Скачать

Образ України у творчості Тараса Шевченка

Мiнiстерство освiти України

Одеський державний унiверситет

iменi І.І. Мечникова

Бондар Артем Олександрович

Фiлологiчний факультет

(заочна форма навчання)

кафедра української лiтератури

Образ України

у творчостi Тараса Шевченка

Дипломна робота

Науковий керiвник

********************

ЗМІСТ

1. Титульна сторiнка.

2. Вступ. С.2-10.

3. Роздiл I. Україна як iсторичний момент у творчостi Кобзаря. С.11-32.

4. Роздiл II. УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.С.33-46.

5. Висновки. С.47-50.

6. Примiтки. С.51.

7. Список використаної лiтератури. С.52-53

8. Змiст. С.54.

ВСТУП

Уже для багатьох поколiнь українцiв - i не тiльки українцiв-Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо,все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне - невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка…

Тараса Шевченка розумiємо настiльки, наскiльки розумiємо себе - свiй час i Україну в ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника, траба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX столiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозумiння.

Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i болю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в якому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.

Коли поглянути на ставлення росiйської громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiв  XIX столiття до України та вiдроджуваної української лiтератури, то впадає у вiчi строкатiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв.  Вона не вкладається в апрiорну схему, до якої десятилiттями вдавалася спрощувальна, заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйської громадськостi пiдтримували зусилля українцiв, а реакцiйнi - їм перешкоджали. Насправдi все було складнiше, драматичнiше i заплутанiше.

Росiйська громадськiсть першої половини XIX столiття перебувала значною мiрою в полонi упереджень i елементарного незнання iсторичних, культурно-традицiйних, мовних та iнших аспектiв процесу вiдродження української лiтератури - як провiщення нацiонального вiдродження взагалi. Багатьом здавалося, що це - пуста витiвка окремих оригiналiв або iнтриганiв, яка не спирається на якусь традицiю чи грунт. Вiдоме висловлювання Вiссарiона Бєлiнського про те, що нiбито лише возз'єднавшись iз Росiєю, Україна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацiї. Таке довiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi свiдчили про прямо протилежне - i про високий рiвень освiченостi й культури в Українi ХVII-XVIII столiть, i про визначальну роль українських просвiтителiв, культурних i церковних дiячiв в iсторичному життi Росiї XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi її культури i мистецтва, в передачi iй культурних iмпульсiв Європи. (А проте це висловлювання було прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнєвщини й покладене в основу державної мудростi щодо розумiння iсторiї українсько-росiйських вiдносин). Українським культурним дiячам доводилося знову й знову - кожному поколiнню наново! - нагадувати iгнорантам очевиднi, але забутi або вперто замовчуванi факти й iстини: про те, що український народ - прямий спадкоємець культури Київської Русi, що в нього були, крiм багатющого народного мистецтва, i витончене професiйне - драма, поезiя, архiтектура, музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература, видатнi мислителi, художники, композитори: повнокровна i самобутня культура, що мала всi пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великого Шевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добре пiдкреслив ще Микола Костомаров: «Поезiя Шевченка - законна, люба донька давньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас поезiї, про яку здогадливо можемо судити з творiв Ігоревого спiвця».¹

В добу, що безпосередньо передувала Шевченковiй, лiтература i громадська думка України значною мiрою були обтяженi не тiльки провiнцiалiзмом,а й сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленими колонiальним становищем, нацiональним гнiтом. Секрет цього своєрiдного явища трохи пiзнiше добре розкрив Пантелеймон Кулiш: «Суспiльство, пiдпавши пiд чужоплемiнну владу, неминуче деморалiзується, доки беззавiтно не визнає в нiй охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зi всiєю енергiєю вiдчуження»² І згодом вiронопiдданськi елементи українського суспiльства не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйської реакцiї, а неволя України - важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiби пiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлiчка-Боровського: «Малорусь-Україна-це постiйне прокляття, котре самi над собою проголосили її гнобителi. Так над ними мститься пригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справдi мiжнародний спокiй»

Слово «Україна»-одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.

Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало - у творчостi Шевченка передовсiм - джерелом величезної революцiйної енергiї.

Саме тому, що в Українi, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще спiвала про недавню волю i про «Катерину, вражу бабу», що уярмила «степ широкий, край веселий»,-особливо гостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i особливо сильний був протест проти нього,-саме тому (а не тiльки через обставини особистої долi) Шевченко досягнув у викриттi крiпосного ладу (всiх його аспектiв) такої пристрастi й глибини, що важко когось поставити поряд з цим оглядом.

Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного iдеалу, а й нацiональної традицiї самоврядування, трунарем нацiональної свободи України,-Шевченко вiдважився на такi слова про «помазаника Божого», на якi нiхто ще не вiдважувався, i таврував монархiв з таким гнiвом i сарказмом, до яких пiдносилися хiба що Петефi i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiв тодi, коли їхнi народи вже повстали проти них, а Шевченко - тодi, коли переважна частина громадськостi, навiть лiберальної, ще не могла говорити про своїх земних владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченкова поезiя-безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.

Саме тому, що Шевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув його визволення, вiн так щиро перейнявся долею iнших пригноблених народiв царської Росiї i нiякi забобони чи бар'єри не стримували його братнiх почуттiв. Задовго до того, як склалася концепцiя загальноросiйської революцiйної демократiї в нацiональному питаннi (що вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чи iншою мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росiї), Шевченко в поемi «Кавказ»затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з тими, хто не хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв царизму. І боротьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв органiчно включалася в його загальну поетичну картину i полiтичну концепцiю боротьби людства за свободу i гiдне життя.

Нiколи i нi в чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис, якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн був не нацiоналiстом чи iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова,-при тому, що був сином свого часу i свого народу, подiляв їхнi вади в малому, але у великому, значному йшов на цiлу епоху попереду. Знав свiй обов'язок перед уселюдською сiм'єю народiв, але мав мужнiсть i тiй сiм'ї народiв нагадати про її вселюдський обов'язок перед своєю знеславленою нацiєю, без рiвноправного утвердження якої свiт буде неповний i несправедливий, отже, i не матиме виправдання перед совiстю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення  йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду i справедливiсть.

Велика любов прозiрлива i вимоглива. Вона може породжувати i гнiв, i сором. Шевченко - творець в українськiй лiтературi, в духовному життi України того могутнього i нещадного духу нацiональної самокритики, того нацiонального сорому, який завжди є потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiонального вiдродження. Такi мотиви знайомi багатьом лiтературам свiту, а особливо лiтературам народiв, якi зазнавали нацiонального гноблення, переживали катастрофу чи занепад i якi пiднiмалися на велику справу нацiонального вiдродження. Разючи аналогiї до цих мотивiв Шевченка знайдемо у творчостi Беранже, Гюго, у Лессiнга, Шiллера, Гейне, Займе, iнших нiмецьких поетiв-демократiв пмершої половини XIX столiття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедрiна, В.Курочкiна. Але найбiльше - у поетiв нацiонально-визвольної боротьби: Мiцкевича, Петефi, Хосе Мартi, Христи Ботєва…

Але разом з тим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний в енергiї викривання «власного» панства, псевдопатрiотизму, рабства, лакейства, сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй героїчної боротьби предкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалi. І тут у ньго є моменти глибокого внутрiшньго спорiднення з поетами i дiячами нацiональних вiдроджень ряду iнших народiв Росiйської iмперiї, як - от Хачатур Абовян, Мiкаел Налбандян, Майронiс, Коста Хетагуров, Ф.Богушевич, М.Богданович, Янка Купала, Якуб Колас, О.Туманян, А.Церетелi, І.Чавчавадзе, Г.Тукай; з просвiтителями багатьох народiв Росiйської iмперiї (татарин Каюм Насирi, башкир Акмулла, а пiзнiше Мажит Гафурi; казахи Абай Кунанбаєв, Ібрай Алтинсарин, Чокан Валiханов; татджик Ахмад Донiш, а пiзнiше Садриддiн Айнi; узбеки Мукiмi, Завкi, Фуркат; каракалпак Бердах, якут А.Кулаковський та iн.)

Для Шевченка, в його поезiї, було нiби двi України: Україна як неминуща основа i Україна як iсторичний момент. Україна-мати i Україна блудна. Україна непорочна i Україна розбещена. Україна лицарiв i Україна рабiв. Цю другу, iсторично спотворену i iсторично минущу Україну вiн бичував i проклинав заради першої - України матiрної, України неминущої. Синiв -  заради матерi. Образ України - неньки-це найсвiтлiший i водночас найдраматичнiший образ у творчостi Тарса Шевченка, найбiльший дiамант у його поетичнiй коронi.

Наше завдання з'ясувати, якi передумови виникнення i походження образу України, який його розвиток у творчостi великого Кобзаря. Виявити за допомогою яких поетичних засобiв твориться образ України. Розглянути творчiсть Т.Шевченка як своєрiдну спадщину поета-патрiота.

