Скачать

Проблема коректного оформлення поняття "уяви" як спеціально наукового концепту

Вступ

1. Проблема коректного оформлення поняття «уяви», як спеціально наукового концепту

1.1 Поняття “уяви” у літературних джерелах

1.2 Загальна характеристика уяви

1.3 Проблема побудови поняття «уява»

2. Ціль, завдання й методи дослідження

2.1 Об'єкт і предмет дослідження

2.2 Мета й завдання дослідження

2.3 Методи дослідження

3. Категорія уяви. Лінгво-логістичний аналіз психологічного концепту

3.1 Визнання поняття “уяви”

3.2 Порівняльний аналіз родових та видових ознак понять уяви

3.3 Коректна побудова поняття уяви

Висновки

Список використаної літератури

уява психологічний концепт

Ціль даної роботи - вивчення концепту «уява» і його логіко-лінгвістичний аналіз.

Актуальність роботи визначається пильною увагою сучасної лінгвістики й логіки до специфіки даного поняття. У лінгвістичних роботах останнього часу поняття вивчається з урахуванням співвідношення мови й мислення, способів вираження в мові немовневої дійсності, знань про світ, законів організації «язикової картини миру», тезауруса окремої особистості.

Концептуальний аналіз - один із плідних напрямків лінгвістичного аналізу поняття. Вивчення поняття здійснювалося з різних методологічних позицій. Увагу дослідників залучали питання «Що така уява?», «Як організоване поняття уяви», «Які особливості коректного визначення поняття?» і т.д. Відповіді на багато питань ще не знайдені.

Розвиток психології привело до переконання, що психологія входить у різні сфери людського життя й діяльності, які можуть становити предмет різних наук. Всі різні його прояви або всі ці сторони його багатоликої й різноманітної істоти підлягають цілком самостійному вивченню й розробці.

У результаті вивчення кожного з різних проявів уяви ми будемо, звичайно, щораз одержувати сукупність відомих відомостей, що говорять про те, що представляє із себе уява із цієї сторони його існування.

Ці відомості ми й можемо відповідно до правил формальної логіки зводити у визначення, тобто утворювати з них поняття. Адже поняття лише виражає в концентрованому виді те, що ми знаємо про предмет. Іншої функції воно не має й не здатно виконувати. Тому науково правомірні не одне, а кілька понять уяви.

1.1 Поняття “уяви” у літературних джерелах

Образи, якими оперує людина, не обмежуються відтворенням безпосередньо сприйнятого. Перед людиною в образах може стати й те, чого він безпосередньо не сприймав, і те, чого взагалі не було, і навіть те, чого в такій саме конкретній формі в дійсності й бути не може. Таким чином, не всякий процес, що протікає в образах, може бути зрозумілий як процес відтворення. Властиво кожний образ є якоюсь мірою й відтворенням - хоча б і дуже віддаленим, опосередкованим, видозміненим - і перетворенням дійсного. Ці дві тенденції відтворення й перетворення, дані завжди в деякій єдності, разом з тим у своїй протилежності розходяться один з одним. І якщо відтворення є основною характеристикою пам'яті, то перетворення стає основною характеристикою уяви. Уявляти - це перетворювати.

Істоти діючі, люди не тільки споглядають і пізнають, але й змінюють мир, перетворять його. Для того щоб перетворювати дійсність на практиці, потрібно вміти перетворювати її й подумки. Цієї потреби й задовольняє уява. Уява нерозривно пов'язане з нашою здатністю змінювати мир, дієво перетворювати дійсність і творити щось нове. Тому прав був А. М. Горький, коли говорив, що «саме вимисел і задум піднімають людини над твариною» - вимисел насамперед як задум.

Під уявою в самому широкому змісті слова іноді розуміють усякий процес, що протікає в образах. У такому випадку пам'ять, що відтворює образи раніше сприйнятого, представляється «лише одним з видів уяві» (Ф. Кейра, А. Селлі, П.П. Блонський і ін.). Виходячи із цього, приходять до розрізнення репродуктивної й творчої уяви й ототожнюванню першого з пам'яттю.

