Скачать

Необходимая оборона (ст. 35, 36 УК Украины)

Міністерство внутрішніх справ України

Запорізький юридичний інститут

кафедра кримінального

права та кримінології

НЕОБХІДНА ОБОРОНА (СТ. 36, 37 КК УКРАЇНИ)

Курсова робота

з кримінального права

ВИКОНАВ: курсант

навчального взводу N204

Бодак М.І.

ПЕРЕВІРИВ:начальник кафедри, підполковник міліції,

к.ю.н., доцент,

Денисов С.Ф.

Запоріжжя - 2001

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………...................................…….............3

РОЗДІЛ 1. Сутність інституту необхідної оборони: ………………….………5

РОЗДІЛ 2. Правомірність необхідної оборони у сфері визначення характеру посягання…………………………………………………………………………..7

2.1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним……………………7

2.2. Посягання повинно бути наявним та дійсним……………………….10

РОЗДІЛ 3. Характеристика правомірності захисту від суспільно небезпечного посягання при необхідній обороні………………………………………………..13

РОЗДІЛ 4. Правомірні питання її застосування у діяльності ОВС……………18

ВИСНОВОК……………………………………..................................................…20

СПИСОК НОРМАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ......................…22

ДОДАТОК………………………………………………………………………….25

ВСТУП

Необхідна оборона – важливий і діючий засіб у боротьбі зі злочинністю. Його використання може бути найбільш успішним лише тоді, коли кожна людина буде добре розбиратися в тім, що являє собою право на необхідну оборону.

Боротьба зі злочинністю – одна з найважливіших задач держави. Це не тільки обов'язок міліції, прокуратури, суду та інших державних органів і посадових осіб, але і справа всієї громадськості, справа всіх громадян. Тільки в результаті їхніх спільних зусиль можуть бути досягнуті успіхи в рішенні цієї важливої задачі.

Закріплене в законі право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань дає можливість людям активно брати участь у боротьбі зі злочинними елементами, злісними порушниками суспільного порядку. Саме тому актуальність даної теми курсової роботи обумовлена насамперед найважливішими функціями необхідної оборони в умовах становлення в Україні громадянського суспільства і правової демократичної держави.

Дана проблема досліджувалась у вітчизняній правовій науці достатньо глибинно у 1950- 1970 рр. Це праці таких кримінологів як Якубович М.Й., Баулін Ю.В., Тишкевич І.С. та інші. Однак у зв’язку з прийняттям нової Конституції України, що пріоритетними засадами діяльності держави визначила забезпечення прав та свобод людини, зокрема права людину на необхідну оборону та на затримання злочинця.

Безпосередньо інститут необхідної оборони знайшов своє втілення у таких правових нормах: у ч. 3 ст.27 і ч.5 ст.55 Конституції, у ст. ст. 36, 37 Кримінального кодексу України, у ст. 19 КпАП України та у ст.ст. 444 Цивільного кодексу України та у роз’яснючих положеннях Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” від 28 червня 1991 р..Весь нормативний матеріал, що регулює право необхідної оборони, характеризується значною взаємозумовленістю і функціональною єдністю.

Об’єктом дослідження є відносини, що виникають у сфері забезпечення природніх прав людини таких, як право на життя, на свободу пересування та на захист від протиправних посягань на ці та інші права.

Предметом дослідження є система правових норм, що надають особі право на захист своїх законних інтересів за допомогою застосування необхідної оборони.

Метою даної роботи слід розглядати аналіз інституту необхідної оборони з ціллю визначення його недоліків у чинній редакції закону та висунути пропозиції щодо вдосконалення останнього.

Для досягнення даної мети автором поставлені наступні завдання:

1) Встановити сутність поняття необхідної оборони;

2) Визначити підстави та умови правомірності необхідної оборони;

3) Розмежувати інститут необхідної оборони та інституту уявної оборони;

4) Виділити особливості між поняттями необхідна оборона, крайня необхідність та затримання злочинця.