Роздiл I

Україна як iсторичний момент у творчостi Кобзаря

Образ України у творчiй спадщинi Кобзаря своєрiдний i багатогранний. Тарас Шевченко одним iз перших вводить в українську поезiю образ України, як об'єкт глибокого лiричного переживання.

Перше видання творiв Тараса Шевченка- невеличка книжечка пiд назвою «Кобзар», яка з'явилася коштом Петра Мартоса у Петербурзi. Надруковано в нiй 8 поезiй: «Думи мої, думи мої, лихо менi з вами…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо менi чорнi брови, нащо карi очi», «До Основ'яненка», «Іван Пiдкова», «Тарасова нiч». Небагато, а все ж таки як багато! Важко знайти другу книжечку в свiтi, щоб для долi народу мала таке велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось таке несподiване, нове, щось так глибоко з душi народу добуте, що годi було опертися його силi. «Кобзар» сонних будив, збитих iз народного шляху на праву дорогу навертав, старим грiшникам приспану совiсть розбурхував, єрихонською трубою гримiв.

Дiйсно, крiпко лягають на душу народу твори Шевченка, а волосся на головi ще й нинi пiднiмається, нам i ворогам нашим. Ворогам - на думку, що вони з Україною робили, нам - через те, що ми так багато не зробили з того, що робити велiв Кобзар.

Придивимося до цього першого «Кобзаря»ближче.

Думи мої, думи мої,

Лихо менi з вами!³

Це неначе лiтературне кредо молодого поета. Тут маємо i генезу його лiтературної працi, тут бачимо його цiль i високе завдання. Йому байдуже, як чужинцi поставляться до його творiв, вiн спiває для своїх. Поет уважав свої вiршi як дарунок рiдного краю.

В Україну iдiть, дiти!

В нашу Україну…

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу./51/

А до України звертається:

Привiтай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх дiток нерозумних,

Як свою дитину. /51/

В «Кобзарi» ми зустрiчаємо першi iсторично-патрiотичнi твори Шевченка. Це «Іван Пiдкова»i «До Основ'яненка».

В них, за словами Єфремова, «поет платить ще велику подать художньому романтизму та оспiвуванню минулого України пiд впливом загального напряму в тодiшньому письменствi та специфiчних обставин українського життя тих часiв».⁴ Це яскравi, колоритнi малюнки з української iсторii, з яких чутно жаль за тим, що було та минуло, чутно протест проти того, що над дiтьми козацькими поганцi панують, чутно гнiв до ворога, який знущається й смiється над нами.

Смiйся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,-

Слава не поляже./60/   

Минувшина не верне, але живою зостанеться дума про неї, свiдомiсть, чим ми колись були. З неї зродиться нова сила народна, нова доба нашої iсторii. Молодий поет не вдовольняється мрiйливою тугою за минулим свого народу, вiн зараз-таки в перших творах стремить до iсторичної програми, пробує в давнi мiнорнi акорди наших пiсень втрутити новi, «мужеськi», надiйнi звуки.

В пам'ятi його живе ще Бантиш-Каменський, «Історiя русiв», «Українськi мелодii» Маркевича, але перед ним дзвенять вже якiсь новi мелодii iсторичних просторiв.

Це його власне добро, його питомий поетичний доробок, бо у Петербурзi не було тодi нiкого, хто б глибше й яснiше дивився на минуле й сучасне України. Суцiльного, певного й повного свiтогляду, ясна рiч, Шевченко ще тодi не мав. Бачив лихо, але до корiння його не вмiв дiбратися(пора на це наспiє, що лиш пiзнiше). Взаємини до Польщi i її шляхетсько-феодального устрою i до Росii з її крiпацько-деспотичним ладом у нього ще лише зарисовуються як важкi питання без вiдповiдi, але цiлий корпус української справи вже в першому «Кобзарi»поставлений куди ширше й виразнiше, нiж у всiх попередникiв Шевченка разом.

В рiк пiсля «Кобзаря»виходить поема «Гайдамаки». Це великий, грiзний, загравою пожеж освiтлений, пурпуром кровi облитий образ подiй 1768р. Загальний настрiй Колiївщини передав нам поет у яскравих, зворушливихе ескiзах, 1768 рiк стає перед нами в цiлiй своїй грiзнiй величi, читача проймає жах, жаль i тривога, тривога за долю народу, котрий так трагiчно бореться цiлi столiття за волю. Шевченко незвичайно гарно, щиро, сердечно передав те зло, яке чинить кожна вiйна чоловiковi:                                                                                             

Минають днi,минає лiто,

А Україна,знай,горить;

По селах голi плачуть дiти-

Батькiв немає. Шелестить

Пожовкле листя по дiбровi;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нiгде не чуть людської мови;

Звiр тiльки виє по селу,

Гризучи трупи…

Люде! Люде!