Оскільки, з одного боку, уява завжди опирається якоюсь мірою ні минулий досвід, а з іншого боку - образне відтворення звичайно, як показане дослідження, якоюсь мірою перетворить відтворене, між уявою й образною пам'яттю безперечно існує зв'язок. Але не менш безперечно й існування між ними розходжень. Якщо виходити із широкого розуміння уяви психічний процес, що як охоплює будь-який, в образах, то саме тому, що цей термін включить у такому випадку й пам'ять, прийде, вносячись подвійність у терміни, позначити уяву в більше вузькому й специфічному змісті слова в його відмінності від пам'яті. Тому доцільніше зберегти термін «уява» для позначення цього останнього специфічного процесу. Уява - це відліт від минулого досвіду, це перетворення даного й породження на цій основі нових образів, що є й продуктами творчої діяльності людини й прообразами для неї.

Основна відмінність властиво уяви від образної пам'яті пов'язане з іншим відношенням до дійсності. Образи пам'яті - це відтворення минулого досвіду. Функція пам'яті - зберегти в можливій недоторканності результати минулого досвіду, функція уяви - їх перетворити. Але й ця протилежність існує й здійснюється в конкретній діяльності людини лише як єдність протилежностей. У процесі розвитку зі зміною уяви й процесів збереження й відтворення змінювалася і їхнє взаємне відношення. На ранніх щаблях розвитку, коли відношення відтвореного образа до минулого не зізнається чітко як таке, свідома установка на точність відтворення, на його відповідність об'єктивної дійсності ще відсутній. Тому на цих ранніх щаблях відтворення далеко не є копією відтвореного. Воно містить безліч помилок, зрушень, змін, трансформацій; відтворення ще чітко не відокремилося від уяви.

У свою чергу уява, що завжди припускає деяку незалежність від безпосередньо даного, не відокремилося чітко від відтворення, поки ця незалежність якоюсь мірою не усвідомлена. Уява у власному змісті є лише тоді, коли плин образів перестає бути мимовільною зміною, як би перекручуванням образів-подань, стаючи вільним оперуванням образами, не зв'язаним установкою на відтворення. У міру сходження до усе більше високих щаблів або форм уяви воно усе більше чітко диференціюється від пам'яті.

Уява може, далі, передбачаючи майбутнє, створити образ, картину того, чого взагалі не було. Так М.В. Водоп'янов або И.Д. Папанін могли у своїй уяві уявити собі політ на Північний полюс і висадження на ньому тоді, коли це була тільки мрія, ще не здійснена й невідомо, чи здійсненна. Уява може, нарешті, зробити й такий відліт від дійсності, що створює фантастичну картину, що яскраво відхиляється від дійсності. Але й у цьому випадку воно якоюсь мірою відображає цю дійсність. І уява тим плодотворніше й цінніше, ніж у більшій мері воно, перетворюючи дійсність, відхиляючись від її, при цьому все-таки враховує її істотні сторони й найбільш значимі риси. Таким чином, і в цій формі, що відхиляється від дійсності аж до фантастики, уява не пориває зовсім з дійсністю.

Уява не абстрактна функція, а закономірно виступаюча сторона свідомої діяльності. На цій основі розвивається потім певна здатність, у міру того як уява формується в якій-небудь конкретній творчій діяльності.

Уява як уявне перетворення дійсності в образній формі може бути тісно зв'язано, сказали ми, зі зміною дійсності, з її практичним, діючим перетворенням. Передбачаючи результати нашої діяльності, мрія, створювана уявою, стимулює до того, щоб працювати над її втіленням у дійсності, щоб боротися за її здійснення. Д.И. Писарєв писала: «Якби людина був зовсім позбавлений здатності мріяти... якби він не міг зрідка забігати вперед і споглядати уявою своїм у цільній і закінченій картині той самий утвір, що тільки що починає складатися під його руками, - тоді я рішуче не можу представити, яка спонукальна причина змушувала б людини вживати й доводити до кінця великі й стомлюючі роботи в області мистецтва, науки й практичного життя...». Але зі стимулу до дії мрія уяви може іноді перетворитися й у заступник дії, перероджуючись у ту порожню мрійність, який деякі люди, як димовою завісою, затуляються від реального миру й необхідності його змінювати. Роль уяви і його характер істотно визначаються тим, що являють собою його продукти. Одні знаходять собі легеня й малоплодотворне задоволення в скороминущих і дозвільних мріяннях, прикриваючись завісою своєї фантазії від реальної справи. Іншими, наділеними достатніми творчими чинностями, перетворюють втілення своєї уяви в реальну справу творчості. Їхнього утвору вводять у реальний мир як би новий вимір. У створених художньою творчістю творах мистецтва люди споглядають перетворений, поглиблений образ миру, що далеко виходить за обмежені рамки їх часто вузького особистого існування; у практичному житті вони ламають застарілі норми й реально змінюють дійсність.

