Скачать

Економіка Куби

Економіка Куби

Економіка Куби є однією з найбільш націоналізованих у світі. Найвищі темпи колективізації зафіксовані у перші два післяреволюційних роки, коли у власність держави і під її управління перейшла більшість промислових і гірничодобувних підприємств, будівельних організацій, значна частина фінансових установ, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, а також близько третини сільськогосподарського виробництва. До кінця 1970-х років у приватному секторі знаходилося лише 25% сільського господарства, 7% транспорту, 1% засобів зв'язку і менше 1% рибальського флоту.

Централізоване планування було запроваджене на Кубі в 1960-х роках за рекомендацією радянських фахівців. У другій половині 1960-х років кубинське керівництво відмовилося від цієї практики і перейшло до економічних експериментів, які базувалися на моральному заохоченні працівників, що не принесло очікуваних результатів і змусило повернутися до так званої системи планування. Під час економічної кризи на початку 1990-х років центральне керування було скасоване, а його функції передані Міністерству економіки і планування. При цьому державні підприємства й організації отримали автономію і можливість розпоряджатися прибутком.

Роль ринку в країні мінімальна, оскільки розподіл коштів і проміжних товарів відбувається через планувальні органи, а більшість споживчих товарів розподіляється централізовано через систему нормування.

На початку 1990-х років ембарго Куби з боку США і згортання економічних зв'язків із країнами Східної Європи і колишнього СРСР поставили Кубу у тяжке економічне становище. З метою виходу з кризи керівництво країною приступило до здійснення реформ, спрямованих на поступове впровадження елементів ринкової економіки. Не відмовляючись від централізованого керівництва економікою, воно пішло на підвищення господарської самостійності державних підприємств, лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, створення мережі комерційних банківських структур.

Національний доход

З 1960-х Куба переживала наслідки твердого бойкоту з боку США і відчувала гостру необхідність у розвитку власних збройних сил. В цілому економіка Куби, незважаючи на різкі коливання показників в окремі роки, поступово зростала в 1940-1950-х роках, знаходилася в стані застою або фактичного спаду в 1960-х роках, а в 1970-х - на початку 1980-х років почала швидко розвиватися. Обсяг реального сукупного суспільного продукту у період з 1975 по 1985 щорічно зростав у середньому на 5,7%.

ВВП зріс на 2,5% у 1995, на 7,8% - у 1996 і на 2,5% - у 1997. Економічному зростанню сприяли зусилля, початі кубинським урядом для залучення іноземних інвестицій, легалізація долара у внутрішніх розрахунках, а також розвиток індустрії туризму. Однак існує ряд стримуючих факторів, наприклад, низькі врожаї цукрової тростини, а також застій у державному секторі, що до цього часу домінує в економіці. У 1998 приріст ВВП, за офіційними даними, становив 1%; це найнижчий показник з 1994 р., коли економіка тільки починала оговтуватися від різкого (35-відсоткового) падіння виробництва, яке було викликане розривом зв'язків з більшістю її торговельних партнерів з колишнього соціалістичного табору.

Сільське господарство

Економічна політика, яка проводилася кубинським керівництвом у перші роки після революції (1959-1963) і була спрямована переважно на розвиток важкої промисловості, закінчилася провалом, і на зміну їй у 1963 прийшла нова, орієнтована на відродження традиційного виробництва цукру. Нова економічна стратегія проголошувала розвиток скотарства і виробництво цитрусових. Обсяг виробництва цукру на Кубі в 1970-х роках становив у середньому близько 6 млн. т на рік, а в 1982 сягнув 8 млн. т. Однак з початку 1990-х років через нестачу пального, добрив і пестицидів виробництво цукру в країні різко скоротилося і становило в середньому менше 5 млн. т. на рік. У 1997, на початку сезону збирання цукрової тростини, близько двох третин сільськогосподарської техніки, необхідної для збирання, простоювало через нестачу грошей для її ремонту (приблизно 200 млн. дол.).

Наслідком великих капіталовкладень у виробництво м'ясомолочної продукції і розведення цитрусових культур стало значне збільшення обсягу виробленої в цих галузях продукції порівняно з дореволюційним рівнем. У той же час виробництво тютюну, кави, рису, бобів і овочів - традиційних сільськогосподарських культур, що складають основу "нецукрового землеробства", - залишалося практично стабільним або знижувалося. У 1962 скрутне становище в сільському господарстві змусило кубинський уряд внести тверде раціонування продовольства. В наступні роки ситуація покращилася, однак на початку 1990-х, після різкого скорочення торгівлі з країнами колишнього радянського блоку, на Кубі було знову введене нормування основних продуктів харчування.

