Скачать

Ресурси життєздатності політичних режимів

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Запорізький юридичний інститут

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

кафедра філософії і політології

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу

Політологія

Ресурси життєздатності політичних режимів

Зміст

Вступ

Типологія ресурсів життєздатності

Матеріально силові ресурси

Духовно-психологічні ресурси

Висновок

Використана література

Вступ

Тема контрольної роботи яку я обрав спрямована на роз’яснення ресурсів життєздатності політичних режимів. Висвітлюючи цю тему я намагався розкрити її як найширше і спробувати охарактеризувати основні ресурси.

Одним з ключових елементів у функціонуванні політичних режимів є наявність достатніх ресурсів, мобілізація яких створює необхідні умови для досягнення поставлених цілей. Фактично оцінка наявних ресурсів, сукупного потенціалу, якими за певних умов може розраховувати режим, входить в процес ухвалення рішень. Ясне уявлення про те, які ресурси знаходяться у розпорядженні правлячого угрупування, в значній мірі визначає правоту проведеного аналізу і правильність зроблених на його основі виводів про політичне майбутнє того або іншого суспільства.

Типологія ресурсів життєздатності

Одним з ключових елементів у функціонуванні політичних режимів є наявність достатніх ресурсів, мобілізація яких створює необхідні умови для досягнення поставлених цілей. І якщо середовище прийнято розглядати як щось, що робить вплив, то ресурси дозволяють режиму не настільки до випробовувати вплив на собі, скільки надавати його на суспільство. Використання, або мобілізація ресурсів дозволяє режиму інтегрувати суспільство перед необхідністю вирішення назрілих завдань.

Фактично оцінка наявних ресурсів, сукупного потенціалу, яким за певних умов може розраховувати режим, входить в розглянутий тільки що процес ухвалення рішень. Проте це питання поза сумнівом заслуговує на спеціальний розгляд. Ясне уявлення про те, які ресурси знаходяться у розпорядженні правлячого угрупування, в значній мірі визначає правоту проведеного аналізу і правильність зроблених на його основі виводів про політичне майбутнє того або іншого суспільства.

Західна, і особливо американська, політична наука відома своєю скрупульозністю, своєю емпіричною орієнтацією, схильністю до теоретичних узагальнень лише в тих випадках, коли вони майже з необхідністю витікають з дослідженого емпіричного матеріалу. Проте більшість представників одного з найвпливовіших напрямів цієї науки - советології, не зуміло адекватно передбачити терміни життєздатності радянської системи. Вони були переконані в тому, що в найближчі десятиліття ця система збереже свою потужність і стабільність. Деякі ж, як, наприклад, Дж. Кирпатрік, увірували в абсолютну незмінність застиглих форм "тоталітаризму". Меншість же советологів допускала, що зміни можливі і навіть неминучі. Але ніхто, мабуть, не передбачав, що ресурси цієї системи вичерпані до такої міри, що, створюючись десятиліттями (а в якихось своїх характеристиках, і століттями), вона звалиться в лічені роки, як це сталося в серпні 1991 року.

Ресурси життєздатності режиму можуть підрозділятися по різних підставах. Р. Біннендіжк, наприклад, сформулював комплексну типологію чинників (які можуть бути розглянуті і як ресурси), що роблять безпосередній вплив на політичний режим і потенційно сприяючих його зміні. Він виділив сім таких чинників: 1) фізичний і духовний потенціал лідера; 2) військовий стан і боєздатність режиму; 3) положення справ в економіці; 4) рівень соціальної напруженості в суспільстві, здатний відокремити персонального носія влади від народу; 5) інші соціальні чинники, сприяючі паралічу влади (масштаби корупції в структурах влади, вбивства або ізоляція ключових фігур політичної опозиції); 6) наявність політичної коаліції на антиурядовій основі; 7) настрої в армії (30).

