Скачать

Заходи по профілактиці бродяжництва та бездоглядності cеред неповнолітніх

Заходи по профілактиці бродяжництва та бездоглядності cеред неповнолітніх

Вступ

Актуальність теми. Розбудова України, як демократичної правової держави, потребує ретельного аналізу законодавства як важливої умови забезпечення прав і свобод людини. Особливо це стосується найбільш вразливої категорії нашого населення - дітей.

На нашу думку, найсерйознішою проблемою у сфері захисту прав дитини в Україні на сьогодні є дитяча бездоглядність та безпритульність. Дана проблема в Україні має місце вже досить давно. Політика держави щодо соціального захисту безпритульних дітей ґрунтується на положеннях законів України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» від 24.01.1995 р., «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р., «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р (9, с. 213).

Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти,- члени сімей, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них фактично немає рідних сімей, оскільки батьки зловживають алкоголем або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушенні проживати у чужих людей, у сім’ях родичів, в оточенні інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо.

За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, значно збільшилась. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають “діти вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України «Про охорону дитинства» (2001 р.) визначені поняття “безпритульна дитина”, “дитина-сирота”. Відповідно до Загальних положень Закону дитина - сирота – це дитина, в якої померли чи загинули батьки; безпритульні діти - діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання.

Останнім часом в Україні спостерігається стрімке збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7 % - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на “вулицю”, і вулиця стає для них домівкою.

Як повідомив Радіо Свобода Міністр сім'ї, молоді та спорту України Юрій Павленко за 9 місяців 2009 р. працівники соціальних служб виявили 17 тис. таких дітей, а попереднього року їх було 25 тисяч, тобто на третину більше. Таким чином, виникає запитання - Чи справді проблема безпритульних дітей стала менш гострою? Що їх тягне у підворіття? Як вирішити проблему безпритульності дітей? (29).

Гостро постала необхідність надання соціальної допомоги таким дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості та доцільності) до рідної сім’ї, знайти інше постійне місце проживання (інтернат, опіку прийомну сім’ю), розпочати повноцінне самостійне життя (27, с. 39).

Аналіз досліджень даної проблеми. Проблемам боротьби із бездоглядністю та безпритульністю присвячені праці таких українських дослідників як: Антонова-Турченко О., Артамонова А., Бех І., Волинець Л., Довженко В., Єременко Г., Заїки В., Каріни Н., Максименко С., Московки М., Науменко Г., Палія О., Панка В., Петращук О., Святненко Г., Січкар О., Якубової Ю. та інших. Зазначені вчені в своїх дослідженнях висвітлюють проблеми бездоглядних та безпритульних дітей, підкреслюють складність процесу їх ресоціалізації. Проте у вказаних працях так і не вироблено єдиних підходів щодо вирішення даної проблеми.

Постановка мети. В центрі нашого дослідження постало питання вироблення шляхів практичного вирішення проблем цієї категорії в сучасних умовах. Чому при постійному піклуванні держави, роботі громадських організацій, кількість бездоглядних та безпритульних дітей невпинно зростає? Метою роботи стало виявлення факторів, які заважають ефективному подоланню бродяжництва неповнолітніх, - цього ганебного для України, яка проголосила себе соціальною державою, явища. Тому завданнями, які спрямовані на досягнення цієї мети стали:

- визначення категорії „дітей вулиць” з точки зору законодавчих актів держави та міжнародних нормативно-правових актів та оцінка ролі відповідних державних структур в вирішенні їх питань;

- аналіз проблем, які притаманні категорії бездоглядних та безпритульних дітей;

- визначення факторів, які призводять до формування цієї групи, бродягування неповнолітніх;

- характеристика шляхів, якими державні структури намагаються подолати явище соціального сирітства;

- виявлення тенденцій розвитку системи боротьби з безпритульністю у країні, а також формування та характеристика заходів по профілактиці бродяжництва та бездоглядності cеред неповнолітніх.

Заходи по профілактиці бродяжництва та бездоглядності cеред неповнолітніх

У 90-х роках минулого століття для вирішення даної проблеми в Україні діяла система державних і недержавних притулків. Однак, більшість із них є закладами закритого типу, куди діти підліткового віку добровільно звертаються.

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці” - це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно у вжитку використовують ще й такі два поняття як “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю” (6, с. 135).