Гірничодобувна промисловість

Найдорожчою корисною копалиною в Кубі є нікель, запаси якого становлять майже 10% розвіданих світових запасів; поклади нікелевої руди розташовані на східному краї острова. Виробництво нікелевого концентрату здійснюється на двох побудованих США гірничо-металургійних комбінатах, продуктивність яких до 1980 зросла вдвічі порівняно з дореволюційною; крім того, у середині 1980-х років у країні було розпочате виробництво нікелевого концентрату ще на одному гірничо-металургійному комбінаті. У 1991 на Кубі було вироблено приблизно 40 тис. т нікелю; у 1997 обсяг виробництва перевищив 60 тис. т. Крім нікелю, на острові ведеться видобуток залізної руди, хрому, кобальту і міді.

Обробна промисловість

За кілька десятків років, що минули з часу кубинської революції, у країні була створена промислова база, при цьому устаткування і технічний персонал надавалися в основному країнами соціалістичного табору. Найбільш помітне зростання спостерігалося у важкій промисловості, особливо у виробництві сталі, цементу, хімічних продуктів і добрив. У той же час нарощування виробництва таких традиційних товарів народного споживання, як текстильні вироби, напої, консерви, миючі засоби і сигари, відбувалося повільніше.

Транспорт і зв'язок

Основні транспортні системи Куби були побудовані до революції: центральна залізниця - на початку століття, центральна автомагістраль - у 1930-х роках, авіаційне сполучення почало своє існування в 1940-х роках. Протягом 1960-1970-х років стан залізничної мережі погіршився, а довжина шосейних і ґрунтових доріг зросла майже вдвічі. Наприкінці 1980-х років на Кубі було 13116 км доріг із твердим покриттям. Одним із досягнень післяреволюційної Куби стало створення торговельного флоту: якщо в 1959 у країні було лише 14 морських суден водотоннажністю 58 000 т, то до 1989 Куба володіла 117 суднами. Однак у 1990-х роках робота кубинського торговельного флоту була практично паралізована через відсутність палива у зв'язку з різким скороченням поставок російської нафти. Скороченню торговельного обороту в кубинських портах сприяла також політика торговельного ембарго, проведена США відносно Куби, оскільки всім іноземним кораблям, які заходили в порти Куби, заборонявся після цього захід в американські порти протягом 6 місяців.

На 1997-2004 роки запланована модернізація системи телефонного зв'язку в масштабах країни; передбачається проведення робіт на суму 900 млн. доларів, а також значне збільшення числа абонентів телефонної мережі - з 3 до 9 на кожних 100 жителів. Крім того, план передбачає установку 50 тис. суспільних телефонів-автоматів, перехід на цифрову систему обробки сигналів (замість існуючої аналогової), модернізацію телефонної системи всієї країни і приведення її у відповідність до сучасних міжнародних стандартів. Уже до кінця 1997 телефонна компанія ЕТЕКСА розгорнула на Кубі мережу телефонів, що забезпечують як міжміський, так і міжнародний зв'язок по попередньо оплачених картках.

Енергетика

Джерелом понад 60% вироблюваної на Кубі енергії є нафта. Кількість нафти, що добувається в країні, невелика, тому основна її частина поставляється з-за кордону. Хоча проведені в країні пошуки нафтових родовищ дали позитивний результат, у 1992 на Кубі було добуто лише 771 тис. т нафти. У країні є 3 нафтопереробні заводи, усі вони були побудовані до революції, два за допомогою США й один - Великобританії. Загальна потужність електростанцій, здебільшого теплоелектростанцій, у 1958 становила 2,6 млн. кВт, а в 1989 перевищила 15 млн. кВт.

Будівництво атомної електростанції, що велося за технічної допомоги Радянського Союзу, було припинене в 1992 у зв'язку з економічними труднощами і припиненням постачань устаткування з Росії. Щоб компенсувати нестачу електроенергії, у країні було введене тверде нормування її споживання; також була проведена закупівля нафти в обмін на постачання цукру. У 1997, вперше з початку економічних реформ відзначене зростання виробництва електроенергії, що становило 2%.

Внутрішня і зовнішня торгівля

Практично вся внутрішня торгівля на Кубі знаходиться в руках держави. Розподіл товарів відбувається переважно за картковою системою. Обмежена кількість ненормованих товарів вільно продається за високими цінами, що встановлюються державою; визначені квоти на дефіцитні товари тривалого користування, наприклад, на телевізори і пральні машини, виділяються підприємствам, які, в свою чергу, здійснюють продаж цих товарів за високими цінами своїм співробітникам. Як і в інших країнах з неринковою економікою, на Кубі існує "чорний" ринок, наявність якого в поєднанні з корумпованістю державних чиновників певною мірою пом'якшує існуючу розподільчу систему.

