Скачать

Політологія. Політичні системи в Україні

Політологія (від грец. politika - державні і сусп. справи і logos -слово, поняття, вчення) – наука, об'єктом якої є політика та її взаємовідносини з особистістю і сусп-вом, котра займає одне з провідних місць у сучас. суспільствознавстві. Стосовно П. у зарубіжній і вітчизняній літературі часто вживаються терміни «політична наука», «наука про політику», «політична соціологія», які відображають традиції й особливості нац. і регіон, політолог, шкіл.

У визначенні предмета П. на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлене багатозначністю терміна «політика» й можливістю різноманітних способів її характеристик. Деякі науковці вважають, що П. - це наука про систему закономірних взаємозв'язків соц. суб'єктів з приводу політ, влади, боротьби за неї, про сутність, форми і методи політ. владування тощо. Ряд політологів предметом П. вважають вивчення політ. систем як сукупності владних інститутів, а також політ. влади як основи розвитку і функціонування політ, систем. Знач-на група вчених вважає предметом П. вивчення системи закономірностей розвитку і функціонування демократії, її змісту, місця і ролі у політ, житті сусп-ва. Своєрідною є трактовка П. як системи закономірностей розвитку і функціонування політ. культури. При цьому остання розуміється розширено, як ціннісне політ. світосприйняття, в межах якого Відбувається політ. діяльність. Багатоманітність підходів до визначення предметного поля П. дозволяє чіткіше уяснити міс-це П. в системі суспільствознавства, взаємовідносини її з ін. науками. Одним із найбільш узагальнюючих підходів універсалістсько-сумативний, що інтерпретує різні аспекти філос., соціолог., екон., юрид. досліджень політ, процесів та інститутів. П. розглядається при цьому як інтегральна наука, оптимальне функціонування і розвиток якої визначається насамперед розвиненістю зазначених наук. Названий підхід співіснує з аналітико-концептуальним, що виходить із визнання автономності П. Системо-утворюючим фактором П., як і будь-якої науки, виступають її закони. Відтак при визначенні предметного поля П. слід враховувати тенденції і закони структури, функціонування та розвитку політ, життя соц. спільнот, що відображає реальний процес включення їх у діяльність щодо реалізації політ, влади та політ, інтересів. Предмет науки повинен відображати внутр. системний зв'язок його компонентів (політ, процеси, відносини, діяльність, політ, система, влада, д-ва, демократія тощо.) Але останні співіснують, взаємодіють у певній сфері сусп-ва - у політ, житті, яке охоплює всі названі феномени і є граничним узагальнюючим поняттям, оси. опорною категорією П. Звідси предметом П. є закономірності структури, функцій, розвитку політ, життя в усіх його проявах, а П., як раціональне відображення політ, життя, означає систему знань про цілі, завдання, рушійні сили і зміст політ, процесів, про діяльність людей, партій, громад. об'єднань, д-в у сфері політ, відносин. Вихідний теорет. матеріал у пізнанні законів науки становлять категорії П., які розкривають необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, істотні елементи її структури. Порівняно з ін. сусп. науками, що досліджують проблеми політичного, більшість категорій П. мають конкретний характер. Вони є важл. засобом пізнання явищ політ, дійсності (політ, відносин, діяльності, процесів, ін-тів, поведінки, боротьби і співробітництва, плюралізму, влади тощо.)

До структури сучас. П. входять: загальна політологія, що вивчає історію і теорію політики, виробляє теорет. і методолог, основи політ, науки; теорії середнього рівня (про владу, політ, систему, політ, духовність, політ, процеси, політ, лідерство тощо); дослідження загальних проблем світового політ, процесу. До спец. політ, наук відносять політ. історію, політ, географію, політ, психологію, політ. антропологію, політ. теорію, політ. соціологію, політ. семантику, політ. етнографію та ін. Зазначені дисципліни перебувають у взаємодії, вони досліджують різні сторони, закономірності, тенденції розвитку і функціонування політ життя.

П. властиві різноманітні функції. Теоретико-пізнавальна функція, що означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення і оцінку політ, явищ. Вона виступає теорет. основою політ. творчості, політ. реформ і реорганізацій. П. через названу функцію проявляється у вигляді сукупності взаємопов'язаних теорет. концепцій, що спираються на закономірності сусп. розвитку, незалежні від суб'єктивних намірів і бажань соц. суб'єктів. Теорет. пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід їхньої політ, діяльності, політ, мистецтво, дає знання політ, умов, засобів і форм вирішення соц. питань.

