Скачать

Корупція як соціальне явище: український контекст аналізу

ДИПЛОМНА РОБОТА

На тему:

"Корупція як соціальне явище: український контекст аналізу"

Дніпропетровськ 2010


Вступ

Актуальність теми дослідження. На думку багатьох міжнародних та українських експертів корупція є сьогодні в Україні найважливішою проблемою, більш того, головною загрозою нормального розвитку суспільства. В умовах тотальної корумпованості всіх галузей влади на всіх рівнях принципово неможливо вирішити жодної соціальної, економічної, політичної проблеми. Негативні наслідки, породжувані цим явищем, не тільки перешкоджають прогресивному, поступальному розвитку суспільства, але й являють серйозну загрозу інтересам національної безпеки країни. Найбільш проблемною характеристикою явища корупції стало те, що воно почало сприйматись на повсякденному рівні як суспільна норма, хоча на рівні вербальних висловлень більшість населення декларативно підтримує думку про небезпечність цього явища.

Існуюча амбівалентність в суб’єктивному сприйнятті явища корупції породжує, на нашу думку, не тільки проблеми функціонального характеру, але й структурного – якщо у суспільній свідомості сприйняття корупції в якості норми («нормального» засобу вирішення проблем) набуде стійкої лояльної орієнтації, це одразу легітимізує відповідні соціальні структури, до речі, тіньові як результат відповідних соціальних практик. Зароджуючись, наприклад, в економіці, стереотипи тіньової поведінки проникають в інші сфери суспільного життя – політику, сферу державного управління, органі правопорядку, СМК, освіту та ін. Отже, корупція здатна до постійної мімікрії та самовідтворення.

Також актуалізація дослідницького інтересу щодо феномену корупції з урахуванням суто соціологічної оптики аналізу передбачає зосередження уваги на соціальних наслідках корупційних проявів, адже вони призводить до істотного розходження між оголошеними і реальними цінностями, що формує на макрорівні соціуму «подвійний стандарт» моралі і поведінки, а на рівні макроструктур феномен «інституціональної двоїстості». Як наслідок – відбувається девальвація і руйнування цивілізованих соціальних регуляторів поведінки людей: норм моралі, права. релігії, суспільної думки ті наслідки, які Е. Дюркгейм називав «ціннісною аномією» (38, c. 56). У загальному вигляді наступає такий стан суспільства, в якому помітна частина його членів, знаючи про існування зобов'язуючих їх норм, ставиться до них негативно або байдуже. Корупція дискредитує право як основний інструмент регулювання життя держави і суспільства і державу як основний суспільний інститут. Через це знижується патріотизм громадян і з’являється відчуження від загальних проблем, що призводить до втрати соціальної солідарності, через що індивідуалістичні цілі і бажання збагачення витісняють суспільно значущі цінності. Отже, корупція розглядається в Україні та за її межами як одна з основних перешкод, що гальмує економічний та соціальний розвиток поширеність цього явища підтверджується даними міжнародної організації «Transparency International», яка в 2009 році оцінила наявність корупції в країні у 2,2 бали з десяти (де 10-повна відсутність корупції), слід зазначити, що з 2006 року, коли рейтинг України був 2,6 бали, вона кожен рік падає в рейтингу(3). На Україну як на державу з дуже високим ступенем корумпованості вказують у своїх дослідженнях Всесвітній банк і Міжнародний валютний фонд, які визначають корупцію, як головний бар’єр до модернізації країни і формуванні інвестиційної привабливості.

Таким чином вказані обставини актуалізували дослідницький інтерес до феномену корупції взагалі та специфіки її прояву в Україні зокрема.

Ступень наукової розробленості проблеми. Оскільки корупція – явище соціальне, економічне, політичне, правове – вона завжди була об’єктом вивчення фахівців різних галузей науки. Разом з тим у вітчизняній соціології ця проблематика має дещо маргінальний статус, не вистачає детальних й ґрунтовних робіт, яки б досліджували соціальну сутність, причини й особливості цього явища саме в українському суспільстві. Серед не чисельних розробок з цієї проблематики слід назвати роботи А. Бантишева, який розглядав питання кваліфікації злочинів, пов’язаних з корупцією (7), Мельника М., який досліджував тематику забезпечення антикорупційної діяльності в органах влади (38–40). На економічних аспектах корупції зосередив увагу А. Скрипник, О. Гриценко розглядав корупцію, як інституціональний комплекс, А. Бова вивчає методологічні підходи щодо дослідження суб’єктних показників в корупції та приймає активну участь у практичному дослідженні корупції в Україні (9–10).