Потреби Куби в промисловому і транспортному устаткуванні, а також у нафті практично повністю покриваються за рахунок імпорту; значна частина промислових споживчих товарів, сировини і багато видів основних продуктів харчування також надходять з-за кордону. Понад 80% експортних надходжень Куба одержує від продажу цукру, іншими важливими статтями експорту є нікель і сигари. Станом на 1990 р., торговельний дефіцит Куби оцінювався у 2,2 млрд. дол.

За даними на 1998, приблизно 45% зовнішньоторговельного обороту Куби припадало на країни Європи, 39% - на країни Латинської Америки і Канади і 16% - на Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Пріоритетними стали відносини з Канадою, країнами ЄС, Росією, Китаєм і Японією. Найважливішим завданням залишається подолання економічного ембарго з боку США.

На початку 1980-х років Куба починає розвивати міжнародний туризм; для цього була проведена реконструкція туристичних об'єктів і розгорнута потужна рекламна кампанія. У 1998 кількість туристів зросла до 1 млн. чоловік. Планується на майбутнє збільшити їх кількість до 7 млн. осіб на 2020 рік.

Уряд Куби починає створювати умови для інтеграції економіки країни в економічну систему країн Латинської Америки і Карибського басейну і розширювати діапазон економічної діяльності за допомогою створення в різних галузях спільних підприємств із європейськими, канадськими і латиноамериканськими компаніями. У 1994 на Кубі був створений ряд нових спільних підприємств за участі фірм Канади, Мексики й Ізраїлю.

Нині населення Куби становить 11,184 млн. осіб. Офіційні джерела пропонують такі дані про склад населення: 65% - представники білої раси, 12% - афроамериканці, 22% - мулати. Однак інші джерела свідчать про те, що біле населення становить лише 40%, а решта людей, які проживають у країні, представлена, насамперед, афроамериканцями і мулатами (здебільшого), а також китайцями, євреями, арабами, індіанцями й іншими.

Демографія

Згідно з даними переписів, у 1953 р. на Кубі проживало 5829 тис. осіб, у 1970 - 8569 тис., у 1981 - 9723 тис., у 1993 - 10978 тис. осіб; у грудні 1997 кількість населення становила приблизно 11094 тис. В інтервалі 1953-1970 приріст населення становив 2,2% на рік, а з 1970 по 1991 - 1,1% на рік. Зниження темпів приросту обумовлене падінням народжуваності, що у 1990 становила 17,6 на 1000 жителів (у перші роки після революції вона сягала 37 народжень на 1000 жителів); смертність у 1990 становила 6,8 на 1000 жителів. Періодично зростання населення сповільнюється внаслідок еміграції. У 1960-х роках понад півмільйона кубинців емігрувало, головним чином у США; у 1966 США був ухвалений спеціальний закон, що гарантував кубинським емігрантам надання притулку і пільги. У 1980, коли кубинські власті дозволили еміграцію, майже 125 тис. кубинців було перевезено з порту Маріель на Кубі в Кі-Уест (шт. Флорида); ця операція, у якій взяли участь сотні приватних катерів і човнів, отримала назву "човнового моста".


Історичні аспекти кубинського населення

Протягом кількох років освоєння іспанцями Куби корінне населення острова було практично знищене. Це сталося внаслідок того, що іспанським колоністам було потрібно багато робочих рук насамперед для роботи на плантаціях, і вони почали ввозити рабів з центральної Африки. За 350 років іспанцями було завезено понад 1 мільйон африканських рабів. З цієї ж причини за період з 1853 по 1874 рік понад 125000 китайців було завезено з Азії. Дотепер у Гавані зберігся "Чайна-Таун". Крім того, ввозилися раби-індіанці, але в невеликих кількостях, з Юкатану, Центральної і Південної Америки. Ввозилися навіть робітники з Індії. Крім еміграції з Іспанії, досить інтенсивний потік переселенців був з Німеччини, Франції і Британії.

Крім того, Куба прийняла величезну кількість емігрантів із сусідніх островів: 250000 прибуло з Антильських островів (Гаїті і Ямайка). З Іспанії прибуло 850000 переселенців, щоправда, слід зазначити, не всі з них залишилися жити на Кубі.

На початку XX століття на Кубі осіло багато американців, які створили свої колонії на о. Пінос. Дуже значні хвилі еміграції на Кубу були під час і після Першої і Другої світових воєн, у першу чергу сюди переселялися євреї.

У такий спосіб створювалася нинішня кубинська нація, що вмістила в себе риси народів усього світу.

Мова

Мова Куби - іспанська, але вимова сильно змінена під впливом мов інших народів, що емігрують на Кубу.


Релігія

Основна релігія Куби - римське католицтво. Католики - 33%, протестанти-п'ятидесятники - 1%, атеїсти - 56%. На Кубі церква відділена від держави, і Конституція гарантує населенню свободу віросповідання. Найбільш поширена релігія - католицька; католицькі церкви, що існують по всій країні, щодня служать меси і правлять урочисті служби в дні національних або місцевих релігійних свят.

Незважаючи на особливості соціалізму як суспільно-політичного ладу, що панує в країні вже протягом багатьох десятиліть, кубинці досить релігійні. Навіть членам кубинської комуністичної партії не забороняється відвідувати церкви.

Але крім католицизму, на Кубі поширені різні африканські та індійські примітивні релігії, що породили безліч місцевих богів, таких, як Елегуа - бог долі, Обатала - бог-творець, Ямайя - бог води й океану, Чанго - бог війни і вогню, Огуя - богиня кохання, дружина Чанго і коханка Ямайі.

Цікавий той факт, що кожен язичницький бог асоціюється з певним католицьким святим, і свята язичницьких богів збігаються з відповідними католицькими святами. Більше того, часто в католицьких храмах можна побачити фігурки язичницьких богів.

Освіта

Уряд Кастро побудував тисячі сільських шкіл, оголосивши 1961 р. "Роком освіти", почалася масова кампанія з подолання неписьменності, коли багато учнів університетів і коледжів були відправлені до села. До 1980 р. неписьменність серед дорослого населення знизилася до 2%. Після революції значно збільшилося число учнів у школах; якщо в 1955 р. в школах навчалося лише близько половини дітей шкільного віку, то в 1991 р. школи відвідувало понад 90% (918 тис. осіб - початкову школу і 912 тис. - середню).

Державний бюджет 1999 року забезпечив фінансування, достатнє для функціонування 12 тис. навчальних закладів різного рівня (включаючи дошкільні заклади, початкові і середні школи), із загальною кількістю учнів 2,2 млн. На Кубі діють 4 університети і 47 центрів вищої і середньої спеціальної освіти, в яких за даними на 1999 рік навчалося більше ніж 101 тис. осіб, у тому числі 23,2 тис. у вищих і середніх медичних навчальних закладах, 35 тис. у педагогічних інститутах і училищах і 13 тис. у навчальних закладах технічного профілю. Національною системою народної освіти охоплений кожний п'ятий мешканець Куби.

Наука

Кубинським лікарям належить слава багатьох наукових відкриттів. Так, Карлос Хуан Фінлей (1833-1915) відкрив переносника жовтої пропасниці - москіта Aedes aegypti. З інших кубинських вчених необхідно відзначити зоолога Карлоса де ла Торре-і-Уерта; біолога і медика Хуана Гутьєрреса; ботаніків Хосе Томаса Ройг-і-Меса і Мануеля Гомеса де ла Маса, авторів Флори Куби. У 1962 році була створена Академія наук Куби, і наукові дослідження здобули державну підтримку. На Кубі створена (уперше в світі) вакцина проти менінгіту-В. У 1998 році в країні існувало понад 200 наукових центрів.

Культура

Культура Куби є яскравим прикладом взаємопроникнення іспанських і африканських культур.


Література

Великий вплив на розвиток кубинської літератури справила боротьба за незалежність, що продовжувалася більше ста років. Започаткував романтизм в Іспанській Америці чудовий кубинський поет і прозаїк Хосе Марія де Ередія-і-Ередія (1803-1839). З інших кубинських письменників XIX ст. виділяються автори аболіціоністських романів Хертрудіс Гомес де Авельянеда (1814-1873) і Ансельмо Суарес-і-Ромеро (1818-1878), побутові письменники Сиріло Вільяверде (1812-1894) і Рамон Меса (1861-1911), поети-романтики мулати Пласидо (справжнє ім'я Габрієль де ла Консепсьйон Вальдес, 1809-1844) і Хуан Франсиско Мансано (1797-1854), найбільший представник поезії іспано-американського модернізму Хуліан дель Касаль (1863-1893). Центральне місце в кубинській літературі XIX ст. посідає національний герой Куби і пристрасний борець за незалежність Хосе Марті. Одним з найвидатніших філософів Куби був позитивіст Енріке Хосе Варона (1849-1933).

На початку XX ст. традиції реалістичної прози розвивали романіст Мігель де Карріон (1875-1929) і автори психологічних розповідей Альфонсо Ернандес Ката (1885-1940) і Хесус Кастельянос (1879-1912). У 1930 роках Куба стала осередком формування латиноамериканського "негризму". Видатним представником цієї течії був поет Ніколас Гильєн (1902-1989), вірші якого, звучні африканськими ритмами, пронизані пристрасним прагненням до соціальної справедливості. Одним із зачинателів "нового латиноамериканського роману" був всесвітньо відомий письменник Алехо Карпентьєр (1904-1980). Інший знаменитий прозаїк і поет, Хосе Лесама Ліма (1910-1976), прославився як сміливий новатор форми.

Нова генерація сучасних кубинських письменників здобула популярність після революції; це майстри розповіді Умберто Ареналь (нар. в 1926), Фелікс П'ється Родрігес (1909-1990), Онеліо Хорхе Кардосо (1914-1986), Верхиліо Піньєра (1912-1979), романісти Солер Пуїг (1916-1996), Синтіо Вітьєр (н. в 1921), Лісандро Отеро (н. в 1932), один із зачинателів латиноамериканської документально-художньої літератури "свідчення" Мігель Барнет (н. в 1940). Варто згадати Едмундо Десноес (н. в 1930), багато творів якого присвячені краху старого світу і проблемам кубинської інтелігенції; за одним з його романів режисер Т. Гутьєррес Алеа поставив один з найпрекрасніших кубинських фільмів "Спогади про відсталість". Популярністю користуються також поети Елісео Дієго (1920-1994), Фаяр Хаміс (н. в 1930), Пабло Армандо Фернандес (н. в 1930) і Роберто Фернандес Ретамар (н. в 1930). До середини 1990-х років ряд молодших письменників здобув широку популярність як літературною майстерністю, так і вибором тем, які більшість післяреволюційних письменників вважала за краще не порушувати. Серед кращих з них - Сенель Пас і Абіліо Естевес.

Музика

Багато специфічних особливостей кубинського мистецтва висвітлено і розтлумачено в працях антрополога і музикознавця Фернандо Ортіса (1881-1969), який досліджував роль африканської культурної спадщини в кубинській культурі і здобув міжнародну популярність. За Ортісом, "любовний союз між іспанською гітарою і африканським барабаном" породив найбільш характерні для Куби музичні форми, танець румбу і протяжну пісню-сон. Кубинська музика зберегла європейський мелос, сприйнявши своєрідні і багаті африканські ритми. Пісенні традиції іспанського фольклору простежуються в найбільш поширених музичних жанрах - таких, як романтичні пісні і балади (пунто), сільський танець сапатео (типу чечітки) і селянська пісня гуахіра.

Започаткували професійну кубинську композиторську школу Мануель Саумель Робредо (1817-1870) і Ігнасіо Сервантес Каванаг (1847-1905), який вперше використав у своїх Кубинських танцях для фортепіано теми національного фольклору. Основоположниками кубинської опери стали Едуардо Санчес де Фуентес (1874-1944) і Хосе Маурі Естеве (1856-1937), який уперше звернувся до традицій афро-кубинського фольклору. Цю тенденцію розвинули в руслі сучасних музичних форм два кращих кубинських композитора XX ст.: Амадео Рольдан (1900-1939) і Алехандро Гарсія Катурла (1906-1940). Великою популярністю користуються пісні і п'єси Ернесто Лекуони (1896-1963). Після революції національну музичну традицію розвивають композитори, що зазнали впливу західноєвропейського авангардизму: Карлос Фаріньяс (нар. в 1934), керівник національного симфонічного оркестру (засн. 1960) Мануель Дучесне Кусан (нар. в 1932), гітарист Лео Брауер (нар. в 1939), Хуан Бланко (нар. в 1920), прихильник електронної музики. "Товариство любителів музики" і "Ліцеум", які існували до революції і пропагували хорошу музику, були замінені після 1959 року численними будинками культури.

Народна кубинська музика залишається основою багатьох сучасних танцювальних ритмів у всьому світі. Крім співаків і музичних груп, що користувалися популярністю в 1930-х, 1940-х і 1950-х роках (таких як Бенні Мор і тріо "Матаморес"), світову популярність у 1990-х роках здобули такі співаки, як Пабло Міланес, Сільвіо Родрігес, Омара Портуондо і Єлена Бурке, джазові піаністи Чучо Вальдес і Гонсало Рубалькаба, а також ансамблі Еліо Плаксі, Ісаака Дельгадо, Пачо Алонсо, Адальберто Альвареса, ансамбль "Лос Бан-бан" тощо.

Кіно і театр

Під егідою Кубинського інституту кіномистецтва і кінопромисловості, заснованого в 1959 р., процвітає національна кінематографія. Найбільшою популярністю користуються режисери Хуліо Гарсія Еспіноса (нар. в 1926), Умберто Солас (нар. в 1942) і Томас Гутьєррес Алеа (1928-1996). Фільми Лусія (1968) Соласа, Спогади про відсталість (1968) і Суниці і шоколад (1993) Гутьєрреса Алеа отримали багато міжнародних премій. Починаючи з 1979 р., в Гавані щорічно проходить міжнародний кінофестиваль - найбільший кінофорум у Латинській Америці і третій за значенням у Західній півкулі. Хоча на стані кубинської кінематографії сильно позначилася фінансова криза, пов'язана з падінням світової соціалістичної системи, до кінця 1990-х років у ній намітилися ознаки відродження; за допомогою іноземних кінопродюсерів, найчастіше мексиканських або іспанських, знімаються нові фільми. У грудні 1998 р. в Гавані відбувся 20-й традиційний кінофестиваль, і головний приз на ньому завоював кубинський фільм режисера Фернандо Переса.

Після революції в країні зросла кількість театрів, у тому числі таких, що дають вистави на відкритих майданчиках. Першим таким театром був створений у кінці 1960-х років експериментальний театр "Ескамбрай", яким керує Серхіо Коррієрі, що прославився виконанням головної ролі у фільмі Гутьєрреса Алеа Спогади про відсталість. Сюжети п'єс, які ставляться в цьому театрі, запозичені з життя і відображають інтереси простих людей провінції Ескамбрай, а професійна діяльність трупи тісно пов'язана з соціологічною і політичною роботою. Загалом в країні працює понад 50 драматичних колективів.

Великою популярністю користуються Національний балет Куби, створений у 1948 році прославленою балериною Алісією Алонсо, а також "Балет Камагуея", фундатором якого був Фернандо Алонсо. Є також чудовий фольклорний танцювальний колектив.

Образотворче мистецтво

Формування національної школи живопису відноситься до першої половини XIX ст., коли була заснована (1817) Академія Сан-Алехандро (нині - Національна школа витончених мистецтв Сан-Алехандро). Тенденція до відображення національної дійсності яскраво виявляється на рубежі XIX-XX ст. у творчості живописців Армандо Менокаля (1863-1942), який зобразив сцени визвольної війни, і жанристів Леопольдо Романьяча (1862-1951) і Рамона Лоя (нар. в 1894). На кубинських художників XX ст. помітно вплинуло сучасне французьке мистецтво. До їх числа відносяться абстракціоністи Амелія Пелаес (1897-1968) і Маріано Родрігес (нар. в 1912); своєрідні художники Кундо Бермудес і Рене Портокарреро (нар. в 1912), які використовують декоративні й архітектурні мотиви, Марсело Поголотті (н. в 1902), автор картин міської і пролетарської тематики; відомий Вільфредо Лам (нар. в 1902), для якого язичницький релігійний культ сантерії послужив основою власного фантастичного світу; нарешті, Маріо Карреньо, автор фресок, що зображають життя чорношкірих селян Куби. У 1950-х роках серед молодих художників набув великого поширення абстракціонізм, як форма протесту проти традиційного мистецтва. До цього напрямку належала відома "Група одинадцяти", що об'єднала найбільш талановитих представників молодого покоління, таких як Рауль Мартінес (нар. в 1927), Антонія Ейріс і Сервандо Кабрера Морене.

У період революції з'явилося нове покоління художників, багато з них здобули широку популярність, наприклад Хосе Бедія, Томас Санчес, Хуан Франсиско Ельсо Паділья, Мойсес Фіналі, Хосе Франко, Флавіо Гарсіандія, Мануель Мендіве, Сайда дель Ріо, Хулія Вальдес, Марта Марія Перес Браво. До них приєднався ряд ще молодших художників, які вже встигли заявити про себе в світі мистецтва: Абель Барросо, Таня Бругера, Карлос Естевес, Алісія Леаль, Ельса Мору, Сандра Рамос, подружжя Карпентер. У 1990-х роках з'явилася група талановитих художників-самоучок, у тому числі Роберто Гуді Матаморос, Ісабель де лас Мерседес і Хільберто де ла Нуес. Найбільшою самобутністю відрізняються роботи Гарсії Монтебраво, Луїса Родрігеса і Хуліана Еспіноси. Починаючи з 1984 р., коли Центр ім. Вільфредо Лама організував Перший Гаванський фестиваль мистецтв, кожні два роки в Гавані влаштовується міжнародна виставка образотворчого мистецтва ("Бьєнналь"), що представляє мистецтво Латинської Америки і всього третього світу.

Музеї

Найкращим музеєм Куби вважається Національний музей (засн. У 1913), де представлена колекція витворів європейського мистецтва від античності до наших днів і кубинського живопису XVIII-XX століть. Варто згадати й інші музеї, наприклад, прекрасний музей кераміки, розташований у замку Кастильйо-дель-Реаль-Фуерса, Музей декоративного мистецтва (засн. в 1964), надзвичайно цікавий Наполеонівський музей (засн. у 1961), що представляє мистецтво, предмети побуту і зброю періоду 1789-1815 років; Музей мистецтва XVIII ст.; музей "Феліпе Поей" і Етнологічний музей.

У 1984 році ЮНЕСКО оголосило центр Старої Гавани "культурним надбанням людства". Була проведена реставрація багатьох старовинних будівель з метою відтворення їх первинного вигляду, причому цей процес продовжувався і в 1990-х роках. Прекрасним зразком мистецтва реставраторів є реконструкція Старої площі (Пласа-В'єха) Гавани.

Спорт

Основними видами спорту на Кубі є бейсбол, бокс, волейбол і баскетбол. Популярні також плавання, спортивна рибна ловля і футбол. Уряд Кастро заохочує і щедро субсидує розвиток спорту. На Панамериканських іграх у Гавані (серпень 1991 р.) Куба посіла перше місце, завоювавши 140 золотих медалей. На Олімпійських іграх 1992 р. кубинці досягли значних успіхів у боксі і бейсболі і посіли четверте місце за загальною кількістю виграних медалей. На Карибських і Центральноамериканських іграх, що проходили в Пуерто-Ріко в 1993 р., Куба завоювала 275 медалей, на 75 більше, ніж всі інші країни-учасниці разом узяті. Навіть у період економічної кризи в 1996 р. Куба зуміла вийти на п'яте місце за числом завойованих медалей на Олімпійських іграх в Атланті (США).


Соціальна галузь

Кубинська революція в корені перетворила соціально-економічне і політичне обличчя країни і зробила величезний вплив на ситуацію у всьому латиноамериканському регіоні. В даний час Латинська Америка охоплена революційним процесом – у ряді країн до влади прийшли ліві (Венесуела — Уго Чавес в 1999 г.; в Бразилії – Лулу та Сильва; Чилі, Уругвай), у зв'язку з цим також зростає інтерес до Кубинської революції і досвіду її перетворень, у тому числі і в соціальній області. У наший країні Куба завжди викликала великий інтерес, оскільки з цією країною її впродовж багатьох десятиліть зв'язували міцні дружні зв'язки. Приступаючи до побудови нового суспільства, Республіка Куба мала в своєму розпорядженні вельми обмежені матеріальні можливості для одночасного вирішення економічних і соціальних проблем. Куба, якій після ліквідації соціалізму в Східній Європі і розпаду СРСР на рубежі 1980-90 рр. передрікали неминучий крах, в другій половині 1990-х років успішно подолала наслідки крізі викликаного повним розривом зв'язків з своїми колишніми союзниками і блокадою США, що посилилася. Куба змогла знайти вихід з складної ситуації, і це примушує знов звернутися до вивчення розвитку цієї країни. Останнім часом інтерес до Куби посилюється. Ф. Кастро часто заявляє проте, що проіснувавши більше 40 років, комуністичний режим приніс багато благ кубинському народу, що Куба – «найвільніша країна на світі». Але в засобах масової інформації про неї згадують в основному по питаннях, пов'язаних з порушенням прав людини і протистоянням з США.

Значні економічні труднощі, які переживає Куба, не могли не позначитися на кількості дітей у родині. Якщо раніше традиційним для кубинців було мати трьох дітей, то нині в основному — одного-двох. Слід зазначити, що на Кубі майже не народжуються діти з генетичними порушеннями, позаяк протягом перших сорока п’яти днів вагітності кожній жінці роблять спеціальний аналіз, що дозволяє визначити, чи є в майбутньої дитини певні відхилення. У такий спосіб можна виявити, приміром, хворобу Дауна. Поглиблене обстеження проходять також групи ризику: жінки до 15—16 років, після 35 й ті, у котрих уже був викидень або народилася дитина з відхиленнями від норми. На підставі цих досліджень ставиться питання про доцільність збереження чи переривання вагітності.

Після народження дитини нею займається мама, іноді бабуся. Кубинські бабусі почувають себе цілком молодими жінками, займаються спортом, ходять куди-небудь потанцювати, працюють, а вечорами чи у вихідні відвідують спеціальні клуби для літніх людей, де ті, котрі не мають супутника життя, знайомляться одне з одним і заводять романи (кубинці взагалі народ дуже життєрадісний). Такі клуби існують у кожному районі міста, й кубинська жінка, нехай їй хоч 70, ніколи не ставить хрест на своєму особистому житті. Є на Кубі багато державних дитячих садків, де виховуються діти працюючих мам. Бебісітерство — явище вкрай рідкісне в цій країні.

Особливістю виховання кубинських дітей є чітка орієнтація дівчинки на те, що вона — майбутня жінка, а хлопчика на те, що він — майбутній чоловік. Успадкувавши гарячу кров африканців, сентиментальність і лицарські традиції іспанців, хлопчики й дівчатка по-дитячому закохуються одне в одного буквально з перших класів школи (а в школу вони йдуть у п’ятилітньому віці) і без будь-якої зніяковілості розповідають батькам, хто подобається їм у класі і як вони дружать.

Дівчатка допомагають матерям по господарству, але охочіше побіжать за покупками, винесуть сміття, ніж займуться хатньою роботою. Кубинські чоловіки колись вважали принизливим для себе займатися домашньою роботою, але після революції стався деякий перерозподіл ролей. Молодих людей, котрі навчалися за кордоном, після повернення легко було відрізнити від інших, бо вони допомагали дружинам носити сумки, робити покупки, виконувати традиційно жіночу роботу й навіть готувати.

Відомий національний герой Куби Хосе Марті вважав, що у вихованні дитини необхідно поєднувати навчання й роботу. Тому на Кубі є багато шкіл, де діти вранці навчаються, а вдень виконують сільськогосподарські роботи чи навпаки. У міських середніх школах школярі працюють на полі сорок п’ять днів протягом року. Середня школа — це період з 7-го по 9-й класи (з 1-го по 6-й — початкова). Дев’ятикласна освіта на Кубі обов’язкова. Так звану передуніверситетську школу відвідують ті, хто планує одержати в майбутньому вищу освіту. На заводах і фабриках за фахом працюють (допомагають державі) студенти так званих політехнічних шкіл — середніх спеціальних навчальних закладів, куди приймають після 9-го класу школи.

Заробити гроші для кубинського школяра можливо в такий спосіб: поїхати до колгоспу на сільськогосподарські роботи на 15 днів під час шкільних канікул. Держава вираховує з заробленої суми витрати на їжу та проживання, інше одержує школяр. Деякі замість сільськогосподарських робіт працюють на заводі під час канікул.

Великий приплив іноземних туристів, котрі бажають порозважатися на повну котушку, з одного боку, і цілковите зубожіння населення в зв’язку з важким економічним становищем, з іншого, відродили на Кубі найдревніший бізнес — проституцію, якої не було після революції протягом 30 років. Особливо високо котируються мулатки й метиски — молоді дівчата, котрим хочеться одягтися, добре поїсти, придбати дорогу косметику. Звісно, це немасове явище: одні навчаються та працюють, живуть важко, але вважають принизливим для себе торгувати власним тілом. Інші шукають легших шляхів. На відміну, скажемо, від Швеції, де проституція дозволена законом (заборонені лише публічні будинки і сутенерство), кубинський уряд вважає за необхідне для себе боротися з цією проблемою й залученням зовсім ще юних дівчаток у проституцію, проте економічна ситуація країни зводить ці зусилля практично нанівець.

Школи на Кубі — лише державні, приватних немає. Малювання, музика, спорт входять у систему навчання. Є спеціалізовані музичні школи, школи балету, спортивні. На Кубі розвинений інститут репетиторства. У кожній провінції (області) є школа мистецтв. Для особливо обдарованих дітей у столиці існує Національна школа мистецтв. У школах проводяться олімпіади з різноманітних предметів, за результатами яких найздібніші потрапляють на навчання до школи імені Леніна в Гавані. Ця школа дає своїм вихованцям найвищий рівень знань, тут ведеться поглиблене вивчення предметів. На загальних засадах до цієї школи приймають після закінчення 7-го класу та складання дуже складних вступних іспитів. На Кубі кажуть: «Блат узагалі-то існує в нашій країні, але тільки не в системі освіти». Те саме стосується й вступу до інституту чи університету.

З іноземних мов на Кубі вивчають в основному англійську (раніше російську). Проте є вечірні школи для бажаючих додатково вивчати іноземні мови. Школи ці — платні, але там кожен може вибрати ту мову, яка його цікавить.

На навчання за кордон дітей посилати не прагнуть: «Якщо ми чимось і пишаємося в нашій країні, то це двома речами: нашими охороною здоров’я й освітою, — вважають кубинці. — Ніхто у світі не заперечуватиме, що ми справді досягли великих успіхів у цих галузях».

Величезну роль на Кубі відіграє патріотичне виховання дітей. З першого класу діти вивчають історію Куби і знають своїх національних героїв. У школах існують піонерська й комсомольська організації. До піонерської вступають практично всі, хіба що хтось відмовляється з релігійних переконань, а до комсомольської, яка називається «Спілка молодих комуністів Куби», йде ретельний відбір. Багато хто з ентузіазмом виспівує національний гімн: не тому, що так треба, а тому, що їм це приємно. Кубинці справедливо вважають, що якби їм не було притаманне таке глибоке почуття щирого патріотизму, вони не вижили б як держава в такі важкі часи.

Сексуальне виховання в кубинській школі проводиться в курсі викладання анатомії та біології. У Гавані також є спеціальний науково-дослідний інститут, діяльність якого присвячена вихованню молоді в галузі сексології. Цей інститут має зворотний зв’язок із шкільними й молодіжними організаціями: проводить