Скачать

Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. США ТА УКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ

1.1 США у міжнародних відносинах на початку XX століття

1.2 Перші контакти і непорозуміння: США й Україна доби Центральної Ради

1.3 Криза взаємин: 1918 p.

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ

2.1 Поява „галицького чинника”

2.2 Україна і США на паризькій мирній конференції

2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського й українсько-американські відносини в другій половині 1919 р.

РОЗДІЛ 3. ВТРАТА ОСТАННІХ ІЛЮЗІЙ

3.1 Україна й політика США під час польсько-радянської війни 1920 р.

3.2 Галицька дипломатична місія в США у 1921 р.

3.3 Останні зусилля уряду ЗУНР

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Українські землі на початку ХХ ст. зберігали стійку репутацію в світовій політиці як один з основних центрів конфліктного пересікання інтересів великих держав, з однієї сторони, і як внутрішньо нестабільний регіон з гострими міжетнічними протиріччями.

Американська політика щодо України в контексті міжнародних відносин є надзвичайно цікавою і важливою для дослідження темою, адже охоплює низку питань, які залишаються актуальними й досі. В розглядуваний період українські землі переживали складний період, який характеризувався пожвавленням національно-визвольного руху, прагненням до незалежності, пошуком союзників та встановленням власних кордонів. Внаслідок цього, а також завдяки вигідному розташуванню, ці країни стали ареною дипломатичної боротьби для держав Європи.

Анексія США стала причиною серйозної міжнародної кризи початку ХХ ст.. Українська боротьба відіграла далеко не останню роль в міжнародних відносинах.

Актуальність теми зумовлена тим, що боротьба України за незалежність вплинула на стратегічно важливі країни з порушенням норм діючого міжнародного права відбувається дотепер.

Мета даної роботи: проаналізувати балканську політику великих європейських держав, зокрема США; виявити наслідки анексії для України, простежити дипломатичну боротьбу, яка розгорнулася між великими державами внаслідок цієї анексії.

Об’єктом дослідження є українські землі в контексті геополітичних відносин 1917-1923 рр.

Предметом – американська політика щодо України на початку ХХ ст..

Хронологічні рамки, якими обмежується дане дослідження, охоплює період з 1917 по 1923 рік. На початку ХХ століття США почала вмішуватися в українське життя, не останню роль в цьому питанні зіграла Паризька мирна конференція. Варто зазначити, важливу роль зіграла поява „галицького чинника”. Не слід забувати про дипломатичну місію Ю. Бачинського в українсько-американських відносинах в другій половині 1919р.

Завдання: для вивчення американської політики щодо України на початку ХХ ст.. є дуже важливим:

1. Дослідити дії американської дипломатії, специфіку відносин між Україною та США в 1917-1923рр

2. Розглянути дипломатичну боротьбу європейських країн в період української боротьби, проаналізувати геополітичні тенденції країн.

3. Визначити стратегію США і її противників щодо України (1917-1923 рр.)

Методологічна основа: дослідження побудоване на загальнонаукових принципах історизму та хронологізму. В ході роботи над темою дослідження, вивчення її основних аспектів, розробці положень та висновків застосовувався системний, проблемний та проблемно-хронологічний методи дослідження.

Наукова новизна: потрібно зазначити, що сучасних праць, присвячених проблемам американської політики щодо України на початку ХХ ст., мало. Більшість джерел мають епізодичний, або ж загальний характер. Інформацію доводиться збирати буквально „по крупинках”. Нині ця тема залишається фактично поза увагою науковців.

В даній роботі робиться спроба нестандартного аналізу внутрішньо та зовнішньополітичного положення США та України в розглядуваний період, досліджується місце та роль народів у цивілізаційному розвиткові європейського контексту.

Теоретична і практична значимість: в теоретичному плані в дослідженні робиться спроба узагальнення вітчизняної та закордонної джерельної бази; визначається перебіг, характер, причини та наслідки американської політики щодо України; аналізуються головні аспекти даного питання.

Складність та багатоплановість досліджуваної тематики, нерівномірність її висвітлення в історичній літературі і ряд інших обставин визначили форму викладу матеріалу даної роботи. Дослідження написане в історичному, а не історико-правовому плані.

Робота може бути застосована при підготовці загальних та спеціальних курсів з всесвітньої історії, написання дисертаційної роботи.

