Скачать

Вивчення оповідань Володимира Винниченка

Полтавський державний

педагогічний університет ім. В.Г. Короленка

кафедра

дошкільної педагогіки

Оповідання Володимира Винниченка для дітей

та методика їх вивчення на уроках позакласного читання та в позаурочний час.

м. Полтава, 2000

ЗМІСТ

ВСТУП....................................................................................2-3 стор.

Розділ І. Грані таланту Володимира Винниченка.

1.1 Життєвий і творчий шлях Винниченка

прозаїка і драматурга........................................4-24 стор.

1.2 Світ дитячої душі у творчості

Володимира Винниченка.................................25-35 стор.

Розділ ІІ. Методика вивчення творів Винниченка

на уроках позакласного читання та в

позаурочний час.

2.1 Емоційний потенціал оповідань

Винниченка.....................................................36-40 стор.

2.2 Методи і прийоми вивчення творів

Володимира Винниченка.............................40-57 стор.

ВИСНОВКИ......................................................................58-59 стор.

ДОДАТКИ.........................................................................60-62 стор.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............63-65 стор.

ВСТУП

Після проголошення України незалежною державою в українській літературі почало з’являтися багато нових імен. Одним із них є ім’я Володимира Кириловича Винниченка. Ще в 1909 році Михайло Коцюбинський писав: “Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Знов Винниченка. (25;7) ” Іван Франко по праву вважав Винниченка “найяскравішим з талантів-початківців”. Леся Українка писала про молодого Винниченка: “Безталанний не може випадково виявити те, чого у нього нема. Тільки талант міг створити такі живі постаті, ці природні діалоги і, особливо, цю широку яскраву картину”.(25;9)

Понад п’ятдесят років нас переконували, що ми не маємо цього генія. Та “все повертається на круги своя”... І сьогодні ми переконуємося в цьому. Адже після тривалого забуття ім’я Володимира Винниченка, його творча спадщина знову привертають до себе увагу.

Поступово п’єси Винниченка завойовують глядачів України. Його твори заносять до шкільних програм з української літератури, політичну і громадську діяльність вивчають на уроках з історії України.

Уявлення пор літературну творчість Винниченка буде не повним, якщо не прочитати його оповідань про дітей і для дітей, не визначити їхнє місце в літературній спадщині письменника. З любов’ю, на повну силу свого таланту писав по дітей, про їхні чисті й високі мрії, добрі помисли серця.

Тому нами була обрана саме така тема дипломної роботи: “Оповідання Винниченка для дітей та методика їх вивчення на уроках позакласного читання та в позаурочний час”.

При дослідженні цієї теми нами було використано чимало публікацій, зокрема, таких авторів, як Володимир Панченко, Олена Гнідан, Микола Жулинський, Григорій Костюк, Людмила Дем'янівська, Сергій Єфремов та інших.

Мета нашої дипломної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу наукової та методичної літератури дослідити життєвий та творчий шлях Володимира Винниченка, показати методику вивчення дитячих оповідань на уроках позакласного читання та в позаурочний час.

При написанні дипломної роботи ми використовували такі методи і прийоми дослідження, як метод вибору, аналізу і синтезу, метод зіставлення і порівняння.

Завдання:

1. Проаналізувати художні твори Володимира Винниченка;

2. Визначити найефективніші методи та прийоми їх вивчення в школі;

3. З’ясувати той величезний психологічний та естетичний вплив, який справляють твори Винниченка на читачів.

Розділ І. Грані таланту Володимира Винниченка.

1.1. Життєвий і творчий шлях Винниченка прозаїка і драматурга.

Півстоліття штучного забуття імені Винниченка зробили свою лиху справу: сьогодні розповідь про його творчу спадщину доводиться розпочинати, по суті, з відповіді на питання, яке Юрій Тищенко (соратник Володимира Винниченка по політичній роботі, видавець різних українських часописів) 1917 року виніс у назву брошури: “Хто такий Винниченко?” Полярність суджень про цю людину просто ошелешує. “Літературний геній України, письменник, який стає на рівні першої-ліпшої літератури європейської...”, “Великий Партач життя, політики, і передусім душ нашої молоді...”, “Український буржуазний націоналіст, старий вовк української контрреволюції...”, “Художник, розіп’ятий на хресті політики...”