Існують і значно складніші моделі і класифікації ресурсів. Поважно усвідомлювати, що жодної одноманітності в цій області існувати не може - залежно від підходу, якого дотримується дослідник, він вибирає при аналізі як пріоритетні одні ресурси і нехтує іншими. Якщо ж спробувати звести наявні пояснювальні зразки політичної стабільності відносно єдину схему, то вона буде досить громіздкою і неоперациональной. Цю роботу виконали Стефен Андріоль і Джеральд Хоппл в своїй роботі "Революція і політична нестабільність". Їх схема містить в собі декілька рівнів і підрівнів. При цьому перший з таких рівнів виділяється авторами залежно від того, як виділяються ресурси - як національні або як міжнародні. Національні ресурси далі підрозділяються на економічні (короткострокові і довгострокові, такі, як рівень розвитку, соціальної нерівності і показники зростання); социетальниє (масштаби розшарування, сприйнятливість до модернізації і ін.); міра політичного розвитку (демократизація, стійкість політичних інститутів); рівень легітимності і ефективності центральної влади; психологічний стан суспільства (рівень фрустрації, схильність до насильства і агресії, здатність слухати лідерів-демогогів); стан еліти (рівень стабільності еліти, масштаби репресій, позиції і переконання). У свою чергу міжнародні, або естранациоїальниє ресурси включають вплив і втручання (конфлікти, війни і види економічної залежності).

Розглянемо декілька детальніше матеріально-силові і духовно-психологічні ресурси. Це необхідно не лише тому, що, зрештою, до них можуть бути зведені всі останні види ресурсів, але і тому, що недооцінка або духовно-психологічних, або матеріально-силових ресурсів є одній з найпоширеніших помилок політичного аналізу.

Матеріально силові ресурси

До матеріально-силових ресурсів найчастіше відносять військову боєздатність і економічну ефективність режиму. Ці два чинники тісно зв'язано один з одним: військова потужність не є очевидною, якщо економіка країни напівзруйнована або знаходиться в стані стагнації. До цієї ж групи можуть бути віднесені демографічні і географічні ресурси, яким в певних ситуаціях може належати ключова роль. Острівне положення, лісиста або пустинна місцевість є, наприклад, безперечною перевагою для тих, кому належить захищатися від наступу противника і для кого ці умови ведення бою є переважними. Джунглі, тропічний клімат, болотиста місцевість В'єтнаму були далеко не єдиною причиною поразки США у війні в 60-і рр., але вони поза всякими сумнівами зіграли в ній помітну роль.

У мирний же час економічним ресурсам належить визначальна роль в стабілізації режиму. Стійкі темпи економічного зростання, прошарок середнього класу, що збільшується, низький рівень інфляції і безробіття, конвертація національної валюти - все це є очевидним показником того, що серйозна небезпека режиму найближчим часом не загрожує. Яскраве тому підтвердження - стабільність західних демократичних режимів.

Звичайно, для того, щоб економічні ресурси могли дійсно виконати завдання стабілізації режиму, необхідно деякий час. За словами Р. Даля, демократія буде сповна стабільною після того, як вона проіснує беззмінно близько двадцяти років.

Свій термін стабілізації необхідний і для авторитарних режимів, які до певного часу також можуть бути вельми ефективними в економічних відносинах. Сталінський режим в 30-40-і рр., південно-африканський режим в 60-і-першій половині 70-х рр., іранська модернізація Реза пехльові-молодшого продемонстрували часом беспрецендентно високі темпи економічного зростання (від 6 до 30% в рік), що зіграло свою роль в досягненні властивою їм в ці роки суспільної стабільності. Економічні ресурси по-різному впливають на стабілізацію авторитаризму і демократії. Якщо, наприклад, низька інфляція і безробіття володіють і відомому сенсі універсальною значущістю, то показники письменності населення далеко не належать до універсальних. І якщо демократія лише зміцниться в результаті поширення знань і інформаційної відвертості, то в умовах авторитаризму зростаюча письменність може розглядатися як ресурс підтримки лише з рядом обмовок. Скажімо, радянським громадянам в сталінську епоху поза сумнівом був потрібний певний рівень письменності для читання газет і вбирання в себе тих пропагандистських формул, які нав'язувалися режимом. Але тут же містилася і певна небезпека для самого режиму, бо тяга до читання має тенденцію породжувати потяг до знань, а значить і до роздумів, рефлексії, критичності сприйняття будь-яких (у тому числі, нав'язуваних режимом) авторитетів. В зв'язку з цим треба відзначити, що економічний розвиток робить демократію можливою, хоча це не означає, що ресурси економічного розвитку у всіх випадках будуть використані для справи демократії. Існує чимала кількість багатих з точки зору темпів зростання і душового числення ВВП країн (таких, наприклад, як Кувейт, Саудівська Аравія, Лівія, ОАЕ, Оман або Ірак), політична система яких далека від демократичних стандартів.

