Скачать

Девіантна поведінка

ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

1. Психологія девіантної поведінки як міждисциплінарна галузь наукового знання.

2. Поняття поведінкової норми, патології і девіації.

3. Основні підходи до вивчення девіантної поведінки.

4.  Трактування девіантної поведінки у різних психологічних напрямах.

1. Психологія девіантної поведінки як міждисциплінарна галузь наукового знання

Суспільство завжди надає особливої уваги проблемі поведінки людей, яка не відповідає встановленим соціальним нормам. Релігія, література, мистецтво, наука, філософія з різних боків розглядають і оцінюють це явище.

За останні роки у зв’язку із кризою нашого суспільства інтерес до проблеми відхиленої поведінки значно зріс, що обумовило необхідність більш ретельно дослідити причини, форми, динаміку асоціальної поведінки, пошук більш ефективних засобів соціального контролю – превентивних, профілактичних, колекційних, реабілітаційних тощо

Психологія девіантної поведінки – це міждисциплінарна галузь наукового знання, що вивчає механізми виникнення, формування, динаміки розвитку и наслідки різноманітних форм поведінки, що виділяються вид норми, а також способи и методи їх корекції и терапії.

Психологія девіантної поведінки являє собою типовий приклад наукової галузі, в який знання, отримані науковцями з різних галузей, до цього моменту не призвели до становлення окремої наукової дисципліни. І причиною тому є зіткнення ортодоксально психологічних і ортодоксально психіатричних поглядів. А тому до сих пір вимагає подальшого розв’язання низка запитань: ДП слід розглядати як патологію, а різні девіації як ознаки психічних розладив и захворювань, або ж її слід визнати як крайні варіанти норми; в чому полягають причини (психогенез) девіантних форм поведінки: порушення мозкової діяльності, навиків адаптивної поведінки або соціальних очікувань; за допомогою яких засобів можна відновити адекватну поведінку (чи можливе її відновлення взагалі): психофармакологічної терапії або ж психологічної корекції.

І тому є поширеним підхід, що ґрунтується на ортодоксальних принципах не дозволяє з одного боку всебічно проаналізувати всі механізми психогенези, тобто психічні процеси, що обумовлюють формування девіацій, з іншої, він не дозволяє надавати адекватну и всебічну допомогу.

Психологія девіантної поведінки входить до спектру дисциплін, на одному з полюсів якої розташована психіатрія (психопатологія и патопсихологія), а на іншому загальна психологія. Проміжне положення у наведений схеми (рис. 1) посідають кринична психологія и психологія девіантної поведінки. Вони вирізняються вид дисциплін, розташованих на крайніх полюсах спектру, в першу чергу феноменологічним підходом до оцінки норми и патології. У клінічній психології функціонує принцип згідно якого кожен поведінковий прояв може обумовлюватися як певним феноменом, так и психопатологічним симптомом. Такий принцип є протилежним до принципів, якими керуються ортодоксальні психологи або ж ортодоксальні психіатри, коли намагаються пов’язати кожний поведінковий феномен із нормою у поведінці або з психічною патологією.

Для здійснення аналізу поведінкових девіацій важливими є знання, накопичені в таких галузях як клінічна психологія, патопсихологія, нейропсихологія, вікова и сімейна психологія, загальна психологія и психологія особистості, психіатрія, психосоматика, педагогіка і деяких інших.

Предметом вивчення психології девіантної поведінки э відхилення вид різноманітних норм ситуаційні реакції, психічні стани та особливості розвитку індивіда, що призводять до дезадаптації людини у суспільстві, до порушення самоактуализації и прийняття самого себе у зв’язку із сформованими неадекватними паттернами поведінки.