1.1 США у міжнародних відносинах на початку XX століття

Переходячи до безпосереднього аналізу українсько-американських взаємин у 1917-1923 pp., нам здається доцільним одразу зробити кілька загальних зауваг.

Насамперед, незаперечним лишається факт, що українське питання посідало вельми незначне місце в американській зовнішній політиці, а Україна, як слушно підсумував Є. Камінський, належала до "зони байдужості" в глобальних інтересах США. У даній праці автор не збирається заперечувати цей погляд, а скоріше робить спробу пояснити, чому так було і які причини завадили Україні змінити таке ставлення до себе. На нашу думку, вивчення політики США щодо України у 1917-1923 pp. важливе не так з огляду на вплив американської позиції на остаточну долю тодішньої української державності, як сприятиме кращому розумінню витоків сьогоднішніх українсько-американських взаємин. Існує також наукова потреба в аналізі еволюції як української політики Вашингтона, так і американської політики тодішніх українських урядів на різних етапах українського національно-державного будівництва після Першої світової війни.

Інше зауваження стосується загальної міжнародної ролі і діяльності США першої третини XX століття. Ті дослідники, котрі зверталися до українсько-американських відносин періоду 1917-1923 pp., свідомо чи мимоволі підходили до характеристики політики США з позицій сьогодення, забуваючи, що на початку XX ст. США мали незрівнянно меншу вагу у світовій системі міжнародних відносин.

За визначенням американського дослідника зовнішньої політики США Джеймса Варбурга, з кінця XIX століття починається новий, третій етап зовнішньополітичної діяльності США.(1;45) Ознаменувався він приєднанням США до політики балансу сил (balance of power policy) та початком американської експансії на міжнародній арені: американо-іспанська війна 1898 р. й анексія Сполученими Штатами Філіппін, Пуерто-Ріко і Гуама; активізація політики "відкритих дверей" у Китаї, що її Вашингтон проголосив 1899 p.; посередництво в російсько-японській війні 1905 р. Вашингтон активно включився у боротьбу великих держав за перерозподіл світу. Як наслідок, на переломі ХІХ-ХХ ст. перед США вперше постала дилема, яка згодом неодноразово ускладнювала їхню зовнішню політику. З одного боку, "доктрина Монро", проголошена Вашингтоном ще 1823 p., відмовляла Європі у праві "поширювати свою систему" в Південній і Північній Америці та декларувала невтручання США у внутрішні справи континенту європейського, заклавши підвалини американського ізоляціонізму. З іншого зміцнення економічної та військової могутності країни природно спонукало до активнішого впливу, якщо не лідерства, у міжнародних відносинах. Друга тенденція також посилювалась глибоким і дедалі міцнішим переконанням американців у вищості і привабливості американських цінностей.

Перша світова війна, безперечно, суттєво змінила співвідношення сил на міжнародній арені. По її закінченні США перетворилися на світову державу, їхня економіка перебувала на піднесенні, натомість європейські країни економічно були відчутно послаблені. Вашингтон вступив у війну як боржник європейських держав, а закінчив її як головний кредитор, якому заборгували і Англія, і Франція. Під час війни Вашингтон позичив 4 млрд. дол. Англії, майже стільки ж Франції, 2 млрд. - Італії. Значно зросла американська торгівля. Частка США в загальному світовому експорті підскочила з 12,4% у 1913 р. до 16,9% у 1922; у світовому імпорті — від 8,3% до 12,9%.(3;141)

Фінансовий центр світу почав зміщуватися з Лондона до Нью-Йорка. Проте, незважаючи на таке піднесення США, головну роль у розв'язанні проблем повоєнної побудови Європи відігравали, як і раніше, Лондон і Париж. Така ситуація пояснювалася частково традицією, що склалася впродовж віків, а частково тим, що США, незважаючи на свою значно зрослу могутність, були ще не готові активно втручатись у європейські справи, а часом і просто уникали того. Здається, цей факт усвідомлювали тодішні українські провідники, а відтак, як справедливо зазначає Є.Камінський, у 1917 р. "США не були віднесені лідерами УHP до числа пріоритетних держав, а конкретні кроки до знаходження розуміння у Вашингтоні були зроблені з запізненням”.(4;95)

