Скачать

Постановочний план вистави за п’єсою Степана Васильченка "На перші гулі"

1.1 Обґрунтування вибору

Почуття людини, її стосунки, переживання – тема не вичерпна. І найбільше захоплення, цікавість викликає почуття кохання. Кохання... Що це? Звідки воно виникає? Чому нас захоплює одна людина і лишає байдужою інша? Чому заради кохання людина готова на надзвичайні, високі вчинки і ладна скотитися в глибоку прірву, забути себе? Як, куди і чому зникає кохання? Питань пов'язаних з коханням може виникнути безліч. Кожна людина – це окрема, особлива доля і своя історія кохання. Кожна людина намагається знайти свої відповіді на ці питання, звертаючись частіше до витворів мистецтва, літератури, кіно, театру, шукаючи пояснення подіям, які відбулися з ними особисто через кохання.

Перше кохання – це особлива сторінка. Перед тобою великий шлях, попереду великі сподівання, попереду і перші розчарування, все ще попереду, а ти вже майже дорослий, в душі зародилось перше почуття і здається воно на завжди. До теми першого кохання зверталося багато письменників і драматургів. Не обійшов цю тему і Степан Васильченко. Тимоша і Оленку – героїв п'єси “На перші гулі” - можна назвати нашими українськими Ромео і Джульєтою. Але, якщо у Шекспіра кохання двох підлітків закінчилося трагічно, то в п'єсі Васильченка ми сподіваємось на щасливий розвиток почуттів. П'єса Степана Васильченка “На перші гулі” оптимістична, сприймається легко, з гумором, дає можливість покращити настрій глядача, відволікти їх від життєвих неприємностей. Невелика за обсягом п'єса дає можливість побачити, які відносини між батьками і дочкою. Оленка любить і поважає своїх батьків, прислухається до їхньої думки, без дозволу не йде “на гулі”, із-за чого і породжується конфлікт в п'єсі. Піти на вечорниці – не глобальна проблема, проте Оленка домагається згоди батьків , а не просто безвідповідально задовольняє свої забаганки. Мені здається важливо це донести до теперішньої молоді, адже в наш час не завжди діти дослухаються і рахуються з думками батьків. Також в п'єсі розкривається питання поваги молоді до старших на образі Тимоша. Хлопець для того щоб змусити батьків Оленки відпустити з ним на перші вечорниці, розігрує їх, не дає їм спокою, але робить це не образливо, з гумором.

І найголовніше – відносини між молодими людьми. Глядач побачить щире, чисте перше кохання. Звичайно, це важливо донести до глядача, особливо до молоді. В наш час почуття між хлопцем і дівчиною не завжди бувають щирими, чистими, часто зводяться тільки до сексуальних стосунків, носять цинічний характер.

Адже одноактна п'єса Степана Васильченка “На перші гулі” має не тільки розважальне, а також виховне і пізнавальне значення. Завдання театру правдиво показати життєве явище, розкрити важливу для людей істину і заразити їх своїм відношенням, своїми почуттями. П'єса “На перші гулі” цілком відповідає цим вимогам. Написана вона Степаном Васильченком образною, гнучкою мовою, пройнятою ліризмом, з гумором, з любов'ю до своїх персонажів, за цікавими діалогами відчувається характер дійових осіб. Написана на початку минулого століття (вперше надрукована видавництвом “Криниця” в 1911 році) п'єса “На перші гулі” і досі користується увагою театрів. Не велика за обсягом п'єса, не велика кількістю дійових осіб, не складна декорація, дають можливість втілити постановку на сцені і професійного і аматорського театрів.

Все сказане вище і спонукало мене зупинити свій вибір саме на п'єсі Степана Васильченка “На перші гулі”.

1.2 Автор і епоха

Художня спадщина визначного письменника-реаліста і талановитого педагога Степана Васильченка належить до найкращих надбань передової української культури і заслужено завоювала широке визнання в нашій країні.

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище Панасенко) народився 8 січня 1879 року в містечку Ічня на Чернігівщині в родині селянина-шевця. Сім'я Васильченків, що складалася з восьми чоловік, жила в постійних злиднях. Уже змалку майбутній письменник змушений був працювати на сільських глитаїв.

Батько письменника, відчувши на собі весь тягар бідняцької долі, прагнув вирвати дітей із злиднів, дати їм освіту. “Не землі, ні худоби, ні доброго ремества я вам не залишу після смерті – учіться діти та шукайте других шляхів”, - говорив він.

В 1886 році Степан Васильченко вступає до Ічнянської початкової школи. Письменник згадував про своє навчання в цій школі: “Записався я в неї боязким, соромливим, непомітним хлопчиком, кінчав – кращим учнем, живим, ініціативним”. На час навчання в Ічнянській школі припадають його перші поетичні спроби. Під впливом прочитаних біографій письменників він вирішив “зробитися поетом чи письменником”. Він наслідує Кольцова, Пушкіна, Шевченка.