2. Поняття поведінкової норми, патології і девіації

Обґрунтування проблеми асоціальності і відхилень у поведінці почало формуватися у соціологічних та кримінологічних працях, серед яких особливої уваги заслуговують праці таких авторів, як Ч.Беккаріа, Л. Божович, М. Вебера, Л. Виготського, Е. Дюркгейма, О. Конта, Р. Міллза, Н. Смелзера, П.Сорокіна, Е.Феррі, Е.Фромма та інших. Із сучасних вчених слід назвати А.А. Александрова, Н.В. Абдюкову, Б.С. Братуся, С.А. Бєлічеву, М.І. Дідору, Я.І. Зелінського, А.А. Габіані, І.М. Гоян, В.П. Кащенко, А.Б. Коваленко, І.С.Кона, В.В. Клименка, В.Н. Кудрявцева, Ю.А. Клейберга, Н.Ю.Максимову, М.Ю. Максимовича, С.Д. Максименка, Л.Е. Орбан-Лембрик, А.А. Реана, А.А. Сукало, М.В. Савчина, Г.М. Федоришин, Ю.М.Швалба, С.Т. Шацького, М.Г. Ярошевського та інших учених.

Теоретичний аналіз зарубіжних джерел показує, що біля витоків дослідження асоціальної поведінки знаходився Е. Дюркгейм, який визначав поняття аномії, а більш повне визначення аномії зробив у праці “Самогубство” (1912). Під аномією він розумів стан розрушеності або послабленості нормативної системи суспільства, яка викликана різкими змінами, стрибками, тобто аномія у даному трактуванні – соціальна дезорганізація.

Водночас ані в зарубіжних, ані у вітчизняних психологів немає єдиної точки зору на визначення девіантної поведінки або поведінки, що відхиляється (асоціальна поведінка). Так, наприклад, на думку А. Коена, поведінка, що відхиляється (асоціальна) – це така поведінка, яка іде у розріз із інституціоналізованими очікуваннями, тобто з очікуваннями, які поділяються законами у середині соціальної системи (145, с.520 - 521). Розуміння девіантної поведінки як такої, що не відповідає визначеним нормам і ролям э найбільш поширеним и можна сказати э традиційним. Протиставляючи девіантну поведінку соціальній поведінці, науковці говорять найчастіше про нормативну і ненормативну поведінку, тобто про поведінку, яка відповідає поведінковим нормам чи відхиляється від них. Отже, щоб оцінити її типи, форми и структуру необхідно визначитися вид яких саме норм суспільства вона може вихилятися. Одні вчені вважають що у якості точки відліку (“норми”) слід використовувати експектації (очікування) відповідної поведінки, а інші – аттитюди (еталони, зразки) поведінки.

Норми і правила поведінки, вироблені суспільством, прищеплюються людині з перших днів її життя в процесі виховання в умовах сім’ї, дошкільної установи, школи. Форми реагування дитини на навколишню дійсність, закріплюючись першочергово на рівні умовно-рефлекторної діяльності, набувають соціально чи особистісно значущого характеру вже тоді, коли на етапі інтенсивного розвитку вищих психічних функцій і проявів перших особистісно направлених реакцій вона починає виділяти себе з навколишнього середовища, співвідносити своє “Я” з реальними відношеннями, бажаннями. Егоцентрично спрямовані особистісні реакції (вперше починають спостерігатись у віці 3-х років) відображають досвід дитини і пережиті нею труднощі у спілкуванні з навколишніми. В залежності від умов виховання досвід спілкування чи взаємодії закріплюється, культивуються також нові форми і способи реагування, які на наступних етапах розвитку стають стійкими звичками поведінки.

Поведінка - це деяка відносно узгоджена і послідовна сукупність вчинків особистості, яка може мати місце у ситуаціях, які визначаються соціальною групою і регулюються певними правилами (нормами).

Норма – це явище суспільної свідомості у вигляді вимог, які поділяє більшість членів суспільства, що створюють оптимальні умови існування окремого індивіда з урахуванням його соціальної ролі (151).

У К.К.Платонова ми знаходимо близьке за сутністю визначення норми. Норма – це явище групової свідомості як у вигляди уявлень, що поділяються всією групою, так и найбільш часткових суджень членів, в яких знаходять своє відображення вимоги до поведінки з урахуванням соціальних ролей, и яки створюють оптимальні умови існування.

Норми, які визначають поведінку, залежать від соціальних цінностей тієї групи, яка їх сформулювала. Тому, їх можна виявити там, де є соціальні групи, тобто усюди.

Л.Е. Орбан-Лембрик, зазначає, що норми становлять сукупність вироблених і санкціонованих групою правил і вимог, які регулюють поведінку індивіда, зумовлюють специфічну для кожної групи систему взаємодії, взаємовпливу і спілкування.