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до “'дітей вулиці” належать:

• діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і ночують у нових місцях; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

• діти, які підтримують контакт з сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти) (22, с. 89);

• діти — вихованці будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

На нашу думку, збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначається у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.

Результати досліджень Державного інституту проблем сім’ї та молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді у 2002 році показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести наступні групи неповнолітніх:

• безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

• бездоглядні діти - діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частина дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

• діти-втікачі з навчально-виховних закладів - діти, яких не влаштовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках (19, с. 45);

- діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;

- діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;

- діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів;

- діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу (5, с. 48).

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї категорії дітей, тому “дітей вулиці” розглядають як неструктурований об’єкт: до нього належать діти, які залишилися без батьківської опіки й визначеного проживання; діти, які мають сім'ю, але тимчасово втратили з нею зв’язки; мають дім і сім’ю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує і різна мотивація виходу на вулицю.

Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна виокремити такі спцифічні ознаки дітей вулиці:

1) головною ознакою, за якою дитину можна віднести до “дітей вулиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

2) "діти вулиці" - діти, які офіційно не визнані, як такі, що позбавлені батьківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин не займались належним їх вихованням. Поняття “діти вулиці” об’єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з’ясування їх стилю життя й потреб, які засвідчили, що:

• більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;

• хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

• більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;

• надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

• серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освідчені люди, які мають постійну роботу;

• значна частина “дітей вулиці” мають проблеми з найближчими родичами;

• великий вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім’ї;

• значна частина “дітей вулиці” заробляють гроші самостійно, причому дуже часто “робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжки, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

• “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

• діти нерегулярно харчуються, часто голодують (13, с. 18 - 22);

• “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, палять цигарки (1, с. 36).

При виробленні механізмів подолання дитячої безпритульності ми звернутись до міжнародного досвіду та до досвіду інших країн у вирішенні даної проблеми (2, с.56).

У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XIX ст., коли отримала розвиток концепція захисту дітей.

Вперше міжнародну стурбованість положенням дітей було висловлено у Женевській декларації 1923 р., спрямованій на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист (7, с. 213).

Важливим документом щодо захисту дітей стала прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини. У ній вперше зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отримала в пактах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб.

Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 р. прийняла Декларацію прав дитини – документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Декларація складається з 10 принципів, якими проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування її свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї.

На нашу думку, центральне місце серед цих документів посідає Конвенція про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. і ратифікована Верховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 року.

Міжнародна декларація по забезпеченню виживання, захисту розвитку дітей, яка прийнята на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей, що відбувалася в Організації Об’єднаних Націй у м. Нью Йорку 30 вересня 1990 року, проголошує пріоритетність проблем дитини у суспільстві. Таке рішення представників усього світу - керівників 190 держав, у тому числі й України, зобов’язало: “Полегшити скрутний стан мільйонів дітей, які проживають в особливо важких умовах, таких, як сироти та бездоглядні діти, діти робітників-мігрантів і жертви стихійних лих та катастроф, викликаних діяльністю людини, діти-інваліди, діти, які піддалися жорстокому поводженню, що проживають в несприятливих соціальних умовах і підлягають експлуатації” (15, с. 131).

Конвенція про права дитини, яка прийнята та відкрита для підписання й ратифікації резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН 19 листопада 1989 року, в Україні набрала чинності 27 вересня 1991 року логічно і адекватно розвиває ці положення. Базуючись на ідеї першочерговості загальнолюдських цінностей, всебічного розвитку особистості, Конвенція визнає пріоритет інтересів дитини в суспільстві, наголошує на неприпустимості дискримінації, будь-яких ознак чи мотивів і, насамперед, на необхідності піклування державою і суспільством, а також особливої турботи про соціально незахищених дітей: сиріт, інвалідів, біженців, правопорушників.

У цьому документі акцентується увага на тому, що дитина, тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, не повинна залишитися у такому оточенні, має право на особливий захист та допомогу з боку держави (ст. 20).

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини, її основних вимог у національному законодавстві України зумовило посилення уваги громадськості до дітей, які тимчасово або постійно позбавлені сімейного оточення (16, с. 105).

Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується на положеннях ст. 52 Конституції України: “Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу” (14, с. 141).