Після закінчення школи вирішує стати народним учителем і готується до іспитів в учительську семінарію.

В 1895 році Васильченку пощастило вступити до Коростишівської учительської семінарії. Система викладання в семінарії була поставлена дуже погано, не могла дати справжніх знань допитливому юнакові, він багато працює самотужки, проймаючись волелюбними ідеями та настроями.

Закінчивши в 1898 році семінарію, Васильченко іде вчителювати. Мріяв він і про університет, але в дореволюційній Росії здобути вищу освіту біднякові селянину було неможливо.

Вчителювати Степан Васильченко почав в селі Потоки на Київщині, де зустрічається з труднощами: переслідування з боку місцевих глитаїв, напівзруйнована школа, в класах брудно й вогко, в шкільній бібліотеці лише кілька застарілих підручників. Молодий педагог, сповнений творчого завзяття і енергії, з ентузіазмом береться за справу. Він не тільки дбає про всебічний розвиток учнів, але й організовує вечірні класи для дорослих, керує аматорським драматичним і хоровим гуртками.

Вчителювання в сільських школах дає Васильченку багатий життєвий матеріал. Літературна діяльність розпочалася в часи вчителювання на Київщині. Після нелегкого трудового дня вечорами при світлі каганця він занотовує до щоденника свої спостереження, звіряє на його сторінках свої радощі і печалі. Письменник гаряче виступає на захист селян від знущань місцевої влади. За “крамольні” записи в щоденнику його звільняють з посади вчителя.

Першим твором Васильченка була написана російською мовою, поема “Разбитая бандура”. В 1904 році в газеті “Киевская почта” з'являється друком перше оповідання “Просвещение”. Оповідання справило на вчителів з народу велике враження – в ньому вони побачили власне життя. Згодом Васильченко пише цілий цикл оповідань з життя сільських учителів, де правдиво показує важке матеріальне і моральне становище його колег, протестує проти ганебної залежності вчителів – вихідців з народу, від обмежених інспекторів, місцевих багатіїв.

Слід підкреслити, що в своїх творах, спрямованих проти реакційної політики російського самодержавства в системі освіти, Васильченко постійно вимагав від народного вчителя активної участі в громадському житті, неодноразово говорив про необхідність боротьби проти деспотизму й насильства. Показовим щодо цього є образ Максима із “Записок вчителя”.

Протестуючи проти гнітючої дійсності, гостро викриваючи її в своїх творах, Васильченко висловив прагнення передової інтелігенції до свободи, її впевненість у майбутньому. В боротьбі за краще майбутнє письменник-демократ вбачав сенс людського життя.

Значну роль у формуванні ідейно-художніх поглядів Васильченка відіграло посилення революційного руху в Росії напередодні подій 1905 року. в цей час Васильченко був студентом Глухівського учительського інституту, до якого вступив в 1904 році. Разом з іншими студентами він бере активну участь у загальноміських виступах та демонстраціях. Під впливом революційних подій у країні Васильченко вирішує залишити навчання і знову повернутися до народу, сподіваючись на вільну працю. Проте мріях Васильченка не судилось здійснитись.

Згодом, бажаючи ближче познайомитись з “живим і шумким шахтарським життям” іде вчителювати в село Щербанівку на Донбасі. Тут його заарештовують і кидають до Бахмутської в'язниці, звинувативши в участі у горлівському повстанні шахтарів. Перебуваючи за ґратами пише поезії в прозі, цикл осетинських казок.

Пізніше на матеріалі тюремних вражень створює ряд новел з життя в'язнів - “Петруня”, “Пацанок”, “Спасеник”, “За мурами”. Потім хворого на шиф Васильченка випускають з в'язниці і він повертається до рідної Ічні. Тут він цілком віддається літературній роботі, пише оповідання “На чужину”, “Мужицька арифметика”, “У панів”, “Волошки”.

Неможна без хвилювання читати оповідання “Дома” про тяжке життя сиріт з яких знущається мачуха. Слід сказати, що дитяча тематика у творах Васильченка посідає одне з чильних місць. Значну художню цінність у цьому плані становлять твори письменника з життя школярів “Циганка”, “Під школою”, “Оксана”. Васильченкові належить ряд психологічно-побутових новел на дитячу тематику, забарвлених м'яким гумором “Басурмен”, “Свекор”, “Мужицький ангел”.

Трагічну історію молодої вчительки Тетяни, що мала чарівний голос і неабиякі акторські здібності, змальовано в повісті “Талант”.