Методологічний інструментарій дослідження базується на загально наукових методах, таких як синтез, аналіз, індукція, що передбачає прямування від одиничного до цілого, та дедукція як метод визначення одиничного через ціле та інші. До того ж використовувався спеціальний правовий метод — метод порівняльного аналізу, який дозволяє виявити схожі ознаки у декількох досліджуваних об’єктів, а також встановити розходження між ними.

Робота структурована відповідно до поставлених мети та завдань та складається з вступу, чотирьох розділів, висновку, списку нормативних джерел і використаної літератури та додатку.

РОЗДІЛ І. СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ.

Статті Кримінального кодексу, що виключають кримінальну відповідальність, відносяться тільки до тих випадків, коли в процесі здійснення таких дій завдається шкода громадянам, державним чи суспільним інтересам.

Дурманов Н.Д. розглядав необхідну оборону як обставину, що виключає злочинність діяння (1); Ю.В. Баулин - як обставину, що виключає ознаки злочину, тобто суспільну небезпеку і злочинність діяння.(2) Вчинення дії в стані необхідної оборони виключає склад злочину. Це не тільки некаране, але і правомірна поведінка особи.

У частині 1 ст. 36 КК України зазначається: “Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.” Подібним чином визначається необхідна оборона у кримінальному законі Російської Федерації: "Не является преступлением причинение вреда посягающему лицу в состоянии необходимой обороны, т.е. при защите личности и прав обороняющегося или других лиц, охраняемых законом интересов общества или государства от общественно опасного посягательства, если при этом не было допущено превышения пределов необходимой обороны" (ч.1 ст.37 Кримінального кодексу РФ).

Право на необхідну оборону випливає з природного права людини на життя. Конституція України проголошує право особи будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У ст. 13 Основ кримінального законодавства СРСР та союзних республік поняття необхідної оборони знайшло такий свій вираз: “Не является преступлением действие, хотя и подпадающее под признаки деяния, предусмотренного уголовным законом, но совершенное в состоянии необходимой обороны, т.е. при защите интересов Советского государства, общественных интересов, личности или прав обороняющегося или другого лица от общественно опасного посягательства путем причинения посягающему вреда, если при этом не было допущено превышение пределов необходимой обороны.”3

Слід зазначити, що на громадянах не лежить обов'язок здійснювати акт необхідної оборони. Однак при цьому у певній ситуації, наприклад, коли відбувається напад на інтереси держави або суспільства, або на життя та здоров'я інших осіб, необхідна оборона є моральним обов'язком громадян. Відповідно до ст. 65 Конституції України захист Батьківщини є обов'язком громадянина України. Звідси випливає, що захист від посягань на державу є конституційним обов’язком.

Таким чином, необхідної обороною у кримінальному праві слід визнавати насильницькі дії по відношенню до особи, що скоїла небезпечне посягання на правоохоронні інтереси, що здійснюються для припинення цього посягання.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОМІРНІСТЬ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ У СФЕРІ ВИЗНАЧЕННЯ ХАРАКТЕРУ ПОСЯГАННЯ.

2.1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним.

Для правильного розуміння умов і меж необхідної оборони, а також ознак караного в кримінальному порядку перевищення цих меж потрібно насамперед усвідомити поняття "суспільно небезпечного посягання".

У постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 16 серпня 1984 р. N 16 “Про застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” дано тлумачення суспільно небезпечного посягання як діяння, передбаченого особливою частиною кримінального закону, незалежно від того, чи притягнена особа, яка його вчинила до кримінальної відповідальності, чи звільнена від неї у зв’язку з неосудністю, недосягненням віку притягнення до кримінальної відповідальності або з інших обставин. При цьому в постанові окремо акцентується увага на визнанні посягання суспільно небезпечним якщо особа, яка заподіяла шкоду іншій особі у зв’язку з вчиненням останньою дій, усвідомлювала малозначучість протиправного посягання5.

