Скачать

Особливості процесу розширення НАТО на схід

Зміст

Вступ

Розділ 1. Проблема розширення НАТО

1.1 НАТО: сутність, стратегії, цілі та основні завдання

1.2 Розширення НАТО як процес внутрішньої трансформації Альянсу

1.3 Відношення Росії до розширення зони впливу НАТО

Розділ 2. Програми партнерства НАТО та еволюція політики "відкритих дверей"

2.1 Стратегічна концепція НАТО 1991 року

2.2 Дослідження з питань розширення 1995 року

2.3 Нова Стратегічна концепція НАТО 2000 року

2.4 Аналіз програми партнерства НАТО

2.5 Еволюція "Політики відкритих дверей" НАТО

2.6 Україна в інтересах Альянсу

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Актуальність дослідження. Розширення НАТО реалізується як складний міжнародний процес, що поєднує внутрішню та зовнішню адаптацію Альянсу.

Процес адаптації НАТО тут розуміється ширше, ніж розробка та реалізація політики прийняття в Альянс держав Центральної та Східної Європи. Цей процес визначається в кількох вимірах: теоретично-концептуальному, що виявляється у дебатах із приводу реформування союзу; політичному, що поєднує зовнішньополітичні дії зацікавлених держав у процесі розширення; військово-силовому, що визначає адаптацію силового компоненту НАТО до нових завдань Альянсу; структурному, в якому розглядається архітектура партнерства, принципи взаємодії НАТО з іншими глобальними та регіональними міжнародними організаціями. Процес розширення розглядається як сукупність дій, спрямованих на внутрішню адаптацію Альянсу, визначення інтеграційного кола НАТО та становлення відносин із державами європейського регіону поза межами інтеграційного кола, перш за все, із Російською Федерацією (зовнішня адаптація). Під таким кутом зору процес розширення НАТО, в якому взаємодіють різні інтереси держав регіону, може визначатися як сукупність кооперативних та конфронтаційних спрямувань суб'єктів європейської регіональної структури, оскільки до процесу розширення НАТО безпосередньо залучені майже усі держави Європи.

Крім того, подібне визначення процесу розширення НАТО визначає поєднання конфронтаційних та кооперативних спрямувань у рамках єдиного міжнародного політичного процесу. Така ситуація є нетрадиційною для новітньої історії Європи, до того ж згадані особливості процесу дозволяють стверджувати, що він не лише ефективно впливає на еволюцію регіональної стабільності, але й визначає напрямок її для сучасної Європи. Нарешті, спроби визначення параметрів євроатлантичного регіону, що формально складається з країн-членів НАТО та країн-партнерів Альянсу, дозволяють пов'язати процес розширення НАТО з конкретною чітко визначеною регіональною структурою.

На рубежі 80-90-х років країни-члени Північноатлантичного альянсу постали перед новими ризиками та джерелами небезпеки, серед яких крім традиційних загроз виникнення збройного конфлікту на терені континенту і на периферії, а також розповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї та засобів її доставки, актуалізуються такі питання, як нестабільність політичного та економічного розвитку у країнах ЦСЄ, міграційні потоки, екологічні негаразди, міжнародна організована злочинність, тероризм тощо. Усе це викликало необхідність внутрішньої адаптації до нових умов, пошуку шляхів вирішення складних та багатовекторних проблем безпеки як у самій Європі, так і на терені сусідніх регіонів.

Однією з найважливіших проблем убачалося питання перегляду структури альянсу та політики безпеки. Ключовою проблемою пристосування НАТО до нових умов військово-політичного середовища було питання розширення НАТО за рахунок країн Центральної та Східної Європи, оскільки неприйняття цих країн могло б призвести до формування вакууму безпеки у субрегіоні, створюючи довготривалі джерела нестабільності для всього континенту. Крім того, таке розширення відповідало прагненням самих країн претендентів з субрегіону ЦСЄ. З іншого боку, розширення НАТО є еволюційним процесом, що вимагає відповідності певним критеріям адаптації пострадянських країн до нових механізмів гарантування безпеки і оборони, а також врахування та улагодження позиції із Росією з метою уникнення нової конфронтації та ризику для безпеки тих країн, що опинилися б в разі розширення між НАТО та Росією.