На відміну од Англії і Франції, США не мали прямих інтересів у конкретних територіальних питаннях Центрально-Східної Європи і Росії. Незначними були їхні економічні інтереси: низький розвиток взаємної торгівлі, обмежені приватні й урядові інвестиції.(4;52) Це стосувалося й України, куди американський капітал почав проникати лише на початку XX століття і наприкінці Першої світової війни не мав там міцних позицій, а тому, всупереч твердженням радянських істориків, не міг поважно впливати на формування української політики вашингтонської адміністрації. В умовах невпинного зростання своєї економічної могутності Сполучені Штати були зацікавлені, передусім, у підтриманні стабільності у світі та економічній відбудові зруйнованої війною Європи, що відкривало нові можливості для експорту американських товарів і капіталу.

З погляду США, зміни в Європі після закінчення світової війни створювали нові, небажані проблеми. Розвалювались величезні імперії, наслідки чого передбачити було неможливо. Розпад Австро-Угорської монархії, Російської та Німецької імперій неминуче означав порушення традиційного балансу сил на континенті, а утворення нових держав із нечітко визначеними кордонами.

Зовнішня політика США у 1917-1919 pp. асоціювалася з позицією і особистістю президента Вудро Вільсона. Його суперечливі постать і політична концепція і досі є предметом дискусій в американській історіографії, породжуючи нові інтерпретації і гіпотези. З одного боку, Вільсон, на якого зруйнована і втомлена війною Європа дивилася як на захисника свободи і справедливості, був прихильником демократії. Його ідеалізм викликав бажання виробити доктрину, яка б впливала на інші народи в дусі традиційних американських цінностей. Відомі 14 пунктів Вільсона справді стали першою демократичною програмою національно-державного самовизначення народів і спробою створити механізм, який би поєднав національні аспірації зі стабільним міжнародним порядком(7;127). Ідея національного самовизначення як магніт притягувала до себе народи Центрально-Східної Європи. До Парижа Вільсон приїхав, маючи найбільший престиж серед усіх державних лідерів, як президент країни, яка врятувала Антанту від поразки і забезпечила можливості для національно-державного розвитку "малих" центрально та східноєвропейських народів.

Щоб зрозуміти ставлення Сполучених Штатів і американської громадської думки до різних національно-визвольних рухів, слід зважати також на пріоритетне ставлення американців до федералізму як форми державного устрою (принцип, закладений у працях засновників США, Декларації незалежності і Конституції) та на внутрішню концептуальну суперечливість американського ідеалізму (наголос на захисті демократичних прав і цінностей та права націй на самовизначення) і прагматизму (першочерговість національних інтересів) у їхній зовнішній політиці.(9;31)

Ці суперечності впливали на ухвалення конкретних рішень. Крім того, Вашингтон мусив враховувати інтереси і вимоги своїх союзників, насамперед Англії та Франції, які мали свій погляд на утворення нового міжнародного порядку в Європі, що відповідав би їхнім національним інтересам. Стратегія Вільсона полягала, окрім іншого, у збереженні союзницької єдності, заради чого Білий дім був готовий до компромісів із Францією й Англією.(10;120)

Все це яскраво виявилось у політиці США в українському і східно-галицькому питаннях. Необхідно також зауважити, що ставлення США та інших країн до ЗУНР і Східної Галичини не було ідентичним їхній політиці по відношенню до незалежної України в цілому, хоча взаємозв'язок тут був очевидним. Розв'язання східногалицького питання тісно перепліталося з утвердженням незалежності України, що давало альтернативну можливість вирішення проблеми. Негативне ставлення до української державності на міжнародній арені заздалегідь визначило передачу Східної Галичини Польщі. Якщо позиція великих держав у східно-галицькому питанні обумовлювалась великою мірою їхніми планами щодо Польщі (хоч і тут вони зважали на інтереси Росії), то їхня політика в загальноукраїнському питанні від самого початку була складовою російської політики цих держав.