На жаль у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. щодо визначення поняття суспільно небезпечного діяння роз’яснень не міститься, що сприяє різномаїїтю тлумачень та підходів до вирішення цього питання. Розглянемо погляди на цю проблему декількох вчених науки кримінального права. М. Коржанський вважає, що посягання повинно мати характер нападу, який загрожує тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей – життя, здоров’я, власності, державного управління тощо6. Так само розглядає поняття суспільно небезпечного посягання Михайленко П. П.7 Також існує думка про обов’язковий характер об’єктивності суспільно небезпечного діяння, тобто такого яке за своїм характером і ступенем суспільної небезпечності реально може заподіяти чи створити реальну загрозу заподіяння шкоди правам та інтересам, що охороняються законом, а відвернення цього вимагає заподіяння шкоди тому, ким вчиняється посягання10. Щодо положень КК України, то посягання за своїми об’єктивними даними при виникненні необхідної оборони має досягти ступеня суспільної небезпечності злочину.

На наш погляд, суспільну небезпеку варто розділити на ступінь небезпеки діяння і ступінь небезпеки особистості. Небезпека діяння залежить від місця, часу, способу, обстановки його вчинення, а ступінь суспільної небезпеки завжди підвищується з підвищенням небезпеки злочину.

Основним розміром, що визначає суспільну небезпеку, є реальний збиток (шкода), заподіяний злочином або наявність реальної небезпеки його настання.

Характер суспільної небезпеки визначається суспільними відносинами, на які посягає злочинець, а ступінь небезпеки залежить від ряду чинників: ваги наслідків, форми вини, особливостей посягання і суб'єкта злочину.

Характерним є те, що суспільно небезпечне посягання повинно бути об'єктивно суспільно небезпечним. По іншому необхідно розглядати випадки заподіяння шкоди для захисту від суспільно небезпечного посягання тварині, приналежній тій або іншій особі. При необхідній обороні джерелом посягання є тільки злочинні дії суб’єкта злочину, тобто фізичної осудної особи, що досягла віку кримінальної відповідальності, однієї або декількох, тому захист від нападу тварин не можна вважати необхідною обороною. Дані дії повинні розглядатися по правилам про крайню необхідність (ст. 39 КК України). Однак у тих випадках, коли власник тварини використовує його як знаряддя нападу, заподіяння шкоди тварині, що нападає, є заподіянням майнової шкоди власнику тварини, тому скоєна при цих умовах дія є актом необхідної оборони і цілком підпадає під правила, регулюючі правомірність необхідної оборони.

Суспільну небезпеку посягання, від якого можлива необхідна оборона характеризує також активність протиправних дій правопорушника. Оборона насамперед неприпустима проти посягань, які відбуваються шляхом пасивної поведінки. Вона навряд чи буде можлива проти діянь, що відразу не ведуть до настання фізичної, матеріальної або іншої шкоди, тому що діяння і настання наслідків віддалені один від одного у часі і заподіянню шкоди можна запобігти іншими способами. До таких діянь відносяться контрабанда, дача помилкових показань, обман споживачів тощо. Підставою необхідної оборони є такі посягання, що негайно і неминуче можуть спричинити заподіяння шкоди суспільним відносинам: замах на убивство, зґвалтування, розбій, хуліганство тощо.

Говорячи про злочин як підставу необхідної оборони, слід зазначити, що їм може бути не тільки навмисне діяння. Громадянам звичайно доводиться захищатися від навмисних посягань, але необережне посягання на той або інший об'єкт, що має характер злочинного нападу, має ті ж ознаки, що і умисне суспільно небезпечне посягання, тому здатне створити ситуацію, за умов якої допускається використання права на необхідну оборону.

Таким чином, суспільна небезпека посягання, проти якого можливо застосування права людини на необхідну оборону, характеризується настанням суспільно небезпечних наслідків або їх реальною можливістю настання, об’єктивним характером небезпечності вчинених активних дій, що за своєю суб’єктивною стороною можуть бути як навмисні, так і необережні.