В російському соціологічному просторі соціальна природа корупції з точки зору девіації вивчається В. Афанасьєвим, Я. Гілінським (6); аналіз підходів до дослідження корупції розглядають А. Бистрова і М. Сильвестрос (12); І. Голосєнко предметно аналізує конструювання хабарництва в Росії та розкриває роль чиновництва в його поширенні (19), А. Кірпічникова досліджено історія корупції в СРСР і Росії і відображання права у російській відомості (28), Г.А. Сатаров робить предметне дослідження політичної корупції та засобів протидії корупції як суспільного явища (54–56). Корупцію в контексті тіньової реальності вивчали И. Клямкін і Л. Тимофєєв (29), у рамках економічної соціології – В. Радаєв (47–48).

Отже, історіографічний аналіз джерел дозволяє стверджувати, що, завдяки популярності та актуальності цієї тематики, більшість статей мають публіцистичний характер, втім як системного аналізу даного явища з урахуванням особливостей українського контексту виокремлено не було. Виходячи з вищевикладеного, вважаємо обрану для розгляду тему актуальною ще й в гносеологічному аспекті.

Об'єктом дипломної роботи єкорупція як соціальне явище

Предметом виступає соціальна сутність корупції та її наслідки

Мета дипломної роботи полягає в визначенні соціальних детермінантів корупції в умовах сучасного українського соціуму

Реалізація поставленої мети передбачає досягнення наступних задач:

- охарактеризувати основні теоретичні підходи щодо визначення корупції з урахуванням соціологічної специфіки розгляду цього явища;

- виявити особливості історико-культурної трансформації феномену корупції;

- з’ясувати рівні прояву корупційних практик у сучасному суспільстві;

- визначити характер феномену корупції в Україні та причини її поширення;

- оцінити на підставі власного дослідження ставлення сучасної української студентської молоді до корупції.

Теоретико-методологічною базою дипломної роботи виступають основні положення структурного функціоналізму (при розгляді корупції у статичному та динамічному аспектах), конструктивізму (корупційна поведінка як результат об'єктивації соціальних змін) та елементи соціокультурного підходу щодо розгляду культурної контекстуальності корупції.

В ході дослідження використовувалися наступні методи: загальнонаукові методи – історичний, порівняльний методи, методи узагальнення та типологизації. Серед конкретно соціологічних методів у рамках дослідження знайшли застосування аналіз документальних джерел, метод вторинного і первинного аналізу емпіричних даних, анкетування.

Емпіричною базою дипломної роботи є результати авторського соціологічного дослідження на тему «Ставлення студентської молоді до явища корупції (на прикладі м. Дніпропетровська)», здійсненого методом анкетного опитування (травень 2010 р., за репрезентативною вибіркою опитано 293 респондента; вибірка цільова типова; відбір одиниць спостереження здійснювався за ознакою статі, віку, освіти). Окрім того, в дипломній роботі використовуються результати всеукраїнського дослідження «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні», який виконується компанією «Менеджмент Системс Інтернешнл» у партнерстві з українськими організаціями (опитування проводилося з у травні 2007 і 2009 р., опитано 10580 респондентів по всій Україні) (53), загальнонаціональне опитування населення України, призначене вивчити загальне ставлення населення до питань корупції, що було проведене у березні 2009 року Фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс». Усього було опитано 1800 респондентів в усіх областях України та АР Крим (32), результати дослідження «Корупція в Україні», проведеного Інститутом Горшеніна з 12 по 14 червня 2010 року (45).