Уява відіграє істотну роль у кожному творчому процесі. Його значення особливо велике в художній творчості. Усякий художній твір, гідний цього імені, має ідейний зміст, але на відміну від наукового трактату воно виражає його в конкретно-образній формі. Якщо художник змушений вивести ідею свого добутку в абстрактних формулах так, що ідейний зміст художнього твору виступає поряд з його образами, не одержуючи адекватного й досить яскравого вираження усередині їх, його добуток губить свою художність.

Не менш необхідна уява - в інших формах - у науковій творчості. Ще великий англійський хімік XVIII в. Дж. Прістлі, що відкрив кисень, затверджував, що дійсно великі відкриття, до яких «ніколи не додумався б розважливий повільний і боягузливий розум», здатні робити лише вчені, які «дають повний простір своїй уяві». Т. Рібо схильний був навіть затверджувати, що якщо ми «підведемо підсумки кількості уяви, витраченій і втіленому, з одного боку - в області художньої творчості, а з іншого боку - у технічних і механічних винаходах, то ми знайдемо, що другий значно більше першого».

Роль уяви в науковій творчості дуже високо розцінював і В. И. Ленін. Він писав: «...безглуздо заперечувати роль фантазії й у самій строгій науці». «Дарма думають, - зауважує він в іншім місці, - що вона потрібна тільки поетові. Це дурний забобон. Навіть у математику вона потрібна, навіть відкриття диференціального й інтегрального вирахувань неможливо було б без фантазії. Фантазія є якість найбільшої цінності...».

«Філософська енциклопедія» визначає уяву, як психічну діяльність, що полягає в створенні подань і уявних ситуацій, ніколи в цілому безпосередньо що не сприймалися людиною в дійсності.

Малий енциклопедичний словник Брокгауза й Ефрона дає наступне визначення. Уява, психологічна здатність до простого відтворення того, що вже було нами сприйняте, або до відтворення таких образів, які не представляють копії якого-небудь колишнього сприйняття. Розрізняють уява відтворююче (пасивне, котре є не що інше, як відома форма пам'яті) і творче (активне, по будівельне, властиво фантазію), тобто здатність відтворювати образи в новій комбінації, у якій ми їх у дійсності не зустрічаємо. Розрізняють уяву інтелектуальну, сприятливу до пізнання навколишніх предметів, практична уява або винахідливість і естетичністна або художність.

Словник «Суспільні науки» пише про уяву наступне. Уява - створення в процесі мислення нових образів на основі минулих сприйняттів і наявних понять. Уява дозволяє реконструювати явища по їхніх описах. Розрізняють уява, що відтворить, і творча уява, а також: - довільна уява, що проявляється при цілеспрямованому рішенні наукових, технічних і художніх завдань; і - мимовільна уява, що проявляється в сновидіннях і в медитативних образах.

Багато дослідників відзначають, що уява є процес створення нових образів у наочному плані. Ця тенденція відносить уяву до форм почуттєвого матеріалу. Природу уяви становить синтез, єдність логічного й почуттєвого.

Уява, за словами словника Ожегова - це психічний процес, у якому відбиття дійсності відбувається в специфічній формі - об'єктивно або суб'єктивно нового (у вигляді образів, подань, ідей), створеного на основі образів сприйняттів, пам'яті, а також знань придбаних у процесі мовного спілкування. Коли мова йде про об'єктивно новий, то мається на увазі, що даний продукт уяви взагалі вперше створюється в суспільстві. Коли ж мова йде про суб'єктивно новий, те це значить, що створений продукт має новизну тільки лише для самого творця, у той час як у суспільстві він уже відомий.

Уява - це аналітико-синтетична діяльність, що здійснюється під напрямним впливом свідомо поставленої мети або почуттів, переживань, які володіють людиною в цей момент. Найчастіше уява виникає в проблемній ситуації, тобто в тих випадках, коли необхідно відшукати нове рішення, тобто потрібно випереджальна практична дія відбиття, що відбувається в конкретно-образній формі, як результат оперування образами.

1.2 Загальна характеристика уяви

Уява, фантазія, психічна діяльність, що складається в створенні подань і уявних ситуацій, ніколи в цілому не сприймалися людиною в дійсності. Уява заснована на оперуванні конкретними почуттєвими образами або наочними моделями дійсності, але при цьому має риси опосередкованого, узагальненого пізнання, що поєднують його із процесом мислення. Характерний для уяви відхід від реальності дозволяє визначити його як процес перетворюючого відбиття дійсності.