Кореляція багатства і політичних устроїв знаходилася у полі зору багатьох дослідників. Більшість з них схиляється до висновку, що економічне багатство і розвиток характерне швидше для демократичних, чим авторитарних режимів. Значний емпіричний матеріал для обгрунтування цього виводу зібрав, наприклад, С.М. Ліпсет . Переконливо ілюстрував цю позицію Хантінгтон. У 1989 р., писав він, Всесвітній Банк налічив 24 країни з "високим" рівнем доходу на душу населення (від 6.010$ в Іспанії до 21.330$ в Швейцарії). З них лише три країни, нефтеекспортерамі (Саудівська Аравія, Кувейт і ОАЕ), що були, були в той же час недемократичними. З іншого боку, "бідними", за підрахунками Банку (від 130$ в Ефіопії до 450$ в Ліберії) виявилися 42 країни. І лише дві з них (Індія і Шрі-Ланка) дійсно мали значний досвід демократичного розвитку. Серед же "середньо-розвинених" країн (від Сенегалу з 520$ до Омана з 5.810$) виявилися 23 демократії, 25 недемократій і 5 країн, що знаходилися в стані політичного переходу. Таким чином ми бачимо, що економічний розвиток є важливим чинником в русі до демократії і, мабуть, ресурсом, незрівнянно значимішим для демократії, чим для авторитаризму.

Проте, економічні ресурси, при всій їх важливості, далеко не самодостатні в забезпеченні режимної стійкості. Без жодного перебільшення величезна роль належить тут також чинникам духовно-психологічного порядку. Це особливо справедливо для недемократичних режимів".

Духовно-психологічні ресурси

Як я вже сказав, роль духовно-психологічного чинника в підтримці життєздатності режиму часто недооцінюється. Тим часом, значення цього чинника розумів ще Конфуцій, що стверджував, що: "всякий уряд потребує хліба, зброї і довіри людей. У крайніх випадках воно може обійтися без перших двох, але ніколи без останнього".

Коріння недооцінки духовно-психологічного чинника справедливо убачає в спадщині просвітницької епохи, представники якої, як відомо, схилялися до розгляду людини як раціональної істоти. Цей погляд успадкував і марксизм, що відводив в знось пояснювальній схемі основне місце економічним, виробничим детермінантам людської діяльності. Як це не дивно, але сучасна емпірична політологія, що оперує складним набором аналітичних методик і інструментів, незрідка виявляється заручницею все тієї ж просвітницької аргументації. Теорія раціонального вибору, що зробила величезний вплив па сучасну соціальну науку, частково надала цій науці погану послугу - людина як об'єкт аналізу часом переставав сприйматися во всій його складності, зі всіма характерними для нього інтелектуальними і психологічними механізмами.

Одним з перших мислителів, що піддав просвітницьку утопію справедливій і різносторонній критиці, був М. Вебер, що зробив величезний вплив на сучасну соціальну і політичну науку. Розвиваючись багато в чому під впливом Маркса і безперервно полемізуючи з ним, Вебер показав, що структура людських мотивацій значно складніше економічних інтересів. Що не меншу, а часом і велику роль тут грають цінності, що формуються у людини всім культурно-релігійним устроєм. Що індивідуальний світ формується під двояким і безперервно пересічним впливом цінностей і інтересів.