1. Корупція як соціальна проблема і категорія соціології

Корупція – багатогранне поняття, що включає в собі безліч аспектів економічного, правового, політичного характерів. Тому важливо відзначити, що до визначення корупції існує різноманіття підходів. Багато хто з дослідників називають це явище кримінологічним, хоча є і така точка зору, що «корупція – поняття не стільки правове, скільки соціальне і моральне» (12, с. 91). З точки зору етимології термін «корупція» утворився від сполучення латинських слів «correi» – учасники сторін з приводу єдиного предмета і «rumpere» – ламати, ушкоджувати, порушувати, скасовувати. У результаті існує самостійний термін – «corrumpere», що припускає участь у діяльності декількох людей, метою яких є «псування», «ушкодження» нормального ходу судового процесу чи керування справами суспільства (16, с. 13).

У загальному вигляді корупцію можна визначити як соціальне явище, яке охоплює всю сукупність діянь, пов'язаних з неправомірним використанням особами наданої їм влади та посадових повноважень з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, а також інших правопорушень, що створюють умови для вчинення корупційних діянь або їх приховування. Сутність корупції полягає у тому, що вона має соціальну обумовленість, впливає на всі сфери суспільного життя, відзначається транснаціональним характером, економічними, політичними, правовими, психологічними та моральними аспектами та здатністю до постійної мімікрії.

Таке розуміння корупції є відправним і вимагає не обмежуватись у боротьбі з нею лише правовими заходами, переважно у формі юридичної відповідальності за корупційні діяння, а застосувати комплекс економічних, політичних, організаційних та інших заходів протидії.

Деякі автори розуміють корупцію як соціально негативне явище, що виражається в підкупі одних людей іншими, що відбивається кримінально-правовим поняттям хабарництво (12, с. 93). Існує і більш широке розуміння корупції як процесу, при якому має місце пряме використання посадовими особами прав, пов'язаних з посадою і з метою особистого збагачення.

Тож зазначимо, що існує безліч визначень корупції. Можливо, найбільш коротке і точне з них: «зловживання публічною владою заради приватної (особистої) вигоди» (21, с. 21). Аналогічні визначення зустрічаються в документах ООН. Більш повне з них міститься в документах 34-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (1979): «Виконання посадовою особою яких-небудь дій чи бездіяльність у сфері його посадових повноважень за винагороду у будь-якій формі в інтересах людини, яка дає таку винагороду, як з порушенням посадових інструкцій, так і без їх порушення» (21, с. 24).

Міждисциплінарна група по корупції Ради Європи дала ще більш широке робоче визначення: корупція являє собою хабарництво і будь-яку іншу поведінку осіб, яким доручене виконання визначених обов'язків у державному чи приватному секторі і яке веде до порушення обов'язків, покладених на них по статусу державної посадової особи, приватного співробітника чи агента іншого роду відносин і має на меті одержання будь-яких незаконних вигод для себе й інших (30, с. 21).У даному випадку суб'єктом корупційних діянь може бути не тільки посадова особа.

Вважаємо, що це формулювання найбільш коректне, і дозволяє осягнути корупцію і всіх її видах та проявах, незалежно від форми власності та діяльності.

У прийнятій в Україні «Концепції боротьби з корупцією на 1998–2005 рр.» наводиться досить широке визначення корупції, яка являє собою сукупність різних за характером і ступеня суспільної небезпеки, проте єдиних за своєю суттю корупційних діянь та інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов'язаних із здійсненням цих діянь (13, c. 10). Такий підхід є більш всеохоплюючим, ніж вузьке трактування корупції, дане в Законі України «Про боротьбу з корупцією» 1995 р. як «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг «(ст. 1) (1).

Виходячи зі специфіки українського законодавства, що діє зараз у кримінологічному аспекті, корупція характеризується вузьким набором ключових ознак:

– вона можлива лише у сфері діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування;

– її суб'єктом може бути тільки особа, наділена владою чи посадовими повноваженнями;

– корупційні відносини виникають внаслідок зловживання особою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, своїми повноваженнями. Тут вони виступають предметом торгу, в результаті якого суб'єкт одержує певні блага як матеріального, так і нематеріального характеру;

– корупцію складають лише такі діяння, які вчинені особою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, з метою задоволення корисливих власних або інтересів інших осіб. Неправомірність або й неетичність діянь посадової особи та їх спрямованість на задоволення корисливих інтересів по суті визначають, які саме діяння відносяться до категорії корупційних.