Об’єктом дослідження є міжнародні відносини у євроатлантичному регіоні у контексті розширення НАТО на схід.

альянс україна росія розширення

Предметом дослідження є програми партнерства НАТО з країнами-нечленами альянсу як механізми забезпечення цілей безпеки в євроатлантичному регіоні в нових стратегічних умовах.

Метою курсової роботи є дослідження ходу та етапі розширення північноатлантичного альянсу на схід, визначення впливу програм партнерства НАТО на систему пріоритетів альянсу в процесі еволюції системи євроатлантичної безпеки.

Визначена мета передбачає вирішення таких завдань:

· обґрунтувати процес формування нової моделі євроатлантичної безпеки наприкінці XX - початку ХХI століття, що мало наслідком структурне та стратегічне реформування НАТО;

· дослідити цілі, принципи та функції політики "відкритих дверей" та програм партнерства НАТО в процесі розширення альянсу кінця 90-х - початку 2000-х років;

· оцінити вплив російського чиннику на процес реалізації програм партнерства та співробітництва НАТО в контексті двох фаз розширення НАТО на Схід;

· визначити потенціал співробітництва Україна - НАТО.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи були використані наступні методи дослідження:

· системний метод - для аналізу процесу концептуалізації та еволюції програм партнерства НАТО.

· порівняльний метод - для визначення пріоритетності, переваг, недоліків та проблемних аспектів у реалізації програми розширення НАТО на схід.

· історичний метод - для того, щоб простежити розвиток програм партнерства НАТО з країнами-нечленами альянсу у хронологічній послідовності й виявити історичні закономірності й логічні причинно-наслідкові зв’язки.

Практичне значення. Матеріали та результати дослідження можуть використовуватись студентами для написання наукових, курсових, дипломних робіт з цієї проблематики.

Структура курсової роботи зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, що містить 39 найменувань.

Організація Північноатлантичного договору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (англ.  North Atlantic Treaty Organization - NATO, фр.  L'Organisation du Traité de l'Atlantique Nord - OTAN) - міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. На даний час налічує 28 держав. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

НАТО народилася, як результат нездатності ООН того часу забезпечити світ у мирі, тоді, коли СРСР ветувало багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Створений у 1955 році так званий Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО і конфронтація між цими блоками сформувала упереджене ставлення населення як України, так і інших пострадянських країн до цілей і засобів діяльності організації Північноатлантичного договору

Головні органи

· Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів),

· Генеральний секретар,

· Комітет планування оборони (міністри оборони),

· Військовий комітет (начальники штабів),

· Регіональні командування.

Ціль НАТО

Головна мета НАТО - гарантувати свободу й безпеку всіх своїх членів у Європі й Північній Америці відповідно до принципів Уставу ООН. Для досягнення цієї мети НАТО використовує свій політичний вплив і військовий потенціал відповідно до характеру викликів безпеки, з якими зіштовхуються його держави-члени.

Діюча Стратегічна концепція, опублікована в 1999 р., визначає першорядні завдання НАТО в такий спосіб:

виступати основою стабільності в Євроатлантичному регіоні;

служити форумом для проведення консультацій із проблем безпеки;

здійснювати стримування й захист від будь-якої погрози агресії проти кожної з держав - членів НАТО;

сприяти ефективному запобіганню конфліктів і брати активну участь у кризовому регулюванні;

сприяти розвитку всебічного партнерства, співробітництва й діалогу з іншими країнами Євроатлантичного регіону.