Навіть з активізацією зовнішньополітичної діяльності США на початку XX ст. Росія не розглядалася як потенційний суперник. Через географічну віддаленість і відсутність на той час стратегічної зброї масового знищення Росія не могла становити жодної військової загрози національній безпеці США. Та більше, у Першій світовій війні Російська імперія і США були союзниками. Через політику "відкритих дверей" у Китаї американо-російські суперечності подекуди виникали, але Вашингтон набагато більше турбували в регіоні агресивність і територіальні претензії з боку Японії, що зростали на очах і обіцяли гостре американо-японське суперництво. З американського погляду, Росії належала важлива роль у стримуванні Японії на Далекому Сході. На думку відомого американського історика Арно Мейєра, яку ми поділяємо, "Вашингтон мав тенденцію зосереджуватися на тихоокеанській ролі Росії, Франція на її європейській ролі, Англія - на її ролі на Близькому Сході”.(18;161) На європейському континенті Росія, починаючи з XVIII століття, була одним із ключових елементів політики "балансу сил". По закінченні Першої світової війни єдина велика Росія могла стати противагою відродженню німецького імперіалізму.

Отже, крім морально-правових зобов'язань перед своїм союзником, збереження єдиної і сильної Росії безпосередньо відповідало національним інтересам США. На додаток до цих геостратегічних міркувань Вашингтона, лютнева 1917 р. революція зробила Росію привабливішою ідеологічно. В очах американських політиків і громадськості повалення царату означало встановлення в Росії демократії, що наближало її до західних політичних систем. Уже 20 березня 1917 р. Державний департамент дав доручення своєму послові у Петрограді Денісу Френсісу визнати Тимчасовий уряд. Як наслідок, "підтримання територіальної цілісності Росії було піднесено майже до рівня догми американської зовнішньої політики”. (4;49)

1.2 Перші контакти і непорозуміння: США й Україна доби Центральної Ради

Українське (чи точніше західноукраїнське) питання з'явилося на американській політичній сцені за декілька місяців перед вступом США у Першу світову війну. 24 січня 1917 р. обидві палати Конгресу одноголосно ухвалили резолюцію про збір коштів на допомогу українцям, зокрема "особливо потерпілим од війни Галичині, Буковині та іншим провінціям Австрії". Проте у 1917 р. для американського істеблішменту, а тим більше широкого загалу, Україна лишалася terra incognita.

В США ще тривали дискусії щодо вступу країни у війну, переважно через відправлення американських солдатів до Європи, а за океаном події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Кінець російської зими приніс буржуазно-демократичну революцію і повалення 300-літньої династії Романових. Послабленням імперського центру швидко скористалися пригноблені національні окраїни, які всупереч поширеним на Заході уявленням і незважаючи на реакційно-репресивну політику російського самодержавства, ніколи не втрачали культурно-етнічної ідентичності. Національне пробудження сколихнуло й Україну. 4 березня на зборах Товариства українських поступовців у Києві було засновано Центральну Раду, її головою став найвідоміший український історик, лідер національного руху Михайло Грушевський. Бурхливо розвивалося українське культурне і громадсько-політичне життя: відновили діяльність українські політичні партії; проходили багатолюдні мітинги і з'їзди (військовий, селянський, робітничий), які делегували своїх представників до Центральної Ради; відродилися Просвіти; почали виходити україномовні газети І журнали тощо. 10 (23) червня оприлюднено текст І Універсалу Центральної Ради, який проголосив суверенність українського народу на своїй землі. За кілька днів Центральна Рада затвердила перший склад українського уряду - Генерального Секретаріату - на чолі з Володимиром Винниченком.

Однак утворення та діяльність Центральної Ради здебільшого лишилися непоміченими й невідомими на тому боці Атлантичного океану. Не дивно, що найбільш поінформована і впливова "New York Times" протягом 1917 p. подавала тільки спорадичні інформації про події в Україні, посилаючись на інші інформаційні агентства. Світ і, зокрема, Сполучені Штати України не знали. Активна інформаційна діяльність Спілки визволення України під час Першої світової війни розглядалася як німецько-австрійський витвір, спрямований на послаблення Антанти і США, що закладало нові цеглини до муру анти-українства на Заході. Одинокою спробою поширення інформації про Україну в США стала опублікована в Нью-Йорку ще 1915 р. англомовна книжка "Ukraine's Claim to Freedom. An Appeal for Justice on Behalf of Thirty-Five Millions", яка побачила світ завдяки Українській національній асоціації. Вона містила збірку статей українських (М.Грушевський, Л.Цегельський, В.Дорошенко, Я.Федорчук), німецьких (К.Летнер, О.Хетш) і шведського (Е.Беркман) авторів про становище українців та український національний рух в Австро-Угорщині та Росії. Зрозуміло, що єдина публікація такого типу не могла розтопити кригу незнання і байдужості. Навіть більше, проголошуючи у збірці кінцевою метою українського руху утворення незалежної держави, автори водночас стверджували, що у найближчому майбутньому ця мета є недосяжною, і тому висували вимогу автономії українців у складі Росії й Австро-Угорщини. Не дивно, що Захід мав невиразне уявлення про бажання українців, адже вони й самі не мали чіткої думки про свою майбутність.