В усьому цьому різнобої розібратися нелегко. Але – необхідно. Тому доводиться починати, як казали древні, ab ovo, що в перекладі з латинської означає “з самого початку”.

Перегорнемо сторінки життєпису Володимира Винниченка. Для цього треба перекинутися уявою в 1880 рік, на одну з вулиць повітового міста Єлисаветграда колишньої неосяжної Херсонської губернії. Саме тут 16 липня (28 липня за н. Ст.) і народився Володимир Винниченко. Батько, кирило Васильович, безземельний селянин, був наймитом при економії поміщика Бодіско. Мати, Докія Павленко, від першого шлюбу вже мала трьох дітей – Андрія, Василя, Марію.

Отже, Винниченко з’явився на світ і зростав на півдні України. В той час це місце було зіткненням двох стихій – молодої індустрії, могутньої цивілізації і гарячого козацького духу, що витав над безмежними просторами. Хлопця оточував строкатий світ, і враження дитинства виявились настільки сильними, що пізніше він так напише: “Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить “в степах?” Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у великий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, трохи підкусить, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо “гей!” і знов собі поважно піде уперед...

А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; часами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливості. Там кожний знає, що скільки не хапайся буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі йде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті приїжджає туди, куди йому треба.

Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя.” (7; 125)

Мабуть, із тих безкраїх степових обріїв черпав Володимир Винниченко велич духу і силу таланту.

Дитинство Володимира Винниченка частково можна відтворити з розповідей матері письменника. Йдеться в них про найбільш ранню пору в житті Винниченка – його перші нахили, пригоди, ігри, оточення. Ось, скажімо, опис родинного “гнізда” Винниченків: “Маленька хата, власна, в якій жила родина, на нижній вулиці, у Єлисаветграді, й де народився Володимир, мала двір і садок. У дворі були будівлі, маленький павільйон, в якому жили дві єврейські родини з дітьми, і стояв амбар, де зсипався хліб та тримався коник Мальчик. Були дві собаки: Жулька і Кадон”. (8; 14)

Неподалік від батьківського будинку – річка Інгул, вали старої фортеці, великий міський сад. Улюблені місця дитячих розваг та ігор. “Грали в ґудзики, цурки, запускали голубів, купалися в Інгулі, шукали пташині гнізда й скарби, каталися на ковзанах. Деякі з тих розваг були досить ризиковані.

Перепливаючи якось із дорослими широкий ставок, Володимир ледь не втопився, але був урятований старшими. Іншого разу мчав верхи на коні попереду табуна – кінь злякався чогось, скинув малого вершника. Пощастило: коні, пролітаючи степом, не зачепили хлопчика копитами. Ще якось була подорож на ковзанах по льоду річки аж до Новомиргорода – це кілометрів сорок, не менше.” (26; 144)

Дещо із скарбниці спогадів пор власне дитинство згодом відіб’ється і на сторінках прозових творів Володимира Винниченка. Оповіді його матері, зафіксовані Розалією Яківною Винниченко, дають підстави припустити, що в пору свого отроцтва Володимир був схожий на ... Федька - халамидника з однойменного оповідання, написаного Винниченком десь у 30-літньому віці.

Чимось він виділявся з-посеред своїх ровесників. Мав надзвичайно чітку пам’ять. Рано навчився читати, - сталося це непомітно для його рідних. Можливо, що першим “букварем” для цього були принесені братом Андрієм (робітником друкарні) афіші, з яких він граючись, вирізав літери і клеїв на стінку, питаючись у дорослих, що то за буква.

Сусідських дітей “тримав ... трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий.” (8;14)

Курити почав, ще будучи дитиною. Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був гордим, збитошним, незалежним у вчинках і рішеннях, правдолюбцем.

