Скачать

Особливості економіки сучасного підприємства

1. Склад і структура персоналу підприємства

Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору (контракту).

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль тощо.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних — тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій посаді; вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації, спеціалістів вищої кваліфікації, спеціалістів середньої кваліфікації, спеціалістів-практиків.

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані.

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання потребує обов’язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства.

Розрізняють явочну, облікову та середньооблікову чисельність працівників підприємства.

Явочна чисельність включає всіх працівників, що з’явилися на роботу.

Облікова чисельність включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів, незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку тощо.

Середньооблікова чисельність працівників за певний період визначається як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді.

Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв (в основному, робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не виходить на роботу з поважних причин.

2. Продуктивність праці та методи її визначення

Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ.

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції, що виробляє один працівник за одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.

Різноманітність підходів до визначення рівня продуктивності праці залежить від специфіки діяльності підприємств або їхніх підрозділів, від мети розрахунків та базується на методичних особливостях. Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції та використовувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці.

Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію.

Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування та обліку праці.

З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи — зовнішні та внутрішні.

До групи зовнішніх чинників належать ті, що об’єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства, а до внутрішніх — ті, на які підприємство може безпосередньо впливати. Усі чинники, що істотно впливають на продуктивність праці, можна об’єднати в такі групи:

• матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, застосування нових видів сировини та матеріалів тощо);

• організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення системи управління, організації праці тощо);

• економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці, участі працівників у прибутках тощо);

• соціальні (створення належного морально-психологічного клімату);

• природні умови та географічне розміщення підприємств (цю групу факторів виділяють та аналізують переважно на підприємствах добувних та деяких переробних галузей промисловості).

Кількісний вплив окремих чинників на зміни у продуктивності праці на підприємстві визначається в такому порядку:

• розраховується вихідна чисельність промислово-виробничого персоналу в розрахунковому періоді (Чвих), тобто умовна чисельність, що була б необхідною для забезпечення планового (розрахункового) обсягу виробництва за збереження базового рівня виробітку продукції на одного працівника;

• визначається зміна (зменшення «–», зростання «+») вихідної чисельності працівників під впливом окремих чинників продуктивності праці, а також сумарна зміна чисельності Ес.

Розрахунки змінювання вихідної чисельності працівників за фактором продуктивності праці здійснюються, як правило, через порівняння затрат праці на весь обсяг продукції (послуг) з розрахунковими та базовими умовами діяльності відповідних категорій та груп працівників.

3. Суть виробничого циклу та його структура

Виробничий цикл — це інтервал від початку до закінчення процесу виготовлення продукції, тобто час, протягом якого запущені у виробництво предмети праці перетворюються на готову продукцію.

Він обчислюється для одного виробу або для певної кількості виробів, що виготовляються одночасно. Виробничий цикл є важливим календарно-плановим нормативом організації виробничого процесу в часі. Виходячи з його тривалості, визначають термін запуску продукції у виробництво, складають календарні плани її виготовлення на всіх стадіях виробничого процесу, узгоджують роботу суміжних підрозділів. На підставі виробничого циклу обчислюється величина незавершеного виробництва — важливого елемента оборотних коштів підприємства.

З нього видно, що виробничий цикл складається з власне виробничого часу і перерв. Час виробництва особливих пояснень не потребує. Час перерв включає перерви в робочий час, тобто тоді, коли підприємство працює, і неробочий час, який визначається режимом роботи (вихідні, святкові дні, перерви між робочими змінами).

Перерви в робочий час поділяються на перерви партіонності та чекання. Перерви партіонності виникають тоді, коли предмети праці обробляються партіями. Партія предметів — це певна кількість однакових предметів, які обробляються на кожній операції безперервно з одноразовою витратою підготовчо-завершального часу. Предмети партії обробляються не одночасно, а по одному або кілька одразу. Кожний предмет праці чекає спочатку своєї черги на обробку, а потім — кінця обробки всієї партії. Перерви партіонності обчислюються не окремо, а разом із тривалістю технологічних операцій, утворюючи технологічний цикл.

Перерви чекання виникають унаслідок несинхронності операцій виробничого процесу: предмети праці нема де обробляти, бо робочі місця зайнято іншими операціями. Перерви чекання виникають також тоді, коли деталі, що входять до одного комплекту, виготовляються в різний час.

Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей продукції, технологічних процесів її виготовлення, типу виробництва та деяких інших факторів. У безперервних виробництвах (хімічному, металургійному і т. п.) найбільшу частку у виробничому циклі займає час виробництва. У дискретних виробництвах істотну частку виробничого циклу становлять перерви. Особливо тривалими є перерви в одиничному виробництві, меншими — в серійному й мінімальними — у масовому.