2.2. Посягання повинно бути наявним та дійсним.

Стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, але і при наявності реальної погрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється11.

Таким чином, для визнання акта оборони правомірним не можна вимагати, щоб напад обов'язково вже почався. Напад є наявним, коли була безпосередня погроза нападу.

Оборона неприпустима також і проти вже закінченого нападу, тобто нападу, що явно припинився, не будучи доведений до кінця, або нападу, що уже цілком здійснено. В такому аспекті захисні пристосування не можуть розглядатися як необхідна оборона, тому що вони встановлюються в момент, коли суспільно небезпечного посягання або реальної погрози його вчинення не було, тобто відсутня ознака наявності посягання. Якщо шкода, що заподіяла, бажав розправитися з правопорушником, помститися йому за зроблені раніше аналогічні злочинні дії, правила про необхідну оборону не повинні застосовуватися; в наявності акт помсти, а не оборони, і винний підлягає відповідальності за зроблений їм злочин на загальних засадах12.

Таким чином, право на захист не може існувати необмежений час. Спізнілий захист, як і передчасний, не виключає кримінальної відповідальності за заподіяння шкоди тому, хто нападав. Право на оборону не виключається, якщо суспільно небезпечне посягання припинене лише на невеликий час, і він може поновитися негайно і зненацька, у будь-який момент13 . Наразі той, хто обороняється вправі продовжувати захист, якщо він не знає, закінчився напад або ні, тобто якщо обстановка посягання не виключає можливості його продовження.

Вчинені у стані необхідної оборони дії тоді усувають суспільну небезпеку вчиненого, коли обстановка суспільно небезпечного нападу була реальною, існуючою у дійсності, а не тільки в уяві суб'єкта. Ознака дійсності посягання означає його реальність. Ця вимога відповідає закону і має фактичне значення для випадків так називаної уявної оборони. Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання (ч. 1 ст. 37 КК України).

Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.
Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони (ч. 3 ст. 37 КК України).
Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

У цьому відношенні характерною є справа Чуднова, керівника групи з розшуку та затриманню злочинців, які втекли з-під варти, винних у вбивстві Соколової.

Чуднов був попереджений про те, що втекли небезпечні злочинці, засуджені до тривалих строків позбавлення волі за чисельні вбивства. Проходячи вночі вздовж города, Чуднов почув слова погрози та без будь-якого попередження був обстріляний з будки, що знаходилась у городі. Чуднов та особи, які його супроводжували, вирішили, що в них стріляють розшукувані злочинці. У відповідь Чуднов також вистрілив, добросовісно помиляючись, що злочинці здійснюють озброєний опір. У такому разі Чуднов за статутом мав право застосувати зброю без попередження. Виявилось, стріляло подружжя Соколових, які охороняли свій город.

Таким чином, вся обстановка події давала Чуднову достатньо підстав вважати, що він зазнає реального нападу, і він не усвідомлював і не міг усвідомити помилковості свого перепущення.

Саме тому Верховний Суд СРСР скасував вирок обласного суду, що засудив Чуднова за навмисне вбивство. Були скасовані і всі інші судові рішення. Справа була закрита та визнано, що Чуднов не може нести відповідальності за акт уявної оборони у силу свого добросовісної помилки, викликаної неправомірною поведінкою потерпілого16.

Якщо особа заподіює шкода, не усвідомлюючи нереальності уявності посягання, але за обставинами справи повинна була і могла це усвідомлювати, дії такої особи підлягають кваліфікації по статтях кримінального кодексу17.

Отже, уявна оборона є результатом сумлінної помилки того, хто обороняється, про наявність, реальність чи дійсність суспільно небезпечного нападу, тому відповідальність за уявну оборону визначається в залежності від наявності або відсутності вини такої особи.

РОЗДІЛ 3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОМІРНОСТІ ЗАХИСТУ ВІД СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНОГО ПОСЯГАННЯ ПРИ НЕОБХІДНІЙ ОБОРОНІ.