На її думку норму характеризують такі параметри:

- норма є продуктом соціальної взаємодії, що виникає в процесі життєдіяльності групи;

- норма може бути задана більш широким соціальним оточенням;

- для кожної ситуації норми не встановлюються, вони формуються для більшості ситуацій;

- система норм забезпечує індивіда орієнтирами в навколишньому світі;

- соціальні норми не лише уніфікують поведінку в групі, а й регулюють внутрішньо групові відмінності;

- норма може приписувати стандарти поведінки в загальній ситуації, а може визначати реалізацію конкретної ролі у конкретній дії, в якій опиняється людина, як носій ролі;

- норми різняться за ступенем прийняття їх групою: одні – схвалюють майже всі, інші – підтримує меншість;

- норми різняться за мірою, широтою девіантності, які вони допускають, а також діапазоном санкцій, які при цьому застосовуються;

- групові норми призначені забезпечувати існування групи як цілісної системи;

- норми можуть бути чинником ригідності особистості, обмежувати діяльність у нових чи незвичайних ситуаціях, гальмуючи процеси індивідуального розвитку (214, с. 311).

Види норми:

· правові норми;

· моральні норми;

· естетичні норми.

Правові норми оформлені у вигляди законив и передбачають покарання у випадку їх порушення, моральні и естетичні норми не регламентовані настільки суворо и у випадку їх невиконання можливий лише громадський осуд. У першому випадку можна говорити про те, що людина чинить «не за законом», в іншому – «не по-людськи».

Окремо в межах з кожної перерахованих суспільних норм існують норми сексуальної поведінки, що пов’язане із підвищеною значущістю сексуальної и статевої поведінки людини, а також частотою девіацій і перверсій саме у цій сфери інтимного життя людини. При цьому норми сексуальної поведінки функціонують як на рівні права, так и на рівні моралі та естетики.

Крим того можна виокремити норми психологічно комфортного самопочуття (переживання), рефлексії, задоволеності собою, порушення яких здатне призвести людину до емоційного дискомфорту и появи психологічних комплексів.

Стаючи вільною и відповідальною людина усвідомлено приймає відповідальність за виконання визначених «законив», що передбачають збереження прав и свободи оточуючих людей, а норм, традицій и стереотипів поведінки прийнятих в тому чи іншому мікросоціальному середовищі. При девіантною починає вважатися будь-яка поведінка, що вихиляється вид норми.

Поведінкова патологія (за П.Б.Ганнушкиним) передбачає наявність у людини таких ознак:

· схильність до дезадаптації;

· тотальність;

· стабільність.

Під схильністю до дезадаптації слід розуміти існування паттернів поведінки, що не сприяють повноцінний адаптації людини у суспільстві и проявляються у вигляди конфліктності, незадоволеністю взаємодією з іншими людьми, протистояння реальності, соціально-психологічної ізоляції.

Поряд із дезадаптацією, спрямованою на зовнішнє середовище існує внутрішньоособистісна дезадаптація, в який проявляється незадоволеність людини собою, неприйняття себе як цілісної і значущої особистості. Ознака тотальності вказує на те, що патологічні поведінкові стереотипи спричиняють дезаадаптацію у більшості ситуацій, в яких опиняється людина, тобто вони проявляються завжди.

Стабільність відображає тривалість проявів дезадаптивних якостей поведінки, і зовсім не свідчить про їх швидкоплинність и ситуативну обумовленість.

Поведінкова (психічна) патологія може бути обумовленою психопатологічними проявами (симптомами и синдромами), а також ґрунтуватися на патології характеру, що сформувалася у процеси соціалізації.

Існує точка зору, що девіантні форми поведінки – це перехідні нерозгорнуті варіанти поведінкової патології. И основаним принципом їх визначення слід визнати, з одного боку, відсутність якостей поведінкової норми, з іншої – відсутність психопатологічних симптомів (рис. 2).

Рис. 2

норма → девіантна поведінка → патологія

Однак, більш обґрунтованим вважається підхід згідно якого девіантна поведінка розглядається як така що вихиляється вид норми поведінкового стереотипу за умов відсутності ознак психічної патології и поведінкових проявив психічних розладив и захворювань (рис. 3).