Базові положення щодо влаштування дітей, котрі з певних причин можуть виховуватися у власній родині (смерті батьків, позбавлення батьківських прав чи засудження батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині і т. д.), викладені у Сімейному Кодексі України, прийнятому 10 січня 2002 року.

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначені основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи (4, с. 128).

Основним нормативним актом у роботі з безпритульними дітьми на сьогоднішній день є Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», який набрав чинності з 1 січня 2006 року. Цей Закон визначає загальні засади соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей, забезпечує правове регулювання відносин у суспільстві, які спрямовані на реалізацію бездомними громадянами і безпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією України та чинним законодавством, створює умови для діяльності громадських та благодійних організацій, що працюють у сфері соціального захисту населення. Відповідно до Закону безпритульними дітьми є діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання. З метою подолання дитячої безпритульності і бездоглядності, запобігання соціальному сирітству, створенню умов для всебічного розвитку та виховання дітей Кабінет Міністрів України затвердив Програму подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006-2010 роки. Основними заходами Програми є удосконалення нормативно-правової бази, зокрема, внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо правового врегулювання питань соціального захисту дітей та запобігання бездоглядності, зокрема у частині посилення відповідальності батьків або осіб, що їх замінюють за неналежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними, залучення до жебракування, проведення експертизи законодавства з питань дитинства (10, с. 354).

В країнах Європи поняття дитячої безпритульності розуміється по різному. Зокрема, це поняття включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, в Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": "діти вулиці" протягом більшої частини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні "діти вулиці", що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають "покинутими" (3, с. 27). Молодіжна політика цієї країни є елементом добре знаної "шведської моделі" економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності.

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін "неповнолітні групи ризику".

У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають: "юні втікачі" – діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; "молоді бездомні" – особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" – підлітки та молодь, які не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель.

Виходячи з досвіду демократичних країн, способом подолання проблеми дитячої безпритульності може бути об'єднання всіх існуючих соціальних програм для безпритульних дітей та створення єдиного державного інституту, що буде опікуватись дітьми.

Один з варіантів вирішення цієї проблеми є запровадження уповноваженого з прав дітей (омбудсмена). Світовий досвід знає приклади діяльності таких омбудсменів у США, Російській Федерації (на регіональному та місцевому рівнях), Норвегії, Гватемалі, Перу, Канаді, Іспанії та ряді інших країн (25, с. 36).

Дитячі омбудсмени створюються відповідно до чотирьох основних моделей. Омбудсмени першої групи запроваджуються спеціальними законами, які приймаються парламентом (Норвегія, Швеція, Ісландія, Гватемала, Перу, Коста-Ріка, Колумбія, Люксембург та ін.). Омбудсмени другої групи створюються згідно із законодавством про охорону дитинства (Нова Зеландія, провінція Онтаріо (Канада) та ін.). Омбудсмени третьої групи існують у рамках відповідних державних органів (Ізраїль, Австрія, Іспанія, Данія та ін.), четвертої — у рамках неурядових організацій, під егідою яких вони і працюють.

Необхідність існування омбудсмена зумовлюється щонайменше трьома причинами: по-перше, діти в силу особливостей психічного і фізичного розвитку вимагають особливого підходу; по-друге, в силу відсутності життєвого досвіду і в певній мірі залежного становища вони не завжди самостійно можуть захистити свої права і законні інтереси; по-третє, благополуччя та нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни. Дитячий омбудсмен покликаний домагатися не тільки додержання законодавчо закріплених прав дітей, але й розширення і більш повного дотримання батьками своїх обов'язків перед дітьми.

Діяльність дитячих омбудсменів зосереджена виключно на питаннях забезпечення прав дитини. Функції та повноваження цих спеціалізованих омбудсменів у різних країнах різні. Наприклад, омбудсмен Швеції повинен відстоювати потреби, права та інтереси дітей і молоді та забезпечувати виконання Швецією взятих на себе зобов'язань відповідно до Конвенції ООН про права дитини.

Омбудсмен Гватемали уповноважений вести просвітницьку роботу в галузі прав дитини, розслідувати випадки їх порушень, контролювати діяльність державних установ, що надають послуги дітям, та стежити за тим, щоб національне законодавство не суперечило Конвенції про права дитини.

Дитячому омбудсменові Норвегії доручено сприяти захисту дітей і представляти їх інтереси перед органами державної влади чи керівництвом приватних компаній і організацій та стежити за умовами, в яких зростають і розвиваються діти.