Захист яких-небудь інтересів шляхом заподіяння шкоди не нападаючому, а третім особам не є актом необхідної оборони. При здійсненні акта необхідної оборони не потрібно, щоб у результаті захисту шкода була заподіяна особі нападаючого. Шкода може бути заподіяний і його майновим інтересам. Захист при здійсненні акта необхідної оборони може виражатися в різноманітних формах заподіяння шкоди нападаючому: у позбавленні життя, заподіянні тяжких або легких тілесних ушкоджень, нанесенні ударів, у позбавленні волі, у знищенні, пошкодженні майна, за допомогою якого відбувається злочинне посягання на потерпілого, в ушкодженні майна (наприклад, костюма), що було пов'язано з заподіянням шкоди особі нападаючого. Звичайно здійснення необхідної оборони безпосередньо пов'язано з заподіянням тієї або іншої шкоди особі нападаючого.

Особливістю захисту при необхідній обороні є його активний характер, що виражається в заподіянні шкоди нападаючому. Тому захист, що виражається лише у відбитті нападу, відбитті наносимого удару, не є ще здійсненням права необхідної оборони18. Заподіяння шкоди третій особі виключає в діях особи, що обороняється, необхідну оборону і мова може піти про крайню необхідність (дивись додаток №1).

Таким чином, у законі говориться про заподіяння шкоди особі, що посягає, але саме посягання не пов'язується жорстко з поведінкою тільки однієї людини.

Оборона припустима з метою захисту будь-яких законних прав і інтересів, в тому числі власних. Права громадянина перераховані в розділі 2 Конституції України, виходячи з положень якого охорона інтересів людини в наш час має для кримінального права більше значення, ніж охорона інтересів держави і суспільства.

Так, істотні зміни в даному питанні відбулися після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України. Стаття 3 Конституції України визнала, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю.” Однак слід зазначити, що при посяганні на честь і гідність громадянина необхідна оборона може мати місце лише у виняткових випадках, коли мова йде про нанесення образи дією або спробі вселюдно виставити написані або надруковані наклепницькі зведення про потерпілого.

Українське кримінальне законодавство визнає право оборони не тільки за тим, хто піддається нападу, але і за будь-якою третьою особою, що є свідком злочинного посягання на інтереси влади, особи і майнові інтереси.

У третьому абзаці постанови Пленуму ВР СРСР від 16 серпня 1984 р. відзначено, що в деяких випадках "суди неправильно вважають, що громадяни вправі здійснювати необхідну оборону лише при посяганні на них самих, тоді як законодавство про необхідну оборону поширюється і на випадки захисту інтересів Радянської держави, соціалістичної власності, суспільного порядку, життя, честі і гідності інших громадян"; також слід підкреслити той факт, що встановлювати згоду потерпілого на такий захист третіми особами не потрібно.

Пленум Верховного Суду СРСР у п. 6 постанови від 16 серпня 1984 р. зазначив, що не може бути визнано такою, що знаходилася у стані необхідної оборони, особа, що намірено спонукало напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій (розв'язування бійки, вчинення розправи, акту помсти тощо). Вчинене в таких випадках повинне кваліфікуватися на загальних засадах.

Мета запобігання або припинення посягання виступає як необхідний елемент захисту правових інтересів. У противному випадку, якщо заподіяння шкоди тим, хто обороняється, здійснюється не з метою захисту державних, суспільних інтересів, інтересів і прав людини, то буде мати місце неправомірне заподіяння шкоди.

Захист не повинен перевищувати меж необхідності оборони, тобто не знаходитися у явній невідповідності з характером і небезпекою посягання. Цю ознаку можна назвати розміром посягання і обраного способу захисту.

Вимога, щоб при необхідній обороні не було заподіяно злочинцю більш тяжкої шкоди, чим та шкода, якої при цьому уник потерпілий, украй полегшило б учинення злочинів і власне кажучи означало б повну ліквідацію права на необхідну оборону. Інтереси правомірного захисту при обороні повинні визначатися інтенсивністю нападу і характером інтересу, що захищається.