Коли- то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чуднi, чуднi люде! / 118-119 /

Кривавими малюнками «Гайдамакiв» Шевченко закликав своїх i чужих, щоб спам'яталися, щоб перекреслили давнi порахунки i почали життя нове, людське, чесне справедливе.

«Гайдамаки», попри свої безперечнi похибки, були й зостануться висловом протесту проти гнiту й кривди, образом яскравим, повним контрастiв, дисгармонiї, суворостi, мабуть, недалеким вiд того, чим була дiйснiсть.

Деякi дослiдники-шевченкознавцi закидали Шевченковi слов'янофiльство, вони вказували на те, що деякi мотиви ранньої творчостi Шевченка начебто зближують його зi слов'янофiлами. Це - поетизацiя минулого, шукання в минулому уроку й докору сучасностi, неперехiдних цiнностей; нацiональний бiль, протест проти нацiонального приниження i плекання нацiональної гордостi; заперечення чужої мудростi, картання «куцого нiмця»тощо; пояснення причин слов'янського розбрату; заклик до об'єднання слов'ян та iншi. Справдi, всi цi мотиви вищою мiрою притаманнi i слов'янофiлам. Але придивимося до їхнього змiсту й характеру у Шевченка. В раннiй перiод творчостi йому дiйсно властива була деяка iдеалiзацiя минувшини свого народу, власне перiоду козаччини. Але що в нiй цiнував поет, що iдеалiзував? Насамперед волю, боротьбу за волю, вiдчайдушнiсть i самопожертву, великiсть вдач i доль, якi народжувалися в оборонi рiдної землi, нескоренiсть i незмиренiсть - усе те, чого, на його думку, бракувало сучасникам. Це був урок минулого сучасностi, але з того уроку видобувалися зовсiм iншi цiнностi. У Шевченка набагато тверезiшiй i глибший пiдхiд до iсторiї, гiркiше i мужнiше її розумiння. Вiн не втiшає себе iлюзiями, вiн розумiє, що все минає не для того, щоб повернутися. І народ нiколи не поверне собi втраченого в тому самому виглядi. Вiдчуття неповоротностi руху вiд самого початку було властиве поетичнiй фiлософiї Шевченка. Шевченко хоче нової України, а в минулому шукає традицiй волi й героїзму, щоб знайти надiю, приклад, силу для боротьби за цю нову Україну, зрештою - iсторичне право на неї.

«Кобзарем» i «Гайдамаками» добув собi Шевченко вiдоме iм'я по всiй Українi, розумiється, зразу i головним чином серед iнтелiгентiв. Шевченко iз козачка-крiпачка вирiс у поета-велетня. Процес росту кожного великого чоловiка - рiч незвичайно трудна для iсторика, у Шевченка тим труднiша, бо вiн вирiс неймовiрно скоро, серед виняткових обставин.

Всi думки, вiршi були присвяченi рiднiй країнi, розлуку з якою поет дуже важко переживав. Гостре вiдчуття своєї невлаштованостi, самоти, недолi на чужинi, жадання зустрiчi з батькiвщиною, з матiр'ю Україною надихали його ранню поезiю.

По чотирнадцятьох лiтах розлуки з батькiвщиною здiйснюється вiддавна наболiла мрiя Шевченка, i весну 1843 року вiн зустрiчає «на нашiй не своїй землi». /290/

Рiч ясна, що побачив вiн не зовсiм ту саму прекрасну й безталанну Україну. Завжди по-селянському тверезий, вiн зайвих iлюзiй не мав нiколи, надто ж тепер, ставши людиною вiльною, освiченою i свiдомою iсторичної трагедiї України.

Народ стогнав у неволi, в темнотi, в нуждi, свої пани не згiрш чужих орали хлопами, Україна була в них хiба на словi, а на дiлi один тяжкий глум над нею. «Скрiзь був я i скрiзь плакав»,- говорив потiм Тарас Шевченко.

В перiод 1843-45 рокiв Шевченко залишив  зшиток, затитулований «Три лiта», в якому започаткував нову добу української iсторiї, новий iсторично-нацiональний процес, що триває з перервами вже бiля вiку, потужнiючи з кожним десятилiттям.

Звертаючись в творi «І мертвим, i живим, i ненарожденним землякам моїм в Украйнi i не в Украйнi моє дружнєє посланiє», Шевченко докоряє своїм землякам за те, що вони утримують крiпацький устрiй, що не люблять рiдного краю, що на чужинi шукають для себе вдоволення, значить, не творять власної культури, не вчаться так, як треба, що не мають свого власного погляду на рiдну справу, що фальшиво тлумачать iсторiю власного народу, що гiрше ворога свою власну матiр розпинають.