Такий портрет великою мірою збігається з рисами того характеру, який постає на сторінках оповідання “Федько – халамидник”. Сумлінний краєзнавець знайде в цьому творі чимало елисаветградських прикмет. Річка неподалік від будинку, де мешкає родина Федька; базарний місток, що весною зносить крига; паровий млин, з-за якого “сонце хитро виглядає”, церква – все це поставало й перед очима малого Володимира Винниченка, коли він біг на берег Інгулу зі своєї Солдатської вулиці. Не випадкова й така деталь: батько Федька працює в міській друкарня – ми вже знаємо, що працівником друкарні був старший брат Володимира Винниченка.

А головне – сам Федько, хлопчик із числа тих, про кого кажуть: заводій, ватажок, шибеник. “Спокій був його ворогом”, - у цьому, читаючи оповідання, можна переконатися багато разів. Федько теж тримає своїх ровесників “трохи в терорі”. То відбере в них паперового змія, щоб подражнити хлопців, то спокушає ризикованими забавами ніжного й смирного Толю (сина хазяїна будинку, де батьки Федька знімають квартиру), то поб’ється з кимось...

Деякі подробиці, що стосуються Федькових звичок, зустрічаються і в спогадах про Володимира Винниченка, - тим самим підтверджується їхня достеменність. Федько сидить у себе на воротях, як “Соловей – Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі, і там ніби скринька така зроблена. У тій скриньці й засада Федька.” Це – з оповідання про “халамидника”.

А ось рядок із спогадів, що виглядають як коментар до цитованого фрагмента: “над ворітьми подвір’я була дерев’яна скриня, в якій любив сидіти малий та слідкувати за тим, що робилося навкруги, не будучи помічений ніким. І коли хтось із дітей вертався з чимось їстівним, за чим посилала чужа мати, то малий Володимир, граючись у Солов’я – Розбійника, зненацька вистрибував зі своєї схованки й вимагав данини. Він ніколи не забирав усього, а тільки невелику частину. І це не від жадності до ласощів, але для того, щоб показати свою силу, владність. Коли бідний данник починав плакати, Соловей Розбійник вертав йому відібране, давав потиличника й відпускав.” (8;15)

І разом з тим, цей “Соловей – Розбійник” – Федько – надзвичайно приваблює своєю гордою вдачею, великодушністю, готовністю в скрутну хвилину махнути рукою на себе самого заради товаришів, яких він “не любить видавати”. Або, згадаймо, з якою гідністю приймає він тяжку батькову кару за свої більші й менші гріхи. Федько, пише автор, “не як всі діти поводиться”. В його характері й справді є щось неординарне. Відчайдушність, зухвалий виклик, загальноприйнятим звичаям і звичкам (внаслідок чого оточення сприймає його як “жахливу дитину”), правдолюбство, якась зворушлива людяність, що криється за екстравагантними вчинками...

Читача оповідання може вразити Федькова мати: якимось холодом віє від її постаті, від слів, які вона кидає синові. Зрозуміло, що вона боїться злої волі хазяїна будинку, який будь-коли може вигнати помешканців з квартири, але все-таки...”Мужиченя”, “мурло ти репане”, “з свинопасами тобі гратися а не з благородними дітьми”... А до всіх цих прокльонів ще й невдоволення тим, що батько б’є Федька, явно жаліючи малого. Чи не правда, перед нами образ, який виламується з традиційного ряду (якщо мати на увазі те, як любовно змальовано матерів Кармелюка, Чіпки, “маленького грішника” Дмитрика у відомих творах Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського). Що все це означає, коли йдеться про твір, у якому стільки автобіографічних рис? Хтозна. (26; 146)

Навчатися Володимира віддали до народної школи. Шкільні премудрості виявилися для нього нескладними. “Будучи од природи до всього цікавим, а до того ще й талановитим, без особливих труднощів йде він першим учнем протягом всього часу вчення в школі. Се до певної міри рішило його долю й на будуче. На його здібності звернула увагу учителька народної школи і порадила батькам не лишати хлопця без дальшої освіти, а оддати його на науки в якусь середню школу.” (26;146)

Так Володимир невдовзі переступив поріг Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. Єлисаветградська чоловіча гімназія була одним з кращих освітніх осередків краю. Разом з іншими учнями Володимир Винниченко вивчав тут закон божий, російську, латинську, грецьку, німецьку та французьку мови, історію, географію, фізику, логіку, космографію, ходив на уроки гімнастики й співів. Серед викладачів, які навчали цих предметів, були талановиті педагоги: математик К. Ю. Кеплеєвич, латиніст П. Д. Дубняков, викладач російської словесності М. П. Крижанівський.