Нормативна гармонійна поведінка характеризується збалансованістю психічних процесів (на рівні властивостей темпераменту), адаптивністю и само актуалізацією (на рівні характерологічних особливостей), духовністю и совістю (на особистісному рівні).

Отже, девіантну поведінку можна визначити як систему вчинків, що суперечать прийнятим у суспільстві нормам и проявляються у вигляди незбалансованих психічних процесів, неадаптивності, порушення процесу самоактуалізації або ж у вигляди відхилень вид морального и естетичного контролю над власною поведінкою.

3. Основні підходи до вивчення девіантної поведінки

Ю.А. Клейберг трактування причин асоціальної поведінки тісно пов’язує з розумінням самої природи цього соціально-психологічного явища. Відомо, що у людській поведінці поєднуються компоненти різного рівня – біологічні, психологічні та соціальні. В залежності від того, якому з них у рамках тої чи іншої теорії надається головне значення, визначаються і основні причини цієї поведінки. Тому і класифікація концепцій асоціальної поведінки може будуватися у відповідності із схемою: існують концепції, які надають головної і виключної уваги біологічним детермінантам (причинам); концепції, які роблять акцент на психологічних чинниках; соціологічні концепції, які пояснюють асоціальну поведінку виключно соціальними причинами (126, с. 18).

Розглянемо ці підходи.

Біологічний підхід. Наприкінці ХХІ – початку ХХ ст. були спроби пояснити асоціальну поведінку біологічними чинниками. Так, Ч. Ломброзо обґрунтував зв’язок між анатомічною будовою людини і протиправною поведінкою. Е. Кречмер, Х.Шелдон пов’язують асоціальну поведінку із особливістю будови тіла. Прайс, Уткін вважають що поведінка залежить від аномалій статевих хромосом. У.Шелдон обґрунтував зв’язок між типами фізичної будови людини та формами поведінки (126, с.20).

У. Пірс в результаті генетичних досліджень у середині 60-х р.р. прийшов до висновку, що наявність додаткової ігрик-хромосоми у чоловіків обумовлює схильність до злочинних діянь. Х. Айзенк (1970), вивчаючи в’язнів прийшов до висновку, що екстраверти більш схильні до скоєння злочинів, ніж інтроверти, а це, у свою чергу, детерміновано на генетичному рівні.

Проте, у сучасному науковому світі зазначені концепції асоціальної поведінки мало популярні. Більшість спеціалістів поділяють біологічний підхід до пояснення природи детермінації асоціальної поведінки.

Психологічний підхід. Оцінка норми та відхилення у контексті розвитку вимагає знайомства із загальними принципами розвитку при особливому ставленні до особистості. (М. Герберт, 1974). У якості ядра особистості є “Я-концепція”, певна якість, яка розглядається, як ключ до нормальної адаптації. До цієї концепції входять як хороша інтеграція особистості (Г. Олпорт) – гармонійна “Я-концепція” (при мінімумі внутрішніх протиріч у єдиному погляді на життя), так і відносна автономія (тобто здатність до самостійної незалежної поведінки). Автономія пов’язана з формуванням комунікативних здібностей і впевненістю у собі (позитивної самооцінки) на їх ґрунті. У свою чергу, невпевненість у собі та низька самооцінка розглядається, як джерело порушення адаптації та аномалій розвитку (М. Герберт, 1974).

Соціологічний підхід. У рамках соціологічного підходу можна виділити інтеракціоністський напрямок та структурний аналіз. Першого дотримувалися Ф. Тенненбаум, І. Гофман, Е. Лемерт, Г. Беккер. Основним положенням тут є теза, відповідно до якої асоціальність не властивість, яка внутрішньо притаманна будь-якій соціальній поведінці, а наслідок соціальної оцінки (стигмації) певної поведінки як асоціальної. Аналіз причин асоціальної поведінки спрямований на вивчення процесів, явищ та чинників, які визначають або впливають на притаманний статус асоціальності поведінки та статус асоціальності індивідів, тобто дослідженням того, яким чином формується ставлення до людей як асоціальних (126, с.20).

Деякі дослідники вважають, що головною причиною всіх соціальних відхилень є соціальна нерівність, яка породжує протиріччя між відносно рівномірними потребами та нерівномірними можливостями їх задоволення в залежності від того, до якої соціальної групи належить індивід, який соціальний статус займає.

