Скачать

Використання народного фольклору у загальноосвітній школі

Міністерство освіти і науки України

Державний педагогічний університет

Кафедра музичного вихованняі хореографії

Курсова робота

„Використання народного фольклору у загальноосвітній школі”

Виконала

cтудентка IV курсу

41 групи

Науковий керівник:

2008

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Народне музичне мистецтво – складова національного виховання молоді

1.2. Традиційні свята українського народу в народному календарі

1.3. Завдання методи і прийоми роботи з учнями по засвоєнню народних традиційних свят

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДНО – ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА РОБОТА

2.1. Констатуючий експеримент

2.2. Формуючий експеримент

2.3. Контрольний експеримент

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить про те, що в кожного народу, етносу історично склалася власна національна система виховання і освіти.

В епоху державного й духовного відродження України пріоритетна роль належить розвитку національної системи освіти і виховання, яка має забезпечити вихід молодої незалежної української держави на світовий рівень.

Зароджуються національні концепції вітчизняної освіти і виховання, які, враховуючи культурно-сторичний досвід свого та інших народів, спрямовані не лише на виведення справи навчання і виховання з глибокої кризи, в якій вона нині перебуває, але й докорінне реформування її, піднесення до вищих світових стандартів. Концептуальне осмислення провідних проблем національної освіти і виховання переконує в тому, що демократизація, гуманізація і гуманітаризація їх неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, народно-педагогічних, народознавчих виховних традицій.

Стає зрозумілим, що концепції з національного виховання мають бути сформульовані в історико-педагогічному і народознавчому плані, що забезпечить єдність здобутків української народної педагогіки і педагогіки наукової. Це сприятиме реалізації цілісного підходу в навчанні і вихованні підростаючих поколінь.

Національна система виховання постійно відтворює емоційно-естетичний, художньо-творчий, моральний та інтелектуальний потенціали рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу – найвищої цінності нації, держави. Національне виховання реалізує глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності, і на цій основі – пізнання кожним учнем, вихованцем самого себе як індивідуальності і як частки своєї нації, а через неї і всього людства, організацію самонавчання і самовиховання, найефективніших шляхів розвитку і самовдосконалення особистості.

Національна система виховання включає в себе ті компоненти, які відповідають культурно-історичним здобуткам нації, перспективам її розвитку, матеріальним і духовним цінностям і характеризується їх єдністю, цілісністю, взаємозалежністю і взаємозв'язком всіх своїх складових. Провідні ідеї буття українського народу проймають всю національну систему виховання, інтегрують її компоненти в цілісну систему.

Як зазначено в „Концепції національного виховання”, визначальним є принцип народності виховання, що зумовлює потребу у формуванні насамперед національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу.

Один із шляхів духовного відродження України – прилучення школярів до українського літературно-музичного фольклору. В останні роки підвищується інтерес до народної творчості. Так, у школах України впроваджено новий предмет – народознавство, організовують спеціальні фольклорні класи.

Предмети естетичного циклу – література, образотворче мистецтво, музика забезпечують учням елементарні знання і навички практичної творчості, естетичної поведінки. У позакласній роботі естетичне виховання проводиться в різних творчих об'єднаннях учнів (хорових колективах, оркестрах народних інструментів, хореографічних, фольклору, образотворчого мистецтва тощо). Сприяють естетичному вихованню учнів екскурсії на природу, вечори і ранки, присвячені життю і творчості видатних українських і зарубіжних композиторів та виконавців (наприклад, „Пісні про Батьківщину”, „Музика українських композиторів”, „Музика ХХІ століття” і подібне), конференції з образотворчого мистецтва („Українське образотворче мистецтво”, „Шедеври світового образотворчого мистецтва”, „Мистецтво і життя”), експедиції (фольклорні, етнографічні), виставки, свята та інше.

Актуальність педагогічного дослідження заключається в тому, що використання українських народних свят зумовлює успішне формування у підростаючих поколінь духовності нації, її самобутнього, ідейно-морального, емоційно-енергійного, художнього та творчого потенціалів.

Для формування національної свідомості молоді дуже важливо поєднання національного і музично-естетичного виховання.

Об'єкт педагогічного дослідження – народні календарні свята.

Предмет дослідження – використання фольклору на уроках музики.