На позиціях автономії стояла і Центральна Рада, яка тривалий час взагалі не мала ні міністерства закордонних справ, ні стратегії зовнішньої політики, зосередивши всі свої зусилля на налагодженні взаємин з Росією. До кінця 1917 р. Генеральний Секретаріат і Центральна Рада нічого не зробили для піднесення української справи на міжнародній арені. Міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин уперше звернувся з листом до урядів країн Антанти і США лише у грудні 1917 р. Тоді ж один із членів Центральної Ради неофіційно зустрівся у Києві з представником Американського християнського союзу молодих людей Едвардом Гілдом.

І річ тут не лише у прорахунках чи недосвідченості керівників Центральної Ради, а головно в об'єктивних реаліях українського національно-визвольного руху. Послухаємо відомого українського історика Івана Лисяка-Рудницького, який писав: "...1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі... Отже, українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов'язана з російським імперіяльним історичним процесом".(34;67) Розірвати цей взаємозв'язок було важко. Ще важче відокремити Україну від Росії було зовнішньому світові. Враховуючи те, що Росія була союзницею Антанти і США і, здавалося, після Лютневої революції рухається в напрямку демократії, українське питання вважалося її внутрішньою справою.

Вступивши у війну навесні 1917 р., США відчули потребу готувати власні плани повоєнної побудови Центрально-Східної Європи. Влітку цього ж року почали з'являтися перші розробки. Так, у травні-липні 1917 р. три меморандуми, що стосувалися в основному Польщі, підготував експерт Держдепартаменту Альберт Путні. Критично ставлячись до польського націоналізму щодо українців і євреїв, Путні пропонував приєднати Східну Галичину до України, яка, в свою чергу, мала становити частину Російської федерації. Збереження єдності Росії відповідало настроям американського керівництва. Для активізації підготовчої роботи на початку вересня було утворено спеціальну комісію "Inquiry", їй було доручено збирати інформацію та готувати для американського уряду об'єктивні аналітичні матеріали для майбутніх мирних переговорів. Східноєвропейське відділення комісії очолив професор Гарвардського університету Річард Лорд. За час свого існування "Inquiry" підготувала близько 2 тис. доповідей і документів.

А тим часом у Росії сталися докорінні зміни. У Петрограді й Москві владу захопила найрадикальніша ліва партія - партія більшовиків на чолі з Володимиром Леніним. Для різних національних рухів на території Росії Жовтнева революція показала життєву необхідність подальшого дистанціювання від імперського центру. У Києві Центральна Рада заявила своїм III Універсалом від 20 листопада про утворення Української Народної Республіки, "не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її".(30;78)

Про проголошення УНР повідомила і "New York Times". На шпальтах газети почало з'являтися більше інформації про Україну, але майже завжди вона подавалася у загальноросійському контексті. Інтерес до України у Вашингтоні дещо зріс, так само як і до інших окраїн Російської імперії, які розглядалися як центри антибільшовицької боротьби і сила, що могла утримати східний фронт проти Німеччини. Останнє на даному етапі було головним. Наслідком стало вислання з Москви до Києва Дугласа Дженкінса, в минулому американського консула в Ризі (перед ним, з вересня 1917 р. у Києві був лише один американець - Е.Гілд).

Звіти консула Дженкінса, які регулярно висилалися до Москви, а звідти — до Держдепартаменту, були у той час головним джерелом інформації Вашингтона про ситуацію в Україні, і треба зазначити, що це джерело було дуже обмеженим. Американський консул прибув до української столиці після появи там військових місій Франції та Англії, від яких він переважно й черпав свою інформацію. Листи Дженкінса свідчать про його вельми поверхову обізнаність з реаліями українського політичного і соціально-економічного життя. Дженкінс залишив Київ наприкінці лютого 1918 р. у зв'язку зі вступом до української столиці німецьких військ. Поза тим деяка інформація надходила від посланника США в Румунії, Болгарії і Сербії Вопічки та американського посла у Парижі Шарпа, який сам отримував її від союзного командування в Яссах.