Таке визначення обмежує протягування до закону інших посадових осіб, що не є державними службовцями, але зловживають владою, що по суті заважає боротьбі з корупцією у повному масштабі.

У Законі України «Про засади запобігання та протидії корупції», що набуде чинності з 01.01.2011, наводиться розширене визначення змісту корупції – «Використання особою наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей». (2) Перевага цієї редакції закону в тому, що він розширює категорію осіб, що потрапляють під його дію: якщо у минулій редакції це були тільки державні службовці, то у новій редакції під його дію потрапляють всі особи, що мають службові повноваження, що має поліпшити ефективність боротьби з цим явищем.

Глибше й точніше з'ясувати соціальну сутність і правову природу корупції допомагає встановлення механізму корумпованої поведінки. На наш погляд, він може проявлятися у двох варіантах. В першому випадку має місце взаємодія двох суб'єктів, кожен з яких прагне задовольнити свої корисливі інтереси (скажімо, давання – одержання хабара); у другому – корумпована поведінка зводиться до дій лише однієї особи, яка самостійно задовольняє корисливі інтереси, зловживаючи наданими їй посадовими повноваженнями (наприклад, розкрадання державного майна з використанням свого службового становища). Обидва варіанти об'єднує те, що суб'єкт корупційних діянь задовольняє власний інтерес чи інтереси третіх осіб за допомогою неправомірного використання наданих йому владних повноважень.

У правовому плані корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов'язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке розуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримінально-караними і найчастіше це залежить від традицій і звичаїв певного суспільства (так, наприклад, непотизм у Ватикані є священною традицією) та досконалості законодавчої бази (як, наприклад, зараз в Україні, коли немає правової бази для засудження корупціонерів не державних службовців) (22). Але, зазвичай, найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини.

Предмет хабара – це одержання незаконної вигоди майнового характеру, що включає гроші або цінні папери, валюту, дорогі речі, майно. Інша форма хабара складається з вигод майнового характеру, що надаються винному безоплатно; послуг, що підлягають сплаті. Сюди ж входять отримання без оплати туристичних путівок для поїздок за кордон або організація круїзів, безкоштовний ремонт, інші форми. При цьому безоплатність отримання хабара може бути повною і частковою (отримання цінної речі за безцінь або за значно меншої вартості, ніж дійсна).

На практиці зустрічаються дві основні форми отримання хабарів: відкрита і завуальована. Відкрита форма – хабародавець особисто або через посередника передає корупціонеру предмет хабара. Завуальована – хабар втілюється в зовнішньо легальні форми (сумісництво, виплати за договором або угодою, премії без підстав на те).

Існує безліч проявів корупції: хабарництво, фаворитизм, непотизм (кумівство), протекціонізм, лобізм, незаконний розподіл, перерозподіл і присвоєння суспільних ресурсів і фондів в особистих цілях, незаконна приватизація, протизаконна підтримка і фінансування політичних структур, вимагання і надання пільгових кредитів, замовлень, так званий «блат» (використання особистих контактів д  ля одержання доступу до суспільних ресурсів – товарів, послуг, джерел прибутків, привілеїв, надання різних послуг родичам, друзям, знайомим) та ін. Відповідно приводяться різні класифікації корупції і корупційної діяльності (38, c. 50).

Залежно від критерію, корупційні дії можуть бути розділені на бюрократичну і політичну корупцію; примусову і узгоджену, централізовану і децентралізовану (22), суто кримінальну (в основному економічного характеру) і політичну (46, с. 20). Кілька типів корупції виділив М. Джонстон:

¾ хабар чиновникам у сфері торгівлі (за продаж нелегально виробленої продукції, завищення якості товарів і т.д.);

¾ відносини в кланових та патронажних системах, в тому числі участь «босів» на основі земляцьких, родинних, партійних принципів; дружба та кумівство;

¾ кризова корупція, яка існує в умовах перехідної економіки, де старі правила гри вже не діють, а нові тільки встановлюються: вони-то й стають предметом торгу, купівлі та продажу (51).