4. Ринок праці, зайнятість та охорона праці

Умовами виникнення ринку праці є, по-перше, юридична свобода і здатність власника робочої сили за власним розсудом розпоряджатися своїми здібностями до праці. Але цієї умови недостатньо тому, що юридична свобода поки що не примушує власника продавати свою робочу силу. Тому другою умовою виникнення ринку праці є відсутність у людини всього необхідного для ведення свого господарства як джерела одержання всіх потрібних для життя засобів існування. Проте за сучасних умов мова вже не йде про абсолютну відсутність будь-яких інших засобів чи умов існування. Адже деяка частина найманих працівників є власниками цінних паперів, нерухомості і т. п., з яких одержує дохід, але все-таки змушена продавати свою робочу силу. Необхідність у продажу своєї робочої сили виникає тоді, коли дохід з інших джерел є недостатнім для одержання всіх необхідних для життя засобів. За цієї умови людина мусить економічно продавати свою робочу силу. Але, як відомо, поява на ринку продавця товару ще не гарантує його продаж — для цього потрібен ще й покупець. Тому третьою умовою виникнення ринку праці є поява на ньому покупця — підприємця, який економічно змушений вийти на ринок праці, щоб купити запропоновану для продажу здатність до праці потрібних йому працівників.

Ефективне функціонування ринку праці можливе за наявності ряду умов, до яких належать: по-перше, повна самостійність та незалежність продавця та покупця робочої сили в поєднанні з їх економічною відповідальністю; по-друге, відносини агентів на ринку праці — це відносини договорів та угод між рівноправними партнерами; по-третє, функціонування ринку праці тим ефективніше, чим активніша конкуренція між власниками робочої сили за право зайняття робочого місця та роботодавців за залучення кваліфікованої робочої сили; по-четверте, повинен існувати баланс між робочими місцями, сукупною пропозицією робочої сили та грошовою масою заробітної плати; по-п'яте, наймані працівники та роботодавці для захисту своїх інтересів можуть об'єднуватись у спілки.

Серед заходів щодо сприяння зайнятості та соціального захисту населення можна назвати такі:

надання допомоги громадянам у працевлаштуванні;

організація професійної перепідготовки кадрів;

професійна орієнтація працівників та учнівської молоді;

створення додаткових поточних місць;

сприяння підприємницькій діяльності.

Зайнятість населення — це чисельність осіб, які виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату (чи дохід "працюючи на себе").

Зайнятість — це забезпеченість працездатного населення робочими місцями, його участь у суспільнокорисній діяльності по створенню суспільного продукту.

Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих та суспільних потреб, що приносять їм дохід у грошовій чи іншій формі.

До зайнятого населення в Україні належать:

працюючі за наймом на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності;

громадяни, що самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, фермери, люди творчої праці);

зайняті в органах влади, управління та громадських об'єднаннях;

громадяни, які проходять службу в армії, гвардії, військах, формуваннях;

особи, що проходять професійну підготовку і підвищення кваліфікації, навчаються в денних школах та вузах;

зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

іноземні громадяни, що працюють в Україні.

охорона праці — це діюча система соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів, що забезпечують безпеку, збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

пріоритету життя і здоров'я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

комплексного вирішення завдань охорони праці на базі національних програм з цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень науково-технічного прогресу, діяльності в галузі охорони навколишнього середовища;

соціального захисту працівників, повної компенсації шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм власності і видів діяльності;

використання економічних методів управління охороною праці, проведення політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та громадських об'єднань, що вирішують різні аспекти охорони здоров'я, гігієни і безпеки праці, а також співробітництво і проведення консультацій між власниками та працівниками, між усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони на місцевому та державному рівнях;

міжнародного співробітництва в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і безпеки праці.

5. Економічна суть, функції та види цін

Ціна — це грошовий вираз вартості товару. Вона завжди коливається навколо ціни виробництва та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.

Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг.

Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб’єктів господарювання та населення.

Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості кожному нормально працюючому продуценту, посереднику і безпосередньому продавцю товарів виробничого та споживчого призначення.

Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів — рівнем цін країни-експортера; для інших — цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів — цінами провідних фірм світу.

Оптові ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію.

Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту.

Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон’юнктурою ринку, якістю товару , виходячи з вільної ціни закупівлі.

Тарифи вантажного та пасажирського транспорту — це плата за перевезення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні підприємства з відправників і населення.

Основні види ринкових цін, виокремлюваних без певної класифікаційної ознаки.