Можливо, бігаючи до народної школи, на вулицях біля Інгулу зустрічав малий Володимир тодішніх єлисаветградських українофілів, у діяльності яких виявляла себе народна стихія цього степового краю на півночі Херсонщини.

Стихія та захоплювала і його. Зневага до українського, презирство до мужицького викликали в нього протест. На все життя запам’ятав, як григорівський поміщик Бодіско бив батька. Одному своєму героєві Винниченко згодом віддасть слова, які міг би сказати про себе самого: “Я був хворобливо вразливий на критику, на глум з себе.” Володимирові не раз зауважували, маючи на увазі його простий одяг і українську мову, а він тій зверхності кидав свій напівхлоп'ячий виклик.

Документа про закінчення Єлисаветградської гімназії Володимиру Винниченко не видали.

Про роки навчання в гімназії у Володимира Винниченка залишилися недобрі спомини. Цікаво, що й герої Винниченкові згадують свою гімназійну пору без особливого пієтету. Провалені іспити, непорозуміння з адміністрацією, незавершене навчання...

Історію цього протистояння Ю. Тищенко подає в дещо “героїзованому” ключі. “Свідомо чи несвідомо, Винниченко гостро ставав в оборону свого мужицького походження і фізично і поводженням. Він навмисне підкреслював те, що походить з селянського роду і свідомо говорив своєю українською мовою як з товаришами-гімназистами, так і з учителями. Вже тоді в його думках зародилося питання; чому ж так, що мова, якою говорять його батьки і більшість людей, забороняється чи висміюється. Вже тоді склалася і та думка, що це вороги народу. Цю думку ще більше стверджували гімназіальні вчителі, що просто таки переслідували його за мужицтво. Вже в другому класі Володимир Винниченко побачив, що з тієї боротьби він не може вийти переможцем. Він мусив або скоритись, відректись од своєї мови, перевернутись на пана, або ж кинути гімназію. Завзятість дитяча не дозволила йому зробити першого, і він залишив науки і ждав, що його увільнять зовсім. Але його залишили на другий рік. Під впливом батька і брата він лишився надалі в гімназії. (10.8)

Почалися роки завзятої боротьби за свої права з учительством. Що далі, то боротьба поширюється, і вже в середніх класах гімназії Володимир Винниченко з кращими товаришами по гімназії, що переходять на його бік і під його вплив, закладає гурток, який починає боротьбу за людські права свої, як і того, щоб виступити серед народу і розкрити йому очі на всі кривди, які йому чинять пануючі класи, та повести до боротьби за кращу долю. Так йшло до кінця сьомого класу. В сей же час назріває у Володимира Винниченка сила непорозумінь із начальством. І після великої суперечки він ставить ультиматум: щоб йому видали свідоцтво, що він скінчив сім класів гімназії, а також, щоб видали документи його без поміток, бо в ті часи начальство, увільняючи учня, робило часто такі помітки на документах, що хлопцеві далі вже не було змоги вчитись.

Начальство, бачачи вплив Володимира Винниченка на учнів і щоб позбавитись його, згодилось на таку умову. (26; 145)

Але потрібно було подовжувати навчання. За документом про освіту Володимир Винниченко подався в містечко Златопіль, розташоване не межі Київської і Херсонської губерній. Володимир складає екстерном іспити у Златопільській гімназії, - затяжний гімназійний сюжет прийшов, таким чином, до благополучного завершення.

За свідченням Ю. Тищенка, літо цього року Винниченко провів у мандрах. Вже тоді пробуджувався його потяг до літературної творчості, який потребував життєвих вражень і знань. Стати на кілька місяців пілігримом Володимир вирішив, напевне, за прикладом Максима Горького: по його “ходіння по Русі” відомо тоді було багатьом, а після виходу в світ “Очерков и рассказов” (1898р) слава їх автора стрімко зростала. Твори популярного російського письменника, поза всяким сумнівом, входили до лектури молодого Володимира – пор це можна судити з його ранніх новел, на яких явно позначився горьківський вплив.