Питання про те, чи була дійсна необхідність використовувати для оборони застосований засіб, вирішується судом на базі оцінки всіх обставин у сукупності. При цьому суд не може не враховувати і характеру інтересів, що захищаються, тобто ступеня небезпеки самого посягання.

Однак при необхідній обороні не можна говорити про пропорційність зусиль, що додаються при нападі, зусиллям, що додається при захисті. І законодавець у даній ситуації повинний поставити останнього у свідомо вигідне положення, щоб збільшити його шанси на "перемогу".

Однак відзначається, що захист визнається правомірним, якщо він явно не перевищує посягання або якщо запобігти посяганню явно не можна або важко шляхом заподіяння меншої шкоди, ніж фактично заподіяна шкода. Звідси випливає, що саме характер і небезпека посягання визначають межі припустимої шкоди при необхідній обороні.

Тому для правильного вирішення питання про межі необхідності, потрібно оцінювати усі обставини справи в сукупності, а саме:

1) засоби, застосовувані при нападі;

2) стрімкість нападу і спосіб посягання;

3) на що посягає злочинець і важливість об'єкта посягання;

4) сили і можливості злочинця довести до кінця задуманий злочин;

5) сили і можливості особи, яка обороняється, його вік і фізичні сили;

6) засоби, застосовувані особою, яка обороняється.

При вчиненні посягання групою осіб той, хто обороняється має право застосувати до будь-кого з нападаючих такі засоби захисту, що визначаються небезпекою і характером дій усієї групи, в тому числі, при нападі навіть і неозброєної групи осіб дозволяється використовувати зброю як засіб необхідної оборони (ч. 5 ст. 36 КК України).

Частина третя статті 36 КК України встановлює, що "перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу”, а саме “умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця” (ст. 118 КК України), чи умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК України).

Слід відмежувати стан необхідної оборони від стану психологічного афекту, тобто стану сильного душевного хвилювання. Афект страху є реакцією самозахисту. Він виникає від небезпеки посягання, що сприймається як загроза найбільш важливим благам, наприклад, життя. Оцінка небезпеки може бути перебільшеної, тобто помилкової. У цьому випадку особа не підлягає кримінальній відповідальності і допущене перевищення меж необхідної оборони не може вважатися навмисним (ч. 4 ст. 36 КК України). Наприклад, убивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання під впливом вчиненого насильства, може бути кваліфіковане як убивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України).

У двох випадках заподіяння тяжкої шкоди особистості при перевищенні меж необхідної оборони розглядається як самостійний злочин. Це убивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст.118 КК) і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК). За ці злочини передбачені значно більш м'які санкції в порівнянні із санкціями за відповідні злочини, зроблені поза зв'язком із необхідною обороною, що викликано їх мотивом (прагнення до захисту), метою (припинення посягання), з тим, що ці злочини мають у визначеній мірі змушений характер і відбуваються під впливом страху, для надійності припинення посягання. Доцільно було б у ряді випадків перевищення меж необхідної оборони орієнтувати суд на застосування умовного осуду або на мотивоване зниження покарання нижче нижчої межі каральної санкції.

Важливим є питання про те, чи несе майнову відповідальність особа за заподіяння шкоди в стані необхідної оборони. Дане питання знайшло свій відбиток у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду від 16 серпня 1984 р., де вказується, що в силу ст. 444 ЦК шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, відшкодуванню не підлягає.

Таким чином, правомірним за умов здійснення необхідної оборони є такий захист, що відповідає суспільно небезпечному нападу, не перевищує меж необхідності та за своєю метою спрямований на захист законних прав та інтересів як особи, що є безпосередньою жертвою посягання, так і третіх осіб.