Треба подякувати, що цей підхід, сформульований Вебером для історичного аналізу східних і західних суспільств, сповна доречний і при вивченні ресурсів політичного режиму. Уміння режиму мобілізувати в своїх цілях духовно-психологічну енергію - одна з найважливіших основ його стабільності і життєздатності, що спрацьовує інший раз навіть в тих випадках, коли неабияк виснажені матеріальні ресурси режиму. Один з характерних прикладів - експлуатовані диктаторами націоналістичні відчуття населення. Націоналізм як ідеологія апелює не до економічних проблем суспільства, а до відчуттів приниженості і національної знедоленості, пошуків національної ідентичності. Націоналізм квебекських канадців або ірландців у Великобританії може бути пояснений і економічними причинами, але таке пояснення навряд чи буде вичерпним. Феномен приходу Гітлера до влади незрідка пов'язують з економічною кризою Німеччини, проте в США, наприклад, подібна криза не супроводилася приходом націоналізму до влади. Те, що США виявилися стабільнішими за Німеччину і Ф. Рузвельту удалося здійснити задумані реформи, правильніше пов'язувати не лише з більшою гнучкістю американської економіки, але і з мультіетнічеським характером американського населення, відсутністю (або відносною слабкістю) одвічної для Європи проблеми національної ідентичності і національної єдності.

Важливість чинників духовно-психологічного порядку очевидна і для демократичних режимів, про які незрідка висловлюються як про тих, що здійснили суспільну інтеграцію перш за все на раціональних підставах. Американський соціолог Л.Бергер писав в своїй "Капіталістичній революції", що капіталістичні, західні суспільства є економічною системою і нічого більшого. Ці суспільства створені на основі прагнення до економічного процвітання і прогресу. Справедливо, проте, і те, що типи "економічної людини" розрізняються в різних суспільствах, що в основі цієї відмінності лежить їх культурно-релігійна своєрідність і особливості національного характеру. Значення економічних ресурсів, задействуємих демократичними режимами для підтримки своєї життєздатності, не було б настільки істотним без культурно-психологічної задоволеності індивіда.

Які ж конкретно чинники можуть бути визначені як духовно-психологичні? На мою думку, ці чинники можуть бути розділені на дві основні групи. По-перше, це ті психологічні характеристики нації, які самі по собі, без яких би то не було зусиль з боку правлячої еліти, сприяють стабілізації режиму, зміцненню в суспільстві доцентрових тенденцій і взаємодії центральних і регіональних властей. Сюди можуть бути віднесені певні культурні традиції, глибинні особливості національної самосвідомості, система міфів і вірувань, що історично сформувалися. Ці особливості національної свідомості, як, наприклад, схильність до міфологізації дійсності, служать правителям своєрідною точкою опори в дії на суспільство і спонуці його до схвалення власної поведінки і дій і бажаному для режиму напрямі.

По-друге, до духовно-психологічних ресурсів, поза сумнівом, слід відносити особистий потенціал політичного лідера і здатність правлячої еліти сформулювати і розповсюдити в суспільстві ідеологію, що приймається основними верствами населення і що консервує вигідний режиму порядок речей. Сюди відноситься контрольована режимом система масової інформації і пропаганди, що виконує соціальне замовлення політичного режиму.

З точки зору стабільності політичного режиму ідеальною (хоча і досить рідкою) є ситуація, коли базові соціально-психологічні характеристики суспільства і ідеологічні установки еліти в основному збігаються. Прикладом такого збігу частково може служити радянське суспільство в 30-і роки. Хоча ідеологія комунізму далеко не у всьому "вписувалася" в російську національну свідомість, цілий ряд соціокультурних характеристик дореволюційної. Росії отримав за радянських часів ідеологічне визнання. І, навпаки, ідеологія комунізму незрідка і небезпідставно сприймалася як оновлення все тієї ж державно-патріотичної ідеології монархічної держави. Цьому присвячені "Витоки і сенс російського комунізму" Н. Бердяєва. Про це переконливо писали "євроазійці". Справжня секуляризація в Росії в 30-і рр. і пізніше не відбулася, та і не могла відбутися. Мужик, як писав Ст Ходасевіч, відрікся від бога в ім'я любові до людини, а людина лише і зробила, що зняв хрест з церкви та повісила Леніна замість ікони і розвернула Маркса як Біблію.