Методологічна функція П. охоплює способи, методи й принципи теорет. дослідження політ. і практичної реалізації здобутих знань. Через світоглядну функцію утверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політ, системи, політ, культури соц. суб'єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу у сусп-ві, оптимальному функціонуванню політ. ін-тів. Прогностична функція полягає у передбаченні шляхів розвитку політ, процесів, різних варіантів політ, поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політ, процесів, урахування ресурсів політ, влади. У нинішніх умовах зростає роль прогнозування політ, поведінки соц. суб'єктів та наслідків здійснення політ, акцій. Прикладна функція забезпечує вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політ. знань, раціональної організації політ, процесів. Ця функція забезпечує вивчення і врахування ефективності політ, рішень, стану сусп. думки, ставлення громадськості до політ, ін-тів, структур і норм. Функція політичної соціалізації забезпечує процес включення людини в політ, сферу життя сусп-ва і формування певного типу політ, культури. Зазначені функції тісно пов'язані із загальними функціями політики, які виступають у цивілізованому сусп-ві на перше місце (підтримка сусп. порядку, забезпечення громадян, миру і нац. злагоди, гарантії свободи і гідності громадян).

П. як наука відрізняється від П. як навч. дисципліни, яка відбирає частину загальнотеорет. і прикладного матеріалу. Його опрацьовують і викладають так, щоб відповідно до завдань політолог. підготовки у доступній формі дати необхідний мінімум наукових знань. Вони можуть бути усвідомлені з урахуванням взаємовідносин загальнолюдського, національного і класового в політиці, формаційних і загальноцивілізац. аспектів її розвитку. Політ, освіта спрямована на надання політиці людського виміру, отримання проявів у політ, діяльності егоцентричної мотивації, нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. При цьому необхідні відхід від однобічного використання традиц. методів викладання, розвиток живого діалогу, політ, дискусій, аналіз конкретних політ, ситуацій, соціолог, дослідження.

У процесі становлення і розвитку П. в Україні було б згубним для всього сусп-ва ізолювати її від світового політ, знання й зосереджуватись лише на розкритті тієї частини світового досвіду, яка збігається з вітчизн. нац. розвитком. Слід пам'ятати, що самоізоляція негативно впливає не лише на економіку, а й на розвиток культури та науки в цілому, спричиняє виникнення феномена «закритого суспільства». Органічне ж поєднання у вітчизн. версії П. нац. і загальноцивілізац. змісту сприятиме формуванню дем. політ. культури, оптимальній орієнтації діяльності політ, суб'єктів, гуманізації політ, відносин, розширенню діапазону політ, підходів у прийнятті соц.-політ, і екон. рішень, прогнозованості різноманітних політ, процесів і явищ.

Політика (від грец. politika -держ. і сусп. справи)- організац., регулятивна і контрольна сфера сусп-ва, в межах якої здійснюється соц. діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соц. групами задля здійснення власних запитів і потреб. Термін «П.» поширився під впливом однойменного трактату Аристотеля, змістом якого є узагальнення філософом проблем розвитку давньогрец. д-в, правлінь і урядів. Суб'єктами П. є: індивід, мала соц. чи профес. група, нація, клас, еліта та ін. соц. спільноти. В інституційному плані - це соц. ін-ти, групи інтересів, політ, рухи, профспілки, партії, д-ви та їх союзи.

Підвищена складність, змістовна насиченість, поліваріантність вияву проблем політ, життя привели до виділення кількох трактувань П.: 1) П. є результатом спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, визначення позиції стосовно центрів влади. Конкретними виявами її можуть бути явища узгодженості, підпорядкування, панування, конфлікту, боротьби між окремими людьми, соц. групами і д-вами. В руслі такого трактування виникла теорія класової боротьби (К.Маркс, В.Ленін), теорія конфліктної природи П. (Ж.Френд, К.Шміт); 2) П. є синонімом ін. політ. явищ, насамперед влади, панування, д-ви, які утворюють єдиний змістовно-термінолог. ряд, мають приблизно однакові джерела, ресурси, потенціали, засоби, символіку і можуть використовуватися як аналоги при дослідженні складних сусп. явищ; 3) функціональне пояснення П., в основу якого покладено наявність «вічних» проблем еволюції людства: визначення і спроби вирішення загальних проблем, підтримання порядку, управління, збереження внутр. і зовн. миру, а також існування їх антиподів -підготовки і ведення війн, застосування насильства у внутр. П., контролю сусп-ва і окремої особистості тощо.