Але були в нього й інші захоплення. Читання поповнювалося творами Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного ; поруч у Єлисаветграді, жили й працювали на культурно-громадські ниві корифеї українського театру – М. Кропивницький, брати Тобілевичі... Відомі нам твори (поема “Софія”, новела “Народний діяч”) Володимир Винниченко писатиме, маючи за зразок “Катерину”, “Бурлачку”, повісті Панаса Мирного...

Перші літературні проби Володимира Винниченка відносяться до часу його навчання в Єлисаветградській гімназії (1899 рік, а то й раніше). В ту пору було, зокрема, написано поему “Софія” (пізніше назва “Повія”). Винниченко намагається зав’язати творчі контакти з редакцією львівського журналу “Літературно-науковий вісник”. Але заявив по себе письменник оповіданням “Сила і краса”: з нього, власне, й починається літературна біографія Володимира Винниченка.

Дев’ятнадцяте століття закінчилося. Український національно-культурний рух на зламі століть різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і суто просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, які висувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії України. Настає нова ера в житті майбутнього письменника.

Мандрівка по Україні утвердила бажання Винниченка стати освіченим чоловіком. Блискуче витримав іспит в Златополі, він їде до Києва і вступає на юридичний факультет університету.

Молодість, сила, енергія, певний життєвий досвід не дозволяють студенту бути осторонь тих подій, які бурхливо несе ХХ століття. Він вступає до української студентської громади, стає членом місцевої організації Революційної української партії, веде активну пропаганду, пише численні брошури, прокламації, листівки.

Через деякий час в романі “По-свій” Винниченко напише:

Ми революціонери, націоналісти,

жертвуємо спокоєм, молодістю,

Всім життям за ідею справедливості,

за бажання помогти ображеним

і знедоленим, ми такі гуманні

з людськістю, чому ми такі жорстокі

з одиницями, чому ми байдужі

до щастя, навіть нещастя,

до невеличкої скромної радості

найближчих свої товаришів? Невже

то правда, що щастя людськості

буде куплено стражданням людей? (26; 150)

Дивна це пора в житті молодого Винниченка. Революційна пропаганда, арешти, тюрма, солдатські казарми – і водночас напружена, гарячкова літературна робот. “Університети життя” дають йому багатий матеріал для оповідань, які згодом здобудуться на захоплену оцінку Івана Франка (“Голота”, “На пристані”, “Раб краси”, “Темна сила”, “Моє останнє слово”, “Уміркований та щирий”, “Студент”, “Малорос-європеєць”, “Записна книжка” та ін.).

Війна 1914 року застала письменника в Україні. При його безпосередній участі засновується у Києві журнал “Дзвін”. Це був період великої творчої активності митця. Він пише романи “Заповіт батьків”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Хочу!”, “Божки”, “Чесність з собою”, “Рівновага”. Пробує свої сили і в драматургії. У творчому доробку митця не дилетантські п’єси, а драми, які йшли на сценах українських, російських, західноєвропейських театрів: “Щаблі життя”, “Дисгармонія”, “Великий Молох”, “Мементо”, “Чужі люди”, “Брехня”, “Гріх”, “Закон”, “Співочі товариства”, “Панна Мара”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Пригвождені” та інші.

Збірка “Краса сила”, “перший тріумф” за словами Івана Франка, мала гідне подовження – протягом подальшого літературного шляху поряд із драмами, романсами письменник звертався і до жанрів малої прози. Оповідання, повісті, новели становлять чи не найкращу частину творчого доробку Винниченка, яка отримала високу оцінку І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Грушевського, С. Єфремова, М. Зерова та здобула заслужену широку популярність серед читачів.

Талант художника, темперамент оратора, аналітичний розум мислителя, життєва активність і палка, кипуча, жагуча вдача людини, якій небайдуже, що відбувається навколо, допомагали швидко і гостро реагувати на актуальні проблеми життя, давали матеріал для розширення тематичних горизонтів.

Винниченко подібно дбайливому лікарю, тримав руку на пульсі життя. Теми, герої, ситуації його творів взяті з бурхливих років початку ХХ століття.