Уява є специфічно людською формою психічної діяльності, що виникла на основі практичного перетворення дійсності. Розвиваючись разом з ускладненням процесу праці й суспільств, відносин, уява стає одним з основних елементів свідомості й діяльності людини. Головна функція уяви в людській свідомості складається в ідеальному поданні результату діяльності до того, як він буде досягнутий реально. Інша функція уяви пов'язана з необхідним у процесі праці плануванням своїх дій. «Павук робить операції, що нагадують операції ткача, і бджола будівлею своїх воскових осередків осоромлює деяких людей-архітекторів. Але й найгірший архітектор від найкращої бджоли із самого початку відрізняється тим, що, перш ніж будувати осередок з воску, він уже побудував її у своїй голові». У цьому випадку особливо важко розмежувати діяльність уяви й мислення, але в реальній єдності всіх психічних функцій суб'єкта уява зберігає свою специфіку: передбачення того, чого ще не існує - або в особистому досвіді даної людини, або в дійсності взагалі. Із цим зв'язана здатність робити відкриття, знаходити нові шляхи, способи рішення виникаючих перед людиною завдань.

Здогад, інтуїція, що ведуть до відкриття, неможливі без уяви. Тому уява є компонентом створення не тільки образно-образно-насичених продуктів діяльності, але й абстрактно-понятійних.

«Співробітництво» логіки й уява можливо тому, що їхня протилежність не абсолютна. У мисленні постійно відбувається перекодування словесно-понятійних і наочно-образних логічних структур, причому останні нерідко несуть основне евристичне навантаження в рішенні мислить, завдання. Саме ця обставина є однієї з поки не переборених перешкод на шляху формалізації евристичних процесів і передачі їхній машині.

Розрізняють що відтворить і творчу уяву. уява, Що Відтворить, полягає в створенні образів об'єктів, що раніше не сприймалися, відповідно до їх опису або умовним зображенням (кресленням, топографічною картою, літературним текстом і т.д.). Творча уява складається в самостійних створенні нових образів, втілюваних в оригінальні продукти діяльності. Воно є одним із психологічних факторів наукових і технічного прогресу й найбільше опукло проявляється в мистецтв, творчості, перетворюючи в особливу форму пізнання й одночасно показу, «об'єктивації» життєвої реальності в її сутності. Особливий вид творчої уяви являє собою мрія - створення образів бажаного майбутнього, не втілюваних безпосередньо в ті або інші продукти діяльності. Мрія може відігравати активізуючу роль у житті індивідуума й суспільства, якщо укладена в ній ідея веде до подальших практичних перетворень.

Надзвичайно широкий діапазон проявів уяви, що завжди виступають у єдності з інший сторонами психіки, обумовлює також різноманітні за своїм характером і складності розумові прийоми перетворення наявних у людини подань і сприйняттів. Механізм цих перетворень у загальному виді зводиться до аналізу й синтезу вихідного «матеріалу» уявою. У простих випадках має місце комбінування різнорідних елементів («аглютинація» - склеювання), перебільшення або зменшення окремих сторін дійсності, об'єднання подібного в різному або роз'єднання реально єдиного. У складних випадках творча уява потрібні широкі уявні узагальнення й зіставлення, що йдуть по лінії пошуків конкретних фактів, чорт, ситуацій, наочних моделей і мистецтв, конструкцій, що відбивають загальні ідеї й закономірності, які потрібно виявити або відкрити (показ типового через індивідуальне в мистецтві, творчості, відкриття закону за допомогою спостереження конкретних явищ або створення їхньої експериментальної моделі).

Діяльність уяви може мати різний ступінь довільності, від спонтанних дитячих фантазій до тривалих цілеспрямованих пошуків винахідника. До мимовільної діяльності уяви відносять сновидіння, однак вони можуть детермінуватися заданої в стані пильнування метою; такі відомі приклади рішення наукових завдань у сні.

Уява розвивається в процесі творчої діяльності під впливом суспільств, потреб. Передумовою високого розвитку уяви є його виховання, починаючи з дитячого віку, через ігри, навчальні заняття, прилучення до мистецтва. Необхідним джерелом уяви є нагромадження різноманітного життєвого досвіду, придбання знань і формування переконань.

1.3 Проблема побудови поняття «уява»

Історично навчання про концепт сходить до П’єра Абеляра (1079-1142), що розглядав концепт як форму «схоплювання» змісту; як «збори понять, замкнутих у сприймаюче мовлення душі»; «зв'язування висловлень в одну точку зору на той або інший предмет при визначальній ролі розуму, що перетворить висловлення в думку, що горнеться,». Як основна ознака концепту Абеляр виділяла його конститурованість індивідуальною свідомістю, що лягло в підставу трактування концепту як гранично суб'єктивної форми схоплювання змісту.