Характерно, що Шевченко в посланнi «І мертвим, i живим…» своє гостре викриття фальшивої iдеалiзацiї iсторiї України, надто гетьманства, розгортає в контекстi загальної саркастичної характеристики слов'янофiльської моди. Дуже точно i справедливо визначає вiн її панську природу i книжне, теоретичне походження - на вiдмiну вiд свого народного почуття України. Не приховує iронiї i щодо захоплення панiв-українофiлiв (чи то українських слов'янофiлiв) проблемами, кажучи по-сучасному, зарубiжних слов'ян. Справдi: так бiдкаються клопотами далеких братiв, наче в себе немає клопотiв; так їм спiвчувають, що й свого реального становища не бачать.

Наприкiнцi послання Шевченко дає три накази: вчiться, пiзнайте правду i обнiмiть найменьшого брата, або, iншими словами: просвiта, наука i братерство - це лiки на нашу тяжку нацiональну недугу.

Учiтесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матiр забуває,

Того бог карає,

Того дiти цураються,

В хату не пускають.

Чужi люди проганяють,

І немає злому

На всiй землi безконечнiй

Веселого дому./215/

Свiй центральний твiр з циклу «Трьох лiт» поет зi свiдомiстю тiєї вiдповiдальностi, що на неї можуть собi дозволити лише генiї й пророки, присвятив «i мертвим, i живим, i ненарожденним», утверджуючи тим iсторичну тяглiсть i безсмертя української нацiї на всi часи.

Шевченко, як нiхто, знав iсторiю своєї України, яка з могил, гiр i рiк промовляла до нього нечутною iншим мовою. Бачив вiн, що з його країною хоче зробити росiйське самодержавство, московський уряд.

Своє ставлення до росiйського самодержавства Шевченко висловив в мiстерiї «Великий льох». Це найчiльнiший твiр 1845 року. Протягом часу публикацiї цiєї поеми супроводжувалися фальшивими примiтками, коментарями, в яких викривлено, фальсифiковано тлумачився її iдейний змiст. І все це тому, що поема «Великий льох» має виразно антимосковське полiтичне спрямування й перейнята глибоким болем поета за втратою української державностi. Причина того - Переяславська угода, колонiальна полiтика росiйських царiв та зрада нацiональних iнтересiв частиною правлячої елiти.

Як у «Снi» дає нам Шевченко поетичний образ своєї поїздки з України в Петербург, так «Великий льох» є наслiдком того перебування поета вiч-на-вiч з українською старовиною, того оглядання i малювання руїн i могил, того дотику його теплої руки до зимної, трухлої домовини, у якiй похована наша минувшiсть.

Шевченко здавна прислухався до голосу могил i руїн. І в мiстерiї «Великий льох» промовив до нас образами й враженнями, якi вони йому навiяли.

В селi Суботовi, колишньому хуторi Богдана Хмельницького, є два пiдземелля, так званi Богдановi льохи-великий i малий. Народ оповiдає, що там схороненi скарби великого гетьмана i що тодi, як москаль розкопає льох, станеться на Українi щось незвичайне.

Отож, москалi збираються розкопувати Богдановi льохи. Знають це три душi, якi сiдають на похиленому хрестi Суботiвської церкви i дожидаються, бо так сказав Петровi Бог, що як москаль розкопає Великий льох, тодi їх в небо повпускають.

Перша душа-це дiвчина-вiдданиця Прiся. Вона гралася з Юрасем-гетьманенком i бувала в гетьманенських палатках, але тяжкий грiх на душу взяла: перейшла гетьмановi вповну дорогу, коли вiн їхав у Переяслав Москвi присягати. І за те її тепер у рай не впускають.

Друга душа-це бiдна дiвчина, яка напоїла коня царевi Петровi в Батуринi, коли вiн по зруйнуванню цiєї гетьманської столицi вертався у Москву. За це вона й досi над козацькими степами лiтає, не знаючи, за  що її карають. Мабуть, «що всякому служила, годила, що царевi московському коня напоїла»/255/.

Третя душа - це канiвська дитина, якої грiх такий, що вона всмiхнулася, побачивши пишну галеру, якою їхала цариця Катерина в Канiв Днiпром. Вона була малою дитиною i не розумiла, що «тая цариця - лютий ворог України; голодна вовчиця»/256/. А отож її за це й досi не хочуть на митарство пустити.