Руйнування старого життя, соціальні контрасти, наростання протесту, народження і формування нової сили – пролетаріату, економічна криза тогочасного села, закликає до боротьби за волю народу, “щаблі життя”, психологія людини, “дисгармонії” в суспільстві і душах, “любов і ненависть, терпіння і помста, туга і мрія, мрія до ясних, вільних, свобод них часів, коли б душа людини ходила в святочній одежі, а не лежала обпльована і обезславлена біля воріт чужого, ситого, тугого переможця” – ось основний зміст оповідань, новел, повістей письменника.

Про що б не писав Винниченко: чи про гіркі поневіряння заробіток (“На пристані”) чи про жахливі картини у будинку божевільних (“Хвостаті”), чи по відкинутих на дно суспільства зайвих людей із пекельних “чорних кухонь України” (повість “Голота”), чи про тюремне існування політичних діячів і в’язнів (“Щось більше за нас”), чи про тяжкий шлях художника (повість “Олаф Стензок”), чи про злиденне життя емігрантів (“Тайна”), - на всьому лежить печать глибокого, жорсткого реалізму, тонкої психологізації, високої, справді, класичної художності.

Лаконічність, щирість, простота композиції, імпульсивність і динамічність розповіді, вміння вкласти важливу ідею і розмаїття подій у невеликі за розміром твори, широка панорама характерів, поглиблений психологічний аналіз – все це характерні ознаки художнього стилю Винниченка.

Винниченко – психолог викликав бурхливу реакцію критиків. Одні називали його “лікарем людських душ”, інші гостро засуджували “колупання” в потаємних закутках найсокровеннішого.

Письменник устами героїв говорив пор те, що накипіло, що вистраждано. Думаючи над сенсом життя, примушував читачів захоплюватись прекрасним і не відвертатись від потворного, “збирати мед з будяків і троянд”. Тому персонажі Винниченкових творів не завжди зрозумілі до кінця, можна не погоджуватися з їхніми вчинками, але важко залишитися байдужими до них.

Манера його розповіді дуже своєрідна, без симпатій і антипатій автора, який володіє талантом строгого спостерігача і оповідача. Вміння подати оточення і події через сприймання героїв поставило Володимира Винниченка в один ряд із тими письменниками, пор яких І. Франко писав: “За своїми героями вони щезають зовсім, а, властиво, переносять себе в їх душі, змішують нас бачити світ і людей їх очима”. (17;132)

Винниченко добре знав життя і діяльність соціал-демократів. Він одним з перших в українській літературі зобразив цих людей, які боролись, йшли в тюрми, на каторгу, жертвували життям “во ім’я того, що так загально зветься народом”. “Студент”, “Моє останнє слово”, “Щось більше за нас”, “Ланцюг”, “Роботи!”, “Глум”, “Виривок з “Споминів”, “Таємність”, “Рабині справжнього”, “Записна книжка” – оповідання, для яких автор бере сюжети із життя українських революційних сил.

Великою заслугою Володимира Винниченка є те, що революціонери у його описах н ідеалізовані, не трафаретні, не шаблонні, а звичайні люди, нічим не прикрашені. Однаково правдиво і відверто йде мова про позитивні риси чи вади. І скрізь письменник торкається вічного болючого питання про співмірність громадського обов’язку і особистого життя.

Варто пригадати конфлікт між озвірілою від пожежі юрбою селян і студентом-олігархом (оповідання “Студент”), трагічний фінал, коли лише своєю смертю безіменний герой відкриває очі затурканому народу на їхніх справжніх ворогів.

Готовність поступитися найдорожчим заради революційних ідеалів бачимо й у Зіни з однойменного оповідання. Під загрозою життя її нареченого, який у в’язниці оголосив голодовку. Вона їде, щоб врятувати його, але на одній із станцій – страйк залізничників. Знаючи, що кожна година може стати фатальною для Антипа, вона, ні хвилини не вагаючись, стає на бік робітників, допомагає їм, вселяє віру в перемогу.

Подібний героїзм зустрічаємо і в оповіданнях “Талісман”. В’язні готують втечу і лише “найменший, найпослідніший чоловік” Піня готовий кинутися на вартового і ціною власного життя забезпечити товаришам шлях на волю.