Структура НАТО

Вищим політичним органом НАТО є Північноатлантична Рада, яка складається із представників всіх держав-членів і проводить свої засідання під головуванням Генерального секретаря НАТО. Північноатлантична рада може проводити свої зустрічі на рівні міністрів закордонних справ і глав держав і урядів. Рішення ради приймаються одноголосно. У період між сесіями функції Ради НАТО виконує Постійна рада НАТО, куди входять представники всіх країн-учасниць блоку в ранзі послів.

Вищим військово-політичним органом організації із грудня 1966 р. став Комітет військового планування, який збирається двічі в рік на свої сесії на рівні міністрів оборони, хоча формально складається з постійних представників. У період між сесіями функції Комітету військового планування виконує Постійний комітет військового планування, до складу якого входять представники всіх країн-учасниць блоку в ранзі послів.

Вищим військовим органом НАТО є Військовий комітет, що складається з начальників генеральних штабів країн - членів НАТО й цивільного представника Ісландії, не має регулярних збройних сил, і збирається не рідше двох разів у рік на свої засідання. Військовий комітет має у своєму підпорядкуванні командування двох зон: Європи і Атлантики. Верховне головне командування в Європі очолюється верховним головнокомандуючим (завжди - американським генералом). У його підпорядкуванні перебувають головні командування на трьох європейських театрах військових дій: Північноєвропейському, Центральноєвропейському і Південно-європейському. У період між засіданнями функції Військового комітету виконує Постійний військовий комітет.

До основних органів НАТО відноситься також Група ядерного планування, яка проводить свої засідання зазвичай двічі в рік на рівні міністрів оборони, зазвичай перед засіданнями Ради НАТО. Ісландія представлена в Групі ядерного планування цивільним спостерігачем.

Країни члени НАТО

· з 4 квітня 1949 (країни-засновники): Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія;

· з 18 лютого 1952: Греція, Туреччина;

· з 6 травня 1955: Німеччина;

· з 30 травня 1982: Іспанія;

· з 12 березня 1999: Чехія, Польща, Угорщина;

· з 2 квітня 2004: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;

· з 1 квітня 2009 року Албанія та Хорватія стали членами НАТО.

Розширення НАТО - процес включення нових країн у НАТО

Процес приєднання до союзу управляється Статтею 10 Північноатлантичної Угоди й відповідно до наступних угод. Країни, що бажають приєднатися, повинні відповідати певним вимогам і пройти багатокроковий процес, що включає в себе політичний діалог і військову інтеграцію. За процесом вступу спостерігає Північноатлантична Рада.

На саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 р. було ухвалене рішення про прийняття в НАТО Хорватії і Албанії. Македонія не була прийнята через вето Греції, накладеного через спорів про назву країни. Вступ України й Грузії в НАТО перенесено на майбутнє. Вручення Грузії й України Плану для членства в НАТО відклали, зокрема, Німеччина і Франція. Всенародне опитування на Україні на даний момент не проводився; тільки на підставі його результатів могло бути ухвалене рішення про вступ або не вступ у НАТО.2 квітня 2010 р. В. Янукович ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки країни до вступу в НАТО й національний центр із питань євроатлантичної інтеграції.

У серпні 2010 року голова уряду Росії В.В. Путін заявив, що в ході виводу радянських військ зі Східної Європи тодішній генеральний секретар НАТО сказав, що СРСР повинен бути впевнений у тому, що НАТО не буде розширюватися далі існуючих на той момент границь.

НАТО - це союз демократичних країн, який має захищати демократичні цінності та підтримувати демократичні режими в країнах-членах. Отже, вступ країн Центральної Європи до НАТО був логічним і розглядався ними як важлива складова політичних перетворень і зміцнення демократії. Сьогодні функція захисту демократичних цінностей є пріоритетною для Альянсу, а розширення НАТО означає поширення демократії на країни Центральної та Східної Європи. Розширення функцій безпеки Альянсу спричинило також розширення географічних меж євроатлантичної безпеки. Реалізація функцій безпеки змусить НАТО переходити від “оборони членів Альянсу" до “захисту його інтересів”. Зміщення акцентів на захист інтересів, своєю чергою, передбачає можливість дії НАТО за межами території країн-учасниць Вашингтонського договору. З цих причин під час другої хвилі розширення Альянсу відбудеться переструктуризація євроатлантичного простору й утворення в ньому трьох основних зон, у яких НАТО матиме різний ступінь відповідальності за безпеку й оборону. Ці зони можна умовно визначити як “основна зона”, “зона відповідальності” і “зона інтересів”, а політика НАТО щодо тієї чи іншої держави будуватиметься залежно від того, до якої зони потрапила остання.