Гіпотеза:

- формування національної свідомості буде більш ефективним;

- формування в учнів знань про народні традиційні звичаї та обряди буде більш ефективним

якщо:

- застосовувати різноманітні форми вивчення матеріалу:

- залучати дітей до безпосередньої участі у проведенні народних традиційних свят.

Мета дослідження – визначення умов, що сприятимуть більш активному засвоєнню народних традиційних свят учнями середніх класів.

Завдання дослідження:

š вивчення теоретичної літератури;

š розкрити зв'язок між національною свідомістю і музично-естетичним вихованням школяра;

š розглянути обрядові календарні свята, визначити методи і форми роботи по вивченню з дітьми народних традиційних свят;

š провести діагностику знань дітей з народних календарних свят;

š визначити умови формування знань школярів про народні традиційні свята.

Наукова новизна – новітні форми роботи: ігри, естафети, дискусії, концерти, музичні вечори, збір фольклорного матеріалу, індивідуальна робота, створення ансамблю народних інструментів. Інсценування колядок і щедрівок.

Практична значущість – використовуючи новітні форми роботи у вигляді формуючого експерименту для підвищення рівня знань дітей з українських народних свят, традицій, звичаїв, обрядів.

Методи педагогічного дослідження - Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження, бесіда.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ.

1.1. Народне музичне мистецтво – складова національного виховання молоді.

Розбудова школи і педагогіки вступає у важливий етап. Найближчим часом необхідно зробити рішучі практичні зміни в навчально-виховному процесі і педагогічній науці.

В останніх державних документах з питань освіти накреслюються перспективи розвитку національних культур, систем виховання всіх національних меншин і етнічних груп України. Розгорнулися творчі пошуки, мета яких – розробка концепцій національної школи, національної системи виховання, піднесення навчання і виховання молоді на якісно новий рівень. Дедалі більша увага приділяється оволодінню педагогами і впровадженню в справу виховання в сім'ї, дитсадку, школі ідей і засобів народної педагогіки, народознавства. Така робота – основа формування історичної пам'яті, духовності підростаючих поколінь.

У кожну історичну епоху виховується не абстрактна людина, а передвісник того чи іншого народу, носій певної національної культури. Школа як громадський заклад – це „колиска народу” (В. О Сухомлинський). Основне історичне покликання школи – виховувати народ, націю, продовжувати і розвивати національну освіту, культуру, мову. Справа навчання і виховання не терпить суб'єктивізму і волюнтаризму, політичної кон’юнктури, абстрактних концепцій і теорії, відірваний від культурно-історичних, духовно-національних виховних традицій народу, етнічної групи.

Виховання починається із засвоєння дітьми духовних надбань рідного народу – мови, усної народної творчості, всієї спадщини батьків, дідів. Без оволодіння дітьми в сім'ї, дитсадку, школі культурою народу, пізнання його самобутнього національного обличчя, практичного продовження його культурно-історичних традицій, звичаїв, годі й думати про успіх перебудови навчально-виховного процесу. Оновлення школи і педагогіки на народознавчих засадах – ось провідний напрям роботи, від якого залежить доля майбутніх поколінь, доля нашої багатостраждальної країни.

У свідомості людей, зокрема молоді, треба відродити правильне розуміння фундаментального поняття „народна культура”, відновити його первинний зміст. Українська народна культура, як і культура будь-якого іншого народу, включає в себе, крім матеріальної, і духовну культуру: народне мистецтво (фольклорне, музичне, танцювальне та ін.), народну мораль, національні традиції, звичаї та обряди, народні знання про різні сфери життя (народне землеробство, медицину, метеорологію тощо). Народна культура, як і вся національна культура (освіта, театр, архітектура, наука та ін.), відображає цілісний культурно-історичний шлях народу, зміст і дух його життя.

Школа має забезпечувати оволодіння кожним учнем народною культурою, а на цій основі – всією національною та загальнолюдською культурою).

У праці „Серце віддаю дітям” В. Сухомлинський розповідає про той добродійний вплив, який справило на його вихованців виконання українських народних пісень. Рідна пісня, визначаючи поетичне бачення навколишнього світу, допомогла виховати в дітей естетичне ставлення до природи, тонкість сприймання, емоційну чуйність. Крім того, пісня розкрила перед дітьми рідне слово як величезне духовне багатство українського народу.