4. Трактування девіантної поведінки у різних психологічних напрямах

У табл. 2 представлений узагальнений аналіз феномену асоціальної (такої, що видхиляється) поведінки у різних зарубіжних психологічних напрямах.

Таблиця 2

Специфіка формування асоціальної поведінки особистості

Таким чином, в різний період розвитку та становлення науки психології зарубіжні вчені у своїх дослідженнях намагалися пояснити джерела та причини виникнення відхилення у поведінці. Таких пояснень існує достатньо велика кількість, а їх узагальнення представлено у таблиці 3.

Таблиця 3

Джерела та причини відхилень у поведінці

ТЕМА 2. Структура і типологія девіантної поведінки

1. Характеристика девіацій девіантної поведінки.

2. Деліквентний тип девіантної поведінки.

3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивної особистості.

4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки.

5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіациями у поведінці.

поведінка девіантний патологія

1. Характеристика девіацій девіантної поведінки

Девіантна поведінка людини вирізняється від гармонійного суттєвими ознаками і є різноманітним за структурою, типами і формами.

Під структурою ДП розуміють специфіку поєднання і динаміку складових частин поведінки, що відхиляється від норми або гармонійної норми.

Отже, ДП може мати різноманітну структуру і динамічні характеристики, формуватися як ізольоване явище або як явище групового характеру, поєднувати в собі декілька клінічних форм або виявлятися у вигляді однієї клінічної форми, бути стійким і нестійким, мати різну спрямованість і соціальну значущість.

Індивідуальні (ізольовані) девіації включають в себе всі клінічні форми і типи ДП, що не мають залежності від поведінки навколишніх.

Індивід свідомо прагне до вибору ізольованої девіації, бажаючи кардинально відрізнятися від оточення і вступає у конфронтацію з усіма. Іноді він може не звертати увагу на наявність девіантних форм поведінки у близького оточення, тобто ігнорувати реальність.

До ізольованих форм девіація відносять:

Ø комунікативні форми ДП, а саме аутистичну і нарцисичну поведінку, гіперкомунікабельність;

Ø аутоагресивну поведінку у вигляді суїцидальних спроб (слід зауважити, що зустрічаються і групові форми так званих ритуальних суїцидів), розлади харчової поведінки (анорексія і булімія),

Ø надціннісні психопатологічні захоплення („філософська інтоксикація”, сутяжництво і кверулянство, різновиди маній – клептоманія, дгомоманія та ін.);

Ø зловживання речовинами, що викликають зміни психічної діяльності (наркотична і алкогольна залежність).

Найбільш частими є групові девіації, відмінною ознакою яких є облігатність схожих форм ДП у близького оточення, ідолів, авторитетних особистостей в референтній групі.

До групових девіація відносять:

Ø вікові, особливо підліткові девіації (так, більшість характерологічних і патохарактерологічних девіацій підлітків мають груповий характер, а саме реакції групування з однолітками, емансипації, імітації, опозиції).

Реакція відмови проявляється у вигляди відсутності або зниження потягу до контактів з навколишніми. Таки люди некомунікабельні, прагнуть до усамітнення, все нове викликає в них занепокоєння. Реакція відмови часто виникає у дітей під час розриву з батьками, зміні звичної ситуації тощо.

Реакція опозиції поділяється на пасивну и активну.

Активна характеризується неслухняністю и непокорою, показною грубістю і агресивними діями у вигляді погроз, фізичного впливу. Все це викликає подив в оточуючих, що начебто є «винуватцями» такої реакції.

Пасивна реакція проявляється у вигляди негативізму, відмови виконувати прохання і доручення, замкненістю за відсутності агресивних дій.

Реакція імітації вирізняється прагненням копіювати і в усьому повторювати конкретну людину чи образ. Найчастіше ідеалом для наслідування стає авторитетна або відома особистість, літературний герой.

Реакція компенсації відображається у прагненні приховати або компенсувати власну неспроможність в якійсь певній галузі діяльності успіхом в іншій. Відомим фактом є більш високий рівень інтелектуального розвитку дітей, що страждають незначними недугами або мають фізичні дефекти.

Реакція гіперкомпенсації проявляється прагненням добитися високих результатів саме в тій галузі в якій людина виявилася неспроможною.