Концепт - продукт піднесеного духу, розуму, що здатний творчо відтворювати, або збирати (конципірувати), змісти як універсалії, що представляють собою зв'язок речей і мовлень. Концепт містить у собі розум як свою частину. Концепт як, що висловлює мовлення, таким чином, не тотожне поняттю.

Концепт формується мовленням. Мовлення здійснюється в просторі душі. Змінюючи душу людини, що обмірковує річ, він при своєму оформленні в концепцію припускає іншого суб'єкта (слухача, читача), актуалізуючи змісти у відповідях на його питання, що народжує диспут. Спрямованість до слухача завжди припускала одночасну спрямованість до трансцендентного джерела мовлення - Богу. Пам'ять і уява - невідторжимі властивості концепту, спрямованого на розуміння тут і тепер, з одного боку, а з іншого боку - він є синтез трьох здатностей душі і як акт пам'яті орієнтований у минуле, як акт уяви - у майбутнє, як акт судження - у сьогодення.

Поняття як форма мислення відображає предмети і їхню сукупність в абстрактній, узагальненій формі на підставі їхніх істотних ознак. Поняття - одна з основних форм наукового пізнання. Формуючи поняття, наука відображає в них досліджувані нею предмети, явища, процеси. Відображаючи істотне, поняття не містять усього багатства індивідуальних ознак предмета й у цьому змісті вони бідніше форм почуттєвого пізнання - сприйняття й подання. Разом з тим, вони дозволяють глибше проникнути в дійсність, відобразити її з більшою повнотою, на що не здатно почуттєве пізнання.

Що б скласти поняття про предмет, нудно зрівняти даний предмет з іншими предметами, знайти ознаки подібності й розходження. Логічний прийом, що встановлює подібність або розходження предметів, називається порівнянням.

Виділення ознак пов'язане з розчленовуванням предмета на складові його частини, сторони, елементи. Уявне розчленовування предмета на частині називається аналізом.

Виділення за допомогою аналізу ознак дозволяє відрізнити істотні ознаки від несуттєвих. Це уявне виділення ознак, називається абстрагуванням.

Елементи, сторони, ознаки предмета, виділені за допомогою аналізу, повинні бути з'єднані в єдине ціле. Це досягається за допомогою прийому, протилежного аналізу, - синтезу, що представляє собою уявне з'єднання частин предмета, розчленованого аналізом.

Ознаки досліджуваних предметів поширюються на всі подібні предмети. Ця операція здійснюється шляхом узагальнення, за допомогою якого певні предмети на основі властивих їм однакових властивостей поєднуються в групи однорідних предметів.

Таким чином, ми утворимо одну з основних форм мислення - поняття. Поняття нерозривно пов'язане з основною язиковою одиницею - словом. Поняття виражається й закріплюється в словах і словосполученнях, без яких неможливо ні формування понять, ні оперування імені (це слова й словосполучення, що мають певний зміст і позначають який-небудь предмет).

Змістом поняття називається сукупність істотних ознак предмета, що мислиться в даному понятті. Безліч предметів, що мислиться в понятті, називається обсягом поняття. Поняття може бути досить (якщо не вичерпно) повно охарактеризовано із двох сторін - з боку свого змісту (змісту) і з боку того, до яких предметів воно ставиться. Ці дві сторони називаються відповідно інтенсіональною і екстенсіональною.

а) Інтенсіональність поняття.

Зміст поняття пояснюють, як правило, через ототожнення його або:

- с поняттям як таким (зміст поняття - це система ознак, на основі якої здійснене узагальнення й виділення предметів у понятті).

- зі значенням (сукупність істотних ознак предмета, мислимих у понятті, називається змістом поняття)

- з усім, що відомо про дане явище взагалі.

Виходить, що в деякому змісті зміст поняття - це те, що нам відомо про речі, що відповідають цьому поняттю. Ці трактування змісту поняття, укладають у собі деяку думку або тенденцію до неї, яку можна виразити так: зміст поняття - це інформація, необхідна для того, щоб утворити, сформулювати дане поняття й осмислити його. А інформація ця - знання всякого роду, про ознаки відмітних, загальних, істотних і всіх взагалі ознаках.