1. Ціна базисна — ціна товару з фіксованими в прейскурантах параметрами якості, розміру, хімічного складу

2. Ціна демпінгова — штучно занижена ціна продажу товарів, застосовувана як засіб витиснення конкурентів з ринку

3. Ціна диференційована —ціна, що диференціюється в межах певного району або за іншими ознаками

4. Ціна змінна — ціна, яка встановлюється на вироби з тривалим строком виготовлення

5. Ціна зовнішньоторгівельна —ціна на експортні та імпортні товари, рівень якої формується на світовому ринку

6. Ціна зональна — ціна, що відображає географічні умови виробництва чи реалізації продукції

7. Ціна комерційна — ціна на предмети споживання, що реалізуються в комерційних магазинах

8. Ціна лімітна — верхня межа рівня ціни, що встановлюється на проектовані вироби

9. Ціна номінальна — ціна товару, зазначена в прейскурантах; біржова котировочна ціна на товар

10. Ціна паритетна — ціна, яка регулює рівень цін на основні види сільськогосподарської продукції

11. Ціна початкова — ціна на пропоновану до продажу на аукціоні партію товару, яка встановлюється його власником

12. Ціна престижна — ціна на унікальний товар або товар, що користується підвищеним попитом

13. Ціна продажна — кінцева ціна, за якою продавець реалізує товар споживачу

14. Ціна разова — ціна на продукцію виробничо-технічного призначення, що її виготовлено за разовим замовленням

15. Ціна СІФ — ціна в зовнішньоторговельній діяльності, що включає вартість товару, транспортні витрати та страхування вантажу

16. Ціна тверда — ціна, яка встановлюється в момент підписання контракту і не змінюється протягом його дії

17. Ціна фактурна — ціна закупівлі та продажу товару; залежить від умов укладеної угоди між імпортером та експортером

18. Ціна ФОБ— контрактна ціна у зовнішній торгівлі, яка включає вартість товару та всі витрати експортера на доставку в порт відправлення

6. Економічна суть, склад, структура основних фондів та особливості забезпечення ними підприємств

Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, частинами по мірі спрацювання.

У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів до оборотних фондів відносять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання й вартості.

Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують укрупнену класифікацію, виокремлюючи три групи основних фондів:

— перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні пристрої;

— друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання;

— третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, неабияке значення має поділ таких на дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва.

До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові й нафтові свердловини.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їхньої загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших однакових умов технологічна структура основних фондів є тим прогресивнішою та ефективнішою, чим більшою є в їхньому складі питома вага активної частини.

Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєві з них такі:

— виробничо-технологічні особливості підприємства;

— науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень виробництва;

— ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

— відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

— вартість будівництва виробничих об’єктів і рівень цін на технологічне устаткування;

— територіальне розміщення підприємства.

Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів характеризується поступовим збільшенням питомої ваги їхньої активної частини.

7. Спеціалізація і кооперування виробництва

персонал праця виробництво економіка

Спеціалізація виробництва - відображає процес зосередження діяльності підприємства (фірми) на виготовленні певної продукції (виконанні окремих видів робіт, наданні платних послуг).

Види спеціалізації підприємств:

• предметно спеціалізовані - підприємства, які випускають кінцеву, готову до споживання продукцію (кондитерська чи взуттєва фабрика);

• технологічно (стадійно) спеціалізовані - автономні виробництва, що виконують окремі стадії технологічного процесу (прядильні та ткацькі фабрики у легкій промисловості);

• функціонально спеціалізовані - ремонтні заводи, підприємства з виготовлення стандартної тари, лізингові компанії.

За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та змішану виробничі структури. Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура використовується переважно на підприємствах одиничного та дрібносерійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою продукції.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметна структура виробництва поширена на підприємствах великосерійого та масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами продукції. Проте на практиці — обмаль підприємств, де всі цехи спеціалізовані лише технологічно або лише предметно. Переважна більшість підприємств використовує змішану виробничу І структуру, за якої частина цехів спеціалізована технологічно, а решта — предметне.

Спеціалізація тісно пов'язана з кооперуванням, розвиток якого заснований на посиленні та поглибленні спеціалізації.

Кооперація — це особлива форма тривалих раціональних ви¬робничих зв'язків між спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими підприємствами, які не мають таких зв'язків

Іншими словами, кооперування є формою виробничих зв'язків між підприємствами різних галузей, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції.

Види кооперування: предметне (технологічне), галузеве (міжгалузеве), регіональне, міждержавне.

Відповідно до форм спеціалізації в промисловості існують три форми кооперування:

предметне (агрегатне) — головне підприємство випускає кінцеву продукцію і отримує від інших підприємств різні вироби;

подетальне — на головне підприємство надходять від ряду гпеціалізованих підприємств вузли і деталі;

технологічне — підприємство поставляє іншим підприємствам юковки, штамповки, литво, тобто продукцію окремих стадій вироб¬ничого процесу.