Водночас важливо не упустити сензитивний період – молодший шкільний вік, коли діти особливо сприйнятливі до педагогічного впливу. Їхній художній смак розвинений ще недостатньо, він тільки формується. І якщо з раннього віку дитина слухає і виконує народні пісні, слух поступово засвоює їхні мелодичні й ритмічні особливості, вони запам'ятовуються, стають звичними, близькими.

Національна система виховання – це історично обумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Система виховання грунтується на ідеях національного світогляду, філософії, ідеології, а не на ідеях якогось вчення чи якоїсь партії, громадсько-політичної організації. Національна система виховання грунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе надбання національної виховної мудрості. Вона охоплює ідейне багатство народу, його морально-естетичні цінності, трансформовані в засобах народної педагогіки, народознавства, принципах, формах і методах організації виховного впливу на молодь (теоретичний аспект), а також постійну і систематичну виховну діяльність сім'ї, державних і громадських навчально-виховних закладів, осередків (практичний аспект).

Естетична культура – це здатність особистості до повноцінного сприймання, правильного розуміння прекрасного у мистецтві і дійсності, прагнення й уміння будувати своє життя за законами краси.

Естетична культура містить у собі такі компоненти: естетичне сприймання – здатність виділяти в мистецтві і житті естетичні якості, образи і переживати естетичні почуття; естетичне почуття – емоційні етапи, що викликані оцінним ставленням людини до явищ дійсності і мистецтва; естетичні потреби – потреби в спілкуванні з художньо-естетичними цінностями, в естетичних переживаннях; естетичні смаки – здатність оцінювати витвори мистецтва, естетичні явища з позиції естетичних знань і ідеалів; естетичні ідеали – соціально та індивідуально-психологічно зумовлені уявлення про досконалу красу в природі, суспільстві, людині, мистецтві; художні уміння, здібності в галузі мистецтва.

Естетична культура формується в процесі художньо-естетичного виховання, є його метою. Завдання і зміст художньо-естетичного виховання визначаються обсягом поняття „Естетична культура”: розвиток естетичних смаків, почуттів, потреб, знань, ідеалів, вироблення художньо-естетичних умінь, творчих здібностей.

Естетичне виховання здійснюється комплексом засобів. Велике значення має матеріальна база школи, декоративне оформлення приміщення, благоустрій пришкільної садиби, оформлення кабінетів і лабораторій, коридорів, інших приміщень. Невипадково у навчально-виховних закладах, якими керував А. С. Макаренко, відвідувачі визначали безліч квітів, блискучий паркет, дзеркала, білосніжні скатерки в їдальнях, ідеальну чистоту в приміщеннях.

У навчальному процесі естетичному вихованню сприяє викладання всіх навчальних предметів. Будь-який урок, семінар, лекція має естетичний потенціал. Цьому слугує і творчий підхід до вирішення пізнавальної задачі, і виразність слова учителя та учнів, і підбір та оформлення наочного і роздаткового матеріалу, і акуратність записів і креслень на дошці і в зошитах тощо.

Побутують різні жанри української літературно-музичної народної творчості: пісні, частівки, забавлянки, заклички тощо. Так, у простих і ласкавих колискових піснях виражено щиру любов до дитини. Колискова пісня, народжена реальними потребами дитячого віку, коли тривалий і міцний сон – умова нормального розвитку, є першим художньо оформленим зверненням до дитини.

У багатьох колискових піснях є епізоди, пов'язані з тваринами, близькими дитині: котиком, мишкою, бджілкою, наприклад: „Котику сіренький”, „Ой ну, коту, коточок”, „Котик волохатий”.

Колискові пісні мають неабияке педагогічне значення. З перших днів життя дитина слухає мелодію, що сприяє розвитку її музичних здібностей. Під впливом материнського голосу в неї розвиваються естетичні почуття, емоційність: адже вона не тільки слухає голос матері, а й бачить її обличчя, усмішку. Колискові пісні приваблюють своєю простотою, безпосередністю, ніжністю, співучістю. На їхній основі можна виховати любов до тварин, птахів, комах, естетичне ставлення до природи, що може вплинути на виховання таких важливих моральних рис, як доброта, чуйність. Розучування колискових пісень корисне і для формування співацьких навичок кантиленного звучання.

Виховне значення мають також жартівливі пісеньки. Вони допомагають дитині уважніше засвоювати правила хорошої поведінки, бути терплячою, відучитися вередувати.