Смеркається, i душi вiдлiтають в Чуту, звiдкiль буде чути, що робитимуть москалi з Богдановим льохом.

А тим  часом надлетiли три ворони: українська, росiйська i польська та сiли на маяку в лiсi. Українська хвалиться, що спалила Польщу з королями, але й козакiв не пощадила. Наймала їх, продавала й думала, що у вiйнах Хмельницького до решти їх винищить. Та вони, поганi, за Мазепу знову вiджили. Але вона їх далi мордувала-в Батуринi, в Фiнляндii, на Орелi та на Ладозi-скрiзь, де лиш була нагода. Та що вона не робила, як їй на пiдмогу не поспiшали москалi та iншi вороги, Україна зосталася незруйнованою, а цiєї ночi мають там родитися двоє близнят-один, як Гонта, а другий-зрадник, запроданець, що катам до помочi стане.

Польська ворона-це хвалько. Вона величається, що «в Парижi була, три злота з Радзивiллом та Потоцьким пропила»/256/.

Третя, московська, величається своїми указами, тим, скiльки вона душ передушила, та характеризує себе словами: «с татарами помутила, с мучителем покутила, с Петрухою попила, да немцам запродала»/260/.

Але всi три вони згiднi у тому, що нового Гонту, українського Івана, треба зробити нешкiдливим: треба йому чинами скрутити руки, розтопленим золотом залляти очi, а коли й це не поможе, замучити його всiма злами i муками. Але українська ворона наприкiнцi каже, що його треба поховати, поки слiпi люди, а то буде запiзно.

З тим i розлiтаються, а надходять три лiрники-один слiпий, другий-кривий, а третiй-горбатий. Почули, що в Суботiв до розкопування Богданового льоху зiйдеться багато люду, так iдуть мирянам про Богдана спiвати. Бачать понаставлюванi фiгури i мiркують кожний по-своєму, нащо їх москалi понаставляли. А мiж тим москалi докопалися до черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Ісправник «трохи не сказився, що нiчого, бачиш, взяти»/260/, а побачивши лiрникiв i довiдавшись, що вони прийшли тут спiвати про Богдана, наказав їх по-московськи випарити.

Так малий льох в Суботовi

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась./267/

Алегорiї може кожний по-своєму з'ясовувати, i поки сам автор не дасть нам якогось ключа в руки, годi певно сказати, котра розв'язка правдива. Такий ключ дає нам Шевченко у вiршi «Стоїть в селi Суботовi», написанiм того самого дня, коли викiнчено «Великий льох». Поет немов боїться, що його мiстерiя не досить зрозумiла, i тому у цьому вiршi висловлює свою полiтичну думку. Для нього церква, яку збудував Хмельницький в Переяславському договорi,-це церква-домовина, грiб України. Хмельницький думав, що в тiй церквi будуть молитися москалi й українцi, дiлячись спiльним добром. А вийшло не те: москаль не дiлиться добром i лихом, лише лупить з України останню шкуру, навiть могил не щадить, розриваючи їх та шукаючи грошей.

Але Шевченко вiрить, що тая церква-домовина, себто Переяславський договiр, розвалиться i що з-пiд неї встане вiльна, самостiйна Україна, яка розвiє тьму неволi, засвiтить свiт правди i дасть спромогу своїм дiтям помолитися на волi. Це провiдна iдея, ключ, яким спробуємо вiдчинити мiстичний твiр поета.

Три душi (вiдданиця, дiвчина й дитина) покутують за те, що прогрiшилися супроти самостiйної України. Перша-тим, що вповнi перейшла дорогу Хмельницькому у Переяслав, друга-що напоїла Петрового коня, третя-що всмiхнулася, коли на Україну пливла золочена галера Катерини.

Значить, поет вибрав три вирiшальнi моменти з нової української iсторiї, коли важилася доля нашої незалежностi народної i державної, i приглянувся, як народ поставився до своєї справи. Народ (селянство) пiшов назустрiч намiрам Хмельницького (перейшов йому шлях з повними коновками), напоїв коня Петровi, коли вiн їхав iз зруйнованого Батурина (себто не пiдпер заходiв Мазепи бiля вiдбудування української незалежної держави), а вкiнцi до золоченої галери Катерини, до її русифiкацiйної полiтики поставився з дитячою, нерозумною усмiшкою.