8. Форми обліку і методи оцінки основних фондів на підприємстві

Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період.

У зв’язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацьовуванням засобів праці, постійною зміною умов їхнього відтворення існує кілька видів оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: залежно від моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновленою вартістю; залежно від стану основних фондів — за повною або залишковою вартістю.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Наприклад, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його будівництва; первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати на його транспортування й установку на місці використання.

Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва й цін на ті самі елементи засобів праці між первісною та відновленою вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточного регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства.

Повна (первісна й відновлена) вартість основних фондів — це вартість у новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (виконаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною (відновленою) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів.

Балансова вартість групи основних фондів підприємства на початок розрахункового року (БВ) обчислюється за формулою:

,

де БВо — балансова вартість групи основних фондів на початок року, що передував звітному; Вноф — витрати на придбання нових основних фондів; Вкр — вартість здійснення капітального ремонту основних фондів; Врек — витрати на реконструкцію виробничих приміщень і модернізацію устаткування; Вв — вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що передував звітному; АВо — сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував звітному.

Для визначення первісної (балансової) вартості виробничих основних фондів на початок наступного за звітним року потрібно враховувати абсолютні величини введення в дію та вибуття протягом звітного року, оскільки останні мають діяти протягом усього наступного року незалежно від дати введення чи вибуття основних фондів у звітному році.

9. Визначення вартості майна об’єктів приватизації

Правильне визначення вартості майна державного підприємства, що приватизується, є важливою передумовою успішної, взаємовигідної угоди між державою і новими власниками щодо зміни форми власності підприємства. Оцінка майна підприємств необхідна для об'єктивного визначення початкової ціни об'єктів приватизації, що підлягають продажу на аукціоні або за конкурсом, для оцінки вартості цілісних майнових комплексів та окремих інвентарних об'єктів у разі викупу, а також для визначення розміру статутного капіталу відкритих акціонерних товариств, що створюються в процесі приватизації (включаючи корпоратизацію). Саме недосконалість правового і методичного забезпечення процесу приватизації в частині оцінки майна державних підприємств стала в перші роки приватизації в Україні однією з головних причин того, що багато підприємств були привласнені за безцінь, а державна казна втратила величезні суми коштів.

В даний час основним правовим актом, що регулює відносини щодо оцінки майна державних підприємств, є "Методика оцінки вартості майна під час приватизації". Вона встановлює порядок оцінки майна державних підприємств за їх справедливою вартістю з урахуванням складу майна та способу приватизації. Це зумовлене тим, що на даному етапі приватизації способи її здійснення в Україні створюють неоднакові умови для впливу ринкових факторів на ціни викупу або продажу об'єктів приватизації.

Для відкритих державних акціонерних товариств, які створені в процесі приватизації і які, як відомо, приватизуються способом продажу акцій, встановлено порядок визначення розміру статутного капіталу приватизованого відкритого акціонерного товариства за методикою стандартизованої оцінки вартості цілісного майнового комплексу. Вона застосовується також для визначення початкової вартості майна державного підприємства у разі його продажу на конкурентних засадах, ціни майна у разі його викупу. Суть даної методики така.

Оцінка вартості цілісного майнового комплексу (підприємство в цілому або його цехи, виробничі дільниці тощо, які можуть виокремлюватись як об'єкти приватизації) здійснюється на підставі результатів інвентаризації майна підприємства, даних передавального балансу, складеного на дату оцінки, в якому відображаються результати проведення переоцінки активів на засадах їх експертної оцінки, а також іншої додаткової інформації, яку вимагає у підприємства комісія з приватизації (або корпоратизації). Зокрема, до такої додаткової інформації належить акт аудиторської перевірки, що має підтвердити правильність ведення бухгалтерського обліку на дату оцінки державного майна.

До переліку майна, що причислюється до сукупності вартості цілісного майнового комплексу, вносять:

необоротні активи, які складають перший розділ активу балансу разом із довгостроковою дебіторською заборгованістю, відстроченими податковими активами, іншими необоротними активами;

оборотні активи (усі матеріальні активи, грошові активи, які містяться у розділі другому активу балансу);

витрати майбутніх періодів.

Чиста вартість цілісного майнового комплексу підприємства (ЦМКча), згідно з методикою, визначається за формулою:

ЦМКчл = (Ап + Ал + Вы)-(Зп + Зл + Зх),

де Ап — вартість необоротних активів; Ал — вартість оборотних активів; Вм — вартість витрат майбутніх періодів; Зп — вартість забезпечень майбутніх витрат і платежів; Зл — вартість довгострокових зобов'язань; Зи — вартість поточних зобов'язань.