Фахівці по корупції в країнах з перехідною економікою Д. Джонс, Дж. Хеллман і Д. Кауфманн виділяють дві форми корупції: адміністративну корупцію і так звану «скупку держави». (51)

Під адміністративною корупцією вони розуміють навмисне внесення спотворень у процес реалізації законів і правил з метою забезпечити собі або іншим потрібним їм особам незаконні пільги або переваги. Прикладом служить дрібний торговець, змушений давати хабарі нескінченній низці держінспекторів, щоб вони закрили очі на ті чи інші порушення правил торгівлі. Сюди ж відносяться і хабарі заради отримання всіляких допусків та дозволів, безперешкодного проходження митного огляду, виграшу в конкурсній (тендерній) основі держзамовлень. Нарешті, чиновники можуть розподіляти не за призначенням державні ресурси, що перебувають під їхнім контролем або під контролем членів їх сімей або отримувати незаконні фінансові пільги. Подібні випадки можна віднести до дискримінаційного застосування правил і постанов.

«Скупка держави» полягає в тому, що окремі корпорації або групи осіб за допомогою хабарів добиваються прийняття та реалізації вигідних для них законодавчих норм і заходів економічної політики. Подібна практика стоїть поряд із лобіюванням. Вона робиться з метою забезпечити собі перевагу в результаті протиправного та непрозорого надання особистих благ. Подібні форми процвітають там, де в наявності висока концентрація економічної влади, немає відкритого суперництва між громадськими партіями і групами інтересів, не розвинені легітимні канали політичного впливу і лобіювання.

Д. Джонс, Д. Кауфманн і Д. Хеллман (51) вважають, що «скупка держави» сягає значних масштабів у тих країнах, де немає достатніх гарантій прав власності і стримуються процеси економічної лібералізації. У нерозвиненому громадянському суспільстві і при обмеженні свободи ЗМІ у підприємців не залишається легальних каналів впливу на політику уряду. Тоді запускаються тіньові корупційні схеми. В умовах слабкої конкурентного середовища виявляються тенденції монополізації ринку основними дійовими гравцями, що підвищує їх можливості впливати на урядові рішення і, як наслідок, сильно гальмує впровадження ринкових механізмів і провокує корупцію.

Залежно від оцінки населення А. Хайденхаймер (51) підрозділив корупцію на «білу», «сіру» і «чорну». Перша позначає корупційні дії, які громадськість не вважає шкідливими, наприклад, подарунки Прем'єр-Міністру чи Президенту. «Чорна» корупція набагато гірше: всі верстви суспільства вважають її злочинним поведінкою. «Сіра» корупція займає проміжне положення між двома полюсами: такі явища неоднозначно оцінюються різними соціальними групами.

У залежності від ієрархічного положення державних службовців корупція може підрозділятися на «верхівкову» і «низову». Перша охоплює політиків, вище і середнє чиновництво і особи, уповноважені на прийняття рішень, що мають високу цінність (формули законів, держзамовлення, зміна форм власності і т.п.). Друга поширена на середньому і нижчому рівнях і пов'язана з постійною, рутинною взаємодією чиновників і громадян (штрафи, реєстрації і т.п.).

Часто обидві зацікавлені в корупційній угоді сторони належать до однієї організації. Наприклад, коли чиновник дає хабара своєму начальнику за те, що останній покриває корупційні дії хабародавця – це також корупція, яку називають «вертикальною». Вона, як правило, виступає як міст між «верхівковою»» і «низовою» корупцією. Це особливо небезпечно, оскільки свідчить про перехід корупції зі стадії розрізнених актів у стадію організованих форм, що укореняються (34, c. 50).