Жартівливі пісні, як й інші жанри дитячого літературно-музичного фольклору, є незамінним засобом розвитку мовлення дітей. Вони допомагають сформувати естетичний смак, виховати любов до української мови, сприяють розвиткові дитячої творчості.

Більшість жартівливих пісень-забавлянок цікава за змістом, різноманітна за художнім задумом. Події в них відбуваються динамічно, що відповідає психофізіологічним особливостям дітей.

Завдяки наведеним особливостям забавлянки сприяють розвиткові в дітей почуття ритму, збадьорюють, спонукають до активних дій.

Здавна існують і примовки – короткі, переважно віршовані звернення до тварин, птахів і комах, імітування пташиних голосів. Вони облагороджують серця дітей, об'єднують їх з природою, вчать дбайливо ставитися до всього живого.

Стимулюють розвиток творчої фантазії дітей лічилки, які можуть бути потішними і поетичними.

У процесі підготовки до уроків музики й позакласних заходів доцільно добирати українські народні приказки, загадки, вірші, ритмізувати й мелодизувати їх і надалі використовувати як можливі варіанти в роботі з учнями.

Наприклад, скоромовки можна застосовувати для розвитку не тільки розмовної, а й співацької дикції. Мелодії на тексти скоромовок мають бути нескладними, інакше їх важко співати у швидкому темпі:

Якось Яків сіяв мак,

Так-сяк, абияк.

Виріс ярий Яків мак,

Та щось коле, як їжак.

Мурлика муркоче –

Морозива хоче.

Мур лика руденький,

Замерзнеш, дурненький!

Для розвитку творчих здібностей школярів можна використати тексти загадок. Учитель створює на відповідні слова мелодію, враховуючи, що відповідь доспівує хтось із дітей.

Один з найпопулярніших і найулюбленіших дітьми жанрів народної літературної творчості – казка. В українському казковому епосі типовими персонажами є хитра лисиця („Лисичка-сестричка”, „Лисиця-кума”), дурнуватий вовк („Вовчик-братик”, „Вовк панібрат”) і наївний заєць („Зайчик-побігайчик”), часом також кіт, коза, собака й кінь.

У процесі підготовки до уроків музики й позакласної роботи вчителеві бажано створити інструментальний супровід до народних казок. Водночас треба враховувати, що в музиці мають бути відбиті манера поведінки тварин, їхній зовнішній вигляд. Так, лисицю в казках зображують, як улесливу, хитру обманщицю, вовка – нерозумним, простуватим, собаку – розумною, відданою людині, зайця – боягузливим, кота – ледачим, півня – горланем і самовпевненим.

Створити інструментальний супровід можна до таких українських народних казок, як „Лисичка в суддях”, „Піддурена ворона”, „Як лис розводив курята”, „Жаба боязкіша від зайця”, „Лисове серце”, „Про вовчика-братика й лисичку-сестричку”, „Дід, баба і вовк-колядник”, „Як Миша віддячила Левові”, „Лев і заєць”, „Журавель сватає Чаплю”, „Кравець і Вовк”, „Журавель і Лисиця”, „Мишача рада” тощо. Ці й інші казки цікаві насамперед тим, що в них засобами сатири й гумору, індивідуалізованої мови з примовками, афоризмами, жартами відбито риси національного характеру українського народу.

Було б доцільно, щоб учитель зміг створити не тільки інструментальний супровід до українських народних казок, а й вокальні фрагменти – адже в окремих казках ті чи інші персонажі розмовляють іноді мовою поезії, яку можна мелодизувати.

Наприклад, пісенька Колобка з однойменної казки:

Я по засіку метений,

Я із борошна спечений.

Я від баби втік,

Я від діда втік,

Я від зайця втік,

Я від вовка втік,

Від ведмедя втік,

То й від тебе втечу!

Хитра лисичка – персонаж казки „Кіт, кріт, курочка й лисиця” – хоче вкрасти курочку і співає таку пісеньку:

Курочко, курочко,

Масляна голівочко,

Одсунь віконечко

Та глянь на сонечко!

Довірлива курочка, яку викрала лисиця, просить своїх друзів прийти на допомогу:

Коте, коте, і ти, кроте!

Несе мене лисичка на лисому хвості

По липому мості, з гірки на долинку

Та й у свою хатинку!

Вірні друзі намагаються перехитрити лисицю:

Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скри-пу, скри-пу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір, п'ята вона.