РОЗДІЛ 4. ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ В ДІЯЛЬНОСТІ ОВС

На певних категоріях громадян лежить не тільки моральний, але і юридичний обов'язок оборонятися від злочинних нападів, серед яких чільне місце займають працівники органів внутрішніх справ. Відмова від оборони в такому разі може утворювати самостійний склад злочину або правопорушення - халатного відношення до службових обов'язків або дисциплінарній провині.

Законодавець визнав необхідну оборону активної, наступательною діяльністю. На наступательний характер необхідної оборони вказує ряд законів, що дозволяють застосовувати зброю для припинення посягань. У ст.ст. 13, 14, 15, 15-1 Закону України "Про міліцію" говориться, що співробітники міліції мають право застосовувати спеціальні засоби, у тому числі і зброю, для відбиття нападу на громадян і співробітників міліції, для припинення завданого співробітнику міліції опору19. Отже, для більшості громадян можливість здійснення необхідної оборони є їхнім особистим правом. Відхилення або відмова від використання цього права може призвести лише до морального осуду. Тоді як для працівників органів внутрішніх справ захист інтересів держави, суспільства, а також інтересів громадян – службовий обов’язок. В такому аспекті було раціональним стало введення нової кримінально-правової норми – ст. 38 КК України, що виключає кримінальну відповідальність у зв’язку з заподіянням шкоди при затриманні особи, що вчинила злочин подібно до статті 39 Кримінального кодексу РФ.

Питання про допустимість оборони проти дій посадових осіб особливого значення набуває при розгляді справ про опір представнику влади або представнику громадськості, і, зокрема про опір працівнику міліції, коли мало місце незаконне затримання ними громадянина. У випадках незаконних дій цих осіб, зроблений ними опір може при відомих умовах бути актом необхідної оборони. Проти незаконних дій представників влади або громадськості, що виразились в насильстві над особою потерпілого, останній може оборонятися.

У юридичній літературі не висловлено заперечень про допустимість необхідної оборони проти незаконних дій посадових осіб, але деякі вчені кримінального права вважають, що оборона проти таких дій можлива при наявності додаткових умов. Тому обмеження необхідної оборони проти неправомірних дій посадових осіб породжує презумпцію невинуватості їх дій, що приводить до обмеження права громадян на необхідну оборону.

Однак, характерним є той факт, що в умовах, коли правоохоронні органи нашої держави стикаються з труднощами при забезпеченні недоторканості особи, власності тощо, реалізація громадянами права на необхідну оборону набуває особливого значення і повинна заохочуватися суспільством. Заборона громадянам оборонятися від злочинів полегшила б злочинцям вчинення таких суспільно небезпечних посягань. Саме в цьому аспекті прийняття правової норми, що врегулювало застосування інституту затримання злочинця та відповідним чином стимулювало його всебічне провадження у світлі реалізації державної комплексної політики боротьби зі злочинністю, повинно покращити криміногенну ситуацію, що має місце на сучасному етапі розвитку України.

ВИСНОВОК

Неправильне розуміння і застосування закону про необхідну оборону, що призводить до судових помилок, обмежує право громадян на законний захист і сприяє створенню обстановки безкарності хуліганів, грабіжників і інших антигромадських елементів, що викликає справедливе невдоволення громадян і ускладнює боротьбу зі злочинністю.

На довершення на ґрунті проведених узагальнень необхідно сформулювати рекомендації, що можуть сприяти більш правильному розслідуванню і розгляду справ даної категорії в межах чинного законодавчого визначення необхідної оборони і перевищення її меж :

1. При наявності об'єктивних ознак ситуації "напад - оборона" необхідно установити причину виникнення події, його ініціатора, наявність шкоди здоров'ю в учасників інциденту і інші обставини, що істотно впливають на оцінку суспільно небезпечної події.

2. Необхідно дати діянню повну кримінально-правову кваліфікацію, що повинна бути основою оцінки відповідних дій особи, яка обороняється.

3. Необхідно враховувати, що необхідна оборона можлива тільки проти посягань, вчинених активною дією, а випадки заподіяння шкоди при бездіяльності потрібно розглядати по правилам крайньої необхідності.

