Скачать

Зв'язки між типами вищої нервової діяльності та типом темпераменту

Психологія, як і будь-яка наука, відрізняється особливостями свого предмета. Складність полягає в тому, що явища, що вивчаються психологією, здавна виділялися людським розумом і відмежовують від інших проявів життя як особливі явища. Їх відносили до області душевного життя, протиставляємо реальні подіям і фактам. Ці явища групувалися під назвами «сприйняття», «пам'ять», «мислення», «воля», «почуття» і ін., в сукупності утворюючи те, що іменується психікою, психічним, внутрішнім світом людини, його душевної життям і т.д.

Психіку як відображення дійсності в мозку людини характеризують різними рівнями. Вищий рівень психіки, властивий людині, утворює свідомість. Поняття "свідомість" вживається в психології, психіатрії та інших науках у сенсі, що відповідає його основних характеристик: сукупності знань про навколишній світ, розрізненні суб'єкта та об'єкта, забезпечення цілепокладаючої діяльності, включення до складу певного відношення. При цьому психіатри, перед якими постійно виникає питання про наявність, збереження або порушення свідомості у хворого, під свідомістю розуміють укладені в психіці даної людини можливості віддавати звіт про місце, час, навколишнє оточення, стан і образі дій власної особистості.

«Нижчий» рівень психіки утворює несвідоме. Несвідоме - це сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених впливами, у впливі яких людина не дає собі звіту. Залишаючись психічним (звідси ясно, що поняття психіки ширше, ніж поняття "свідомість", "свідоме"), несвідоме являє собою таку форму відображення дійсності, при якій втрачається повнота орієнтування у часі та місці дії, порушується мовне регулювання поведінки. У несвідомому, на відміну від свідомості, неможливий цілеспрямований контроль людиною тих дій, які він здійснює, неможлива і оцінка їх результату.

До області несвідомого входять психічні явища, що виникають уві сні (сновидіння); відповідні реакції, які викликаються невідчутними, але реально впливаючими подразниками ("субсенсорні" (чутливі), або "субцептивні", реакції); рухи, що були в минулому свідомими, але завдяки повторенням перетворилися в автоматизовані та тому більш неусвідомлювані; деякі спонукання до діяльності, в яких відсутня свідомість цілі, та ін. До несвідомим явищ відносяться і деякі патологічні явища, що виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації і т.д. Було б невірно на тій підставі , що несвідоме - це протилежне свідомості, прирівнювати його до тваринної психіки. Несвідоме - це настільки ж специфічно людський психічний прояв, як і свідомість, воно детерміноване суспільними умовами існування людини, виступаючи як часткове, недостатньо адекватне відображення світу в мозку людини.

Перш ніж говорити про сучасні можливості експериментального вивчення та фізіологічного аналізу неусвідомлених форм психічної діяльності людини, необхідно зробити зауваження загального, методологічного характеру. Якщо ми визнаємо, а ми визнаємо, діалектична єдність психічного і фізіологічного, то слід вважати, що психічний є суб'єктивне вираження, особлива сторона, особлива якість тих же цілісних мозкових процесів, які виражаються об'єктивно у вигляді різних фізіологічних реакцій. Тому проблема вивчення вищої нервової (психічної) діяльності людини може успішно вирішуватися на основі всебічного врахування і зіставлення внутрішнього психологічного змісту, «суб'єктивних свідчень свідомості» (словесний звіт), які в принципі завжди об'єктивно опосередковані з даними одночасної реєстрації так званих об'єктивних реакцій: поведінкових, вегетативних, біоелектричних. І друге зауваження методологічного характеру. Поняття несвідомого - це гносеологічно (теоретично пізнавальна) необхідна категорія. Заперечення несвідомого з неминучістю закриває природодослідний шлях для виявлення причинних зв'язків, причинних відносин між окремими явищами психічного життя людини, так як свідомість, як уже згадувалося, характеризується перервами, нерідко відсутністю видимих зв'язків між окремими її елементами. Поняття несвідомого, заповнюючи прогалини між свідомими явищами, дозволяє вивчати всі психічні функції людини, аж до самих вищих форм.