Вийди сюди!

Так народні казки за умови співтворчості вчителя перетворюються в музичні, які можна інсценувати з дітьми.

Крім казок, можна інсценізувати також українські народні пісні, насамперед пов'язані з певними рухами (наприклад „Ой, є в лісі калина”), а також жартівливі: „Веселі гуси”, „Грицю, Грицю, до роботи”, „Два півники”, „Танцювали миші”, „Та орав мужик край дороги” тощо. Інсценування пісень подобається дітям, сприяє посиленню інтересу до музичних занять.

Під час виконання співацьких імпровізацій можна використати тексти народних примовок, лічилок.

Корисне творче завдання для учнів ІІІ – ІV класів – пошук українських народних пісень, які можна виконати каноном. Це спонукає дітей згадати знайомі мелодії і за допомогою внутрішнього слуху уявити їхнє звучання.

Для розвитку музичного мислення школярів бажано показати їм, що можливі різні варіанти виконання каноном однієї і тієї самої мелодії. Так, в українській народній пісні „Галя по садочку ходила” нижній голос може вступати не тільки з другого, а й з третього такту. Доцільно виконати обидва варіанти й запропонувати дітям визначити, який з них їм більше сподобався. Можна також імпровізувати підголоски до головної мелодії.

Бажано, щоб народні пісні діти засвоювали не тільки у співацькій діяльності, а й під час інструментального музикування. Як вже було зазначено, на теми українських народних пісень композитори створили ряд варіацій (зокрема для фортепіано). Виконуючи у класі такі твори, можна запропонувати учням акомпанувати на дитячих музичних інструментах. Спільними зусиллями створюють своєрідні „партитури”.

Важливою умовою успішного опанування українських народних пісень є творче ставлення вчителя до роботи: це й створення „партитур” для класного оркестру, і виконання власних інструментальних варіацій, і підготовка співацьких вправ на матеріалі народних творів, і використання можливостей для їхнього інсценування. Не в кожному класі діти вільно виконують запропоновані їм творчі завдання, через те вчитель має заохочувати їх і поступово прилучати до творчої діяльності.

Виконуючи і слухаючи разом з учнями народні пісні, ми прагнули реалізувати один з головних принципів музичного виховання – єдності раціонального та емоційного. Оскільки елементи аналізу можуть знизити рівень емоційності під час сприймання й виконання пісень, звертали увагу на почуття та емоції, передані в піснях, а також на виразність мови, міміку. Посиленню емоційності виконання сприяв метод пластичного інтонування.

Таким чином, українські народні свята, традиції та обряди сприяють формуванню національної свідомості школярів, розвитку творчого самовираження, вихованню моральних та етичних цінностей майбутніх батьків.

1.2. Традиційні свята українського народу в народному календарі.

Глибоке значення і практичне продовження традицій, звичаїв та обрядів народного календаря створює той національний колорит, ту цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність яка є :

1) могутнім стимулятором творчості народу, невичерпним джерелом його мистецької, культурної діяльності;

2) оригінальним внеском народу в світову історію, у взаємозбагачення культур, духовності народів світу;

3) фундаментальною природо відповідною основою виховання підростаючих поколінь, створення національної системи виховання.

Відновлюючи в пам'яті і практичній життєдіяльності (традиціях, звичаях і обрядах, усіх сферах життя, виробництва) багатовіковий творчий потенціал, наш народ в роки Відродження, звільняючись від сковуючих пут і гальм, починає енергійно продовжувати творити свій шлях в історії. Його творче світобачення, оригінальний спосіб мислення, самобутні культурні здобутки трансформуються, як і в інших народів, у змісті освіти, принципах організації, засобах, методах роботи національної школи, національної системи виховання, в тому числі і в педагогіці народного календаря. Таким чином, повсюдне впровадження ідей і засобів народного календаря в систему роботи кожної школи, учителя, вихователя, буде значним внеском у справу виховання творчої особистості – учня, громадянина, трудівника, людини – майстра свої справи, господаря землі.