Велику пізнавальну цінність мають твори Васильченка, в яких він змалював нові зрушення на селі викликані революцією 1905-1907 років. З великою силою художнього узагальнення Васильченко зумів показати настрої селян у новелі “Мужицька арифметика”. Тема революційного пробудження села знайшла своє відображення також у новелах “Осінній ескіз”, “Чайка”, “На калиновім мості”. Літературна та педагогічна діяльність Васильченка у дожовтневий період характеризує його як невтомного трудівника на ниві української культури. Кращі твори письменника пройняті щирою любов'ю до трудящих мас, до рідної землі: вони свідчать про те, що в українську літературу прийшов справжній художник-реаліст, який поставив за мету активно втручатися в життя.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції Степан Васильченко весь свій талант і знання, всю енергію віддає справі культурного розвитку звільненого від багатовікового рабства рідного народу.

Влітку 1920 року Васильченко вирушає в подорож з хоровою капелою “Днипро-союзу” (тепер “Думка”) по містах і селах Лівобережної України. Свої враження він занотовує у щоденнику і згодом на його основі створює ряд творів.

Приїхавши до Києва Васильченко вирішує повернутись до вчителювання. Спочатку працює директором дитбудинку, а потім викладає в школі. Велика радість охоплювала його, коли він бачив потяг радянської молоді до знань, до культури. Його мета – виховати всебічно-розвинену людину. Подорож по Україні та праця в школі дають багатий матеріал для літературної творчості, він створює ряд нових творів: “Приблуда”, “Червоний вечір”, “Авіаційний гурток”, “Олив'яний перстень”.

Васильченко закликає своїх товаришів по перу служити інтересам трудового народу. Про себе писав: “Моя творчість ішла в парі з моїм життям, з моїми переконаннями”.

Життя радянської школи, новий побут, народження нової, соціалістичної моралі, взаємини молоді – провідні теми творів Васильченка, написаних в 20-ті роки. Показовою для творів цього періоду є новела “Приблуда” написана 1922 року. В 1924 році пише повість “Авіаційний гурток”, в якій розповідає про економічні і культурні перетворення на селі. Зображенню нового покоління Васильченко присвятив повість “Олив'яний перстень”. Автор значну увагу приділяє проблемі налагодження взаємин між містом і селом, показує як нове входить у життя села.

Протягом останніх десяти років життя Васильченко працює над твором про великого Кобзаря. Ще в дитячі роки письменник захоплювався творами Кобзаря. Не розлучався він з ними й пізніше. За задумом автора це мала бути біографічна повість на п'ять частин. Письменник встиг закінчити лише першу частину повісті “В бур'янах”.

Вірний принципу правди в мистецтві, він змальовує у своїх творах яскраві картини сучасної йому дійсності, типові образи представників трудового народу. Будучи прекрасним майстром короткого оповідання, він створював невеликі й прості за змістом, але довершенні за формою твори, в яких своєрідно розкрито складний світ людських взаємин, переживань.

Великий емоційний вплив творів Васильченка значною мірою зумовлюється їх мовою, гнучкою, образною, надзвичайно музикальною, пройнятою ліризмом.

Відомий Васильченко і як автор драматичних творів. Театр завжди приваблював Васильченка. Ще в дореволюційний період він пише п'єси “Чарівниця”, “На перші гулі”, “Недоросток”.

Письменник виступав за розвиток національного театру, за високоідейний і художньо-довершений репертуар, і тому його завжди обурювали слабкі, художньо-недосконалі п'єси. Він проводив велику організацій         ну роботу як член Українського товариства драматургів і композиторів, театральної ради, брав активну участь у роботі Московського товариства драматичних письменників і композиторів. Васильченко пише невеличкі драматичні етюди-малюнки для дітей: “До світла”, “Свекор”, “У жнива”. Крім того, створює кілька більш значних творів. Особливий інтерес становить п'єса “Кармелюк”. Завдяки глибокій правдивості, майстерності у зображенні характерів та вмілому використанню фольклору, живій народній мові, п'єса належить до кращих не тільки у драматичній спадщині Васильченка, але й була визначною подією в українській драматургії 20-х років.

Цікаву сторінку драматичної спадщини Васильченка складають його кіносценарії: “Олов'яний перстень”, “Петруня”, “”Недоросток, над якими він працював в останні роки життя.

Степан Васильченко помер 11 серпня 1932 року. він не встиг закінчити багато своїх творів, в його архіві лишилося багато нотаток, чернових редакцій драматичних і прозових творів, що свідчить про його великі плани.

Найбільшою сценічністю відзначається п'єса-жарт “На перші гулі”, вона й сьогодні не втратила своєї художньої вартості й з успіхом ставиться на сцені. В 1991 році п'єса Степана Васильченка “На перші гулі” була поставлена на сцені Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру на той час режисером-постановником, початківцем Олегом Мосійчуком. Роль Савки зіграв заслужений артист України А. Бортник, Василини – заслужена артистка України Л. Ізарова, Олена – В. Фіськович, Тиміш – М. Андрушко, Дід з клепечкою - І. Тертичка. Вистава користувалася успіхом.