Узагальнення різних змістовних трактувань П. дозволяє виділити її функції: всеосяжної організації сусп. явищ; виразу провідних інтересів існуючих груп і прошарків суспва; регулятивно-контрольного впливу на життя, діяльність, стосунки людей, соц. груп, класів, народів, країн; раціоналізації виникаючих суперечностей між соц. групами, їх цивілізованого вирішення через діалог громадян і д-ви; інтеграції різних прошарків населення за рахунок їх підпорядкування інтересам цілого; соціалізації особистості через її включення в складний світ соц. стосунків; спадкоємності й інноваційності соц. розвитку як сусп-ва загалом, так і окремої людини.

Осн. види П.: внутрішня, зовнішня, світова. Осн. напрямки П.:економічна, соціальна, національна, демографічна, аграрна, культурна, технічна, екологічна, воєнна, геополітика та ін. До провідних структурних ланок П. належать: політичні відносини, які є виразниками стійкого характеру взаємозв'язків соц. груп між собою й ін-тами влади, які демонструють домінування у суспві перманентної боротьби за політ, панування чи кооперованих зусиль усіх прошарків з метою оптимального використання матеріальних і духовних можливостей країни, кризовості чи стабільності, громадян, миру чи війни; політична свідомість, яка виражає принципову залежність політ, життя від усвідомленого ставлення людей до своїх найбільш значущих інтересів, реалізація яких неможлива без застосування владних важелів. Рівень політ, свідомості визначає рівень інституалізації політ, поглядів та ідеалів, цілей і програм, норм і установлень у поведінці людей, органів влади і самоуправління; політична організація, яка характеризує роль ін-тів публічної влади як центрів управління і регулювання сусп. процесів. Сукупність органів законодавчої, виконавчої, судової влади, парт. і сусп.-політ, ін-тів, груп тиску і т.ін. складає орг. основу П. Наявність і взаємодія вищезазначених структурних елементів надає П. внутрішньої цілісності, наділяє її постійним джерелом саморозвитку.

Природа П. глибоко пов'язана з екон. сферою сусп-ва, екон. (базисними) відносинами й інтересами. Діалектика взаємовпливу П. і економіки призводить до того, що екон. діяльність набуває політ. змісту, а політ, поведінка і діяльність трансформуються в економічні, або ж, як мінімум, отримують екон. складову свого комплексного прояву. Актуалізація діалектики П. й економіки в кожному конкретному сусп-ві призводить до виникнення екон., фінанс., соц., демограф. П. держави, її втручання в економіку, участі в процесах виробництва і розподілу, опори на екон. сферу при виробленні орієнтирів зовнішньо- і внутрішньополіт. поведінки. Значною мірою П. по-в'язана також із сферою культури, яка визначає культурний зміст П., її зв'язок з історією, моральністю і т.д.

Сучас. рівень розвитку світового співтовариства ставить питання про визначення кордонів, меж розвитку і впливу П., в т.ч. і допустимого простору її тиску на ін. сусп. утворення. Нехтування такими кордонами стимулює розвиток негативних соц.-політ. явищ: надмірної ідеологізації, політизації неполіт. і неідеолог. сфер діяльності, поведінки, свідомості, що приводить до створення вакууму сусп. регуляцій і регресивного варіанта політ, еволюції.

"Політичне життя суспільства" — це загальна систематизуюча політологічна категорія.

Сутність політичного життя суспільства може бути охарактеризована як процес виробництва (відтворення) політичних зв'язків між людьми. Поняття "політичне життя", аналогічне поняттям "економічне", "духовне", "матеріальне", "релігійне життя" та іншим його видам, застосовується для узагальненої оцінки політичної сфери конкретних епох, країн, суспільств, діяльності і політичної поведінки класів, соціальних верств, груп та окремої людини. Аналіз політичного життя як суспільного явища дає змогу оцінювати умови, в яких це життя функціонує, та соціальні, політичні, економічні і духовно-ідеологічні фактори, які його детермінують. Головними факторами, що визначають політичне життя, можуть виступати також тип держави, політичний устрій суспільства, його політична організація і культура, структура влади, форми спілкування і т.п.

Політичне життя — це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди виступає в конкретно-історичній формі, що зумовлено матеріальними і соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає в себе соціальних суб'єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини і діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу й інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв'язки, їм притаманні специфічні функції, напрямки діяльності.

Політичне життя визначає основні соціальні та політичні структури влади, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного режиму, стан суспільного порядку тощо.