З безлічі неусвідомлюваних форм вищої нервової діяльності найбільший науковий інтерес представляє явище так званого неусвідомленого сприйняття, коли зовнішній подразник, не усвідомлюваний суб'єктом, викликає поведінкові, емоційні, вегетативні, біоелектричні реакції або ж змінює ту чи іншу психічну діяльність людини. Тому в своїй роботі я залишив осторонь питання неусвідомлюваності інтероцептивних подразників, що викликають «темне почуття», або реакції людини, які їм не усвідомлюються, зокрема так звану автоматизовану поведінку, коли з зміцненням навику дедалі більша частина зовнішньої інформації не доходить до свідомості, а обробляється і переключається на еферентну систему на більш низьких рівнях нервової організації.

Зі спостережень психологів, психіатрів відомо, що в певних випадках неусвідомлювані зовнішні сигнали, якщо вони один або кілька разів співпали з сильним емоційним збудженням, можуть через місяці і навіть роки викликати так звані несвідомі емоційні переживання або навіть невротичні реакції, коли привід, в даний час їх викликав, залишається прихованим від свідомості суб'єкта. У випадках тривалих сильних переживань негативних емоцій, наприклад при тривалих конфліктних життєвих ситуаціях, фізично дуже слабкі, але емоційно значущі сигнали, зокрема словесні, через тимчасові зв'язки беруть участь в нервовій організації даної емоції, ведуть до специфічної адаптації нашої поведінки. Збудження структур лімбічної системи по зворотного зв'язку приводить до збудливості неокортексу - полегшення або придушення функціональної активності кіркових нейронів. Ці висхідні неспецифічні впливи на неокортекс (нову кору) з боку лімбічної системи лежать в основі змін сприйняття емоційних стимулів, зокрема в основі явища «психологічного захисту», оскільки витіснення сильних провокуючих тривогу імпульсів часто супроводжується протилежною тенденцією: формуванням захисної реакції.

Відмінності між людьми в значній мірі визначають їх вчинки, поведінка, тобто, кінець кінцем, впливають на їхні долі. Тому психологу важливо не обмежуватися встановленням факту та напрямки індивідуальних розходжень, а спробувати зрозуміти механізм та послідовність їх розвитку, виявити область реалізації і базу функціонування.

Вивчення індивідуальності у психології має велику історію, і навряд чи знайдеться інша область досліджень, яку розглядали б з настільки різних сторін. При вивченні взаємодії психічних процесів у дослідженнях особистості і поведінки значення індивідуальних розходжень зростає настільки, що практично завжди виявляється, що ми маємо справу лише з різними формами їх прояву. Поступове накопичення фактів, вивчення і класифікація причин розкидом вимірювань, що пов'язуються з впливом індивідуальних розходжень, призвело до того, що виділилися напрямки диференційної психології і диференційної психофізіології. Індивідуальні відмінності, на якому б рівні вони не фіксувалися, закономірно поєднуються між собою найрізноманітнішими зв'язками. У концепції B.C. Мерліна (1986) дається обгрунтування поняття «інтегральної індивідуальності» як особливого, що виражає індивідуальне своєрідність, характеру зв'язку між усіма властивостями людини, починаючи від біохімічних особливостей організму і закінчуючи соціальним статусом особистості в суспільстві.

Особливості типу вищої нервової діяльності (далі по тексту ВНД) і властивостей темпераменту давно привертають увагу дослідників. Проте, отримані ними дані вкрай суперечливі. Висунуто безліч теорій і методів вивчення. Разом з тим, тільки глибоке вивчення цього питання дозволить виявити і правильно інтерпретувати специфіку зв'язку типу ВНД і властивостей темпераменту в індивідуальності. Дана обставина і визначила актуальність нашого дослідження. Починаючи з середини XVIII століття, розвивалися теорії темпераменту, пов'язані з деякими властивостями нервової системи. Так, А.Галлер, основоположник експериментальної фізіології, який ввів важливі для психології поняття збудливості і чутливості, стверджував, що основними факторами відмінностей за темпераментом є сила і збудливість самих кровоносних судин, через які проходить кров. Цю ідею сприйняв учень А.Галлера, Г. Врісберг, який пов'язував темперамент безпосередньо з особливостями нервової системи. Так, він вважав, що в основі холеричного сангвінічного темпераменту лежить великий мозок, «сильні і товсті нерви» і висока збудливість органів чуття.

