеристика постмодернізму – це криза ідентифікації, коли людина не може точно віднести себе до якоїсь соціальної спільноти. Існує багато невизначених законів. Можна тлумачити ці явища як недостатній рівень розвитку суспільства. Але варто врахувати, що діючі суб’єкти як ніколи освічені, мають більше можливостей спиратися на досвід минулого. Деякими соціологами нинішній соціальний стан оцінюється як хаос. Ми ж схильні стверджувати, що це внутрішня властивість постмодерного суспільства. Така оцінка може мати важливі політичні наслідки. Якщо невизначеність, неясність, характерні для суспільства, розцінювати як хаос, що потребує упорядкування, то для цього необхідне застосування “сильної руки” і диктатури. Якщо ж цю невизначеність тлумачити, згідно з нашою точкою зору, як природну і внутрішньо необхідну властивість суспільства, то політичний висновок буде не в наведенні порядку “твердою рукою”, а у виробленні культурних зразків поведінки, щоб навчитися жити в постмодерному суспільстві, вирішувати проблеми демократичним шляхом в умовах культурної невизначеності. Формується тип особистості, що саме своєю діяльністю створює цю невизначеність і сприймає її як природне середовище свого буття. Такою є нова генерація підприємців, бізнесменів, політиків.

2. Другою рисою постмодернізму є фрагментарність і принцип монтажу. Іншими словами, художнє полотно створюється за рахунок змішування різних за вихідною логікою та тематикою фрагментів буття. Немає ідеї, що підпорядковується зовнішній логіці, нитки повідомлення. Ціле зберігається за рахунок внутрішньої логіки мотиву, а фрагменти немов би зібрані навколо невизначеного ядра.

Для сучасного суспільства також притаманна мозаїчність його структури, про що пише, наприклад, А.Тоффлер. У сучасній соціології достатньо поширеним є ситуативний підхід до вивчення соціальної структури і суспільства в цілому. Відповідно з таким підходом для кожної ситуації існує своя соціальна структура. Кожна проблема формує свій набір груп інтересів. Для сучасного суспільства масовою є мозаїчність і фрагментарність його способу життя і структури соціальних ролей. Для успішно діючих суб’єктів характерна хаотичність життя. Сучаснаюдина повноту буття відчуває в нестабільності. Це позначається на відносинах між людьми, особливо в родині.

З погляду класичної, традиційної ментальності, постмодернізм – це мерзотний час, що руйнує особистість і позбавляє суспільство внутрішнього ядра , а людину – стабільності.

3. Третьою рисою постмодернізму І.Хасан називає “деканонізацію”, боротьбу з традиційними ціннісними центрами: сакральне в культурі, людина, етнос, логос, авторський пріоритет.

Літературний критик, аналізуючи сучасний художній твір, виявляє постмодерністські риси зображеного в ньому суспільства. Аналізуючи постмодерністський художній твір критик неминуче аналізує відображене в цьому творі постмодерністське суспільство. У цьому значенні абсурдними видаються ствердження деяких соціологів про те, що наше суспільство не може називатися сучасним, оскільки воно ще не вирішило завдання модернізації, і тим більше не готове вирішувати задачі постмодернізму. У вітчизняній літературі і мистецтві постмодернізм міцно утвердився, як один із домінуючих напрямків. Неможливо уявляти існування постмодерністського мистецтва в непостмодерністському суспільстві. Інша справа, що постмодернізм сам по собі не однорідний, він має різні форми.

4. У постмодерністських творах мистецтва усе відбувається на поверхні, у них відсутні символічні і психологічні глибини.

Для соціальної теорії періоду модернізації, особливо на початку століття, характерними були пошуки прихованого змісту подій, що відбуваються, активне богошукання. Збірник “ Віхи” – яскраве свідчення напруженого пошуку глибинної сутності історії. Символізм у мистецтві супроводжувався спробами прояснення сутності реальності. Зараз спроби знайти сакральний зміст викликають скептичну реакцію і є безрезультатними. Повсякденність є центр буття. Психологи відзначають відсутність глибини у відносинах між людьми. Відносини мають переважно поверхневий характер, вони не торкаються особистісних глибин душі. Психологічні комплекси замінюють істинну складність особистості сурогатом. Бути серйозним не модно. Іронія замінює серйозну реакцію на життєву ситуацію. Навіть проблема смерті іронічно травестується.

Характерною рисою постмодернізму є сприйняття реальності як віртуальної. Теперішню пострадянську економіку іменують віртуальною, тому що більшість найважливіших економічних показників мають удаваний характер. Удавану економіку супроводжує віртуальна політика. У цілому формується віртуальний соціальний світ. Поняття віртуальності має різний зміст, але спільне в ньому те, що можна сформувати як феномен “неповноти існування”.

Кліфорд Геді і Баррі Айкс у статті “Реалії віртуальної економіки Росії”, пишуть, що “Віртуальна економіка спирається на оманне уявлення про важливі економічні параметри, оскільки не оперує реальними грошима і реальними цінами” . Проте таке становище в економіці може існувати, тільки при наявності певних політични