В Ісландії служба омбудсмена зобов'язана полегшити долю дітей, а також стояти на сторожі їх прав, інтересів, потреб. Вона може проводити розслідування дій організацій чи їх службовців, які заподіюють шкоду правам дитини.

Комісар з прав дитини Нової Зеландії розглядає скарги дітей на порушення їх прав, а також здійснює моніторинг і дає оцінку дотримання національного закону про дітей, молодь, сім'ю. Комісар має право і зобов'язаний сприяти розробленню політики і розвитку послуг, спрямованих забезпечити благополуччя дітей і підвищити поінформованість суспільства з питань охорони прав дітей.

Завдання Комісії з прав дітей Німеччини полягає у тому, щоб представляти інтереси дітей як у парламенті, так і за його межами, вносити пропозиції щодо політики у сфері захисту інтересів дітей та сприяти парламенту у визначенні пріоритетів його роботи у цьому напрямі.

Служба дитячого омбудсмена Фінляндії утворена з метою дати молодим людям можливість одержувати у нього інформацію, консультації з правових питань та, при необхідності, залучати омбудсмена як представника неповнолітнього при розгляді у суді його справи.

Дуже цікавий та вартий уваги правовий статус омбудсменів з прав дітей у Російській Федерації, яка детально вивчила світовий досвід функціонування дитячих омбудсменів та заснувала на регіональному і місцевому рівнях різні моделі цього інституту.

Підставою запровадження в Росії омбудсмена із захисту прав дитини стало прийняття парламентом РФ федерального закону «Про основні гарантії прав дитини в Російській Федерації» та прийняте Міністерством праці Російської Федерації спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) рішення щодо організації і підтримки пілотного проекту з введення інституту Уповноваженого з прав дитини в ряді найбільш ефективно діючих в інтересах дітей регіонів. Метою запровадження омбудсмена із захисту прав дітей в ряді регіонів Росії є сприяння пріоритетності політики щодо дітей та підлітків, підвищення організаційного рівня виконання федеральних, регіональних і місцевих законів та інших нормативних актів, публічно-правова інформаційна діяльність у сфері прав дитини. Основними завданнями Уповноваженого з прав дитини є забезпечення гарантій державного захисту прав і свобод дитини; розвиток і доповнення існуючих форм і засобів захисту прав дитини; координація діяльності державних органів і громадських організацій в цій сфері; всебічне сприяння відновленню порушених прав дитини; формування єдиного підходу до політики охорони прав дітей; підготовка пропозицій з удосконалення федерального, регіонального та місцевого законодавства з прав дитини і приведення його у відповідність з міжнародними стандартами (23, с. 95).

Вирішення проблеми дитячої безпритульності в Україні є головним обов’язком держави, основними напрямами правової політики якої мають стати подальше реформування системи нормативно-правового забезпечення захисту цієї категорії суспільства та значне підвищення рівня правової освіти і правового виховання дітей і молоді, що стане запорукою позитивних зрушень у цій сфері в найближчому майбутньому.

Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема “дітей вулиці” з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя.

Як відзначається у матеріалах ЮНІСЕФ, феномен вуличних дітей є симптомом надзвичайного соціального й економічного неблагополуччя в країні, а потім і в сім’ї.

На основі дослідження даноїї соціальної проблеми ми виділяємо ряд соціально-економічних умов появи ”дітей вулиці”:

• погіршення матеріального становища значної частини населення України;

• збільшення незайнятих дітей та підлітків;

• економічна експлуатація дорослими дитячої праці (залучення до жебракування, крадіжок, ін. злочинів та адміністративних правопорушень);

• послаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей;

• загострення розбіжностей і конфліктів між батьками та дітьми (24, с. 170);

• ослаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем їхнього проживання і навчання;

• негативні тенденції у засобах масової інформації, пропаганда насильства (18, с. 102).

Соціально–правовими причинами відмежування дітей від сім’ї є:

- безробіття обох чи одного з батьків (12, с. 8-9);

- відсутність постійного місця роботи батьків чи залучення їх до так званого “човникового бізнесу”:

- відсутність постійного житла;

- розлучення батьків;

- асоціальний спосіб життя одного чи обох батьків;

- примус дітей дорослими членами родини до жебракування;

- злочинні дії батьків;

- різноманітні форми насильства, спрямовані і на дітей;

- раннє або позашлюбне материнство;

- неповна родина;

- новостворені родини (17, с. 95).

Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із даною категорією молоді, і “дітей вулиці”, дозволив виокремити певні аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомоги підліткам. Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства освіти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездоглядності:

• виявлення дітей, які залишилися без опіки батьків та їх розміщення у навчально-виховних закладах;

• здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально-виховних, загальноосвітніх закладів.

Міністерство освіти та науки України розробило систему інформування потенційних усиновителів, опікунів і піклувальників. Крім того, Міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин покинули школу (11, с. 13).

Міністерство охорони здоров’я України в основному надає медичну допомогу дітям, в тому числі “дітям вулиці”. Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середовища правозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчального закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень для повного медичного обстеження, де, при потребі, отримують необхідну медичну допомогу.

Неабияку роль відіграє і Державний комітет у справах сім’ї та молоді, а саме:

• виявляє можливості та створює умови для альтернативних форм сімейної опіки: дитячих будинків сімейного типу;

• здійснює профілактичні заходи щодо безпритульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілітацію;

• розробляє документи, що складають основу Концепцій, законів.

Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді взяв на себе функцію координатора роботи обласних, міських та районних центрів служб для сім’ї, дітей та молоді щодо надання юридичної, психологічної і соціальної допомоги “дітям вулиці”. Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з “дітьми вулиці”, дітьми-сиротами, "Телефону довіри", консультативних пунктів (8, с. 211).

Кримінальною міліцією у справах дітей Міністерства внутрішніх справ України, районними відділеннями кримінальної міліції у справах дітей проводиться практична робота з “дітьми вулиці”. Зокрема, це:

• пошук і повернення до постійного місця проживання неповнолітніх, які залишили сім’ю (у випадку можливості повернення туди);

• виявлення дорослих осіб, які “втягують” неповнолітніх у злочинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебракування;

• притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соціально-виховної функції стосовно дітей.

Служба у справах дітей основним своїм завданням щодо захисту прав дітей бачить налагодження діяльності між міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності серед дітей та підлітків (26, с. 24).

Проте не зважаючи на низку державних програм, розрахованих на соціальний захист неповнолітніх, кількість дітей, житлом яких стала вулиця, не зменшується. Щодня в нашій державі до органів внутрішніх справ доставляється майже 60 таких підлітків. На жаль, сьогодні в Україні немає достовірної інформації про кількість неповнолітніх, які проживають в кризових для цивілізованого суспільства умовах. В той же час, у засобах масової інформації фігурують різні дані - від 20 тисяч до одного мільйона дітей. Однак навіть нижча цифра турбує своєю масштабністю (21, с. 6).

На теренах безпритульними та бездоглядними стають діти батьків, які не мають певного місця проживання (бомжів, біженців), діти жінок, які займаються проституцією. Вони активно мігрують з регіону в регіон, як правило з сільської місцевості у великі міста. Найбільша їх кількість з Закарпатської та Донецької областей, Автономної Республіки Крим. Зокрема в м. Івано–Франківську сьогодні перед нами гостро постала проблема: «Що ж робити з дітьми ромської національності, які перенасичили вокзал та привокзальну площу міста?» Можливо найбільш дієвим було б транспортування в супроводженні працівників лінійного відділу міліції таких дітей до дитячих притулків Закарпатської області, звідки діти прибувають, такий захід власне повинен би дати позитивні результати через певний проміжок часу. В контексті вирішення цієї проблеми чи не найважливішим аспектом є тісна співпраця працівників лінійного відділу міліції та патрульно–постової служби міліції, які здійснюють патрулювання привокзальної площі міста.

Для консолідованішої боротьби з явищами бездоглядності та безпритульності серед неповнолітніх особливо хотілося б орієнтувати на ефективнішу взаємодію закладів освіти та науки, медичних закладів та правоохоронних органів (28, с. 17).