Ідея зв'язку особливостей темпераменту з певними анатомічними і фізіологічними характеристиками нервової системи в різних формах проявляється у навчаннях багатьох філософів і лікарів XVIII і XIX ст. Думка про існування такого зв'язку була висловлена І.П.Павловим, який припускав, що крайнім людським типам «мислителів» і «художникам» - повинні відповідати і протилежні типи темпераментів меланхоліки і холерики. Він встановив і експериментально довів, що фізіологічною основою темпераменту є поєднання властивостей нервових процесів. Б.М. Теплов, відкидаючи Павловську схему «чотирьох класичних темпераментів», пропонував розглядати всі поєднання властивостей нервової системи як самостійні типи, поставивши в якості спеціального завдання питання про критерії, на підставі яких можуть виділятися з них «основні типи» (1985р.).

Основні завдання дослідження:

1. Вивчити усвідомлювані та неусвідомлювані процеси в психіці людини, зокрема явище, так званого неусвідомленого сприйняття.

2. Описати зв'язки між типами вищої нервової діяльності та типом темпераменту.

Під властивостями нервової системи розуміються такі стійкі її якості, які є природженими. До числа таких властивостей відносяться:

1. Сила нервової системи по відношенню до збудження, тобто її здатність довгостроково витримувати, не виявляючи позамежного гальмування, інтенсивні і часто повторювані навантаження.

2. Сила нервової системи по відношенню до гальмування, тобто здатність витримувати тривалі і часто повторювані гальмові впливу.

3. Врівноваженість нервової системи по відношенню до збудження і гальмування, що виявляється в однаковій реактивності нервової системи у відповідь на збудливий і гальмові впливу.

4. Лабільність нервової системи, що оцінюється за швидкістю виникнення і припинення нервового процесу збудження або гальмування.

Слабкість нервових процесів характеризується нездатністю нервових клітин витримувати тривале і концентроване збудження і гальмування. При дії дуже сильних подразників нервові клітини швидко переходять в стан охоронного гальмування. Таким чином, в слабкою нервовою системою нервові клітини відрізняються низькою працездатністю, їх енергія швидко виснажується. Але зате слабка нервова система має велику чутливість: навіть на слабкі подразники вона дає відповідну реакцію.

В даний час в диференціальної психології склалася 12-мірна класифікація властивостей нервової системи людини (В. Д. Небиліцин). До неї входять 8 первинних властивостей (сила, рухливість, динамічність і лабільність по відношенню до збудження і гальмування) і чотири вторинних властивості (урівноваженість по цих основних властивостях). Показано, що дані властивості можуть ставитися до всієї нервової системи (її загальні властивості) і до окремих аналізатора (парціальні властивості). Класифікація властивостей нервової системи за В.Д. Небиліциним:

- Під силою нервової системи розуміється витривалість, працездатність нервових клітин, стійкість або до тривалого дії подразника, що дає концентроване, зосереджене в одних і тих же нервових центрах і накопичується в них збудження, або до короткочасного дії надсильних подразників. Чим слабкіше нервова система, тим раніше нервові центри переходять у стан втоми і охоронного гальмування;

- Динамічність нервової системи, це швидкість утворення умовних рефлексів або здатність нервової системи до навчання в широкому сенсі слова. Основним змістом динамічності є легкість і швидкість, з яким генеруються в мозкових структурах нервові процеси в ході утворення збудливий і гальмівних умовних рефлексів;

- Лабільність, властивість нервової системи, пов'язане зі швидкістю виникнення, протікання і припинення нервового процесу;

- Рухливість нервової системи, швидкість руху, поширення нервових процесів, їх іррадіації і концентрації, а також взаємного перетворення. В. М. Русалов розвинув далі ідеї школи Теплова - Небиліцина і запропонував трирівневу класифікацію властивостей нервової системи. Вона включає:

1. Загальні, або системні, властивості, що охоплюють весь мозок людини і характеризують динаміку його роботи в цілому.

2. Комплексні властивості, які проявляються в особливостях роботи окремих «блоків» мозку (півкуль, лобових часток, аналізаторів, анатомічно і функціонально розділених підкоркових структур і т.п.).

3. Найпростіші, або елементарні, властивості, співвідносні з роботою окремих нейронів.

Як писав Б.М. Теплов, властивості нервової системи «утворюють грунт, на якому легше формуються одні форми поведінки, важче - інші». (Теплов Б.М. Сучасний стан питання про типи вищої нервової діяльності та їх визначення / / Психологія індивідуальних розходжень - М., 1982. - С.25).