Формування політичного життя перебуває під серйозним впливом культурно-історичних традицій та національних особливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в самоуправління тощо. У формуванні політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні та інші форми спільного життя людей і суспільних відносин. На розвиток політичного життя сильний вплив справляє існуючий у суспільстві стан громадських і політичних прав та свобод людини (свобода слова, зборів, совісті тощо). Водночас політичне життя мінливе й динамічне, воно знає періоди піднесень і спадів, апатії та бурхливих вибухів.

В умовах демократії до активної й добровільної участі у політичному житті (вибору представницьких установ, участі в асоціаціях, партіях, самоуправлінні, масових або групових політичних акціях) заохочується значна кількість населення і його пасивна частина може стати порівняно незначною. У такому суспільстві політичне життя є стабільним і динамічним.

Усі компоненти політичного життя у демократичних суспільствах орієнтовані на забезпечення стабільності системи суспільних відносин і разом з тим на створення умов для активізації діяльності її суб'єктів. Так, американський політолог С. Ліпсет вважає, що один із головних критеріїв стабільності — збереження і розвиток політичної демократії, забезпечення лояльного ставлення до існуючого державного устрою. Він зазначає, що стабільність державного устрою, його здатність приймати рішення й забезпечувати їх виконання без відкритого застосування сили значною мірою залежить від законності й ефективності політичних інститутів. Законність зв'язана зі здатністю системи формувати й підтримувати переконання, що її політичні інститути якнайкраще відповідають даному суспільству'.

Зовсім інакше відбувається політизація життя у суспільствах диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу. Формально в цих суспільствах у політичному житті не бере участі лише мінімальна частина населення, але сама ця участь часто зводиться тільки до виконання державних і партійних розпоряджень. Як свідчить історична практика нашого минулого, у такій слухняності значну роль відігравала дисципліна страху. Авторитарне, диктаторське або тоталітарне суспільство з надцентралізованою владою, переслідуваннями інакомислячих та масовими репресіями зводить усе політичне життя суспільства до формальних виявів активності. По суті ж, населення за цих умов у кращому разі є політичне нейтральним, а у більшості випадків — відчуженим від пануючої політичної системи.

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під знач-ним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX — XX ст, таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864 — 1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як "державна бюрократія", Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це "концентрований вираз раціональності". В сучасному суспільстві, підкреслював М.Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник вбачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість відповідним чином планувати і визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм. на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.

Харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності.

Раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846-—1923), Г.Моски(1858—1941)та Р.Міхельса (1878— 1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. В суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на "правлячу (панівну) еліту" і "неправлячу еліту". На думку вченого, існування "правлячої еліти" випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій. Слід також відзначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низових верств суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Проходить час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новітньою.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура "правлячого класу" без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, Що суспільство не може існувати без панівного "політичного класу''. З цією метою дослідник обгрунтував свій "залізний закон олігархічних тенденцій". Згідно з цим законом, демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об'єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією. За таких умов, на думку Р.Міхельса, демократія неминуче повинна трансформуватися в олігархію.

Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р.Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію "поліархією". Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів західних суспільств обов'язково існують еліти та їхня влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має проти-стояти їм і врівноважувати їх.

Поліархія поліпшує і доповнює принцип демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, сильнішої гарантії прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності.

Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються.

Цікавою теорією є біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принципи біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902-1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію "політичного психоаналізу". Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

З досліджень Г.Лассуелла випливає, що існує певний зв'язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Запропонована Г.Лассуеллом класифікація психологічних типів особистості враховує також особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, "вождями-агітаторами" рухає почуття провини. Вони "шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших". Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассуелл, також часто намагається прийти в політику. "Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися ... панувати над іншими". На думку Г.Лассуелла, для таких суб'єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.

Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів вважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин з погляду перетворених форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем "лідер — маса", "лідер — певна група" тощо. Ідеї З.Фрейда продовжують жити й поширюватися, наприклад, у працях американського вченого Е.Фромма (1900—1980).

На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. В центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються протягом "пристосування" людини до конкретної соціально-економічної діяль-ності.

Людина вільна, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови протягом історії не дозволяли (не дозволяють і досі) наповнити її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було "по-людському". В таких умовах життя для конкретного суб'єкта починає втрачати сенс, все більша кількість людей впадає в неспокій та відчай.

На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить в дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме "готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть життю індивіда якусь видимість сенсу і порядку".

Е.Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, що мали своїм наслідком встановлення фашистського режиму, справді не можна пояснити виключно економічними, соціальними й політичними причинами.