Різка зміна традицій, звичаїв та обрядів народного календаря, яка може проявлятися в забороні (прямій чи непрямій) їх функціонування, забутті, заміні їх іншими, так званими „новими” (а насправді штучними або політизованими), рівнозначна „підрізуванню коріння” народної ідейності, моралі, етики та естетики, тобто народному світогляду, психології, характеру, які формувалися протягом віків і становлять внутрішній зміст нації, її культурно-історичну духовність. Заміна традицій, звичаїв і обрядів народного календаря іншими (на потребу політики „сьогоднішнього дня”, ідеології окремої партії) призводить до знищення історичної пам'яті, національного обличчя народу, його духовності, а відтак – до катастрофічних наслідків у матеріальному і духовному житті народу, нації, суспільства. Нині ми намагаємося вийти з тієї драматичної смуги розвитку, коли традиції, звичаї і обряди народного календаря заборонялися, забувалися і замінювалися „новими”, „радянськими”. Це стало однією з найголовніших причин того, що наслідки подібної заміни досить трагічні: поширення серед молоді таких соціальних хвороб, як історична безпам'ятність, забуття свого роду-племені, національний нігілізм, космополітизм, бездуховність, а також алкоголізм, наркоманія, соціально-політична індиферентність тощо.

Особливості національного характеру, психології українців, які проживають у різних культурно-історичних регіонах, природних зонах республіки, відбиваються як на зовнішніх рисах (одязі, взутті, харчуванні, атрибутах побуту, дозвілля тощо), так і на внутрішніх якостях населення даної місцевості. Засоби народного календаря, розмаїте багатство його звичаїв і обрядовості, їхній творчий характер дають можливість враховувати такі реальності в процесі виховання, формуючи в учнів типових носіїв традицій рідного краю, його культури, духовності.

Завдяки традиціям, звичаям і обрядам народного календаря, закладеним у них народної ідейності, моральності, естетики, кожен учень, зазнавши на собі благодатний вплив народних духовних скарбів, прагне з честю дотримуватися заповітів батьків, дідів і прадідів, утверджувати добрими справами свій родовід, творити свій род ослав, будувати в собі все життя храм Добра, Правди і Краси.

Духовні скарби народного календаря концентрують у собі ідеї, знання з народної філософії, астрономії, астрології, біології, математики, медицини, а також народної кулінарії, землеробської, зокрема, хліборобської справи тощо. Завдання батьків, педагогічних колективів шкіл, учителів, вихователів – глибоко і всебічно вивчати могутній ідейний, моральний, емоційний і естетичний потенціал народного календаря і активно прилучати учнів до його невичерпних духовних скарбів. У цьому – запорука успішного будівництва національної школи, національної системи виховання.

Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя.

Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Філософ    І. Суханов з цього приводу пише: „Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури”.

Традиція (від лат. tradicio – передача) – це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей, зазначає І. Суханов. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об'єктивне розкриття сутності традицій можливе лише з позиції історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.

Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу.

У простому розумінні звичай – це те, що стало звичним, засвоєним, насущним.

Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов'язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:

1) стереотипність, повторюваність без змін;

2) символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад „Засівання” на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий урожай.

Обряди нерозривно пов'язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Так, дії називають звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають в себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та інші. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду – частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією.

Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того, як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)

У давнину сфера дій обряду була набагато ширшою, ніж сьогодні. Із розвитком суспільства обряди заповнювали все життя людини. Дослідження показали, що громадське і родинно-побутове життя людей було ритуалі зоване і в первісно-общинному суспільстві, і в період античності, і при феодалізмі.

Виникнення певного виду обрядовості й специфічної символіки пов'язано з кожним сезоном року, із стадіями господарсько-соціальної, сімейно-побутової організацій суспільства, в тому числі й первісного племінно-родового. На зорі людського існування домінував культ астральних, рослинних, акварних (водяних) теотем. Відносно розвинуте землеробство посилювало культ сільськогосподарських рослин, зокрема вирощуваних самою людиною. Поклоніння таким культурам розпочиналося при святкуванні Нового року – синонімічній зустрічі весни (Новий рік аж до часів Петра І святкували навесні).

У правослов'ян кожна городньо-польова культура мала персоніфікованого свого покровителя – божество, а всім ярим культурам, і далекі предки в це вірили, сприяв Ярило. Пізніше його витіснив Перун (цим пояснюється етимологія слів ярина, Перун – випарування поля і таке інше).

Первісна людина, яка була залежна від невідомих сил природи, змушена була всіляко задобрювати їх. У цьому процесі первісні форми релігій – магія, пізніше фетишизм – схрещувалися з реалістичним мисленням, в обрядах співіснувала містична і реалістична творчість.