Розвиваючи ідеї Б.М.Теплова, В. Д. Небиліцин висловив думку про те, що особливе поєднання основних властивостей нервової системи, тобто кожен її тип, має свої переваги і недоліки. В умовах, наприклад, монотонної роботи найкращі результати показують люди зі слабким типом нервової системи, а при переході до роботи, пов'язаної з великими і несподіваними навантаженнями, навпаки, люди із сильною нервовою системою. Наявний у людини комплекс індивідуально-типологічних властивостей його нервової системи в першу чергу визначає темперамент, від якого залежить далі індивідуальний стиль діяльності.

Класифікація типів вищої нервової діяльності

Згідно з ученням І. П. Павлова, індивідуальні особливості поведінки, динаміка протікання психічної діяльності залежать від індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи. Основою ж індивідуальних відмінностей у нервової діяльності є прояв і співвідношення властивостей двох основних нервових процесів - збудження і гальмування. Були встановлені три властивості процесів збудження і гальмування:

1) сила процесів збудження і гальмування,

2) врівноваженість процесів збудження і гальмування,

3) рухливість (змінюваність) процесів збудження і гальмування.

Виходячи з цих основних ознак, І.П. Павлов в результаті своїх досліджень методом умовних рефлексів прийшов до визначення чотирьох основних типів нервової системи (див. Мал.1).

Комбінації зазначених властивостей нервових процесів збудження і гальмування були покладені в основу визначення типу вищої нервової діяльності. У залежності від сполучення сили, рухливості і врівноваженості процесів збудження і гальмування розрізняють чотири основних типи вищої нервової діяльності. Класифікація типів вищої нервової діяльності представлена на малюнку 1.

Слабкий тип. Представники слабкого типу нервової системи не можуть витримувати сильні, тривалі і концентровані подразники. Слабкими є процеси гальмування і збудження. При дії сильних подразників затримується вироблення умовних рефлексів. Поряд з цим відзначається висока чутливість (тобто низький поріг) на дії подразників.

Сильний неврівноважений тип. Відрізняючись сильною нервовою системою, він характеризується неврівноваженістю основних нервових процесів - переважанням процесів збудження над процесами гальмування.

Сильний урівноважений рухливий тип. Процеси гальмування і збудження сильні і врівноважені, але швидкість, рухливість їх, швидка змінюваність нервових процесів ведуть до відносної нестійкості нервових зв'язків.

Сильний урівноважений інертний тип. Сильні і врівноважені нервові процеси відрізняються малою рухливістю. Представники цього типу зовні завжди спокійні, рівні, важко збудливі.

Тип вищої нервової діяльності відноситься до природних вищим даними, це вроджена властивість нервової системи. На даній фізіологічної основі можуть утворитися різні системи умовних зв'язків, тобто в процесі життя ці умовні зв'язки будуть по-різному формуватися у різних людей: у цьому і буде проявлятися тип вищої нервової діяльності. Темперамент і є прояв типу вищої нервової діяльності в діяльності, поведінці людини. Особливості психічної діяльності людини, що визначають його вчинки, поведінка, звички, інтереси, знання, формуються в процесі індивідуального життя людини, в процесі виховання. Тип вищої нервової діяльності додає своєрідність поведінці людини, накладає характерний відбиток на весь вигляд людини - визначає рухливість його психічних процесів, їхню стійкість, але не визначає ні поведінки, ні вчинків людини, ні його переконань, ні моральних засад.

Неусвідомлювані форми вищої нервової діяльності

В умовах звичайного життя на людину постійно діє маса зовнішніх подразників. У міру дорослішання конфлікт між потребами індивіда та потребами групи стають внутрішніми, утворюючи між собою в мозку асоціації, тимчасові зв'язки. При цьому на органи почуттів одночасно або в певній послідовності падає безліч подразників різної модальності та значущості. В умовах взаємовпливів аферентних систем (Орбелі, 1949) відбуваються тимчасові зміни збудливості окремих аналізаторів - підвищення одних і пониження інших. При цьому можуть створюватися такі функціональні відносини в ЦНС, при яких відповідні реакції організму на частину зовнішніх подразників здійснюються на «несвідомому рівні», без усвідомлення людиною цих подразнень.

Фізіологічний аналіз «несвідомого» у психіці людини

Фізіологічні експерименти свідчать, що зоровий словесний подразник, який не усвідомлюється людиною, викликає електричну відповідь в корі великих півкуль, причому є чіткий поділ у величинах викликаного потенціалу на «нейтральні» і «емоціогенні» слова (на емоціогенні слова реакція більше). Отже, і в тому випадку, коли словесний подразник не усвідомлюється, в корі головного мозку може здійснюватися аналіз та синтез його семантичних властивостей.