Окремим різновидом корупції є міжнародна корупція. Вона може нести політичне забарвлення, коли задля досягнення певних геополітичних цілей проводиться фінансування певних осіб, сил, організацій за кордонами країни – цю форму корупції активно використовують США для просування свого впливу в багатьох країнах світу (прикладом може бути «революція троянд» у Грузії). Також вона може використовувати підкуп транснаціональними корпораціями вищих посадових осіб за кордоном задля економічної вигоди. Прикладом може служити гучний корупційний скандал, пов'язаний з діяльністю американської компанії «Локхід» в Японії, що привів до відставки Уряду країни і спонукав американських законодавців прийняти в 1977 р. «Акт про зарубіжні корупційні практики», який ставив поза законом підкуп зарубіжних посадових осіб американськими громадянами або компаніями. Однак, це призвело до поганих наслідків. Зокрема, в одному з досліджень опублікованому в журналі «Економіст» у 1995 р., стверджувалося що в 1994–1995 рр. американські компанії втратили контрактів за кордоном на загальну суму приблизно на 45 млрд., що дісталися менш принциповим суперникам. Згідно Департаменту торгівлі США, підготовленому в 1996 р. за сприяння спецслужб США; американські фірми зазнали збитків, які розцінюється в 11 млрд. доларів, через те, що їхні конкуренти звикли до хабарництва. На цій підставі в США була ініційована компанія за те, щоб змусити інші країни – учасниці оголосити злочином дачу хабарів іноземним чиновникам (20, c. 30).

Автори Доповіді ради Римського клубу «Перша глобальна революція (1991 рік)» вважають, що політична влада в сучасному світі більше не контролюється силою і складністю озброєнь – вона визначається фінансовою потужністю, що як раз в певній мірі проявляє себе в політичній корупції. (51)

Отже, особливістю корупційних злочинів є те, що, вони можуть входити до злочинів проти основ національної безпеки держави, проти власності, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти правосуддя у сфері господарської діяльності, службової діяльності, військових злочинів. За деякими ознаками корупційні злочини можуть бути причетні до економічної, професійної, організованої та інших видів злочинності. Але корупційні злочини повністю не співпадають із жодним іншим видом злочинів і має своє специфічне соціальне забарвлення, що розкриває свою сутність в історико-соціальних традиціях суспільства та особливостях функціонування суспільства. Саме тому важливо розглянути соціальні підходи до детермінації корупції (46, c. 20).

Як вже зазначалось вище, з точки зору соціології важливим є розуміння саме соціальної природи (сутності) корупції. Це дозволить уникнути зайвої політизації, «юридизації» і, у кінцевому рахунку, міфологізації цієї проблеми. В такому ракурсі корупція виступає як складний соціальний феномен, породжений суспільством і суспільними відносинами, один із проявів продажності. Перша робота з соціологічної інтерпретації явища корупції з'явилася ще в 1960-ті роки, вона належала професору С. Алатасау і мала відповідну назву – «Соціологія корупції» (51). Втім, незважаючи на автентичність назви, соціологічного підходу в тому вигляді, як це розуміється сьогодні, в роботі не було. Вона була присвячена полеміці про позитивний і негативний вплив корупції на суспільство, яка проводилася в пресі.

Зрозуміло, що сучасний соціологічний погляд на корупцію розширився, що зумовлено поширенням цього явища на усі країни і усвідомленням його хибності для суспільства на міжнародному рівні. З точки зору сучасної соціології корупцію треба вивчати на трьох рівнях.

1. Перший рівень – причини, що породжують корупцію: історико-культурні, політичні, адміністративні, економічні і т. п. До теорій дослідження корупції на рівні причин, що породжують корупцію можна віднести точку зору Г. Зіммеля, що вважав, що соціальний феномен продажності (від корупції посадових осіб до проституції у різних сферах життєдіяльності соціуму) можливий у суспільстві розвинутих товарно-грошових відносин, коли є здатність усіх продуктів, діяльності, відносин до обміну на щось третє, речове, на щось таке, що у свою чергу теж може бути обміняне. Наприклад, товарно-грошова сутність проституції як продажності пояснювалася Г. Зиммелем. Він відзначав, що природа проституції і природа грошей аналогічні, що в умовах товарно-грошових, речових, відчужених відносин проституція стає символом міжлюдських відносин. Гроші гублять природу речей одним своїм дотиком (18, с. 22).

В рамках історичного становлення корупції варто відзначити ідею класифікації відносин між людьми, яку розглядав Бауман. Він говорив про два типи відносин – дарування та обміну. Відмінності між відносинами дарування та обміну добре співвідносяться з двома типами корупції, які можна умовно назвати «західний» і «східний». Перший тип може трактуватися як нелегальний ринок тіньових послуг, який регулюється відносинами обміну. Для східної корупції характерно плетіння корупційних відносин в тканину інших, фактично легітимних (у веберовского сенсі: прийнятих суспільством як нормальних) соціальних відносин, і тут нерідко розмита межа між корупційними відносинами і відносинами дарування (14).