1.3 Специфіка зображуваного в п'єсі життя

Події зображені в п'єсі відбулися, можливо, в невеличкому селі, можливо, десь на Київщині, можливо на Чернігівщині – в місцях де жив, працював, писав свої твори Степан Васильченко, а можливо десь на Волині? Таке могло статися будь-де.

Скоріше за все це кінець 19-го століття. На початку 20-го починає розгортатися революційний рух в країні. Частішають робітничі і селянські незадоволення, страйки. На селі відбуваються суспільно-політичні зрушення. Це все буде пізніше, а поки-що живуть в рідному селі люди, працюють не покладаючи рук, закохуються, одружуються, виховують дітей...

Виховують так, як виховували їх, їхніх батьків: в повазі до старших, працьовитими, слухняними. Так виховували свою дочку Савка і Василина. Оленка не може без дозволу батьків піти на вечорниці. Цілий день на роботі, як говорить дід Северин: “Наробиться, на сонці напечеться, насилу ноги додому приволоче: тільки ж вулиця загомонить, то де тая й сила візьметься; так немов і не ходило й не робило!”. Як же можна всидіти вдома, коли весна, - “В Матвієвому саду соловейко співає”, хлопці, дівчата зібралися - “обіщався надійти з Борусового на вулицю Олекса з скрипкою, з Поливчаного Павлик із бубоном”... “Всі подружечки будуть гуляти, будуть співати...”, а ще буде той хто найкращій в світі. Як можна всидіти дома, коли тобі сімнадцять і почуття просто розпирають душу, ... бо як не пустять, “то серце розірветься на дві половини”.

Але недарма кохання щире і є той хто примусить батьків згадати і свої літа молодії, і все-таки “майже вигнати” дочку “на вулицю”, “на гулі”. Все закінчиться добре, адже у нас комедія-жарт.

1.4 Основні події п'єси

Початкова подія – Молодь збирається на вечорниці.

Головна подія – Оленка “стала на порі”.

Основна подія – Оленку не пускають на вечорниці.

Центральна подія – Тиміш переходить до рішучих дій.

Фінальна подія – Одпустили.

1.5 Подійний ряд

1) Молодь збирається на вечорниці.

2) Дівчина на порі.

3) Пройшли літа.

4) Тиміш виманює Оленку.

5) Тиміш умовляє Василину.

6) Тиміш приходить на допомогу Олені.

7) Тиміш з опудалом.

8) Відпустили.

Початкова запропонована обставина.

Діти ростуть – з цим треба рахуватися.

Ведуча запропонована обставина.

Оленку не пускають на вечорниці.

1.6 Конфлікт і предмет конфлікту

Конфлікт між батьками Оленки і Оленкою з Тимошем за те, щоб повірили в щирість почуттів Тимоша і відпустили Оленку на вечорниці.

Предмет конфлікту – батьки, які не відпускають на вечорнирцю свою дорослу дочку.

1.7 Дія і контрдія.

Дію веде Оленка, потім їй допомагає Тиміш, щоб вирватись на вечорниці.

Контрдію ведуть Савка і Василина, щоб залишити дочку дома.

1.8 Тема та ідея п’єси

Тема

Життя швидкоплинне, - виростають діти, у них з'являється особисте життя, приходить перше кохання і з цим доводиться рахуватися. Тема першої пори дівування, першого кохання.

Ідея

Щирі почуття здолають всі перепони.

Жанр – комедія-жарт. Характер – лірико-побутова.

Фабула

Вечір. Молодь збирається на вечорниці. Обіцялись прийти музики з скрипочкою і бубном. Вже чути музику, спів, сміх. Прийдуть Оленини подружки-однолітки. Переказували, щоб і Оленка приходила, але слухняна дочка хоче отримати дозвіл від батьків. Оленка починає розмову з мамою, сподіваючись, що добру маму переконати легше. Оленка домагається у мами підтвердження того, що вона вже доросла, адже може ходити на вечорниці. Але мама не бере на себе відповідальність і посилає Оленку за дозволом до батька. Десь в глибині душі Василина визнає, що дочка подорослішала і дає їй пораду, як слід поводити себе з парубками. З хати виходить Савка – батько Оленки. Він наробився за день, втомився і хоче спати. Василина розповідає, що Олена проситься “на колодку”. Савка не хоче визнавати, що дочка виросла і відправляє Оленку додому спати, перед тим розповівши пригоду, яка трапилась з ним вночі. Савка підозрює, що якимсь чином в цьому замішана дочка. Василина стає на сторону дочки: “Стала на порі – хай дівує, хай своє відгулює”. Савка не погоджується з цим, вважаючи Олену “ще зовсім дитиною”, наказує Василині пильніше наглядати за дочкою.