Значить, три душi - це грiхи трьох поколiнь українського простонароддя. Чому ж поет вибрав три душi дiвчат, а не чоловiкiв? Тому що народ погрiшився не в вiк своєї чоловiчої зрiлостi, а, так сказати б, жiночим розумом, навiть (через свою неосвiченiсть) немов у дитячому вiцi. Перед ним не зачинено дверей до раю, його лиш на митарства поки що не пускають, кажуть лiтати понад козацькими степами доти, поки «все москаль позабирає, як розкопа великий льох»./252/ Москаль замiсть того, щоб з козаком добро й лихо по-приятельськи дiлити (як сподiвався Хмельницький), усе вiд нас забирає, грабує нам, тепер i могили розриває, шукаючи грошей. Нехай бере! Чим гiрше, тим краще, бо все ж таки колись станеться те, що мусить статися, - пробудиться свiдомiсть народу, настане момент протесту.

У «Великому льоху» поховав Хмельницький не свої маєтки, свiдомiсть нацiональної самостiйностi, угодою Переяславською вiн згасив ту пожежу, яка зайнялася на Українi, втiшив велику бурю народного гнiву, помсти й завзяття. Москва своїми насильствами, грабежами, своїми русифiкацiйними й централiстичними безправствами доведе до того, що народ знову повстане, знову розбудиться його самостiйницька свiдомiсть - буде розкопаний «Великий льох» України:

Встане Україна

І розвiє тьму неволi /268/.

Щойно тодi iсторичнi грiхи нашого простонароддя знайдуть своє прощення, i три душi увiйдуть до раю.

Друга трiйця-це три ворони: українська, польська й московська. Вони себе вже при першiй появi достатньо характеризують. Українська - iронiчним висловом про Хмельницького («крав Бордан крам»/256/), польська - хвальбою, що вона була в Парижi, московська - напiвзагадковою, напiвп'яною пiсенькою про козу й чорта.

Українська ворона найбiльше говорить, польська бiльше на паву подобає, а московська коротко збирає свої заслуги, подаючи три перiоди росiйської iсторiї: татарський, Івана Грозного й Петра Великого. У всiх них одна думка: придушити всякi добрi змагання народiв та закрiпити на своїх територiях панування кривди й насильства.

Кого ж вони представляють? Нiкого iншого, як тих, що ми їх звикли прозивати круками та воронами: реакцiю, упертий консерватизм, охоту придушити всяку нову думку, новий розгiн в країну правди й волi. Тi ворони - це неначе злi демони трьох слов'янських народiв, якi нiяк не можуть звести мiж собою порахункiв, а через те й кожний у себе дома не може запровадити нового, кращого ладу.

Як три душi покутували за грiхи темного народу, так три чорнi гайворони крякають вiд iменi верховодячих сфер: польського можновладства, українських старшин та московського боярства й чиновництва, якi завдяки непросвiченостi всiх трьох народiв мали головний вплив не їх життя-буття.

Всi вони бояться якогось Івана-месника, котрий має прийти на свiт тодi, як розкопуватимуть Великий льох. Але разом з ним зродиться його брат-близнюк, Іван-зрадник, що пiйде рука в руку з катами.

Цей Іван-наймiстичнiша постать в мiстерiї. Ми знаємо, що Шевченко ждав апостола правди й науки, що вiн i поза Уралом блукаючи шукав сумирного пророка, що були в нього бажання, щоб явився якийсь новий український месiя. Можливо, що цього нового месiю має тут на думцi поет. Але вiн боїться, щоб разом iз таким чоловiком не прийшов на свiт якийсь новий запроданець.

Третя трiйця-це лiрники: слiпий, кривий i горбатий. Хто вони такi? Чи не наша iнтелiгенцiя, ученi й письменники Шевченкових часiв? Тут Москва розкопує Богдановий льох, а вони йдуть гробокопателям до працi приспiвувати; вони несуть на московський базар українськi пiснi, оповiдання, працюють на ворога ради хлiба, ради заробiтка. «Отутечки пiд берестом та трохи спочинем… То поснiдаєм в пригодi, поки сонце встане». А праця для рiдного народу? - «День великий. Ще будем спiвати»/264-265/

Не три було їх, а багато, дуже багато лiрникiв слiпих, кривих i таких горбатих, що їх навiть домовина не могла випростати. Який влучний, який невмирущий символ!

Шевченко пiднiс образ кобзаря до символу - як виразника нацiонального болю України, як захисника знедолених i глашатая волi й незалежностi рiдної України.

А Москва все одно копає. Ісправник пiклується, щоби хто не завадив, спроваджує мордате начальство, кричить, вештається. Це знову характеристика працi чиновництва на Українi.

І докопалися, але до чого? До черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Що ж це  знову  за  добро? Це  ті частини  українського  народу, що  пішли  під  московський  заступ; ті  зрусифіковані українськi  пани, генерали, ті  дворяни-собачники,  трухло  нашої  минувшини: кістяки  в  кайданах.