“Зона інтересів" Альянсу включає ті райони Європи і прилеглі до неї прикордонні регіони, звідки можливі загрози євроатлантичній безпеці, такі як внутрішні міжетнічні конфлікти, нелегальна міграція, тероризм, поширення зброї масового знищення, рецидиви гегемонізму і мілітаризму. До цієї зони входять країни, в яких є проблеми з дотриманням демократичних цінностей, країни з авторитарними політичними режимами. Пріоритетними для Альянсу інтересами в цій зоні є інтереси воєнної безпеки. Ця зона через свою внутрішню нестабільність є найбільш неспокійною і найскладнішою для реалізації інтересів Альянсу. Її можна назвати переднім краєм дій НАТО.

Основним інструментом реалізації інтересів НАТО в цій зоні є діалог. Він покликаний налагоджувати консенсус з найгостріших проблем безпеки. Виходячи з цієї характеристики, до “зони інтересів" НАТО можна віднести насамперед такі країни Середземномор’я: Ізраїль, Єгипет, Туніс, Лівію, Мавританію, Марокко, Йорданію, Сирію. На пострадянському просторі до цієї зони інтересів варто віднести країни Кавказького регіону, Молдову, Білорусь і Росію (39).

До “зони відповідальності” Альянсу входять країни, які отримали від НАТО певні гарантії безпеки або зобов’язання у сфері власної національної безпеки. До таких країн відносяться ті, що подали заявку на вступ до НАТО. Головними передумовами входження до цієї зони є не тільки політичні інтереси НАТО, а й наявність економічних інтересів головних країн Альянсу щодо країн-кандидатів. Не переслідуючи конкретних економічних інтересів, НАТО покликано забезпечити політичну стабільність і тим самим гарантувати безпеку інвестицій головних країн Альянсу в країнах Центральної і Східної Європи та освоєння ними цього ринку капіталів, товарів, природних і трудових ресурсів. Хоча така місія НАТО не є його безпосередньою функцією, вона зміцнює трансатлантичну єдність, оскільки сприяє реалізації економічних інтересів головних країн Альянсу. Членство в НАТО тієї або іншої країни значною мірою залежить від присутності в цій країні капіталів головних країн Альянсу.

Основним елементом політики НАТО в цій зоні є партнерство. У межах програми “Партнерство заради миру” країни-партнери можуть одночасно брати участь як у заходах з підготовки до вступу в НАТО, так і в заходах, спрямованих на вирішення загальних проблем євроатлантичної безпеки. Основним механізмом реалізації інтересів і зобов’язань НАТО є механізм консультацій.

Відтак, незважаючи на суперечки між деякими європейськими членами НАТО та США, НАТО буде потрібне як Сполученим Штатам Америки, так і Європі. Для Америки - це організація, яка забезпечуватиме її інтереси в Європі. Для європейського співтовариства поряд з Європейським Союзом НАТО є основною інституцією побудови нової політичної Європи. Роль розширення НАТО в цьому процесі означатиме політичне оформлення Європи. Закріплює цей процес Євросоюз, який розширюється вслід за НАТО в напрямку східних кордонів Європи (39).