Тверезий аналіз Е.Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е.Фромма.

Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний теоретик США з зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу надавав американським національним інтересам. Для цьо-го, на його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г.Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо вона не підкріплена економічною, військовою та політичною міццю. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plutos).

Але таке політичне правління — це тільки псевдодемократія, в яких би формах вона не здійснювалася. Справжня демократія, на думку М.Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Вона визначається через "свободу для Народу та для кожної час-тини народу, як це записано у Французькій конституції 1793 p. Сво-бода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги".

XX століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології—теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Ко-зер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Л.Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їхньої зміни. Свою концепцію, що отримала назву "концепція позитивно-функціонального конфлікту.

Р.Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. Не наявність, а відсутність конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди присутня дезінтеграція і конфлікт. "Все суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. В людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знай-ти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального оволодіння та контролю над соціальними проблемами".

Американський політолог та економіст К.Боулдінг, автор "загальної теорії конфлікту", намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах всі явища живої і неживої природи. індивідуального та суспільного життя. У своїй книзі "Конфлікт та захист. Загальна теорія" Боулдінг відзначив, що "всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві". Це положення несе основне методологічне навантаження в "загальній теорії конфлікту".

Буття людей здійснюється у рамках певних суспільних сфер. У сукупності вони є організмом, назва якого — суспільство. Водночас ці сфери порівняно самостійні, мають свою специфіку.

Суспільство — багаторівнева система. Вона виявляє себе через певні відносно самостійні сфери: економічну, соціальну, правову, військову, ідеологічну та ін. В основі виділення сфер суспільного життя лежать поділ праці, види людської діяльності і соціальних відносин, їхні норми і цінності. Сфера суспільного життя як підсистема життєдіяльності суспільства характеризується змістом оформлення, організаційними особливостями, які виділяють її з інших сфер суспільства.

У системі сфер суспільного буття важливе місце посідає політична сфера. Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя.

Змістом політичної сфери є насамперед політиковладні відносини народів, націй, соціальних груп, особистостей щодо завоювання, утримання, використання влади і впливу на владу. Це також діяльність, пов'язана з організацією державної, політичної влади, з визначенням її цілей, завдань та засобів, забезпеченням їхнього функціонування політичними і правовими нормами.

Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних сил, впливом на інші сфери.

Політична сфера акумулює в собі все, що пов'язане з політикою, але визначальними серед них є види і форми політичних відносин і політичної діяльності, організаційні структури, політичні цінності і політичні та правові норми, що лежать в основі політичного функціонування суспільства. Найбільш повно політична сфера виражена через політичне життя суспільства.

Політичне життя — частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійснення політичної влади в суспільстві.

Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу владарювання; ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами, між політичними партіями і політичними лідерами та ін.

Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Типологія політичного життя має такий вигляд:

· за обсягом охоплення сфери — внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;

· за сферами прояву — соціально-політичне, національно-політичне; військове; адміністративно-політичне та ін.;

· за суб'єктами політики — соціально-класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне тощо;

· за діяльністю політичних органів — парламентське, адміністративне;

· за формами діяльності мас — парламентське, страйкове, мітингове;

· за формами організації — організоване, стихійне, слабо-організоване;

· за рівнем здійснення — за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління й самоуправління за адміністративно-територіальним поділом, на державному рівні, міжнародному рівні.

Отже, політичне життя має складну внутрішню структуру. Насамперед розрізняють внутрішньополітичне та зовнішньополітичне життя.

Внутрішнє політичне життя включає так звані об'єктивно-інституційні елементи, їх функціонування. Це життєдіяльність політичної системи суспільства з її основними структурами – політичною владою, політичними відноси-нами, політичною організацією суспільства (держава, політичні партії), політичною культурою, найважливішими політичними процесами, напрямами й фор-мами політичної діяльності та ін.

Зовнішньополітичне життя є системою взаємовідносин держав, партій, їхніх блоків і союзів з питань власних інтересів, а також інтересів світового співтовариства і має своїм змістом контакти між державними та іншими політичними лідерами (переговори, зустрічі, візити та ін.) з метою укладення або здійснення існуючих домовленостей договірних сторін із зовнішньополітичних питань.

Особливості економічного і політичного життя варіюються залежно від розвиненості ринкової економіки і політичної системи. Чим більш розвинені ринкові відносини і відповідне їм економічне життя, тим демократичніше політичне життя і політична система, що йому відповідає. І навпаки, звуження сфери ринкової економіки, набуття нею командних рис, а також зниження активізації економічного життя в суспільстві, централізаці