    Закінчення  містерії має  в собі  щось пророче. Незабаром  сталося  дійсно  щось  таке,  що  описав  Шевченко   наприкінці “Великого  льоху”. Не  одно з тих, що  москалям  приспівували  при  їхній   роботі,  випарено  в  московській  бані - прохолоді. Жоден з українців, які  зрікалися  ідеї самостійності  і  незалежності  державної, обмежуючи  своє  українство до  етнографії, до  народної  пісні й  мови (для домашнього  вжитку), не  діждався  сподіваної  нагороди. Навіть «тоже малоросів» не  щадив  московський  режим.

    «Великий  льох»  був новаторським  твором в  нашій  літературі. Це  твір  оригінальний, добре  обдуманий і  старанно викінчений; оригінальний  думкою і формою.Думкою про незалежність і  волю України, які  приховані  у  свідомості   широких  кіл  нашого  простонароддя. Хоч  московський  лад  на  Україні розкопав «малий  льох» Хмельницького (себто  здеморалізував  наше  панство,а почасти  й  інтелігенцію), та докопався  у  ньому  тільки  до черепка, гнилого  корита  й до кістяка в  кайданах, а «великий  льох» себто  свідомість  своєї  окремішності, бажання волі  й  незалежності  в широких  колах  народу  зосталися незаторкнутими. На  цей  скарб   покладає  поет   свою  сильну  надію, надію, що «встане Україна і  розвіє  тьму  неволі»./268/ На свідомостi народній, він  сподівається,  буде   збудована  нова  церква (вольна Україна), а  стара, Богданова  церква (Переяславська  угода) розпадеться.

      Неначе  доповненням «Великого  льоху» є  тої  самої  днини (21.10.1845г.)  написаний  вірш  “Стоїть  в селі  Суботові”,який  закінчується  сильним  акордом  надії, що:

Церков - домовина

Розвалиться … і  з-під  неї

Встане  Україна.

І  розвіє  тьму  неволі,

Світ  правди  засвітить,

І помоляться  на  волі

Невольничі  діти!../268/

   Тією «церквою-домовиною» називає  поет не  що  інше,як Переяславську  угоду, яка  основувалася  на  фальшивій  вірі, що  москаль  буде  з  козаком  добром і лихом  ділитися. Шевченко  вірить,  що та  домовина  порохом  розсипеться  і  що  Україна виб¢ється  на  волю  й  заживе  як  самостійна  держава.

     Визвольні  ідеї  Шевченка  виростали  з  глибин  народного  болю, і  це  зумовлювало   нове  художнє  бачення, нову  естетику. Тим-то, говорячи  про  народність  Шевченка і  зіставляючи  її  з  народністю інших  поетів, які  свого  часу  були поіменовані  народними  тільки  тому, що  писали  про  життя  соціальних  низів, не  можна  ігнорувати  цього  фактору. Головним  критерієм   у  порівнянні  має  бути ступінь  заглибленості  в докорінні  процеси  народного  життя  і прозирання  шляхів  до  волі, до кращого  майбуття. «Немало  було на Заході, - писав О.І.Білецький, - і до Шевченка і в роки  його  діяльності поетів, які  обстоювали  інтереси  трудящих мас. А тим часом більша  частина їх  тільки  закликала до  співчуття, і  ніхто з них-ні поети чартистського  руху, ні французькі  поети  липневої  революції-не піднімалися  до  висоти  такого  гнівного, пристрасного  протесту  проти  ладу, заснованого  на  експлуатації  людини  людиною, як Шевченко».⁵ Найбільше схожості  виявляється у  вихідних  позиціях,а шляхи, методи, результативнiсть  у досягненні  мети у кожного  поета були  свої. Одну  з  найважливіших  типологічних рис  Шевченка проникливо  визначила  Полін  Бентлі: «У жодній  іншій  європейській  літературі  немає такого  протесту  проти  рабства, немає  й такого геніального  поета, вихідця  з  кріпаків, який би показав  потворність  рабства  з  такою  разючою  силою, як Шевченко…  Його  заклик  до  братерства й  любові, до  правди й справедливості, а над усе-до  волі  має всесвітнє значення».⁶

Поет бачив Україну в постійній боротьбі за свободу. Вся ії історія сповнена героїзму,  проявленого народом під час захисту рідної землі  від татарських орд, турецьких яничар,  польсько-шляхетських загарбників,  які постійно знущалися  над ним, несли йому сльози і горе. Тому однією із головних тем творчості Шевченка усіх періодів була історія України.

 У минулому України Шевченка передусім приваблювала героїчна