Існує подання про величину змісту, тобто зміст одних понять може бути більше, ніж зміст інших понять. Але визначення, що таке величина втримання поняття, очевидно, не існує. Найчастіше пояснюють це так: поняття, наприклад, автомобіля більш змістовно, тобто більше по змісту, чим поняття машини. Адже щоб сформулювати поняття автомобіля, потрібно використати поняття машини. Тоді як при визначенні машини поняття автомобіля використати немає необхідності. Порівнювати по величині можна лише підпорядковуючі й підлегле поняття, але не інші.

Специфічним елементом змісту поняття є коннотація, тобто ті етичні й естетичні відтінки, фарбування й асоціації, які ми вкладаємо в поняття, що приводять іноді до зміни його словесної форми.

б) Екстенсіональність поняття.

Поняття завжди ставиться до якихось об'єктів поза ним, позначає якісь речі явища, предмети. Саме ті, які мають ознаки, узагальнені в понятті. Такі предмети становлять особливий клас. Клас предметів визначають як сукупність об'єктів, що мають один або кілька загальних характеристичних ознак, відбитих яким-небудь поняттям.

Щоб перейти до обсягу поняття, потрібно провести розходження між предметами реальними й абстрактними. Трапляється, що деякі ознаки й риси приписуються йому й помилково. Словом, предмет у своєму реальному бутті й предмет як об'єкт думки - це не те саме. В останньому випадку ми маємо справу з особливим розумовим явищем, що називають абстрактним предметом.

Предмет, про яке відомо тільки те, що він підходить під те або інше поняття, і більше нічого, є цілком розумове утворення й називається абстрактним предметом. Сукупність абстрактних предметів, що відповідають тому самому поняттю, становить його обсяг.

Поняття прийнято ділити на наступні види:

a) Поняття одиничні й загальні:

Залежно від того, мислиться в них один елемент або безліч елементів. Поняття, у якому мислиться один елемент, називається одиничним. Поняття, у якому мислиться безліч елементів, називається загальним.

Загальні поняття можуть бути що реєструють і не реєструють. Що реєструють називаються поняття, у яких безліч мислимих у ньому елементів піддається обліку, реєструється (у всякому разі, у принципі).

Загальне поняття, що ставиться до невизначеного числа елементів, називається не реєструє. Безліч мислимих у них елементів не піддається обліку: у них мисляться всі люди, слідчі, укази минулого, сьогодення й майбутнього. Не поняття, що реєструють, мають нескінченний обсяг.

b) Поняття збірні й не збірні.

Поняття, у яких мисляться ознаки деякої сукупності елементів, що становлять єдине ціле, називаються збірними. Зміст збірного поняття не можна віднести до кожного окремого елемента, що входить у його обсяг, воно ставиться до всієї сукупності елементів. Збірні поняття можуть бути загальними й одиничними.

Поняття, у якому мисляться ознаки, що ставляться до кожного його елемента, називається не збірним.

Якщо висловлення ставиться до кожного елемента класу, то таке вживання поняття буде розділовим; якщо ж висловлення ставиться до всіх елементів, узятим у єдності, і незастосовно до кожного елемента окремо, то таке вживання поняття називається збірним.

c) Поняття конкретні й абстрактні.

У залежності тому, що вони відображають: предмет (клас предметів) або його ознака (відношення між предметами).

Поняття, у якому мислиться предмет або сукупність предметів як щось самостійно існуюче, називається конкретним.

Поняття, у якому мислиться ознака предмета або відношення між предметами, називається абстрактним.

Розходження між конкретними й абстрактними поняттями засновано на розходженні між предметом, що мислиться як ціле, і властивістю предмета, відверненим від останнього й окремо від нього не існуючим.

Абстрактні поняття утворяться в результаті відволікання, абстрагування певної ознаки предмета; ці ознаки мисляться як самостійні об'єкти думки.

Не слід змішувати конкретні поняття з одиничними, а абстрактні із загальними. Загальні поняття можуть бути й конкретними, і абстрактними.

d) Поняття позитивні й негативні.

Залежно від того, чи становлять їхній зміст властивості, властивому предмету, або властивості, відсутні в нього.

Поняття, зміст яких становлять властивості, властивому предмету, називаються позитивними. Поняття, у змісті яких указується на відсутність у предмета певних властивостей, називаються негативними.

e) Поняття безвідносні й співвідносні.

Залежно від того, чи мисляться в них предмети, що існують роздільно або у відношенні з іншими предметами.

Поняття, що відображають предмети, що існують роздільно й мисляться поза їхнім відношенням до інших предметів, називаються безвідносними.