Фізіологічне вивчення подібних реакцій людини на невідчуваємі звукові подразнення вперше було проведено в нашій країні Г. В. Гершуні і його співробітниками (Гершуні та ін, 1945; Гершуні, 1949). При зіставленні порогів відчуття і порогів різних реакцій (розширення зіниці, шкірно-гальванічна реакція - ШГР, реакція депресії альфа-ритму, дихальна реакція) було показано, що звукові подразнення на 6-12 дБ нижче порога чутності можуть викликати об'єктивно наявні реакції). Гершуні (1947) було виділено два типи реакцій. Перший тип реакцій на невідчуваємі звуки - вегетативні або біоелектричні - спостерігався при стійкому зниженні збудливості слухової сенсорної системи травматичного або істеричного генезу, тобто при явищах патології головного мозку. До другого типу відносилися «субсенсорні реакції» у здорової людини, що виникають в умовах одночасного подразнення слухового і зорового аналізаторів. Діапазон «субсенсорної зони», тобто різниця порога ШГР або біоелектричної реакції та порогу слухового відчуття, може помітно коливатися в основному за рахунок підвищення або зниження сенсорного порога при змінах функціонального стану ЦНС, наприклад при зміні уваги, фармакологічних впливах, стомленні (Гершуні , 1950). На підставі своїх експериментальних досліджень Гершуні (1947) прийшов до висновку про те, що рівні організації нервової діяльності, необхідні для здійснення умовно-рефлекторних реакцій та виникнення відчуттів, не ідентичні, хоча й близькі. Було висловлено припущення про те, що відчуття відображають більш високу, ніж прості умовні рефлекси, ступінь організації нервових процесів.

Дослідники, що працюють з неусвідомлювані сенсорними подразненнями, нерідко отримували суперечливі дані, часом ставлять під сумнів сам факт існування ефекту неусвідомлюваних зовнішніх подразників. Так, наприклад, поряд з роботами, в яких можливість утворення умовної реакції на неусвідомлювані сенсорні роздратування не викликають у їхніх авторів сумнівів (Гершуні, Короткий, 1947), публікуються дані про неможливість освіти подібної реакції у здорової людини (Wilcott, 1953). Вельми суперечливі повідомлення також наробили в свій час багато шуму про те, що подразники, зокрема словесні, не доходять до свідомості людини, можуть істотно змінювати його поведінку, впливати на реакції вибору або навіювати певні дії. Зіставлення методичних прийомів, що використовуються в різних роботах, привело до думки про те, що для прояву ефекту неусвідомлюваних подразників необхідно, по-перше, щоб вони були емоційно значимі, і, по-друге, щоб рівень мотивації або емоційної напруги був досить високий.

Зі спостережень психологів, і особливо психіатрів відомо, що в певних випадках неусвідомлювані зовнішні сигнали, якщо вони одного разу або кілька разів збігалися з сильним негативним емоційним збудженням, можуть через місяці і навіть роки викликати так звані несвідомим емоційні переживання або навіть невротичні реакції, коли привід, в даний час їх викликав, залишається прихованим від свідомості суб'єкта (Ганнушкін, 1964). Емоція або невротична реакція виникають як би просто так.

Беззвітні емоції, що викликаються неусвідомлюваними подразниками, - досить звичайне явище при багатьох невротичних станах і при ряді інших нервово-психічних захворювань. На емоційно лабільну людину може діяти «така маса абсолютно не врахованих дрібниць, що інший раз навіть сам хворий не в змозі зрозуміти, чому йому було тоскно, і яка неприємність змусила його піти від веселого товариства, в якому він тільки що безтурботно сміявся» (Ганнушкін , 1964, с. 134). Беззвітні емоції можуть виникати і у практично здорових людей в екстремальних умовах, при напруженій роботі, особливо при швидких перемиканнях уваги, розумовому стомленні і т.д.

Цього роду психічні явища були відтворені в численних експериментах. Наприклад, у нормальних людей поріг впізнання неприємних «табу» - слів (лайливих, непристойних) при їх тахістоскопичному пред'явленні явно підвищений в порівнянні з нейтральними, тобто звичайними словами. При цьому «табу» - слова викликають ШГР при таких коротких експозиціях, коли обстежувані ще не можуть правильно назвати їх.