Найголовнішим питанням для Антанти і США в грудні 1917 р. було утримати східний фронт проти Німеччини. Союзники, насамперед Англія та Франція, гарячково шукали на території Російської імперії ті сили, які б могли продовжувати воєнні дії проти Німеччини до остаточної перемоги. Вже на початку грудня Англія та Франція вирішили надати допомогу Російській Добровольчій армії, що її формували на Дону генерали Алексеев і Корнілов. Контакти було встановлено також з іншими політичними силами і національними рухами. В Україні велику активність виявляли французи, зокрема французька військова місія в Яссах на чолі з генералом Бертельо. Таємна англо-французька угода від 23 грудня ділила Росію на "сфери впливу", за якою Україна відходила до французької "зони". До речі, про укладену між союзниками по Антанті угоду Вашингтон не був навіть поінформований.(28;64)

Водночас у січні Центральна Рада розпочала у Бресті переговори з Німеччиною та її союзниками, які завершилися підписанням Брестського миру 9 лютого 1918 р. За ним країни Почвірного союзу визнали проголошену IV Універсалом від 22 січня незалежність і суверенність Української Народної Республіки, встановлювали з нею дипломатичні відносини і зобов'язалися надати УНР військову допомогу в обмін на постачання української сільськогосподарської продукції.

Варто, проте, наголосити, що до укладення миру Центральну Раду спонукали не пронімецькі симпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня і зовнішньополітична ситуація, що склалася на той час. Це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. В умовах внутрішнього безладдя й слабкості, а також фактичної війни з Радянською Росією, що в тій ситуації означала неминучу поразку української влади, Київ був заклопотаний насамперед ходами тактичними і дбав про те, як одержати швидку допомогу. Е.Гілд, наприклад, прекрасно розумів потребу західної фінансової та військової допомоги Центральній Раді і ще 2 грудня повідомляв своєму керівництву в Москві, що без такої допомоги перспективи України лишатимуться "песимістичними".

Центральна Рада шукала підтримки в альянтів у Яссах. Правда, робила це невдало, її делегати на переговорах з Антантою Галіп і Голицинський одразу попередили про відмову України визнавати борги царського уряду - підхід, який не відрізнявся од позиції російського Раднаркому і не міг знайти підтримки на Заході. Невиправданим був і максималізм Центральної Ради, яка в обмін на свою згоду продовжувати війну з Німеччиною вимагала не менше, як визнання Антантою української державності. Така вимога виглядала досить дивною, зважаючи на те, що тоді Центральна Рада ще сама не наважилася остаточно розірвати з Росією.

З іншого боку здавалося, що Антанта, особливо Франція, виявляла великий інтерес, аби утримати Україну у війні на своєму боці. Проте союзникам бракувало головного - можливості надати не декларовану, а реальну допомогу. Парижу і Лондону навіть не вдалося переконати виступити на боці Центральної Ради залежних від союзників Томаша Масарика і чехословацькі збройні формування в Києві. Незважаючи на звернення Центральної Ради, Масарик став на нейтральну позицію у боротьбі між українською владою та більшовиками. Отож українці мусили власними силами виходити із надзвичайно складного становища, сподіваючись на підтримку своєї справи хіба у віддаленій перспективі. Навіть більше, політика Антанти була від початку двоїстою, свідченням чого є хоча б зустріч Л.Троцького з французьким послом у Петрограді Нулансом, під час якої останній заявив, що "в разі збройного конфлікту між Радою і Советом ми не втручатимемось".(36;81) З остаточною відповіддю на вимоги Центральної Ради Антанта зволікала, а тим часом червоні війська підступили до Києва. Кількаденна нерівна боротьба закінчилася відступом української влади до Житомира та червоним терором у загарбаному Києві. Мир із німцями Центральна Рада уклала, лише зрозумівши, що допомоги від Антанти не буде. Але фактом є і те, що цей вимушений акт пізніше неодноразово використовувався антиукраїнськими силами для дискредитації українського руху на Заході.