4. Необхідна оборона є суспільно корисною обставиною, тому заподіяння нападаючому певних збитків необхідно розглядати не як шкоду, а як змушений результат відбиття його суспільно небезпечного посягання, тому той, хто нападав, не повинний визнаватися потерпілим і завжди повинно обговорюватися питання про можливість притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

5. Під час обговорення питання про наявність або відсутність перевищення меж необхідної оборони судово-слідчі органи повинні оцінювати всі отримані обставини справи в сукупності.

6. При оцінці захисту від посягання варто пам'ятати, що нападаючий, має значні переваги перед тим, хто обороняється, що виражається в раптовості нападу, у можливості заздалегідь вибрати місце, час, спосіб, знаряддя і жертву посягання.

7. Заподіяння наслідків по необережності не кримінально каране, тому варто завжди з'ясовувати суб'єктивну сторону діяння особи, яка оборонялося, пам'ятаючи, що відповідальність по ст. 118, 124 КК наступає при наявності наміру на заподіяння тяжких наслідків без будь-якої на те необхідності.

До того ж законодавець доцільно додав у число обставин, що виключають злочинність діяння новий інститут, більш деталізуючи вже наявний інститут необхідної оборони, а саме “затримання особи, що вчинила злочин”. На жаль, до останнього часу переважає думка про те, що затримання особи, що вчинила злочин, є прерогативою діяльності органів держави, зокрема, представників органів міліції, що певною мірою звужує обсяг прав інших осіб; так само застосування спеціальних засобів та методів, в тому числі вогнепальної зброї, є пріоритетним напрямком діяльності лише органів міліції, що в умовах криміналізації суспільства є вкрай недоречним, адже розширення сфери діяльності окремих осіб, не міліціонерів, могло б покращити становище в сфері боротьби зі злочинністю.

Аналізуючи все вище зазначене, автор в цілому погоджується з положенням, що визначає необхідну оборону уявну оборону, викладеному у у статтях 36, 37 Кримінального Кодексу України в редакції від 5 квітня 2001 року.

СПИСОК НОРМАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

І. Нормативні акти

1. Загальна декларація прав людини. – К.: Укр. Правнича Фундація. Вид-во Право, 1995. – 12 с. – (Сер. “Міжнародні документи ООН з прав людини”).

2. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Україна, 1996.

3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. – К.: Атіка, 2001. – 168 с.

4. Цивільний кодекс України // www.rada.gov.ua.

5. Собрание кодексов Российской Федерации. Официальные тексты. В 2-х томах. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1998.

6. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1991 // www.rada.gov.ua.

7. Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму Верховного суду України від 28 червня 1991 р. № 4//www.rada.gov.ua.

8. Про застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 16 серпня 1984 р. N 16 // www.rada.gov.ua.

ІІ. Книжкові видання

9. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Харков, Основа, 1991. – 350 с.

10. Гельфанд И.А., Куц Н.Т. необходимая оборона по советскому уголовному праву: Учебное пособие. – К., 1962. – 46 с.

11. Козак В.Н. Право граждан на необходимую оборону. – Саратов, 1972.

12. Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – К.: ТОВ “Генеза”, 1999. – 208 с.

13. Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студнтів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 512 с.

14. Кримінальне право України: Особлива частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 896 с.

15. Кримінальне право. Особлива частина: Підручник / Відп. ред. В.І.Шакун. – К.: НАВСУ-“Правова джерела”, 1998. – 896 с.

16. Михайленко П.П. Уголовное право Украины. Общая часть. – К.: Ред.-изд. отдел МВД Украины. – 260 с.

17. Михайлов М.П. Право граждан на необхомую оборону. – М.: Госюриздат, 1962. – 29 с.

18. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М.Й. – К.: Атіка, Академія, Ельса-Н, 2001. – 656 с.

19. Паше-Озерский Н.Н. Необходимая оборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву. – М.: