Скачать

Державна політика в інформаційній сфері України

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

КАФЕДРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Курсова робота

з «Інформаційного менеджменту»

на тему:

Державна політика в інформаційній сфері України

Київ 2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ

1.1 Основні принципи державного регулювання відносин в інформаційній сфері

1.2 Закон України “Про інформацію” — базовий правовий акт у системі державного регулювання інформаційних відносин в Україні

1.3 Державна інформаційна політика і національні інформаційні ресурси

РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

2.1 Державна інформаційна політика та інформаційна безпека України

2.2 Роль державної політики інформатизації в умовах глобалізації

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Революція в науково-технічній сфері призвела до появи нових видів інформаційно-комунікаційних технологій, що стали матеріальним підґрунтям глобалізаційних процесів. Інформатизація усіх сфер життєдіяльності змінила розуміння сутності феномену безпеки, джерел та характер загроз.

Становлення інформаційного суспільства та державної політики має як безсумнівні позитивні, так і певні негативні наслідки. З одного боку, пришвидшилася передача інформації значного обсягу, прискорилась її обробка та впровадження. З іншого – серйозне занепокоєння викликає поширення фактів протизаконного збору і використання інформації, несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів, незаконного копіювання інформації в електронних системах, викрадення інформації з бібліотек, архівів, банків та баз даних, порушення технологій обробки інформації, запуску програм-вірусів, знищення та модифікація даних у інформаційних системах, перехоплення інформації в технічних каналах її витоку, маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю.

Інформаційний статус суспільства, набутий ним упродовж останніх десятиліть, обумовив зміну статусу інформації: вона може бути як засобом забезпечення безпеки, так, у свою чергу, і загрозою та небезпекою.

Одним із головних стратегічних пріоритетів України є розвиток інформаційного суспільства та впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади. Саме цим зумовлена актуальність забезпечення інформаційної безпеки та державної політики України з метою задоволення національних інтересів людини (громадянина), суспільства та держави в інформаційній сфері.

Тривалий час розуміння інформаційної безпеки та державної політики України в наукових та нормативно-правових джерелах ототожнювалося тільки з безпекою інформації, що значно звужувало її сутність. Саме тому, з низки питань, присвячених розгляду проблеми забезпечення інформаційної безпеки України, найбільш вивченими та дослідженими її аспектами є безпека інформації (інформаційно-технічна безпека, в нашому розумінні). Хоча сучасний розвиток вищезазначеної проблематики зумовлює необхідність більш широкого її розгляду, а саме: забезпечення інформаційної безпеки у сфері прав і свобод людини та громадянина, а також інформаційно-психологічної безпеки.

Державна політика України забезпечення інформаційної безпеки безпосередньо пов’язана з проголошенням Україною зовнішньополітичного курсу на інтеграцію до Європейського Союзу. Цей процес потребує гармонізації нормативно-правових засад у багатьох сферах життєдіяльності суспільства, зокрема інформаційній. Дедалі частіше спостерігається тенденція щодо посилення співробітництва Європейського Союзу з іншими країнами саме у сфері безпеки. Крім того, глобальність і транснаціональність інформаційної проблематики потребує взаємодії та узгодженості на міжнародному рівні. Саме тому для України особливо актуальним є міжнародне співробітництво у сфері інформації.

Проблема державної політики забезпечення інформаційної безпеки України у вітчизняній науковій літературі достатньо ґрунтовно не досліджувалась. Вона розглядалася лише через висвітлення окремих її аспектів вітчизняними та зарубіжними фахівцями теорії держави та права, інформаційного права, національної безпеки, соціального управління, адміністративного права, кримінального права, міжнародного права та ін. У даному контексті слід згадати наукові розробки таких вчених, як С. Алексєєв, І. Арістова, В. Артемов, І. Бачило, Д. Белл, З. Бжезінський, К. Бєляков, В. Білоус, В. Богуш, В. Брижко, В. Вернадський, В. Гавловський, В. Голубєв, В. Горобцов, В. Гурковський, М. Гуцалюк, О. Данільян, Д. Дарендорф, О. Дзьобань, О. Дубас, В. Іноземцев, Р. Калюжний, М. Кастельс, А. Колодій, В. Колос, С. Комов, В. Копилов, В. Копєйчиков, Т. Костецька, О. Кохановська, В. Крисько, С. Кудрявцева, Н. Кушакова, М. Левицька, В. Ліпкан, О. Литвиненко, О. Логінов, В. Макаренко, Є. Макаренко, А. Марущак, І. Мащенко, О.Мурашин, Н. Нижник, М. Пендюра, В. Петренко, В. Погорілко, Г. Почепцов, П. Рабінович, М. Рассолов, С. Расторгуєв, А. Селіванов, О. Скакун, Г. Ситник, О. Соснін, Е. Тоффлер, Б. Турен, В. Цимбалюк, І. Чиж, М. Швець, Ю. Шемшученко, В. Шилінгов.

Засади державної політики забезпечення інформаційної безпеки України поки що не стали цілісним об’єктом дослідження науковців. У попередніх роботах порушувались важливі, але лише окремі аспекти цього явища.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження – визначення теоретичних і правових засад забезпечення інформаційної безпеки України.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

− здійснити системний огляд українських і зарубіжних науково-практичних джерел щодо наукової розробленості теми;

− уточнити зміст основних понять теорії національної безпеки, а саме: „національна безпека”, „національні інтереси”, „національні інтереси в інформаційній сфері”, „інформаційна безпека”;

− виокремити складові інформаційної безпеки України та національні інтереси вінформаційнійсфері;

− охарактеризувати стан нормативно-правового забезпечення інформаційної безпеки України та окреслити головні проблеми у цій сфері.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері інформаційної безпеки України.

Предмет дослідження – засади державної політики забезпечення інформаційної безпеки України.  

Гіпотеза дослідження полягає у припущенні, що інформаційна безпека держави як складова національної безпеки залежить від багатьох чинників з яких головним є попередження, виявлення й нейтралізацію тих обставин, факторів і дій, які можуть вчинити збиток чи зашкодити реалізації інформаційних прав, потреб.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що запропонована курсова робота є одним із досліджень, в межах якого здійснена спроба комплексної характеристики засад державної політики України.

інформаційний державний регулювання україна глобалізація

РОЗДІЛ І.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ

1.1 Основні принципи державного регулювання відносин в

інформаційній сфері

Сьогодні Україна переходить від індустріального суспільства до інформаційного.

На сучасному етапі інформаційна політика України здійснюється в умовах, коли концепція інформаційного суверенітету перебуває на стадії формування. Водночас інформаційна галузь належить до стратегічних інтересів будь-якої країни й потребує особливої уваги, тому на сьогодні дослідження теми державної політики є актуальним.

На розвиток і захист свого інформаційного середовища та створення позитивного іміджу своїх країн у світі розвинені держави виділяють чималі кошти. У нас же ця галузь значною мірою перебуває на периферії суспільного розвитку. Нині, як ніколи, потрібно не тільки досліджувати й вивчати інформаційну галузь України, а й вживати конкретних заходів щодо відновлення та розбудови інформаційного середовища та приведення національного законодавства у відповідність зі світовими нормами.

У сучасних вітчизняних дослідженнях окремі теоретичні та практичні аспекти інформаційної політики розглянуті В. Івановим, О. Литвиненком, А. Москаленком, Г. Почепцовим, С. Чукут та ін. Проте основні завдання державної інформаційної політики в Україні потребують подальшого дослідження й розроблення. Мета цієї роботи - розглянути головні напрями та способи державної інформаційної політики в нашій державі.

Державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

􀂄 забезпечення доступу громадян до інформації;

􀂄 створення національних систем і мереж інформації;

􀂄 зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

􀂄 забезпечення ефективного використання інформації;

􀂄 сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

􀂄 створення загальної системи охорони інформації;

􀂄 сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України;

􀂄 сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції (ст. 6 Закону України “Про інформацію”).

Державна політика в цій сфері є основою функціонування інформації – реалізації права на пошук, отримання, передачу та використання інформації, зафіксованих у Загальній декларації прав людини та у Конституції України. Водночас інформаційна галузь належить до стратегічних інтересів будь-якої країни і тому потребує особливої уваги. Від рівня керованості національним інформаційним простором залежить стан політичної, економічної, оборонної та інших складових безпеки України. Під керованістю розуміється сучасний рівень управління галуззю, що зумовлений, насамперед, гармонізацією вітчизняного законодавства щодо інформаційної сфери з міжнародно-правовими нормами, європейськими стандартами та національними традиціями.

Державна інформаційна політика є важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики країни й охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Ця галузь має стати цілісною, концептуально вивіреною та перспективною. Вона має бути незалежною від тимчасових факторів, особистих уподобань і уявлень.

1.2 Закон України “Про інформацію” — базовий правовий акт у системі

державного регулювання інформаційних відносин в Україні

Суб’єктами інформаційних відносин є: громадяни України, юридичні особи, держава. Відповідно до Закону України “Про інформацію” суб’єктами інформаційних відносин також можуть бути інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства. Від імені держави виступають: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення та Державний комітет телебачення та радіомовлення України.

Об’єктами інформаційних відносин є: документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Вже на початковому етапі здійснення державної політики щодо розбудови інформаційного середовища в Україні було засновано майже тисячу телерадіоструктур різних форм власності й різних масштабів сфери дії - від загальнонаціональних до мікрорайонних. Ще не так давно єдиним володарем ефіру були лише державні телерадіокомпанії, а тепер слід віддати належне деяким недержавним телерадіоструктурам, що швидко досягли вагомих успіхів у рейтинговому змаганні за телеглядача та радіослухача. Сьогодні в Україні функціонують близько 800 телерадіостанцій, у тому числі 28 державних.

У нашій державі загальні засади реалізації права особи на доступ до інформації в усіх сферах суспільного і державного життя України закріплює Закон України «Про інформацію», забезпечує ж громадянам України можливість для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення Закон України «Про звернення громадян».

Основним засобом доступу до інформації Закон України «Про інформацію» визначає інформаційний запит . Предметом інформаційного запиту Закон встановлює офіційні документи, письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з певних питань. Тобто відомості про діяльність недержавних установ та організацій прямо не визнаються предметом інформаційного запиту. Складається враження, що відкрита інформація про діяльність недержавних інституцій не може надаватися за запитом. Однак, схожі документи та інформація не внесені до переліку таких, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитами. У Законі «Про інформацію», який є базовим щодо нормативного закріплення інформаційної сфери держави, визначення ІБ немає, а в Законі «Про основи національної безпеки України», який є основним орієнтиром забезпечення безпеки нашої держави, системну сутність ІБ подано як невід'ємну складову національної безпеки України без точного визначення цього поняття. Крім того, в цьому законі замість поняття «інформаційна безпека України» використовується поняття «національна безпека України в інформаційній сфері».

1.3 Державна інформаційна політика і національні інформаційні

ресурси

В Україні немає незалежних засобів масової інформації в класичному розумінні вони існують як органи влади, партій, груп, олігархів і кланів.

Розвиток більшості недержавних ЗМІ відбувся за рахунок технічної та професійної бази телебачення, радіо та видавництв, що були створені на державні кошти. На жаль, в Україні більшість ЗМІ суспільно-політичного спрямування фінансово неспроможні. Виняток становлять ті, що отримують інвестиції українських олігархів і закордонних магнатів, у результаті чого інвестори тепер мають можливість формувати програмну політику підконтрольних їм ЗМІ, що не завжди узгоджується з інтересами нашої держави.

Так історично склалося, що, аналізуючи рівень свободи, перш за все мають на увазі політичні аспекти взаємовідносин по лінії “влада - суспільство - засоби масової інформації”. Економічні реалії функціонування ЗМІ часто залишаються в “тіні”. Однак вони не менш важливі, ніж політика владних структур. Справжня незалежність має ґрунтуватися на могутній фінансовій базі, що складається не тільки зі спонсорських внесків засновників, а й з надходжень з реклами та власних прибутків. Останні дві складові мають переважати - лише тоді можна говорити про незалежні, впливові ЗМІ, які дійсно є четвертою владою в громадянському демократичному суспільстві.

Невирішеність проблем фінансової незалежності ЗМІ породжує ряд негативних наслідків, ігнорувати які неможливо. По-перше, суспільно-політичні ЗМІ будуть монопольно залежати від своїх видавців і практично не залежати від потреб своїх читачів,слухачів і телеглядачів. Інформація буде розповсюджуватися та, що необхідна засновникам, а не та, яку потребують громадяни. Особливо це стає актуальним у період виборчих кампаній. По-друге, високі ціни на видання зумовлюють обмежений доступ громадян до друкованих засобів масової інформації. По-третє, фактична неможливість залучення суттєвих іноземних інвестицій для державних та невеликих недержавних телерадіоорганізацій зумовлює низький рівень програм, їх “сірість”, провінційність та заангажованість.

В інформаційному просторі України склалася не зовсім сприятлива ситуація. Окремі сектори (друковані ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) національного інформаційного простору не відповідають стандартам розвинених країн, зазнають подальшого скорочення й навіть руйнування. Хоч мережа Інтернет в Україні останніми роками використовується значно ширше й виявляє стійку тенденцію до зростання, однак далеко ще не досягла рівня передових держав. Її зростання є характерним здебільшого для великих міст.

До того ж відповідальні працівники державних засобів масової інформації України, у тому числі телебачення і радіомовлення, прирівняні у своїх посадах до відповідних працівників органів державної влади, що надає їм соціальні гарантії. Це накладає певні обмеження на діяльність журналіста та редактора стосовно надання об’єктивної й неупередженої інформації про діяльність державних органів, перетворює їх на державних чиновників від мас-медіа.

Проте за складних політичних і економічних умов вдалося зберегти основний технічний і творчий потенціал державних компаній - Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, Державної телекомпанії “Крим” та 25 обласних і регіональних, що підпорядковані Державному комітету телебачення і радіомовлення України.

Нині ці структури залишаються основними провідниками державницької політики з точки зору інформаційно-пропагандистської діяльності. Вони не лише інформують громадян про події, але й виконують важливу функцію, спрямовану на утвердження державницьких засад як у сфері політики, так і в економічній, соціальній, духовній галузях.

Книговидавнича справа - також одна із складових інформаційної політики держави, спрямована на задоволення інформаційних, культурних та освітніх потреб нашого суспільства. В Україні діють понад 1,5 тис. видавничих організацій, видавництв та книгорозповсюджувачів і близько 2 тис. поліграфічних підприємств.

Непокоїть ситуація в галузі друкованих ЗМІ. Серед майже з 11,5 тис. зареєстрованих друкованих видань реально виходить тільки половина. Про регіональні ЗМІ починають згадувати під час виборчих кампаній. Порівняно з нормами ЮНЕСКО в нашій країні майже на 40% менше від мінімальної для цивілізованої країни кількість джерел інформації (100 прим. газет на рік на 1000 осіб) населення. В Україні цей показник становить тільки 62% (10). А для того, щоб досягти світових стандартів, слід створити сприятливі умови для розвитку вітчизняних друкованих ЗМІ, насамперед шляхом зменшення податкового тиску. Український сегмент мережі Інтернет отримав розвиток на початку 90-х рр. минулого століття. Тоді ж у грудні 1992 р. був зареєстрований домен.ua. За оцінками спеціалістів, український сегмент мережі Інтернет у 6-10 разів менший від російського і дуже відстає від польського, словацького, чеського. Щодо розвинутих країн Заходу, то Україна відстає від них щонайменше на 15-20 років.

Як свідчить практика, на стан будь-якої інформаційної сфери також впливає і рівень політичної боротьби в країні. При цьому інформаційне суспільство можна розглядати як продовження революції індустріального та постіндустріального суспільства, де спостерігається швидке зростання секторів створення та споживання інформації, що перетворюється на один із найважливіших ресурсів, поряд з енергією та корисними копалинами. За ступенем споживання цього стратегічного ресурсу нині у світі оцінюється ступінь розвинутості країни, її економічний та політичний потенціал.

Основні завдання державної інформаційної політики з огляду на законодавчо-нормативні акти:

􀂄 створення розвиненого інформаційного середовища;

􀂄 модернізація інформаційної інфраструктури;

􀂄 розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій;

􀂄 ефективне формування і використання національних інформаційних ресурсів та забезпечення вільного доступу до них;

􀂄 розвиток незалежних ЗМІ і забезпечення громадян суспільно вагомою інформацією;

􀂄 сприяння міжнародному співтовариству в інформаційній сфері та утвердження інформаційного суверенітету України;

􀂄 запобігання загрозі заподіяння в процесі інформаційної діяльності шкоди життєво важливим інтересам особи, суспільства, держави.

Однак, на нашу думку, важливим чинником є цілеспрямоване пропагування діяльності держави, її курсу й формування цінностей і патріотизму у громадян, зокрема через засоби масової інформації. Як приклад наведемо успішну кампанію Сполучених Штатів Америки щодо створення позитивного ставлення американців до своєї держави.

Її результат - впевненість громадян у своїй країні, у тому, що в будь-якому куточку світу вона про них потурбується й захистить, повага до державних атрибутів, що уособлюють країну (прапор, статуя Незалежності і т. ін.) і патріотизм. Ці результати досягалися не один рік, проте, сьогодні вони є незаперечними.

Перше. Свобода слова є одним з основних принципів демократії. Провідну роль тут відіграють друковані ЗМІ, телерадіокомпанії та останнім часом Інтернет. Становлення незалежних засобів масової інформації стримується наявними можливостями ринку, високими податками, вартістю паперу і послуг, недостатнім рівнем менеджменту та забезпеченням професійними кадрами, адміністративним втручанням.

Друге. Також у цей період необхідна підтримка державних ЗМІ. Йдеться про матеріально-технічне та фінансове забезпечення розвитку й фінансування державних теле-радіокомпаній і видавництв. Це дасть змогу конкурувати з комерційними ЗМІ, які за технічним забезпеченням наближені до світових.

Третє. Світове телерадіомовлення перебуває на етапі радикальних змін у технології виробництва та поширення програм, прямуючи до об’єднання телерадіоінформаційних технологій в єдину глобальну інформаційну систему. Водночас існуюча мережа мовлення в Україні, створена у 60-70 рр. ХХ ст., фізично спрацьована та морально застаріла. Порівняно з кращими світовими системами поширення та виробництва телерадіо-програм вона є надзвичайно витратною, неефективною і з кожним роком потребує все більших зусиль і коштів для підтримки її в робочому стані. Практично всі технічні засоби державних ЗМІ вже повністю відпрацювали свій ресурс.

Четверте. У передавальній техніці, що експлуатується, використовуються електровакуумні прилади, які вимагають постійної заміни і значних енерговитрат. Сучасні світові тенденції в телебаченні свідчать, що найбільш перспективними є передавачі на твердотілих підсилювачах, позбавлених наведених недоліків. У техніці студійного і позастудійного обладнання обласних і регіональних телерадіокомпаній домінуюче становище займає обладнання застарілих аналогових форматів запису, знімальна техніка 80-х рр. Та освітлення на базі високоенергоспоживаючих ламп розжарювання (гаряче освітлення).

Разом з тим сучасна техніка виробництва телевізійних програм базується на цифрових методах обробки телесигналу, безконфліктно об’єднується в автоматизовані апаратностудійні комплекси і має значно нижчі показники енергоспоживання, витрат на обслуговування та утримання.

Формуючи український інформаційний простір, ми повинні спиратися на стратегічні пріоритети, один з яких - розширення сфер функціонування української мови. Загалом інформаційна політика - це вираження політичної волі держави. Вона буде успішною й не залишиться декларацією про наміри в тому випадку, якщо ця воля буде недвозначною.

Аналіз сучасного стану доводить, що реформування галузі стосується не тільки матеріального й технічного забезпечення засобів масової інформації, зокрема державних, - мова йде не про декларування прийнятих законів, а про безпосереднє втілення їх в життя й переосмислення значення даної галузі в суспільстві.

Проголошений керівництвом країни перехід до інформаційного суспільства визначає нові перспективи для досліджень і знаходження шляхів розбудови інформаційної галузі в Україні.

З огляду на багатогранність зазначених питань я пропоную такі рекомендації:

􀂄 привести законодавчу базу в цій сфері у відповідність з міжнародними стандартами;

􀂄 реформувати галузь;

􀂄 забезпечити фінансування державних ЗМІ в повному обсязі;

􀂄 провадити цілеспрямовану державницьку політику щодо пропагування курсу держави;

􀂄 зменшити податковий тиск.

РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ

ПОЛІТИКИ

2.1 Державна інформаційна політика та інформаційна безпека України

Протягом останнього десятиріччя в українському суспільстві здійснюється поступовий перегляд парадигми національної безпеки – політики і вчені, у своїй більшості, відійшли від вузького трактування національної безпеки як безпеки держави, якій підпорядковані безпека особи і суспільства. В Україні, як і в інших демократичних державах, безпека особи все більше сприймається як основоположний компонент національної безпеки, що викликало необхідність наукового опрацювання проблем співвідношення безпеки особи та суспільної безпеки, безпеки особи та державної безпеки, суспільної та державної безпеки. Необхідність взаємодії владних структур при вирішенні соціально-політичних, економічних, оборонних та інформаційних проблем ставить вимоги щодо узагальнення вітчизняного та світового досвіду в цій сфері та переведення цього наукового надбання в площину практичних дій – удосконалення діючого законодавства, вжиття на державному, регіональному та місцевому рівнях організаційних та інших заходів.

Загалом, національна безпека – це стан країни, при якому відсутні реальні зовнішні та внутрішні загрози її національним цінностям, інтересам та образу життя, або дія цих загроз усунута. У такому разі забезпечуються необхідні умови для практичної реалізації життєво важливих інтересів особи, ссуспільства і держави.

Тобто, національна безпека є основою природного розвитку людського суспільства і є запорукою історичного розвитку народів і створенних народами держав.

Зазначимо, що стрімкий і глобальний розвиток інформаційної сфери, сучасних інформаційних технологій, значною мірою впливає на політичну, економічну, соціокультурну, оборонну та інші складові процесів розвитку суспільства і держави, а інформаційні ресурси в сучасних умовах стають системоутворюючим фактором їхньої життєдіяльності.

Ефективність системи державного управління національними інформаційними ресурсами та їхнім захистом значною мірою визначає, в умовах науково-технічного прогресу та переходу до постіндустріального суспільства, загальний рівень національної безпеки, а будь-які недоліки в структурі й функціонуванні системи державного управління цими процесами призводять до непоправних збитків суспільству й державі. Наприклад, відомо, що втрати економіки Німеччини від індустріального шпигунства перевищують 40 млрд. марок на рік, втрата торгових і технічних секретів США (за неофіційними даними) обійшлась американським компаніям у 1992 році в 100 млрд. долл. Вважається, якщо не буде вжито рішучих заходів щодо припинення промислового шпигунства, вказані втрати, за оцінками фахівців, до 2003 року складуть 150 млрд. дол..

Все це визначає проблему формування організаційно-правових засад системи управління і захисту інформаційних ресурсів, як найактуальнішу і невідкладну. створення збалансованої інформаційної інфраструктури, спроможної забезпечити формування, поширення й ефективне використання і захист інформаційних ресурсів залежить від чіткого законодавчого визначення системи поглядів на цілі, завдання і основні напрями інформаційної політики.

Необхідність вирішення вищезазначених питань обумовлено тим, що:

в сучасних умовах значно розширилися можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу інформаційної діяльності, суттєво зросли потреби потенціально активної частини суспільства в інформаційній взаємодії як всередині країни, так і з зовнішнім світом;

інтенсивний розвиток глобальної інформаційної інфраструктури, необхідність інтеграції України у світове інформаційне співтовариство на рівноправних умовах посилили залежність ефективного функціонування суспільства та держави від стану розвитку інформаційної сфери, перед усім, системи державного управління національними інформаційними ресурсами;

інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура в сучасних умовах стають ареною міжнародної боротьби за світове лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей. І, що необхідно підкреслити особливо: володіння інформацією, належне інформаційне забезпечення органів державного управління, є основою успішної боротьби із сучасним тероризмом;

інформаційна революція перетворилася на революцію у воєнній справі – вона надала можливості вивести з відчутної сфери, віртуалізувати багато які складові війни, як мінімум, передвоєнний період, підготуватися до нанесення удару без звичайного загрозливого періоду, а в деяких випадках і всю воєнну кампанію провести у віртуальному варіанті. Водночас, не зважаючи на віртуальність ведення війни тільки в інформаційних мережах і системах обробки інформації, можливо, не залучивши жодного солдата, здійснити заходи, наслідком яких буде повне підкорення економіки та політики супротивника.

Тобто, основне геополітичне питання, що постає перед кожною державою на початку третього тисячоріччя, звучить так: здатна країна реалізувати свої порівняльні конкурентні переваги в глобальному економічному просторі чи вона буде позбавлена реальної самостійності і національного суверенітету і скотиться на периферію світового ринку?

Прорив в галузі інформаційно-комп'ютерної індустрії, що забезпечує перетин і злиття дійсної і віртуальної реальностей, найширше впровадження “Інтернету” і використання програмування в складних суспільних і економічних процесах перетворюють світ у чітко прораховувану керовану структуру, а розвиток інформаційних технологій, які впливають на психіку людей, і моделювання людської свідомості за допомогою електронних засобів масової інформації дозволяють прийти до найжорстокішого диктату над кожною окремою особистістю.

Водночас усе більш віртуальною стає сама навколишня щодо людини соціально-економічна реальність. Частина суспільного багатства, що швидко зростає, концентрується в “фінансових пірамідах”, що розкручуються на електронних торгах без якогось зв'язку з реальною економікою. Грошові потоки замикаються у віртуально-спекулятивних операціях, що висмоктують із виробничої сфери утворюваний у ній прибуток. Все це веде до виникнення якісно нової всеохоплюючої ієрархічної структури суспільних зв'язків, що буде цілком підпорядковуватися тому, хто перший розробить її базові правила.

Перед таким загрозливим викликом стоїть зараз і Україна - політично залежна, економічно розорена, світоглядно спустошена. Ігнорувати цей виклик неможливо, а підпорядкування чужій волі означає повну втрату державного суверенітету. За цих умов, спроба копіювати чужі досягнення - даремна витрата часу.

Тому, на мою думку, визначення, правове і організаційне закріплення напрямів державної політики управління національними інформаційними ресурсами повинно випливати з об’єктивних законів розвитку інформаційної сфери та державної управлінської діяльності. Тобто, в процесі формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами доцільно забезпечити цілісність такої системи, ієрархію побудови, стабільність організації та погодженість її зв’язків, врахуючи якость інформаційних ресурсів і засобів їх збереження, обробки і передачі.

Державна інформаційна політики має створювати умови для реалізації конституційного права громадян своєї держави вільно отримувати і використовувати інформацію для вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, включення його до світового інформаційного простіру на засадах забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки і формування демократично орієнтованої свідомості.

Головною метою державної інформаційної політики стосовно національних інформаційних ресурсів, є створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави. Функції державного управління інформаційними ресурсами можна сформулювати, як:

розробка й прийняття політичних рішень, законодавчих і нормативно-правових актів щодо забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами та удосконалення механізмів реалізації правових норм чинного законодавства;

визначення і здійснення повноважень державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування щодо оперативного управління (володіння, розпорядження, користування) державними інформаційними ресурсами;

розробка і реалізація організаційних заходів і нормативно-методичного забезпечення відомчих і регіональних структур та недержавного сектора в сфері формування та використання інформаційних ресурсів за умови координації діяльності згаданих структур;

розробка і реалізація фінансово-економічних засад регулювання процесів формування та використання інформаційних ресурсів;

здійснення державної реєстрації інформаційних ресурсів, забезпечення повноти створення первинних і похідних інформаційних ресурсів на засадах використання інформації, що виникає (створюється) у процесі діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності;

введення технологічно та методологічно єдиних засад формування інформаційних ресурсів за результатами діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, державних підприємств і організацій для надання їх у вільний доступ громадянам і організаціям (крім інформаційних ресурсів, що мають відомості, віднесені до державної таємниці та до іншої інформації з обмеженим доступом);

забезпечення ефективного використання інформаційних ресурсів для діяльності державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування та державних підприємств, установ і організацій;

оптимізація державної політики інформатизації щодо забезпечення науково-технічних, виробничо-технологічних і організаційно-економічних умов створення та застосування інформаційних технологій, інших елементів інформаційної інфраструктури для формування, розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів та сприяння доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних систем;

забезпечення функціонування ефективно діючої комплексної системи захисту інформаційних ресурсів;

забезпечення захисту громадян, суспільства і держави від хибної, спотвореної та недостовірної інформації;

забезпечення розробки та застосування правових, організаційних і економічних механізмів стосовно форм та засобів обігу інформаційних ресурсів України (ринку інформації, інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг);

регулювання інформаційного співробітництва, спрямованого на забезпечення рівноправного і взаємовигідного використання національних інформаційних ресурсів у процесі міжнародного обміну, здійснення єдиної державної політики наукової підтримки системи державного управління формуванням, розвитком і використанням національних інформаційних ресурсів;

кадрове забезпечення функціонування системи держав