Щодо позиції США, то вона навряд чи змінилася б навіть коли б Центральна Рада відмовилась укласти сепаратний мир. Якщо для досягнення своєї мети - утримання України у війні - Франція й Англія вислали до Києва свої військові місії, а потім пішли принаймні на визнання УНР, то Вашингтон був не готовий зробити навіть такого кроку. І тут ніяк не можна погодитись із висновком К.Варваріва, що до укладення Брестського миру "позиція Сполучених Штатів лишалася відкритою чи, принаймні, не визначеною остаточно". Посол США у Петрограді Д.Френсіс однозначно застеріг Дженкінса, який від'їжджав до Києва задовго до укладення миру у Бресті, від визнання там будь-якого уряду. Тому Дженкінс утримувався від офіційних контактів з представниками Центральної Ради і Генерального Секретаріату, лише один раз неофіційно зустрівшись із О.Шульгиним.

Приїхавши до Києва, він тихо поселився в ньому як неофіційний американський спостерігач, який займався збиранням і аналізом інформації про поточні події в Україні, про що свідчать його звіти. Найперше консул цікавився боєздатністю української армії та можливістю її використання проти Німеччини. Якихось інших інструкцій Дженкінс так і не отримав, і тому навряд чи є підстави характеризувати його діяльність як "підривну". І зовсім безпідставними є спроби довести, ніби Центральна Рада одержувала через М. Гру шевського фінансову допомогу від американського уряду. Майже в кожному листі Дженкінс і Гїлд наголошували на австрійських та німецьких впливах в Україні, а Грушевського й Винниченка відверто звинувачували у зв'язках із австрійською розвідкою, протиставляючи їм симпатиків Антанти С.Петлюру і О.Шульгина. Парадоксально, але такі чутки поширювались самим О.Шульгиним та апаратом його міністерства. Читаючи звіти Дженкінса, не можна не відчути, що він прибув до Києва із заздалегідь сформованим негативним ставленням до незалежності України, для якої консул не бачив іншого шляху як федеративний зв'язок із Росією.

Отже, хоч як це парадоксально, прихід до влади більшовиків далеко не зразу вплинув на загальну американську політику. Восени 1917 р. США та їхні союзники — учасники Антанти були з головою заклопотані воєнними діями на фронтах Першої світової. Крім того, Захід явно недооцінив спроможності більшовиків утриматися при владі. А тому можливість боротися проти радянської влади в Росії, допомагаючи неросійським народам імперії, відкидалася. Наприкінці 1917 і на початку 1918 pp. дилеми "розчленування" Росії перед Вашингтоном не стояло. Навпаки, американський істеблішмент робив ставку на збереження єдності Росії, про що ясно писали ще на початку січня 1918 р. держсекретар Роберт Лансінг і його перший заступник Франк Полк.(26;70)

8 січня 1918 р. президент США В.Вільсон виступив у Конгресі й оголосив свої відомі 14 пунктів. У цьому документі було вперше викладено офіційне ставлення Сполучених Штатів до різних національних рухів Центрально-Східної Європи. Згадки про Україну та її незалежність у програмі президента Вільсона не було, і в цілому робився наголос на федералізацію сходу Європи. Тому навряд чи можна погодитися з висновком Матвія Стахова, що "політична позиція американського уряду" робила його "міцним союзником" українців у їхній боротьбі за суверенітет і незалежність своєї держави та робила "політичні шанси України дуже добрими". Програма, накреслена В.Вільсоном, не давала українцям підстав розраховувати на міжнародно-правову чи моральну підтримку з боку Вашингтона.

Втім, це зовсім не означає, що серед американських політиків панувала одностайність. Іноді лунали голоси за визнання незалежності України. Таку думку висловлював, наприклад, посол США в Росії Д.Френсіс, який зблизька бачив і відчував процеси, що там відбувалися. Прихильнішими до України були погляди американських військових. Зокрема, у січні 1918 р. військовий представник США в Румунії Ятс писав своєму міністрові оборони, що "Америка повинна визнати Українську республіку". У такому кроці Ятс вбачав єдину можливість запобігти миру з Німеччиною. Подібні погляди, проте, не були визначальними у формуванні політики США на теренах Російської імперії. Головну роль тут відігравав Держдепартамент, у стінах якого панував дух "єдиної й неподільної". Щодо міністерства оборони, то розсекречені кілька років тому звіти американської військової розвідки про становище в регіоні після приходу до влади більшовиків свідчать про розгубленість відповідних структур і відсутність у них чіткої програми дій.