У тих же випадках, коли режим нехтує чинниками духовно-психологічного порядку і не розглядає їх як найважливіший ресурс стабілізації, глибока дестабілізація і втрата влади є сповна можливим сценарієм. Культура, психологічний склад нації - найважливіший вимір стабільності і модернізації. Про це переконливо писав ізраїльський соціолог С. Айзеншатдт одним з перших що прослідив культурні передумови, що лежали в основі явища, яке учений назвав "крахом політичної модернізації". Саме ці передумови, на його думку, підготували в 50-60-і рр. в таких країнах, як Індонезія, Пакистан, Бірма, Судан зміну демократичних політичних інститутів авторитарними і напівавторитарними. Цей аспект перетворень повинен враховуватися реформаторами на Балканах і в країнах колишнього Радянського Союзу, що були складовими частинами царської і Оттоманської імперій і що отримали в спадок культурно-релігійні цінності православ'я і ісламу.

У різних ситуаціях на перший план можуть виходити то один, то інший ресурси політичної влади. Якщо ослабленим виявляється один, то "ударним" і незрідка вельми ефективним може зробитися іншій. Важливими ресурсами влади є, наприклад, займане положення і володіння інформацією. Президент США, наприклад, має в своєму розпорядженні владу в певних кордонах до тих пір, поки займає цей пост. Проте, того дня, коли він покидає Білий дім і знов стає приватною особою, його повноваження відразу втрачаються. Інакше кажучи, як офіційну особу президент втрачає ресурси свого впливу. Але він зовсім не позбавляється при цьому таких чинників впливу, як популярність в деяких верствах населення, накопичені ним знання і досвід, зосереджені канали неформального впливу або лідерства і так далі Оптимальною є ситуація, коли режим може розраховувати на підтримку і матеріально-силових і духовно-психологічних чинників. Небезпечним для режиму є те, що покладає надії на економічну модернізацію без достатнього врахування психологічного виміру економічних і соціальних перетворень. У тих випадках, коли немає можливості розраховувати на військово-єкономічний потенціал суспільства, набирають чинності психологічні чинники, здатні в крайніх випадках забезпечити суспільству відносну стабільність. Російська ситуація в період вересня 1991 - серпня 1993 рр. може бути описана саме як пошуки режимом Б. Ельцина стабільності за рахунок мобілізації духовно-психологічних чинників. Це - ситуація нестійкості, що вимагає термінових заходів по активізації режимом додаткових ресурсів. Коли ж і ці, психологічні чинники перестають грати стабілізуючу роль, виникає загроза ізоляції режиму.

Висновок

політичний партія устрій режим

Розглянувши тему своєї роботи я прийшов до висновку:

У мирний же час економічним ресурсам належить визначальна роль в стабілізації режиму. Економічні ресурси по-різному впливають на стабілізацію авторитаризму і демократії. Значення економічних ресурсів, задіяних демократичними режимами для підтримки своєї життєздатності, не було б настільки істотним без культурно-психологічної задоволеності індивіда. У тих же випадках, коли режим нехтує чинниками духовно-психологічного порядку і не розглядає їх як найважливіший ресурс стабілізації, глибока дестабілізація і втрата влади є сповна можливим сценарієм. Уміння режиму мобілізувати в своїх цілях духовно-психологічну енергію - одна з найважливіших основ його стабільності і життєздатності, що спрацьовує інший раз навіть в тих випадках, коли неабияк виснажені матеріальні ресурси режиму. У різних ситуаціях на перший план можуть виходити то один, то інший ресурси політичної влади. Оптимальною є ситуація, коли режим може розраховувати на підтримку і матеріально-силових і духовно-психологічних чинників.

Використана література

1. А.П. Цыганков. Современные политические режимы: структура, типология, динамика.

2. Гоббс Т. Левіафан.\ Пер. З англ.- К. 2000

3. Піча В. М., Хома Н.М Політологія. –К.,Лвів 2002.

4. Краснов Б.И Политическое прогнозирование.- М.1990

5. Андреев С.С. Политическая система и политическая организация общества\\Социально-политические науки.-1992.-№1

6. Якушик В. Політична система та політичний режим\\Політична думка. – 1994.-№1