Феномен підвищення порогу усвідомлення емоційних слів був отриманий експериментальним шляхом (Lazarus, МсСlery, 1951). У здорових дорослих людей попередньо вироблялася оборонна умовна реакція на окремі склади при електрошкірному підкріпленні. Після цього вимірювали пороги зорового впізнання. Пороги впізнання складів, на які була вироблена оборонна реакція, були явно вище, ніж на інші нейтральні склади, хоч якийсь різниці в ступені вживання цих складів у минулому не було й не можна вважати, що обстежуваний пригнічує свою реакцію. Фарес (Рhares, 1962) повторив ці дослідження, однак у його спостереженнях пороги впізнання складів, навпаки, знижувалися, якщо до цього на них виробляли реакцію уникнення. Діксон і Лір (Dixon, Lear, 1964) відзначали як підвищення, так і зниження порогу впізнання емоційних слів у порівнянні з нейтральними. Голдстен і Хіммелфарб, (Gоldstein, Нimmelfarb, 1962) відзначали підвищення порогів впізнання емоційних слів при тахістоскопічному пред'явленні.

Пороги впізнання нейтральних і емоційно значущих слів вимірювалися у добровольців - дорослих людей зі надцінними ідеями ревнощів (Костанді, 1977). У всіх обстежуваних пороги впізнання емоційних слів, що мають відношення до їх конфліктної життєвої ситуації, значно відрізняються від порогів впізнання нейтральних слів. Спостерігається як зниження, так і підвищення порогів впізнання емоційних слів. Останнє буває частіше, приблизно в 2/3 випадків. Порогова різниця між нейтральними і емоційними словами може бути дуже істотною, наприклад: величина порога впізнання емоційного слова в деяких випадках перевищувала поріг впізнання нейтральних слів більш ніж у два рази.

У випадках підвищення порога впізнання емоційно значущих слів, складів або інших подразників (наприклад, зображення особи) вдається не тільки реєструвати різні біоелектричні та вегетативні реакції на стимули, ще неусвідомлювані суб'єктом, а й відзначити їх вплив на мотивацію, оцінку обстежуваним величини або характеру тест-об'єктів що пред'являються в подальшому на надпороговому рівні; на утримання уявлень, образів, фантазій, на мнемонічні здібності, на прийняття рішення про вибір реакції (Костандов, 1977). Численні факти свідчать про те, що підпороговий ефект неусвідомлюваних подразників, зокрема емоційних слів, виявляється тільки у випадках підвищення порогів їх упізнання. Як справедливо писав Спенс (Spence, 1967), підпорогове сприйняття і «захист сприйняття», тобто підвищення порогу усвідомлення, - це дві сторони однієї проблеми. Тому фізіолог, який намагається досліджувати нервові механізми несвідомого, постійно і неминуче стикається з необхідністю виявлення критичних змін в мозкових процесах, пов'язаних з фактом усвідомлення зовнішнього подразника.

Робіт, присвячених вивченню нейрофізіологічних механізмів несвідомих психічних явищ, відносно мало. Діксон (Dixon, 1972) пояснює підвищення порога впізнання емоційних слів тим, що відбувається передсвідома (prior to awareness) оцінка пред'явлених стимулів, в результаті чого змінюється рівень коркової активності. У своїх дослідженнях автор порівнював зміни альфа-, бета- і тета-коркової електричної активності, які передували усвідомленню емоційних і нейтральних слів. ЕЕГ реєстрували протягом всієї процедури визначення порогів зорового впізнання слів, тобто при поступовому збільшення інтенсивності стимулів. У однієї частини обстежуваних спостерігався високий поріг впізнання емоціональних слів у порівнянні з нейтральними, у іншої - більш низький.

Виявилося, що амплітуда альфа-активності, реєстрованої до усвідомлення емоційного-словесного стимулу, позитивно корелює з величиною порогу усвідомлення: при високому порозі відзначається синхронізація ЕЕГ в потиличній області, при низькому - зменшення синхронності. Ці дані, на думку їх автора, підтверджують гіпотезу про нервовий механізм порогових змін сприйняття емоційних слів як результату передсвідомої зміни рівня коркової активності, здійснюваної ретикулярною формацією стовбура мозку. Ця гіпотеза, загалом, не викликає заперечень, проте вона не пояснює, яким чином ЦНС «впізнає» слово ще до того, як воно усвідомлюється. Що це за надчутливий механізм, який на підставі інформації, що не досягає рівня свідомості, здатний оцінити емоціогенне значення семантичного подразника - слова і потім підвищити або знизити поріг його усвідомлення? Це кардинальне питання пов'язане безпосередньо з проблемою вивчення нервових механізмів «психологічного захисту», а отже, і несвідомих психічних явищ.