Розмір статутного капіталу ВАТ обчислюється, виходячи з розміру ЦМКЧІІ, але з урахуванням вартості об'єктів, які не підлягають приватизації, або об'єктів, приватизація яких здійснюється в особливому режимі. Крім того, враховується додаткова вартість майна, яка отримана в результаті застосування заходів фінансової реструктуризації. Формула визначення статутного капіталу ВАТ, що створюється на базі майна державного підприємства (C0lf), має такий вигляд:

СФЛ = ЦМКЧ, - ЖФ- Опп - Оор + Зр,

де ЖФ — вартість державного житлового фонду; Онп — вартість об'єктів, що не підлягають приватизації; Оор — вартість об'єктів, щодо яких встановлено особливий режим приватизації; Зр — додаткова вартість державного майна, яка отримана в результаті заходів фінансової реструктуризації.

Проведення експертної оцінки майна — обов'язковий елемент процедури стандартизованої оцінки державного майна підприємств у процесі приватизації більшості об'єктів за будь-яких методів приватизації. Воно суттєво доповнює дані бухгалтерського обліку підприємств, що приватизуються, для визначення реальної вартості об'єктів. В основу експертної оцінки об'єктів, що входять до складу цілісних майнових комплексів, а також підприємства в цілому покладені загальновідомі в світовій практиці базові принципи. Враховуються фактори попиту і пропонування на аналогічні об'єкти, ліквідності, впливу зовнішнього середовища, ризики, пов'язані з експлуатацією об'єкта оцінки, поточна та прогнозована прибутковість діяльності тошо. При визначенні експертної оцінки майна враховуються витрати на його придбання (створення), дисконтовані майбутні грошові потоки, ефективність використання аналогічних об'єктів на інших підприємствах, а також інші загальновідомі методичні підходи. Добір експертів для цієї роботи здійснює орган приватизації на конкурентних засадах. Висновок експерта розглядається і затверджується комісією з приватизації (корпоратизації), і лише після підписання протокольного рішення цієї комісії матеріали експертної оцінки використовуються для коригування даних бухгалтерського обліку в частині вартості активів.

Оцінка вартості цілісних майнових комплексів державних підприємств з чисельністю працюючих до 100 осіб, інших невеликих підприємств, вартість основних засобів яких недостатня для формування статутних капіталів відкритих акціонерних товариств, а також готелів, закладів охорони здоров'я, освіти, культури, преси, телебачення та радіомовлення, проводиться також з переважним застосуванням методичних засад експертної оцінки, але з такими особливостями:

цілісні майнові комплекси, до складу яких не включаються будівлі та споруди, які приватизуються шляхом викупу або продажу на аукціоні (за конкурсом), оцінюються на підставі даних бухгалтерського обліку на визначену дату оцінки, при цьому оцінка виробничих запасів, що були придбані підприємством (закладом), визначається відповідно до цін постачальників зазначених запасів або на підставі інформації про їх ринкові ціни на дату оцінки;

цілісні майнові комплекси, до складу майна яких включаються будівлі та споруди, оцінюються незалежно від способу продажу на засадах експертної оцінки.

Якщо приватизація здійснюється шляхом викупу та конкурентними способами, то під час оцінки цілісних майнових комплексів, діяльність яких була переважно незбитковою протягом двох останніх років до дати оцінки, визначається вартість діючого підприємства, а якщо приватизується підприємство, діяльність якого протягом останніх двох років була переважно збитковою, визначається ринкова вартість такого підприємства за наявного використання. Допускається також визначення обох з вищезазначених видів вартості з подальшим узгодженням експертом отриманих результатів для встановлення початкової ціни (ціни продажу) об'єкта.

Цілісні майнові комплекси державних підприємств, які на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне становище на загальнодержавному ринку або мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, у разі прийняття рішення про їх продаж на аукціоні оцінюються на засадах експертної оцінки.

Методика оцінки вартості майна під час приватизації передбачає порядок оцінки вартості акцій (паїв, часток), що належать державі у статутних капіталах господарських товариств (у тому числі підприємств з іноземними інвестиціями). Більшість таких акцій (паїв, часток) оцінюється на загальних засадах методики експертної оцінки. При цьому, якщо державі належить пакет акцій, пай або частка у майні господарського товариства, що перевищує 25 відсотків його статутного капіталу (так звана блокуюча державна частка)*, проведенню оцінки передує повна інвентаризація цілісного майнового комплексу та аудиторська перевірка. Якщо акц