В основі реакції емансипації знаходиться потреба у незалежності і несамостійності, відмова від опікування, протест проти встановлених правил і порядків.

Реакція групування носить інстинктивний характер, але водночас може виникати і на основі психологічних чинників, так у групі людина шукає захисту і порятунку, зняття відповідальності тощо.

В основі групових різновидів ДП лежить принцип групового тиску і толерантності до цього тиску. Так, підліток через власні індивідуальні вікові особливості спочатку віддаляється від дорослих і свідомо обирає референтну групу. В подальшому внутрішні закономірності розвитку групи обумовлюють переслідування тих членів групи, що ухиляються від спільної лінії поведінки. У такий спосіб відбувається становлення групової ДП, повне прийняття поглядів групи поєднується з придушенням сумнівів у правильності і нормативності власної поведінки.

Груповий тиск на індивіда може справляти не лише група, але й сім’я, професійні і об’єднані на підставі певної ідеології колективи, а також групи об’єднані за інтересами.

Сімейні різновиди групових девіацій демонструють відхилення від поведінки всієї сім’ї в цілому або ж її окремих членів. Це може бути безпосередній вплив батьків на дитину (наприклад, втягнення її у тоталітарну секту або оздоровчу групу) або ж опосередкована передача девіантних традицій (наприклад, зловживання алкоголем або надціннісні захоплення, стереотипи харчової поведінки).

Можливі і зворотні впливи дитини з девіантної поведінкою на батьків на батьків (формування патохарактерологічного типу поведінки у вигляді надмірної суспільної активності у матерів, діти яких страждають на наркоманію).

Ø сімейні девіації являють собою стійкий поведінковий стереотип, що активно підтримується і заохочується групою – сім’єю.

Для тимчасових девіацій є характерною невелика тривалість існування відхилень у поведінці, що часто обумовлюється існуванням девіації під тиском групи.

До тривалих девіацій відносять такі форми відхилень у поведінці, які існують тривалий час і не залежать від зовнішніх впливів.

Стійкі девіації характеризуються монофеноменологічністю, тобто в поведінці людини домінує лише одна форма відхилень у поведінці.

Нестійкі девіації характеризуються схильністю до частої зміни клінічних проявів девіацій.

Стихійні девіації виникають під впливом зовнішніх обставин, є хаотичними і не спланованими. У такому випадку ДП є незапланована, що не виключає наявності поведінкової програми. Вирішальними у появі неадекватної поведінки є збіг обставин і емоційний настрій індивіда. Так, стихійними є агресивні і аутоагресивні вчинки індивіда за умови наявності в нього деліквентного або патохарактерологічного типу ДП.

Заплановані девіації є регламентованими і чітко визначеними, а індивід готується до їх реалізації, відчуває передчасне хвилювання, радісні і водночас неспокійні відчуття. До спланованих девіацій можна віднести гемблінг або зловживання алкоголем, в яких можна помітити підготовчий період, під час якого девіант із хвилюванням очікує можливості приєднатися до групи або ж появи групи „однодумців”.

Експансивні девіації характеризуються вторгненням у сфери життя і діяльність навколишніх людей, схильністю ігнорувати їх інтереси і свободу (агресивна поведінка, гіперкомунікабельність тощо).

Неекспансивні девіації вирізняються саморуйнівним для особистості впливом, коли неадекватна і неефективна поведінка призводить до особистісної деградації і блокування особистісного зростання. При цьому формально людина не порушує свободи інших людей (порушення харчової поведінки, аутизм).

Егоїстичні девіації є націленими на задоволення особистої користі (зловживання алкоголем, наркотичними речовинами тощо).

Альтруїстичні девіації спрямовані на інтереси інших людей і поєднуються зі схильністю до самопожертви і самознищення (суїцидальна поведінка, коли людина жертвує власним життям заради близьких чи віри).

До типів ДП відносять різновиди відхилень у поведінці в залежності від особливостей взаємодії індивіда з реальністю і механізмів виникнення поведінкових аномалій.

2. Деліквентний тип девіантної поведінки

Різновидом злочинної (кримінальної) поведінки є деліквентна поведінка – крайні прояви відхилень у поведінці, що переслідуються и караються законом.

Основна відмінність деліквентної поведінки від к