Співвідносні поняття містять ознаки, що вказують на відношення одного поняття до іншого поняття.

Визначити, до якого виду ставиться те або інше поняття, виходить, дати йому логічну характеристику. Логічна характеристика понять допомагає уточнити їхній зміст і обсяг, виробляє навички більше точного вживання понять у процесі міркування.

Концепт відіграє роль посередника між культурою й людиною, реалізуючись у мові, що є середовищем, у якій відбувається понятійна репрезентація концептів, таких, наприклад, як «буття», «реальність», «свідомість», «знання», «розум», «віра», «досвід», «річ», «дійсність», «діяльність» і т.п. При розгляді мови як середовища репрезентації змістів, доречно буде скорегувати твердження Ю.С. Степанова «концепт - зміст слова» твердженням: концепт - зміст, втілений у слові суб'єктом цього слова на основі існуючих комплексів подань про способи втілення цього змісту.

Е.С. Кубрякова у своєму «Короткому словнику когнітивних термінів» затверджує, що концепт містить у собі не тільки подання концептоносія про об'єктивне положення речей у світі, але й «відомості про уявлювані мири й можливе положення справ у цих мирах». Концепт дозволяє зберігати знання про світ, це як би «спресовані» подання суб'єкта про дійсність.

2.1 Об'єкт і предмет дослідження

Об'єктом нашого дослідження є поняття «уява» як концепт. Уява - не дійсність, але воно не може без дійсності, тому що саме елементи дійсності є для нього живильним середовищем. Уява породжує задум, тобто подання про майбутній утвір. І коли людина приступає до будь-якої роботи, він «бачить» мета своєї діяльності, її результат.

У літературі є самі різні визначення уяви. Історично навчання про концепт сходить до П’єра Абеляра. Під уявою в самому широкому змісті слова іноді розуміють усякий процес, що протікає в образах. (Ф. Кейра, А. Селлі, П.П. Блонський і ін.). Аналіз уяви був зроблений П.А. Каюровим. Також використовувалися деякі значимі концепції й висновки, що ставляться до близьких феноменів, зроблені в рамках: структуралізму й семіотики (М. Фуко, Г. Шпет, Ю.М. Лотман, Ю.Л. Линянов, Ц. Тодоров, Н. Фрай, У. Еко), екзистенціалізму (Ж.П. Сартр, А.Камю, А. Кожев, Ж. Батай, Л. Тичин), післяструктуралізму й постмодернізму (Ж. Дерріда, Ж. Делез, Р. Барт, Ю. Кристєва, Ж. Бодрійяр, Р.Рорті, Б. Кассен, В. Руднєв, Г. Шозловськи), психоаналізу (Ж. Лакан, 3. Фрейд, С. Жижек). Серед авторів, що досліджували уяву й близькі питання є значимі роботи Т. Ацорно, В.В. Бьчкова, Н.Б. Маньковської, В.М. Діанової, Л.А. Закса, Ф. Лаку-Лабарта, В.Г. Арсланова, М.А. Лівшиця, Л.Г. Юлдашева, В.Н. Ждана, Н.А. Корміна, З.А. Лішаєва, А.Ю. Нестерова, Э. Ауербаха, А. Шенле, Ж. Женетта, М. Ріффаттера. Г.К. Косікова, А.В. Міхайлова, Н.Н. Смирнової. Проблеми уяви у вітчизняній літературі досліджували також Я.Л. Голосовкер, К.Х. Бородай, М.С. Каган, Ю.М. Романенко, А.А. Басова.

Предметом нашого дослідження є особливості побудови визначення поняття «уяви». Для визначення поняття використовують ознаки (істотні й несуттєві) У поняття відбиваються тільки істотні ознаки (кожний з яких необхідний, а всі разом - достатні для характеристики даного поняття). Визначення - логічна операція, що розкриває зміст поняття або встановлює значення терміна. Структура - обумовлене поняття (дфд) і визначальне поняття (дфн). Реальне визначення - коли визначається поняття. Номінальне - визначається термін, що позначає поняття, за допомогою номінальних визначень уводяться нові терміни, уводяться знаки, що позначають терміни. Явні визначення - це коли дано дфд і дфн і між ними встановлюється відношення рівності "уява - це психічний процес". Родова ознака вказує на те коло предметів, із числа яких треба виділити обумовлений процес. Генетичне визначення - визначення процесу шляхом вказівки на спосіб, яким утвориться тільки даний процес і ніякий інший "у якому відбиття дійсності відбувається в специфічній формі – об'єктивно або суб'єктивно нового (у вигляді образів, подань, ідей), створеного на основі образів сприйняття, пам'яті, а також знань придбаних у процесі мовного спілкування". Неявні визначення - на місце дфн підставляється контекст або набір аксіом. Уява - це психічний процес, аналітико-синтетична діяльність, що здійснюється під напрямним впливом свідомо поставленої мети або почуттів, переживань, які володіють людиною в цей момент. Найчастіше уява виникає в проблемній ситуації, тобто в тих випадках, коли необхідно відшукати нове рішення, тобто потрібно випереджальна практична дія відбиття, що відбувається в конкретно-образній формі, як результат оперування образами. Загальний висновок можна зробити про те, що уява - це психічний процес, у якому відбиття дійсності відбувається в специфічній формі - об'єктивно або суб'єктивно нового (у вигляді образів, подань, ідей), створеного на основі образів сприйняття, пам'яті, а також знань придбаних у процесі мовного спілкування.