1.3 Криза взаємин: 1918 p.

Повернувшись до Києва на початку березня завдяки наступові німецьких військ, Центральна Рада, проте, досить швидко не лише втратила їхню підтримку, а й позбулася влади. Роздратоване дедалі більшим хаосом в Україні і неспроможністю Центральної Ради контролювати ситуацію та виконувати свої зобов'язання перед Берліном, передусім щодо забезпечення Німеччини продуктами сільського господарства, німецьке військове командування в Україні зробило ставку на виразника інтересів заможних землевласників, консервативного генерала Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р. у Києві стався державний переворот, внаслідок якого було ліквідовано Українську Народну Республіку і проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом Скоропадським.

Після встановлення з допомогою німецьких військ влади Скоропадського Антанта і США втратили і решту інтересу до долі України. Не встигнувши посісти чільного місця в порядку денному міжнародної політики, 1918 р. українське питання майже зникло для Заходу. Прийшовши до влади на німецьких багнетах, уряд гетьмана фактично позбавив себе можливості вибору зовнішньополітичної орієнтації, окрім опертя на Німеччину та її союзників. Як згадував у своїх спогадах міністр закордонних справ гетьманської держави Дмитро Дорошенко, "відносини до Німеччини були влітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування, як держави".(22;65) Зрозуміло, що за такого політичного курсу не випадало розраховувати на порозуміння з США й Антантою, хоча Дорошенко і стверджував далі, що "думка про висилку місій до держав Entente була у нас весь час". Коли російські соціалісти-революціонери разом із "білими" реакціонерами-монархістами утворили в Уфі Директорію для спільної боротьби проти Раднаркому, Антанта почала робити головну ставку на Директорію.

Саме в цей несприятливий для України час формувалися підходи США до побудови Центрально-Східної Європи. З весни 1918 р. значно інтенсифікувала свою роботу "Inquiry". В одній із доповідей, що стосувалася північно-східного кордону Польщі, професор Лорд безапеляційно стверджував, що серед білорусів та українців не спостерігається "жодної форми національного руху". В листопаді 1918 р. Лорд доводив, що "немає причини для створення незалежної України", бо "ні раніше, ні тепер там не було й немає великого бажання до відокремлення" від Росії, і що обидва народи "пов'язані економічно, мають єдину церкву, літературу та ідеали". 21 вересня 1918 р. свій проект територіального врегулювання представив держсекретар Роберт Лансінг. Він планував приєднати Україну до Російської федерації. Правда, згідно зі спогадами радника Вільсона, людини, яка мала на президента великий вплив, полковника Едварда Гауза, у вересні 1918 р. він обстоював протилежний погляд. Принаймні у своєму щоденнику Гауз стверджував, що запропонував Вільсону відокремити від Росії Сибір, а європейську частину Росії поділити на три частини. Обгрунтував це Гауз тим, що Росія є "занадто велика" для безпеки світу. Проте Вільсон, як стверджує Гауз, рішуче заперечив проти такого плану. За поділ Росії виступав також сенатор-республіканець від штату Массачусетс Генрі Кебот Лодж.(19;13)

Наприкінці жовтня 1918 р. видавець "New York World" Ф.Кобб і секретар "Inquiry" В. Ліпман на прохання полковника Гауза підготували коментар-пояснення до 14 пунктів президента Вільсона. Коментар, який повинен був конкретизувати загальні положення програми Вільсона з урахуванням тих міжнародних змін, що відбулися від моменту появи 14 пунктів, здається, відповідав ідеям Гауза. Пояснення до пункту 6, у якому йшлося про Росію, ставило під сумнів правомірність ототожнення території власне Росії з територією Російської імперії. Треба пам'ятати, що на час появи цього меморандуму радянська влада в Росії проіснувала вже рік, що не могло не відбитися на оцінках авторів документа. 14 пунктів президента передбачали утворення незалежної Польщі, а коментар резервував аналогічне право для "фінів, литовців, латишів і також, можливо, для українців". Коментар пропонував, щоб мирна конференція визнала теперішні уряди цих народів. Водночас автори пояснення радили заохочувати федеративні зв'язки між новими державами, включно з можливістю їхньої федерації з Росією, що також збігалося з уявленнями Гауза. Є свідчення, що Вільсон в основному погодивс