У січні 1994 року на Брюссельському самміті керівники країн - членів Альянсу підтвердили відкритість Альянсу для членства інших європейських держав, які спроможні втілювати в життя принципи Вашингтонського договору і робити свій внесок у безпеку північноатлантичного регіону. Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі "навіщо" та "як" майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване "Дослідження з питань розширення НАТО", яке у вересні 1995 року було передане заінтересованим країнам-партнерам і оприлюднене. Викладені у Дослідженні принципи залишаються підґрунтям відкритого підходу НАТО до запрошення нових членів до вступу. Відповідаючи на запитання "навіщо проводити розширення НАТО", дослідники дійшли висновку, що по закінченні холодної війни та зникненні Організації Варшавського договору з'явилась як необхідність, так і унікальна можливість поліпшити безпеку в усьому євро - атлантичному регіоні, не відновлюючи лінії розмежування. Розширення НАТО є подальшим кроком до основної мети Альянсу - вдосконалення безпеки і поширення стабільності на весь євро - атлантичний регіон, що доповнює ширші тенденції до інтеграції, зокрема розширення ЄС і підсилення ОБСЄ. IЦе нікому не становить загрози. НАТО залишатиметься оборонним Альянсом, головною метою якого є збереження миру в євро - атлантичному регіоні та безпека його членів. Що ж до питання про те, "як" розширюватись, Дослідження підтвердило, що, як і в минулому, будь-яке майбутнє збільшення кількості членів Альянсу має здійснюватись через приєднання нових членів до Північноатлантичного договору згідно зі Статтею 10. Після вступу нові члени користуються всіма правами та приймають усі зобов'язання за Договором, їм необхідно погодитись з усіма принципами, процедурами та політикою, які схвалені членами Альянсу на момент їхнього вступу, та виконувати їх. У Дослідженні чітко зазначено, що бажання та спроможність взяти на себе такі зобов'язання не тільки на папері, а й на практиці є вирішальним чинником у прийнятті Альянсом рішення про запрошення тієї чи іншої країни до вступу (6, 33).

Так, на Мадридському самміті в липні 1997 року, в кінці складного і всеосяжного процесу обговорення та інтенсивного індивідуального діалогу із заінтересованими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсу запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ до НАТО. Після цього рішення восени 1997 року відбулися переговори з кожною запрошеною країною окремо, а в грудні 1997 року були підписані Протоколи про вступ з кожною з трьох держав. Ці Протоколи про вступ були ратифіковані згідно з власними національними процедурами усіма 16 членами Альянсу та трьома новими членами.

12 березня 1999 р. Після завершення виконання своїх національних законодавчих процедур міністри закордонних справ Польщі, Угорщини і Чеської Республіки на спеціальній церемонії передали документи про вступ до Північноатлантичного договору на збереження в м. Індепенденс, штат Міссурі. Ця подія закріпила їхній офіційний вступ до Альянсу.16 березня 1999 р. Національні прапори трьох нових членів були підняті на офіційній церемонії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.

Всі країни, які висловлюють бажання вступити в НАТО отримують план отримання членства (MAP) розроблений для того, щоб допомогти бажаючим країнам підготуватись до вступу до Альянсу через надання порад, допомоги та практичної підтримки з усіх аспектів членства в НАТО. Його головні риси: щорічне подання країнами, які бажають вступити до Альянсу, індивідуальних національних програм підготовки до майбутнього членства. В них мають бути розкриті політичні, економічні, оборонні аспекти, а також ресурси і питання безпеки; цільовий і відвертий механізм зворотного зв'язку з країнами-кандидатами про виконання програм, до якого належать як політичні, так і технічні поради, а також щорічні засідання у форматі 19+1 на рівні Ради, на яких це виконання оцінюється; він виконує функцію координатора допомоги, яку НАТО та його члени надають країнам-кандидатам у військовій/оборонній галузі; такий підхід до оборонного планування дає країнам-кандидатам змогу виробляти і переглядати планові цілі (24, 28).

Але участь у МАР не гарантує майбутнього членства, так само, і План не складається лише з переліку завдань, які країни-претенденти мають виконати і поставити "галочку". Рішення про запрошення претендентів до переговорів про вступ приймається НАТО на основі консенсусу і в кожному випадку окремо. Від країн-претендентів очікується досягнення певних результатів в політичних та економічних сферах, Оборонні й військові, Питання ресурсів, Питання безпеки, Правові.