2.2 Мета й завдання дослідження

Метою нашого дослідження є виявити проблемні ознаки визнання поняття уяви.

Завдання дослідження наступні:

1. Здійснити порівняльний аналіз родових ознак визначень поняття уяви.

2. Здійснити порівняльний аналіз видових ознак понять уяви.

3. Здійснити спробу коректної побудови поняття уяви.

2.3 Методи дослідження

У нашому дослідженні ми використали наступні методи проведення досліджень:

1. Аналіз літературних джерел.

2. Порівняльно-порівняльний аналіз по родовидової схемі.

Продуктивність і успішність логічної процедури прямо пов'язана з тими вимогами, які до неї пред'являються. Правила визначень підрозділяють на три групи: літературні, фактичні й логічні. Під літературними правилами мається на увазі те, що визначення повинне бути як можна більше ясним, повинне уникати фігуральних і метафоричних виражень. Інакше кажучи, зміст термінів, використовуваних у визначенні, повинен бути досить ясним для адресата.

До фактичних вимог можна віднести те, що кваліфікація обумовленого (дефінієндума) повинна відбуватися точно по істотних ознаках, а уточнення, пояснення вже уведеного терміна в деяку мову повинне здійснюватися через терміни, поняття, значення яких уже відомі, більше ясні й зрозумілі, чим значення поняття, що уточнює.

До логічних вимог віднесемо наступні:

1. Вимога взаємозаменімості («розмірності). Це значить, що в явних визначеннях обумовлене й визначальне повинні бути замінні один на одного в будь-яких стандартних контекстах (стосовно номінальних визначень). У реальних визначеннях мова йде про домірності, рівнооб’ємності обумовленого й визначального.

2. Правило заборони порочного кола, що свідчить про те, що дефінієндум і інші вираження, певні за допомогою цього терміна, не повинні зустрічатися в дефінієнсі, тобто визначальне у свою чергу не повинне характеризуватися через обумовлене. Визначення не повинне бути негативним: у визначальному повинне вказуватися на якісь позитивні ознаки, а не на їхню відсутність, як, скажемо, у вираженні: «Кит - не риба».

4. Правило некреативності, що вимагає, щоб визначення не створювало обумовлений предмет. Звичайно, можна спробувати дати визначення поняттю «сніжна людина», але це не буде означати, що сніжна людина існує.

Порушення вимог, як правило, приводить до логічних помилок. В інших книгах, наприклад, зустрічається визначення логіки як науки про правильне мислення і його закони. При цьому правильне мислення визначається як мислення за законами логіки. Порушення правила домірності веде до того, що визначення може бути занадто вузьким або занадто широким. У занадто вузькому визначенні обсяг визначального вже обсягу обумовленого, наприклад: «Людина - це істота з довгими ногами, блакитними очами й чорними волоссями, здатне до членороздільного мовлення».

3.1 Визнання поняття “уяви”

Уява - психічний процес створення образа предмета, ситуації шляхом перебудови наявних подань.

Визначення поняття (або дефініція) є логічна операція, що розкриває зміст поняття або встановлює значення терміна. За допомогою визначення понять ми можемо розкривати зміст поняття й тим самим відрізняти мислимі в ньому предмети від інших предметів.

У явному визначенні поняття, зміст якого треба розкрити, називається обумовленим, а те поняття, за допомогою якого воно визначається, називається визначальної. Явне визначення встановлює між ними відношення рівності їхніх обсягів, тобто відношення еквівалентності. У неявному визначенні місце визначального поняття займають контекст, набір ак