Очевидно слід визнати існування в мозку чутливого механізму, що реагує на фізично дуже слабкі, але психологічно для даної особистості вельми значущі подразники. Функціонально-структурна організація цього механізму не забезпечує усвідомлення емоційно значущого подразника, але його активація може приводити до цілого ряду біоелектричних і вегетативних реакцій, а також до зміни деяких психологічних станів. З'ясування ролі лімбічної системи (сукупності ряду структур головного мозку) в освіті умовних реакцій з емоційним забарвленням дало підставу для побудови гіпотези про нервовий механізм ефекту неусвідомлюваних емоційно значущих сигналів (Костандов, 1968, 1977, 1983).

Тимчасові зв'язку між умовним стимулом і роздратуванням, що викликають емоційну реакцію, у нормальної тварини або людини утворюються одночасно як у неокортексі (новій корі), так і в старій корі (Беріташвілі, 1968). Підставою для такого подання є, по-перше, те, що роздратування будь-якого рецептора викликає електричну відповідь не тільки в неокортексі, але і в старій корі, по-друге, емоційна реакція, що викликається стимуляцією структур лімбічної системи, зокрема старої кори, легко зв'язується з будь-яким індиферентним (байдужим) роздратуванням. Таким чином, при кожному умовному роздратуванні структури лімбічної системи активуються не тільки первинно, а й опосередковано через неокортекс. Активація з неокортексу в лімбічної системі певного комплексу інтегруючих механізмів емоційної реакції приводить до розвитку відповідних соматовегетативних реакцій та емоційного переживання.

Лімбічна система за її безпосередньому роздратуванні електрострумом або активуванні умовним подразником у свою чергу діє на неокортекс, підвищуючи або знижуючи її збудливість. Вплив структур лімбічної системи на функціональну активність неокортексу було показано в експериментах на тваринах (Оніані, 1980; Симонов, 1981). Ці висхідні впливи можуть змінювати - поліпшувати або погіршувати - сприйняття зовнішніх подразників. Як вважає Мак-Лін (МсLean, 1970), порушення сприйняття можуть бути в результаті дисфункції всередині самої лімбічної системи або ж вони повинні бути результатом впливів лімбічних пертурбацій (раптових порушень нормального ходу) на первинні сенсорні області або так звані асоціативні області.

Кожного разу, коли в умовах конфліктної ситуації на людину діє ряд подразників, що викликають негативні емоції і організовують активну або пасивну оборонну поведінку, утворюється або активується складна система тимчасових зв'язків не тільки між нейронами неокортексу, що сприймають умовне і безумовне роздратування, але одночасно між сенсорними і гностичними елементами неокортексу, з одного боку, і інтегруючими механізмами негативної емоції в лімбічної системи - з іншого. Можна думати, що у випадках тривалих і сильних негативних емоцій найбільші зміни відбуваються в нервових колах, пов'язаних з емоційною поведінкою. При повторних діях сигналів даного емоційного стану активація відповідних нервових кіл повинна значно сприяти у виконанні внаслідок пластичних змін в синапсах і в постсинаптичній мембрані (Беріташвілі, 1968). У цих випадках навіть при дуже слабкій аферентній імпульсації, наприклад, від короткочасного впливу емоційного словесного подразника, можлива активація тимчасових зв'язків між неокортексом і лімбічною системою, що відображають дану конфліктну життєву ситуацію.

Таким шляхом у людей за певних станів або обставин можуть розвиватися так звані несвідомо, «безпричинні», «ендогенні» емоції без усвідомлення їх причини або приводу, коли людина не в змозі зрозуміти, чому у нього змінився настрій. Можна думати, що в цих випадках емоційні реакції розвиваються на основі умовно-рефлекторної емоційної пам'яті без участі специфічно людської словесно-логічної пам'яті.

І.С. Беріташвілі (1968) виділяє особливу форму пам'яті - емоціональну, коли певний емоційний стан відтворюється без відображення емоціогенних подразників у образах чи словесних символах. У нормальних умовах у вищих хребетних тварин це відтворення емоційного стану здійснюється і регулюється нервовими імпульсами із сенсорних елементів неокортексу, що сприймають і переробляють інформацію із зовнішнього світу. Але сама емоційна пам'ять забезпечується, як вважає І. С. Беріташвілі (1968), відповідними змінами в структурах лімбічної системи, що складають інтегративний нервовий механізм емоційної поведінки.