Сьогодні розширення НАТО на схід стало доленосним фактором випробування відносин між Росією й Заходом. Відразу ж після закінчення холодної війни в частини вищого радянського керівництва й російських політиків зложилося враження, що конфронтаційність у відносинах Росії із Заходом стала надбанням історії й що відтепер наступають часи демократії, миру й дружби, які можуть затьмарити лише окремі несвідомі порушники спокою, такі як Саддам Хусейні або Муаммар Каддафі.

Передбачалося, що з падінням залізної завіси й Берлінської стіни СРСР вступить у загальну родину європейських народів, буде створений єдиний простір європейської безпеки, складовою частиною якого стане Росія. До початку 1990 р. намітилося прагнення керівників НАТО пом'якшити й навіть переглянути багато доктрин, спрямованих своїм вістрям проти СРСР і країн колишнього Варшавського блоку. Ця установка одержала відбиття в Паризькій хартії на зустрічі (листопад 1990 р.) у верхах НБСЄ керівників 22 держав-членів НАТО й колишніх членів Варшавського договору. У ній, зокрема, говорилося, що ці держави "більше не є супротивниками, будуть будувати нові відносини партнерства й простягають один одному руку дружби". На виконання установки НАТО почав ряд заходів щодо зниження військового протистояння в Європі, продекларував готовність до подальших змін у військовій стратегії (29, 47).

Керівники СРСР повірили завіренням західних урядів, що у випадку згоди на об'єднання Німеччини, виводу радянських військ зі Східної Німеччини й невтручання в процес звільнення східноєвропейських країн, блок НАТО не буде розширюватися на схід і питання про прийом країн - учасниць Варшавського блоку в НАТО ніколи не буде підніматися.

Але відразу ж після завершення виводу Росією військ, розгорнувши зусилля по поглинанню країн Центральної й Східної Європи, Захів по суті справи віроломно відмовився від своїх зобов'язань, і тим самим обдурив СРСР і Росію. Представляється не зовсім вивіреною сама установка Заходу на розширення НАТО в нинішньому її виді без належної оцінки стратегічних цілей. Не випадково, ряд політиків, які бачать можливі негативні наслідки розширення альянсу, наполегливо призивають до того, щоб процес розширення не був механічним, а був обумовлений конкретними причинами. На їхню думку, лише в тому випадку, якщо Росія буде являти військову загрозу Центральній і Східній Європі, НАТО варто пропонувати членство й гарантії безпеки Вишеградській четвірці й можливо іншим країнам регіону.

Складається враження, що із закінченням холодної війни й біполярної блокової конфронтації ані Захід, ані особливо США не змогли усвідомити переломний характер пережитої епохи, не виявили далекоглядності й справжньої політичної волі до того, щоб почати із чистої сторінки нову главу у взаєминах з Росією. Тут, очевидно, немаловажну роль зіграв синдром "червоної погрози": хоча з політичної карти планети зник "другий світ" в особі країн соцспівдружності й розпався Варшавський блок, але "про всякий випадок" збережемо НАТО й колишні відносини з Росією.

Зрозуміло, Росія зацікавлена в стабільності по всьому периметрі кордону. І тому політика Заходу на розширення НАТО сприймається Росією однозначно - як ворожа й дестабілізуюча акція, акція підриву статусу великої держави й спроби перетворення в сировинний придаток.

Розширення НАТО за рахунок країн Центрально-Східної Європи й Прибалтики неминуче порушить баланс збройних сил, що приведе до підриву Договору по звичайних озброєннях у Європі. Сьогодні, навіть без врахування сил нових членів, НАТО перевершує Росію в 5 разів по чисельності населення, більш ніж в 10 разів за розмірами військових витрат, в 3 рази по чисельності збройних сил і кількості звичайних озброєнь. У цей час, згідно існуючим даним, співвідношення бойових потенціалів сил загального призначення Росії й НАТО оцінюється як один до чотирьох (2, 41).