Хочеться звернути увагу на необхідність удосконалення чинного законодавства стосовно дітей в Україні, а саме:

- необхідно здійснити експертизу законодавства з питань дитинства щодо приведення формулювань, визначень до єдиного понятійного апарату;

- вдосконалити нормативно-правові акти стосовно створення прийомних сімей, тимчасового перебування дітей, батьки яких виїхали на сезонні чи тимчасові роботи за межі країни;

- розробити проект законодавчих засад для введення інституту Уповноваженого з прав дитини. В областях;

- вийти з пропозицією включення у переписний лист наступних граф щодо перепису населення України з метою точного обліку кількості різних типів сімей, побудованих на врахуванні основи сімейних відносин, таке запитання: “У яких родинних відносинах із батьком (матір’ю) перебуває дитина”, передбачивши такі варіанти відповідей:

а) кровної спорідненості;

б) усиновлення двома батьками;

в) усиновлення одним із батьків у повторному шлюбі;

г) у відносинах прийомного батька (матері) без усиновлення;

д) опіки (піклування).

Потрібно також на муніципальному рівні покращити роботу з сім’ями в таких напрямах:

- розробити міську програму підтримки багатодітних та малозабезпечених сімей; стимулювати громадські ініціативи допомоги;

- розробити механізм соціального супроводу неблагополучних сімей без згоди батьків з огляду на виключну значущість цих заходів для профілактики дитячої бездоглядності та безпритульності у разі наявності висновку про його доцільність;

- розвивати служби підтримки сім'ї;

- через мережу дошкільних та шкільних закладів реалізовувати програми виховання батьків, спрямовані на підвищення педагогічної компетентності батьків, що допомагало б їм краще розуміти своїх дітей, налагоджувати довірливі стосунки, а також дозволило б підвищити обізнаність щодо батьківських обов'язків. Провідною формою такої освіти мають стати групові семінари та індивідуальні консультації, які проводитимуть психологи і соціальні педагоги.

На нашу думку, в контексті вдосконалення системи соціального захисту дітей необхідно:

- залучити дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, з багатодітних, неповних, малозабезпечених та неблагополучних сімей до занять у гуртках, клубах, об'єднаннях за інтересами, спортивних секціях позашкільних закладів, закладів культури, спорту. Розглянути питання щодо встановлення квот місць для занять у цих закладах зазначених категорій дітей безкоштовно;

- встановити соціально-педагогічний патронаж та соціальний супровід над бездоглядними дітьми (які бродяжать, жебракують, не навчаються), батьки яких виїхали за межі країни;

- внести в міську програму заходи щодо забезпечення належного рівня медичної допомоги за найвищими стандартами, які реально може забезпечити міська влада;

- розробити механізм контролю за використанням батьками адресних соціальних виплат на утримання дітей;

- розробити пропозиції та винести на засідання виконавчого комітету відповідне рішення щодо заборони роздрібної торгівлі слабоалкогольними напоями в приміщеннях і на території навчальних закладів та установ охорони здоров’я, спеціалізованих торговельних підприємств, які здійснюють торгівлю товарами дитячого асортименту та спортивними товарами, а також в місцях проведення дитячих спортивних змагань може запобігти вчинення правопорушень у стані алкогольного сп’яніння неповнолітніми;

- створити комісію у складі представників громадських організацій для перевірки дотримання суб’єктами підприємницької діяльності чинного законодавства України щодо продажу неповнолітнім алкогольних, слабоалкогольних напоїв та тютюнових виробів;

- здійснювати превентивну просвітницьку діяльність в освітніх закладах з метою формування відповідального ставлення юнаків і дівчат до шлюбно-сімейних відносин, формування якостей відповідального батьківства в молодій сім’ї, недопущення раннього батьківства як соціально-психологічного феномену; передбачивши в зв’язку з цим введення у старших класах факультативів “Етика і психологія сімейного життя”;

- активізувати роботу з метою виявлення, документування і притягнення до відповідальності дорослих осіб, котрі втягують дітей у злочинну діяльність, вчиняють насильство у сім’ї;

- визначити заклад соціального захисту на території міста для тимчасового влаштування дітей віком від народження до трьох років, які опинилися в складних життєвих обставинах, та потребують вилучення з сім’ї, розробити відповідний механізм;

- звернути увагу на потребу підготовки вихованців інтернатних закладів, в яких діти перебувають на повному державному утриманні, до навичок самообслуговування та подальшого самостійного життя.

З метою розвитку мережі закладів соціального захисту дітей, удосконалення їх роботи, на наш погляд, доцільно:

- вивчити питання доцільності відкриття центру медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, хворих на наркоманію та алкоголізм, а також соціального гуртожитку для ос