Вироблення тимчасових зв'язків за допомогою неусвідомлюваних подразників

Визначальна роль емоцій у дії неусвідомлюваних подразників на вищі кіркові функції людини була показана у ряді досліджень. Так, наприклад, виявилося, що залишаються в пам'яті і впливають на функцію відтворення тільки ті неусвідомлювані словесні подразники, які пов'язані з переважною «в даний момент мотивацією або ж з певним емоційним напруженням» (Spеncе, 1967). «У здорових людей вдається виробити тимчасовий зв'язок між неусвідомлюваною ознакою зорового індиферентного подразника і довільною рухової реакцією» тобто без участі емоційного збудження (Костандов, Арзуманов, 1978). Ефект цього позитивного тимчасового зв'язку виражається у поступовому, протягом одного відрізку (тобто 20-25 хвилин) скорочення прихованого періоду рухової відповіді.

Скорочення прихованого періоду довільної рухової реакції зумовлене умовно-рефлекторною активацією процесу прийняття рішення. У результаті утворення тимчасового зв'язку між неусвідомлюваним стимулом і «апаратом» ухвалення рішення вибір позитивної або гальмівної реакції, мабуть, значною мірою здійснюється до сприйняття другого стимулу. Ця обставина призводить до істотного, на 60 мс і більше, скорочення часу реакції.

Скорочення часу реакції, що відбувається впродовж одного досвіду, і відсутність динаміки цього показника при повторних дослідах в різні дні дають підставу вважати, що тимчасовий зв'язок виробляється в довільній руховій сфері за допомогою неусвідомленого зорового подразника, зберігається тільки в короткочасній пам'яті людини. Цілком ймовірно, не відбувається консолідації слідів пам'яті утворилася тимчасової зв'язку, тобто не здійснюється перехід з короткострокової пам'яті в довгострокову, як це зазначається при усвідомленні подразників. При утворенні подібної тимчасової зв'язку не беруть участі фактори, необхідні, за загальноприйнятою думкою, для закріплення інформації в довгостроковій пам'яті: сфокусована увагу і мотиваційно-емоціональне збудження.

Велике значення фокусувати увагу для реєстрації сприйнятої інформації в довгостроковій пам'яті безсумнівне. Так, в нормальних умовах виборча увага необхідна для утворення енграми (фіксованого емоційного спогаду). На думку Пенфілда (Реnfield, 1975), тільки події, що привертають увагу людини, залишаються в пам'яті, а все, що людина «ігнорує», не зберігається у вигляді енграми. Однак, як показують результати дослідів з неусвідомлюваними емоційними стимулами, у людини, байдужої фокусувати увагу, на «несвідомому рівні» можна виробити тимчасові зв'язки, які фіксуються в довготривалій пам'яті (Костандов, 1983).

Чи може тимчасовий зв'язок, який виробили між двома неусвідомлюваними зоровими подразниками, бути досить стійким, тобто чи фіксується він в довгостроковій пам'яті? Для відповіді на це питання на наступний день після основного досвіду проводили експерименти з гашенням, тобто багаторазово пред'являли умовний стимул без поєднання його з «підкріплюючим» подразником. Ці проби показали, що умовний подразник, неодноразово висунутий ізольовано, без підкріплення, протягом багатьох днів продовжує викликати відповідні зміни кори.

Таким чином, тимчасові зв'язки, вироблені за допомогою неусвідомлюваних стимулів, можуть запам'ятовуватися в довгостроковій емоційній пам'яті. Вони надзвичайно стійки, довго не згасають. Ці дані роблять зрозумілими з фізіологічної точки зору давні спостереження психіатрів щодо стійкості емоційних переживань або невротичних реакцій у випадках, коли їх привід залишається для суб'єкта неусвідомленим.

В описаних експериментах показано, що характер коркової відповіді на умовний стимул у значній мірі визначається властивостями і значимістю іншого, «підкріплюючого», подразника. Сучасні уявлення про організацію мозкових функцій дозволяють вважати, що поєднання перерозподілу коркової активності у процесі становлення і зміцнення тимчасової зв'язку здійснюється шляхом залучення через лімбічну систему активуючих і гальмівних систем стовбура мозку і таламуса. У дослідженнях у людини особливо чітко проявляється, що зміни викликаного потенціалу на умовний подразник, пов'язані із значущістю і свідомістю «підкріплююч