Так, до магічних дійств можна віднести і вихід на поле з попелом, збереженим від „новорічного вогню” (спаленого поліна від найбільшого дерева), висівання зерна з „бороди” (обжинкового, останнього снопа), виведення в поле дівчат у цікавій грі „Зв'язування колоска” або в обрядах весняного циклу. Українці здавна символічно використовували вербу, яка мала дати подвійну врожайність від рано розквітлого дерева і від самої дівчини – майбутньої матері, покликаної продовжувати життя.

Отже, з давніх-давен існували спеціальні обряди, пов'язані з виробничою діяльністю – мисливські, рибальські, землеробські, ремісничі, жниварські тощо.

Існували обряди, що супроводжували появу людини на світ і подальші сходинки її життя – дитинство, юність, зрілість, старість. Широко побутували й інші обряди. Характерною ознакою для сіх був словесний супровід – піснями, промовляннями, ритуальними командами, так званим обрядовим фольклором. Він існує і в наші дні із збереженням зв'язку з тими чи іншими традиційними обрядами, але з привнесеним у нього сучасним змістом і сферою застосування.

Таким чином, календарні звичаї та обряди є ще дохристиянськими, язичеськими. Власне християнських елементів у їх складі не так уже й багато. Однак православна християнська релігія значно вплинула на обрядовість календарного циклу. В процесі багатовікової історії календарні свята було приурочено до дат християнського календаря; в обряди увійшли церковні молитовні формули, близькі за своєю спрямованістю до давніх заклинань, а в обрядові пісні було включено імена Христа, Богородиці, святих.

Залучення дітей до дійової участі у традиціях і звичаях рідного народу дає їм змогу практично пізнавати його культурно-історичний досвід, бути продовжувачем справи батьків і дідів.

У загальноосвітній школі рекомендується проводити такі народні свята та обряди відповідно до календарної сезонності: навесні – Великодні свята та різноманітні веснянки (свято першого жайворонка, свято тополі та інші); влітку – зелені свята, косовиця, Івана Купала, обжинки, Спаса; восени – Покрова; взимку – Калета, Миколая, Різдвяні свята, Стрітення.

Весняні свята.

У давніх слов'ян рік починався навесні, березневе літочислення зберігалося до 1490 р. (За цим літочисленням Нестор-літописець розпочав „Повість временних літ”). У свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродження навколишньої природи і з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою.

Святкування приходу весни поширене у різних народів. Обряди зустрічі весни існували ще у первісно-общинному суспільстві, але особливої уваги вони набули в період бронзи – в епоху інтенсивного розвитку землеробства. Тобто ще в старовину весняні співи та обряди мали магічне значення: усі ритуальні дії сприяли швидкому пробудженню природи.

Якоїсь певної дати зустрічі весни не існує. З самого початку березня починалися весняні співи. Ігри та танці молоді, які закінчувались після Пасхи. У веснянках відсутня християнська тематика. Початок залежав від того, коли з'являлися перші проталини в снігу або коли уперше прокує зозуля.

Важлива риса веснянок – це їх зв'язок із рухом, танцем. На це є своє пояснення: рух в природі, яка оживає, відбивається в танці. Хоровод був не просто уособленням радісного почуття, але й символізував намагання виконавців власними діями сприяти бурхливому розвитку природи. З часом зустріч весни із магічних дій перетворилася у звичайні молодіжні свята з іграми й танцями.

На Україні весняні ігри та пісні побутують у двох різновидах: це веснянки та гаївки (інакше – гагілки, ягілки, маївки, рогульки). Між ними значних відмінностей немає, однак, якщо веснянки – це пісні, які виконуються без руху, то гагілки – це танково-ігрові пісні.

Весняні обряди мають такі різновиди:

1) пантомімічні сценки та ігри;

2) спів весняних пісень та закличок;

3) воління танків та ігор зі співами.

Перші майже не збереглися і зараз вийшли з ужитку. Весну, за уявленнями наших предків, приносили на крилах птахи. Існував звичай випікати з тіста „жайворонків”. Діти, співаючи, носили їх по селу і закликали весну.

Або діти з „жайворонками” вилазили на дерева і кликали весну. Первісно пантоміма виникла як результат відтворення рухів диких тварин. В окремих місцевостях існував звичай палити