Вулицею проходить Северин, який щоночі обходить село з клепачкою, лякаючи “злодіїв”. Помітивши Савку і Василину, дід Северин заводить розмову про молодь, яка наробившись за день, не заспокоюється і ввечері, влаштовуючи гулянки. Савка і Василина згадують свою молодість. Їх увагу привернув чийсь кашель. Савка і Василина ховаються в хату. До воріт підходить Тиміш. Савка говорить Тимошу, що дочку загнав в хату і нікуди не випустить. Тимоша це обурює, але він іде з двору, відчувається, що він не погодиться з Савкою і щось задумав. Савка зачиняє ворота і двері в хату та лягає спати. Не спиться лише Оленці, тай як можна заснути, коли з різних кутків села чути спів, гомін молоді, сміх. Оленка сидить в хаті біля розчиненого вікна і розмовляє з мамою, яка знаходиться десь в хаті. Вона намагається переконати маму, що вже достатньо доросла, щоб не тільки працювати, але й піти на вечорниці, про те “як важко той вечір сподіваний утеряти”, і що, як не пустять “то серце... розірветься на дві половінки”. До вікна підходить Тиміш і гукає Оленку іти з ним, бо їх чекають хлопці і дівчата, і наказували, щоб Тиміш не приходив без Оленки. Оленка боїться ослухатися батьків і відмовляється. Тиміш висловлює Оленці свої почуття, цілує її, Василина застукує хлопця і дівчину “на гарячому”. Оленка ховається в хаті, на її місці з вікна виглядає Василина. Тиміш вмовляє Василину відпустити з ним Оленку на вечірку, доводить що він хороша людина і почуття до Оленки у нього щирі. Щоб переконати Василину, Тиміш, навіть, танцює перед нею. Василина відмовляє Тимошу і зачиняє вікно. Тиміш погрожує, що як не відпустите добром, буде гірше. Він сідає на призьбі, відчиняє вікно і починає розказувати казочку про те, як жили чоловік і жінка, мали дочку, не пускали її на вечорниці, і щось сталось таке, що цілу ніч вони не могли заснути. На допомогу Тимошу приходять парубки і дівчата, які почали “славити” Савку і Василину. З хати виходить заспаний Савка. Савка намагається вигнати Тимоша, говорить, що не буде так як хоче Тиміш, але хлопець не відступає. Тиміш пішов, але знову повернувся і тепер він переходить до рішучих дій – він приносить опудало. Ставить ого коло вікна і починає розмовляти на два голоси, вимагаючи щоб Савка і Василина пустили Оленку на вулицю. Оленка з вікна попереджає Тимоша щоб тікав, бо батько взяв батога, а мати рогача і ідуть з хати. Тиміш через вікно ховається в хаті. Савка і Василина кидаються до опудала, думаючи, що це Тиміш, але бачать, що помилились. Розуміють, що Тиміш сховався в їх хаті. Савка біжить в хату за Тимошем, Василина стереже біля вікна, але Тиміш примудряється втікти. Василині ця пригода здається смішною – все таки вона на стороні дочки. Савка розсердився на неї. Почав кричати, що за дочкою повинна мати дивитись. Савка і Василина зчиняють галас на все село. Оленка намагається їх втихомирити. Савка, з пересердя, говорить Олені, щоб ішла з хати. Олена відмовляється, думаючи, що потім батько накаже її. Василина і Тиміш говорять, щоб Оленка ішла на вечорниці, поки батько пускає, при цьому Тиміш глузує з Василини, та не витримує і починає ганятися за Тимошем з рогачем, запрошуючи на допомогу діда Северина. Савка не витримує і свариться на всіх: і на Василину, і на Оленку, і на Тимоша. Гамір збільшується. Савка втрачає терпець і буквально виганяє Оленку на вечорниці. “Ну й діти!...” - робить висновок дід Северин. А з вулиці чути сміх, веселі вигуки молоді, спів, а десь в садку розспівався соловейко.

1.9 Композиція п’єси

Композиція

Експозиція – Молодь збирається на вечорниці.

Зав'язка – Оленка “стала на порі”.

Розвиток дії – Оленку не пускають на вечорниці і Тиміш приходить їй на допомозі.

Кульмінація – Тиміш переходить до рішучих дій.

Розв'язка – Одпустили.