Третій тип відносин вкорінюються в міру розвитку держави і усвідомлення того факту, що держава – інститут надання певних послуг його громадянам. Ці відносини – відносини послуги – розвиваються таким чином. Спочатку громадяни «дарують» державі свої податки, які йдуть на те, щоб надавати їм же певні послуги. Для цього наймаються інші громадяни, яких у нас називають «посадовими особами». Громадянин приходить до посадової особи, коли в нього виникає якась потреба, і обидві сторони вступають у відносини послуги. При цьому незримо присутня третя сторона – держава, оплачуватиме (грошима громадянина) послуги, що надаються йому посадовими особою (причому платню даної посадової особи входить в цю оплату).

Однак, між трьома видами відносин є принципові відмінності. Відношення дарування – найбільш древні, закорінені. Наявність в них третьої сторони найменш помітно, бо мораль, керуюча ними, рефлексує слабо і сприймається, поневіряється без напруги, майже на несвідомому рівні. Нарешті, вони позитивно емоційно забарвлені, а тому максимально комфортні.

Наступні за давністю звичаю – відносини обміну. Вони звичні, оскільки людський побут пронизаний ними, але не носять постійного характеру, а тому не мають емоційного забарвлення. Про наявність третьої сторони (інститутів, що охороняють процедури обміну) згадують лише тоді, коли відносини ускладнюються конфліктом.

Відносини послуги істотно відрізняються від двох перших. Перш за все, вони наймолодші. Крім того, вони малозвичні, оскільки громадяни стикаються з владою незрівнянно рідше, ніж ходять до магазину або звертаються за допомогою до родичів. В принципі, вони повинні бути емоційно нейтральні, але традиція, на жаль, така, що контакти з владою, як правило, викликають негативні емоції.

А найголовніше, більшістю громадян відносини послуги практично не усвідомлюються як такі. Масовій свідомості, традиційної в своїй основі, незвично представляти державу, а отже, і кожного його представника, як інститут, який існує завдяки податкам громадян. Також важко згадати, що потрібні послуги та праця чиновника по їх наданню заздалегідь оплачені з тих же податків. Посадові особи також вважають в більшості випадків, що, надаючи послуги громадянам, вони роблять йому послуги, що заслуговує винагороди. Саме тому так зручно перетворювати некомфортні та нестійкі стосунки послуги в більш звичні відносини дарування. Тобто у загальному вигляді можна зазначити, що за відсутності зовнішніх обмежень люди прагнуть звести менш комфортні відносини до більш комфортних

Тепер ми маємо можливість переконатися в тому, що цей факт не обов'язково пояснювати цинізмом представників даної групи. По-перше, мова йдеться про культуру, близькою до патріархальної, в якій відносини дарування є домінуючими. Відповідно до висунутої гіпотези і практики, відносини обміну в такій культурі також намагаються звести до відносин дарування. Держава викликає повагу, лякає. Посередник, третій агент взаємодії, просто не бачиться через горизонт патріархальної культури з її закритістю, орієнтацією на внутрішні норми. Це підштовхує, як ми спостерігали, у наведеному прикладі, трансформацію відносин послуги, яка аж ніяк не сприймається як послуга тими, хто повинен її отримати, на акт дарування. Хабар, подарунок у цьому випадку – ритуал, що допомагає створити емоційно комфортні взаємини. Фактично, хабар тут – плата не тільки за послугу, але й за можливість знайти душевний комфорт, опинившись у звичній системі відносин (54, c. 22).

Другий рівень – власне корупція як деякий різновид соціальних відносин. В силу цього саме соціології повинна відводитися основна роль у вивченні даного явища, саме вона покликана вивчати практики корупційних відносин, норми, керуючі цими практиками, інститути, що охороняють ці норми. Термін «інститут корупції» використовується тут невипадково, оскільки, хоча жоден офіційний документ таку практику не передбачає, люди «легітимізують» її, тобто визнають хабар нормою взаємин з тими, від кого вони залежать.