Такі люди “мали у грудях червоні пекучі жарини”, згорали у вогні боротьби, запалюючи полум’я віри в серцях інших людей.

Не можна спокійно читати і про наймитів, на чиїх “обличчях видно нужду і горе”, які “повимокали від поту і сліз”, в яких “понадималися жили від праці”. Яскравим прикладом цьому є повість “Голота”.

Біль і співчуття викликають і оповідання про заробітчан, яких “випихає із себе село”, котрі “більше потрібні йому” (“Біля машини”, “Раб краси”, “Хто ворог?”, “На пристані”), з особливою увагою автор зупиняється на долі таких людей.

“Страшний голос нужди” і залізна рука голоду штовхає нещасних до злочину, до втрати людської гідності. Оповідання “Голод”: троє селян, доведених злиднями до відчаю, намагаються вкрасти на залізниці зерно. Опухлі з голоду “еспорпіятори” потрапляють до рук жандарма та п’яних офіцерів, які вирішили влаштувати собі “розвагу” – і односельці за панські гроші б’ють один одного.

Такі картини – вирок тим, хто знущається і висотує жили з людей, перетворюючи їх на рабів.

У “Щоденнику” Винниченко згадує, що “з дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, з того моменту “він став ненависником соціального визиску” і “Бодісок усякого ґатунку”. (17; 134)

Винниченко зриває маску з ліберального панства, показує його підступність, ханжість і реакційну суть.

“Прозаїк з божої ласки”, як називали Винниченка, мав ще й неабиякий хист драматурга.

Мабуть найвлучніше з тогочасної критики Винниченка – драматурга оцінив Г. Хоткевич: “Сильний талант, те, що він пише, невитримане, негармонійне, кострубате, але міцне і колоритне”. (17; 141). У драмах Винниченка – вся Україна, але його думки виходять далеко за межі національного. І як прозаїк, і як драматург він був серед тих митців, які прагнули піднести національну культуру до найвищого світового рівня.

Як драматург Володимир Винниченко працював невтомно (понад 20 п’єс за 23 роки творчості), звертаючись до нових тем і проблем, не освоєних ще українським театром і з’ясовуючи їх новою драматургічною мовою.

Вже з 1909 року п’єси Винниченка були у репертуарі українських і російських театрів, а згодом “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Брехня”, “Гріх”, довгий час не сходили зі сцени Берліна, Дрездена, Лейпцига, Рима.

А на батьківщині письменника з усього творчого доробку саме драматургія найбільше зазнавала критики: від захоплення і гордості, “що в особі Винниченка ми, українці, виходимо на світову арену”, до повного заперечення ролі його модерно-психологічної драми у формуванні нового українського театру. Одні відчували, що п’єси Винниченка “відкривали ХХ вік” української драматургії, а інші вбачали у цих же п’єсах лише “копирсання у психіці”.

Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом “чесності з собою”, як і знаменитим висловом Шопенгауера: “Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди”, Винниченко піднімає завіс, проникає у найпотаємніші схови психології і проводить експерименти на людській душі.

Героєм його п’єс стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії – двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі” не є новацією, це норма для творів будь-якого європейського письменника.

Особливе місце серед драматичних творів Володимира Винниченка належить драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, - творові, в якому порушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям.

Герої твору – художник Корній Каневич (Білий Ведмідь), його невелика родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син – немовля і богемне оточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”, - як сказано у ремарці.

Талановитий митець Каневич не утвердив себе поки ще належним чином; полотно, яке повинне засвідчити його талант, ще нестворене; тож і живе родина за кордоном, в Парижі, займаючи велике ательє, де батько пише картину для осіннього паризького Салону. Сім’я бере безпосередню участь у творчому процесі: Рита з малим Лесиком позує для полотна “Мадонна з немовлям”.

Серед богемного гармидеру, суперечок про мистецтво й митців починає вже з першої дії звучати тривожна нота: Лесик захворів, вся праця Корнія під питанням.

Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттями чоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше аж ніяк не виправдовуються вболіванням за здоров’я дитини; все це риси тієї самої породи, яка бере свій початок від знаменитих Солох, Палажок і Парасок; можна сказати, риси певного національного типу. А чого варте сварливе вимагання грошей на ліки саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель! І все це – зовсім не від нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча й брутально виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі, підігріти їх, довести до кипіння…

Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорстка й нищівна війна, у вирі якої гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все. Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства й егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало злих дурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло. Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не роз’єднався їх тріумфіат (“Ми троє – одно!”) убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує його картину.

У п’єсі перемагають не теорії, а знову ж таки природа (природні почуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ). Навіть Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярному холоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ.

Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, “новими горизонтами” і “обріями”, з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.

Кожна п’єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, “розшифрувати код” до кінця. Тому, ми переконані, в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п’єс Винниченка, виникне своє сприйняття їх.

Революція 1917 року. Винниченко разом з Грушевським очолює уряд Української Народної Республіки. Він стає заступником голови Центральної Ради та головою їх генерального секретаріату – автономного уряду України, а з 1918 по 1919 рік очолює Директорію.

“Без сумнівів і вагань вривається енергійний перший міністр України в несамовите шаленство вже легального політичного життя, виборюючи власною самопожертвою перші гаранти культурного відродження на основі свобод і прав суверенної нації (15; 123).

Легкого, спокійного життя не мав Винниченко. Від банальних дрібниць (купівля столів і стільців для Секретаріату), щоденної суєти суєт (прийом представників Тимчасового уряду, зустрічі з іноземними журналістами, переговори з робітничими і солдатськими депутаціями; вислуховування скарг, безкінечні урядові засідання); телефонних та письмових погроз розправитися за “баламутство єдиного руського народу українством” аж до чотирьох Універсалів – така амплітуда роботи Винниченка в Центральній Раді. Падаючи від знемоги, “прокручуючи” в пам’яті події дня, Винниченко часто запитував себе: “Яка сила керує цими діями? Честолюбність? Бажання здаватися цінним, найкращим в очах інших? Чи розбурханий до екстазу, до самозабуття інстинкт, ота таємна величезна керівна сила, що керує людськістю, не потребуючи для того ні свідомості людей, ні бажання їх на те? Чи фізіологічна, заложена в нервах любов до того, з чим росло моє дитинство, що плекала моя юнацька думка, що прокладало в мозку моєму глибокі, нестираючі сліди?” (10;19).

Однозначної відповіді Винниченко не мав. Може, одна з цих сил, а може, й усі разом? Та одне він знав твердо: свободу – скарб, до якого тяглася душа довгих поколінь, неодмінно треба брати. “Розбито двері страшних марних льохів. У тих льохах віками ховалось наше золото. Можна брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи лежать його під нашими ногами. Бери, скільки хочеш. Але чи є ж у нас стільки сили, щоб зразу піднести усе те добро? Чи є стільки рук, щоб поставити їх біля тої тяжкої роботи?” (10;20).

Знову сумніви, тривога, сором: а якщо не піднесемо? Якщо знову доведеться заховати той скарб? Відродження національної державності – тяжка і страшна річ. Потрібно надлюдських зусиль, відчаю, гніву і сміху, щоб закласти підвали будинку, в якому зручно і вільно житимуть нащадки.

Володимир Винниченко, для якого свобода і щастя народу України були його власними свободою щастям. Робив усе, що міг, не шкодуючи сил. У “Щоденнику” (книга 8, запис від 14.Х.1919) він пише, що готовий “на всі жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від розп’яття”. (17;129)

Зрозуміло, що в буремні роки муза письменника мусила поступитись місцем політиці: 1918 року з’явилась у світ драма “Між двох сил”, а в еміграції у Відні протягом року він пише тритомну працю “Відродження нації”, яку з повним правом можна називати най об’єктивнішим дзеркалом тих подій.

В лютому 1925 року Володимир Кирилович і Розалія Яківна переїхали до Парижа. У багатолюдному Парижі, що як і Прага, в ті роки був одним із найбільших осередків української еміграції, Винниченко вочевидь почувався самотньо. Мав непростий характер, та й від “емігрантської богині – дріб’язкової пльотниці, дрібно жорстокої, уїдливої злої баби” (як висловився п