1.10 Жанрові і стильові особливості п'єси

П’єса-жарт “На перші гулі” написана Степаном Васильченком наприкінці позаминулого 19 століття. Дія відбувається в сільській місцевості, тому в п’єсі правдиво змальовано сільський побут. Персонажі п’єси цілий день працюють в полі. У вільний час працюють на своєму господарстві, тому вночі їм, звичайно, хочеться виспатись і відпочити. Але, як кажуть “малі діти спати не дають, а великі жити”. Який може бути спокій, коли є дочка-красуня, якій пора вже дівувати. Сюжет п’єси простий і водночас напружений: парубок Тиміш настирливо залицяється до молоденької дівчини Олени, батьки якої вважають, що їй ще рано на “гулі”. Жанр п’єси “На перші гулі” визначений, як п’єса-жанр, тому як вимагає жанр, все в ній зображено в гумористичному плані. Тиміш вдається до різних розіграшів і жартів, щоб змусити батьків відпустити Оленку на вечорниці, навіть опудало приносить. Автор вдало ввів в п’єсу багато народних пісень, зіграв її непідробним ліризмом, що надає творові чарівної поетичності. Мова персонажів проста, легка для сприйняття, в ній багато гумору, побутових прислів’їв, образливих висловів та жартівливих порівнянь: “... чорноброва, вража потороча”, “… тільки почала з печі злазити, вже парубків принаджуєш”, “Дівчина – як теє пиво почало шумувати – не борони, швидше вишумує”. “тиха вода – гребло рве”, “мов по зорях читають”.

2.1 Надзавдання і наскрізна дія

Надзавдання – перше кохання – важлива подія в житті кожної людини і утримати від цього не можна ніщо. Коли повинно приходити переш кохання ніхто не може сказати точно. Воно захоплює зненацька, огортаючи, як хвиля. Ніщо не може зупинити це почуття і ніхто не може застережи ти від нього. Здається, що це єдине, головне, назавжди. Коли перше кохання захоплює дитину деякі батьки лякаються і не можуть цього збагнути, не можуть повірити, що дитина вже виросла. Точніше переживає дорослі почуття, а вона ще зовсім дитина, забуваючи, що самі кохали. Наше завдання нагадати глядачам, що потрібно бути уважними до своїх дітей, щоб не пропустити важливу для них подію – дорослішання, і що дорослим дітям потрібно довіряти і поважати їх вибір.

Наскрізна дія вистави: Василина говорить: “Стала на порі – хай дівує, хай своє одгуляє. Тільки ж того свята заживеш, тільки й розкошів зазнаєш, що в тому дівуванні… Дівчина – як теє пиво: почало шумувати – не борони, швидше вишумує” – я вважаю, що в цих словах закладений великий життєвий зміст. І хоча Василина говорить про дочку, але стосуються вони як дівчат, так і хлопців. Прийшла “пора”, настала молодість, нахлинуло перше кохання, треба дозволяти їм пізнати всі принади молодості, кохання, щоб не довелося шкодувати пізніше і надолужувати це пізніше в зрілі роки на шкоду рівним.

2.2 Образ і стиль вистави

Зерно – всеперемагаюче кохання.

Можна згадати безліч прикладів, коли кохання змінювало історичні події, змінювало життя людей, засоби їх існування. В кожному окремому випадку зміни ці були трагічні, драматичні, або романтичні. В нашій п’єсі кохання теж внесло зміни в життя персонажів, отримало свою перемогу, але сталося це романтично, лірично, весело.

Стиль – Вистава “На перші гулі” написана в жанрі водевілю. Конфлікт вирішується на побутовому рівні. Тому виставу доцільно грати, як побутову, а водевіль – жарт вимагає використання великої кількості легкої музики, легкості в сприйнятті подій, жартівливості в вирішенні конфліктів. Комедія-жарт буде зіграна в стилі побутової класичної української музичної вистави.

2.3 Манера акторської гри

Автор запропонував проблему – дорослішання дочки, її перше кохання, якого не визнають батьки. Проблема відносин між старшим поколінням і молоддю існує стільки, скільки існує людство. Кожна людина вирішує її по-своєму. Скільки є людей на землі стільки й варіантів вирішення цієї проблеми. Пропонує свій варіант і Степан Васильченко. Можливо ці події він піддивився в якомусь селі на Київщині, де Васильченко вчителював. Звичайні люди, прості сільські трудівники, за клопотами не помітили, як виросла дочка і покохала, тому що доведеться міняти звичайний уклад життя, звичні відносини між членами родини. Приступаючи до роботи над ролями, актори повинні взяти це до уваги. Образи автором виписані з любов’ю, між ними немає ненависті, ворожнечі. Просто зайняті щоденними клопотами люди не помітили як дорослою стала дочка, це для них зараз відкриття. Василина і Савка звикли жити розміреним життям і швидко вирішити питання, яке раптово виникло. Можливо згодом вони й погодяться, що Оленка вже доросла і відпустять її з Тимошем, але не сьогодні. Поважний селянин, голова родини Савка не може сказати “так”, якщо спершу сказав “ні”. Оскільки вистава визначена як побутова, в декорації і в реквізиті будуть присутні елементи побуту, то актори повинні грати в манері побутової вистави, тобто так ніби це відбувається з ними особисто, беручи до уваги характери персонажів запропоновані автором.

2.4 Режисерське трактування ролей

Савка – батько Оленки, голова родини, чоловік літ від 40.

Савка про себе:

- Я наробився! Я натрудився за день – дайте мені хоч раз у тиждень доспати!

- Тепер луб’я, а колись було голуб’я.

- … я тобі кажу: оце упав би на колючки та зразу й заснув би!

- …що трапиться обох із дому вижену…

- Наше минулося.

Інші про Савку:

Василина: Батько не пустить.

- Дивись, що вигадав, старе луб’я.

- Ой ти, старий та бородатий.

- А ти – батько!

Тиміш: - Ой і хитрі ж ви, дядьку, тільки не на того напали.

Савка вирішує всі родинні справи і проблеми, його слово головне. Він людина твердих переконань, впевнений в собі, в правильність своїх вчинків, але не злобливий. Без його дозволу мати не наважується відпустити Оленку на вечорниці. Із-за його твердого рішення і закручуються події п’єси. Савка простий селянин, звик працювати з ранку до вечора. В цей вечір, наробившись, він хоче відпочити, але події складаються не так, як йому хотілось би, не так як завжди. За турботами він не помітив, як виросла дочка, як покохала. Дещо він запідозрив, коли вночі обмацувала “примара” схожа на Тимора. Але, вважаючи Оленку ще малою, гадає що їй рано на дівування, ще прийде її час. “Коли вона у нас іще зовсім дитина… Успіє ще! І нашумується, й награється…” – говорить він про дочку. Савка любить свою дочку і дружину, відчуває відповідальність за їх долю. Тимора він вважає не достойним його дочки, за веселу вдачу вважає його легковажним, тому стійко опирається, не хоче щоб дочка йшла на вечорниці сама з Тимошем. Але доля повернулася інакше.

Надзавдання – Не пустити Оленку на вечорниці.

Наскрізна дія – Виганяє Тимора з двору.

Зерно – кремінь.

Василина – мати Оленки.

Василина про себе:

- І не ворожка, а вгадала.

- Своє минулося, то й забулося.

- Іще мені самій теє дівування перед очима: не згледілась, як і дочка виросла.

- Дурна була.

- Люблю, як хто хороше танцює.

- Та довіку цього не буде, щоб я сама дочку гулять до парубка посилала.

Інші про неї:

Савка: - Шкода вже нам молодіти, старенька моя!

- Отак-то, моя мила!

- Сама ти ради не даси? Ти ж якась мати.

- А ти й рада! Їй смішки!

Оленка: - Мамонько, голубонько, пустіть.

- Мамо, навчіть мене чарувати.

- Мати вхопили рогач та побігли будити батька!

- Мамо! Що ба вир робите! Сорому вам немає! Зчинили отаке серед ночі!

Василина веселої вдачі, віддана своїй родині, слухняна дружина – без поради чоловіка не приймає рішень: “Ще побачимо, що батько скаже”. Василина любить свою дочку, розуміє, вірить їй, вірить, що вихована в добрі і слухняності дочка не зробить недостойних вчинків: “Вона у нас сумирна”. В конфлікті підтримує чоловіка, хоча співчуває Оленці: “Тільки ж того й свята заживеш, тільки й розкошів зазнаєш, що в тому дівуванні”. Події, що розгортаються в їхньому дворі веселять Василину; дуже часто по відношенню Василини автор вживає ремарки: “Василина сміється”, “здержуючи посмішку”, “не витерпівши сміється”, “несподівано жартівливо”, “регоче” – вона сприймає їх з гумором і перша відправляє Оленку на вечорниці, коли Савка здається перед напором Тимора.

Надзавдання – Не пустити Оленку на вечорниці.

Наскрізна дія – Підтримує Савку в його намаганні віднадити Тимоша.

Зерно образа: мати – цим все сказано.

Оленка

Юна дочка Савки і Василини.

Сама про себе:

- “…парубки починають з мене сміятися. Кажуть, що мене і досі кашею годують молошною”.

- “одчепіться од мене з своїми парубками: вони мені потрібні дуже…”

- “Завтра з хати увесь день нікуди не піду, ні їсти, ні пити не буду”.

- “що ж робити маю, коли мене й  сон не бере”.

- Чи я ж у вас неслухняна, а чи я лінива?

- За плугом ходити – не мала, а на вулицю погуляти – мала…

- Мабуть, уже мені така судилася доля, щоб мій вік молодий проминув марно.

Інші про неї:

Василина: - В Петрівку оце, мабуть, вісімнадця піде… О цій порі я вже дівувала, а ти, мабуть думаєш, що ти маленька?

- Нашій дівці, бач, притьмом забажалося на колодку…

- А я так гадаю: стала на порі – хай дівує, хай своє одгуляє.

- Вона в нас сумирна.

- Що це вона, обцілована у мене, чи як?

- Іди, дурна, поки не бита!

Савка: - Тільки почала з печі злазити, вже парубків принаджуєш?

- Коли ж вона у нас іще зовсім дитина; ти поглянь на неї: рученята як цівки; сама ,як скрипка, а почне ще на вулицю ходити, то й зовсім знидіє.

- Успіє ще! І пошумується, й награється…

- … щоб із того запалу воно біди собі не набігало.

- Воно ж ходить тепер як щалене, себе не почуває.

- А ти не цвіринчи там, вилупок! Розумна яка вишукалася! Ти вже велика? Ти вже дівувати хочеш? Ти вже розумніша за батька?

Тиміш: - Бачите, які тепер слухняні діти!

Оленка виросла в добрій, роботящій родині. Савка і Василина на все життя зберегли своє кохання, в коханні і дочку виростили. Оленка добра, роботяща дівчина, ймовірно, що з дитинства вона допомагає батькам по господарству: і корову заганяє, і навіть, за плугом ходить; від мами упадкувала веселу вдачу. І ось вже “… стала на порі” зустріла своє кохання, а батьки і досі вважають її малою: “… вона ж у нас ще зовсім дитина…”, а так хочеться зустрітись з коханим, погуляти на вечорницях, тим більше зібралася вся молодь – її однолітки “Всі подружки будуть гуляти, будуть співати, а ти, Оленко, коло вікна сиди та рукавицями тільки сльози витирай. Жменька того віку дівочого, та й того не дають прожити вільно” і так “… тяжко той вечір сподіваний утеряти”. Але Оленка слухняна дочка без дозволу батьків не піде на вечорниці: “Сьогодні піти, а завтра що буде!”. Вона хоче, щоб батьки визнали що вона вже доросла і по-доброму відпустили її на вечорниці не тільки сьогодні, а завжди вона ходила би на вечорниці вільно.

Надзавдання – Домогтися щоб батьки відпустили на вечорниці.

Наскрізна дія – Догоджає батькам, щоб вони з добром відпустили її на вечорниці.

Зерно: Слухняна дочка своїх батьків.

Тиміш

Молодий парубок, якого кохає Оленка.

Сам про себе:

- А я собі парубок смирний…

- Я змалку любив ходити до церкви.

- … хлопці підмовили, а я сам плохий.

- Я собі прохожала людина: сів трохи спочити.

- Та я й слухатись соромлюся, як ото хто про цілування говорить! Та коли я що або що…

- У нас, тітко, налає того, як буває в інших: щоб пустощі заводили або плескали непотрібне. Поспіваємо трохи потанцюємо та й спати ідемо.

- І до роботи!

- Пустіть, тьотю, а то не піду звідціля!

- … і мені чогось не спиться.

- Давайте, я вам пошепчу, бо я трохи перейняв об баби Мар’яни.

- Я й думку вашу знаю!

Інші про нього:

Савка: - … а ось що диво: чорнобрива, вража потороча, ще й на козирку квітка!

- “Чи не занедужав оце ти, Тимоше, що так гірко кашляєш”

- “а ти ж Тимоше, не забув хоч стежку до церкви?”

- Меткий, вражий хлопець!

- Та того, що ти загадав, не буде.

- І де ти в лихої години взявся, бусурманський парубче!..

- Та й ні втоми їм, ні уваги немає!

- Вже і в хату зашився!

- Що, втік?

Василина: - А де тут той вітер, що дівчині не дає спати? “… що за почвара сидить під хатою?”

- А не пішов би ти, прохожала людина-парубче, з-під вікна під три вітри?

- Бач, яка лисичка.

- Не вспів слова сказати дівчині, та вже й із цілуванням липне!

- І де воно зародилося отаке?

- “… я чула, що ти до танців майстер?”

- Чи не затанцював би ти мені, якої? Люблю, як хто хороше танцює!

- А ще розумний, кажуть!

- Іди й голови моєї не мороч.

- Ох ти ж сибірний!...

- Як він утік – я й сама не знало!...

- Ой ти ж мені, пройдисвіте, допік уже до живих печінок!...

- Діду Северине, придержите мені оцього голінного!

Оленка: - Це ти, мабуть, скучив за мною?

- Тимоше, це вже ти й цілуєш мене?

Дід Северин: - Це той пробийголова Тиміш. Я його давно знаю.

Тиміш молодий парубок, якого покохала Оленка. Парубок добрий, веселий, завзятий, здібний на всякі витівки. Він виріс в селі і змалечку звик працювати, але маючи веселу вдачу любить співати і танцювати. Та й коли ж відпочити сільській молоді, працюючи цілий день по господарству, як не на вечорни