На другому рівні корупція розглядається у теорії соціального капіталу П. Бурдье, її основою його можна вважати складають неформальні зв’язки, своєрідної форми міжособистісної комунікації, котрі компенсують вади офіційної системи управління та функціонування соціальних інститутів. Неформальний соціальний капітал у вигляді знайомств, родинних і дружніх зв’язків (вони передбачають високий рівень довіри всередині мережі й майже повну недовіру до інших членів суспільства) є важливим під час трансформації суспільних інституцій і є одним із засобів пристосування оточення до нових правил. Неформальні відносини передбачають певний взаємний обмін послугами в межах неофіційних норм, що конкурують з правом і діють у відносно замкнених соціальних мережах. У випадку протиправної діяльності таких мереж соціальний капітал набуває вже негативного забарвлення (10, c. 20).

Неформальний соціальний капітал відіграє велику роль не лише в мобілізації і консолідації прагматичної частини правлячої еліти, а й у підвищенні соціального статусу представників злочинного світу. Кримінальні елементи, завдяки високій солідарності мережі й контактам з бюрократією, досягають легалізації тіньових доходів і перерозподілу надприбутку. Яскравим прикладом є сучасна Україна, де при існуванні численних бар’єрів соціальної мобільності соціальний капітал блату все більше стає визначаючим чинником успішності в житті. Тим часом переважна більшість населення існує в умовах не лише обмеженості ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних, культурних), а й обмеженості доступу до мереж, що їх розподіляють. Така ситуація створює для одних груп умови соціальної винятковості (за допомогою контролю ресурсів, «тіньової» приватизації, регламентації доступу до закритих мереж), для інших – соціального виключення (з виробництва, соціальної сфери, впливу на формування влади тощо). Усе це сприяє клановій солідарності і лояльності, ізоляції індивідів від соціально-політичного життя соціуму та участі в демократичних перетвореннях.

Також в рамках становлення корупції вона може розглядатися і як соціальний інститут, елемент системи керування, тісно взаємопов’язаний з іншими соціальними інститутами – політичними, економічними, культурними. Соціальний інститут характеризується наявністю регулярних і довгострокових соціальних практик, що підтримуються за допомогою соціальних норм, які мають важливе значення в структурі суспільства наявністю безлічі ролей (57, c. 20). Про інституціоналізацію корупції, тобто процес становлення соціальних практик у якості регулярних і довгострокових, свідчать:

– виконання нею ряду соціальних функцій – спрощення адміністративних зв'язків, прискорення і спрощення прийняття управлінських рішень, консолідація і реструктуризація відносин між соціальними групами, сприяння економічному розвитку шляхом скорочення бюрократичних бар'єрів, оптимізація економіки в умовах дефіциту ресурсів і ін.;

– наявність цілком визначених суб'єктів корупційних взаємин (посадова особа – клієнт), розподіл соціальних ролей (хабародавець, хабароотримувач, посередник);

– наявність визначених правил гри, норм, відомих суб'єктам корупційної діяльності;

– сформований сленг і символіка корупційних дій (наприклад, добре відомий всім жест потирання пальців);

– стала і відома зацікавленим особам такса послуг.

Інституціоналізація корупції в розвинутих країнах Заходу була розглянута В. Рейсменом ще в 1979 р. В радянській та пострадянській науковій літературі цьому присвячені, насамперед, книги В. Радаєва, Л. Тимофєєва, І. Кузнєцова. Дослідження І. Клямкіна, А. Олейника, В. Радаєва, Л. Тимофєєва, Т. Шаніна та ін. дозволяють стверджувати, що корупція, поряд з «тіньовою» економікою, політикою, правом і т. п., що сформувалися ще в роки радянської влади і зберігаються до цього часу (іноді в зміненому вигляді), утворюють інституціоналізовану тіньову реальність, не рахуватися з якою означає не розуміти реальну соціальну дійсність, процеси, що відбуваються в суспільстві. Виявилося, що тіньова реальність – це не тільки «друга економіка» чи корупція, але охоплююча все суспільство в цілому, закінчена інституціональна система (економіка, право, адміністративні відносини і т.д.), – уся цілком поза сферою юридичного закону (57, с. 39). І корупція – лише елемент (можливо – найголовніший) цієї тіньової реальності нашого буття.

Сутність інституційної деформації розкривається соц