Очевидно, що Америка і Європа, навіть кожна окремо, має значну перевагу над Росією, як у матеріальних (у тому числі військово-економічних) і людських ресурсах, так і в морально-політичному й ідеологічному аспектах. Навіщо в такому випадку просуватися впритул до границь Росії шляхом розширення НАТО? Адже в сугубо геостратегічному плані загнаної в кут Росії буде однаково, вражати своєю ядерною зброєю всі країни Північноатлантичного альянсу або країни регіону Східної Європи (від Балтики до Чорного моря).

Одночасне збільшення міці звичайних сил НАТО й наближення до границь Росії має дестабілізуючий вплив на баланс стратегічних ядерних сил, тому що альянс одержує доступ до центральних (раніше тилових) районів, що мають ключове значення у військово-економічному відношенні. Тактична авіація НАТО вже може наносити удари по стратегічно важливих об'єктах у глибині території Росії як на північному й південному флангах відповідно з Норвегії й Туреччини, так і в центральному напрямку з боку Центральної й Східної Європи. Звичайні озброєння країн НАТО одержують можливість вирішувати стратегічні завдання на території Росії, наносячи поразку об'єктам стратегічних ядерних сил. У підсумку Росія виявляється в ситуації певного знецінювання її ядерного потенціалу, але цього, безперечно, вона ніколи не допустить.

Що б не говорилося про розширення НАТО як про визначений логікою історичного розвитку Європи факт, для Росії ані за яких умов неприйнятне просування інфраструктури цієї військової організації до її границь. Як же бачиться позиція Росії у випадку розміщення на території нових членів альянсу ядерної зброї? Декларацію російського уряду розмістити у своїх західних районах ракети середньої дальності СС-20 можна розглядати як відповідь на такий розвиток подій. Зрозуміло, можуть мати місце заперечення: Росія зараз слабка і їй не вистачить ані волі, ані економічних ресурсів. Це почасти вірно зараз, але завтра положення може бути іншим. Адже Росія не раз демонструвала здатність знаходити адекватні відповіді на виклики історії. Тут не можна забувати й досвід інших європейських країн. Приблизно в аналогічному становищі перебувала Німеччина в січні 1933 р. Ми тепер знаємо про те "німецьке чудо", що значною мірою з'явилося результатом принизливої для німецької нації Версальської системи й політики постійного третирування німецького обивателя західними країнами. Хто знає, як зложилася б доля А. Гітлера і його дії, якщо б в той період на Заході найшлися політичні сили й державні діячі, здатні реально оцінити погрозу, що насувалася, і повернути політику у відношенні Німеччини в конструктивне русло (2, 42).

Або ж, допустимо, одного чудового дня Німеччина, опираючись на міць НАТО, в ультимативній формі зажадає від Росії повернути їй Східну Пруссію, тобто Калінінградську область. Тим більше, що розпад СРСР, Югославії й Чехословаччині, а також об'єднання Німеччини продемонстрували кінець ялтинських і гельсінських принципів післявоєнного європейського мироустройства й непорушності границь.

Є ряд і інших доленосних для підтримки миру в Європі питань, де Росія повинна мати право вето у відносинах ряду рішень, і насамперед - НАТО. Очевидно, що не визнання цього права означає визнання за НАТО виняткової відповідальності за забезпечення й збереження європейської безпеки й фактичне виштовхування Росії з європейського військово-політичного простору.

У цьому випадку право вето Росії не тільки правомірно, але й конче потрібно. Таке право повинне бути надане, якщо не після факту прийняття відповідних рішень, то до їхнього прийняття, що дасть Росії можливість виступити в процесі їхнього обговорення. У противному випадку може створитися ситуація, при якій ті або інші доленосні Росії рішення будуть прийняті без її участі, всупереч її волі й за рахунок її інтересів. Очевидно, що при такому розвитку подій Росії прийдеться поодинці вжити відповідних заходів для ліквідації подібних диспропорцій. Немає сумнівів, що вона здатна почати багато такого, що викличе в Заходу заклопотаність і головний біль. Більш-менш прийнятною відповіддю в даному напрямку, на думку фахівців, може стати більший упор на тактичну ядерну зброю. Росія може поставити виконання нею договірних зобов'язань у залежність від конкретних політичних кроків, що вживаються її західними партнерами (2, 42-43).

Мова йде також про критичний підхід до визначення прийнятних для Росії строків виконання зобов'язань по роззброєнню. При несприятливому розвитку подій не можна виключати й можливість підняття питання про фактичний перегляд уже реалізованого Договору по ракетах середньої й малої дальності й повернення в лад ракет СС-20 і СС-23 або їхніх аналогів.

У підсумку може зложитися так, що НАТО одержить менше вигід від розширення, ніж збитків від погіршення відносин з Росією й непередбачуваності цих відносин. Не виключено, що західні керівники наполягаючи на розширенні НАТО за всяку ціну, роблять помилку всесвітньо-історичного масштабу. Однак, майбутнє покаже по якому шляху піде розвиток подій.

У цей час на Заході багато впливових державних діячів і військових чинів висловлюють сумнів у правильності обраного курсу. Однак механізм запущений і російське керівництво в складній ситуації, що створилася, здається, повинне домагатися прийняття такого рішення, яке було б сполучене з найменшим збитком для Росії.

Слід зазначити, що питання про розміщення й нерозміщення ядерної зброї або великих військових контингентів на території майбутніх членів має не тільки й не стільки чисто військове, скільки політичне, психологічне, моральне значення. Це питання й про те, наскільки Росія довіряє Заходу. Тим більше, що він наочно продемонстрував певне віроломство, почавши процес розширення альянсу.

Необхідно врахувати, що розширення НАТО - це тривалий процес, що аж ніяк не завершився із прийняттям сакраментальних рішень у Мадриді в липні 1997 р. Очевидно, реальне розширення почалося тільки в 2000 р., коли законодавчі збори нинішніх членів альянсу приступили до ратифікації ухвалених рішень. Тут особливо треба підкреслити, що незалежно від того, як західні стратеги оцінюють нинішнє положення й історичні перспективи Росії, в остаточному підсумку європейська безпека буде визначатися балансом сил між НАТО й Росією в стратегічному плані, тому що обидві сторони володіють і в доступній для огляду перспективі будуть мати ядерно-стратегічний паритет. При такому положенні у випадку загострення міжнародного становища в Європі й у світі в цілому країни Центральної й Східної Європи можуть стати ядерними заручниками НАТО й США (2, 43).

Таким чином, міркування про слабість і якусь ізоляцію Росії на європейському континенті позбавлені всяких реальних підстав. Як стабільна, так і ослаблена Росія (можливо навіть більшою мірою) не може самим безпосереднім образом не впливати на положення справ у Європі хоча б тому, що вона ядерна наддержава.

Масштабні зміни геополітичної ситуації в Європі змусили Північноатлантичний альянс модернізувати свою стратегічну концепцію, яка, своєю чергою, мала бути відповіддю на питання доцільності існування НАТО. І таку модернізацію було здійснено.

Потенційною загрозою безпеці НАТО було визнано конфлікти, які можуть виникнути на території колишнього СРСР та всередині Європи.

Планувалося, що НАТО підтримуватиме мир в Європі та за її межами, навіть у тому випадку, коли загроза не стосуватиметься членів НАТО. Крім того, НАТО сприятиме подоланню нетерпимості, боротьби з тоталітаризмом і територіальними проблемами, розвитку економічної і політичної стабільності в країнах колишнього Варшавського договору.

Голови держав та урядів альянсу прийняли на зустрічах у верхах в Лондоні в липні 1990 року та в Римі в листопаді 1991 року нову Стратегічну концепцію і запропонували ввести відповідну